Datasets:

robinhad

/

ubertext

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №680/142/20 провадження №61-18566св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Енселко Агро", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енселко Агро" (далі - ТОВ "Енселко Агро") про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною та скасування державної реєстрації. Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки площею 2,07 га, кадастровий номер 6823355100:08:001:0140. Між ним та ТОВ "Енселко Агро" 01 жовтня 2012 року укладено договір оренди цієї земельної ділянки строком на 5 років, про що в Державному реєстрі здійснено запис №7522547 від 29 жовтня 2014 року, тобто через два роки та 28 днів після його укладення. Датою закінчення договору оренди позивач вважає 29 жовтня 2019 року. 16 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про те, що не має наміру продовжувати договірні відносини, на що працівником відповідача йому було вручено примірник додаткової угоди від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі, згідно з якою строк договору оренди земельної ділянки продовжено до 29 жовтня 2029 року. Зазначає, що додаткову угоду від 02 жовтня 2015 року ОСОБА_1 не підписував, про що свідчить висновок експертного дослідження за результатами проведення експертизи від 03 грудня 2019 року, про що він повідомив відповідача. Оскільки цю додаткову угоду він не підписував та нікого не уповноважував на її підписання, що свідчить про відсутність його волевиявлення, ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року (кадастровий номер земельної ділянки 6823355100:08:001:0140), укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Енселко Агро" та скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року, зареєстровану у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №7522547 від 29 червня 2016 року, яку укладено між ОСОБА_1 та ТОВ "Енселко Агро". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року, повний текст якого виготовлений 07 серпня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсною додаткову угоду від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року (кадастровий номер земельної ділянки 6823355100:08:001:0140), укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Енселко Агро". Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач довів належними та допустимими доказами, що він не підписував оспорювану ним додаткову угоду до договору оренди землі, тобто відсутнє волевиявлення на укладення договору, що є підставою для визнання такого договору недійсним. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ТОВ "Енселко Агро" 17 вересня 2020 року засобами поштового зв'язку подало апеляційну скаргу. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року рішення місцевого судув частині визнання недійсною додаткової угоди від 02 жовтня 2015 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту порушеного права. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно та неправильно встановив обставини, які мають значення для справи, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції, відкривши апеляційне провадження ухвалою від 13 жовтня 2020 року, не зазначив підстави поновлення строку на апеляційне оскарження та взагалі не розглянув питання щодо можливості поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, про що просив представник ТОВ "Енселко Агро" у відповідному клопотанні. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 02 лютого 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). ЄСПЛ звертав увагу на те, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, №3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року). Отже, у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи наявні підстави для поновлення строків для оскарження судового рішення, чи виправдовують вони втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності). Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина перша статті 354 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу (частина третя статті 357 ЦПК України). Із матеріалів справи убачається, що ТОВ "Енселко Агро" оскаржило в апеляційному порядку рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року (повний текст якого виготовлено 07 серпня 2020 року) лише 17 вересня 2020 року, порушивши тим самим строк, встановлений частиною першою статті 354 ЦПК України для апеляційного оскарження рішення суду. При цьому ТОВ "Енселко Агро" не просило суд поновити строк на апеляційне оскарження. При таких обставинах ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 25 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Енселко Агро" на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року залишено без руху та надано строк - 10 днів з дня вручення копії ухвали для усунення зазначених недоліків, зокрема для подання обґрунтованого клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважних причин для його поновлення. На виконання вимог цієї ухвали відповідач у встановлений судом строк подав виправлену апеляційну скаргу та заявив клопотання про поновлення пропущеного ним строку на апеляційне оскарження. Разом із тим, ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Енселко Агро" на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року без вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, пропущеного відповідачем. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 грудня 2019 року у справі №521/2816/15-ц (провадження №61-14230сво18) дійшов висновку, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку для апеляційного оскарження не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження. За таких обставин, ТОВ "Енселко Агро" пропустило встановлений частиною першою статті 354 ЦПК України строк для апеляційного оскарження рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 07 серпня 2020 року, у зв'язку із чим, виправляючи недоліки апеляційної скарги, заявило клопотання для поновлення строку на оскарження судового рішення, яке при відкриття апеляційного провадження Хмельницький апеляційний суд не розглянув, наявність поважних причин пропущення строку не перевірив та передчасно відкрив апеляційне провадження. Зазначене у відповідності до приписів статті 411 ЦПК України є підставою для скасування як оскарженої постанови Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, так і ухвали Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року про відкриття апеляційного провадження, доводи про незаконність якої містить касаційна скарга ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року про відкриття апеляційного провадження та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасувати, справу передати до апеляційного суду для нового розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 березня 2021 року м. Київ справа №476/112/19 провадження №61-20821св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Єланецький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Шаманської Н. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Вознесенського управління Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області (далі - Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області) про визнання права власності на майно та про зняття арешту з майна. Позовні вимоги мотивувала тим, що вироком Єланецького районного суду Миколаївської області від 17 березня 2017 року її чоловіка ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, та призначено йому покарання в вигляді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права займатися діяльністю чи обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та фінансово-господарських обов'язків на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності на строк три роки, з конфіскацією належного йому майна. Залишено без змін для забезпечення конфіскації майна та судових витрат арешт, накладений ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 06 березня 2016 року на майно, належне ОСОБА_2, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 82,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 5,68 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0720, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0207, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; автомобіль "Chevrolet Aveo", 2010 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2, сірого кольору; мопед "Sabur Alfa Sport 70", 2013 року випуску, номер двигуна НОМЕР_3, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору. Позивач зазначала, що хоча вказане майно було набуто у період шлюбу з ОСОБА_2 та зареєстровано на його ім'я, проте житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та прибудинкова земельна ділянка площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, за цією ж адресою, автомобіль "Chevrolet Aveo" та мопед "Sabur Alfa Sport 70" були придбані за кошти її батьків, які подарували гроші їй особисто. Тому, позивач вважає спірне майно своєю особистою власністю, до якого не може бути застосована конфіскація за рішенням суду. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право особистої власності на вказані житловий будинок із земельною ділянкою, автомобіль та мопед. Зареєстровані на праві власності за ОСОБА_2 земельні ділянки площею 5,68 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0720, та 1,00 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0207, що знаходяться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, позивач вважала спільною сумісною власністю подружжя, та просила визнати за нею право власності на 1/2 частину цього майна. Також ОСОБА_1 просила зняти арешт з усього майна, зареєстрованого на ім'я відповідача ОСОБА_2, накладеного ухвалою слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси від 07 червня 2016 року та ухвалою слідчого судді Єланецького районного суду Миколаївської області від 06 березня 2016 року. Надалі ОСОБА_1 змінила позовні вимоги, доповнивши їх вимогою про виділення їй її частки у спільному майні подружжя (земельні ділянки площею 5,68 га та 1,00 га) у натурі. Вимог про зняття арешту зі спірного майна в уточненій позовній заяві ОСОБА_1 не заявляла та просила виключити Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області як неналежного співвідповідача. Ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 04 липня 2019 року прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про зміну предмету позову та виключено зі складу учасників справи Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області як неналежного співвідповідача. Ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 04 вересня 2019 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Єланецький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Єланецький РВ ВДВС ГТУЮ у Миколаївській області). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 11 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, тому задоволенню не підлягають. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 11 вересня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови. Апеляційний суддійшов висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено передчасно, оскільки суд першої інстанції не звернув уваги на те, що спірне майно знаходиться під обтяженням, арешт цього майна накладено з метою забезпечення конфіскації на користь держави. Разом з цим, відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України не був залучений до участі у справі. Суд апеляційної інстанції вказав, що відповідно повноважень, передбачених ЦПК України, апеляційний суд позбавлений можливості на стадії апеляційного перегляду справи залучити вказаний орган до участі у справі. Таким чином, на переконання апеляційного суду, зазначені порушення судом першої інстанції норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, тому відповідно до статті 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_1. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, а саме визнати за ОСОБА_1 право особистої власності на майно: житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 82.1 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; автомобіль "Chevrolet Aveo", 2010 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2, сірого кольору; мопед "Sabur Alfa Sport 70", 2013 року випуску, номер двигуна НОМЕР_3, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору. Касаційна скарга мотивована тим, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що під час вирішення спору щодо майна, яке підлягає конфіскації, участь у справі повинен брати відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України. Під час проведення конфіскації майна орган Державної фіскальної служби України жодним чином не може набувати права власності на конфісковане майно. Тому, залучення територіального органу Державної фіскальної служби України до участі у цій справі як співвідповідача було б зловживанням процесуальним правом відповідно до пункту 4 частини другої статті 44 ЦПК України. На переконання позивача, відповідно до статті 12 Кримінально-виконавчого кодексу України єдиним державним органом, на інтереси якого буде впливати рішення суду по цій справі є Єланецький РВ ВДВС ГТУЮ у Миколаївській області. Цей орган був залучений до розгляду справи як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому, залучення цього органу як співвідповідача також не є можливим, оскільки він не набуває і не може набувати права власності на майно, що є предметом спору. Таким чином, висновок апеляційного суду щодо необхідності залучення як співвідповідача територіального органу Державної фіскальної служби України та скасування рішення суду першої інстанції з підстав його незалучення до участі у справі є помилковим. Позивач наголошує, що ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 04 липня 2019 року Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області виключено із складу учасників справи як неналежного співвідповідача. Суди попередніх інстанцій проігнорували існування права позивача на майно, що є предметом спору, та яке набуте під час шлюбу. Суди свідомо зайняли "позицію держави" і безпідставно відмовили у захисті права власності позивача. Такі дії та рішення судів попередніх інстанцій порушують норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, які закріплюють пріоритет захисту прав і обов'язків людини, а також захисту спільної сумісної власності. Позивач зазначає, що вона жодним чином не ставить за мету уникнути виконання судового рішення, а лише намагається захисти свої законні права та інтереси на майно, яке набуте під час шлюбу. Позивач вважає, що жодних переконливих аргументів на підтвердження того, що вона сприяє ухиленню від виконання рішення суду, апеляційний суд не навів. Крім того, необґрунтованим є посилання суду апеляційної інстанції на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц, оскільки у вказаній справі спірні правовідносини стосувались іпотеки та права власності на майно, тоді як у цій справі - спільної сумісної власності на майно, яке набуте під час шлюбу, та конфіскації майна. При цьому поділ майна направлений лише на захист її права власності на майно. Додатково позивач зазначає, що інститут права власності та інститут виконання покарання є різними за своєю природою. Інститут права власності базується на приватно-правових принципах, таких як диспозитивність, а інститут виконання покарання є публічно-правовим, головним принципом є імперативність. Конфіскація майна у виконавчому провадженні не повинна розумітись як можливість держави в особі певних державних органів за її позовом до відповідача претендувати на частину майна. У справі, що розглядається спірні правовідносини виникли з приводу права власності на майно, яке набуте під час шлюбу з відповідачем, а не конфіскації майна відповідача. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано справу із суду першої інстанції. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що підстав для її задоволення немає. Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з 22 вересня 1990 року перебувають у шлюбі. Вироком Єланецького районного суду Миколаївської області від 17 березня 2017 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, та призначено йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі з позбавленням права займатися діяльністю чи обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та фінансово-господарських обов'язків на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності на строк три роки, з конфіскацією належного йому майна. Крім того, цим вироком суду для забезпечення конфіскації майна та судових витрат залишено без змін арешт, накладений ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 06 березня 2016 року на майно, належне ОСОБА_2, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 82,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,1828 га, кадастровий номер 4823081700:03:017:0001, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 5,68 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0720, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0207, яка знаходиться у межах Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області; автомобіль "Chevrolet Aveo", 2010 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2, сірого кольору; мопед "Sabur Alfa Sport 70", 2013 року випуску, номер двигуна НОМЕР_3, номер шасі НОМЕР_4, чорного кольору. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року апеляційне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_2 та його захисника Семенової С. М. на вирок Єланецького районного суду Миколаївської області від 17 березня 2017 року відносно ОСОБА_2, обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 КК України, закрито у зв'язку з відмовою осіб, які подали апеляційні скарги, від апеляційних скарг. 19 грудня 2018 року начальником Єланецького РВ ДВС ГТУЮ у Миколаївській області відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 11 грудня 2018 року №476/523/16-к про конфіскацію всього майна ОСОБА_2. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №521/5435/16-ц (провадження №61-24103св18) зазначено, що "аналіз статей 69-71, 74 СК України дозволяє зробити висновок, що поділ спільного майна та визнання права на частку в спільному майні як приватно-правова категорія, покликана забезпечити визначеність в приватних відносинах та захист прав та інтересів або ж їх відновлювати. Натомість ініціювання спору про поділ спільного майна та визнання права на частку в спільному майні не для захисту прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, поділ спільного майна та визнання права на частку в спільному майні) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин". У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №299/2931/17 (провадження №61-35013св18) вказано, що "позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення. У випадках, коли арешт майна проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач до участі у справі у встановленому законом порядку також залучається відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України". У справі, що переглядається в касаційному порядку, ОСОБА_1 заявила вимоги про визнання за нею права особистої власності на нерухоме майно (житловий будинок, земельну ділянку) і рухоме майно (автомобіль і мопед), поділ нерухомого майна (двох земельних ділянок), яке зареєстроване за засудженим ОСОБА_2 та підлягає конфіскації і зверненню в дохід держави за вироком суду. Установивши, що спірне майно знаходиться під обтяженням, арешт цього майна проводився для забезпечення конфіскації на користь держави, до участі у справі як співвідповідача не залучено особу, на чиї права та обов'язки впливає рішення у цій справі - Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області (орган, який представляє інтереси держави у питаннях конфіскації майна), апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову через неналежний склад відповідачів. Доводи касаційної скарги про те, що територіальний орган Державної фіскальної служби України не повинен бути залучений до участі у справі, що розглядається, є безпідставними, оскільки заявлені ОСОБА_1 вимоги про визнання за нею права особистої власності на майно та поділ майна, яке зареєстроване за засудженим ОСОБА_2 та підлягає конфіскації і зверненню в дохід держави, безпосередньо стосуються прав держави, представником інтересів якої в цьому випадку є Вознесенське управління ГУ ДФС у Миколаївській області (орган, який представляє інтереси держави у питаннях конфіскації майна), оскільки у випадку задоволення позову обсяг майна, яке може бути звернуте в дохід держави, істотно зменшиться. Суд апеляційної інстанції помилково послався на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 квітня 2019 року, оскільки він стосується правовідносин, які не є подібними до тих, які виникли у справі, що розглядається. Однак таке порушення не вплинуло на правильність висновків суду, у зв'язку з чим відповідно до положень частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване чи змінене з цих формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального права та з додержанням норм процесуального права, доводи касаційної скарги є необґрунтованими. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскарженої постанови апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 вересня 2021 року м. Київ справа №206/1759/20 провадження №61-9602св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа - об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молода Гвардія", про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року, ухвалене суддею Кушнірчук Р. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпровської міської ради, третя особа - об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Молода Гвардія" (далі - ОСББ "Молода Гвардія"), про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю. Позов обґрунтований тим, що 01 червня 2000 року на підставі ордеру, виданого виконавчим комітетом Самарської районної ради 19 квітня 2000 року №306, він разом із дружиною ОСОБА_3 вселився у квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 31,2 кв. м, житловою площею 15,9 кв. м. Позивач зазначав, що з часу вселення у цю квартиру і по теперішній час, він добросовісно, відкрито, безперервно володіє цим майном, здійснює необхідні заходи для утримання майна в належному стані, вчасно сплачує комунальні послуги, а тому наявні всі підстави для визнання за ним права власності на цю квартиру за набувальною давністю. Посилаючись на вказані вище обставини та положення статей 335, 344 ЦК України ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю. Короткий зміст судових рішень Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1. Такого висновку суди дійшли виходячи із того, що позивач не довів усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття ним права власності за набувальною власністю на спірну квартиру. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якій він просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року і ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову. Заявник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Дніпровська міська рада просить залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випаду, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалені у справі судові рішення відповідають цим вимогам у повній мірі. Фактичні обставини у справі, встановлені судами Судами встановлено, що виконавчим комітетом Самарської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 19 квітня 2000 року видано ордер на вселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 5). 01 липня 2019 року Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради видано довідку про склад сім'ї (або зареєстрованих) у квартирі АДРЕСА_1, з якої вбачається, що до складу сім'ї входить ОСОБА_1, у той час як ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла (а. с. 7). 26 лютого 2020 року головою ОСББ "Молода Гвардія" надано довідку про те, що ОСОБА_1 дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 10). У процесі розгляду справи судом було направлено запит до Комунального підприємства "Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації" Дніпровської міської ради для надання останнім інформації щодо реєстрації права власності на цю квартиру, з відповіді на який стало відомо про те, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_5, про що 05 лютого 1999 року їй видано свідоцтво про право власності на житло (а. с. 54, 55). З відповіді Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області стало відомо про те, що власник вищезазначеної квартири ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 100). Восьма дніпровська державна нотаріальна контора надала відомості про те, що спадкова справа після смерті ОСОБА_5 не заводилась, на підтвердження чого долучено інформаційну довідку зі Спадкового реєстру від 10 жовтня 2020 року №62016023 (а. с. 109, 110). Предметом розгляду у справі, яка переглядається Верховним Судом, є вимоги ОСОБА_1 пред'явлені до Дніпровської міської ради про визнання за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю. Підставою позову вказано частину першу статті 344 ЦК України, яка передбачає можливість набуття права власності на майно за набувальною давністю. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Частиною першою статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18). Крім того, враховуючи частини першу та третю статті 1277 ЦК України, можна дійти висновку, що в разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку. З огляду на викладене за набувальною давністю може бути визнане право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справі №214/3083/18 (провадження №61-2924св21) та від 24 червня 2021 року у справі №219/49/20 (провадження №61-2924св21). Вирішуючи даний спір, суди встановили, що до моменту видачі ордеру на вселення ОСОБА_1 та його дружини у квартиру АДРЕСА_1, остання на праві власності належала ОСОБА_5. Позивач набув право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 на підставі, визначеній законом (статтею 58 Житлового кодексу України), а саме на підставі ордеру, виданого Самарською районною радою народних депутатів м. Дніпропетровська 19 квітня 2000 року №306. Саме по собі користування жилим приміщенням не може бути підставою для виникнення у позивача права власності на нього за набувальною давністю, оскільки позивач не заволодів майном, а отримав його у користування на підставі визначеної законом процедури, застосування статті 344 ЦК України до спірних правовідносин неможливе. Встановивши вищезазначені обставини у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на вказане житло за набувальною давністю у порядку частини першої статті 344 ЦК України. Також колегія суддів звертає увагу на те, що для набуття права власності на житло, яке перебуває у державній (комунальній) власності існує порядок приватизації житла, визначений Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) та Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №755/16913/16-ц (провадження №61-24021св18) є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, які, з урахуванням встановлених у цій справі конкретних обставин цим висновкам не суперечать, а норми матеріального права, зокрема статті 344 ЦК України, застосовано правильно, відповідно до установлених фактів. Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і зводяться до власної переоцінки позивачем встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Також колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 березня 2021 року м. Київ справа №295/355/20 провадження №61-13266св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - Житомирська міська рада, Департамент реєстрації Житомирської міської ради, Міськрайонне управління в Житомирському районі та м. Житомир Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року під головуванням судді Полонця С. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до Житомирської міської ради, Департаменту реєстрації Житомирської міської ради, Міськрайонного управління в Житомирському районі та м. Житомир Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про скасування рішення Житомирської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року позивач звернулася до суду з цим позовом, в якому просить скасувати рішення 15 сесії 5 скликання Житомирської міської ради від 05 вересня 2007 року №368 "Про приватизацію, передачу в оренду, надання дозволу на складання проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам м. Житомира" в частині затвердження проекту із землеустрою та передачі у власність ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельної ділянки розміром 0,0145 га за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним Державний акт на право власності на дану земельну ділянку серія ЯГ №799743, виданий ОСОБА_2, ОСОБА_3 13 грудня 2007 року Управлінням земельних ресурсів у м. Житомирі; зобов'язати Департамент реєстрації Житомирської міської ради вчинити дії щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі (ДЗК) за №1810136300:10:044:0015, розміром 0,0145 га. На обґрунтування своїх вимог посилається на те, що вона з 1981 року постійно, безперервно та відкрито користується земельною ділянкою на АДРЕСА_2, на якій розташований металевий гараж, а тому має переважне право на приватизацію цієї земельної ділянки. Відповідач ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ввели в оману орган виконавчої влади під час складання проекту відведення земельної ділянки з приводу власника металевого гаража, який розташований на ній та умисно не повідомили, що фактично земельна ділянка необхідна їм для діяльності релігійної організації. Вважає, що Житомирською міською радою було неправомірно, з порушенням закону і прав позивача, передано спірну земельну ділянку у власність вказаним вище особам, незаконно видано Державний акт на право власності на земельну ділянку та зареєстровано земельну ділянку в Державному земельному кадастрі, а тому з метою захисту своїх прав змушена звернутися до суду. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 11 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постановою Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Богунського районного суду міста Житомира від 11 лютого 2020 року без змін. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд виходив з того, що під час розгляду справи було встановлено, що на час прийняття оскаржуваних рішень земельна ділянка позивачу у власність чи у користування у встановленому порядком не передавалась. Позивач та відповідачі не є суміжними землекористувачами, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, який знаходиться на протилежній стороні вулиці, навпроти спірної земельної ділянки, яка належить відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Також позивач не надала будь-яких доказів, які б підвереджували належність їй чи її батьку на праві власності чи користування будь-якого нерухомого майна, в тому числі металевого гаража, на спірній земельній ділянці на час прийняття оспорюваного рішення та видачі державного акта про право власності на земельну ділянку. Також позивачем протягом тривалого часу жодних дій для набуття права власності на конструкції металевого гаража та оформлення права на земельну ділянку не вчинялось. Судами було зроблено висновок, що права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 на час прийняття оспорюваного нею рішення Житомирської міської ради, видачі оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку на ім'я відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та проведення їх державної реєстрації не порушені і зазначена обставина є підставою для відмови у задоволенні позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було належним чином досліджено тієї обставини, що позивач, разом із членами своєї сім'ї використовує спірну земельну ділянку для обслуговуванні гаража. Заявник вказує, що ще 1981 року її батько - ОСОБА_4, за згодою керівництва Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підрозділу №1 м. Житомир на спірній земельній ділянці звів тимчасову споруду - металевий гараж для зберігання належного йому автомобіля. Після облаштування гаража він постійно та добросовісно користувався спірною земельною ділянкою та періодично звертався до органів влади для вирішення питання легалізації гаража, проте весь час отримував усні відмови, які були мотивовані тим, що встановлений ним гараж не є капітальною спорудою. Після смерті ОСОБА_4, позивач отримала у спадок належний йому автомобіль та встановила факт постійного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю більше п'яти років. Доводом касаційної скарги є також те, що ОСОБА_1 вважає, що приймаючи оспорювані рішення, орган місцевого самоврядування порушив її право на користування спірною земельною ділянкою, адже фактичним користувачем земельної ділянки є релігійна організація "Монастир Згромадження Сестер Францисканок Служебниць Хреста Київсько-Житомирської Дієцезії Римсько-Католицької Церкви", а не відповідачі, в той час як вона користується цією земельною ділянкою з 1981 року та має переважне право на її приватизацію. Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У листопаді 2020 року представник Житомирської міської ради Шульська О. Л. надіслала на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_1 в якому у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Представник відповідача вважає, що судами було повно та об'єктивно досліджено всі зібрані у справі докази, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. У листопаді 2020 року ОСОБА_3 надіслала на адресу Верховного Суду відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_1 в якому у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Відзив на касаційну скаргу містить посилання, що реєстрацію релігійної громади, яка надає допомогу незрячим та слабозрячим дітям, проведено у належному відповідачам будинку відповідно до вимог діючого законодавства, а тому ця обставина не може бути підставою для скасування правильних судових рішень судів попередніх інстанцій. Доводи касаційної скарги не спростовують тієї обставини, що нерухоме майно, яке зареєстроване у встановленому законом порядку на спірній ділянці відсутнє, а металевий гараж є тимчасовою конструкцією, яка таким майном не є, а спірна земельна ділянка у власність чи у користування позивачу не передавалась. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Богунського районного суду м. Житомира. 22 жовтня 2020 року цивільна справа №295/355/20 надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2021 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 01 вересня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 купили в рівних частках кожна житловий будинок АДРЕСА_1.16 червня 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0546 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням 15 сесії Житомирської міської ради 5 скликання від 05 вересня 2007 року №368 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 безоплатно надано у власність земельну ділянку площею 0,0145 га по АДРЕСА_1. Підставою для надання земельної ділянки було рішення 28 сесії Житомирської міської ради 4 скликання від 09 грудня 2005 року №585.13 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі рішення 15 сесії Житомирської міської ради від 05 вересня 2007 року №368 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0145 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Кадастровий номер земельної ділянки 1810136300:10:044:0015. Право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на вищезазначені житловий будинок та земельні ділянки зареєстровано у встановленому законом порядку. Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 19 квітня 1972 року зареєстрована за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_5. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 16 квітня 2009 року у справі №2-О-25/09 встановлено факт проживання однією сім'єю більше п'яти років ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, в квартирі АДРЕСА_5.19 травня 2009 року позивач отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, на спадкове майно, яке складається із вкладів з належними відсотками та всіма видами компенсацій, які зберігають в філії Богунського відділення ВАТ "Державний Ощадний банк України" та автомобіля марки ВАЗ-21011, державний номерний знак НОМЕР_1, 1976 року випуску. Судами під час розгляду справи було встановлено, що на час прийняття оскаржуваних рішень земельна ділянка позивачу у власність чи у користування у встановленому порядку не передавалась. Позивач та відповідачі не є суміжними землекористувачами, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, який знаходиться на протилежній стороні вулиці, навпроти спірної земельної ділянки, яка належить відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Також позивач не надала будь-яких доказів, які б підвереджували належність їй чи її батьку на праві власності чи користування будь-якого нерухомого майна, в тому числі металевого гаража, на спірній земельній ділянці на час прийняття оспорюваного рішення та видачі державного акта про право власності на земельну ділянку. Також позивачем протягом тривалого часу жодних дій для оформлення права на конструкції металевого гаража та на земельну ділянку не вчинялось. Ці обставини не заперечувались представником позивача під час апеляційного розгляду справи. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб. Згідно статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до пунктів "б", "ґ" статті 5 ЗК України земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. За нормами статті 12 ЗК України (тут і далі в редакції чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, відповідно до цього Кодексу. Відповідно до статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Статтею 118 ЗК України, визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Відповідно до вказаної норми громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Згідно з статтями 125, 126 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Згідно статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Згідно статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Таким чином, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Також обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Зазначені підстави складають предмет доказування у спорі про недійсність державного акту. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визначення (частина перша статті 82 ЦПК України). Судами встановлено, що на час прийняття оскаржуваних рішень земельна ділянка позивачу у власність чи у користування у встановленому порядком не передавалась. Позивач та відповідачі не є суміжними землекористувачами, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3, який знаходиться на протилежній стороні вулиці, навпроти спірної земельної ділянки, яка належить відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Також позивач не надала будь-яких доказів, які б підвереджували належність їй чи її батьку на праві власності чи користування будь-якого нерухомого майна, в тому числі металевого гаража, на спірній земельній ділянці на час прийняття оспорюваного рішення та видачі державного акта про право власності на земельну ділянку. Також позивачем протягом тривалого часу жодних дій для узаконення конструкції металевого гаража та оформлення права на земельну ділянку не вчинялось. Таким чином, з огляду на вищенаведені норми матеріального права та встановлені судами обставини у справі, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, адже суди дійшли правильного висновку, що права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 на час прийняття оспорюваного нею рішення Житомирської міської ради, видачі оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку на ім'я відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та проведення їх державної реєстрації не порушені. З огляду на вищенаведене колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що орган місцевого самоврядування, ухваливши оскаржувані рішення, порушив її право на користування спірною земельною ділянкою. Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальне формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Щодо заяви про зупинення виконання судових рішень У березні 2021 року від ОСОБА_1 на адресу Верховного Суду надійшла заява про зупинення виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у справі №295/355/20 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою до закінчення касаційного перегляду у цій справі. Зі змісту заяви вбачається, що рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 02 березня 2020 року позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,0145 га, шляхом демонтажу металевого гаражу, що знаходиться на цій земельній ділянці, за власний рахунок. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 384,20 грн судового збору. Постановою Житомирського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року рішення Богунського районного суду м. Житомира від 02 березня 2020 року в частині стягнення судового збору скасовано. Зобов'язано компенсувати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 384,20 грн судового збору за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В решті рішення залишено без змін. Заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії. Частиною першою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Отже, за змістом наведеної норми процесуального права суд може зупинити виконання лише оскарженого рішення суду у тій справі, яка перебуває у нього на розгляді. Заявник просить зупинити виконання судових рішень в іншій справі, які в межах цього провадження в касаційному порядку не оскаржені, а суд касаційної інстанції не має повноважень зупиняти виконання таких судових рішень. Тому в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись статтями 394, 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у справі №295/355/20 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 11 лютого 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №2-1408/2008 провадження №61-10162св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Поворознюк Борис Миколайович, на ухвалу Вінницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Медвецького С. К., Оніщука В. В., від 19 травня 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження, ВСТАНОВИВ: Інформація про рух справи в суді першої інстанції У 2008 році ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Заочним рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 грудня 2008 року визнано житлову квартиру, розташовану по АДРЕСА_1, позначену на плані літерою "А", загальною площею 81, 4 кв. м, житловою площею 52 кв. м, загальною вартістю 39 662, 50 грн, кладову №7 у підвалі та 1/8 частини хліва загального використання - спільною частковою власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано за ОСОБА_1 право власності на кімнату 7-6, площею 11, 7 кв. м, кімнату 7-7, площею 13, 5 кв. м, кладову 7-5, площею 1, 1 кв. м, 1/2 частину коридору, 7-1, площею 5, 95 кв. м, лоджію, площею 2, 8 кв. м, кладову №7 у підвалі. Визнано за ОСОБА_2 право власності на кімнату 7-8, площею 19, 8 кв. м, кімнату 7-9, площею 7 кв. м, 1/2 частину коридору 7-1, площею 5, 95 кв. м, балкон, площею 1, 8 кв. м, 1/8 частину хліва загального користування. Визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на кухню 7-4, площею 8, 3 кв. м, ванну, площею 2, 5 кв. м, туалет 7-2, площею 1 кв. м, залишивши їх в спільному користуванні. Вирішено питання судових витрат. Короткий зміст апеляційної скарги Не погодившись із зазначеними заочним рішенням міськрайонного суду, у травні 2021 року ОСОБА_3, яка не брала участі у справі, подала апеляційну скаргу. Вважала, що оскаржене рішення суду впливає на її житлові, майнові, спадкові права та інтереси. Наголошувала на тому, що спірне нерухоме майно відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України не є спільним майном подружжя ОСОБА_2. Крім того, зазначила, що квартиру було надано на сім'ю, до складу якої входила і вона, на момент приватизації спірної квартири постійно в ній проживала як член сім'ї наймача та мала право, нарівні з батьком, на приватизацію квартири. Короткий зміст оскарженої ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2021 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 грудня 2008 року відмовлено. Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_3 не є стороною справи та, не довела, що ухвалюючи оскаржуване заочне рішення, суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов'язки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - адвокат Поворознюк Б. М., посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції, норм процесуального права, просить скасувати ухвалу від 19 травня 2021 року та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття провадження. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 15 червня 2021 рок представник ОСОБА_3 - адвокат Поворознюк Б. М. подав касаційну скаргу на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, постановляючи оскаржену ухвалу, не врахував висновки викладені Верховним Судом у постанові від 02 грудня 2020 року в справі №2-о-47/2007, не надав належної оцінки наданим апелянтом доказам та дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_3 не доведено порушення рішенням суду її прав та обов'язків. Наголошує на тому, що на стадії вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду висновок суду апеляційної інстанції про відсутність порушень прав скаржника є передчасним та фактично позбавляє ОСОБА_3 гарантованого Конституцією України права доступу до правосуддя. Крім того, звертає увагу, що апеляційний суд постановив ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження за відсутності матеріалів цивільної справи №2-1408/2008 та наявності невирішеної по суті заяви ОСОБА _3 про відновлення втраченого судового провадження. Відзив на касаційну скаргу не подано Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі "Делькур проти Бельгії" від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року). Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Також у низці рішень Європейського суду з прав людини закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права. Так, у справі "Скорик проти України" від 08 січня 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право має бути забезпечене справедливими судовими процедурами. Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 у справі щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України, зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, якими урегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Статтею 17 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Зазначена норма визначає осіб, які наділені правом на апеляційне оскарження судового рішення, що поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, але судовим рішенням вирішені питання про їх права, інтереси та (або) обов'язки. При цьому, судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися її прав, інтересів та обов'язків, тобто суд вирішив спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення є заявник. Рішення є таким, що вирішує питання про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, а в резолютивній частині прямо вирішено питання про її права та обов'язки. В апеляційній скарзі ОСОБА_3, як особа, яка не брала участі у справі, стверджувала, що заочним рішенням у справі №2-1408/2008 вирішено питання про її права та інтереси. Підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження визначені у статті 358 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо: апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню; є ухвала про закриття провадження у зв'язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення; є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення; скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Аналіз наведеної процесуальної норми свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. Таким чином, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Аналогічні висновки викладено у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц (провадження №61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №2-4211/09 (провадження №61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження №61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі №758/12881/17 (провадження №61-16538св19), від 02 грудня 2020 року у справі №2-о-47/2007 (провадження №61-186св19), від 09 грудня 2020 року у справі №703/4637/15-ц (провадження №61-13319св20), від 22 грудня 2020 року у справі №490/3352/20 (провадження №61-10146св20), від 27 січня 2021 року у справі №554/1812/18 (провадження №61-7540св20), від 24 березня 2021 року у справі №757/43419/18-ц (провадження №61-14123св20), від 16 червня 2021 року у справі №372/268/15 (провадження №61-2005св21), що свідчить про сталість судової практики при вирішенні зазначеного процесуального питання. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3, апеляційний суд наведеного не врахував та не в повній мірі дотримався положень статей 352, 357, 358 ЦПК України. Вказавши на те, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції права ОСОБА_3 не порушено, апеляційний суд фактично надав оцінку доводам апеляційної скарги по суті, що можливо лише у межах відкритого апеляційного провадження. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Враховуючи наведене, оскаржувана ухвала апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження не може вважатися законною та обґрунтованою і підлягає скасуванню, а справа - передачі на розгляд апеляційного суду зі стадії зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Поворознюк Борис Миколайович задовольнити. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження скасувати, справу передати на розгляд суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 грудня 2008 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 грудня 2021 року м. Київ справа №489/3874/20 провадження №61-13323св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про скасування наказу про затвердження документації із землеустрою та визнання договору оренди землі недійсним за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Клюєвої Ірини Станіславівни на рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року у складі судді Тавлуя В. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому просили скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру) від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду із зміною цільового призначення" і визнати недійсним договір оренди землі від 22 жовтня 2018 року №148-ДО, укладений між ГУ Держгеокадастру і Товариством з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" (далі - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА", товариство) з дати його укладання. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що наказом ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №251/0/14-18-СГ ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку в оренду із зміною цільового призначення. Того ж дня між ГУ Держгеокадастру і товариством був укладений договір оренди №148-ДО земельної ділянки з кадастровим номером 482098500010:000:0090. На думку позивачів, зазначений наказ є протиправним і підлягає скасуванню з огляду на те, що при його прийнятті ГУ Держгеокадастру порушило вимоги ЗК України, законів України "Про державну експертизу землевпорядної документації" та "Про регулювання містобудівної документації", оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 належить до прибережних смуг вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах, а тому не може передаватися в оренду для будівництва сонячних електростанцій. Крім того, оспорюваним наказом та договором оренди землі відповідачі порушують вимоги національного екологічного законодавства, внаслідок чого позивачів позбавлено права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, участь у громадському обговоренні планової діяльності. У зв'язку з цим позивачі просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Березанський районний суд Миколаївської області рішенням від 18 березня 2021 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ГУ Держгеокадастру в межах повноважень, визначених законодавством, змінило цільове призначення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яку передало в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА". Крім того, позивачі не обґрунтували порушення їх прав у зв'язку з прийняттям оспорюваного наказу від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ та укладенням договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року. При цьому позивачі не надали належних доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу та укладення спірного договору оренди земельної ділянки погіршилася екологічна ситуація, природні якості земельної ділянки, завдано шкоди довкіллю та обмежено їм доступ до лиману. Короткий зміст рішення апеляційного суду Миколаївський апеляційний суд постановою від 25 травня 2021 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд виходив з того, що позивачі звернулися з вимогами про визнання протиправним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ, який є актом індивідуальної дії, а отже, породжує права та обов'язки тільки для того суб'єкта, якому його адресовано - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА". Тобто право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано лише особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Крім того, звертаючись з цим позовом, позивачі просили визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року, який укладений між ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" та ГУ Держгеокадастру. Водночас доводи позивачів про порушення їхніх прав, свобод чи інтересів є не конкретними, оскільки не містять жодного обґрунтування негативного впливу оспорюваного наказу та договору оренди на їх конкретні, реальні, індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. Крім того, позивачі не надали доказів на підтвердження їх доводів щодо погіршення екологічної ситуації, природних якостей земельної ділянки, завдання шкоди довкіллю, обмеження доступу позивачів до лиману внаслідок прийняття наказу та укладення договору оренди земельної ділянки. Отже, позивачі належним чином не обґрунтували обставин порушення їхніх прав та інтересів унаслідок прийняття оскаржуваного індивідуального акта та укладення оскаржуваного правочину, а також те, яким чином їх права будуть відновлені у разі задоволення позовних вимог. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Клюєва І. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 травня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначила те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі №910/8122/17, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 та постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №310/8559/16, від 27 січня 2020 року у справі №488/6479/14, від 07 лютого 2021 року у справі №477/2054/17, від 09 грудня 2020 року у справі №676/2332/18, від 28 серпня 2019 року у справі №539/369/19; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої, підпунктів 2, 11 частини третьої статті 3, статті 9 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що в матеріалах справи є докази, які підтверджують належність земельної ділянки, переданої в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА", до земель водного фонду. Будівництво сонячної електростанції на земельній ділянці віднесено до другої категорії видів планової діяльності, має клас наслідків (відповідальності) СС2, що підтверджується дозволом на виконання будівельних робіт МК 112192611064. Згідно з детальним планом території з урахуванням розміщення електростанції з використанням енергії сонця орієнтовною площею 110,0 га в адміністративних межах Ташинської сільської ради Березанського району Миколаївської області (за межами населеного пункту села Прогресівка) передбачається прокладення кабелів при здійсненні будівництва. Під час розгляду цієї справи відповідачі визнали факт розташування земельної ділянки, що була передана в оренду із зміною цільового призначення, в прибережній захисній смузі та проведення на ній діяльності, що в тому числі передбачає прокладення кабелів. Таким чином, планова діяльність ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" передбачала прокладення кабелів при здійсненні будівництва сонячної електростанції, що відповідно до пунктів 2, 11 частини третьої статті З Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" підлягає оцінці впливу на довкілля. Матеріалами справи підтверджено здійснення планової діяльності, визначеної пунктами 2, 11 частини третьої статті З Закону України "Про оцінку впливу на довкілля", на землях водного фонду та, відповідно, видання оспорюваного наказу про зміну цільового призначення і передання в оренду земельної ділянки, яка розташована в прибережній захисній смузі, без проведення оцінки впливу на довкілля. Переданням земель сільськогосподарського призначення із зміною цільового призначення з метою проведення діяльності, яка включає прокладення електрокабелів, було порушено вимоги частини першої, пунктів 2, 11 частини третьої статті З, статті 9 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля". Разом з цим суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин норми статті 58 ЗК України, статті 4 ВК України, у зв'язку з чим дійшли хибного висновку про правомірність зміни цільового призначення земель сільськогосподарського призначення. У серпні 2021 року ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що для проведення обов'язкової державної експертизи не було підстав, оскільки передана в оренду земельна ділянка належала до земель сільськогосподарського призначення. Також ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" просило закрити касаційне провадження, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки наведені у касаційній скарзі доводи не містять правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які не були застосовані судами попередніх інстанцій, а тому є підстави для закриття касаційного провадження. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 09 листопада 2021 року справа №489/3874/20 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що розпорядженням Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області від 29 грудня 2017 року №400 вирішено розробити детальний план території земельної ділянки орієнтовної площею до 28 га, яку планується відвести для будівництва та експлуатації об'єктів сонячної електростанції за межами населеного пункту в межах території Ташинської сільської ради. Розпорядженням голови Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області від 14 червня 2018 року №169 відповідно до законодавства, протоколу громадських слухань від 10 травня 2018 року затверджено детальний план території земельної ділянки орієнтованою площею 28,0 га, яку планується відвести для будівництва об'єктів сонячної електростанції за межами населеного пункту в межах території Ташинської сільської ради. ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" також було надано містобудівні умови та обмеження для проєктування об'єкта будівництва від 31 жовтня 2018 року №82 (із змінами), а саме щодо "Нового будівництва комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області". Враховуючи пункт 3 цих містобудівних умов та обмежень, Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації встановило відповідність цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації, а саме детальному плану території, затвердженому розпорядженням Березанської районної державної адміністрації від 14 червня 2018 року №169. З довідки державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 18 вересня 2018 року №2175/165-18 відомо, що земельна ділянка площею 24,4304 га, яка розташована в межах території Ташинської сільської ради за межами населених пунктів, належала до сільськогосподарських земель. У листі від 20 вересня 2018 року №20-09-2018/01 Державне агентство водних ресурсів України зазначило, що проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки не підлягає погодженню з Державним агентство водних ресурсів України, оскільки земельна ділянка віднесена до земель сільськогосподарського призначення. Наказом ГУ Держкомземагенства від 17 серпня 2018 року №5417/0/14-18-СГ ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення в оренду із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих в межах території Ташинської сільської ради, земельної ділянки орієнтованим розміром 27,90 га пасовищ зі зміною цільового призначення - для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ, організацій (код КВЦПЗ 14.01); надано дозвіл на розроблення технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки. Згідно з пунктом 3 зазначеного наказу розроблений проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду підлягає погодженню та затвердженню відповідно до законодавства. Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації 28 вересня 2018 року надало висновок щодо забудови та іншого використання територій, вибору, вилучення (викупу), надання земельних ділянок для містобудівних потреб №1199-01-26, яким погодило оформлення земельної ділянки в оренду із земель сільськогосподарського призначення. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" із земель сільськогосподарського призначення із зміною цільового призначення, розташованої в межах території Ташинської сільської ради (поза межами населеного пункту), також був погоджений Управлінням екології та природних ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації, що підтверджується висновком про погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду від 17 жовтня 2018 року №01-04/3050-04, висновком державної експертизи Держгеокадастру про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 02 жовтня 2018 року №5992/82-18. Наказом ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ затверджено проєкт землеустрою та передання в оренду земельної ділянки зі зміною цільового призначення. Надано ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" в оренду на строк 30 років земельну ділянку площею 24,4304 га, в тому числі пасовищ площею 24,4304 га, кадастровий номер 4820985000:10:000:0090, із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергоутворюючих підприємств, установ і організацій (код цільового призначення згідно із класифікацією видів цільового призначення земель - 14.01), яка знаходиться в межах території Ташинської сільської ради, з віднесенням земельної ділянки до категорії земель - землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Встановлено розмір орендної плати за користування земельної ділянки на правах оренди - 5% нормативної грошової оцінки. На виконання зазначеного наказу 22 жовтня 2012 року між ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області та ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" укладено договір оренди землі №148-ДО, за умовами якого в оренду передано вищевказану земельна ділянку. Згідно з пунктом 13 договору оренди земельна ділянка передається в оренду для розміщення, будівництва та експлуатації енергогенеруючого об'єкта: електростанції з використанням енергії сонця, що відповідає цільовому призначенню такої земельної ділянки. Право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 зареєстровано 22 жовтня 2018 року, номер запису про право 28482671.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Частиною першою статті 19 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Згідно з частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Положеннями частини першої статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Згідно з абзацами шостим, сьомим статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, обов'язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об'єктів; проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Статтею 50 Закону України "Про землеустрій" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України. Частинами першою, другою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Звертаючись до суду з цим позовом, позивачі зазначили про порушення їх прав унаслідок передання земельноїділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 в оренду, оскільки ця земельна ділянка належить до прибережних смуг вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах, а тому не може передаватися в оренду для будівництва сонячних електростанцій. Крім того, оспорюваними наказом та договором оренди землі відповідачі порушують вимоги національного екологічного законодавства, внаслідок чого їх позбавлено права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваними наказом та договором оренди прав позивачів. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ГУ Держгеокадастру в межах повноважень, визначених законодавством змінило цільове призначення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яку передало в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА". Крім того, позивачі не обґрунтували порушення їх прав у зв'язку з прийняттям оспорюваного наказу від 22 жовтня 2018 року №7251/0/14-18-СГ та укладенням договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року. При цьому позивачі не надали належних доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу та укладення спірного договору оренди земельної ділянки погіршилася екологічна ситуація, природні якості земельної ділянки, завдано шкоди довкіллю та обмежено їм доступ до лиману. Враховуючи зазначене, суди дійшли правильного висновку про необґрунтованість та недоведеність заявлених позивачами вимог. Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що відповідно до пункту 11 частини третьої статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" друга категорія видів планової діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля, включає, зокрема, видобування піску і гравію, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду не заслуговують на увагу, оскільки суди дійшли висновку про відсутність в спірному випадку у товариства обов'язку здійснювати відповідно до Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" оцінку впливу на довкілля при намірі виконання будівельних робіт на об'єкті "Нове будівництво комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області" з посиланням на те, що такий обов'язок виникає лише у разі проведення робіт із прокладання кабелю на землях водного фонду. Оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090, на якій заплановане це будівництво, належить до категорії земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, а не до земель водного фонду, то, відповідно, такий вид будівництва не підпадає під категорію видів діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля. Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій та вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги в цій частині з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів. Згідно зі статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Частинами першою та четвертою статті 88 ВК України передбачено, що з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Зі змісту наведених правових норм видно, що землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон. Тобто віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом і в межах прибережних захисних смуг. Близький за змістом висновок наведений у постановах Великої Палати Верховного Суду Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 12 листопада 2020 року у справі №487/688/18 та Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №310/8559/16-ц, від 27 січня 2020 року у справі №488/6479/14-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №477/2054/17-ц, від 9 грудня 2020 року у справі №676/2332/18. У касаційній скарзі заявник вказував, що передана в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 належить до прибережної захисної смуги вздовж морів, морських заток і лиманів, а тому належить до категорії земель водного фонду. Відповідно до частини дев'ятої статті 88 ВК України уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з пунктом 3 Містобудівних умов та обмежень для проєктування об'єкту будівництва земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 належить до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ та організацій. При затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" зверталося за погодженням до Державного агентства водних ресурсів України. У листі від 24 вересня 2018 року зазначено, що проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 не підлягає погодженню із Державним агентством водних ресурсів України, оскільки земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення (цільове призначення було змінено із земель сільськогосподарського призначення на землі промисловості, енергетики). Отже, центральний орган державної влади підтвердив те, що земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 не належить до земель водного фонду. Суди попередніх інстанцій також встановили, що проєктна документація щодо об'єкта "Нове будівництво комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області" містить том 11 "Оцінка впливу на навколишнє середовище", який розроблений з метою визначення доцільності і прийнятності планованої діяльності і обґрунтування екологічних, економічних, технічних, організаційних, санітарних, державно-правових та інших заходів щодо забезпечення безпеки навколишнього середовища. У пункті 1.1 тому 11 "Оцінка впливу на навколишнє середовище" зазначено, що планова діяльність не належить до будь-якої категорії видів діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля відповідно до статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля". Проєктна документація за цим проєктом була затверджена Експертним звітом від 16 серпня 2019 року №01-016-19/П, у якому зазначено, що документація розроблена відповідно до вихідних даних на проєктування з дотримання вимог до міцності, надійності та довговічності об'єкта будівництва, його експлуатаційної безпеки та інженерного забезпечення, у тому числі стосовно доступності осіб з фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення, санітарного і епідеміологічного благополуччя населення; охорони праці; екології, пожежної безпеки, техногенної безпеки, енергозбереження і може бути затверджена в установленому порядку. Крім того, у вищезазначеному експертному звіті зазначається, що в проєкті міститься розділ ОВНС (оцінка впливу на навколишнє середовище), відповідно до якого будівництво та експлуатація об'єкта не викликає негативного впливу на навколишнє середовище. Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, доводи касаційної скарги про належність земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:10:000:0090 до земель водного фонду не знайшли свого підтвердження. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі №400/2936/20 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, Товариства з обмеженою відповідальністю "Адмирал Агро", ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 до Державної архітектурної будівельної інспекції України, Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області, третя особа - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про скасування дозволу на виконання будівельних робіт. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" подало клопотання, в якому просило закрити касаційне провадження, відкритого на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також розглядати справу за участю їх представника. Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснюється у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер правовідносин не вимагає проведення судового засідання з повідомленням сторін, то необхідності виклику учасників справи для надання пояснень у суді касаційної інстанції немає, відповідно, підстав для задоволення клопотання ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про розгляд справи за участю їх представника немає. Підстав для закриття касаційного провадження колегія суддів не ВСТАНОВИЛА: Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-АЛЬФА" про розгляд справи за участю їх представника. Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Клюєвої Ірини Станіславівни залишити без задоволення. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року м. Київ справа №723/826/19 провадження №61-8810св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Перший відділ державної виконавчої служби м. Чернівці Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року у складі судді Пташник А. М. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Височанської Н. К., Владичана А. І., Литвинюк І. М., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа - Перший відділ державної виконавчої служби м. Чернівці Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області, про визнання права власності на 1/2 частину майна та зняття з нього арешту. Позов мотивований тим, що позивач перебувала у шлюбі зі ОСОБА_3 з 31 грудня 1983 року по 10 травня 2011 року. За час шлюбу на підставі договорів купівлі-продажу від 28 вересня 2007 року вони придбали земельну ділянку, загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) та земельну ділянку, загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065), цільове призначення яких для ведення особистого селянського господарства, розташованих за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області. На підставі рішення Тисовецької сільської ради від 25 серпня 2010 року передано у власність земельну ділянку, загальною площею 0,2640 га, цільове призначення якої для іншої комерційної діяльності (для розміщення торгово-розважального центру). На вказаній земельній ділянці ними було збудовано торгово-розважальний комплекс, який був зданий в експлуатацію та оформлено на нього право власності після розірвання шлюбу. Тобто, земельні ділянки та торгово-розважальний комплекс є об'єктами спільної сумісної власності подружжя, а 1/2 частина вказаного майна належить ОСОБА_1 на праві власності. Постановою державного виконавця від 19 жовтня 2017 року під час примусового виконання рішення суду про стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 боргу, було накладено арешт на все нерухоме майно, зокрема, вищевказані земельні ділянки та торгово-розважальний комплекс. 24 жовтня 2018 року винесено постанову про об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження, так як ОСОБА_4 звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа №723/1833/18, виданого Сторожинецьким районним судом Чернівецької області 24 липня 2018 року про стягнення зі ОСОБА_3 на його користь заборгованості за договором позики у розмірі 250 000 дол. США, що відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 23 травня 2018 року становило 6 517 500 гривень та витрат на оплату судового збору у розмірі 8 810 гривень. Оскільки, земельні ділянки та торгово-розважальний комплекс, на які накладений арешт, належать подружжю ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, то кожний з них має право на 1/2 частку в цьому майні. ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на: - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) цільове призначення якої для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065) цільове призначення якої для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,2640 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0064) цільове призначення якої 1.11.6 - іншої комерційної діяльності (для розміщення торгово-розважального центру) за адресою: АДРЕСА_1; - 1/2 частину торгово-розважального комплексу літ. А, загальною площею 998,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Звільнити з-під арешту: - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) цільове призначення якої для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065) цільове призначення якої для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,2640 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0064) цільове призначення якої 1.11.6 - іншої комерційної діяльності (для розміщення торгово-розважального центру) за адресою: АДРЕСА_1; - 1/2 частину торгово-розважального комплексу літ. А, загальною площею 998,40 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на: - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) цільове призначення для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065) цільове призначення для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,2640 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0064) цільове призначення якої 1.11.6 іншої комерційної діяльності (для розміщення торгово-розважального центру) за адресою: АДРЕСА_1; - 1/2 частину торгово-розважального комплексу літ. А, загальною площею 998,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Звільнено з під арешту: - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) цільове призначення для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065) цільове призначення для ведення особистого селянського господарства за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області; - 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 0,2640 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0064) цільове призначення якої 1.11.6 іншої комерційної діяльності (для розміщення торгово-розважального центру) за адресою: АДРЕСА_1; - 1/2 частину торгово-розважального комплексу літ. А, загальною площею 998,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав в повному обсязі, просить відмовити в їх задоволенні, надав суду відзив в якому зазначив, що заявлений позов ОСОБА_1 є нічим іншим, як домовленістю між членами колишнього подружжя з метою зменшення частки майна боржника ОСОБА_3, на яке можливо звернути стягнення в рамках примусового виконання виконавчого листа №727/4714/17 про стягнення з ОСОБА_3 на його користь коштів. Також вказав, що позивач не могла брати та не брала участі в придбанні спірного майна. Тому, спірне майно було придбане виключно за особисті кошти ОСОБА_3 та є його особистим майном, а не спільним майном подружжя. Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, надав суду заяву в якій позовні вимоги визнав, просив розглянути справу без його участі. Суд першої інстанції вказав, що позивачем надано належні докази, які підтверджують той факт, що земельні ділянки та розважальний комплекс літ. "А", загальною площею 998, 4 кв. м., в с. Тисівці Сторожинецького району Чернівецької області, побудовані за спільні кошти із ОСОБА_3, у період спільного проживання як подружжя, а тому є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та кожен з них має право на Ѕ частину в цьому майні. Тому позов в цій частині є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Оскільки позовні вимоги про зняття арешту з майна є похідними від вимог про визнання права власності на 1/2 частину майна як спільного сумісного майна подружжя, які задоволені в повному обсязі, то суд вважав, що задоволенню підлягають також позовні вимоги про зняття арешту з зазначених об'єктів нерухомості. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції повно та об'єктивно встановив фактичні обставини справи щодо того, що спірне нерухоме майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає визнання права власності за позивачем на 1/2 частину цього майна. Колегія суддів вважала, що доводи апеляційної скарги відносно того, що позов ОСОБА_1 є намаганням уникнути майнової відповідальності по примусовому виконанню рішення суду про стягнення заборгованості за отримані та неповернуті кошти її чоловіком ОСОБА_3 не заслуговує на увагу, оскільки позивачем обрано ефективний спосіб захисту порушеного права, що було прийнято до уваги судом першої інстанції. Відповідно до положень статті 60 СК України діє презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ним за час перебування в шлюбі, де їх частки є рівними, і ця презумпція може бути спростована лише одним із подружжя, на якого покладається тягар доведення протилежного. Водночас, ніхто з подружжя ОСОБА_3 в суді першої інстанції не заперечував щодо набуття ними майна за спільні кошти та щодо рівності їх часток в цьому майні. Апеляційний суд вказав, що є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що поділ майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Так, апелянт не довів належними та допустимими доказами ту обставину, що борг ОСОБА_3 позичався в інтересах сім'ї та що той борг створив обов'язки для другого подружжя відповідно до статті 65 СК України. А тому колегія суддів вважала, що реалізація спірного арештованого нерухомого майна в повному обсязі буде порушувати право власності на це майно ОСОБА_1. Враховуючи те, що частка ОСОБА_3 не виділена в натурі, а судом визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для звільнення спірної частини майна з-під арешту, накладеного на нього в ході вчинення виконавчих дій постановами про опис та арешт майна боржника ОСОБА_3 від 20 грудня 2017 року та 19 квітня 2018 року. Аргументи учасників справи У червні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_5, у якій просить скасувати рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, розподілити судові витрати. Касаційна скарга обґрунтована тим, що відновлюючи подружні відносини та скасовуючи заочне рішення суду про розірвання шлюбу, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 діяли недобросовісно, що є зловживанням правом. Майно, що є предметом поділу, вибуло з власності боржника у законний спосіб - на підставі акту та постанови про передачу майна в рахунок погашення боргу. Спірне майно з часу його передачі державним виконавцем кредитору - ОСОБА_2, відповідно до постанови та акту від 16 грудня 2019 року за іншим спором, втратило статус спільного майна подружжя, вибуло з власності боржника, так само як із власності "відновленого подружжя" на підставі виконавчих дій, тобто у спосіб, передбачений законом, а тому не може бути предметом поділу. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 19 травня 2020 року у справі №361/2822/17. Позивач ОСОБА_1 чотири рази створювала перешкоди ОСОБА_2 в реєстрації за ним майна. Подружжя ОСОБА_3 діє недобросовісно, з єдиною метою - не допустити, щоб спірне майно перейшло у власність ОСОБА_2. Дії як боржника ОСОБА_3, так і ОСОБА_1 не відповідають їхній попередній поведінці та заявам. Суди проігнорували пункт 6 статті 3 ЦК України та доктрину venire contra factum proprium (заборону суперечливої поведінки). Суди обох інстанцій проігнорували посилання ОСОБА_2 щодо недобросовісної поведінки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо поділу майна подружжя. Мотиви, за яких суди відхилили ці докази, відсутні. Суди неправильно застосували норми матеріального права, проігнорували положення пункту 6 статті 3 ЦК України про добросовісність, частини третьої статті 13 ЦК України про зловживання правом позивачем, статті 238 ЦК України щодо підстав набуття права власності та частини дев'ятої статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" про передачу майна стягувачу на підставі акту та постанови. Позовні вимоги позивача є зловживанням правом з метою недопущення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_3 ОСОБА_2 має зареєстрований пріоритет на майно, оскільки обтяження на його користь (арешт) зареєстровані раніше у передбачений законом спосіб та саме на виконання рішення по справі №727/4714/17. Позовні вимоги в частині зняття арешту з майна є похідними від визнання на нього права власності. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_7, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що на момент розгляду даної справи ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбу. Спірне майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Набуття права власності на земельні ділянки та будівництво спірного торгово-розважального комплексу, здача його в експлуатацію відбулася під час перебування сторін у шлюбі, тобто ще до ухвалення заочного рішення суду про розірвання шлюбу. А тому, навіть у випадку не скасування заочного рішення ухвалою суду від 06 листопада 2019 року, на спірне майно все одно поширювався режим спільної сумісної власності, що спростовує доводи ОСОБА_2 про зловживання процесуальними правами. Судом апеляційної інстанції правомірно відмовлено у долученні доказів. Рішенням Старожинецького районного суду від 24 листопада 2020 року у справі №723/238/20 задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Першого відділу ДВС ГТУЮ у Чернівецькій області, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування постанови та акту про передачу майна від 16 грудня 2019 року, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі. Суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для звільнення спірної частини майна з-під арешту. Безпідставним є доводи ОСОБА_2 про те, що предметом спору у даній справі є поділ майна подружжя, а така вимога заявлена позивачем з метою уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу з відповідача ОСОБА_3 на його користь. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2020 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №723/826/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи №723/826/19 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року клопотання ОСОБА_1, яке підписано представником ОСОБА_7, про поновлення строку на подання відзиву задоволено частково, продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року, у задоволенні клопотання ОСОБА_2, яке підписано представником ОСОБА_5, про долучення до матеріалів справи копії постанови Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №723/238/20 відмовлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц; від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц; від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що з 31 грудня 1983 року позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2011 року задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розірвання укладеного між ними шлюбу. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 листопада 2019 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 10 травня 2011 року скасовано та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 листопада 2019 року прийнято відмову ОСОБА_3 від позову до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, та провадження по справі закрито. ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу від 28 вересня 2007 року, було придбано земельну ділянку, загальною площею 0,1057 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0063) та земельну ділянку, загальною площею 0,1059 га (кадастровий номер 7324589700:02:001:0065), цільове призначення яких для ведення особистого селянського господарства, розташованих за адресою: с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області. Рішенням Тисовецької сільської ради 28 сесії 5 скликання №65-28/2010 від 25 серпня 2010 року ОСОБА_3 було передано у власність земельну ділянку, загальною площею 0,2640 га, цільове призначення якої для іншої комерційної діяльності, що підтверджується копією державного акту та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. На цій земельній ділянці було побудовано торговельно-розважальний центр, який був зданий до експлуатації та оформлено на нього право власності. На підставі рішення виконавчого комітету Тисовецької сільської ради 11 серпня 2011 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на торгово-розважальний комплекс. 04 листопада 2014 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на торгово-розважальний комплекс літ. "А", загальною площею 998, 4 кв. м. На виконання рішення суду про стягнення зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 339 822,67 доларів США, що по курсу гривні становить 8 730 044,39 гривень, судового збору в сумі 8 960,00 гривень та витрат на правову допомогу в розмірі 20 250,00 гривень накладений арешт на все нерухоме майно, що належало на праві власності ОСОБА_3. Згідно постанов про опис та арешт майна боржника ОСОБА_3 від 20 грудня 2017 року та 19 квітня 2018 року накладено арешт на земельні ділянки та торгівельно-розважальний комплекс. 24 жовтня 2018 року державним виконавцем винесено постанову про об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження, так як ОСОБА_4 звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа №723/1833/18, виданого Сторожинецьким районним судом Чернівецької області 24 липня 2018 року про стягнення з ОСОБА_3 на його користь заборгованості за договором позики у розмірі 250 000,00 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становило 6 517 500,00 гривень та витрат на оплату судового збору в розмірі 8 810,00 гривень. Позиція Верховного Суду Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р (II)/2021 у справі №3-95/2020 (193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)". Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають) ; враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц (провадження №61-156св17), на яку посилався ОСОБА_2 в касаційній скарзі, зазначено, що "згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом". Аналогічний по суті висновок зроблено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17 (провадження №61-30545св18) та від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц (провадження №61-45301св18),на які посилався ОСОБА_2 в касаційній скарзі. У справі, що переглядається: очевидно, що учасники цивільних відносин (подружжя, яке перебувало в розірваному шлюбі на підставі заочного рішення 2011 року) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (позов про визнання права на частку та звільнення майна з під арешту за умови скасування заочного рішення 2011 року, закриття провадження в справі про розірвання шлюбу, після пред'явлення позову в цій справі) використовувався учасниками длянедопущення звернення стягнення на майно боржника; суди не звернули увагу на те, що заява ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, яким розірвано шлюб, та заява ОСОБА_3 про відмову від позову про розірвання шлюбу були подані за спливом 8 років після звернення з позовом та ухвалення рішення - після звернення ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості зі ОСОБА_3; відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позовні вимоги визнавали, суди не врахували, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом; за таких обставин, суди зробили неправильний висновок про задоволення позовних вимог. Тому судові рішення належить скасувати та в позові відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення не відповідають висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц; від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц; від 22 жовтня 2018 року у справі №654/1528/17 та ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Щодо судових витрат Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; а також вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 14 409,00 гривень, а повинен сплатити - 14 407,50 грн, за подання касаційної скарги він сплатив 19 210 грн. Тому зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору в розмірі 33 617,50 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_5, задовольнити. Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа - Перший відділ державної виконавчої служби м. Чернівці Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області, про визнання права власності на 1/2 частину майна та зняття з нього арештувідмовити. Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 33 617,50 грн. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2019 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 30 квітня 2020 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 березня 2021 року м. Київ справа №338/158/19 провадження №61-11548св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Старобогородчанська сільська рада об'єднаної територіальної громади Богородчанського району Івано-Франківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у складі судді Фединяка В. Д., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог заяви У грудні 2020 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 за допомогою системи "Електронний суд" подав заяву про перегляд за нововиявленими або виключними обставинами рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 31 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Старобогородчанська сільська рада об'єднаної територіальної громади Богородчанського району Івано-Франківської області, про встановлення земельного сервітуту. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2020 року заяву ОСОБА_3 про перегляд за нововиявленими або виключними обставинами рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 31 липня 2019 року у справі №338/158/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Старобогородчанська сільська рада об'єднаної територіальної громади Богородчанського району Івано-Франківської області, про встановлення земельного сервітуту, повернуто заявникові. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху і надано строк для усунення недоліків, зазначених в мотивувальній частині ухвали, який не може перевищувати десяти днів з дня її отримання. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 січня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про звільнення від сплати судового збору, продовжено ОСОБА_2 строк для усунення недоліків апеляційної скарги, встановлений ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 січня 2021 року, який не може перевищувати десяти днів з дня її отримання. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2020 року визнано неподаною та повернуто. Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її заявнику, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявник не усунув недоліки апеляційної скарги, а саме: не сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 454,00 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду про повернення його апеляційної скарги, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги, не врахувавши його майновий стан. Доводи інших учасників справи 04 березня 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому позивач просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги відповідача та залишити ухвалу суду апеляційної інстанції без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 03 березня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених положеннями законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань. Апеляційна скарга за формою і змістом повинна відповідати вимогам статті 356 ЦПК України. Згідно з частиною четвертою статті 356 ЦПК України до апеляційної скарги додаються, в тому числі, документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу, яка у свою чергу регулює питання залишення позовної заяви без руху, повернення заяви. Відповідно до положень частини 3 статті 185 ЦПК України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України, питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Відповідно до статті 8 Закону України "Про судовий збір" та частини першої та третьої статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі, може зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати. З аналізу статті 8 Закону України "Про судовий збір" чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію "суд, враховуючи майновий стан сторони, може...", тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов'язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 січня 2021 року у справі №0940/2276/18 (провадження №11-336апп20) Разом із тим, Верховний Суд зауважує, що єдиною підставою для відстрочення чи розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати фізичної особи є врахування судом її майнового стану. Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно зі статтею 12 ЦПК України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі. Визначеннясудом майнового станусторони єоціночним ізалежить віддоказів, якимиобґрунтовується рівеньїї майновогостану. У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції. Закон України "Про судовий збір" визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. Відповідно до підпункту 9 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до суду апеляційної скарги на ухвалу суду фізичною особою ставка судового збору становить 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (454,00 грн). ОСОБА_2 у поданих до апеляційного суду клопотаннях про звільнення від сплати судового збору посилався на тяжкий матеріальний стан, відсутність можливості сплатити судовий збір, а також на те, що розмір судового збору перевищує 5% його річного доходу за попередній рік. Суд апеляційної інстанції, перевіряючи правові підстави можливості звільнення від сплати судового збору, зазначив, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували неможливість сплати судового збору у встановлених законодавством порядку та розмірі, а надані ним електронні відповіді на запит про відомості з державного реєстру фізичних осіб-платників податків не містять інформації щодо його незадовільного майнового стану. При цьому, апеляційний суд вказав, що будь-яких інших доказів на підтвердження незадовільного майнового стану (розміру реального доходу, наявності заробітної плати, прибутку, рухомого /нерухомого майна тощо), що могли слугувати підставою для звільнення від сплати судового збору, апелянтом також не надано. Враховуючи те, що ОСОБА_2 не виконав вимоги ухвали апеляційного суду про залишення апеляційної скарги без руху, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги на підставі частини третьої статті 185 ЦПК України та частини другої статті 357 ЦПК України. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, колегія суддів дійшла висновку, що такі не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права. Також колегія суддів враховує, що визнання неподаною та повернення апеляційної скарги ОСОБА_2 не є позбавленням його права доступу до суду у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки вказане не перешкоджає повторному зверненню заявника з апеляційною скаргою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги (частина сьома статті 185 ЦПК України). Судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 серпня 2021 року м. Київ справа №299/731/19 провадження №61-10435св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Виноградівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, товариство з обмеженою відповідальністю "Золотий колосок ЛТД", третя особа - Державне підприємство "СЕТАМ", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Стасюка Юрія Павловича на постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Кожух О. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виноградівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області (далі - РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області), товариства з обмеженою відповідальністю "Золотий колосок ЛТД" (далі - ТОВ "Золотий колосок ЛТД", у якому просив: - визнати недійсними електронні торги, проведені з реалізації арештованого нерухомого майна, - будівлі майстерні з допоміжними спорудами, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, лот №185456, результати яких оформлені протоколом від 19 грудня 2016 року №221451; - скасувати акт про проведені електронні торги. Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 17 серпня 2009 року він є власником Ѕ частини об'єкта нерухомого майна, реєстраційний номер: 18047921212, - майстерні з допоміжними будівлями загальною площею 65,9 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Право власності зареєстроване 15 лютого 2013 року. 19 грудня 2016 року Виноградівським РВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області було проведено аукціон із продажу вказаного нерухомого майна. Зазначав, що він не є боржником за жодним виконавчим провадженням. На час проведення торгів право власності на реалізоване майно було зареєстроване за ним понад три роки. Торги здійснювалися з метою реалізації майна попереднього власника - ОСОБА_3. Посилаючись на те, що проведеними торгами порушено його право власності, гарантоване Конституцією України, просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 20 листопада 2019 року позов задоволено. Визнано недійсними електронні торги, проведені з реалізації арештованого нерухомого майна - будівлі майстерні з допоміжними спорудами загальною площею 65,9 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, лот №185456, результати яких оформлені протоколом від 19 грудня 2016 року №221451. Скасовано акт про проведені електронні торги з виконавчого провадження від 15 березня 2017 року №51562540. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції виходив із того, що порядок реалізації (відчуження) майна на електронних торгах порушено, передання на примусову реалізацію майна, що не належить боржнику, суперечить закону та грубо порушує принцип непорушності права власності, звернення стягнення на майно, що перебувало у спільній частковій власності, відбулося без дотримання встановленого статтею 366 ЦК України порядку. Також суд зазначив, що на стадії виявлення майна боржника, перевірки належності майна боржнику на праві власності, та накладення на майно арешту з метою забезпечення виконання виконавчих документів посадовими особами органу державної виконавчої служби була допущена помилка, що є додатковою правовою підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 02 червня 2020 року рішення Виноградівського районного суду від 20 листопада 2019 року скасовано в частині, що стосується реалізації Ѕ частини арештованого нерухомого майна, - будівлі майстерні з допоміжними спорудами загальною площею 65,9 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_1. Апеляційний суддійшов висновку про порушення прав та законних інтересів позивача, який є власником Ѕ частини спірного майна, яке було продано на електронних торгах, і останній не є боржником у виконавчому провадженні. Відтак у Виноградівського РВ ДВС не було жодних законних підстав для накладення арешту на спірне майно в цілій частині, а у Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ") - підстав для реалізації нерухомого майна в тій частині, яка не належала боржнику. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Стасюк Ю. П. подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, а саме: статті 366 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №554/14897/15-ц. Крім того, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, застосування способу захисту права шляхом скасування торгів у частині їх предмета, що по суті є зміною предмета правочину в судовому порядку. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні позову. Державний виконавець, здійснюючи пошук майна боржника, отримав відомості про те, що боржник є власником спірної будівлі. Скасування торгів у частині по своїй суті є зміною предмета правочину в судовому порядку. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ТОВ "Золотий колосок ЛТД" та ДП "СЕТАМ" подали відзив, у яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Виноградівського районного суду Закарпатської області цивільну справу №299/731/19 за позовом ОСОБА_1 до Виноградівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, товариства з обмеженою відповідальністю "Золотий колосок ЛТД", третя особа - ДП "СЕТАМ", про визнання недійсним електронних торгів і скасування акту про проведенні електронні торги. Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року справу №299/731/19 призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником Ѕ частки у праві власності на об'єкт нерухомого майна - майстерні з допоміжними будівлями загальною площею 65,9 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 17 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Лапчак Г. І. і зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів 27 вересня 2012 року. Право спільної часткової власності позивача (1/2 частка) зареєстровано у Державному реєстрі прав на нерухоме майно 15 лютого 2013 року за №292398.10 вересня 2013 року державний виконавець Гульпа І. І. у виконавчому провадженні №39722279 виніс постанову про арешт майна, належного ОСОБА_3, та 22 квітня 2016 року склав акт опису і арешту майна, до складу якого також увійшла будівля майстерні з допоміжними спорудами загальною площею 65,9 кв. м, розташована на АДРЕСА_1.25 листопада 2016 року державний виконавець звернувся до Закарпатської філії ДП "СЕТАМ" із заявою про реалізацію арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_3 - будівлі майстерні з допоміжними спорудами (будівлями) літ. "В", за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 65,9 кв. м. 19 грудня 2016 року відбулися електронні торги, організатором яких виступив ДП "СЕТАМ", на які виставлено лот №185456 - будівля майстерні з допоміжними спорудами літ. "В " загальною площею 65,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. Продавець - Виноградівський РВ ДВС ГТУЮ в Закарпатській області. Переможцем електронних торгів визнано ТОВ "Золотий колосок ЛТД" Лот №185456 виставлено ДП "СЕТАМ" на електронні торги за заявою Виноградівського РВ ДВС про реалізацію арештованого майна від 25 листопада 2016 року, згідно з якою майно боржника арештоване в рамках зведеного виконавчого провадження №52834067, де боржником є ОСОБА_3. Арешт на майно боржника ОСОБА_3 накладено постановами державного виконавця від 10 вересня 2013 року та 10 квітня 2015 року. Належність лота №185456 боржнику ОСОБА_3 визначена державним виконавцем на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 07 липня 2009 року Виноградівською міською радою на підставі рішення виконкому Виноградівської міської ради від 24 червня 2009 року №211. За результатами проведення електронних торгів 15 березня 2017 року державний виконавець Виноградівського РВ ДВС Гульпа І. І. склав акт, за змістом якого електронні торги з реалізації лота №185456 відбулися із дотриманням вимог Закону України "Про виконавче провадження". Також установлено, що 29 березня 2019 року постановою про перевірку виконавчого провадження начальника Виноградівського РВ ДВС Феделеш В. І., за наслідками перевірки зведеного виконавчого провадження АСВП №52834067, скасовано акт про проведені прилюдні торги від 15 березня 2017 року, складений на підставі протоколу проведення прилюдних торгів від 19 грудня 2016 року за №221451 організатором торгів ДП "СЕТАМ", у Ѕ частині майстерні з допоміжними спорудами площею 65,9 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві спільної часткової власності громадянину Чехії ОСОБА_1. Скасовано акт опису й арешту майна від 22 квітня 2016 року, постанову про призначення експерта, заяву на реалізацію арештованого майна від 25 листопада 2016 року в Ѕ його частині. За результатами перевірки начальник Виноградівського РВ ДВС зазначив, що в процесі виконання судових рішень про стягнення заборгованостей із ОСОБА_3 допущено порушення порядку накладення арешту на майно, оскільки частка у праві власності на це майно належить ОСОБА_1. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Стасюка Ю. П. є посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, а саме: статті 366 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №554/14897/15-ц; відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, застосування способу захисту права шляхом скасування торгів у частині їх предмету, що по суті є зміною предмету правочину в судовому порядку. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 16 ЦК України встановлено способи захисту порушених цивільних прав, серед яких, зокрема, передбачено й припинення дій, що порушують право. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (провадження №12-80гс20) вказано, що відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом із тим, частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 61 - 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі №910/856/17 (провадження №12-128гс18) зазначено, що набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів. Ухвалюючи судове рішення у справі про визнання недійсним правочину, укладеного за результатами проведення електронних торгів, порушеної за позовом учасника електронних торгів, в якості відповідачів мають залучатись всі сторони правочину - державна виконавча служба, організатор електронних торгів і переможець таких торгів. Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред'явив позов до Виноградівського районного відділу ДВС ГТУЮ у Закарпатській області. Натомість ДП "Сетам", яке є організатором оспорюваних торгів, залучене до участі у справі як третя особа. Позивач клопотань про залучення до участі у справі ДП "Сетам" як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову внаслідок неналежного складу відповідачів. Висновки суду по суті вирішення спору про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників. Верховний Суд у постановах від 28 жовтня 2020 року у справі №761/23904/19, від 16 червня 2021 року у справі №264/4263/18 (провадження №61-12632св20) зазначив, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, порушив вимоги цивільного процесуального закону, не з'ясував коло належних відповідачів, відповідно до цивільного процесуального закону, не вирішив питання про залучення усіх суб'єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог, як відповідачі. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З урахуванням того, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, колегія суддів вважає на необхідне оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у позові з огляду на незалучення до участі в справі належних відповідачів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій постановлені без додержання норм процесуального права. За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Стасюка Юрія Павловича задовольнити. Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 20 листопада 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 червня 2020 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Виноградівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, товариства з обмеженою відповідальністю "Золотий колосок ЛТД", третя особа - Державне підприємство "СЕТАМ", про визнання недійсним електронних торгів і скасування акту про проведенні електронні торги відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №444/2305/18 провадження №61-10626св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", відповідачі: ОСОБА_1, Грибовицька сільська рада, Головне Управління Держгеокадастру у Львівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Жовківського районного нотаріального округу Химиця Галина Іванівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Мікули В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця ") в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. В подальшому позивач збільшив позовні вимоги та за заявою позивача було залучено співвідповідачів Грибовицьку сільську раду Жовківського району Львівської області, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, залучено третю особу приватного нотаріуса Жовківського нотаріального округу Химицю Г. І. та замінено неналежного відповідача ОСОБА_2 на відповідача ОСОБА_1. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 41,3104 Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км + 200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області для забезпечення функціонування залізничного транспорту в користуванні АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах зазначених у плані. Вказана земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває в користуванні АТ "Укрзалізниця" та закріплена за регіональною філією "Львівська залізниця". Право власності у відповідача ОСОБА_1 на житловий будинок і земельну ділянку площею 0,0852 га (кадастровий номер 4622782300:05:002:0048), які розташовані по АДРЕСА_1, виникло на підставі договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 14 грудня 2017 року. Спірна земельна ділянка належала дарувальнику ОСОБА_2 на підставі рішення ХІІІ сесії VІІ Демократичного скликання №9 Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 14 жовтня 2017 року. Право власності на земельну ділянку зареєстроване 15 листопада 2017 року. Позивач вважав рішення ХІІІ сесії VІІ Демократичного скликання №9 Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 14 жовтня 2017 року незаконним та таким, що порушує право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, оскільки сільська рада, всупереч вимогам частини четвертої статті 84 ЗК України, передала у приватну власність землі державної власності із земель залізниць. Враховуючи вищенаведене просив: - визнати незаконними та скасувати рішення Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області 13 сесії 7 Демократичного скликання від 14 жовтня 2017 року №9; - скасувати договір дарування земельної ділянки від 14 грудня 2017 року №760, посвідчений приватним нотаріусом Жовківського районного нотаріального округу Химицею Г. І.; - скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 загальною площею 0,0852 га за кадастровим номером 4622782300:05:002:0048; - зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у АТ "Укрзалізниця" відсутні належним чином оформлені документи на земельну ділянку, які б посвідчували право користування, а План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці 1962 року, на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. При цьому такий план є лише одним із документів містобудівної документації, який виготовлявся з метою вчинення подальших дій для належного оформлення землекористування, а також цей план не був затверджений у встановленому порядку, план не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а містить лише умовне позначення "Межа смуги відведення", без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що спростовує твердження позивача про те, що ширина смуги відведення становить 20 метрів. Що стосується копій податкових декларацій з плати за землю АТ "Укрзалізниця", то суд першої інстанції звернув увагу на те, що не встановлено, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка загальною площею 41,00 га та чи вона включає в себе спірну земельну ділянку. Суд першої інстанції також критично оцінив акт обстеження земельної ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишено без задоволення, рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем доведено право постійного користування земельною ділянкою згідно розробленої Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 41,3104 га під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно-Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км+200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області. За таких обставин, АТ "Укрзалізниця" є належним користувачем земель відведення, які фактично відносяться до земель державної власності. Разом з тим, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо неможливості встановити те, що земельна ділянка відповідача перетинається з земельною ділянкою позивача, оскільки земельна ділянка АТ "Укрзалізниця" не сформована, при цьому технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки площею 41,3104 га під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно-Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км+200 м в адміністративних межах с Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, є лише одним із етапів, необхідних у ході інвентаризації та формування земельної ділянки залізниці. Крім того, апеляційним судом враховано, що фактично, на момент будівництва залізниці вказана земельна ділянка перебувала в користуванні та була закріплена за домогосподарством по АДРЕСА_1. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, провадження №61-23268св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", суди попередніх інстанцій не врахували, що користування спірною земельною ділянкою товариство здійснює відповідно до Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці, розробленого проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. На момент побудови залізничної колії у 1958 році реєстрація права на земельні ділянки законодавством не вимагалася. Суди не взяли до уваги, що залізницею подано технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельних ділянок площею 41,3104 га Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно- Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км + 200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, як доказ, адже у Схемі "накладки" земельної ділянки ОСОБА_2 (ОСОБА_1) на землі Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" на ділянці "Рудно - Підбірці", яка є її складовою, встановлено та позначено перетин з земельною ділянкою ОСОБА_1, площа якого становить 0,0432 га. Дана технічна документація та схема накладок, як складова технічної документації, виготовлена ліцензованою компанією КТ НВФ "Нові технології" та є належним, достатнім, допустимим та достовірним доказом. У жовтні 2021 року до суду надійшли пояснення третьої особи приватного нотаріуса Львівського районного нотаріального округу Химиці Г. І. щодо посвідчення договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 14 грудня 2017 року. Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням ХІІІ сесії VІІ Демократичного скликання №9 Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 14 жовтня 2017 року передано у приватну власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0852 га. Право власності на земельну ділянку зареєстроване 15 листопада 2017 року за номером запису про право власності: 23447354, та реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна:1412134546227 згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 листопада 2017 року. 14 грудня 2017 року ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 отримала в дар земельну ділянку площею 0,0852 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1; цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки 4622782300:05:002:0048. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" посилався на те, що вказана земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває в користуванні АТ "Укрзалізниця" та закріплена за регіональною філією "Львівська залізниця". Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 41,3104 Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км +100 м до 17 км+200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області для забезпечення функціонування залізничного транспорту в користуванні АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, в межах зазначених у цьому плані. Обґрунтовуючи підставність своїх вимог позивач, зокрема, покликався на: - план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році; - внутрішній акт, з якого вбачається, що комісією в складі головного інженера виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Батюка В. Б., інженера-землевпорядника Приставської О. В., старшого шляхового майстра Скучинського С. О. здійснено обстеження земельної ділянки в межах населеного пункту на території Грибовицької сільської ради, де в межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на 13 км + 230 м - 13 км + 250 м перегону Рудно - Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 12 м знаходиться сітчаста огорожа та житловий будинок гр. ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1. При обстеженні користувались технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 41,3104 га Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком "Рудно-Підбірці" від 11 км + 115 м до 15 км + 550 м та від 16 км + 100 м до 17 км + 200 м в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, виготовленою КТ НВФ "Нові технології" в 2015 році; - податкові декларації з плати за землю. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Так, згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно із частиною першою, другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України "Про транспорт". Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт"). Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України. Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15-ц та Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №466/190/14-ц (провадження №61-1366св18). Так, на підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" було надано відповідний план смуги відведення, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. Колегія суддів виходить із того, що нормативно-правовими актами, чинними на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме: ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 1928 року, передбачалось, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку. Вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (постанова ЦИК СССР від 15 грудня1928 року). За змістом статті 17 Закону України "Про основи містобудування", наявний у матеріалах справи план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (наразі Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м від 1962 року є містобудівною документацією. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що АТ "Укрзалізниця" є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, яка відноситься до земель державної власності. Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю. Так, звертаючись до суду із цим позовом, АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" вказувало на те, що рішення ХІІІ сесії VІІ Демократичного скликання №9 Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 14 жовтня 2017 року є незаконним та таким, що порушує право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху в межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, оскільки сільська рада, всупереч вимогам частини четвертої статті 84 ЗК України, передала у приватну власність землі державної власності із земель залізниць. У частині третій статті 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Частинами першою-третьою статті 158 ЗК України встановлено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18) зазначено, що "у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста". Колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" порушено, оскільки для таких висновків мають бути надані належні і допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у користуванні позивача, де проходить її межа, чи порушена межа цієї земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста. Разом з тим, із клопотанням про призначення експертизи у справі для підтвердження своїх позовних вимог АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" до суду не зверталося. Колегія суддів також звертає увагу, що із Плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці 1962 року вбачається, що такий є додатком до проекту №197-Л, виконаного Дорожньою проектною конторою Південно-Західної залізниці Міністерства шляхів сполучення. Із пояснювальної записки до зазначеного Плану смуги відведення випливає, що він складений у масштабі 1:5000 в адміністративних межах району та узгоджений зі старшим землевпорядником району і начальником дистанції колії. Виготовлений у 6 примірниках, з яких один примірник - виконкому районної ради депутатів трудящих. План погоджений старшим землевпорядником Нестеровського району, заступником начальника Підзамчівської дистанції колії, начальником Львівської дистанції захисних лісонасаджень. Водночас такий План є лише одним із документів містобудівної документації, він не був затверджений виконкомом Нестерівської районної ради, не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а лише умовне позначення "Межа смуги відведення", без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що не підтверджує доводи позивача про те, що ширина смуги відведення на даному перегоні становить 30 метрів. Акт обстеження земельної ділянки від 16 лютого 2016 року також не є доказом, який безсумнівно підтверджує перетин меж (накладення) земельних ділянок. Окрім цього, позивачем не надано жодних доказів, які підтверджують повноваження осіб, які виступали підписантами вказаного акта, та доказів, що такі є працівниками ВП "Кам'янка-Бузька дистанція колії", а їхні підписи не скріплені печаткою ВП "Кам'янка- Бузька дистанція колії". Суд першої інстанції правильно звернув увагу, що з наданих позивачем копій податкової декларації зі сплати земельного податку не вбачається, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка площею 41,3104 га (за яку сплачується земельний податок), та чи вона територіально включає в себе спірну земельну ділянку. Таким чином, встановивши, що позовні вимоги АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували порушення його прав чи охоронюваних законом інтересів шляхом передачі земельної ділянки площею 0,0852 га у власність відповідача, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця". Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі №444/2234/18, провадження №61-18197св20, та від 22 вересня 2021 року у справі № №444/2308/18, провадження №61-2743св21. Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази до уваги не приймається, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). При цьому порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Твердження заявника про неврахування судами висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать вказаним висновкам Верховного Суду. Таким чином, доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" залишити без задоволення. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 квітня 2021 року м. Київ справа №752/16175/19 провадження №61-10301св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачка - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданніу порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Солдаткіна Олександра Сергійовичана ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року у складі судді Хоменко В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутого майна (коштів) у розмірі 280 000 швейцарських франків. У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту, у тому числі, але не обмежуючись цим, на квартиру загальною площею 320,90 кв. м, житловою площею 152 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та грошові кошти, власником яких є ОСОБА_2, у межах суми боргу, а саме на суму 7 129 630,20 грн до ухвалення рішення у справі. На обґрунтування заяви зазначав, що предметом позову у цій справі є стягнення із відповідачки грошових коштів, які були перераховані позивачем на її розрахунковий рахунок в Акціонерному товаристві "Укрексімбанк" (далі - АТ "Укрексімбанк "), та які вона відмовляється повернути їх власнику. ОСОБА_2 є також відповідачем в іншій справі №761/22108/19 за позовом АТ "Укрексімбанк" про стягнення з неї грошових коштів за кредитним договором на загальну суму 599 676,61 швейцарських франків, що становить 15 656 834,88 грн. У разі задоволення позовних вимог у зазначеній справі на усе наявне у відповідачки майно буде накладено арешт відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження", а банк здійснюватиме дії щодо стягнення грошових коштів за рахунок коштів та усього наявного у ОСОБА_2 майна. Оскільки у ОСОБА_2 достатніх доходів аби задовольнити вимоги кредиторів за всіма пред'явленими до неї претензіями відсутні, тому наявні підстави для вжиття заходів забезпечення позову у цій справі. Крім того, відповідачка з метою подальшого ухилення від виконання рішень суду щодо можливого стягнення з неї грошових коштів вчиняє спроби щодо продажу належної їй квартири. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року заяву про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на квартиру загальною площею 320,90 кв. м, житловою площею 152 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити виконання рішення суду. Враховуючи обставини справи, характер правовідносин та предмет позову, накладення арешту на спірне нерухоме майно є ефективним заходом забезпечення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У липні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Солдаткін О. С. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суд не встановив чи дійсно між сторонами існує спір. Позивач тривалий час перебуває за кордоном і суд не вирішив питання щодо зустрічного забезпечення позову. Нерухоме майно, на яке позивач просить накласти арешт, перебуває в іпотеці, тому арешт цього майна унеможливить задоволення вимог у справі №752/22108/19, оскільки іпотекодержатель втратить можливість на реалізацію майна для задоволення своїх позачергових вимог. Заява про забезпечення позову є недостатньо обґрунтованою, а її доводи не свідчать про те, що невжиття відповідних заходів може утруднити виконання рішення суду в майбутньому. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі є підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, зокрема неврахуванням судом правових висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі №910/4772/178, від 31 жовтня 2018 року у справі №923/1105/178, від 19 червня 2019 року у справі №825/1764/16, від 17 жовтня 2019 року у справі №822/1426/16, в яких зазначено, що накладення арешту на майно має наслідком заборони відчуження арештованого майна, та ним порушується право іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. У разі якщо належним чином завірена іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Встановлено, щоу серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив стягнути безпідставно набуте майно (кошти) у загальному розмірі 280 000 швейцарських франків, що на момент звернення до суду за офіційним курсом НБУ становило 7 129 630,20 грн. Згідно з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_2 на праві власності належить п'ятикімнатна квартира, загальною площею 320,90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 15-16). Відповідно до відомостей з Державного реєстру іпотек зазначена квартира знаходиться в іпотеці ВАТ "Державний експортно - імпортний банк України". Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, ухваленого за його позовом. Забезпечення позову спрямоване проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, відчужити його тощо. Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечений накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання тощо. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову. Предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення безпідставно набутого майна (коштів). Звертаючись з відповідною заявою про забезпечення позову, позивач зазначив, що відповідачка вчиняє дії щодо реалізації належної їй на праві власності квартири, яка також є предметом іпотеки в іншій справі. Якщо нерухоме майно, яке належить позивачці на праві власності, буде відчужене іншим особам, існує реальна загроза, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав позивачів (у разі задоволення позову), за захистом яких він звернувся до суду. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого й погодився суд апеляційної інстанцій, обґрунтовуючи вид забезпечення позову, дійшли правильного висновку про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, оскільки цей вид забезпечення позову є ефективним. Крім того, спірне нерухоме майно є предметом іпотеки. Водночас накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України "Про іпотеку", оскільки відповідно до статті 1 зазначеного Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Зазначений правовий висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №331/3944/18 (провадження №61-11311св19), підстави відступити від зазначеного висновку судом не встановлено. Суд не бере до уваги посилання заявника на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 квітня 2018 року у справі №910/4772/178, від 31 жовтня 2018 року у справі №923/1105/178, від 19 червня 2019 року у справі №825/1764/16, від 17 жовтня 2019 року у справі №822/1426/16, оскільки вони стосуються інших правовідносин, зокрема оскарження постанови державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці та про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанови державного виконавця. Щодо наведених у касаційній скарзі доводів про незастосування судом першої інстанцій інстанції зустрічного забезпечення, необхідно зазначити, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 154 ЦПК України суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, у розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Заявник не посилається на докази відсутності у позивача зареєстрованого місця проживання в Україні. Крім того, з огляду на обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідачки як власника майна та не призводить до додаткових витрат унаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачці збитків унаслідок вжиття заходів забезпечення позову, доводи скарги щодо порушення норм процесуального права в частині незастосування зустрічного забезпечення на правильність висновків судів попередніх інстанцій не впливають. Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Солдаткіна Олександра Сергійовича залишити без задоволення. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 09 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Яремко І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 лютого 2021 року м. Київ справа №265/6586/19 провадження №61-15590св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідач - Маріупольська міська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Маріупольської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки за касаційною скаргою Маріупольської міської ради на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року у складі судді Міхєєвої І. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І., Пономарьової О. М., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, який уточнили в процесі розгляду справи, у якому просили визнати незаконним та скасувати рішення Маріупольської міської ради від 25 червня 2018 року №7/32-2901; визнати укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н, зареєстровану юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, згідно з якою Маріупольська міська рада надає громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1 на той самий термін та на тих самих умовах, які були передбачені договором оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н, зареєстрованим юридичним департаментом Маріупольської міської ради від 07 лютого 2018 року за №24784701. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що на підставі рішення Маріупольської міської ради від 16 квітня 2013 року №6/27-3127 було укладено договір оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року б/н, зареєстрований юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, за умовами якого фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 в строкове платне користування надано земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1 строком на 5 років (з 16 квітня 2013 року до 16 квітня 2018 року). 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 подала заяву про подовження терміну оренди земельної ділянки. Маріупольська міська рада розглянула заяву ОСОБА_1 та прийняла немотивоване рішення від 25 червня 2018 року №7/32-2901 про відмову у поновленні строку дії договору оренди земельної ділянки, крім того, доручила департаменту по роботі з активами міської ради вжити заходів щодо демонтування об'єкта, який розташований на переданій в оренду земельній ділянці. Зміст рішення про відмову у поновленні строку дії договору оренди земельної ділянки не був доведений до відома ОСОБА_1, при цьому вона продовжила використовувати орендовану ділянку, сплачувала орендну плату, на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2018 року здійснила відчуження нерухомого майна, яке розміщене на орендованій земельній ділянці, новим власникам - ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Нові власники майна є правонаступниками права оренди земельної ділянки, орендарем якої була ОСОБА_1, та мають законне право на переоформлення права оренди земельної ділянки та продовження дії договору оренди на тих самих умовах та на той самий строк. У зв'язку з цим позивачі просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 27 квітня 2020 року позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував рішення Маріупольської міської ради від 25 червня 2018 року №7/32-2901. Визнав укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н, зареєстровану юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, згідно з яким Маріупольська міська рада надає громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1 на той самий термін та на тих самих умовах, які були передбачені договором оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року № б/н. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки ОСОБА_1 13 лютого 2018 року, тобто за два місяці до закінчення терміну договору оренди подала до Маріупольської міської ради заяву про продовження терміну існуючого договору оренди земельної ділянки. Проте Маріупольська міська рада у місячний строк, як це передбачено частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", не прийняла рішення стосовно поданої заяви, рішення про відмову в задоволенні заяви про подовження терміну оренди було прийняте лише 25 червня 2018 року. Крім того, відповідач не надав доказів, що це рішення було доведене до відома заявника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Донецький апеляційний суд постановою від 09 вересня 2020 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд зазначив, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває права оренди земельної ділянки, на якій розміщене це майно у зв'язку з припиненням права власності на нього та, відповідно, припиненням права користування попереднього власника земельною ділянкою, на якій це майно розміщене. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У жовтні 2020 року Маріупольська міська радаподала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення. Підставою касаційного оскарження Маріупольська міська рада вказує те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс 18) та від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження № І4-330цс18). Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків апеляційного суду про те, що Маріупольська міська рада не повідомила ОСОБА_1 про прийняте рішення, оскільки при зверненні до суду позивачі надали копію рішення Маріупольської міської ради від 25 червня 2018 року №7/32-2901 та не зазначали, що ОСОБА_1 не було відомо про вказане рішення, а її права порушені шляхом неповідомлення про результат розгляду адміністративної послуги. Більш того, це питання не ставилося та не досліджувалося у ході розгляду справи. Також апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотань Маріупольської міської ради про зупинення апеляційного провадження до розгляду Великою Палатою Верховного Суду аналогічних справ №159/5756/18 та № З13/350/16-ц. Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 визначила, що для виникнення в орендодавця обов'язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі". І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 при зверненні до Маріупольської міської ради щодо поновлення строку договору оренди земельної ділянки, не додала проекту додаткової угоди, що виключає можливість реалізації правової конструкції механізму поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк. Більше того, додатковий договір до договору оренди земельної ділянки, який суд визнав укладеним, містить суттєві зміни істотних умов, а саме змінилися орендарі земельної ділянки, що не узгоджується зі статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Маріупольську міську раду як суб'єкта господарських правовідносин не було повідомлено про зміну фактичних землекористувачів земельної ділянки площею 0,0040 та кадастровий номер цієї земельної ділянки, що суттєво порушує права орендодавця. З огляду на неналежне дотримання орендарем ОСОБА_1 процедури поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, зокрема ненаправлення проекту додаткової угоди орендодавцю у встановлений законом строк, договір оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року не може бути поновлений, а позовні вимоги задоволенню не підлягають. У лютому 2021 року представник позивачів - адвокат Ботман Ольга Олександрівна подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на те, що ці судові рішення є законними і обґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 належно виконувала всі умови договору оренди земельної ділянки, вчасно звернулася до Маріупольської міської ради із заявою про продовження строку дії договору на той самий строк та на тих самих умовах, чим висловила своє волевиявлення щодо продовження права оренди земельної ділянки, а міська рада не розглянула цю заяву у встановлений законом строк та, у порушення вимог закону, відмовила у продовженні строку дії договору. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 07 грудня 2020 року справа №265/6586/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі рішення Маріупольської міської ради від 16 квітня 2013 року №6/27-3127 був укладений договір оренди земельної ділянки від 20 травня 2013 року б/н, зареєстрований юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701, за умовами якого фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 надано в строкове платне користування земельну ділянку площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 3.1 договору оренди земельної ділянки він укладений на 5 років (з 16 квітня 2013 року до 16 квітня 2018 року). У пункті 3.2 договору оренди земельної ділянки визначено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за два місяця до закінчення строку дії договору оренди повідомити письмово орендодавця про намір поновлення терміну дії договору. В іншому випадку договір поновленню не підлягає. 13 лютого 2018 року ОСОБА_1 подала до Маріупольської міської ради заяву про подовження терміну оренди земельної ділянки за наявності чинного договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого у встановленому законом порядку. 25 червня 2018 року Маріупольська міська рада прийняла рішення №7/32-2901 яким відмовила ОСОБА_1 у поновленні строку оренди земельної ділянки (землі житлової та громадської забудови міської ради) площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1.28 грудня 2018 року між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_4 і ОСОБА_3 як покупцями був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна - магазину, який розташований на земельній ділянці площею 0,0040 га, кадастровий номер 1412336900:01:009:0009, для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Скалун Р. В. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Згідно з частиною першою статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19). 15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформувала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як фізичної особи-підприємцяна цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 17 квітня 2018 року в справі №461/980/16-а (провадження №11-248апп18) та від 14 листопада 2018 року в справі №127/2709/16-ц (провадження №14-352цс18). Суди попередніх інстанцій встановили, що між Маріупольською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 0,0040 га для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону) на АДРЕСА_1, зареєстрований юридичним департаментом Маріупольської міської ради 07 лютого 2018 року за №24784701. Цільове призначення земельної ділянки, яка передавалася в оренду за договором оренди земельної ділянки, дію якого позивачі фактично просили продовжити шляхом укладення додаткової угоди, - для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торговельного павільйону), тобто для здійснення підприємницької діяльності Також суди встановили, що 28 грудня 2018 року між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_4, ОСОБА_3 як покупцями був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна - магазину, який розташований на зазначеній земельній ділянці. Позовна заява мотивована тим, що, на думку позивачів, відповідач безпідставно не поновив договір оренди земельної ділянки шляхом підписання відповідної додаткової угоди. За таких умов фактично предметом спору у цій справі є право орендаря (фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, її правонаступників) на поновлення договору оренди земельної ділянки для обслуговування торгового павільйону, тобто правочину у господарській діяльності. Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд також враховує те, що згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 з 09 квітня 1998 року була зареєстрована як фізична особа-підприємець, а 26 лютого 2016 року внесено запис про припинення її підприємницької діяльності. Таким чином, станом на час укладення договору оренди земельної ділянки (20 травня 2013 року) ОСОБА_1 мала статус фізичної особи-підприємця. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі №127/23144/18 (провадження №14-460цс19) дійшла висновку, що "у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Таким чином, виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи-підприємця не припинились, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про належність спору до господарської юрисдикції". Отже, зміст укладеного договору оренди земельної ділянки, де орендарем зазначено фізичну особу-підприємця ОСОБА_1, та характер правовідносин, що виникли між сторонами, свідчать про наявність відносин з приводу зміни правочину у господарській діяльності, а саме спору, пов'язаного з правом оренди, яке відповідач не визнає, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин. Ураховуючи викладене, Верховний суддійшов висновку, що спір у цій справі є господарським і підлягає вирішенню за правилами ГПК України. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків, що заявлений у цій справі спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв'язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз'яснює позивачам, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови вони можуть звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Маріупольської міської ради задовольнити частково. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Маріупольської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки закрити. Повідомити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, що розгляд справи за їх позовом віднесено до юрисдикції господарських судів. Попередити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про те, що в разі неподання ними протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією справу буде повернено до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 жовтня 2021 року м. Київ справа №753/2377/13 провадження №61-8919св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "МЕГАПОЛІС ДКС", треті особи:Державна реєстраційна служба України, Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Романом Борисовичем, на ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕГАПОЛІС ДКС" (далі - ТОВ "МЕГАПОЛІС ДКС "), треті особи: Державна реєстраційна служба України, Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" (далі - КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна"), про визнання права власності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року у складі судді Даниленко В. В., з урахуванням ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано право власності ОСОБА_1 на приміщення на першому поверсі (які складаються з шести окремих приміщень загальною площею 103,6 кв. м), третьому поверсі (які складаються з двадцяти дев'яти окремих приміщень (ураховуючи 3 групи сходових клітин з першого по третій поверхи) загальною площею 1 954,4 кв. м), двадцять п'ятому та двадцять шостому поверхах (які складаються з дев'яти окремих приміщень загальною площею 452 кв. м), загальною площею 2 510 кв. м, розташованих у торгівельно-житловому комплексі за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" провести інвентаризацію зазначених приміщень. Зобов'язано Державну реєстраційну службу України зареєструвати право власності ОСОБА_1 на вказані приміщення. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкрито апеляційне провадження у справі. Поновлюючи ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, суд виходив з того, що він не приймав участі у справі, хоча спірні правовідносини стосуються його прав та інтересів, а про існування оскаржуваного рішення від 18 березня 2013 року дізнався тільки 15 вересня 2020 року на порталі "Судова влада", отримавши його 16 вересня 2020 року. Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року скасовано. Провадження у вказаній справі закрито. Скасовуючи рішення районного суду та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалою Господарського суду Запорізької області від 25 червня 2019 року порушено справу про банкрутство ТОВ "МЕГАПОЛІС ДКС" (справа №908/1390/19), а постановою цього суду від 24 вересня 2019 року його визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, тому, скасовуючи рішення суду першої інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "МЕГАПОЛІС ДКС" про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, оскільки останній є боржником у справі про банкрутство. Відтак, цей спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шеремета Р. Б., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 відмовити, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року залишити без змін; у разі неможливості ухвалення нового судового рішення - направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно з'ясував фактичні обставини справи, неповно дослідив та надав правову оцінку наявним у справі доказам. Висновки суду апеляційної інстанції не відповідають обставинам справи. Вказує, що апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_2, який не брав участі у справі, строк на апеляційне оскарження рішення районного суду через 7 років після його ухвалення, що є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду. Також, вважає, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року не вирішувалося питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_2. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що наведені в ній доводи, є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний перегляд рішення районного суду, ухваливши законне та обґрунтоване судове рішення, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін. У вересні 2021 року ТОВ "МЕГАПОЛІС ДКС" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що доводи представника ОСОБА_1 не заслуговують на увагу, оскільки суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку фактичним обставинам справи, наявним у ній доказам, ухваливши судове рішення з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права, тому просить залишити без змін оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції, а касаційну скаргу - без задоволення. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 10 серпня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Шеремета Р. Б., підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 294 ЦПК України у редакції 2004 року, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього РІШЕННЯ: Згідно із частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу (частини третя, четверта статті 357 ЦПК України). Однак, в ухвалі Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 апеляційний суд належно не дослідив питання поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, враховуючи презумпцію обізнаності особи про стан своїх майнових прав та того, що з часу ухвалення рішення районним судом минуло більше 7 років, формально вказавши, що він не приймав участі у справі, а про існування оскаржуваного рішення від 18 березня 2013 року дізнався тільки 15 вересня 2020 року на порталі "Судова влада". Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі "Устименко проти України". Зокрема, Високий Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, пункти 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 РІШЕННЯ: Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine), заява №3236/03, пункт 41, від 3 квітня 2008 року) (пункт 47 РІШЕННЯ: Зі змісту пункту 52 рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача "поважних причин" для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого РІШЕННЯ: За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 РІШЕННЯ: У даному випадку апеляційний суд не навів мотивів, за якими визнав поважними причини пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду, ухваленого у 2013 році. Отже, вбачається порушення апеляційним судом принципу правової визначеності та порушення права позивача на справедливий судовий розгляд за пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення у справі "Станков проти Болгарії" від 12 липня 2007 року). Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява №23436/03). Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінувати учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду. Інститут процесуальних строків сприяє досягненню юридичної визначеності, а також стимулює учасників справи та інших заінтересованих осіб добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого правовідносини можуть вважатися спірними, а після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Право на касаційне оскарження судового рішення залежить від обізнаності про наявність судового спору та своєчасності отримання судового рішення суду першої інстанції. Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Поважними причинами пропуску процесуального строку вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення заяви стає неможливим або утрудненим, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги. Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, суд повинен у сукупності оцінити всі обставини справи, навести мотиви щодо поважності чи неповажності причин пропуску строків на апеляційне оскарження та зазначити, з яких підстав подане скаржником клопотання не може бути задоволене. Лише наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення в апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин. Під час вирішення питання про поновлення заявнику строку на апеляційне оскарження судового рішення апеляційний суд вищевказаного не врахував, формально вказав про наявність таких підстав, прийнявши до уваги лише те, що ОСОБА_2 не був залучений до розгляду справи як сторона, достеменно не з'ясувавши, що заявник з 2013 року не був обізнаний про наявність рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року. Сам лише факт подання апеляційної скарги після спливу більш ніж 7 років особою, не залученою до участі у справі, за відсутності інших підстав пропуску строку на апеляційне оскарження, зважаючи на дату ухвалення оскарженого рішення (2013 рік), не може вважатися беззаперечною підставою для поновлення процесуального строку, передбаченого на апеляційне оскарження. За правилами частини третьої статті 354 та частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, однак строк на апеляційне оскарження може бути поновлений у разі подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі у ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Отже, положення частини другої статті 358 ЦПК України дають право суду на поновлення строку на апеляційне оскарження, але не вказують про обов'язок вчинення таких дій. За таких обставин, доводи заявника про немотивоване поновлення апеляційним судом ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження рішення районного суду заслуговують на увагу. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необхідним скасувати оскаржувану ухвалу, з передачею справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. При цьому, у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Р. Б., на ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України, слід відмовити за їх відсутністю, оскільки підставою для відкриття касаційного провадження, у тому числі, були доводи заявника з приводу безпідставності поновлення судом апеляційної інстанції ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження рішення районного суду, що є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду. Крім того, підставою для відкриття касаційного провадження стали доводи ОСОБА_1 з приводу того, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2013 року не вирішувалося питання про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_2, який не брав участі у справі. У задоволенні клопотання ТОВ "МЕГАПОЛІС ДКС" про зупинення касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Р. Б., на ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, з підстав, передбачених пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України, слід відмовити, так як Верховний Суд ухвалює судове рішення і касаційне провадження у зв'язку із цим закінчене. Керуючись статтями 251, 400, 402, 406, 409, 411, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження відмовити. У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕГАПОЛІС ДКС" про зупинення касаційного провадження відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Шереметою Романом Борисовичем -задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №671/1713/18 провадження №61-15420св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Волочиська міська об'єднана територіальна громада в особі Волочиської міської ради Хмельницької області, Клининська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради Хмельницької області, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області 03 червня 2020 року у складі судді Бабій О. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року у складі колегії суддів: П'єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до Волочиської міської об'єднаної територіальної громади в особі Волочиської міської ради Хмельницької області, Клининської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради Хмельницької області про визнання незаконним та скасування рішення Волочиської міської ради Хмельницької області, скасування реєстрації права постійного користування земельною ділянкою. Позов мотивований тим, що 09 лютого 2018 року 34 сесія Волочиської міської ради затвердила проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 9,9689 га, кадастровий номер 6820983300:01:005:0004, для дослідних та навчальних цілей з категорії земель сільськогосподарського призначення з цільовим використанням секція А код 01.09 для дослідних та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, 23 березня 2018 року на підставі вищевказаного рішення Волочиської міської ради проведено державну реєстрацію права постійного користування спірною земельною ділянкою за Клининською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради. Рішення Волочиської міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, підлягає скасуванню також і державна реєстрація права постійного користування. 02 червня 2016 року вона звернулась до Волочиської міської ради від свого імені та від імені членів сім'ї в складі 5 осіб із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на вільну земельну ділянку в межах с. Клинини орієнтовною площею 10 га, однак міська рада всупереч вимогам частини 7 статті 118 ЗК України в місячний термін не винесла відповідного рішення, не розглянула заяву. Зазначає, що дії голови міської ради були оскаржені до суду та постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду їх визнано протиправними та зобов'язано останнього передати заяву для повторного розгляду до уповноваженого органу. Проте, продовжуючи свої зловживання, голова міської ради виніс на розгляд сесії питання про затвердження проекту землеустрою на вказану земельну ділянку, який виготовлений Клининською ЗОШ І-ІІІ ступенів. Своїм рішенням Волочиська міська рада затвердила проект землеустрою. Позивач вважає, що рішення органу місцевого самоврядування порушує її право на отримання цієї ж земельної ділянки відповідно до поданої нею заяви. Враховуючи викладене, позивач просив: визнати незаконним та скасувати рішення Волочиської міської ради ОТГ від 09 лютого 2018 року, скасувати реєстрацію права постійного землекористувача спірною земельною ділянкою, кадастровий номер 6820983300:01:005:0004, площею 9,9689 га, за Клининською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради в реєстрі прав власності на нерухоме майно, від 23 березня 2018 року, на підставі вищевказаного рішення Волочиської міської ради, яка проведена державним реєстратором Волочиської міської ради за індексним номером 40322271. Протокольною ухвалою Волочиського районного суду Хмельницької області від 20 грудня 2018 року залучено до участі у справі третіх осіб: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області 03 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів про наявність у неї будь-якого речового права на земельну ділянку на час прийняття Волочиською міською радою Хмельницької області рішення №56-34/2018 від 09 лютого 2018 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яке підлягає захисту відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України та незаконність у зв'язку з цим рішення органу місцевого самоврядування. Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі У жовтні 2020 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Волочиського районного суду від 03 червня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Касаційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи у задоволені позову, суд не встановив неправомірності оспорюваного рішення. Суд не застосував наказ Міністерства освіти і науки України від 30 січня 2015 року, який зареєстрований в МЮ України від 27 березня 2015 року, яким затверджено положення про учнівські лісництва. Адже зазначеним наказом скасовано наказ №307 від 01 листопада 1995 року, яким визначались умови навчально-дослідних земельних ділянок. Відповідно до вимог Закону України "Про освіту" (який діяв на дату 2016 року) директор Клининської школи не мав права на звернення із заявою про виділ земельної ділянки до Волочиської міської ради із заявою. Саме Закон України "Про освіту" 2017 року надав такі права директору. Крім того, суд першої інстанції безпідставно відмовив у клопотанні про відкладення розгляду справи, чим обмежив у можливості надати докази. На вказане не звернув уваги і суд апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У грудні 2020 року матеріали цивільної справи №671/1713/18 надійшли до Верховного Суду та 22 вересня 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. 0. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. В ухвалі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: порушення апеляційним судом норм процесуального права, оскільки суд необґрунтовано відхилив її клопотання про залучення до участі у розгляді справи адвоката, що позбавило заявника можливості надати докази, необхідні для прийняття рішення (пункт 4 частини другої статті 389, пункт З частини третьої статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням Клининської сільської ради 21 березня 1997 року №11 "Про виділення земельної ділянки площею 5 га для створення виробничої бази Клининській ЗОШ" затверджено матеріали відведення земельної ділянки (п. 1), зазначено про необхідність школі замовити виготовлення державного акта на право постійного користування землею (п. 2). 26 березня 1997 року складено акт відведення земельної ділянки. Згідно з рекомендаціями постійної комісії з питань земельних відносин, архітектури, будівництва, перспективного планування та екології від 12 вересня 2016 року рекомендовано прийняти рішення щодо надання земельної ділянки площею 10 га Клининській ЗОШ. Рішенням Волочиської міської ради Хмельницької області №56-34/2018 від 09 лютого 2018 року затверджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 9,9689 га (кадастровий номер 6820983300:01:005:0004) для дослідних та навчальних цілей з категорії земель сільськогосподарського призначення з цільовим використанням секція А код 01.09 для дослідних та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради; вирішено заявнику надати у постійне користування вищезазначену земельну ділянку; зобов'язано Клининську ЗОШ І-ІІІ ступенів Волочиської міської ради приступити до використання земельної ділянки після встановлення її меж в натурі (на місцевості) та здійснення державної реєстрації права у Державному реєстрі речових прав. Право постійного користування на вказану земельну ділянку зареєстроване за Клининською ЗОШ І-ІІІ ступенів 23 березня 2018 року, номер запису 25435140. Постановою Волочиського районного суду від 29 червня 2017 року, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року у справі №671/720/17, зобов'язано Волочиську міську об'єднану територіальну громаду повторно розглянути заяву ОСОБА_3 про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення землі для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району. У задоволенні решти позову - відмовлено. Постановою Верховного Суду від 27 лютого 2020 року постанову Волочиського районного суду Хмельницької області від 29 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року залишено без змін. Постановою Волочиського районного суду Хмельницької області від 13 червня 2017, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року, в позові ОСОБА_3 до Волочиської міської об'єднаної територіальної громади Хмельницької області, третя особа на стороні відповідача Клининська ЗОШ І-ІІІ ступенів, про визнання нечинним та скасування рішення XII сесії Волочиської міської об'єднаної територіальної громади Хмельницької області від 15 вересня 2016 року №74-12/2016 "Про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для дослідницьких та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів" відмовлено. Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №671/464/17 касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, постанову Волочиського районного суду Хмельницької області від 13 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року змінено в частині мотивів, виключено висновок про те, що оскаржуване рішення є актом індивідуальної дії, який стосується прав та обов'язків відповідача та третьої особи, а тому не порушує прав позивача, визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням; в іншій частині постанову Волочиського районного суду Хмельницької області від 13 червня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року залишено без змін. 02 червня 2016 року до Волочиської міської ради надійшли заяви ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, подані відповідно до статей 118, 121 ЗК України про надання дозволів на виготовлення проекту із землеустрою, щодо відведення кожному земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту Клининської сільської ради Волочиського району. На заяви ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, листом від 16 червня 2016 року №199-203 за підписом голови Волочиської міської об'єднаної територіальної громади Черниченко К. В. надано відповідь, якою відмовлено у їх задоволенні з тих підстав, що земельні ділянки, на які подано графічні матеріали бажаного місця розташування, виділено Клининській ЗОШ згідно з рішенням 21 березня 1997 року №11.15 вересня 2016 року рішенням XII сесії Волочиської міської об'єднаної територіальної громади VII скликання №74-12/2016 Клининській ЗОШ І-ІІІ ступенів надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовно площею 10,0000 га із земель сільськогосподарського призначення для дослідницьких та навчальних цілей в межах населеного пункту с. Клинини Волочиського району (п. 1). Заявнику земельна ділянка проектується для надання у постійне користування без зміни категорії земель сільськогосподарського призначення для дослідницьких та навчальних цілей. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України в редакції 2002 року (далі - ЗК України) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно зі статтею 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Встановивши, що права позивача не порушені, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову. Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_3 про те, що оскаржуване судове рішення у справі ухвалене з порушення норм процесуального права, оскільки суд необґрунтовано відхилив її клопотання про залучення до участі у розгляді справи адвоката, що позбавило заявника можливості надати докази, необхідні для прийняття РІШЕННЯ: Відповідно до частини 1 статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. На підставі статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. У справі, що переглядається провадження було відкрито ухвалою Волочиського районного суду Хмельницької області від 25 вересня 2018 року; ухвалою від 20 грудня 2018 року закрито підготовче провадження; 03 червня 2020 року проголошено РІШЕННЯ: Отже, за час перебування справи на розгляді в суді першої інстанції (майже два роки) позивач не скористалась своїм правом на залучення адвоката. Висновки Верховного Суду Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Волочиського районного суду від Хмельницької області 03 червня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Н. О. Антоненко М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 липня 2021 року м. Київ справа №347/884/18 провадження №61-415св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Косівська міська рада, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Максюти І. О., Томин О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Косівської міської ради, ОСОБА_2, третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_3, про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. Позовну заяву мотивувала тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0434 га для ведення особистого селянського господарства, розташована по АДРЕСА_1, яка межує з земельними ділянками ОСОБА_2, розташованими по АДРЕСА_2. ОСОБА_2, на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0669 га, кадастровий номер 2623610100:01:005:0662, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на яку 30 вересня 2011 року їй видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЛ №418343. ОСОБА_2 її батько ОСОБА_4 подарував дві земельні площею 0,0863 га та площею 0,0653 га, що розташовані в м. Косів. Земельна ділянка площею 0,0653 га належала дарувальнику ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії 111-1Ф №004947, який виданий Косівською міською радою 17 жовтня 2002 року на підставі рішень цієї ж ради від 24 грудня 1993 року та 27 вересня 2000 року. Не зважаючи на те, що у державному акті на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0653 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, виданому на ім'я попереднього власника ОСОБА_4, була зазначена громадська стежка і цей факт встановлений рішеннями судів, які набрали законної сили, відповідач ОСОБА_2 виготовила новий державний акт на право приватної власності на землю на своє ім'я на підставі договору дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2007 року на земельну ділянку площею 0,0669 га, однак у акті не зазначено громадську стежку загального користування. При цьому, площа її земельної ділянки збільшилася на 0,0016 га, тобто на площу громадської стежки, що позбавило позивача вільного, безперешкодного доступу до її земельної ділянки. За таких обставин позивач вважала вказаний державний акт незаконним та просила його скасувати, а також зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати металеву огорожу (сітку), встановлену на стежці. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 вересня 2020 року в складі судді Гордія В. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що починаючи з 2011 року ОСОБА_1 знала про своє порушене право щодо вільного користування громадською стежкою, а тому, звернувшись до суду у травні 2018 року, позивач пропустила трирічний строк позовної давності, про застосування наслідків пропуску якого заявила відповідач, що є передбаченою статтею 267 ЦПК України правовою підставою для відмови у позові. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року скасовано рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 вересня 2020 року та ухвалено нове, яким позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серія ЯЛ №418343, виданий 30 вересня 2011 року на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0669 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 263610100:01:005:0662. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2, шляхом демонтажу металевої огорожі (сітки) встановленої на стежці. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 у червні 2017 року дізналася про порушення свого права видачою державного акта на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2, та звернувшись із позовом до суду у травні 2018 року не пропустила трирічний строк звернення до суду з позовом. Оскільки видачою ОСОБА_2 спірного державного акта на право власності на земельну ділянку порушено право ОСОБА_1 на користування громадською стежкою, тому цей акт слід визнати незаконним та скасувати. Крім того, при вході на громадську стежку ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), чим створює перешкоди ОСОБА_1 у доступі та користуванні її земельною ділянкою. У зв'язку з цим, позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні громадською стежкою та демонтувати металеву огорожу (сітку) є обґрунтованими та підлягають до задоволення. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/19766/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17. Касаційна скарга мотивована тим, що у порушення статей 263, 265 ЦПК України суд апеляційної інстанції безпідставно узяв до уваги наведені стороною відповідача докази та неправильно вирішив питання щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин. При цьому ОСОБА_1 пропустила цей строк без поважних на те причин. Позивач мала можливість ознайомитись із відомостями про належну відповідачу земельну ділянку у публічній кадастровій карті України. Разом із тим при виготовленні спірного державного акта дійсно змінилась площа та конфігурація належної відповідачу земельної ділянки з урахуванням укладеної у липні 2007 року між батьком відповідача та суміжними землекористувачами, в тому числі і матір'ю позивача, мирової угоди. Позивач має вільний доступ до своєї земельної ділянки зі сторони інших належних відповідачу земельних ділянок. Оскільки вказана стежка не належить позивачу, вона помилково звернулась до суду з цим позовом на підставі статті 391 ЦК України. У березні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Спір між сторонами існує з приводу користування позивачем ОСОБА_1 громадською стежкою, яка проходить через земельну ділянку відповідача ОСОБА_2. Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 травня 2015 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0434 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована по АДРЕСА_3. Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №418343 від 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0669 га, що розташована в АДРЕСА_2, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Державний акт на право власності на земельну ділянку видано на підставі договору дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2007 року, згідно із яким ОСОБА_4 передав безоплатно у власність дочці ОСОБА_2 серед інших, земельну ділянку площею 653 кв. м, належну йому на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ІФ №0104947, виданого Косівською міською радою 17 жовтня 2002 року. Із плану зовнішніх меж земельної ділянки ОСОБА_4 убачається, що через земельну ділянку проходить громадська стежка. Разом з тим, у державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_2, громадська стежка не відображена, а площа земельної ділянки збільшена з 0,0653 га до 0,0669 га. Згідно із актом комісії з питань земельних відносин та охорони земель від 21 лютого 2018 року за заявою ОСОБА_1 проведено обстеження стежки до її земельної ділянки по АДРЕСА_1, в ході якого встановлено, що вона не має доступу до вказаної земельної ділянки у зв'язку з тим, що сусідній межівник ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), яка перекрила прохід. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 липня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні стежкою та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю частково задоволено зустрічний позов та зобов'язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати встановлену на стежці хвіртку. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 липня 2011 року частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4, третя особа Косівська міська рада про усунення перешкод в користуванні пішохідною стежкою та стягнення моральної шкоди та зобов'язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_5 в користуванні пішохідною стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати встановлену на стежці хвіртку. ОСОБА_2, отримавши згідно із договором дарування від 02 жовтня 2007 року в дар земельну ділянку площею 0,0653 га для обслуговування житлового будинку, господарських споруд в АДРЕСА_2, державний акт на право власності на цю земельну ділянку виготовила пізніше і такий їй видано 30 вересня 2011 року. Із позовом про визнання незаконним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2 та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою ОСОБА_1 звернулася 10 травня 2018 року. Відповідач ОСОБА_2 31 серпня 2020 року подала заяву про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Частиною п'ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з приписами статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції на підставі належних та допустимих доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що оскаржуваний державний акт порушує права та інтереси позивача, а тому є незаконним та підлягають скасуванню. Так, при виготовленні спірного державного акта площа земельної ділянки відповідача збільшилася на 0,0016 га, тобто на площу громадської стежки, що позбавило позивача вільного, безперешкодного доступу до її земельної ділянки. Разом із тим позивач належними та допустимими доказами довела, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні своєю земельною ділянкою шляхом самовільного встановлення огорожі. При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано узяв до уваги належні та допустимі докази наявності таких перешкод для позивача, зокрема акт комісії з питань земельних відносин та охорони земель від 21 лютого 2018 року, яким встановлено, що ОСОБА_1 не має доступу до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що сусідній межівник ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), яка перекрила прохід. Заперечуючи факт наявності у позивача перешкод щодо проходу до належної їй земельної ділянки, відповідач не надала належних та допустимих доказів на спростування вказаного, не зверталась до суду із клопотанням про проведення судової земельної експертизи. При цьому при вирішенні спору суд апеляційної інстанції обґрунтовано узяв до уваги встановлені рішеннями Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 липня 2010 року та від 14 липня 2011 року, які набрали законної сили, преюдиційні обставини доведеності факту порушення батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_4 прав ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_3 у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 з огляду на положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Надаючи оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності, суд апеляційної інстанції підставно виходив із того, що ОСОБА_1 у червні 2017 року дізналася про порушення свого права видачою державного акта на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2, та звернувшись із позовом до суду у травні 2018 року не пропустила трирічний строк звернення до суду з позовом. При цьому безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №200/19766/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, зокрема у цих постановах суд касаційної інстанції вказав на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права у зв'язку із тим, що суди не надали належної правової оцінки заявам про застосування наслідків пропуску позовної давності. Натомість, у справі що переглядається, суд апеляційної інстанції таку оцінку доводам відповідача надав. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 листопада 2021 року м. Київ справа №599/64/18 провадження №61-11602св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Озернянська сільська рада Зборівського району Тернопільської області, голова зборів трудового колективу колишніх членів господарства Колективне сільськогосподарське підприємство "Озернянський" Редчук Андрій Іванович, треті особи: Зборівська районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, особи, які не брали участі у справі в суді першої інстанції: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Костів О. З., Міщій О. Я., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Озернянської сільської ради Зборівського району Тернопільської області (далі - Озернянська сільська рада), голови зборів трудового колективу колишніх членів господарства Колективне сільськогосподарське підприємство "Озернянський" (далі - КСП "Озернянський ") Редчука А. І., треті особи: Зборівська районна державна адміністрація (далі - Зборівська РДА), Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про визнання нечинними та скасування рішень, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право колективної власності на землю, виданого 26 грудня 1996 року Озернянською сільською радою, КСП "Озернянський" стало власником 3 998,70 га земель, а він - співвласником земель колективної власності. Із земель колективної власності паюванню підлягало 3 713,50 га земель з видачею державних актів на право власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а решта - 285,20 га становили землі загального користування, в тому числі 71,50 га під виробничими будівлями, які залишилися у колективній власності. 24 лютого 2005 року зборами трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" прийнято рішення про надання згоди на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" до земель запасу загальною площею 276,45 га, в тому числі: сільськогосподарських угідь - 93,95 га (перелоги - 44,95 га; сіножаті - 20 га; пасовища - 27 га) ; під господарськими шляхами і прогонами - 56 га; під господарськими будівлями і дворами - 71,50 га; ліси і лісовкриті площі - 25 га; води - 19 га; відкриті землі без рослинного покриву - 2 га; забудовані землі - 7 га; відкриті та заболочені землі - 2 га; надано згоду на передачу земель державної власності, які перебували у постійному користуванні цього господарства, до земель запасу загальною площею 118 га; вирішено звернутися до Озернянської сільської ради з клопотанням погодити це рішення та з клопотанням до Зборівської РДА про надання дозволу на розробку проектно-технічної документації із землеустрою. Протокол зборів підписаний головою зборів Редчуком А. І. та секретарем Любунем В. І. За змістом протоколу зборів на них були присутні 798 осіб із загальної кількості членів 1 367 чоловік. Вважає зазначений протокол зборів недійсним, оскільки в ньому не вказане місце проведення зборів (єдиним місцем на дату проведення цих зборів (24 лютого 2005 року) могло бути лише приміщення сільського клубу, яке для таких цілей не надавалося) ; відсутній реєстр учасників зборів колишніх членів господарства; КСП "Озернянський" ніколи не існувало; підпис голови зборів засвідчено печаткою КСП "Озернянський"; Любунь В. Б. не був присутній на зборах, не обирався секретарем цих зборів і не підписував протокол загальних зборів. Крім того, він як член колгоспу був відсутній на зборах, оскільки про їх проведення йому, як і іншим співвласникам, не було відомо. Рішенням Озернянської сільської ради від 26 квітня 2005 року №388 "Про передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський" до земель запасу", підписаним сільським головою Редчуком А. І. (далі - рішення №388), погоджено передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу загальною площею 279,95 га, в тому числі під господарськими будівлями і дворами 75 га. Редчук А. І. як член трудового колективу одночасно підписав і протокол зборів трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський". При цьому в рішеннях загальних зборів КСП "Озернянський" та Озернянської сільської ради є істотні відмінності щодо загальної площі земель колективної власності та площі земельної ділянки під господарськими будівлями і дворами, а саме: 276,45 га та 279,95 га і 71,50 га та 75 га. Таким чином, рішення №388 прийнято на підставі підробленого протоколу зборів трудового колективу колишніх членів КСП "Озернянський" від 24 лютого 2005 року без рішення співвласників земель колективної власності та з відмінностями у площі земель колективної власності щодо земель запасу, а також з перевищенням наданих повноважень та з порушенням вимог законів. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати нечинним та скасувати рішення зборів трудового колективу колишніх членів КСП "Озернянський" від 24 лютого 2005 року про надання згоди на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" загальною площею 276,45 га до земель запасу; визнати нечинним та скасувати рішення Озернянської сільської ради від 26 квітня 2005 року №388. Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року у складі судді Чорної В. Г. позов задоволено. Визнано нечинним і скасовано рішення, оформлене протоколом зборів трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" від 24 лютого 2005 року про надання згоди на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" загальною площею 276,45 га, які перебували у користуванні вказаного підприємства, до земель запасу. Визнано нечинним і скасовано рішення сесії Озернянської сільської ради від 26 квітня 2005 року №388. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що 24 лютого 2005 року загальні збори членів трудового колективу не проводилися, а питання передачі земель, які перебували у власності КСП "Озернянський", не вирішувалося, що підтверджується показаннями чотирьох свідків. Суд зазначив, що при ліквідації КСП "Озернянський" державна реєстрація державного акта на право колективної власності на землю не скасована, законодавчого механізму передачі земель колективної форми власності до державної не існує, тому припинення колективної власності КСП "Озернянський" можливе лише в судовому порядку. У червні-липні 2019 року особи, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали апеляційні скарги на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року, посилаючись на те, що місцевим судом вирішено питання про їх права та обов'язки, оскільки вони є співвласниками частини спірної земельної ділянки, яка була передана до земель запасу на підставі оспорюваних позивачем рішень. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Вирішуючи спір, суд першої інстанції обмежився лише поясненнями чотирьох свідків. Позивач вважав себе співвласником земель колективної власності, які не були розпайовані, однак Земельним кодексом України, який набрав чинності у 2002 році, не передбачено колективної форми власності. Отримавши у 2003 році державний акт на право власності на земельну ділянку, позивач не порушував питання розпаювання земель колективної власності, які залишилися нерозпайованими. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 не був власником частини нерозпайованих земель колгоспу. Місцевий суд помилково вважав, що проведена в 1996 році реєстрація державного акта на право колективної власності на землю КСП "Озернянський", незважаючи на ліквідацію колгоспу, свідчить про існування колективної власності колгоспу - його членів на нерозпайовані землі. Та обставина, що Редчук А. І. підписав протокол зборів як голова зборів та рішення Озернянської сільської ради як сільський голова не дає підстав вважати їх незаконними, оскільки згідно зі списком до державного акта на право колективної власності він був членом колгоспу, а перебування його на виборній посаді сільського голови не припиняє його членства у колгоспі. Сама по собі відсутність доказів про те, що для проведення зборів надавалося приміщення клубу, яке могло вмістити значну кількість людей, оскільки збори відбувалися взимку, не може свідчити, що такі збори не проводилися. Позивач стверджував, що оскаржувані ним протокол та рішення підроблені, однак не заявляв клопотання про призначення почеркознавчої експертизи для визначення належності підписів зазначеним підписантам. Відмінності в оспорюваних рішеннях у площах землі не мають правового значення для вирішення спору, оскільки розпорядженням голови Зборівської РДА від 31 травня 2005 року №241 передано до земель запасу землі колективної власності у розмірах, зазначених у протоколі загальних зборів, а не в рішенні Озернянської сільської ради. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. Разом з тим, переглянувши рішення суду першої інстанції по суті, апеляційний суд не встановив, чи вирішувалося цим судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки саме ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про скасування рішення суду першої інстанції. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задоволено. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що предметом позову у цій справі є правовідносини щодо передачі земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу. 27 березня 2018 року особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_2 звертався до суду першої інстанції із заявою про залучення його до участі у справі як третьої особи, посилаючись на те, що прийняте судове рішення може вплинути на його права та законні інтереси. Однак місцевий суд відмовив у задоволенні вказаного клопотання. Разом з тим встановлено, що у серпні 2017 року ОСОБА_1 звертався до Зборівського районного суду з іншим позовом (справа №599/1189/17) до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, ОСОБА_2, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Тернопільської районної державної адміністрації, Зборівської РДА про визнання недійсними наказів і реєстрації права власності на земельну ділянку. Свій позов у справі №599/1189/17 ОСОБА_1 мотивував тим, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_2, відноситься до земель колективної власності колгоспу "Озернянський". Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 11 квітня 2019 року у справі №599/1189/17 в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Таким чином, ухваливши оскаржуване рішення в цій справі, суд першої інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки з матеріалів справи вбачається, що з переданих до запасу земель, які перебували в користуванні колишнього колгоспу "Озернянський", заявникам надано у приватну власність земельні ділянки для ведення особисто селянського господарства. Оскільки суд першої інстанції розглянув справу без залучення до участі в ній вищезгаданих осіб як відповідачів, то наявні підстави для відмови в задоволенні позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, а рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 19 червня 2018 року залишити в силі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 30, 140, 142 та пункту 7 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України у подібних правовідносинах. Крім того, апеляційний суд не дослідив та не дав оцінки зібраним у справі доказам. У серпні 2021 року Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області та представник ОСОБА_2 - адвокат Жеребецька І. О. подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Зборівського районного суду Тернопільської області. 02 серпня 2021 року справа №599/64/18 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Озернянської сільської ради від 14 жовтня 1995 року колгоспу "Озернянський" передано у колективну власність земельну ділянку площею 3 998,70 га землі в межах згідно з планом, а 26 грудня 1996 року видано державний акт на право колективної власності на землю серії ТР №30, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право колективної власності на землю за №28. На підставі розпорядження Зборівської РДА від 03 листопада 2003 року №632 пайовикам колгоспу "Озернянський", в тому числі ОСОБА_1, були видані державні акти на право власності на земельну ділянку площею 1,91 га. До та після видачі державних актів членами колгоспу не порушувалося питання про розпаювання решти нерозпайованих земель. 24 лютого 2005 року зборами трудового колективу колишніх членів господарства КСП "Озернянський" прийнято рішення, яким надано згоду на передачу земель колективної власності колишнього КСП "Озернянський" до земель запасу загальною площею 276,45 га, в тому числі: сільськогосподарських угідь - 93,95 га (з них: перелоги - 44,95 га; сіножаті - 20 га; пасовища - 27 га) ; під господарськими шляхами і прогонами - 56 га; під господарськими будівлями і дворами - 71,50 га; ліси і лісовкриті площі - 25 га; води - 19 га; відкриті землі без рослинного покриву - 2 га; забудовані землі - 7 га; відкриті та заболочені землі - 2 га; надано згоду на передачу земель державної власності, які перебували у постійному користуванні вищезгаданого господарства, до земель запасу загальною площею 118 га; вирішено звернутися до Озернянської сільської ради з клопотанням погодити дане рішення та з клопотанням до Зборівської РДА про надання дозволу на розробку проектно-технічної документації із землеустрою. На підставі зазначеного рішення 26 квітня 2005 року Озернянська сільська рада прийняла рішення №388 про передачу земель колективної власності, які перебували у користуванні колишнього КСП "Озернянський", до земель запасу загальною площею 279,95 га, в тому числі 75 га під господарськими будівлями і дворами. Згідно із записами Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань КСП "Озернянський" не знайдено, а колгосп "Озернянський" зареєстровано 02 вересня1998 року і припинено його діяльність 26 грудня 2007 року. Предметом позову в цій справі є правовідносини щодо правомірності передачі земель колективної власності, які перебували у користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу. В постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зазначено, що аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі №412/1277/2012 (провадження №61-3704св19) зроблено висновок про те, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. Апеляційним судом також встановлено, що 27 березня 2018 року ОСОБА_2 звертався до суду першої інстанції із заявою про залучення його до участі у справі як третьої особи, посилаючись на те, що прийняте судове рішення може вплинути на його права та законні інтереси. Однак ухвалою, внесеною до журналу судового засідання, місцевий суд відмовив у задоволенні вказаного клопотання. Разом з тим у серпні 2017 року ОСОБА_1 звертався до Зборівського районного суду з іншим позовом (справа №599/1189/17) до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, ОСОБА_2, Державного реєстратора прав на нерухоме майно Тернопільської РДА, Зборівської РДА про визнання недійсними наказів і реєстрації права власності на земельну ділянку. Свій позов у справі №599/1189/17 ОСОБА_1 мотивував тим, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_2, відноситься до земель колективної власності колгоспу "Озернянський". Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 11 квітня 2019 року у справі №599/1189/17, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Отже, рішенням суду першої інстанції в цій справі вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки з переданих до запасу земель, які перебували у користуванні колишнього колгоспу "Озернянський", заявникам надано у приватну власність земельні ділянки для ведення особисто селянського господарства, про що свідчать копії Витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. За теоретичним визначенням "відповідач" - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. Згідно з частинами першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову. Позивачем не заявлялося клопотання про залучення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до участі у справі як співвідповідачів, хоча вони є власниками частини земельної ділянки, яка була передана до земель запасу на підставі оспорюваних ОСОБА_1 рішень загальних зборів господарства та сільської ради. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. В цій справі суд апеляційної інстанції в силу покладених на нього процесуальним законом повноважень був позбавлений можливості визначити суб'єктний склад учасників справи та, встановивши, що у справі не залучено як відповідачів всіх осіб, які мають відповідати за пред'явленими вимогами, обґрунтовано скасував рішення місцевого суду та відмовив в задоволенні позову з таких підстав. При цьому суд правильно не оцінював та не встановлював обставин справи щодо правомірності передачі земель колективної власності, які перебували в користуванні КСП "Озернянський", до земель запасу, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовомз правильно визначеним ним суб'єктним складом учасників справи відповідно до сформульованих позовних вимог, які відповідатимуть передбаченому законом способу захисту відповідного права або законного інтересу. Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 30, 140, 142 та пункту 7 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд не вирішував спір по суті, а відмовив у задоволенні позову у зв'язку з незалученням до участі в цій справі як відповідачів всіх осіб, які мають відповідати за пред'явленими вимогами. Тому з урахуванням установлених судом апеляційної інстанції обставин порушення місцевим судом норм процесуального права була відсутня необхідність для застосування вищевказаних норм земельного законодавства. Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці. При цьому касаційна скарга не містить посилань на неправильність висновку суду апеляційної інстанції про вирішення місцевим судом питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а Верховним Судом не встановлено передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України правових підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №515/1060/19 провадження №61-7297св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І.,Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - державний реєстратор Татарбунарської районної державної адміністрації Одеської області Крутова Ольга Анатоліївна, про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ спільного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року, додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року, ухвалені суддею Тимошенком С. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із указаним позовом, який у подальшому уточнила, посилаючись на те, що вона з 2002 року по 01 липня 2007 року проживала із ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з 01 липня 2007 року по 07 вересня 2018 року перебувала із ним у зареєстрованому шлюбі. За цей час вони побудували нежитлову будівлю їдальні та будинок відпочинку, розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, які було зареєстровано за ОСОБА_2. Перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_1, ОСОБА_2 разом із сином від першого шлюбі - ОСОБА_3 заснували товариство з обмеженою відповідальністю "Буджак 2018" (далі - ТОВ "Буджак 2018 ") до статутного капіталу якого ОСОБА_2 без згоди дружини передав зазначені вище нежитлову будівлю їдальні та будинок відпочинку. В подальшому це майно було виведено із статутного капіталу ТОВ "Буджак 2018" та зареєстровано за ОСОБА_3. Посилаючись на те, що відчуження спільного сумісного майна подружжя шляхом внесення його до статутного капіталу товариства відбулось без її згоди, а також на те, що їхня неповнолітня дочка залишилась проживати із нею, позивачка просила: визнати недійсним рішення про передачу будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні до статутного капіталу ТОВ "Буджак 2018", викладене у протоколі №1 загальних зборів власників ТОВ "Буджак 2018" від 19 квітня 2018 року; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на це майно за ТОВ "Буджак 2018"; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 це майно; у порядку поділу майна визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини зазначеного майна. Короткий зміст судових рішень Заочним рішенням Татарбунарським районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано рішення про передачу до статутного капіталу ТОВ "Буджак 2018" будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні, розташованих по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, недійсним. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності на це майно за ТОВ "Буджак 2018". Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 вказаний будинок відпочинку та нежитлову будівлю їдальні. У порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні. Вирішено питання розподілу судових витрат. Додатковим рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов'язанні з наданням професійної правничої допомоги у розмірі 29 760 грн. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року заочне рішення Татарбунарським районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року та додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що спірне майно є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, проте було відчужено ним без її згоди, що є підставою для визнання правочинів щодо такого відчуження недійсними та повернення цього майна. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У квітні 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на заочне рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року, додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, у якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того ОСОБА_2 посилався на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки, на його думку, судом порушені вимоги, встановлені статтею 280 ЦПК України щодо можливості ухвалення заочного рішення. Також заявник зазначив, що ухвалюючи додаткове рішення про стягнення судових витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги, суд першої інстанції не врахував, що такий розмір заявлених витрат на правову допомогу не є співмірним та розумним. Доводи інших учасників справи У червні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому послався на обґрунтованість касаційної скарги ОСОБА_5. Крім того, у червні 2021 року надійшов відзив ОСОБА_1, в якому вона посилалася на законність та обґрунтованість судових рішень та просила залишити їх без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_5 - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до розгляду у складі п'яти суддів. У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала клопотання про розгляд справи з викликом сторін. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у цій справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то у задоволенні клопотання ОСОБА_1 необхідно відмовити. Обставини справи, встановлені судами З 01 липня 2007 року по 07 вересня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 28 квітня 2009 року за ОСОБА_6 визнано право власності на 5%, а за ОСОБА_2 на 95% (відповідно до договору на участь у сумісному будівництві від 14 квітня 2008 року) будинку відпочинку корисною площею 96,1 кв. м та їдальні корисною площею 99,1 кв. м, розташовані по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 відповідно, на території курортної зони "Расєйка" Приморської сільської ради Татарбунарського району Одеської області. 19 травня 2009 року ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу відчужив належні йому 5/100 часток будинку відпочинку та їдальні ОСОБА_2. Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за №120377408 підтверджується, що ФОП ОСОБА_2 є орендатором земельної ділянки, кадастровий номер 12508 3900:02:002:0424, розташованої по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2. Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування об'єктів рекреаційного призначення, для будівництва експлуатації та обслуговування їдальні та будинку відпочинку. 20 квітня 2018 року протоколом №1 загальних зборів учасників ТОВ "Буджак 2018" було затверджено статут цього товариства, відповідно до якого статутний капітал складає 200 тис. грн, що формується наступним чином: ОСОБА_3 вносить до статутного капіталу 100 тис. грн. грошовими коштами (50% статутного капіталу), а ОСОБА_2 формує свою частину статутного капіталу (також 50%) шляхом внесення нерухомого майна, а саме вносить до статутного капіталу зазначені вище нежитлову будівлю їдальні та будинок відпочину. Актом приймання-передачі майна від 24 квітня 2018 року підтверджується, що ОСОБА_2 передав майно, а саме нежитлову будівлю їдальні загальною площею 99.1 кв. м та будинок відпочинку площею 96,1 кв. м, а ТОВ "Буджак 2018" прийняло вказане майно до статутного капіталу. 02 травня 2018 року ОСОБА_2 уклав із ОСОБА_1 договір оренди будівлі відпочинку та нежитлового приміщення їдальні, розташованих по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2. З протоколу №2 загальних зборів учасників (засновників) ТОВ "Буджак 2018" від 18 червня 2018 року та акта приймання-передачі від тієї ж дати вбачається, що ОСОБА_3 виведено із складу засновників ТОВ "Буджак 2018" та передано йому пропорційно його частці в статутному капіталі нежитлову будівлю їдальні загальною площею 99.1 кв. м, та будинок відпочинку загальною площею 96.1 кв. м. Відповідно до звіту про незалежну оціночну вартість, виготовленого ТОВ "Імперіал-777" від 08 серпня 2019 року на замовлення ОСОБА_1, вартість спірних будинку відпочинку та нежитлової будівлі їдальні, розташованих по АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 складає 2 794 859 грн. 16 жовтня 2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб внесено записи про державну реєстрацію припинення юридичної особи - ТОВ "Буджак 2018". Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадах: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 листопада 2020 року у справі №922/88/20 (провадження №12-59гс20) вказала, що справи у спорах щодо правочинів незалежно від їх суб'єктного складу, які стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов'язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов'язків є їх тісний зв'язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов'язків можуть врегулювати свої відносини, пов'язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов'язки на іншу особу їх носії не можуть. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов'язків, які тісно пов'язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб. Оскарженим позивачем протоколом №1 загальних зборів засновників ТОВ "Буджак 2018" не регулюються сімейні права та обов'язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах. Справа у спорі про визнання недійсним протоколу загальних зборів засновників товариства, яким, у тому числі, затверджено статутний капітал товариства, а також інші вимоги позивача, які випливають із дійсності цього протоколу, мають розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України. До схожого за змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (провадження №12-71гс20). Наведеного суди першої та апеляційної інстанції не врахували та розглянули справу із порушенням предметної юрисдикції, що є підставою для скасування судових рішень та постановлення ухвали про закриття провадження у справі, у зв'язку з тим, що справа не підсудна цивільному судочинству. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Разом з тим, колегія суддів Касаційного цивільного суду роз'яснює ОСОБА_1 її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Керуючись статтями 400, 402, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 23 липня 2020 року, додаткове рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 серпня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - державний реєстратор Татарбунарської районної державної адміністрації Одеської області Крутова Ольга Анатоліївна, про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, поділ спільного майна подружжя закрити. Роз'яснити ОСОБА_1 її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2020 року м. Київ справа №554/904/16-ц провадження №61-18631св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Надія Пантелеймонівна, приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько Вікторія Вікторівна, Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтаватрансбуд", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватні нотаріуси Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Надія Пантелеймонівна, ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтаватрансбуд", про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання права власності, зобов'язання вчинити дії та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_1, подану адвокатом Зязюн Юлією Анатоліївною, на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року в складі судді Андрієнко Г. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року в складі колегії суддів Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, зобов'язання повернути квартиру та виселення. Позовна заява мотивована тим, що 11 січня 2010 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 (продавці), та позивачами (покупці), був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), який був нотаріально посвідчений та зареєстрований у Державному реєстрі правочинів. Право власності позивачів зареєстровано не було, оскільки відповідно до вимог чинного на момент укладення договору законодавства право власності у покупців виникло з моменту державної реєстрації цього договору, отже, вони були законними власниками спірної квартири. ОСОБА_5 (продавець за договором купівлі-продажу від 11 січня 2010 року), незадовго до своєї смерті, видав ОСОБА_3 довіреність на представництво його інтересів перед третіми особами. Здійснюючи представництво інтересів ОСОБА_5, ОСОБА_3 отримав дублікат свідоцтва про право власності від 10 грудня 2015 року, в якому було вказано, що власником є ОСОБА_5 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування спірної квартири. Вказаний договір дарування був укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. Позивачі зазначають, що квартира була відчужена особою, яка не мала на це права. У зв'язку з тим, що право власності на квартиру зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 24 грудня 2015 року, позивачі не мають можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Посилаючись на зазначені обставини, позивачі, уточнивши предмет та підстави позову, просили суд визнати недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3; скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3; визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину спірної квартири за кожним; витребувати квартиру із чужого незаконного володіння ОСОБА_7 на їх користь та зобов'язати відповідача повернути квартиру у володіння позивачів; виселити відповідача. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 30 березня 2016 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 20 травня 2016 року залучено до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимоги щодо предмета спору, приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєву Н. П., ТОВ "Полтаватрансбуд". Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 30 червня 2016 року, з урахуванням ухвали суду про виправлення описки від 28 вересня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 16 травня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 30 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 листопада 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій повно не встановили фактичні обставини справи, не перевірили доводів позивачів про те, що відповідно до законодавства, яке було чинним на момент укладення договору купівлі-продажу, моментом укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна був визначений момент проведення державної реєстрації правочину. Договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 січня 2010 року пройшов державну реєстрацію, недійсним у судовому порядку не визнавався. При цьому суди не залучили до участі у справі ОСОБА_5 (його правонаступників), який є стороною оспорюваного договору дарування, всупереч частині четвертій статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) не уточнили підстави і спосіб захисту права власника, не перевірили доводів щодо віку дарувальника та наявності у спірному договорі дарування умови щодо довічного проживання дарувальника у подарованій квартирі, та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову. Під час нового розгляду, у вересні 2018 року позивачі подали уточнену позовну заяву, в якій, посилаючись на висновки Верховного Суду щодо підстав недійсності правочину, реституції як способу захисту цивільного права, вважали, що було вчинено два недійсних правочини: 1) ОСОБА_5 незаконно прийняв спадщину після померлої дружини ОСОБА_6 на 1/2 частину спірної квартири, яка вже була продана, та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом від 24 грудня 2015 року; 2) ОСОБА_5 незаконно подарував спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3. Вказували, що позивачі не є сторонами недійсних правочинів, спірна квартира вибула з володіння власників не з їхньої волі, майно було набуте відповідачем безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати. А тому, враховуючи те, що позивачі є законними власниками спірної квартири, яка вибула з їх володіння на підставі недійсних правочинів та була набута відповідачем, остаточно просили суд: витребувати із чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 спірну квартиру; скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири; зобов'язати ОСОБА_3 повернути квартиру у володіння позивачів, як законних власників; виселити ОСОБА_3 з квартири. Крім того, позивачі просили позовну вимогу в частині визнання недійсним договору дарування квартири від 24 грудня 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, залишити без розгляду (т. 2 а. с.192-198). Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 19 серпня 2019 року заява позивачів про залишення без розгляду частини позовних вимог задоволена. Залишено без розгляду позовну вимогу ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Н. П., приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., ТОВ "Полтаватрансбуд", про визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3. Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєва Н. П., приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., ТОВ "Полтаватрансбуд", про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про реєстрацію права власності, визнання права власності, зобов'язання вчинити дію та виселення - відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 09 лютого 2016 року, а саме скасовано заборону вчиняти дії, спрямовані на відчуження квартири АДРЕСА_1. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 03 серпня 2018 року, а саме скасовано арешт на квартиру АДРЕСА_1. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки після укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 11 січня 2010 року позивачі відповідно до вимог чинного законодавства не провели державну реєстрацію права власності на вказане майно, вони не набули право власності на спірну квартиру. Також суд врахував, що право власності ОСОБА_5 не було припинено, скасовано або визнано недійсним в судовому порядку. Крім того, суд виходив з того, що на день розгляду справи у суді договір дарування спірної квартири є дійсним, позовні вимоги в частині визнання договору дарування, укладеного 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, позивачі не підтримують та просили залишити без розгляду, а тому немає підстав вважати, що ОСОБА_3 набув право власності на квартиру без відповідних правових підстав. Також суд зазначив, що одночасне пред'явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (позову власника, позбавленого володіння майном, про витребування майна від його володільця) та негаторного позову про виселення (позову про захист права від порушень, не пов'язаних з позбавлення володіння), є помилковим, оскільки віндикаційний і негаторний позови вважаються взаємовиключними. Позивач обрав неналежний спосіб захисту. Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника позивачів за довіреністю ОСОБА_2, ОСОБА_1 - адвоката Зязюн Ю. А., залишено без задоволення. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що в 2010 році та в 2015 році державна реєстрація права власності була обов'язковою відповідно до статті 182 та 334 ЦК України. В 2010 році БТІ здійснювало державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Однак такої державної реєстрації в БТІ 2010 році за позивачами не здійснювалось, також в 2015 році позивачі не зареєстрували право власності на квартиру у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Поважних причин, які свідчили б про неможливість здійснити державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, позивачі не навели. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідно до статті 182 ЦК України, в редакції на час виникнення правовідносин, у позивачів не виникло права власності на спірну квартиру, тому на них не поширюються положення статей 387, 388 ЦК України. Також суд зазначив, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру була проведена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №1344, виданого 24 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дробітько В. В. після смерті ОСОБА_6, а тому право власності на квартиру за ОСОБА_5 зареєстровано у встановленому законом порядку та не було припинено, скасоване або визнано судом недійсним, а тому він на законних підставах подарував квартиру ОСОБА_3. Договір дарування спірної квартири є дійсним, не оскаржувався, в тому числі з підстав віку дарувальника та наявності у спірному договорі дарування умови щодо довічного проживання. Позовні вимоги в частині визнання недійсним договору дарування, укладеного 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, залишені без розгляду ухвалою місцевого суду від 19 серпня 2019 року. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 16 жовтня 2019 року, засобами поштового зв'язку, адвокат Крисанова С. А., ОСОБА_1 - ОСОБА_10 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у цій справі, а також висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №521/11064/15-ц (провадження №61-32052св18), від 21 березня 2018 року у справі №539/3989/16-ц (провадження №61-85св17). Також заявники у касаційній скарзі посилаються на те, що станом на час виникнення спірних правовідносин, а саме на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 11 січня 2010 року, закон пов'язував момент виникнення права власності за договором саме із державною реєстрацією такого договору, а не з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно. Ні норми ЦК, ні норми Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на час нотаріального посвідчення договору) не встановлювали конкретні (вичерпні) строки, у межах яких покупець зобов'язаний зареєструвати в органах БТІ право власності. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що договір купівлі-продажу є виконаним, недійсним у судовому порядку не визнавався, здійснена оплата вартості майна, яке передане позивачам, та здійснено реєстрацію договору. Спірна квартира вибула з володіння власників поза їх волею. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Октябрського районного суду міста Полтави. Справа надійшла до Верховного суду у грудні 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 квітня 1993 року відділом приватизації житла орендного підприємства "Полтаватрансбуд", квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 79, 133, 152, 153, 180, 185-186). Відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 11 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. та зареєстрованого у реєстрі за №124, ОСОБА_1, ОСОБА_2 придбали зазначену квартиру у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 10, 151, 166, 167). Згідно з пунктами 13, 14 вищевказаного договору, відповідно до статей 182, 210 ЦК України цей договір підлягає державній реєстрації. Право власності на квартиру, яка є предметом договору, виникає у покупців з моменту державної реєстрації цього договору. Договір вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Державна реєстрація права власності покупцями ОСОБА_2, ОСОБА_1 у Державному реєстрі прав на нерухоме майно на спірну квартиру здійснена не була. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 176). Із матеріалів спадкової справи №71/2015 встановлено, що із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину звернувся чоловік померлої ОСОБА_5 (т. 1 а. с.172-175). Згідно з матеріалами справи ПП Полтавського БТІ "Інвентаризатор" станом на 31 грудня 2012 року право власності на квартиру було зареєстровано за ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 181, 185-186). 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 видано свідоцтво про право на спадщину за законом після померлої дружини - ОСОБА_6 на 1/2 частину квартири (т. 1 а. с. 80, 190). Державна реєстрація права власності на спірну квартиру була проведена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №1344, виданого 24 грудня 2015 року після смерті ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 81, 82, 84-86, 87, 88, 89-92). Відповідно до договору дарування від 24 грудня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В., зареєстрованого у реєстрі за номером 1349, ОСОБА_5 подарував ОСОБА_3 спірну квартиру (т. 1 а. с. 74). Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно спірна квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 56, 74, 97, т. 3 а. с. 22). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2, ОСОБА_1, подану адвокатом Зязюн Ю. А., на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зокрема, виходив з того, що позивачі не набули права власності на спірну квартиру, оскільки не зареєстрували своє право у встановленому законом порядку. Колегія суддів Верховного Суду з такими висновками суду не погоджується з огляду на таке. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не забороняються законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 334 ЦК України (в редакції станом на 11 січня 2010 року) встановлено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України (в редакції станом на 11 січня 2010 року), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Відповідно до статті 657 ЦК України (в редакції станом на 11 січня 2010 року) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Наведені норми матеріального права свідчать, що перехід права власності на нерухоме майно, на час укладення договору купівлі-продажу квартири від 11 січня 2010 року, визначався саме нотаріальним посвідченням та моментом державної реєстрації договору, які вчинялися нотаріусами під час укладення правочинів. Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 11 січня 2010 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. та зареєстрований у реєстрі за номером 124. Згідно з пунктами 13, 14 вищевказаного договору, відповідно до статей 182, 210 ЦК України цей договір підлягає державній реєстрації. Право власності на квартиру, яка є предметом договору, виникає у покупців з моменту державної реєстрації цього договору. Договір вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Виходячи з вищезазначеного, договір купівлі-продажу спірної квартири відповідає вимогам закону щодо його укладення та посвідчення, оскільки відповідно до законодавства, яке було чинним на момент укладення цього договору, моментом укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна був визначений момент проведення державної реєстрації саме правочину. Договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 січня 2010 року пройшов державну реєстрацію, недійсним у судовому порядку не визнавався. Тобто позивачі набули права власності на спірну квартиру. Право власності позивачів ніким не оспорювалось та в судовому порядку скасоване не було. Тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що за цим договором купівлі-продажу не відбувся перехід права власності на квартиру до позивачів, оскільки останні не зареєстрували своє право на спірну квартиру, є неправильними та необґрунтованими, та прийнятті з неправильним застосування норм матеріального права. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 20 березня 2020 року у справі №668/14884/15-ц (провадження 61-46760св19). Суди попередніх інстанції не виконали вимоги частини п'ятої статті 411 ЦПК України, відповідно до якої висновки суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Оскільки позивачі набули право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 11 січня 2010 року, то мають право на витребування квартири з чужого володіння з огляду на таке. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України). Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 12 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. З урахуванням наведених вище приписів статті 388 ЦК України, а також того, що віндикаційним позовом є позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника про витребування майна, умовами звернення з таким позовом є те, що: 1) позивач є власником майна; 2) власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6) ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі. Про це зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц. Відповідно до частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється, зокрема у разі відчуження власником свого майна. Оскільки 11 січня 2010 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відчужили за договором купівлі-продажу своє право власності на спірну квартиру позивачам, то їх право власності на квартиру припинилося. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Так, на момент відкриття спадщини після померлої ОСОБА_6 1/2 частина спірної квартири не могла входити до складу спадщини, оскільки вже була відчужена за договором купівлі-продажу, та не належала померлій на праві власності, тому ОСОБА_5 не міг прийняти спадщину після померлої дружини ОСОБА_6 на 1/2 частину спірної квартири, а отже видане свідоцтво про право на спадщину від 24 грудня 2015 року є нікчемним. Внаслідок цього ОСОБА_5 незаконно подарував спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3. Оскільки позивачі 11 січня 2010 року законно набули право спільної часткової власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полєжаєвою Н. П. та зареєстрований у встановленому законом порядку, то ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають право на витребування спірної квартири, оскільки квартира вибула з володіння позивачів не з їхньої волі, майно було набуте відповідачем безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати. А тому, враховуючи, що позивачі є законними власниками спірної квартири, яка вибула з їх володіння незаконно, позовні вимоги в частині витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 підлягають задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанції скасуванню. Разом з тим колегія суддів зазначає, що позов про визнання права власності, зобов'язання повернути квартиру є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову). Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18. Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Отже, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Аналогічний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (провадження №12-158гс19). Отже, виходячи з вищенаведеного позовні вимоги в частині визнання права власності на квартиру, зобов'язання повернути квартиру та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 задоволенню не підлягають. В частині позовних вимог позивачів про виселення ОСОБА_3 колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи у зазначеній частині до суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР встановлено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, відповідно до яких виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Виходячи із зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги в частині позовних вимог про виселення ОСОБА_3 підлягають направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для дослідження питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивачів та захистом права ОСОБА_3 на користування житловим приміщенням. Розглянути позовні вимоги в частині виселення на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Доводи касаційної скарги є підставою для висновку, що оскаржені рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2 в частині витребування спірної квартири задовольнити. В частині задоволення позовних вимог позивачів про визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири та визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, зобов'язання ОСОБА_3 повернути квартиру у володіння позивачів як законних власників, скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_3 - відмовити. В частині позовних вимог про виселення ОСОБА_3 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме в частині витребування спірної квартири з власності відповідача, з відповідача на користь позивачів підлягають стягненню судові витрати в розмірі по 3 748,16 грн (551,2 грн за подання позову + 606,32 грн за подання апеляційної скарги + 661,44 грн за подання касаційної скарги + 826,8 за подання апеляційної скарги під час нового розгляду + 1102,4 грн за подання касаційної скарги під час нового розгляду). Оскільки касаційний суддійшов висновку про передачу справи в частині позовних вимог про виселення до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат в цій частині, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_1, подану адвокатом Зязюн Юлією Анатоліївною, задовольнити частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 04 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: Позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_1 в частині витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити. Витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1. В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_1 про виселення направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В решті позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_1 - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 3 748,16 грн судових витрат понесених позивачами під час розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №750/6872/20 провадження №61-4765св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Чернігівська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, треті особи: Комунальне підприємство "Паркування та ринок" Чернігівської міської ради, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Укрспецтехніка", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число Світлани Миколаївнина ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі судді Бечка Є. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст рішень судів Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, особа, яка не брала участі у справі, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. подала апеляційну скаргу. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 22 січня 2021 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. залишено без руху у зв'язку з несплатою судового збору. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. повернуто заявниці. Повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявницею не сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги. Успірних правовідносинах Число С. М. діє як приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу, а не як фізична особа, а тому відсутні підстави вважати, що вона звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір". Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У березні 2021 року приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано, що фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур, не втрачає та не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - приватного нотаріуса. При цьому, правовий статус приватного нотаріуса сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- та дієздатністю, та не обмежує їх. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №161/6253/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №743/534/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі №910/16713/15, постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі №903/323/20. У квітні 2021 року від Комунального підприємства "Паркування та ринок" Чернігівської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М., у якому просить відхилити указану касаційну скаргу та залишити оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому задоволенню не підлягає. Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Пунктом 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю. Відповідно до частини 1 статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК Україна) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати всі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Відповідно до підпункту 14.1.226пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року №1755-VI самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Таким чином, приватний нотаріус є самозайнятою особою, яка провадить незалежну професійну нотаріальну діяльність. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на провадження незалежної професійної діяльності, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - самозайнята особа. При цьому правовий статус "самозайнята особа" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх (близький за змістом висновок сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року у справі №161/6253/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №743/534/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі №910/16713/15). Отже, громадяни, які мають статус самозайнятої особи та підпадають під ознаки відповідних пунктів статті 5 Закону України "Про судовий збір", мають право користуватися пільгами, визначеними цією статтею. Близькі за змістом висновки щодо звільнення громадян від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" сформульовані у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі №903/323/20. З огляду на наведене, у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави як для залишення апеляційної скарги приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. (особи з інвалідністю II групи) без руху у зв'язку із несплатою судового збору, так і для її повернення заявнику з цих підстав. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Враховуючи наведене, приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. (особа з інвалідністю ІІ групи), звертаючись до суду із апеляційною скаргою, діяла як самозайнята особа, яка проводить незалежну професійну нотаріальну діяльність, а тому на неї поширюються пільги щодо звільнення від сплати судового збору з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", тому суд апеляційної інстанції помилково поклав на приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число С. М. обов'язок зі сплати судового збору та безпідставно визнав апеляційну скаргу неподаною та повернув її. Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Число Світлани Миколаївни задовольнити. Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №613/1281/19 провадження №61-7937св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Коротуна В. М. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи", державний реєстратор Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяц Микола Миколайович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи" на ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Кругової С. С., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи" (далі - ТзОВ "Агро-Технолоджи") про витребування майна з чужого незаконного володіння. Ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 22 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання. У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про зміну предмета позову та залучення співвідповідача у справі, у якій просив доповнити заявлені позовні вимоги новими, а саме: визнати протиправними дії державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяца М. М. щодо відміни помилкової операції із заявою, відміни помилкового рішення, видалення запису про право власності, як помилкового, шляхом внесення запису від 18 квітня 2018 року №11347347 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 18 квітня 2018 року №11347347, вчинений державним реєстратором Павлівської сільської ради Богодухівського району харківської області Заяцом М. М. Залучити до участі у справі в якості співвідповідача державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району харківської області Заяца М. М. Протокольно, із занесенням до журналу судового засідання від 29 січня 2020 року залучено до матеріалів справи уточнені позовні вимоги та залучено до участі у справі як співвідповідача державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяца М. М. У лютому 2020 року ТзОВ "Агро-Технолоджі" звернулось до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1, державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківського області Заяца М. М. про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників СТОВ "Братеницьке", оформлене протоколом від 05 квітня 2018 року №2-04-2018, та акт прийому-передачі майна від 05 квітня 2018 року. Ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року відмовлено ТзОВ "Агро-Технолоджи" у прийнятті зустрічної позовної заяви до ОСОБА_1, державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківської області Заяца М. М. про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників СТОВ "Братеницьке", оформлене протоколом від 05 квітня 2018 року №2-04-2018, та акт прийому-передачі майна від 05 квітня 2018 року. Зустрічну позовну заяву повернуто заявнику. Не погодившись із ухвалою Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви, ТзОВ "Агро-Технолоджи" оскаржило її в апеляційному порядку. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року апеляційну скаргу ТзОВ "Агро-Технолоджи" на ухвалу Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року повернуто заявнику. Вирішено питання про повернення ТзОВ "Агро-Технолоджи" сплаченого при подання апеляційної скарги судового збору. Повертаючи апеляційну скаргу ТзОВ "Агро-Технолоджи" на ухвалу Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви, апеляційний суд виходив із того, що ухвала суду першої інстанції про відмову у прийнятті зустрічного позову відповідно до положень ЦПК Українине входить до переліку ухвал, визначеного статтею 353 ЦПК України, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду. При цьому апеляційним судом зазначено про аналогічні висновки, які містяться в ухвалах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №522/3234/16 (провадження №61-28129ск18) та від 28 січня 2019 року у справі №149/598/18 (провадження №61-48747ск18). Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 12 травня 2020 року ТзОВ "Агро-Технолоджи" через засоби поштового зв? язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з пунктом 1 частини шостої статті 353 ЦПК України ухвала Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви може бути оскаржена в апеляційному порядку. Право оскарження ухвали про повернення зустрічної позовної заяви окремо від рішення суду вбачається з практики Верховного Суду (ухвала від 26 березня 2020 року у справі №520/6599/18, постанова від 07 лютого 2020 року у справі №189/457/18, постанова від 08 квітня 2020 року у справі №530/86/18). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року поновлено ТзОВ "Агро-Технолоджи" строк на касаційне оскарження ухвали Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Богодухівського районного суду Харківської області. 10 липня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновків, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд Колегія суддів приймає аргументи наведені у касаційній скарзі з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої статті 193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Отже, цивільне процесуальне законодавство гарантує відповідачеві право на захист від пред'явленого позову шляхом подання зустрічного позову. Зустрічний позов дозволяє розглянути в одному процесі вимоги обох сторін, що дає можливість заощадити час і сприяє більш швидкому захисту їхніх прав та інтересів, а також запобігає можливості винесення суперечливих і взаємовиключних судових рішень у цивільній справі. Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті другій Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція). Отже, з вищевикладеного вбачається, що судові процедури повинні бути справедливими, а тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд. Встановлено, що ТзОВ "Агро-Технолоджі" звернулось до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 державного реєстратора Павлівської сільської ради Богодухівського району Харківського області Заяца М. М. про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників СТОВ "Братеницьке", оформлене протоколом від 05 квітня 2018 року №2-04-2018, та акт прийому-передачі майна від 05 квітня 2018 року. Частиною третьою статті 194 ЦПК України встановлено, що зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Відмовляючи у прийнятті зустрічного позову ТзОВ "Агро-Технолоджи", Богодухівський районний суд Харківської області у своїй ухвалі від 03 березня 2020 року зазначив, що зустрічний позов подано з порушенням строку, встановленого ЦПК України, а також те, що пред? явлений первісний та зустрічний позови не є взаємопов'язаними та такими, що виникають з різних правовідносин. Тим самим місцевий суд фактично констатував порушення вимог частин першої та другої статті 193 ЦПК України та застосував наслідки, передбачені частиною третьою статті 194 ЦПК України. Перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, міститься у частині першій статті 353 ЦПК України. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України, в апеляційному порядку окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала про повернення заяви позивачеві (заявникові). Таким чином, оскільки зі змісту ухвали Богодухівського районного суду Харківської області від 03 березня 2020 року вбачається, що фактично судом першої інстанції була постановлена ухвала про повернення заявнику на підставі частини третьої статті 194 ЦПК України зустрічної позовної заяви, то вона, відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України, може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 лютого 2021 року у справі №686/32337/19 (провадження №61-14738св20). Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що ухвала Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року постановлена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року скасувати та направити справу до суду апеляційної для продовження розгляду (частина шоста статті 411 ЦПК України). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Технолоджи" задовольнити. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 31 березня 2020 року скасувати. Справу №613/1281/19-ц направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. М. Коротун судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №393/590/17 провадження №61-10468св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 06 серпня 2020 року у складі судді Рачкелюка Ю. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Письменного О. А., Дуковського О. Л., Дьомич Л. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 й з врахуванням уточнених позовних вимог просила суд розірвати договори оренди землі та стягнути орендну плату. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між нею та відповідачем 04 листопада 2005 року було укладено договори оренди земельних ділянок № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 площею 7,66 га, 7,86 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області, які зареєстровані Новгородківським відділом Кіровоградської регіональної філії Центра Державного земельного Кадастру та внесені у Державний реєстр земель за №2 та №3. Вказані земельні ділянки належать їй на праві приватної власності. Відповідно до пунктів 9, 11 договорів оренди землі орендна плата вноситься один раз на рік до 1 грудня у розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням коефіцієнта індексації та індексів інфляції. Вказувала, що з моменту укладення вказаних договорів оренди землі ОСОБА_2 жодного разу не проводила розрахунок по орендній платі з урахуванням коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки землі та індексів інфляції. Крім того, за останні три роки вона взагалі не отримувала орендну плату, чим грубо порушені умови укладених між ними договорів оренди землі. 03 жовтня 2017 року на адресу відповідача були направлені претензії про необхідність сплати орендної плати, які нею були отримані 07 жовтня 2017 року, проте вимога була проігнорована. Відповідно до пунктів 14 договорів оренди у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,3% несплаченої суми за кожен день прострочення. За підрахунками позивача заборгованість по орендній платі, з урахуванням 3% від нормативної грошової оцінки землі, починаючи з 2005 року по 2018 рік включно становить 156 605,69 грн. При цьому зазначала, що оскільки вона отримала кошти за розпискою в рахунок сплати орендної плати в сумі 106 624 грн, тому з відповідача на її користь необхідно стягнути заборгованість по орендній платі в розмірі 49 981,69 грн. Також у новій редакції позовної заяви позивач вказувала, що у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 зазначала, що вона під час укладення договорів оренди землі надала їй довіреність від 04 листопада 2005 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Новгородківського районного нотаріального округу Щербанем С. Ф., на представництво прав та інтересів щодо спірних земельних ділянок № НОМЕР_1 та НОМЕР_2, а також надала відповідачці розписку від 04 листопада 2005 року про отримання нею коштів за оренду вказаних земельних ділянко наперед на 49 років у розмірі 106 624 грн. Разом із тим, ОСОБА_2 зазначала, що у заяві про відмову від визнання обставин та недостовірність доказів, їх підроблення вказувала, що не підписувала таку довіреність та не надавала розписки, але провести судову почеркознавчу експертизу не вдалося, так як відсутні необхідні вільні зразки підпису та почерку, а також те, що вона не має змоги оплатити вартість проведення експертизи, тому не може довести недійсність вказаних документів. Враховуючи наведене з урахуванням уточнень до позовної заяви просила суд: розірвати укладені між нею та відповідачем 04 листопада 2005 року договори оренди земельних ділянок № НОМЕР_1 площею 7,66 га та № НОМЕР_2 площею 7,86, які розташовані на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області; стягнути з відповідача на її користь заборгованість по орендній платі в сумі 49 981,69 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 06 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Враховуючи те, що ОСОБА_1 було отримано грошові кошти за договорами оренди землі наперед за 49 років, доказів звернення останньої до відповідача із вимогою щодо перегляду розміру орендної плати або зміни інших істотних умов договорів не надано, тому суди дійшли висновку, що позивачем не доведено порушення її прав відповідачем, за захистом яких вона звернулась до суду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3. Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №616/871/15-ц, провадження №61-13941св18, від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, провадження №61-41932сво18, від 24 січня 2018 року у справі №817/206/15, у постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі №21-274а14, від 07 квітня 2015 року у справі №21-117а15, від 14 квітня 2015 року у справі №21-165а15, від 24 квітня 2015 року у справі №21-131а15, від 14 березня 2017 року у справі №21-2246а16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що у пунктах 9 договорів оренди землі визначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з урахуванням коефіцієнта індексації, з урахуванням індексу інфляції. Проте, такий розмір орендної плати має бути не меншим ніж мінімальна сума орендного платежу, встановлена законодавством з питань оренди землі. Так, відповідно до Указу Президента від 02 лютого 2002 року №92 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок і земельних часток (паїв)" запроваджено плату за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3% визначеної відповідно до законодавства вартості ділянки чи паю та поступове збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Крім того, значення нормативної грошової оцінки земель щороку уточнюють на коефіцієнт індексації, який визначається відповідно до законодавства. Вказує, що зазначені вимоги законодавства з питань оренди землі відповідачем проігноровано. При цьому у пунктах 5 договорів оренди землі невірно вказано нормативно грошова оцінка земельних ділянок. Так, нормативна грошова оцінка земельної ділянки № НОМЕР_1, площею 7,66 га у 2005 році становила 133 406,17 грн, а не 72 504 грн, як вказано у договорі. Нормативно грошова оцінка земельної ділянки № НОМЕР_2, площею 7,86 га у 2005 році становила 133 365,35 грн, а не 72 504 грн. Таким чином, орендна плата має бути більшою, ніж вказано у договорах. Крім того, Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року, який набрав чинності 01 квітня 2014 року, підпункт 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України викладено у такій редакції "розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3% нормативної грошової оцінки. Таким чином, вважає, що орендна плата за вказаними земельними ділянками із часу укладення договорів оренди, тобто з 2005 року, становить 156 605,69 грн, а тому суди помилково не врахували наявність заборгованості у відповідача у розмірі 49 981,69 грн за договорами оренди. Також заявник посилається на те, що суди не врахували, що розписка про отримання орендодавцем грошових коштів в рахунок орендної плати за 49 років не може змінювати умови договору, оскільки відповідно до статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Отже, оскільки державна реєстрація змін до договорів оренди землі не здійснювалась, тому вказана розписка не є змінами до договорів і не може братися судами до уваги як зміна істотних умов договорів й, відповідно, не звільняє орендаря від щорічного перерахунку розміру орендної плати у відповідності до нормативної грошової оцінки земельних ділянок, від проведення індексації та застосування індексу інфляції, як то передбачено пунктами 9 договорів оренди. З урахуванням наведеного заявник вважає, що наявні підстави для розірвання договорів оренди землі у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, у якому вказано, що судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно копій державних актів на право власності на земельні ділянки серії III-КР №010818 від 20 березня 2001 року та серії КР №073315 від 04 листопада 2005 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,66 га та 7,86 га, які розташовані на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області (т. 1, а. с. 9-10). 04 листопада 2005 року між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договори оренди земельних ділянок, належних позивачу на праві приватної власності, площею 7,66 га та 7,86 га, які знаходяться на території Новомиколаївської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області. Згідно вказаних договорів вони укладені терміном на 49 років. Орендна плата вноситься орендарем, один раз на рік до 01 грудня в розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки з урахуванням коефіцієнту індексації. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. В прикінцевих положеннях договорів зазначено, що договори набувають чинності після їх підписання сторонами та державної реєстрації (т. 1, а. с. 103-104, 112-113). Договори зареєстровані в Новгородківському відділі Кіровоградської регіональної філії Центр ДЗК 04 листопада 2005 року за №2 та №3 (т.1, а. с.104, 113). Згідно актів приймання-передачі земельних ділянок № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 на підставі договорів оренди земельних ділянок, укладених між орендодавцем ОСОБА_1 та орендарем ОСОБА_2, орендодавець передає, а орендар приймає в оренду земельні ділянки в розмірі 7,66 га та 7,86 га ріллі (т. 1, а. с. 104, 113 на звороті). Факти стосовно добровільності укладення договорів, дат їх підписання та дат їх реєстрації сторонами не оспорювались. 04 листопада 2005 року ОСОБА_1 одержала від відповідача орендну плату за свої дві земельні ділянки (паї) наперед, тобто за 49 років оренди земельних ділянок в сумі 106 624 грн, що підтверджується власноруч написаною і підписаною розпискою, наданою ОСОБА_2. Претензій до відповідачки не має (т. 1, а. с. 94). З розписки від 04 листопада 2005 року вбачається, що ОСОБА_1 отримала орендну плату за свої два земельні паї від ОСОБА_2 за 49 років оренди в сумі 106 624 грн. "Претензій до неї не маю. Розписка написана власноручно в чім і розписуюсь". Того ж дня 04 листопада 2005 року позивач надала довіреність відповідачу, яка посвідчена приватним нотаріусом Новгородківського районного нотаріального округу, зареєстрована в реєстрі за №2165, з правом представляти її інтереси з усіма повноваженнями відносно її двох земельних ділянок, в тому числі і отримувати орендну плату (т. 1, а. с. 93). Представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подавалась до суду заява про відмову від визнання обставин та недостовірність доказів, їх підроблення (т. 1, а. с. 77-80). У вказаній заяві представник позивача заперечувала факт підписання розписки від 04 листопада 2005 року та довіреності від 04 листопада 2005 року. Також представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 під час розгляду справи було заявлено клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи. В подальшому в процесі розгляду справи стороною позивача було визнано факт написання розписки від 04 листопада 2005 року та отримання 106 624 грн орендної плати (т. 1, а. с. 209, 241, т. 2, а. с. 77). 03 жовтня 2017 року позивачем на адресу відповідача рекомендованим листом було направлено претензію від 30 вересня 2017 року про необхідність сплати орендної плати позивачу, оскільки з моменту укладення оспорюваних договорів оренди землі відповідачкою жодного разу не проводився розрахунок нормативно грошової оцінки вказаних земельних ділянок, під час обрахунку орендної плати не враховувався коефіцієнт індексації та індекси інфляції. Взагалі, орендна плата відповідачкою не сплачується вже понад три роки, що грубо порушує умови вказаних договорів оренди землі, вимоги законодавства про оренду землі та права позивача (т. 1, а. с. 15-17). Відповідач отримала вказану претензію 07 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 19-20). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договорів оренди) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі (частина перша статті 14 Закону України "Про оренду землі"). Частиною першою статті 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. У статті 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. За положеннями статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельного кодексу України та іншими законами України. Водночас у пункті д) частини першої статті 141 ЗК України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати. Отже, згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України "Про оренду землі" основною метою договору оренди земельної ділянки та одним з визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. У разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки може бути підставою для розірвання такого договору. Статтями 627, 629 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороноюдоговору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендарем орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договоруоренди земельної ділянки, що вважається істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє орендодавця можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельну ділянку використовує інша особа. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю. При вирішенні спору суди виходили із того, що 04 листопада 2005 року ОСОБА_1 одержала від відповідача орендну плату за свої дві земельні ділянки (паї) наперед, тобто за 49 років оренди земельних ділянок в сумі 106 624 грн, що підтверджується власноруч написаною і підписаною розпискою, наданою ОСОБА_2. Претензій до відповідачки не має (т. 1, а. с. 94). Разом із тим, судами не було враховано, що подаючи позовну заяву у новій редакції, позивач вказувала, що з моменту укладення договорів оренди землі ОСОБА_2 жодного разу не проводився розрахунок нормативно грошової оцінки земельних ділянок, під час обрахунку орендної плати не враховувались коефіцієнт індексації та індекси інфляції. Крім того, за останні три роки вона взагалі не отримувала орендну плату, чим грубо порушує умови укладених між ними договорів оренди землі. Зазначала, що заборгованість відповідача по сплаті орендної плати з часу укладення договорів оренди становить 49 981,69 грн. Як на підтвердження вказаних обставин позивачем було надано суду складений нею розрахунок заборгованості. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди (стаття 21 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до пунктів 9 договорів оренди землі орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 1 087 грн, тобто 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з урахуванням коефіцієнта індексації. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції (пункти 10 договорів оренди землі). Отже, умовами укладених між сторонами договорів оренди землі передбачено, що орендна плата сплачується з урахуванням коефіцієнта індексації та індексів інфляції. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, серед іншого, вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Разом із тим, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не перевірили належним чином, чи включає сплачена ОСОБА_2 ОСОБА_1 сума у розмірі 106 624 грн, за 49 років оренди земельних ділянок, передбачені умовами договорів оренди землі коефіцієнт індексації та індекси інфляції, а тому дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Враховуючи те, що апеляційний суд наділений достатніми процесуальними повноваженнями щодо дослідження доказів та з урахуванням принципу процесуальної економії, Верховний Суд вважає, що справу доцільно направити на новий апеляційний розгляд для усунення вищезазначених порушень. Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №495/10983/17 провадження №61-19358св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, про визнання незаконним рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області звернувся до суду з позовом до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада) та ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, у якому просив визнати незаконним рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року "Про передачу гр. ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,093 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1", визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно щодо земельної ділянки площею 0,093 га для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), видане ОСОБА_1. Позов обґрунтований тим, що 12 жовтня 2004 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,5244 га, яка знаходиться за адресою: Одеська область, місто Білгород-Дністровський, смт Затока, Лиманський район, з цільовим призначенням - для розміщення готельного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1" строком на 25 років. 20 листопада 2014 року орендарем Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України повернено орендодавцю Затоківській селищній раді земельну ділянку загальною площею 1,5244 га, але як таку, що складається вже з трьох земельних ділянок кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015. Ці повернені три земельні ділянки знову об'єднано в одну та поділено на 17 ділянок, одна з яких площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, за адресою: АДРЕСА_1, виділена ОСОБА_1. На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок 23 грудня 2014 року проведено державну реєстрацію цієї земельної ділянки, із земель, наданих раніше у користування Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України. Рішенням Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року вказана вище земельна ділянка передана ОСОБА_1 у власність, з цільовим призначенням - для індивідуального дачного будівництва. На підставі цього рішення реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (вищезазначену земельну ділянку) ОСОБА_1. Прокурор вважав, що рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року має бути визнано незаконним, а свідоцтво про право власності - недійсним, оскільки право власності на земельну ділянку набуто ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства, а саме цільове призначення земельної ділянки, яка перебувала у користуванні Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України - "для розміщення готельного комплексу". Після об'єднання та виділення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 відбулася зміна виду використання земельної ділянки з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва" без проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення земельних ділянок (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). При цьому прокурор посилався на те, що відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва здійснено у порушення Генерального плану смт Затока та за відсутності детального плану території. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року у задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову прокурора, суд першої інстанції виходив із встановлених у справі обставин, які свідчать про те, що цільове призначення сформованих земельних ділянок (кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015), що були об'єктом об'єднання та поділу на підставі технічної документації із землеустрою до 23 грудня 2014 року - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - розміщення готелю "ІНФОРМАЦІЯ_1"). Цільове призначення спірної земельної ділянки площею 0,0930 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), яка сформувалася за рахунок вищезазначених земельних ділянок та передана ОСОБА_1 і зареєстрована за ним на праві власності - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - Е07-03 для індивідуального дачного будівництва). Формування земельної ділянки відбулось без зміни цільового призначення, а саме категорії Е07 - "Землі рекреаційного призначення", а лише зі зміною виду використання земельної ділянки в межах цієї категорії. Тому формування земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки 0,0930 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), було цілком правомірно здійснено на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Генеральний план смт Затока, а саме Лиманського курортного району, за місцезнаходженням спірної земельної ділянки площею 0,0930 га за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що зазначена ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення - категорія Е07 - "Землі рекреаційного призначення", що відповідає категорії цільового призначення вказаної ділянки. За таких обставин суддійшов висновку про безпідставність доводів прокурора щодо того, що спірна земельна ділянка сформована з порушенням Генерального плану смт. Затока та містобудівної документації. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 квітня 2018 року скасовано. Позов першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області задоволено частково. Визнано незаконним рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 29 грудня 2014 року "Про передачу гр. ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1". Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 32264940, видане 15 січня 2015 року реєстраційною службою Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області про право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що попередньому користувачу - Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України земля надавалась в оренду для розміщення готельного комплексу та відповідно до цієї мети останнім розроблявся проект землеустрою щодо її відведення. Генеральний план смт. Затока (Лиманський курортний район) за місцезнаходженням спірної земельної ділянки (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що дана земельна ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення (категорія Е07 "Землі рекреаційного призначення"), але вид використання цієї земельної ділянки є відмінним від того, що значиться в документах при передачі її ОСОБА_1 у власність. Отже, суд встановив, що земельну ділянку передано у власність відповідачу для індивідуального дачного будівництва без внесення змін у Генеральний план смт. Затока (Лиманський курортний район). Апеляційний суд акцентував увагу на тому, що зміна виду цільового призначення (використання) земельної ділянки, встановленого законодавством та конкретизованого уповноваженим органом державної влади у рішенні про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку, потребує обов'язкового дотримання механізму такої зміни. Різний правовий режим землі рекреаційного призначення, що відводиться "для розміщення готельного комплексу" та землі "для індивідуального дачного будівництва", вимагає розроблення проекту землеустрою, встановлення правового режиму використання цієї землі та обов'язкове внесення змін у Генеральний план смт Затока. При передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_1 таких вимог дотримано не було. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, у якій заявники просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а також на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). В обґрунтування касаційної скарги заявники зазначали, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно послався на висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 20 травня 2020 року у справі №495/6080/17-ц за позовом першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури до Затоківської селищної ради, ОСОБА_4, треті особи: виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради, ОСОБА_5, про визнання незаконним рішення про передачу земельної ділянки, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку. Свою позицію заявники мотивували тим, що апеляційний суд у своєму рішенні не обґрунтував, яким чином висновки у зазначеній вище постанові Верховного Суду, стосуються даної справи та як вони можуть бути застосовані з огляду на різні фактичні обставини, встановлені судами. Доводи інших учасників справи У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу першого заступника керівника Одеської обласної прокуратури, у якій останній просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали справи із суду першої інстанції. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду не відповідає цим вимогам, виходячи із наступного. Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції Апеляційний суд встановив, що 12 жовтня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавцем) та Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України (орендарем) було укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,5244 га, яка знаходиться за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт Затока, Лиманський район, з цільовим призначенням - для розміщення готельного комплексу "Стрела" строком на 25 років (а. с. 16-18, т. 1). Категорія переданої в оренду землі - Е07 "Землі рекреаційного призначення", вид використання: "для розміщення готельного комплексу". 20 листопада 2014 року орендарем Департаментом державної автомобільної інспекції МВС України повернено орендодавцю Затоківській селищній раді земельну ділянку загальною площею 1,5244 га, але як таку, що складається вже з трьох земельних ділянок кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015. Ці повернені три земельні ділянки знову об'єднано в одну та поділено на 17 ділянок, одна з яких площею 0,093 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0179, за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до рішення Затоківської селищної ради від 29 грудня 2014 року №2684 передана ОСОБА_1 у власність для індивідуального дачного будівництва (а. с. 19, т. 1). Категорія переданої у власність ОСОБА_1 землі - Е07 "Землі рекреаційного призначення", вид використання: "для індивідуального дачного будівництва". Тобто, на думку апеляційного суду, відбулася зміна виду використання з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва", ця зміна виду використання дійсно відбулася в межах однієї категорії землі - Е07 "Землі рекреаційного призначення", отже, у розумінні чинного законодавства та судової практики така зміна виду використання земельної ділянки не потребувала проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення землі (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження тощо). Разом з цим Затоківська селищна рада як уповноважений власник землі, самостійно визначивши вид використання земельної ділянки (з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва"), не дотрималась вимог частини п'ятої статті 20 ЗК України, а саме відповідності такого рішення містобудівній документації, в даному випадку Генеральному плану смт Затока. Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район) за місцезнаходженням спірної земельної ділянки площею 0,0930 га за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що ця земельна ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення (категорія Е07 "Землі рекреаційного призначення"), але вид використання цієї земельної ділянки є відмінним від того, що значиться в документах по передачі ОСОБА_1 у власність. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що земельну ділянку ОСОБА_1 передано у власність для індивідуального дачного будівництва без внесення змін у Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район), що є зміною виду використання земельної ділянки без дотримання її власником Затоківською селищною радою вимог закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частинами першою, другою статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Стаття 1 Закону України "Про землеустрій" містить визначення поняття "цільове призначення земельної ділянки", згідно з яким це є використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку. Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам, юридичним особам у власність чи постійне користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою. Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Згідно із частинами першою, другою статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Відповідно до абзаців першого, другого частини п'ятої статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. З наведених норм права вбачається, що за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії. Однією з таких категорій є землі рекреаційного призначення. У межах кожної категорії земель виділяються види використання земельної ділянки, які визначаються її власником або користувачем самостійно, крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Статтею 50 ЗК України визначено, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Згідно зі статтею 52 ЗК України землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Землі загального користування дачного кооперативу безоплатно передаються йому у власність за клопотанням вищого органу управління кооперативу до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування на підставі документації із землеустрою, за якою здійснювалося формування земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). До земель загального користування дачного кооперативу належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами загального користування. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. При цьому існує Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року №548, розроблена відповідно до ЗК України, Закону України "Про землеустрій" та Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 року №224. Відповідно до вищезазначеної Класифікації видів цільового призначення земель, землі рекреаційного призначення віднесено до категорії "Е07". Отже, зазначені норми права розрізняють категорії земель за їх цільовим призначенням та види використання земельної ділянки в межах кожної категорії земель. Цільове призначення конкретної земельної ділянки фіксується у рішенні уповноваженого органу про передачу її у власність або надання у користування та в документі, що посвідчує право на земельну ділянку. У даній справі встановлено, що цільове призначення сформованих земельних ділянок (кадастрові номери: 5110300000:02:012:0017, 5110300000:02:012:0016, 5110300000:02:012:0015), що були об'єктом об'єднання та поділу на підставі технічної документації із землеустрою до 23 грудня 2014 року - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - розміщення готелю "ІНФОРМАЦІЯ_1"). Цільове призначення спірної земельної ділянки площею 0,0930 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179), яка сформувалася за рахунок вищезазначених земельних ділянок та передана ОСОБА_1 і зареєстрована за ним на праві власності, - Е07 - "Землі рекреаційного призначення" (вид використання - Е07-03 для індивідуального дачного будівництва). Встановлено, що державну реєстрацію цієї земельної ділянки проведено на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Встановивши такі обставини у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що формування земельної ділянки площею 0,093 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) та передача її ОСОБА_1 для індивідуального дачного будівництва, відбулися без зміни цільового призначення цієї земельної ділянки, а саме категорії Е07 - "Землі рекреаційного призначення", а лише зі зміною виду її використання в межах цієї категорії та в порядку, визначеному чинним законодавством щодо її формування, а тому необхідності у проходженні додаткових процедур, які застосовуються при зміні цільового призначення, не було. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов протилежного висновку про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі. Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року в аналогічній справі №495/6080/17-ц дійшов подібного висновку про те, що різний правовий режим землі рекреаційного призначення, що відводиться "для будівництва та експлуатації закладу відпочинку" та землі "для індивідуального дачного будівництва", вимагає розроблення проекту землеустрою та встановлення правового режиму використання цієї землі. Водночас у постанові від 01 червня 2021 року у справі №925/929/19 (провадження №12-11гс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). Переглядаючи в касаційному порядку справу, колегія суддів звертає увагу на ці висновки, яких дійшли суди у подібних правовідносинах. Однак разом із цим колегія суддів акцентує увагу на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права, на які посилаються заявники у поданій до Верховного Суду касаційній скарзі. Так, правовими підставами заявленого позову є набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку з порушенням вимог статей 79-1, 118 ЗК України без розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. А також відведення земельної ділянки у власність відповідачу для індивідуального дачного будівництва з порушенням Генерального плану смт Затока та за відсутності детального плану території. У статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено термін "генеральний план населеного пункту", це зокрема містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. У той же час "містобудівна документація" - це затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. Згідно з положеннями частини другої статті 2 вищезазначеного Закону інструментом державного регулювання планування територій є містобудівна документація, яка поділяється на документацію державного, регіонального та місцевого рівнів. Статтею 5 цього Закону визначено, що програми розвитку регіонів та населених пунктів, програми господарського, соціального та культурного розвитку повинні узгоджуватися з містобудівною документацією відповідного рівня. Частиною першою статті 16 цього ж Закону передбачено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них. Відповідно до положень статті 17 вказаного вище Закону генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному суді та перевіряючи вищезазначені правові підстави на предмет їх обґрунтованості, суд апеляційної інстанції встановив, що попередньому користувачу - Департаменту державної автомобільної інспекції МВС України земля надавалась в оренду для розміщення готельного комплексу та відповідно до цієї мети останнім розроблявся проект землеустрою щодо її відведення, у той час як ОСОБА_1 спірну земельну ділянку передано вже у власність для індивідуального дачного будівництва, тобто за іншим видом призначення. Затоківська селищна рада як уповноважений власник землі, самостійно визначивши вид використання земельної ділянки (з "для розміщення готельного комплексу" на "для індивідуального дачного будівництва"), не дотрималась вимог частини п'ятої статті 20 ЗК України, а саме відповідності такого рішення містобудівній документації, в даному випадку Генеральному плану смт Затока. Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район) за місцезнаходженням спірної земельної ділянки (кадастровий номер 5110300000:02:012:0179) фіксує, що ця земельна ділянка знаходиться на території рекреаційного призначення (категорія Е07 "Землі рекреаційного призначення"), але вид використання цієї земельної ділянки є відмінним від того, що значиться в документах по передачі ОСОБА_1 у власність. Отже, суд апеляційної інстанції встановив, що земельну ділянку передано у власність відповідачу для індивідуального дачного будівництва без внесення змін в Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район), що є зміною виду використання земельної ділянки без дотримання її власником Затоківською селищною радою вимог закону. Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Так, відповідно до частини першої статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Обов'язок дослідження наявних у матеріалах справи доказів і додатково поданих покладено і на суд апеляційної інстанції під час перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, що передбачено частинами першою та другою статті 367 ЦПК України. У касаційній скарзі, яка переглядається Верховним Судом, скаржники звернули увагу суду касаційної інстанції на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив своє рішення на припущеннях, без вирішення питання про витребування, дослідження та оцінки доказів, якими у цій справі є Генеральний план смт Затока (Лиманський курортний район) та технічна документація із землеустрою щодо об'єднання і поділу вказаних земельних ділянок. Колегія суддів, перевіривши такі доводи касаційної скарги, вважає їх обґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять відомостей щодо дослідження апеляційним судом таких доказів, зокрема Генерального плану смт Затока (Лиманський курортний район) та технічної документації із землеустрою щодо об'єднання і поділу вказаних земельних ділянок. При цьому колегія суддів вважає, що такі докази у справі є вирішальними для ухвалення законного та обґрунтованого у цій справі рішення, яке б відповідало вимогам статей 263, 382 ЦПК України. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не дослідив зібраних у справі доказів, а суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому немає правових підстав для ухвалення нового рішення або зміни судового РІШЕННЯ: Таким чином, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №752/16038/19 провадження №61-7905св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства "Марс", треті особи: Київська міська рада, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним державного акта про право постійного користування землею, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року, ухвалену колегією судів у складі: Мельника Я. С., Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства "Марс" (далі - ПрАТ "Марс "), в якому просив визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею №79-4-00018 від 15 вересня 1998 року, який був виданий АТВТ "МАРС" на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації №1354 від 26 червня 1998 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року №79-4-00018. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства "МАРС" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 60 000 грн та 500 грн витрат, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій (поштові витрати). У задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати додаткову постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ПрАТ "Марс" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалося на законність та обґрунтованість додаткової постанови апеляційного суду та просило залишити її без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову апеляційного суду. Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Частиною третьою статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове РІШЕННЯ: Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наведений підхід до вирішення питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу є сталим та неодноразово викладався у постановах Верховного Суду, зокрема від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18), від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), від 07 липня 2021 року у справі №910/12876/19 (провадження №12-94гс20), від 14 листопада 2018 року у справі №753/15687/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі №753/15683/15, від 18 червня 2019 року у справі №910/3929/18. Як вбачається з матеріалів справи, представник заявника на підтвердження своїх вимог надав копію договору про надання юридичних послуг від 08 січня 2020 року, укладеного між АО "КПД Консалтинг" та ПрАТ "МАРС", заявку на надання послуг №1 до договору від 08 січня 2020 року, де визначено вартість наданих послуг, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом при наданні професійної правничої допомоги під час розгляду справи №752/16038/19, акт про надані послуги від 01 грудня 2020 року, платіжні доручення №22 від 13 січня 2020 року та №1263 від 04 грудня 2020 року на загальну суму 198 899, 40 грн. (т.3 а. с.87-97). Апеляційний суд, врахувавши складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерії реальності цих витрат та розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також враховуючи заперечення іншої сторони щодо обґрунтованості розміру зазначених витрат, дійшов висновку про необхідність зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "МАРС" 60 тис. грн витрат на професійну правничу допомогу та 500 грн витрат, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій. Колегія суддів Касаційного цивільного суду погоджується із наведеними доводами апеляційного суду та вважає, що визначений судом розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає критерію розумності, встановлений їхньою дійсністю та необхідністю у цій справі. Доводи касаційної скарги гуртуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції ці норми порушені. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а додаткову постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2021 року м. Київ справа №320/4682/18 провадження №61-8213св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Мелітопольська державна нотаріальна контора, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року у складі судді Урупи І. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткова І. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Мелітопольської державної нотаріальної контори про визнання права власності недійсним. Позовну заяву мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, ОСОБА_3. Після його смерті відкрилась спадщина на земельну ділянку площею 600,14 кв. м. Вона є спадкоємицею після його смерті та прийняла спадщину до складу якої відноситься зазначена земельна ділянка, що належала батьку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Позивач зазначала, що нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану земельну ділянку у зв'язку з тим, що рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на цю земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року. Однак, 10 листопада 2006 року її батько та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу лише житлового будинку, а нотаріус в порушення вимог статті 55 Закону України "Про нотаріат" та 60-64 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не витребувала всі необхідні документи для посвідчення договору, не пересвідчилась хто є власником земельної ділянки, розташованої під житловим будинком та на яких підставах. Угоду щодо купівлі-продажу або оренди земельної ділянки ОСОБА_2 з її батьком не укладала. При ухваленні рішення про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки застосовано закон, який не підлягав застосуванню, оскільки стаття 120 ЗК України не була приведена у відповідність до статті 377 ЦК України. Позивач вважала, що її батько ОСОБА_3 незаконно був позбавлений права власності на земельну ділянку, а ОСОБА_2 набула це право безпідставно, у зв'язку з цим її права як спадкоємиці порушено. Враховуючи, що земельна ділянка увійшла до складу спадщини, а ОСОБА_2 не є спадкоємицею після смерті ОСОБА_3, постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії є незаконною та підлягає скасуванню, а за нею слід визнати право власності на земельну ділянку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому, для забезпечення повернення майна спадкодавцю має бути визнано недійсним право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2. Уточнивши позовні вимоги позивач просила суд: визнати недійсним право власності ОСОБА_2 на земельну діяльну з моменту укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року, як безпідставно отриману за рішенням суду від 20 листопада 2012 року; визнати недійсною та скасувати постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 05 червня 2011 року; визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м на підставі державного акта про право власності від 22 червня 2000 року, що залишилося після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням від 13 вересня 2019 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у позові відмовив. Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, остання купила у ОСОБА_3 житловий будинок який розташований на земельній ділянці, яка належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому відповідно до положень частини першої статті 377 ЦК України до ОСОБА_2 на підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, що також підтверджено рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2013 року. Оскільки земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3, при зверненні до державного нотаріуса Чернобильська С. В. не надала правовстановлюючих документів про право власності спадкодавця ОСОБА_3 на земельну ділянку, на час смерті спадкодавця власником земельної ділянки була інша особа, нотаріус правомірно відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому й підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не має. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою від 25 березня 2020 року Запорізький апеляційний суд апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_4 залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін. Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, тому у нотаріуса не було підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, та підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку немає. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою від 25 листопада 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року №910/18560/16. Крім того, ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктами 5, 8 частини першої та пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга мотивована тим, що суди під час розгляду справи №2-421/2012 не врахували вказівки, які містилися в ухвалі суду касаційної інстанції, що було обов'язковою підставою для їх скасування, державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 не скасований, а тому право власності відповідача на земельну ділянку є недійсним; справу розглянуто без залучення приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., яка посвідчувала договір купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, та ОСОБА_4, дружини померлого ОСОБА_3. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Заяви та клопотання До касаційної скарги додано клопотання ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду, оскільки в скарзі викладені обставини, які може вирішити тільки Велика Палата Верховного Суду. Питання про передання справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України). Статтею 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду чи якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі №757/172/16-ц (провадження №14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права. Верховний суддійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявник не навела аргументів у розумінні статті 403 ЦПК України, які є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому в задоволенні клопотання про розгляд касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду необхідно відмовити. У травні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи в режимі відео-конференції з суду першої інстанції. Оскільки згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відсутні підстави для розгляду справи у судовому засіданні за участю учасників справи в режимі відео-конференції з суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,1062 га належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на землю від 22 червня 2000 року №0564. У зв'язку з відчуженням частини цієї земельної ділянки площею 461,92 кв. м, залишилась земельна ділянка площею 600,14 кв. м, у зв'язку з чим до державного акта від 22 червня 2000 року були внесені зміни в частині площі та опису земельної ділянки (а. с. 2, 24 т. 1). 10 листопада 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_1 (а. с. 25-26 т. 1). Будь-яких правочинів щодо земельної ділянки, на якій знаходиться цей будинок сторони не укладали. У жовтні 2007 року ОСОБА_3 за договором дарування земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Зубовою А. О. за №4427, передав безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 600,14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Спадкоємцем за законом після його смерті є ОСОБА_1, яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, звернувшись з відповідною заявою до нотаріальної контори. З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_3 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_4 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1. До складу спадщини, після смерті ОСОБА_3 увійшли лише вклади в ощадбанках м. Мелітополя (а. с. 15-80 т. 1). Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року у справі №2/421/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, за участю третіх осіб: Центру Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам, приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Наталії Віталіївни, Комунального підприємства "Водоканал" (далі - КП "Водоканал "), Відкритого акціонерного товариства "Мелітопольгаз" (далі - ВАТ "Мелітопольгаз "), приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Зубової Антоніни Олексіївни, про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, про визнання недійсним правочину щодо купівлі-продажу земельної ділянки, про визнання права власності на земельну ділянку, про встановлення постійного земельного сервітуту, стягнення судових витрат та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, за участю третіх осіб: ВАТ "Мелітопольгаз", КП "Водоканал", приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., про стягнення грошових сум, зокрема визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 600 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м з моменту укладення договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 600,14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 жовтня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Зубовою А. О., зареєстрований за №4427. Рішення набрало законної сили 28 березня 2013 року (а. с. 140-149). Житловий будинок АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_3 на праві власності проданий ним за життя ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, а право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, на якій розміщений жилий будинок визнано за ОСОБА_2 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року. Земельна ділянка включена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності як така, що зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року (номер витягу 7869289, а. с. 135 т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Межі розгляду справи судом Підставою для відкриття касаційного провадження є: пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року №910/18560/16. пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: підстава, передбачена пунктами 5, 8 частини першої та пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку про застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, тому у нотаріуса не було підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, та підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку немає. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія "подібні правовідносини" може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року №910/18560/16 (провадження №12-143гс18), на яку посилався заявник, у справі за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою, дійшла висновку про те, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними. Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України №997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення. Перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини. Земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель. У цій справі, на відміну від справи, що переглядається, спір виник щодо земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю, щодо зміни її цільового призначення у випадку переходу права на земельну ділянку до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній. Проте, у справі, що переглядається, виникли правовідносини щодо земельної ділянки, яка перебувала у власності фізичної особи, право власності на спірну земельну ділянку визнано за фізичною особою на підставі рішення суду у зв'язку з придбанням розташованого на ній житлового будинку. Суди виходили з відсутності підстав для визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. Таким чином, наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив обставини відмінні, від тих, які встановлено судами попередніх інстанцій у справі №910/18560/16, про яку зазначав заявник як приклад неоднакового застосування. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень Земельного та Цивільного кодексів України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме - статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи. Щодо пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України У касаційній скарзі однією з підстав для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою) та пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України (суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі). Однак підстав для залучення приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., яка посвідчувала договір купівлі-продажу та ОСОБА_4, дружини померлого ОСОБА_3 не було, оскільки сторонами не оспорюється та обставина, що згідно з договором купівлі-продажу будинку від 10 листопада 2006 року, ОСОБА_3 продав його ОСОБА_2 за 25 250,00 грн, будинок був розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м. ОСОБА_4 не заперечувала зазначений договір купівлі-продажу та не зазначала про спільність права власності на нього. Судами не встановлено, що спірна земельна ділянка або її частини становило об'єкт спільної власності подружжя ОСОБА_3 та не могла бути відчужена ОСОБА_3 без згоди співвласника. З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_3 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_4 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1. Доводи заявника про розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання спростовуються матеріалами справи. Рекомендованими поштовими повідомленнями підтверджено вручення судових повісток учасникам справи, суд апеляційної інстанції неодноразово відкладав розгляд справи у зв'язку з неявкою учасників справи, повідомлених належним чином. Колегія суддів звертає увагу на те, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 вересня 2021 року м. Київ справа №703/4168/20 провадження №61-10607св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, постановлену у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 квітня 2014 року належить 2/3 частини будинку з надвірними спорудами на АДРЕСА_1. Іншим співвласником цього будинковолодіння є ОСОБА_3, якому на підставі договору купівлі-продажу від 05 серпня 2005 року належить 1/3 його частина. Указаний будинок розташований на земельній ділянці загальною площею 0,1912 га, яка перебуває у їхньому спільному користуванні. У 2014 році ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У той же час ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2019 року у справі №703/2627/14-ц, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задоволено частково, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Виділено ОСОБА_1 в натурі 63/100 частин будинку з надвірними спорудами на АДРЕСА_1, ОСОБА_3 - 37/100 його частин. Позивач посилався на те, що після ухвалення цього судового рішення та виділення їм частин у вказаному будинковолодінні, вони не можуть вирішити мирним шляхом питання відносно користування земельною ділянкою, а тому позивач просив встановити порядок користування земельною ділянкою площею 0,1912 га, пропорційно до належних їм часток у праві власності на будинок на АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 11 травня 2021 року провадження у справі за позовом представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою закрито з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України, у зв'язку з набранням законної сили рішенням суду, ухваленим з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. 24 травня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 11 травня 2021 року. Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 28 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 11 травня 2021 року залишено без руху для усунення її недоліків, а саме для надання документів, які підтверджують повноваження ОСОБА_2 на подачу апеляційної скарги в інтересах ОСОБА_1, передбачених частиною четвертою статтею 62 ЦПК України (повноваження адвоката як представника). Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 11 травня 2021 року визнано неподаною й повернуто скаржнику. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій він просить скасувати ухвалу Черкаського апеляційного суду від 15 червня 2021 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу, якій надійшов до Верховного Суду 29 липня 2021 року, ОСОБА_3 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувану ухвалу Черкаського апеляційного суду від 15 червня 2021 року - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. З матеріалів справи вбачається, що 17 грудня 2020 року на підставі довіреності від 01 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 14 січня 2021 року відкрито провадження у цій справі №703/4168/20 (а. с. 23). Постановляючи судову ухвалу, суд першої інстанції зазначив, що клопотань про розгляд справи в порядку спрощеного провадження, інших клопотань, заяв у письмовій формі одночасно з поданням позову до суду позивачем подано не було, а тому суд відповідно до пункту 4 частини другої статті 187 ЦПК України визначив, що справа буде розглядатися за правилами загального позовного провадження. У процесі розгляду справи ОСОБА_3 подав до суду першої інстанції клопотання від 12 лютого 2021 року, у якому просив залишити позовну заяву ОСОБА_1, подану його представником за довіреністю ОСОБА_2 без розгляду, оскільки остання не надала документів, що підтверджують її повноваження як адвоката, визначені частиною четвертою статті 62 ЦПК України, проте у задоволенні такого клопотання судом було відмовлено (а. с. 37, 49). Разом із цим ухвалою Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 11 травня 2021 року було частково задоволено інше клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про закриття провадження у справі. Суд визначив, що провадження у справі слід закрити на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України у зв'язку із набранням законної сили рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2019 року у справі №703/4168/20 з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. 24 травня 2021 року указану ухвалу суду було оскаржено в суді апеляційної інстанції представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" Конституцію України було доповнено статтею 131-2. Відповідно до цієї статті для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Відповідно до підпункту 11 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України з дня набрання чинності Законом №1401-VIII представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 01 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 01 січня 2019 року. У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". Отже, станом на час подання до суду апеляційної інстанції представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 апеляційної скарги на ухвалу Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 11 травня 2021 року - 24 травня 2021 року - діяли вищезазначені положення законів України щодо представництва у справі адвокатом. Крім того, 28 травня 2021 року апеляційний суд в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху, визначив, що справа не може бути віднесена до категорії малозначних, а тому представнику слід підтвердити повноваження адвоката, що передбачено частиною четвертою статті 62 ЦПК України. Із наведених мотивів суд апеляційної інстанції залишив апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без руху. Заявник, замість виконання вимог суду, вдався до спростування цієї ухвали апеляційного суду та оспорення віднесення справи до категорії малозначних. Обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про те, що справу належить розглядати за правилами загального провадження, не спростовано і доводами касаційної скарги. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала Черкаського апеляційного суду від 15 червня 2021 року постановлена із додержанням норм процесуального права, а тому її слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Черкаського апеляційного суду від 15 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №357/8095/19 провадження №61-4931св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Сидори", відповідачі: ОСОБА_1, Фермерське господарство "Пролісок", Фермерське господарство "Дари Ланів", державний реєстратор Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшина Марина Олександрівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року у складі судді Кошеля Б. І., додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У липні 2019 року Приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Сидори" (далі - ПОСП "Сидори ") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, Фермерського господарства "Пролісок" (далі - ФГ "Пролісок "), Фермерського господарства "Дари Ланів" (далі - ФГ "Дари Ланів "), державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про визнання недійсними договорів оренди землі, скасування рішень про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння та користування і внесення змін до договору оренди землі, посилаючись на те, що 16 серпня 2013 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі №162, за умовами якого ОСОБА_1 передала йому в оренду земельну ділянку площею 2,847 га, кадастровий номер 3220486000:04:010:0006, розташовану в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, строком на десять років. 15 квітня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. проведено державну реєстрацію зазначеного права оренди. Протягом усього часу дії договору оренди воно користувалося земельною ділянкою і належним чином сплачувало орендну плату, однак, починаючи з лютого 2018 року ОСОБА_1 вчиняє дії, спрямовані на позбавлення ПОСП "Сидори" права користування вказаною земельною ділянкою, а 05 березня 2018 року уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю "Еліта-2010" (далі - ТОВ "Еліта-2010 ") договір оренди №92 цієї ж земельної ділянки. За скаргою, поданою ОСОБА_1 та іншими особами, наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5 було скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за ПОСП "Сидори". 26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І. В. було посвідчено заяву ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки, а 04 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Еліта-2010" було укладено договір про розірвання договору оренди від 05 березня 2018 року. В подальшому 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором було прийнято рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, кадастровий номер 3220486000:04:010:0006, шляхом закриття Поземельної книги і скасування кадастрового номера цієї земельної ділянки, та рішення про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 та 3220486000:04:011:0048 загальною площею по 1,4235 га кожна. 11 грудня 2018 року державний реєстратор Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшина М. О. прийняла рішення про державну реєстрацію права власності на сформовані внаслідок поділу спірні земельні ділянки за ОСОБА_1. При цьому за договорами оренди від 10 грудня 2018 року №21С ОСОБА_1 передала в оренду ФГ "Дари Ланів" земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:011:0047, а ФГ "Пролісок" - земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:011:0048.14 грудня 2018 року державний реєстратор Ілюшина М. О. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок за ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів". Таким чином, ОСОБА_1 здійснила поділ земельної ділянки та передала її в оренду іншим орендарям за наявності дійсного договору оренди з ПОСП "Сидори", без погодження з ним, чим порушила право підприємства як законного орендаря. Крім того, на час укладення оспорюваних договорів спірні земельні ділянки не існували як об'єкти цивільних прав, так як рішення про державну реєстрацію права власності на ці земельні ділянки за ОСОБА_1 були прийняті державним реєстратором 11 грудня 2018 року, а договори оренди укладені 10 грудня 2018 року, тобто ОСОБА_1 не мала повноважень на розпорядження земельними ділянками. Вимоги про скасування рішень державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про державну реєстрацію права оренди ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" на спірні земельні ділянки підлягають задоволенню як похідні від вимог про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок. Скасування Міністерством юстиції України рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за ПОСП "Сидори" права оренди на земельну ділянку не припинило це право і жодним чином не вплинуло на дійсність договору. Оскільки договір оренди є дійсним, в судовому порядку не оспорювався, а строк оренди не закінчився, то цей договір підлягає обов'язковому виконанню сторонами. Поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 призвів до скасування її державної реєстрації та істотної зміни умов договору оренди в частині зміни об'єкта оренди, тому до вказаного договору необхідно внести відповідні зміни. 06 травня 2019 року підприємство надіслало ОСОБА_1 пропозицію (оферту) про внесення змін до договору оренди землі від 16 серпня 2013 року шляхом викладення його в новій редакції разом з проектом додаткової угоди, однак відповідач не надала відповідь, тобто фактично відмовила ПОСП "Сидори" у внесенні змін до договору, чим порушила права орендаря спірних земельних ділянок. Враховуючи викладене, ПОСП "Сидори" просило: визнати недійсними договори оренди земельних ділянок від 10 грудня 2018 року №21С, укладені між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок", ОСОБА_1 та ФГ "Дари Ланів" щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0048 і 3220486000:04:011:0047 відповідно; скасувати рішення державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про державну реєстрацію права оренди ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" на вказані земельні ділянки; витребувати з незаконного володіння ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" на користь ПОСП "Сидори" земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0048 та 3220486000:04:011:0047 відповідно; внести зміни до договору оренди землі від 16 серпня 2013 року №162, укладеного між ОСОБА_1 та ПОСП "Сидори" шляхом його викладення в редакції, вказаній у позовній заяві. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що укладений 16 серпня 2013 року між ПОСП "Сидори" та ОСОБА_1 договір оренди землі №162 було зареєстровано у встановленому законом порядку, однак наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5 було скасовано рішення державного реєстратора від 23 квітня 2014 року №12615035 про реєстрацію права оренди за позивачем. Наведене свідчить про те, що держава офіційно не визнає і не підтверджує факту набуття позивачем права оренди на спірну земельну ділянку. Доводи позивача щодо незаконності зазначеного наказу Міністерства юстиції України з огляду на його оскарження в Окружному адміністративному суді міста Києва не заслуговують на увагу, оскільки на час розгляду справи цей наказ є чинним і відповідного судового рішення про його скасування суду не надано. Пунктом 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року №162 передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Тому, за умови відсутності здійснення державної реєстрації договору, як і за умови скасування незаконно проведеної реєстрації, вказаний договір оренди землі є таким, що не набрав чинності, а відтак ПОСП "Сидори" не набуло прав орендаря за таким договором. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16, постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі №532/384/16-ц та від 19 червня 2019 року у справі №917/67/18. Отже, наявність договору оренди землі, який не набув чинності, не свідчить про те, що його сторони набули прав та обов'язків, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні цього договору, а відтак не є перешкодою для власників земельних ділянок для їх поділу, укладення та державної реєстрації іншого договору оренди землі з іншим орендарем. За таких обставин поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 та 3220486000:04:011:0048, державна реєстрація цих земельних ділянок за ОСОБА_1 і передача їх в оренду ФГ "Дари Ланів" та ФГ "Пролісок" після скасування реєстрації права оренди позивача не порушує прав останнього. У зв'язку з поділом земельної ділянки, яка була предметом договору оренди, та формуванням інших земельних ділянок, яким присвоєно кадастрові номери, об'єктивно відбулася зміна меж земельних ділянок та їх площі, припинилося існування цих земельних ділянок у дійсних межах, що унеможливлює ефективний захист прав позивача шляхом внесення змін до договору оренди, укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2018 у справі №912/1616/18). Відповідні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі №912/1856/16, від 20 лютого 2019 року у справі №904/792/18, від 03 червня 2020 року у справі №686/2073/19-ц. Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18). Оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушеного права - скасування рішення державного реєстратора, яке вичерпало свою дію, - не призведе до поновлення його прав, то він є неналежним способом захисту. 17 листопада 2020 року представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. звернулися до суду із заявами, в яких просили ухвалити додаткове рішення, яким вирішити питання про судові витрати та стягнути з ПОСП "Сидори" на користь ФГ "Пролісок" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн, а на користь ОСОБА_1 - 25 000 грн. Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2021 року стягнуто з ПОСП "Сидори" на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 25 000 грн. Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2021 року стягнуто з ПОСП "Сидори" на користь ФГ "Пролісок" судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн. Додаткові рішення місцевого суду мотивовані тим, що на виконання вимог частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. 12 листопада 2020 року подали заяви про відшкодування витрат, пов'язаних з розглядом справи. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. надав: договір про надання правової допомоги від 30 вересня 2020 року та додаткову угоду до цього договору, укладені між ФГ "Пролісок" та Адвокатським бюро "Сергія Шовкопляса" в особі керуючого бюро Шовкопляса С. П. ; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; детальний опис наданих послуг від 17 листопада 2020 року; платіжне доручення від 17 листопада 2020 року №294 на суму 10 000 грн. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. надав договір про надання правової допомоги від 17 червня 2020 року та додаткову угоду до цього договору, укладені між ОСОБА_1 та адвокатом Червінчиком Є. Е.; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; детальний опис наданих послуг від 17 листопада 2020 року; квитанцію від 17 листопада 2020 року №52719960 на суму 25 000 грн. При винесенні рішення від 12 листопада 2020 року в цій справі судом не вирішувалося питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу відповідно до статті 141 ЦПК України. Тому, з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатами робіт, часу, витраченого адвокатами на виконання таких робіт, а також того, що в задоволенні позовних вимог ПОСП "Сидори" було відмовлено повністю, виходячи з принципу розумності та справедливості, заяви представника ФГ "Пролісок" - адвоката Шовкопляса С. П. та представника ОСОБА_1 - адвоката Червінчика Є. Е. підлягають задоволенню. Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року залишено без задоволення. Апеляційні скарги ПОСП "Сидори" на додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року задоволено частково. Додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року змінено, зменшено розмір судових витрат, стягнутих з ПОСП "Сидори" на користь ОСОБА_1, з 25 000 грн до 5 000 грн, а на користь ФГ "Пролісок" - з 10 000 грн до 5 000 грн. Стягнуто з ПОСП "Сидори" на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн. Стягнуто з ПОСП "Сидори" на користь ФГ "Пролісок" витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн. Стягнуто з ПОСП "Сидори" на користь ФГ "Дари Ланів" витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Однак, ухвалюючи додаткові рішення, суд першої інстанції не врахував клопотання позивача про зменшення витрат на правничу допомогу, а також не проаналізував обсягу наданих адвокатами послуг. За актом приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. витратив на дослідження матеріалів цієї справи 3 години, проаналізував матеріали та здійснив підготовку правової позиції протягом 5 годин, узгодив правову позицію з клієнтом з виїздом за місцем її проживання протягом 2 годин, підготував клопотання - 1 година, підготував письмові пояснення - 3 години, брав участь в судових засіданнях - 2 години, підготував заяву про ухвалення додаткового рішення з додатками та направив ці документи сторонам - 3 години, а всього витратив 19 годин. Однак адвокат Червінчик Є. Е. не знайомився з матеріалами цієї справи, будь-яких клопотань, крім клопотань про відкладення розгляду справи, до суду не подавав, не брав участі в судових засіданнях. За актом приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. витратив на дослідження матеріалів цієї справи 3 години, на вивчення судової практики - 2 години, на узгодження правової позиції з клієнтом - 1 годину, на підготовку письмових пояснень - 2 години, на участь в судових засіданнях - 1 годину, на підготовку заяви про ухвалення додаткового рішення та направлення документів сторонам - 3 години, а всього 12 годин. Однак адвокат Шовкопляс С. П. не знайомився з матеріалами цієї справи і не брав участі в судових засіданнях. Оскільки визначений судом розмір витрат на правову допомогу не відповідає критерію реальності, розумності та співмірності, то додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року підлягають зміні, а розмір стягнених з ПОСП "Сидори" на користь ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок" витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, - зменшенню до 5 000 грн (кожному). У відзиві на апеляційну скаргу ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 12 500 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги - 7 500 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн, а у відзиві на апеляційну скаргу ПОСП "Сидори" на додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 10 000 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги - 5 000 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн. У відзивах на апеляційні скарги ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року та додаткові рішення цього суду від 01 грудня 2020 року представник ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" - адвокат Косяк В. М. просив стягнути з позивача на користь ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" по 9 000 грн понесених ними витрат на правничу допомогу. На підтвердження зазначених витрат представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. та представник ФГ "Пролісок" і ФГ "Дари Ланів" - адвокат Косяк В. М. надали відповідні договори, додатки до цих договорів, акти виконаних робіт та платіжні документи. Представник ПОСП "Сидори" - адвокат Тетеря С. І. заявив клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому просив зменшити заявлені представником ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу до 10 000 грн, а витрати ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" - до 1 428 грн на користь кожного з фермерських господарств. Враховуючи обсяг наданих послуг та той факт, що стягнення з позивача на користь ОСОБА_1 25 000 грн витрат на правничу допомогу в апеляційному суді не є реальним та розумним, суддійшов висновку про зменшення розміру цих витрат, які підлягають відшкодуванню, до 10 000 грн. Оскільки адвокат Косяк В. М. одночасно надавав правничу допомогу ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів", обсяг юридичних послуг вказаним відповідачам є ідентичним, відзив на апеляційну скаргу є спільним, аналіз та вивчення судової практики і документів стосувався однакових правовідносин та не потребував узгодження позиції щодо захисту прав та інтересів окремо щодо кожного з відповідачів, участь у судовому засіданні приймав один представник, то заявлений представником ФГ "Пролісок" і ФГ "Дари Ланів" - адвокатом Косяком В. М. розмір витрат не є співмірним з наданими послугами та підлягає зменшенню до 5 000 грн на користь кожного з фермерських господарств. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. 24 березня 2021 року ПОСП "Сидори" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року, додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нові рішення, якими задовольнити позов та відмовити в задоволенні заяв ОСОБА_1 і ФГ "Пролісок" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди не врахували правових висновків: - щодо застосування статей 638, 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 14, 17 Закону України "Про оренду землі" у правовідносинах щодо оренди землі, які виникли після 01 січня 2013 року, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі №704/1551/16-ц (провадження №61-1122св17), від 19 грудня 2018 року у справі №291/422/17 (провадження №61-29047св18), від 02 жовтня 2019 року у справі №291/426/17 (провадження №61-32794св18), в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі №291/421/17 (провадження №61-22637св18) та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 03 квітня 2020 року у справі №912/3294/18, від 02 жовтня 2020 року у справі №912/3295/18; - щодо застосування статті 11 ЦК України, статті 125 ЗК України, статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 20 лютого 2019 року у справі №917/410/18, від 15 липня 2020 року у справі №915/476/19 та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (провадження №12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі №392/1829/17 (провадження №14-173цс19); - щодо неможливості ототожнення державної реєстрації договору оренди землі та державної реєстрації права оренди земельної ділянки, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19); - щодо правових наслідків скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (провадження №11-374апп18); - щодо неможливості одночасного існування двох договорів оренди стосовно одного і того ж майна, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 травня 2018 року у справі №902/803/17; - щодо можливості проставлення фізичною особою підпису шляхом зазначення свого прізвища та ініціалів, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2018 року у справі №537/4946/13-ц (провадження №61-17863св18); - про те, що поділ земельної ділянки не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав на неї, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №922/2723/17 (провадження №12-2гс19); - щодо наявності підстав для відмови у відшкодуванні судових витрат у зв'язку з неподанням стороною під час розгляду справи в суді першої інстанції разом з першою заявою по суті спору попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18 (провадження №12-110гс19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі №551/1136/17 (провадження №61-18394св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року у справі №643/3720/15-ц (провадження №61-18762св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі №504/2755/16-ц (провадження №61-47991св18). Також апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про зупинення провадження в цій справі до вирішення справи №357/3844/20 за позовом ПСП "Сидори" до Міністерства юстиції України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_1, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, треті особи: ТОВ "Еліта-2010", ФГ "Пролісок", ФГ "Дари Ланів", про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5. Крім того, з метою формування єдиної правозастосовчої практики існує необхідність: - відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19), шляхом його уточнення, а саме чітко розмежувати момент укладення і набрання чинності для договорів оренди землі, укладених до та після 01 січня 2013 року, які є різними, вказавши, що договори оренди землі, укладені до 01 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, а саме внесення відповідного запису про це до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, що є складовою Державного реєстру земель, а договори оренди землі, укладені після 01 січня 2013 року, - з моменту їх підписання сторонами; - в доповнення до висновків Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19) чітко розмежувати поняття "державна реєстрація договору оренди землі" та "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку" та їх правові наслідки для сторін договору оренди землі; - надати висновок з приводу того, чи має орендар, який уклав договір оренди землі після 01 січня 2013 року, але право оренди земельної ділянки якого з певних причин не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оспорити договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем в період дії укладеного таким орендарем договору. У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. та представник ФГ "Пролісок" і ФГ "Дари Ланів" - адвокат Косяк В. М. подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Пунктом 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року №162 передбачено, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Однак на час укладення оспорюваних договорів оренди земельних ділянок державна реєстрація права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 за ПОСП "Сидори" була скасована. Таким чином, за відсутності державної реєстрації договору, а також за умови скасування незаконно проведеної реєстрації, зазначений договір є таким, що не набрав чинності та не створює для сторін жодних прав та обов'язків. З огляду на те, що на час поділу спірної земельної ділянки ПОСП "Сидори" не мало права оренди, його посилання на вимоги законодавства щодо погодження такого поділу з ним є безпідставними. Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відсутність порушених прав ПОСП "Сидори", є правильним. Право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 та 3220486000:04:011:0048 було зареєстровано 07 грудня 2018 року та з цієї дати вказані земельні ділянки є самостійними об'єктами цивільних прав. Оскільки договори оренди земельних ділянок між ОСОБА_1, ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" були укладені 10 грудня 2018 року відповідно до вимог законодавства, то відсутні підстави для визнання цих договорів недійсними, скасування рішень державного реєстратора та витребування земельних ділянок. При цьому наведені в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду були сформовані за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. 06 травня 2021 року справа №357/8095/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Судами встановлено, що ОСОБА_1 була власником земельної ділянки площею 2,847 га, кадастровий номер 3220486000:04:010:0006, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована у межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, що підтверджується державним актом на право приватної власності на земельну ділянку від 20 січня 2005 року серії ЯБ №148119.16 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ПОСП "Сидори" було укладено договір оренди землі №162, за умовами якого ОСОБА_1 передала орендарю у строкове платне користування вищевказану земельну ділянку строком на 10 років. 16 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ПОСП "Сидори" підписали акт приймання-передачі земельної ділянки. На підставі вищевказаного договору оренди землі державним реєстратором Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. було прийняте рішення від 23 квітня 2014 року, індексний номер 12615035, про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за ПОСП "Сидори", що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 квітня 2014 року №20848871. Наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5 було частково задоволено колективну скаргу та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема від 23 квітня 2014 року №12615035, прийняте державним реєстратором Юхно Н. В., та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про скасування записів про інше речове право (право оренди), внесених на підставі цього РІШЕННЯ: За договором оренди земельної ділянки від 05 березня 2018 року №24 ОСОБА_1 передала належну їй земельну ділянку площею 2,847 га в оренду ТОВ "Еліта-2010". Зазначений договір було розірвано 04 грудня 2018 року. 26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І. В. було посвідчено заяву ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки. 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором прийнято рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 шляхом закриття Поземельної книги і скасування кадастрового номера та рішення про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 і 3220486000:04:011:0048, загальною площею по 1,4235 га кожна. 11 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на сформовані внаслідок поділу спірні земельні ділянки за ОСОБА_1 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Дари Ланів" було укладено договір оренди земельної ділянки №21С, за умовами якого ОСОБА_1 передала в оренду ФГ "Дари Ланів" земельну ділянку площею 1,4235 га, кадастровий номер 3220486000:04:011:0047, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Також 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок" було укладено договір оренди земельної ділянки №21С, за умовами якого ОСОБА_1 передала в оренду ФГ "Пролісок" земельну ділянку площею 1,4235 га, кадастровий номер 3220486000:04:011:0048, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 14 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. було прийнято рішення про державну реєстрацію права оренди за ФГ "Дари Ланів" та ФГ "Пролісок". Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України). Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Стаття 3 ЦК України презюмує свободу договорів разом із рівністю учасників цивільних відносин, а також справедливість, добросовісність та розумність як загальні засади цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина друга статті 792 ЦК України). Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (частина перша статті 14 Закону України "Про оренду землі"). Згідно з частиною першою статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону України "Про оренду землі"). Статтями 125, 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на час укладення між ПОСП "Сидори" та ОСОБА_1 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року №162, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частинами другою-четвертою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Відповідно до статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або користування (постійне користування, оренду, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) можуть прийматися за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі прав. Під час проведення державної реєстрації права користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) земельними ділянками державної чи комунальної власності, право власності на які не зареєстровано в Державному реєстрі прав, державний реєстратор одночасно з проведенням такої реєстрації проводить також державну реєстрацію права власності на такі земельні ділянки без подання відповідної заяви органами, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування. Державна реєстрація права власності на земельні ділянки державної чи комунальної власності проводиться з обов'язковим урахуванням пунктів 3 та 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності". Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №6-643цс16. З урахуванням наведеного для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. Судами встановлено, що в пункті 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року №162 сторони визначили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Отже, момент набрання чинності вказаного договору оренди землі сторони визначили та пов'язали з моментом його державної реєстрації. Речове право на спірну земельну ділянку за ПОСП "Сидори" було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. від 23 квітня 2014 року, номер запису 12615035. Однак вказане рішення державного реєстратора було скасоване наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5 як таке, що прийняте з порушенням вимог чинного законодавства. В цей же день до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено відомості про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки за ПОСП "Сидори". На час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій вказаний наказ у встановленому законом порядку не скасований та є чинним. Зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі №357/8110/18 (провадження №61-15401св19), від 30 липня 2020 року у справі №357/7734/18 (провадження №61-19170св19) та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2021 року у справі №357/7886/18 (провадження №61-14414св20), від 12 квітня 2021 року у справі №357/8107/18 (провадження №61-14415св20), від 11 травня 2021 року у справі №357/7999/18 (провадження №61-10444св20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши, що на час державної реєстрації права оренди земельних ділянок за ФГ "Дари Ланів" та ФГ "Пролісок" таке право в ПОСП "Сидори" було відсутнім внаслідок скасування наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5 рішення про державну реєстрацію від 23 квітня 2014 року №12615035 права оренди спірної земельної ділянки за позивачем, суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що права та інтереси позивача не були порушені відповідачами і відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд першої інстанції, з яким по суті вирішеного спору погодився апеляційний суд, правильно керувався положеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та нормами статей 125, 126 ЗК України. Та обставина, що договір оренди землі між ПОСП "Сидори" та ОСОБА_1 було укладено 16 серпня 2013 року, тобто після 01 січня 2013 року, коли законодавство передбачало реєстрацію права оренди земельної ділянки, а не договору оренди землі, не може бути підставою для скасування правильних по суті судових рішень в цій справі, оскільки у позивача відсутнє суб'єктивне право, за захистом якого він звернувся до суду. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі №704/1551/16-ц (провадження №61-1122св17), на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України. Вирішуючи спір, апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що на момент укладення спірного договору його сторони не допустили таких порушень правових норм, які б давали підстави для визнання договору недійсним, що свідчить про безпідставність позовних вимог у даній справі. Апеляційний суд вірно виходив із того, що згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним після досягнення сторонами усіх його істотних умов, а це відбулося 04 лютого 2015 року за життя орендодавця і за його підписом, а реєстрація договору була здійснена після його смерті, проте це не впливає на недійсність договору. При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що наявність чи відсутність порушень закону посадовою особою при державній реєстрації спірного договору не може свідчити про його недійсність. Крім того, право позивача на земельну ділянку, яка є предметом оренди за спірним договором, посвідчено 15 грудня 2015 року (свідоцтво про право на спадщину), отже при посвідченні спірного договору, державний реєстратор не мав можливостей встановити факт переходу права власності на орендовану земельну ділянку до спадкоємця її попереднього власника. В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі №291/422/17 (провадження №61-29047св18), від 02 жовтня 2019 року у справі №291/426/17 (провадження №61-32794св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі №291/421/17 (провадження №61-22637св18), на які послався заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що непроведення державної реєстрації права оренди землі саме по собі не свідчить про те, що договір не укладено, як і про те, що позивач не має права оспорити договір, укладений орендодавцем з іншим орендарем. При цьому, передаючи справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог Приватного сільськогосподарського підприємства "Агрофірма "Світанок" до фізичних осіб, Чорнорудецького фермерського господарства "Поділля" Ружинського району Житомирської області, Ружинської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання договорів оренди землі недійсними, визнання незаконними та скасування державної реєстрації речових прав і рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки суди не врахували, що інтерес Приватного сільськогосподарського підприємства "Агрофірма "Світанок" у використанні на праві оренди спірної земельної ділянки виник раніше, ніж право та інтерес щодо цієї земельної ділянки у Чорнорудецького фермерського господарства "Поділля" Ружинського району Житомирської області, а відтак позивач має право на позов. Враховуючи те, що договір оренди землі з Приватним сільськогосподарським підприємством "Агрофірма "Світанок" було укладено раніше, ніж новий договір оренди землі з Чорнорудецьким фермерським господарством "Поділля" Ружинського району Житомирської області, суди не перевірили доводи позивача, спір по суті не ВИРІШИЛИ: В постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №922/2723/17 (провадження №12-2гс19), на які послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19), на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що суди попередніх інстанцій установили, що на підставі договору оренди землі від 16 вересня 2010 року позивач передала спірну земельну ділянку в оренду Дочірньому сільськогосподарському підприємству "Агрокомплекс" строком на 5 років. Цим договором оренди передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. При цьому його пунктом 19 передбачено, що орендар повинен здійснити державну реєстрацію договору у місячний термін. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації. Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України "Про оренду землі", чинній на час виникнення спірних правовідносин. З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року №1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України "Про оренду землі" були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому після 01 січня 2013 року відповідач не міг зареєструвати спірний правочин. Разом з тим проведення 04 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року. Отже, оскільки Дочірнє сільськогосподарське підприємство "Агрокомплекс" не здійснило державну реєстрацію договору оренди землі, договір між позивачем та відповідачем чинності не набрав і, відповідно, вказане сільськогосподарське підприємство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що оскільки відповідно до пункту 4 додаткової угоди від 02 березня 2015 року, яка є невід'ємною частиною спірного договору оренди землі, а основний договір чинності не набрав, не могла набрати чинності і додаткова угода. У той же час, хоча стаття 31 Закону України "Про оренду землі" регулює питання припинення договору оренди землі, проте договір оренди земельної ділянки чинності не набрав, відтак підстав для задоволення позовних вимог щодо його припинення не вбачається. На відміну від справ №704/1551/16-ц, №291/422/17, №291/426/17, №291/421/17, №367/2022/15-ц, №922/2723/17, №696/1693/15-ц в цій справі судами було встановлено, що в пункті 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року №162 сторони визначили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Оскільки речове право на спірну земельну ділянку за ПОСП "Сидори" було скасовано наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5, про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно було внесено відповідні відомості, то на час укладення оспорюваних договорів, позивач не мав речового права на спірну земельну ділянку. Крім того, оскаржувані судові рішення не суперечить правовим висновкам, наведеним в зазначених постановах Верховного Суду. За змістом постанов Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 03 квітня 2020 року у справі №912/3294/18, від 02 жовтня 2020 року у справі №912/3295/18, на які послався заявник в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного господарського суду про задоволення позову Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Технополь Агро" про стягнення штрафу та пені. У вказаних справах спірні правовідносини виникли у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов'язків за договором оренди землі. Тобто правові висновки в зазначених справах зроблено за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 11 травня 2018 року у справі №902/803/17 (про стягнення збитків), від 20 лютого 2019 року у справі №917/410/18 (про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди землі), від 15 липня 2020 року у справі №915/476/19 (про скасування запису про право власності на нежитловий об'єкт та зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва), в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування про надання згоди на реєстрацію права спільної власності), від 05 червня 2019 року у справі №392/1829/17 (про скасування державної реєстрації іншого речового права за додатковою угодою до договору оренди), від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2018 року у справі №537/4946/13-ц (про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на квартиру, визнання недійсним договору найма, позбавлення права користування житлом, зобов'язання усунути перешкоди в користуванні квартирою, виселення, зняття з реєстрації), є необґрунтованими, оскільки в зазначених справах інші предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також інше матеріально-правове регулювання спірних відносин, ніж в цій справі. Аргументи касаційної скарги про те, що з метою формування єдиної правозастосовчої практики існує необхідність відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19), шляхом його уточнення, в доповнення до висновків Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19) чітко розмежувати поняття "державна реєстрація договору оренди землі" та "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку" та їх правові наслідки для сторін договору оренди землі, а також надати висновок з приводу того, чи має орендар, який уклав договір оренди землі після 01 січня 2013 року, але право оренди земельної ділянки якого з певних причин не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оспорити договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем в період дії укладеного таким орендарем договору, не заслуговують на увагу з огляду на таке. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19) зазначено, що момент укладення договору передбачений у статті 640 ЦК України і пов'язується з досягненням сторонами згоди з усіх його істотних умов та дотриманням певних вимог, якими є передання майна або вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору або його державна реєстрація, якщо таке передбачено актами цивільного законодавства. У спеціальному Законі України "Про оренду землі" вказано, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18). Можна зробити висновок, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства. Разом з тим, якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом України "Про оренду землі", який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації. Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз'яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13). Разом з тим реалізувати свої суб'єктивні права та обов'язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору. Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у справі №322/1178/17 та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що сторони узгодили в пункті 3 договору строк його дії - 10 років, у пункті 9.4 передбачили обов'язок орендаря приступати до використання земельної ділянки у строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку, та в пункті 14.1 визначили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації договору. Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору його текст не містить. Вказаний договір оренди був зареєстрований 30 червня 2011 року Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області. На відміну від справи №322/1178/17, в якій державна реєстрація договору оренди землі відбулася до 01 січня 2013 року, тобто до внесення змін до статті 18 Закону України "Про оренду землі", якою встановлювалося правило набрання чинності договором оренди землі після його державної реєстрації, в цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що договір оренди землі між ПОСП "Сидори" та ОСОБА_1 було укладено 16 серпня 2013 року, тобто після 01 січня 2013 року, коли законодавство передбачало реєстрацію права оренди земельної ділянки, а не договору оренди. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19) міститься уточнюючий правовий висновок щодо застосування положень статті 18 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній до 01 січня 2013 року, в тому випадку, коли обов'язкову державну реєстрацію договору оренди землі орендар не здійснив до 01 січня 2013 року, але після 01 січня 2013 року відбулася державна реєстрація права оренди земельної ділянки. Таким чином, предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, які формують зміст спірних правовідносин, у справах № №322/1178/17, 696/1693/15-ц та в цій справі є різними, що виключає як подібність спірних правовідносин, так і підстави для застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору. З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. З матеріалів справи вбачається, що 12 листопада 2020 року представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подали суду першої інстанції письмові пояснення та заяви про те, що протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду в цій справі відповідачами будуть подані докази понесених витрат на правничу допомогу. 17 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подав засобами поштового зв'язку до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача 25 000 грн витрат, понесених ОСОБА_1 на надання правничої допомоги. До заяви були додані: договір про надання правової допомоги, укладений 17 червня 2020 року між адвокатом Червінчиком Є. Е. та ОСОБА_1; додаткова угода до договору про надання правової допомоги від 17 червня 2020 року, за умовами якої сторони погодили розмір гонорару адвоката в сумі 20 000 грн та додатковий гонорар в сумі 5 000 грн за досягнення позитивного рішення у справі; опис наданих послуг; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; квитанція від 17 листопада 2020 року №52719960 про сплату ОСОБА_1 на користь адвоката Червінчика Є. Е. коштів у розмірі 25 000 грн. Також 17 листопада 2020 року представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. подав засобами поштового зв'язку до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача 10 000 грн витрат, понесених ФГ "Пролісок" на надання правничої допомоги. До заяви були додані: договір про надання правової допомоги, укладений 30 вересня 2020 року між Адвокатським бюро "Сергія Шовкопляса" в особі керуючого бюро Шовкопляса С. П. та головою ФГ "Пролісок" Долід М. В; додаткова угода до договору про надання правової допомоги від 30 вересня 2020 року, за умовами якої сторони погодили розмір гонорару адвоката в сумі 10 000 грн; опис наданих послуг; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; платіжне доручення від 17 листопада 2020 року №294 про сплату ФГ "Пролісок" на користь адвокатського бюро "Сергія Шовкопляса" коштів у розмірі 10 000 грн. 27 листопада 2020 року ПОСП "Сидори" подало до суду першої інстанції клопотання, в яких просило відмовити в задоволенні заяв представника ФГ "Пролісок" - адвоката Шовкопляса С. П. та представника ОСОБА_1 - адвоката Червінчика Є. Е. про ухвалення додаткових рішень щодо розподілу судових витрат, посилаючись на те, що надані адвокатами послуги не є правничою допомогою і відповідачі не виконали вимог частини другої статті 134 ЦПК України, так як не подавали до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вони понесли і які очікують понести у зв'язку з розглядом справи. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Згідно з частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18). Крім того, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі №211/3113/16-ц (провадження №61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі №760/11145/18 (провадження №61-6486св19) зазначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору Згідно з частиною першою статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз'яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) ; 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об'єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц (провадження №61-13608св20). Ухвалюючи додаткові рішення та задовольняючи заяви представника ФГ "Пролісок" - адвоката Шовкопляса С. П. і представника ОСОБА_1 - адвоката Червінчика Є. Е. про стягнення з позивача понесених відповідачами витрат на правову допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що в задоволенні позову відмовлено, відповідачами надані належні докази на підтвердження понесених витрат, а розмір витрат є спіррозмірним зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатами робіт. Встановивши, що визначений місцевим судом розмір витрат на правову допомогу не відповідає критерію реальності, розумності та співмірності, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про зміну додаткових рішень Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року та зменшення розміру стягнених з ПОСП "Сидори" на користь ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок" витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, до 5 000 грн (кожному). У відзиві на апеляційну скаргу ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 12 500 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги в сумі 7 500 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн. У відзиві на апеляційну скаргу ПОСП "Сидори" на додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 10 000 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги - 5 000 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн. У відзивах на апеляційні скарги ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року та додаткові рішення цього суду від 01 грудня 2020 року представник ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" - адвокат Косяк В. М. просив стягнути з позивача на користь ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" по 9 000 грн понесених ними витрат на правничу допомогу. 09 лютого 2021 року представник ПОСП "Сидори" - адвокат Тетеря С. І. подала до апеляційного суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому просила зменшити заявлені представником ОСОБА_1 - адвокатом Марценюк Л. А. витрати на правничу допомогу до 10 000 грн, а витрати ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" до 1 428 грн на користь кожного з фермерських господарств. Враховуючи обсяг наданих послуг та виходячи з того, що стягнення з позивача на користь ОСОБА_1 25 000 грн витрат на правничу допомогу в апеляційному суді не є реальним та розумним, апеляційний суддійшов правильного висновку про зменшення розміру цих витрат, які підлягають стягненню з позивача на користь ОСОБА_1, до 10 000 грн. Крім того, встановивши, що адвокат Косяк В. М. одночасно надавав правничу допомогу ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів", обсяг юридичних послуг вказаним відповідачам є ідентичним, відзив на апеляційну скаргу є спільним, аналіз та вивчення судової практики і документів стосувався однакових правовідносин та не потребував узгодження позиції щодо захисту прав та інтересів окремо щодо кожного з відповідачів, участь у судовому засіданні приймав один представник, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що заявлений представником ФГ "Пролісок" і ФГ "Дари Ланів" - адвокатом Косяком В. М. розмір витрат не є співмірним з наданими послугами та підлягає зменшенню до 5 000 грн на користь кожного з фермерських господарств. Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно стягнули з позивача витрати ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок" на професійну правничу допомогу під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції, оскільки відповідачі не подавали попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вони понесли і які очікували понести у зв'язку з розглядом справи, ґрунтуються на помилковому тлумаченні заявником приписів статті 134 ЦПК України і не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке. Застосування відповідних положень статті 134 ЦПК України належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин кожної справи, а також інших чинників. При цьому аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов'язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат. Разом з тим, враховуючи положення частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторони не позбавляються права на відшкодування судових витрат у разі наявності відповідної заяви сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, якщо справа розглядається з повідомленням учасників справи з проведенням судових дебатів, а відповідні докази надані цією стороною або до закінчення судових дебатів, або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі №922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі №909/359/19, від 13 лютого 2020 року у справі №911/2686/18, від 19 лютого 2020 року у справі №910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі №922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі №922/3812/19, від 08 квітня 2021 року у справі №161/20630/18, від 20 липня 2021 року у справі №914/2531/19. Як зазначено вище, 12 листопада 2020 року представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подали суду першої інстанції письмові пояснення та заяви про те, що протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду в цій справі, відповідачами будуть подані докази понесених витрати на правничу допомогу. В подальшому 17 листопада 2020 року, тобто з дотриманням п'ятиденного строку після ухвалення рішення суду, представник ФГ "Пролісок" - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подали суду заяви про ухвалення додаткових рішень з відповідними доказами понесених відповідачами витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвокатів. За таких обставин суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для відшкодування відповідних судових витрат. Посилання заявника на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18 (провадження №12-110гс19) та постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі №504/2755/16-ц (провадження №61-47991св18), від 20 травня 2020 року у справі №643/3720/15-ц (провадження №61-18762св19), від 22 січня 2020 року у справі №551/1136/17 (провадження №61-18394св19), за змістом яких суди відмовили у відшкодуванні судових витрат, так як під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач разом з першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв'язку з розглядом справи, не заслуговують на увагу, оскільки, як зазначено вище, частиною другою статті 134 ЦПК України передбачено, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Тобто у разі неподання попереднього розрахунку в суду є право, а не обов'язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у вищевказаних постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень. Аргументи заявника про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі до вирішення справи №357/3844/20 за позовом ПСП "Сидори" до Міністерства юстиції України, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_1, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, треті особи: ТОВ "Еліта-2010", ФГ "Пролісок", ФГ "Дари Ланів", про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Статтею 275 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.. Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі №645/331/17 (провадження №61-3429зпв18) наведено правовий висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, який узгоджується з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України в чинній редакції, про те, що при визначенні наявності підстав, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен враховувати, що підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), застосовується в тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з урахуванням обставин справи та таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі. Встановивши, що наявність в суді справи №357/3844/20, в межах якої оскаржується наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року №728/5, не може бути перешкодою для розгляду цієї справи, оскільки зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі. Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. При цьому касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення з позивача на користь відповідачів витрат на правничу допомогу в апеляційному суді. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено. ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржувані судові рішення судів першої (додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Щодо клопотання ПОСП "Сидори" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. В касаційній скарзі ПОСП "Сидори" заявило клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин четвертої, п'ятої статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що з метою формування єдиної правозастосовчої практики існує необхідність: - відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19), шляхом його уточнення, а саме чітко розмежувати момент укладення і набрання чинності для договорів оренди землі, укладених до та після 01 січня 2013 року, які є різними, вказавши, що договори оренди землі, укладені до 01 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, а саме внесення відповідного запису про це до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, що є складовою Державного реєстру земель, а договори оренди землі, укладені після 01 січня 2013 року - з моменту їх підписання сторонами; - в доповнення до висновків Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19) чітко розмежувати поняття "державна реєстрація договору оренди землі" та "державна реєстрація права оренди на земельну ділянку" та їхні правові наслідки для сторін договору оренди землі; - надати висновок з приводу того, чи має орендар, який уклав договір оренди землі після 01 січня 2013 року, але право оренди земельної ділянки якого з певних причин не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оспорити договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем в період дії укладеного таким орендарем договору. Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Частинами четвертою, п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України). Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права. При цьому справа має принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем. ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов'язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні. Фактичні обставини і правовідносини у справах, на які посилається заявник, та у справі, яка є предметом цього касаційного перегляду, різні. Разом з тим у заявленому клопотанні відсутні посилання на обставини, які по-різному тлумачяться судами у справах, що виникають з подібних правовідносин, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частин четвертої, п'ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему, та не свідчать про необхідність відступу від правових, висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19)та від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19), так як предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини у справах № №322/1178/17, 696/1693/15-ц та в цій справі є різними, тобто правовідносини не є подібними. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду указаної справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні. Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити. Щодо клопотань представника ОСОБА_1 - адвоката Марценюк Л. А. та представника ФГ "Пролісок" і ФГ "Дари Ланів" - адвоката Косяка В. М. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції. У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з ПОСП "Сидори" на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції в сумі 10 000 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги в сумі 5 000 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн. На підтвердження зазначених витрат представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. надала: договір про надання правової допомоги №24/20, укладений 28 грудня 2020 року з ОСОБА_1; додаток №1 до договору про надання правової допомоги від 28 грудня 2020 року; акт виконаних робіт від 26 квітня 2021 року, згідно з яким ОСОБА_1 надана правнича допомога у вигляді складання відзиву на касаційну скаргу, за що винагорода складає 5 000 грн. У відзиві на касаційну скаргу представник ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" - адвокат Косяк В. М. просив стягнути з ПОСП "Сидори" на користь ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" по 10 000 грн понесених ними витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції. На підтвердження зазначених витрат, понесених ФГ "Пролісок", адвокат Косяк В. М. надав: договір №85, укладений 14 квітня 2021 року між ФГ "Пролісок" та Адвокатським об'єднанням "МКБ Групп", за умовами якого адвокатське об'єднання зобов'язується надати правничу допомогу у справі №357/8095/19 і сторони визначили розмір гонорару в сумі 5 000 грн та гонорар успіху - 5 000 грн; акт приймання-передачі правничої допомоги від 28 квітня 2021 року, згідно з яким ФГ "Пролісок" надана правнича допомога у вигляді аналізу судової практики, складання та подання відзиву на касаційну скаргу; платіжне доручення від 21 квітня 2021 року №357 про сплату ФГ "Пролісок" на користь Адвокатського об'єднання "МКБ Групп" коштів у розмірі 5 000 грн. На підтвердження зазначених витрат, понесених ФГ "Дари Ланів", адвокат Косяк В. М. надав: договір №84, укладений 14 квітня 2021 року між ФГ "Дари Ланів" та Адвокатським об'єднанням "МКБ Групп", за умовами якого адвокатське об'єднання зобов'язується надати правничу допомогу у справі №357/8095/19 і сторони визначили розмір гонорару в сумі 5 000 грн та гонорару успіху - 5 000 грн; акт приймання-передачі правничої допомоги від 28 квітня 2021 року, згідно з яким ФГ "Дари Ланів" надана правнича допомога у вигляді аналізу судової практики, складання та подання відзиву на касаційну скаргу; платіжне доручення від 21 квітня 2021 року №333 про сплату ФГ "Дари Ланів" на користь Адвокатського об'єднання "МКБ Групп" коштів у розмірі 5 000 грн. 26 квітня 2021 року копія відзиву на касаційну скаргу представника ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" - адвоката Косяка В. М., а 29 квітня 2021 року копія відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марценюк Л. А. були направлені іншим учасникам справи, в тому числі позивачу, однак клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції від особи, яка подала касаційну скаргу в цій справі, до Верховного Суду не надходило. Клопотання підлягають задоволенню з огляду на таке. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. В пунктах 34-47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) зазначено, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. В постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №750/2055/20 (провадження №14-16723св20) зазначено, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності. В постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі №143/173/19 (провадження №61-16088св19) зроблено висновок про те, що згідно з частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Проаналізувавши вищенаведені відзиви на касаційну скаргу, а також додані до них документи, Верховний суддійшов висновку про доведеність понесення ОСОБА_1, ФГ "Пролісок" та ФГ "Дари Ланів" витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції в розмірі 10 000 грн кожним, що є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат. При цьому позивач, який подав касаційну скаргу, не звернувся до Верховного Суду з клопотанням про зменшення заявлених відповідачами до відшкодування витрат на правничу допомогу, не спростував їх розмір та не довів неспівмірність цих витрат критеріям, встановленим у частині четвертої статті 137 ЦПК України, що унеможливлює вирішення судом з власної ініціативи питання про зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №465/3458/15-ц (провадження №61-19582св20). Зважаючи на викладене, оскільки за наслідками розгляду цієї справи Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги позивача ПОСП "Сидори" без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін, то наявні підстави для компенсації понесених відповідачами в суді касаційної інстанції витрат на правничу допомогу особою, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 133, 137, 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: В задоволенні клопотання Приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року, додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Марценюк Лесі Анатоліївни та представника Фермерського господарства "Пролісок" і Фермерського господарства "Дари Ланів" - адвоката Косяка В'ячеслава Миколайовича про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції задовольнити. Стягнути з Приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" на користь ОСОБА_1 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції. Стягнути з Приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" на користь Фермерського господарства "Пролісок" 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції. Стягнути з Приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" на користь Фермерського господарства "Дари Ланів" 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №372/4027/18 провадження №61-6986св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Державне підприємство "СЕТАМ", ОСОБА_5, Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Головкіна Яна Вікторівна, Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Солнєчний Луч", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_4, нарішення Обухівського районного суду Київської області від 28 листопада 2019 року в складі судді Зінченка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Коцюрби О. П., Нежури В. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ "), ОСОБА_5, Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Обухівський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області), ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Головкіна Яна Вікторівна (далі - приватний нотаріус Головкіна Я. В. ), Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Солнєчний Луч" (далі - ОСББ "Солнєчний Луч"), про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. На обґрунтування позовних вимог вказувала, що 10 липня 1992 року між нею і ОСОБА_3 зареєстровано шлюб. Надалі рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року шлюб, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, розірвано. Під час перебування у шлюбі подружжям придбано машиномісце АДРЕСА_1. Обухівський районний суд Київської області видав: судовий наказ від 04 лютого 2016 року №372/5130/15-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 79 183,47 грн; судовий наказ від 02 листопада 2016 року №372/2650/16-ц про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 55 431,79 грн. У межах проведених виконавчих дій з виконання цих судових наказів було описано та продано на електронних торгах зазначене машиномісце, яке спільною власністю подружжя, ОСОБА_5 за ціною в 78 938,41 грн, яка більш ніж у п'ять разів нижча від ринкової. Надалі ОСОБА_5 зареєструвала за собою право власності на згадане машиномісце. В подальшому спірне нерухоме майно було відчужене ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2. Позивач вважала, що її право власності порушено відповідачами, оскільки вона була позбавлена права власності на нерухоме майно внаслідок допущених порушень при проведенні електронних торгів з реалізації арештованого майна. До того ж порушення допущено у процесі здійснення виконавчого провадження, а саме: позивача не було повідомлено про відкриття виконавчого провадження; не було надано строк для добровільного виконання наказів суду; не було повідомлено про вчинення виконавчих дій, зокрема, за відсутності позивача проводився опис та арешт майна; орган виконавчої служби не розшукував позивача, а навпаки, вчиняв дії, спрямовані на уникнення правового супротиву з боку позивача щодо виконання судових наказів, про які їй не було відомо; під час відчуження спірного майна на нього був накладений арешт, тому видача нотаріусом свідоцтва про придбання машиномісця з торгів є протиправною; судові накази, на виконання яких реалізовано майно, були скасовані. Ці порушення безпосередньо вплинули і на організацію та подальший перебіг електронних торгів. З огляду на викладене, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 19 лютого 2019 року, ОСОБА_1 просила: визнати машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231, спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1; визнати недійсними електронні торги, що відбулись 03 травня 2017 року, які оформлені протоколом №253750 і проведені ДП "СЕТАМ" щодо лота №210510, відповідно до яких було продано майно, що належало на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3, а саме: машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231; визнати недійсними та скасувати протокол від 03 травня 2017 року №253750, яким оформлені електронні торги та акт від 21 червня 2017 року ВП №50763011 про проведені електронні торги, які відбулись 03 травня 2017 року, проведені ДП "СЕТАМ" щодо лота №210510, відповідно до яких було продано майно, що належало на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1, а саме: машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231; визнати недійсним та скасувати свідоцтво №3399, видане приватним нотаріусом Головкіною Я. В. 19 липня 2017 року ОСОБА_5; скасувати записи про державну реєстрацію права власності, здійснені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231, які були вчинені після 19 липня 2017 року (дати проведення електронних торгів) по день ухвалення судового рішення у цій справі; витребувати в ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з чужого незаконного володіння машиномісце АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що прилюдні торги проведено відповідно до норм Закону України "Про виконавче провадження" та Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №28310/5. Стверджуючи, що ціна майна не відповідала меті електронних торгів, позивач не надала суду належних та допустимих доказів про те, що вартість спірного машиномісця на момент проведення електронних торгів була занижена та не відповідала проведеній оцінці. Обставини, на які посилався позивач, не свідчать про наявність у неї порушеного відповідачами суб'єктивного права, способом захисту якого є визнання електронних торгів недійсними. суддійшов висновку, що позивач не обґрунтувала і не довела як вказані нею порушення вплинули на результат електронних торгів. Оскільки суд не встановив правових підстав для визнання недійсними електронних торгів з реалізації нерухомого майна - спірного машиномісця, то вимоги про визнання недійсним протоколу проведення електронних торгів від 03 травня 2017 року №253750 є безпідставними та задоволенню не підлягають. Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги висновок експерта Центру судової експертизи та експертних досліджень від 03 січня 2018 року, оскільки, експертиза в установленому законом порядку судом не призначалася, оригінал висновку суду не подано, а відповідні висновки експерта щодо ринкової вартості об'єкта оцінки у достатній мірі не вмотивовані та суперечать наявним у справі доказам. Будь-яких інших належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження того, що торги відбулися з порушенням Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5, позивач не надала. Доказів того, що ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем спірного майна матеріали справи не містять. На переконання апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що реалізація спірного майна відбувалась у межах виконавчого провадження шляхом проведення електронних торгів відповідно до норм Закону України "Про виконавче провадження" та Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5. При цьому, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, визначив спірні правовідносини і, з додержанням норм матеріального і процесуального права, ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення про залишення позовних вимог без задоволення за їх необґрунтованістю. Аргументи учасників справи У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Разом із касаційною скаргою подано заяву про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій: всупереч частини п'ятої статті 263 ЦПК України, не з'ясували обставин, на які позивач посилалась як на підставу своїх вимог, не дослідили відповідні докази; не звернули увагу на те, що реалізація на електронних торгах машиномісця відбулась з неправильним застосуванням частини шостої статті 48 Закону України "Про виконавче провадження", без відома, згоди та виділення частки позивача; питання щодо порушення права власності ОСОБА_1 як співвласника спірного машиномісця взагалі не досліджували, а відповідним доказам жодної оцінки не надали; не дослідили питання щодо ціни продажу машиномісця як істотної умови договору купівлі-продажу (реалізації об'єкта нерухомості на електронних торгах). Представник зазначає, що належним чином засвідчений висновок експерта долучено як доказ до матеріалів позовної заяви. Сумнівів щодо його правдивості у судовому засіданні при дослідженні доказів у сторін та суду не виникало, тому твердження суду про те, що оригінал висновку не подавався є безпідставним. Крім того, необґрунтованим є висновок суду про те, що поданий позивачем експертний висновок не є належним і допустимим доказом. Зважаючи на викладене, суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме статті 76 - 80, 89 ЦПК України; не дослідили обставин та доводів щодо існування арешту, який було накладено на спірне машиномісце на час його відчуження, та інших порушень законодавства, допущених державним виконавцем; не надали оцінки обставині щодо скасування судових наказів, на виконання яких реалізовувалося спірне машиномісце, та наявності підстав витребування майна з чужого незаконного володіння. У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги є безпідставними. Крім того, ОСОБА_5 зазначає, що 19 лютого 2019 року позивачем уточнено позовні вимоги та доповнено їх, а саме вимогою про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1. Разом з цим, належним відповідачем за цією вимогою є ОСОБА_3, проте його залучено до участі у справі як третю особу. Тому ця вимога не підлягає задоволенню. оскільки пред'явлена до неналежних відповідачів. Позов про витребування майна від добросовісного набувача подано особою (ОСОБА_1), яка не довела належними доказами право власності на спірне майно, що перебуває у володінні такого набувача. Позивач, звернувшись до суду з позовом про визнання правочину недійсними та витребування майна із чужого незаконного володіння, посилалась лише на порушення, допущені державним виконавцем при здійсненні свої повноважень, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", які мають самостійний спосіб оскарження та не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними. Також ОСОБА_5 вказує, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року у справі №752/12109/15-ц встановлено, що приблизно з 2005 року позивач не має спільного бюджету з ОСОБА_3. Спірне майно ОСОБА_3 придбано 29 грудня 2011 року, тобто не у результаті спільної праці подружжя, яке фактично припинило шлюбно-сімейні відносини, не вело спільного господарства і не мало спільного бюджету. У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшла заява про розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу, у якій викладено клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат розмірі 5 500,00 грн під час ухвалення РІШЕННЯ: У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшла заява про долучення до матеріалів справи копії документів на підтвердження дати отримання ухвали про відкриття касаційного провадження. У липні 2020 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій вказано про безпідставність доводів ОСОБА_5, що викладені у відзиві на касаційну скаргу. Відповідь на відзив мотивовано тим, що вимога про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 пред'явлена до теперішнього власника спірного майна - ОСОБА_2, за якою станом на дату подання позову було зареєстровано відповідне право. Позивач відповідно до статті 60 СК України є законним співвласником машиномісця. У липні 2020 року від представника позивача надійшло заперечення на заяву про розрахунок судових витрат, в якому вказано, що заява про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 5 500,00 грн задоволенню не підлягає. У вересні 2020 року від представника позивача заява про намір подати до суду докази витрат на правову допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. У вересні 2020 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення, в яких вона просить врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі №372/2894/17. У лютому 2021 року від представника позивача надійшли додаткові пояснення, в яких вона просить врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №462/518/18. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року ОСОБА_1 поновлено строк на касаційне оскарження рішень судів попередніх інстанцій, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 30 квітня 2020 року вказано, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, які передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; оскаржене судове рішення ухвалене з порушенням пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 10 липня 1992 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_1 (дружині) присвоєно прізвище "ОСОБА_1". Відповідно до договору купівлі-продажу від 29 грудня 2011 року, укладеного між ТОВ "База "Солнєчний Луч" і ОСОБА_3, останній придбав машиномісце АДРЕСА_1. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано. На виконанні у відділі державної виконавчої служби перебувало зведене виконавче провадження №50763011 щодо виконання: судового наказу №372/5130/15-ц, виданого Обухівським районним судом Київської області від 04 лютого 2016 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 79 183,47 грн; судового наказу №372/2650/16-ц, виданого Обухівським районним судом Київської області від 02 листопада 2016 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСББ "Солнєчний луч" заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг в розмірі 55 431,79 грн. Під час виконання зведеного виконавчого провадження виконавчого провадження №50763011 згідно з актом опису й арешту майна від 16 листопада 2016 року головний державний виконавець Обухівського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області Борискевич А. І. здійснив опис належного ОСОБА_3 майна (спірного машиномісця). Постановою головного державного виконавця Обухівського МВ ДВС ГТУЮ у Київській області Борискевича А. І. від 23 листопада 2016 року, з метою визначення вартості описаного та арештованого майна, призначено суб'єкта оціночної діяльності суб'єкта господарювання - ТОВ "УКР ЕКСПЕРТ ГРУП". Відповідно до звіту про оцінку майна від 30 листопада 2016 року, наданого суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "УКР ЕКСПЕРТ ГРУП", ринкова вартість об'єкта оцінки, а саме: машиномісця АДРЕСА_1, визначена станом на 30 листопада 2016 року без урахування податку на додану вартість, становить 76 639,23 грн. Станом на день проведення торгів цей висновок був дійсний. 29 березня 2017 року Обухівський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області направив до ДП "СЕТАМ" заявку на реалізацію вказаного арештованого майна. На офіційному веб-сайті організатора електронних торгів було розміщено інформаційне повідомлення про проведення електронних торгів з продажу спірного машиномісця. Стартова ціна машиномісця (лот №210510) визначена в розмірі 76 639,23 грн. Згідно з протоколом №253750 електронні торги з реалізації лоту №210510 відбулися 03 травня 2017 року. Переможцем торгів стала ОСОБА_5 з найвищою ціновою пропозицією у розмірі 78 938,41 грн, яка своєчасно сплатила кошти за придбаний лот, а саме: машиномісце АДРЕСА_1. Надалі право власності на спірне майно (машиномісце) набула ОСОБА_2. Позиція Верховного Суду Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав. Згідно з статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). У справі за позовом особи однієї (одного) із подружжя про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя належним відповідачем є інший (інша) із подружжя. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: відповідно дозаяви про уточнення позовних вимог від 19 лютого 2019 року ОСОБА_1 доповнила позов вимогою про визнання машиномісця АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1304115332231, спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1; позов ОСОБА_1 пред'явлено до ДП "СЕТАМ", ОСОБА_5, Обухівський МВ ДВС ГТУЮ у Київській області, ОСОБА_2, а ОСОБА_3 (колишній чоловік позивача) залучений до участі у справі як третя особа; належним відповідачем за позовною вимогою ОСОБА_1 про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю подружжя є ОСОБА_3, проте позовні вимоги до нього не пред'явлено, клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача до суду не надходило; аналіз змісту позовних вимог свідчить, позовна вимога про визнання спірного машиномісця спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є основною вимогою, інші позовні вимоги - похідні. За таких обставин відсутні підстави для задоволення позову з огляду на незалучення до участі у справі особи, яка є належним відповідачем за основною позовною вимогою. Інші доводи касаційної скарги на факт пред'явлення основної позовної вимоги до неналежних відповідачів, а отже наявності підстав для відмови у задоволенні позову, не спростовують. Суди відмовили в задоволенні позову внаслідок необґрунтованості, а тому судові рішення підлягають зміні в мотивувальній частині. Проте суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Щодо розподілу судових витрат Оскільки оскаржені рішення підлягають зміні лише у мотивувальній частині, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята, шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15, провадження №14-280цс18). У червні 2020 року від ОСОБА_5 надійшла заява про розрахунок суми судових витрат на правничу допомогу, у якій викладено клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат розмірі 5 500,00 грн під час ухвалення рішення. До заяви додано: копію договору про надання правової допомоги від 29 травня 2020 року №29/05/20, укладеного між ОСОБА_5 та ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс" в особі директора Ткаченко О. В. ; копію додатку 1 до вказаного договору від 29 травня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс" в особі директора Ткаченко О. В. ; копію акта від 01 червня 2020 року №1 приймання виконаних робіт (послуг) до договору від 29 травня 2020 року №29/05/20; копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, виданого Ткаченко О. В., копію витягу з Єдиного реєстру адвокатів України; квитанції про оплату послуг за договором про надання правової допомоги від 01 червня 2020 року №0.0.1723892201.1 на суму 4 900,00 грн та від 01 червня 2020 року №59 на суму 600,00 грн, в яких платником вказано ОСОБА_5, а отримувачем ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс". У липні 2020 року від представника позивача надійшло заперечення на заяву про розрахунок судових витрат, в якому вказано, що заява про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 5 500,00 грн задоволенню не підлягає. Відповідач не довела факт надання правничої допомоги саме адвокатом (договір про надання правової допомоги укладений з ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс"). Тому витрати за складання відзиву відшкодуванню не підлягають, так як і попередня оплата за участь адвоката у судовому засіданні у розмірі 1 500,00 грн, оскільки у суді касаційної інстанції скарга розглядається без повідомлення учасників справи. Аналіз договору про надання правової допомоги від 29 травня 2020 року №29/05/20, свідчить, що він укладений між ОСОБА_5 і ТОВ "Адвокатська фірма "Альянс". Таким чином, надання правової допомоги ОСОБА_5 саме адвокатом Ткаченко О. В. не доведено. За таких обставин підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 витрат на правову допомогу немає. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_4, задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 січня 2021 року м. Київ справа №227/5540/18 провадження №61-3521св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Друга Добропільська державна нотаріальна контора, третя особа - Світлівська сільська рада Добропільського району Донецької області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна Віталія Анатолійовича на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року у складі судді Мацишин Л. С. та постанову Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кішкіної І. В., Азевича В. Б., Гапонова А. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Другої Добропільської державної нотаріальної контори, третя особа - Світлівська сільська рада Добропільського району Донецької області, про скасування заборони на відчуження нерухомого майна, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 12 лютого 1991 року між ним та радгоспом "Добропільський" було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 сті. Право власності на домоволодіння зареєстровано у Добропільському бюро технічної інвентаризації, що підтверджується копією свідоцтва від 24 лютого 1993 року, запис №282. На підставі права власності на домоволодіння було закріплено земельну ділянку, а згодом і виділено земельний пай та відведено земельну ділянку. У подальшому, у зв'язку із інвентаризацією був змінений номер будинку " №26" на " №24", але зміни щодо права власності на домоволодіння не були внесені, внаслідок чого на час пред'явлення позову право власності на спірний будинок не зареєстровано за ним. 23 грудня 2003 року державний нотаріус Другої Добропільської державної нотаріальної контори здійснив реєстрацію обтяження (заборону) щодо відчуження його майна з невідомих йому причин. Враховуючи ОСОБА_1 просив скасувати (припинити) заборону на відчуження всього його майна, архівний номер 5758605DONETSK1802, архівна дата 23 грудня 2003 року, дата виникнення 12 лютого 1991 року № реєстра 387750-1732, внутр №0E01C4382DF45C31312E, і визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 та всіма надвірними побудовами, господарськими спорудами та будівлями, що розташовані на закріпленій земельній ділянці. Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 липня 2019 року провадження у цій справі в частині позовних вимог про визнання права власності закрито, у зв'язку з тим, що представник позивача відмовився від позовної вимоги в цій частині. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивачем не доведено наявність законних підстав для зняття заборони на відчуження майна, яке належить на праві власності ОСОБА_1, а також не доведено порушення з боку відповідача його права на розпорядження зазначеним майном. Постановою Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, задоволено частково. Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовні вимоги пред'явлено до Другої Добропільської державної нотаріальної контори, яка є неналежним відповідачем у справі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сакун В. А.подав касаційну скаргу на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 та постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі №21-416а16, на які посилався у скарзі заявник, а також Великою Платою Верховного Суду у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №760/287/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №297/674/17, від 12 грудня 2018 року у справах № №644/7422/16-ц, 199/1276/17. Правовідносини між ним та відповідачем виникли 12 лютого 1991 року, коли діяв Закон УРСР "Про державний нотаріат", тому апеляційний суд не вправі був посилатися на Закон України "Про нотаріат", який вступив в силу лише 01 січня 1994 року. Апеляційний суд помилково наставляв та визначав відповідачем особу, право чи обтяження якої зареєстровано, тобто радгосп "Добропільський", який було припинено без правонаступництва, а також помилково вважав Другу Добропільську державну нотаріальну контору неналежним відповідачем у справі. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Добропільського міськрайонного суду Донецької області. 28 квітня 2020 року справа №227/5540/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 12 лютого 1991 року між Радгоспом "Добропільський" та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку присадибного типу з надвірними будівлями, посвідчений приватним нотаріусом Другої Добропільської державної нотаріальної контори Новосядлою В. М. та зареєстрований в реєстрі за №207, згідно з умовами якого позивач придбав 1/2 частину житлового будинку присадибного типу №26 загальною площею 65,3 кв. м, у тому числі жилою площею 35 кв. м, надвірними будівлями по АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 0,15 га. Згідно з підпунктами а, б пункту 1 договору придбання житлового будинку було здійснено на умовах того, що ОСОБА_1 сплачує 50% вартості будинку за актом оцінки, що становить 3 261 руб, виплата якої здійснюється наступним чином: половина суми, яка становить 1 631 руб внесена ОСОБА_1 у касу радгоспу по приходному касовому ордеру №13 від 10 січня 1991 року. У подальшому виплата здійснюється щомісячно в сумі 125,95 руб протягом одного року, починаючи з місяця наступного після посвідчення цього договору. У випадку відчуження зазначеного житлового будинку воно може бути здійснено після зняття у встановленому законом порядку нотаріальної заборони (підпункт "г" пункту 3 договору). 24 лютого 1993 року Бюро технічної інвентаризації міста Добропілля було видано ОСОБА_1 реєстраційне посвідчення на право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. На підставі рішення дев'ятої сесії Світлівської сільської ради народних депутатів від 25 березня 1992 року за ОСОБА_1 актом було закріплено земельну ділянку у розмірі 0,18 га по АДРЕСА_3. Станом на 31 грудня 2012 року згідно з архівними даними право власності на квартиру АДРЕСА_2 не зареєстровано, що підтверджується довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Добропільське бюро технічної інвентаризації" від 16 жовтня 2018 року №1650. Згідно з довідкою Світлівської сільської ради Добропільського району Донецької області від 17 жовтня 2018 року №1380 ОСОБА_1 дійсно зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, при цьому зазначено, що цей будинок у 1986 році значився під АДРЕСА_4, однак під час інвентаризації будинків нумерацію будинку було змінено на будинок АДРЕСА_5, який побудовано у 1980 році, на підставі договору купівлі-продажу від 12 лютого 1991 року, який зареєстровано в реєстрі за №207, належить на праві власності ОСОБА_1. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДН №010596 від 29 січня 2004 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 6,9409 га, яка розташована на території Світлівської сільської ради Добропільського району Донецької області із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. З інформації з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта ОСОБА_1, сформованої 08 листопада 2018 року, встановлено, що 12 лютого 1991 року на підставі повідомлення б/н Другої Добропільської державної нотаріальної контори, було накладено заборону на відчуження всього нерухомого майна, яке належить на праві власності ОСОБА_1 за реєстраційним номером обтяження 2260759, яке має архівний номер 5758605DONETSK1802, архівна дата 23 грудня 2003 року, зареєстровано в реєстрі 05 серпня 2005 року. З наданого Другою Добропільською державною нотаріальною конторою опису №2 справ тривалого (понад 10 років) терміну зберігання (за 1984-1994 роки) встановлено, що договори про відчуження та заставу житлових будинків і документи, на підставі яких вони посвідчені (том №1) за період з 04 січня 1991 року по 15 лютого 1991 року, розпорядження по накладенню та зняттю заборон відчуження житлового будинку (арешту) (том №1) за період з 23 січня 1991 року по 27 грудня 1991 року, алфавітні книги обліку заборон відчуження житлових будинків та арештів, накладених на житлові будинки за 1984-2002 роки, а також реєстри для реєстрації заборон відчуження житлових будинків за 1984-2002 роки 27 грудня 2013 року були передані Другою Добропільською державною нотаріальною конторою міста Добропілля до Донецького обласного державного нотаріального архіву. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п'ятої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України "Про нотаріат". Частиною першою статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Частиною другою статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Відповідач є обов'язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб'єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто, відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 визначив відповідачем Другу Добропільську державну нотаріальну контору та просив скасувати заборону на відчуження всього належного йому майна. Нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого РІШЕННЯ: Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18), згідно з яким належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази. Скасовуючи рішення місцевого суду та приймаючи нову постанову про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) та дійшов правильного висновку про те, що Друга Добропільська державна нотаріальна контора є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 та постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі №21-416а16, на які посилався у скарзі заявник, а також Великою Платою Верховного Суду у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №760/287/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №297/674/17, від 12 грудня 2018 року у справах № №644/7422/16-ц, 199/1276/17, не заслуговують на увагу, з огляду на таке. Позовна вимога про скасування (припинення) заборони на відчуження всього належного ОСОБА_1 майна не може бути звернена до державної нотаріальної контори. Державний реєстратор, зокрема і державний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Зазначене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19), а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 39)). Враховуючи викладене апеляційним судом відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин було враховано висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Наведена у касаційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна В. А. вимога про скасування рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 06 листопада 2019 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення місцевого суду скасоване апеляційним судом. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сакуна Віталія Анатолійовича залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №308/6915/19 провадження №61-15165св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Відділ реєстрації місця проживання Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фекийшгазі Крістіана Степановича на постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Собослоя Г. Г., Джуги М. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, зобов'язання вчинити дії, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за закономвона є співвласником квартири АДРЕСА_1. В зазначеній квартирі зареєстровані вона, її малолітні діти та колишній чоловік - відповідач ОСОБА_2. Між нею і відповідачем постійно виникають сварки та непорозуміння, що негативно впливає на їх дітей. Такі взаємовідносини склалися через неадекватну аморальну поведінку ОСОБА_2, який постійно зловживає алкоголем та в стані алкогольного сп'яніння вчиняє сварки і скандали, не надає матеріальної та фінансової підтримки і допомоги для дітей та оплати комунальних послуг, не реагує на її вимогу добровільно звільнити квартиру та знятися з реєстрації. Відповідач умисно створює їй перешкоди в користуванні її власністю (квартирою) та аморальною поведінкою створює нестерпні умови проживання разом з ним. Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених вимог, ОСОБА_1 просила: визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 на підставі статей 316, 321 і 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ; зобов'язати компетентний орган - Відділ реєстрації місця проживання виконавчого комітету Ужгородської міської ради - зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання на підставі статті 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), статті 405 ЦК України. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року у складі судді Малюк В. М. позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_2. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 є законним співвласником квартири АДРЕСА_1. Факт реєстрації у спірному житлі її колишнього чоловіка ОСОБА_2 перешкоджає позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй квартирою. Щодо вимоги про зобов'язання компетентного органу зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання, то така вимога не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є підставою для зняття її з реєстраційного обліку. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції помилково послався на створення реєстрацією місця проживання відповідача перешкод позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй частиною квартири, оскільки з цих підстав ОСОБА_2 як колишній член сім'ї власника не може втратити право на користування житлом, а припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє відповідача права користування займаним приміщенням. Доводи позивача про те, що відповідач створює перешкоди в користуванні нерухомим майном, яке є її спільною частковою власністю, чим порушує її права як власника, підтверджують лише наявність неприязних стосунків між сторонами та не свідчать про поведінку відповідача, яка б могла бути підставою для його виселення. За таких обставин апеляційний суддійшов висновку, що немає достатніх правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, так як це призвело б до порушення розумного балансу інтересів сторін та прав відповідача. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 13 жовтня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Фекийшгазі К. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року залишити в силі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року у справі №243/7004/17 та від 14 серпня 2019 року у справі №702/101/18 про те, що за положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України, статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням, що належить громадянинові на праві власності, нарівні з власником виникає у членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач вселилася у спірну квартиру як член сім'ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. 09 листопада 2020 року справа №308/6915/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають. Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 січня 2011 року ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_1 та їй належать 2/12 (дві дванадцятих) частин цієї квартири. В зазначеній квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_1, відповідач ОСОБА_2 та їх діти. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 січня 2008 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. Cпір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 належить на праві особистої приватної власності частина квартири АДРЕСА_1, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився у квартиру як член сім'ї власника і продовжує користуватися нею після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus"). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява №58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, пункт 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії "). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I). Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом з тим у спірних правовідносинах права позивача як співвласника квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. В даному випадку спір виник між власником квартири, яка є одночасно і її користувачем, та користувачем цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником квартири. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї. Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК Української РСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року №4-зп у справі за конституційним зверненням ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) та від 13 березня 2012 року №5-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України). Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, щочлени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК Української РСР та ЦК України можна зробити такі висновки. У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника. Статтею 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут) ; інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20). У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №753/481/15-ц (провадження №6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц (провадження №61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц (провадження №61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Таким чином, у цій справі питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі "Кутцнер проти Німеччини" (Kutzner v. Germany), пункт 60). Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового правата інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частин першої, третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. У справі, яка переглядається, ні місцевий суд при задоволенні позовних вимог, ні суд апеляційної інстанції при відмові в позові не дослідити належним чином питання дотримання балансу інтересів між захистом права власності позивача на спірну квартиру та правом відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування цим житлом, не встановили скільки кімнат має квартира, хто проживає в ній та яку саме житлову площу займає кожен з її мешканців, чи є в наявності у відповідача інше житло, в якому він зможе проживати у разі зобов'язання його звільнити спірне приміщення, а також не перевірили хто, крім позивача, є співвласниками житла, скількох дітей має колишнє подружжя, чи забезпечені їм належні житлові умови, зважаючи на їх вік та стать, та які відносини склалися між дітьми і відповідачем з приводу його приживання в спірній квартирі. В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду. У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. В своїх рішеннях суди попередніх інстанцій в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження №14-64цс20), Верховний суддійшов висновку про необхідність вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України. Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не досліджені належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фекийшгазі Крістіана Степановича задовольнити частково. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №307/783/20 провадження №61-7190св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Солотвинська селищна рада Тячівського району Закарпатської області, третя особа - управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, особа, яка подала апеляційну скаргу - Закарпатська обласна прокуратура, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у складі судді Бисага Т. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, третя особа - управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно. Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, третя особа - управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, про визнання права власності на нерухоме майно. Позов мотивований тим, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0723 га, кадастровий номер 2124455900:02:004:0505, що розташована на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування будівель торгівлі. На вказаній земельній ділянці позивач збудувала об'єкт нерухомого майна - будівлю комерційного призначення з квартирою, загальною площею 1 019,00 кв. м, з надвірною спорудою (дроварня), площею 58,6 кв. м. Згідно звіту обстеження технічного стану об'єкта нерухомого майна - будівлі комерційного призначення з квартирою, з надвірною спорудою, розташованого на АДРЕСА_1, вбачається, що технічний стан конструкцій та будівлі в цілому відноситься до ІІ категорії (задовільний), фактичний стан конструкцій відповідає вимогам міцності та надійності для подальшої експлуатації будівлі за їх функціональним призначенням, як будівля комерційного призначення з квартирою. Вартість спірного нерухомого майна складає 1 504 044,00 грн. Однак, право власності на зазначене нерухоме майно не встановлено, оскільки будівництво нерухомого майна - будівлі комерційного призначення з квартирою було вчинено без отримання у встановленому законом порядку дозволу на право проведення будівельних робіт. Позивач просила визнати за нею право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю комерційного призначення з квартирою, загальною площею 1 019 кв. м, з надвірною спорудою (дроварня), площею 58,6 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 06 квітня 2020 року у складі судді Ніточко В. В. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю комерційного призначення з квартирою, загальною площею 1 019,00 кв. м, з надвірною спорудою (дроварня), площею 58,6 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Рішення місцевого суду мотивовано наявністю в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, подану в інтересах держави в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 06 квітня 2020 року постановлено вважати неподаною та повернуто скаржнику. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що прокурор не підтвердив підстави для представництва інтересів держави в особі сектора містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, Закарпатська обласна прокуратура, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального правата порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Тячівського районного суду Закарпатської області. 07 червня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. На підставі ухвали Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 04 листопада 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі №2-2761/09, від 28 травня 2020 року у справі №718/785/17, від 25 серпня 2020 року у справі №760/21223/17-ц, від 02 квітня 2020 року у справі №645/7199/18 та інших. В касаційній скарзі зазначається, що прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що ухвала суду апеляційної інстанції є обґрунтованою та законною, а касаційна скарга - безпідставною. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Згідно із частинами четвертою, п'ятою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), №5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Згідно з пунктом 3 частини першої статі 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII. У частині третій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону "Про прокуратуру". Відтак, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Верховний Cуд неодноразово звертав увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №645/3493/18 (провадження №61-22252св19). Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 18 січня 2021 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, подану 31 грудня 2020 року в інтересах держави в особі сектору містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області залишено без руху та надано строк протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків, а саме надання апеляційному суду доказів бездіяльності або невиконання повноважень органами, в інтересах яких Тячівська місцева прокуратура звертається за захистом інтересів держави. Ця ухвала була мотивована тим, що прокурор в апеляційній скарзі не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді в особі обраних ним органів, зокрема не довів те, що органи, яких прокурор зазначив як уповноважених державою на здійснення відповідних функцій, не здійснюють своїх повноважень щодо захисту інтересів держави. Так, з приєднаного до апеляційної скарги листа відомо, що Тячівська місцева прокуратура повідомила сектор містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області про необхідність оскарження рішення суду першої інстанції, яким узаконено самовільно збудований об'єкт, призначений для масового відвідування людей. При цьому прокурор вказав, що у разі невжиття належних заходів щодо оскарження рішення, Тячівською місцевою прокуратурою буде подано апеляційну скаргу в інтересах держави в особі відповідного органу (а. с. 78). Відповідно до вищезазначеного, прокурор виконав вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України і належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави та зазначив орган, уповноважений, на його думку, здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Обґрунтованість вимог прокурора в інтересах держави в особі державного органу вирішується судом вже при розгляді справи по суті шляхом ухвалення відповідного РІШЕННЯ: Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі №761/36138/19 (провадження №61-23198св19). Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про повернення апеляційної скарги Тячівській місцевій прокуратурі. Щодо клопотання про участь у судовому засіданні У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, Закарпатська обласна прокуратура, зокрема, заявила клопотання про участь у судовому засіданні Офісу Генерального прокурора. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Тлумачення вказаних норм свідчить, що виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень. Оскільки Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, то підстав для виклику представників сторін немає. Тому у задоволенні клопотання слід відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною четвертою статті 406 та частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Враховуючи наведене, Верховний суддійшов висновку про скасування ухвали суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Закарпатської обласної прокуратури про участь у судовому засіданні відмовити. Касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №161/15292/17 провадження №61-11813св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Ікаре Медікал", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року у складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Ікаре Медікал" (далі - ТОВ "Ікаре Медікал") звернулось до суду із позовом, який під час розгляду справи було уточнено, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю. Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 січня 2016 року ТОВ "Ікаре Медікал" набуто у власність об'єкт нерухомого майна, а саме медичний центр загальною площею 384,9 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1. Дане приміщення розташоване на 1 поверсі багатоквартирного житлового будинку та на даний час використовується як медичний центр "Центр хірургії ока професора Загурського". Під час експлуатації приміщення було виявлено появи тріщин між панелями перекриття в приміщеннях, над якими розташовані квартири №2 та АДРЕСА_3, а саме власниками було здійснено незаконні добудови до приміщень №2-2, 2-3, 2-4 у квартирі №2 та до приміщень №3-5, №3-7 до квартири №3, які належать на праві приватної власності відповідачам. За результатами проведеного дослідження встановлено, що простежується осипання шпаклівки швів між плитами, їх прогин при додатковому навантаженні на покриття, при примиканні прибудованих цегляних стінок огородження лоджій простежується вертикальні та горизонтальні тріщини, тобто наявне перенавантаження на існуюче перекриття в 2,3-3,4 рази, що є недопустимим для експлуатації прибудови першого поверху. Позивач зазначав, що відповідачами проведені будівельні роботи з добудови закритих цегляних лоджій без відповідних документів, які б давали їм право на проведення добудови, крім того, відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку вказані добудови до квартир не передбачені. Враховуючи технічний висновок, відсутність дозвільних документів, позивач вважав, що відповідачами здійснено самочинно добудови закритих цегляних лоджій до квартир №2 і №3 з істотним порушенням будівельних норм та правил, що впливає на міцність та безпечність покриття медичного центру, його подальшу експлуатацію та може нести загрозу життю та здоров'ю працівників центру та його відвідувачів. ТОВ "Ікаре Медікал" просило зобов'язати ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №2-2, №2-4 квартири АДРЕСА_5, відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку, зобов'язати ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №3-5, №3-7 квартири АДРЕСА_3 відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року позовні вимоги задоволено. Зобов'язано ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №2-2, №2-4 квартири АДРЕСА_5, відповідно до поверхневого плату другого поверху житлового будинку. Зобов'язано ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 знести самочинно збудовані добудови цегляних лоджій до приміщення №3-5, №3-7 квартири АДРЕСА_3, відповідно до поверхневого плану другого поверху житлового будинку. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ТОВ "Ікаре Медікал" сплачений судовий збір в розмірі 3 200,00 грн, по 533,33 грн з кожного. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачі здійснили самочинне будівництво закритих цегляних лоджій без відповідних документів, які б давали їм право на проведення добудови, без згоди мешканців будинку та власників вбудованих приміщень, порушують права позивача як власника та користувача приміщення, що є суміжним із приміщеннями відповідачів та якому самочинні добудови безпосередньо загрожують руйнуванням чи пошкодженням, відтак, зобов'язані демонтувати вказані добудови. Постановою Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року апеляційну каргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року залишено без змін. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 04 серпня 2020 року ОСОБА_3. через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року та направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга, з урахуванням уточненої редакції, мотивована тим, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, а третя особа не була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи. Суди не дослідили зібрані у справі докази, внаслідок чого унеможливили встановлення фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для правильного її вирішення. Спірні лоджії є невід? ємним атрибутом квартир відповідачів, а влаштування балкону чи лоджії в квартирі відноситься до внутрішньо-квартирного перепланування, яке прямо дозволено законом (стаття 383 ЦК України). Сам факт самочинного будівництва у цій справі не встановлено. Доводи інших учасників справи 25 листопада 2020 року ТОВ "Ікаре Медікал" через засоби поштового зв? язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Луцького міськрайонного суду Волинської області. Зупинено виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. 24 листопада 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постановою Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ТОВ "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю. В іншій частині рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанова Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року не оскаржуються, а тому відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не перевіряються. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 15 січня 2016 року ТОВ "Ікаре Медикал" набуло в приватну власність об'єкт нерухомого майна - медичний центр загальною площею 384.9 кв. м, який розташований у АДРЕСА_1. Згідно інвентаризаційної справи №11937 кад. №6547 на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_6, яка є власністю ОСОБА_3 на підставі мирової угоди, ухваленої Луцьким міськрайонним судом Волинської області від 13 квітня 2006 року, згідно із журналом обмірів та розрахунків площ приміщень літ. "А-9" АДРЕСА_1 до складу квартири входить приміщення №2 - санвузол, приміщення №3 - кухня, приміщення №4, 5 кімнати, приміщення №1 коридор. З матеріалів інвентаризаційної справи №11938 на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_7, яка є об? єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та членів його сім? ї - ОСОБА_5 та ОСОБА_6., вбачається що згідно з технічною характеристикою квартири до її складу входить приміщення двох кімнат, кухня, ванна кімната, вбиральня, коридор, вбудована шафа. В п. 2.2 зазначено, що дана квартира не обладнана балконом, лоджією. 22 грудня 2016 року відділом ДАБК Луцької міської ради було зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт з реконструкції медичного центру та квартири №4 під медичний центр з офісними приміщеннями на АДРЕСА_1 на підставі проектної документації, розробленої ПП "Спецпроект". 19 квітня 2018 року відділом ДАБК Луцької міської ради на підставі акта готовності об? єкта до експлуатації від 05 квітня 2018 року, видано сертифікат серії ВЛ №162181091834, який засвідчує відповідність закінченого будівництвом об? єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації. У ході експлуатації ТОВ "Ікаре Медикал" зазначеного медичного центру було виявлено тріщини між панелями перекриття в приміщеннях, над якими розташовані квартири №2 та АДРЕСА_3, а саме власниками цих квартир було здійснено добудову до приміщень №2-2, 2-3, 2-4 у квартирі №2 та до приміщень 3-5, 3-7 до квартири №3, які належать на праві приватної власності відповідачам. Технічним висновком спеціалізованого підприємства "Волиньпроект" про стан будівельних конструкцій частини житлового будинку на АДРЕСА_1 №287/2017, встановлено, що при обстеженні конструкцій прибудованих засклених цегляних лоджій квартир другого поверху виявлено: цегляну кладку товщиною 25 см, огородження лоджій опирається на збірні залізобетонні пустотні плити покриття одноповерхової прибудови першого поверху медичного центру, на збірних залізобетонних плитах покриття прибудови першого поверху, відкритих для огляду, на ділянках світильників підвісної стелі простежується осипання шпаклівки швів між плитами, їх прогин при додатковому навантаженні на покриття, при примиканні прибудованих цегляних стінок огородження лоджій простежується вертикальні та горизонтальні тріщини довжиною 1,0-2,5 мм із шириною розкриття тріщин 0,5-1,5 мм, згідно інженерно-технічних розрахунків для покриття проектними рішеннями передбачається залізобетонні пустотні плити 4-го та 6-го ступеня навантаження відповідно до ПТК 60-12-4, ПТК-60-12-6, які сприймають нормальне навантаження без власної ваги плити 450 кг/м та 650 кг/м. Тобто, наявне перенавантаження на існуюче перекриття в 2,3-3,4 рази, що є недопустимим для експлуатації прибудови першого поверху, у зв'язку з чим зроблено висновок, що технічний стан медичного центру (1-й та 2-й поверхи) в межах стін 9-ти поверхової частини житлового будинку ІІ-задовільний, в межах одноповерхової частини медичного центру ІІІ-непридатний для нормальної експлуатації, конструкції перевантажені, що свідчить про зниження їх несучої здатності. На утворення тріщин, деформацій покриття прибудови медичного центру впливало влаштування лоджій 2-го поверху, які не відповідають вимогам державних будівельних норм та правил. Згідно висновку №25/5 від 08 лютого 2018 року судового експерта Серединського О. А., зробленого на замовлення ТОВ "Ікаре Медікал": - збудовані добудови цегляних лоджій до приміщень № №2-2, 2-4 квартири АДРЕСА_5 не відповідають державним будівельним нормам і правилам (ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення.", ДБН В.3.2-2-2009 "Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт.", "ДБН В.1.2-14-2009 Загальні принципи забезпечення надійності та конструктивної безпеки будівель, споруд, будівельних конструкцій та основ.") в частині Їх розміщення на основі - плитах покриття одноповерхової частини І-го поверху медичного центру, які не запроектовані на сприйняття подібних навантажень, що значно перевищують нормативні (детально вказано в дослідницькій частині по першому і четвертому питаннях) ; - збудовані добудови уегляних лоджій до приміщень № №3-5, 3-7 квартири АДРЕСА_3 не відповідають державним будівельним нормам і правилам (ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення.", ДБН В.3.2-2-2009 "Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт.", "ДБН В.1.2-14-2009 Загальні принципи забезпечення надійності та конструктивної безпеки будівель, споруд, будівельних конструкцій та основ.") в частині їх розміщення на основі - плитах покриття одноповерхової частини І-го поверху медичного центру, які не запроектовані на сприйняття подібних навантажень, що значно перевищують нормативні (детально вказано в дослідницькій частині по другому і четвертому питаннях) ; - добудови цегляних лоджій до приміщень № №2-2, 2-4 квартири №2 і №3-5, 3-7 квартири АДРЕСА_3 збудовані з істотним порушенням державних будівельних норм і правил України, Їх усунення можливе шляхом зняття понаднормативних навантажень на покриття одноповерхової частини І-го поверху медичного центру, а саме демонтажу самочинних добудованих цегляних лоджій до вищевказаних приміщень квартир №2 і №3 на АДРЕСА_1; - збудовані добудови цегляних лоджій до приміщень № №2-2, 2-4 квартири №2 та до приміщень № №3-5, 3-7 квартири АДРЕСА_3 приводять до пошкодження перекриття медичного центру на АДРЕСА_1, що впливає на його міцність та безпечність експлуатації. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині відповідають. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частиніухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Звертаючись до суду із даним позовом, позивач посилався на те, що відповідачі без належного погодження та без отримання відповідних дозвільних документів, які дають право на виконання будівельних робіт, всупереч встановленим будівельним нормам, які забороняють влаштування лоджій у будинках, де вони не передбачені проектом, самовільно здійснили реконструкцію спірних приміщень житлового будинку, добудувавши до своїх квартир лоджії. Позивач стверджував про порушення свого права власника, оскільки відповідачами було пошкоджено житловий будинок та створені перешкоди у належному користуванні та володінні ним власним приміщенням, для якого внаслідок цих добудов чиниться додатковий тиск на конструкції перекриття, що загрожує цілісності всього приміщення. У частині першій статті 382 ЦК України передбачено, що квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Статтею 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Положеннями статей 391, 396 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, ТОВ "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, оскільки встановлено, що відповідачка здійснила будівництво закритої цегляної лоджії без відповідних документів, які б давали їй право на проведення добудови, без згоди мешканців будинку та власників вбудованих приміщень, порушує права позивача як власника та користувача приміщення, що є суміжним із приміщенням відповідачки та якому самочинна добудова безпосередньо загрожує руйнуванням чи пошкодженням, а відтак, зобов'язана демонтувати вказану добудову. Аргументи заявника про те, що спірна лоджія є невід? ємним атрибутом її квартири, а влаштування балкону чи лоджії в квартирі відноситься до внутрішньо-квартирного перепланування, яке прямо дозволено законом і сам факт самочинного будівництва у цій справі не встановлено є безпідставними, оскільки спростовуються встановленими обставинами по справі. Доказів протилежного заявником не надано. Колегія суддів визнає неприйнятними аргументи заявника про наявність безумовних підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з тих підстав, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувся без участі відповідача, а третя особа не була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, оскільки за правилами пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. Заявник не обґрунтовує свою касаційну скаргу тим. що вона не була повідомлена належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, аргументи наведені у касаційній скарзі, є аналогічними аргументам, наведеним в апеляційній скарзі, яким судом апеляційної інстанції надана належна правова оцінка. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині позовних вимог ТОВ "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень в оскаржуваній частині відсутні. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю "Ікаре Медікал" до ОСОБА_3, третя особа - Луцька міська рада в особі відділу державного архітектурно-будівельного контролю, про усунення перешкод у користуванні власністю залишити без змін. Поновити виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков І. О. Дундар А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2021 року м. Київ справа №310/2160/18 провадження №61-7907св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 05 жовтня 2011 року по 31 травня 2016 року він перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. 05 березня 2011 року ОСОБА_3 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок) та земельну ділянку під цим будинком. На час укладення договору купівлі-продажу нерухоме майно складалося з одноповерхового будинку та надвірних споруд. У період з 2011 по 2016 роки для поліпшення побутових умов подружжя цей будинок був повністю знесений та збудований новий. Оскільки новий будинок був збудований під час перебування ними у шлюбі, він є спільною власністю подружжя. Проте будинок є самовільним будівництвом, тому не був введений в експлуатацію і право власності на нього не зареєстровано. Крім того, за час перебування у шлюбі сторонами було придбано рухоме майно, яке знаходиться у будинку на загальну суму 171 500 грн. Враховуючи зазначене та посилаючись на положення статей 60, 70 СК України ОСОБА_2 просив суд: визнати спільною сумісною власністю подружжя будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва спірного будинку; визнати за ним право власності на Ѕ частку будівельних цих матеріалів; стягнути з ОСОБА_3 на його користь 85 750 грн в рахунок вартості виділеного майна. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 березня 2019 року до участі у справі в якості третьої особи залучено дочку померлого ОСОБА_1, а ухвалою цього ж суду від 18 квітня 2020 року замінено позивача ОСОБА_2 на його правонаступника ОСОБА_1 08 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала заяву про залишення без розгляду позовних вимог в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділу рухомого майна. 12 травня 2020 року ОСОБА_1 подала заяву про зменшення розміру позовних вимог, у якій просила визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 будівельні матеріали, вироби і конструкції, які були використані в процесі самочинно збудованого спірного будинку загальною вартістю 1 289 087 грн та визначити, що частка ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя складає 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які були використанні в процесі самочинного збудованого об? єкту нерухомості вартістю 644 543,50 грн; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що спір про поділ майна подружжя підлягає вирішенню з урахуванням умов укладеного між сторонами шлюбного договору від 06 вересня 2016 року. При цьому суди узяли до уваги також складену ОСОБА_2 заяву від 06 вересня 2016 року, у якій останній підтвердив, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за особисті кошти його дружини ОСОБА_3 і це майно є її особистою власністю. Крім того, суди дійшли висновку про недоведеність позивачем факту того, що ОСОБА_2 у період з жовтня 2011 року до травня 2016 року вклав особисті грошові кошти у будівництво самовільно збудованого будинку. Разом із тим надані позивачем квитанції про придбання будівельних матеріалів не свідчать про їх придбання саме для будівництва спірного будинку за особисті кошти позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи До Верховного Суду 06 травня 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі №725/1776/18, від 04 березня 2020 року у справі №761/22696/17, від 19 лютого 2020 року у справі №266/5267/18. Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно узяли до уваги вказану заяву ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року та показання свідка ОСОБА_4, оскільки заява не засвідчена нотаріально, а показаннями свідка не може підтверджуватись порядок поділу спільного майна подружжя. Крім того, суди не врахували, що ОСОБА_3, знявши у банку грошові кошти у розмірі 15 743 дол. США, витратила їх на придбання квартири, а не будівельних матеріалів для будівництва спірного будинку. Матеріали справи не містять доказів і відповідачем не доведено будівництва спірного будинку з будівельних матеріалів, що залишились після демонтажу попереднього будинку, розташованого на цій же земельній ділянці. Будівництво спірного будинку почалось у 2012 році, тобто у період шлюбу сторін, та здійснювалось з будівельних матеріалів, що є предметом спору. При цьому висновки допитаного у суді першої інстанції експерта щодо часу початку будівництва спірного будинку та використаних будівельних матеріалів суперечать висновкам судів. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. У серпні 2021 року надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. Фактичні обставини справи, встановлені судами 05 березня 2011 року ОСОБА_3 (після шлюбу ОСОБА_3) придбано житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0985 га за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 07 червня 2011 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7. З 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, який розірвано рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року. Зазначеним рішенням також встановлено, що сторони не проживають разом з липня 2015 року. 18 травня 2011 року ОСОБА_3 зняла з депозитного рахунку в ПАТ "Укрсоцбанк" грошові у сумі 78 863 грн, а 03 жовтня 2011 року - 15 743 дол. США у ПАТ "ПУМБ". У висновку експерта №205/03-20 від 17 березня 2020 року зазначено про технічну можливість поділу будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які були використані під час будівництва будинку АДРЕСА_1, а також вказана вартість цих матеріалів (1 546 904 грн). 06 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір. Пунктом 4 договору сторони узгодили, що майно, яке нажите ними під час шлюбу та зареєстроване на ім'я дружини, є особистою власністю дружини. Майно, яке в майбутньому буде нажите ними під час шлюбу та буде зареєстроване на ім'я дружини також буде вважатися особистою приватною власністю дружини. Відповідно до пункту 5 шлюбного договору майно, яке нажите ними під час шлюбу та зареєстроване на ім'я чоловіка, є особистою власністю чоловіка. Майно, яке в майбутньому буде нажите ними під час шлюбу та буде зареєстроване на ім'я чоловіка також буде вважатися особистою приватною власністю чоловіка. Із заяви, складеної ОСОБА_2 06 вересня 2016 року, вбачається, що останній підтвердив, що на земельній ділянці по АДРЕСА_1, яка придбана ОСОБА_3, будівництво та реконструкція були здійснені за особисті грошові кошти ОСОБА_3 і вказане майно є особистою власністю ОСОБА_3. З показань свідка ОСОБА_4 було встановлено, що восени 2016 року ОСОБА_2 звернувся до неї з проханням допомогти скласти правильно заяву про поділ майна, пояснивши, що розводиться з дружиною. Ними з дружиною оформлено шлюбний договір у нотаріуса, але залишилася невизначеною доля будинку по АДРЕСА_1, оскільки він був побудований самовільно, і нотаріус рекомендував їм скласти письмову заяву-розписку щодо цього майна. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 03 серпня 2020 року, що набрало законної сили, залишено без задоволення позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання шлюбного договору від 06 вересня 2016 року недійсним (справа №310/8477/19). Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Вирішуючи спір, суди вірно виходили з того, що житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0985 га за цією ж адресою придбані ОСОБА_3 до укладення шлюбу у березні 2011 року, отже, є її особистою приватною власністю на підставі частини першої статті 57 СК України. Сторони визнавали, що цей будинок було знесено та самовільно зведено новий будинок. Оцінивши надані сторонами докази, суди попередніх інстанцій виходили із того, що у квітні 2011 року, до укладення шлюбу із ОСОБА_2, ОСОБА_3 за особисті кошти, зняті 18 травня 2011 року у банку, розпочала самовільне будівництво спірного будинку. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тлумачення статті 60 СК України дозволяє зробити висновок, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу (пункт 1 статті 57 СК України). Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що з врахуванням обставин даної справи відповідач спростувала презумпцію спільності спірного майна, тому саме по собі перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у шлюбі не дає правових підстав для визнання за останнім права власності на частину будівельних матеріалів, використаних під час будівництва самочинно зведеного будинку. При цьому, спростовуючи презумпцію спільності майна подружжя, відповідач ОСОБА_3 надала суду належні та допустимі докази того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти і це майно є її особистою власністю. Разом із тим суди підставно узяли до уваги складену ОСОБА_2 заяву від 06 вересня 2016 року, у якій останній підтвердив, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за особисті кошти його дружини ОСОБА_3 і це майно є її особистою власністю. Натомість, позивачем в порядку статті 81 ЦПК України не доведено, що у період з жовтня 2011 року до травня 2016 року ним було вкладено особисті грошові кошти у будівництво самовільно збудованого спірного будинку. При вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій належним чином оцінили подані сторонами докази у їх сукупності; урахували положення цивільного законодавства, якими урегульовані спірні правовідносини; з'ясували належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; перевірили усі доводи сторін, сприявши при цьому всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення. Доводи касаційної скарги про неналежність та недостовірність наданих відповідачем ОСОБА_3 доказів є безпідставними та необґрунтованими. Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою. Так, аргументи касаційної скарги зводяться до того, що ОСОБА_1 не погоджується із оцінкою судами: показань свідка ОСОБА_4, висновків експерта, заяви ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року, шлюбного договору від 06 вересня 2016 року, наданих відповідачем доказів того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти. Оцінюючи вказані доводи заявника, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 в установленому законом порядку не спростувала зміст заяви ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року, а останній не оспорював авторство цієї заяви. Разом із тим при наданні оцінки показанням свідка ОСОБА_4, висновкам експерта та наданим відповідачем доказам придбання нею будівельних матеріалів суди обґрунтовано надали оцінку належності, допустимості та достовірності кожного із цих доказів окремо, а також достатності і взаємному зв'язку цих доказів у їх сукупності. Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі №725/1776/18, від 04 березня 2020 року у справі №761/22696/17, від 19 лютого 2020 року у справі №266/5267/18, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, у вказаних справах Верховний суддійшов висновків про відсутність доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій виходили із того, що відповідач ОСОБА_3, спростовуючи презумпцію спільності майна подружжя, надала належні та допустимі докази того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти і це майно є її особистою власністю. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №680/721/18 провадження №61-12890св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації, відповідачі: Новоушицька районна державна адміністрація Хмельницької області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року у складі судді Яцини О. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Талалай О. І., Корніюк А. П., П'єнти І. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року перший заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької обласної державної адміністрації (далі - Хмельницька ОДА) звернувся до суду з позовом до Новоушицької районної державної адміністрації Хмельницької області (далі - Новоушицька РДА) та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зобов'язання повернення земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що розпорядженням Новоушицької районної державної адміністрації від 10 травня 2011 року №213/11-р "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку" надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області. Розпорядженням Новоушицької районної державної адміністрації від 04 липня 2011 року №328/11-р "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку" затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 безоплатно у власність вказаної вище земельної ділянки та зазначено про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримала державний акт від 26 липня 2011 року серії ЯК №200120 на земельну ділянку з кадастровим номером 6823380700:04:001:0112. Відповідно до даних Публічної кадастрової карти України, картографічних матеріалів проектної документації водоохоронної зони Дністровського водосховища по Новоушицькому району, інформації Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації Дністровського водосховища від 24 травня 2018 року №127, листа інженера-землевпорядника ОСОБА_2 спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дністровського водосховища. Земельна ділянка передана у приватну власність ОСОБА_1 з порушенням вимог статті 60 Земельного кодексу України, статей 85, 88 Водного кодексу України, оскільки надання земель прибережної захисної смуги у приватну власність не передбачено. Надання земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства без зміни у встановленому законом порядку цільового призначення є порушенням вимог земельного законодавства. Зазначав, що звернення прокурора з позовом до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності передачі земельних ділянок у власність. Правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності становлять "суспільний", "публічний" інтерес. Внаслідок незаконного відчуження земель водного фонду порушуються інтереси держави у сфері ефективного використання земельних ресурсів. Хмельницька ОДА, як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, не забезпечила належних заходів на захист інтересів держави щодо виявлення порушень та реагування на них. Враховуючи викладене, перший заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Новоушицької РДА від 04 липня 2011 року №328/11-р; визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт від 26 липня 2011 року серії ЯК №200120 на право власності на земельну ділянку кадастровий номер 6823380700:04:001:0112, площею 2,00 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області; зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі зазначену земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року позов першого заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Новоушицької РДА "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку" від 04 липня 2011 року №328/11-р, яким затверджено ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки, площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області та зазначено про те, що видати державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер земельної ділянки: 6823380700:04:001:0112. Визнано недійсним державний акт від 26 липня 2011 року серії ЯК №200120 на право власності на земельну ділянку площею 2,0 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області, виданий ОСОБА_1, кадастровий номер земельної ділянки 6823380700:04:001:0112. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути державну земельну ділянку, кадастровий номер 6823380700:04:001:0112, площею 2,0 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що суд вважав доведеним знаходження спірної земельної ділянки у межах прибережної захисної смуги встановленим проектом землеустрою водоохоронної зони Дністровського водосховища. Віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом і в межах прибережних захисних смуг. Отже, Новоушицька РДА передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку водного фонду, на яку розповсюджується обмеження щодо її використання, зокрема, на таких ділянках забороняється садівництво та вона не може передаватись у приватну власність. ОСОБА_1 не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідача під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Щодо позовної давності суд зазначав, що Хмельницька ОДА дізналася про відповідні порушення лише у 2018 році, коли прокурор листом повідомив її про це. Відсутні докази того, що Хмельницька ОДА з наявних у неї відомостей могла знати, що розпорядженням Новоушицької РДА передано у приватну власність земельну ділянку, яка відноситься до водного фонду. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Хмельницького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка частково знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги. ОСОБА_1 на спростування зазначених відомостей належних і допустимих доказів не надала. З клопотанням про призначення судової експертизи в справі не зверталась. Отже, земельна ділянка у розмірі та конфігурації з урахуванням координат та встановлених меж не могла бути передана ОСОБА_1 у приватну власність. Відповідач мала можливість співвіднести близькість земельної ділянки до річки Дністер із чіткими законодавчими заборонами на можливість бути її власником, що ставить під сумнів її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність. А тому, суддійшов висновку про незаконність передачі Новоушицькою РДА земельної ділянки водного фонду у власність ОСОБА_1 та прийняв обґрунтоване рішення про скасування розпорядження і визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку та зобов'язав відповідача повернути її у державну власність. Земельна ділянка є цілісним об'єктом нерухомого майна у розмірі, конфігурації та площі, а тому розташування її у межах прибережної захисної смуги суперечить вимогам закону щодо передачі її у власність незалежно від того, повністю чи частина її розташована з порушенням його вимог. Щодо пропуску позовної давності, то суд апеляційної інстанції послався на правовий висновок Великої Палати, викладений у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, відповідно до якого позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року №504/2864/13-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в постанові (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), просила скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено скільки саме території земельної ділянки ОСОБА_1 знаходиться на території прибережної захисної смуги. Наявність лише маленької частки земельної ділянки на території прибережної захисної смуги у той час коли 95% земельної ділянки знаходиться поза межами прибережної захисної смуги не може бути обґрунтуванням позбавлення права власності. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року в частині зобов'язання повернути земельну ділянку за кадастровим номером 6823380700:04:001:0112, площею 2,00 га, що розташована на території Березівської сільської ради Новоушицького району Хмельницької області, у власність держави. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу за позовом першого заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької ОДА до Новоушицької РДА та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зобов'язання повернення земельної ділянки призначено до розгляду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Новоушицької РДА від 10 травня 2011 року №213/11-р "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на отримання безоплатно у власність земельних ділянок" надано дозвіл ОСОБА_1 розробити технічну документацію щодо складання документів, що посвідчують право на отримання безоплатно у власність земельної ділянки площею 2,00 га із земель державної власності, які віднесені до категорії земель сільськогосподарського призначення (угіддя-сінопас) для ведення особистого селянського господарства на території Березівської сільської ради (а. с. 14). На підставі зазначеного розпорядження проектною організацією - приватним підприємством "Наша-справа" виготовлено проект землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки. Розпорядженням Новоушицької РДА від 04 липня 2011 року №328/11-р "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку", затверджено технічну документацію щодо складання документів, що посвідчують право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності, які відносяться до категорії земель сільськогосподарського призначення на території Березівської сільської ради. Передано безоплатно у власність ОСОБА_1 зазначену земельну ділянку (а. с. 15). 26 липня 2011 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯК №200120 про право власності на земельну ділянку площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 6823380700:04:001:0112), який зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №682330001000253 від 26 липня 2011 року. 26 липня 2011 року проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку (а. с. 29). Розпорядженням Новоушицької РДА від 21 жовтня 2013 року №326/2013-р "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни функціонального використання земельної ділянки" затверджено проект землеустрою щодо зміни функціонального використання земельної ділянки наданої у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства в індивідуальне садівництво без зміни основного цільового призначення категорії земель (а. с. 16). На підставі зазначеного розпорядження державний реєстратор прийняв 21 грудня 2013 року рішення (індексний номер 9346237) про державну реєстрацію прав та 18 грудня 2013 року внесено зміни до об'єкта нерухомого майна, зокрема, щодо цільового призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва (а. с. 33-34). Відповідно до план-схеми розташування спірної земельної ділянки, підготовленої сертифікованим інженером-землевпорядником ОСОБА_2, спірна земельна ділянка частково знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги (а. с. 42). Згідно із довідкою, виданою Новодністровським регіональним управлінням водних ресурсів та експлуатації Дністровських водосховищ від 24 травня 2018 року №127, в результаті співставлення картографічних матеріалів проекту водоохоронної зони Дністровського водосховища по Новоушицькому районі (на території Березівської сільської ради) з даними Публічної кадастрової карти, а також відповідно до норм Земельного та Водного кодексів земельна ділянка з кадастровим номером 6823380700:04:001:0112 знаходиться в межах захисної прибережної смуги (а. с. 36). Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України). Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу) надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України від 05 листопада 2004 року №434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за №1470/10069 (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 (далі - Порядок №486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). На підставі статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, з урахуванням наведених вище приписів, а також наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем на підтвердження позовних вимог, встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги, оскільки вона знаходиться в межах 100-метрової прибережної захисної смуги річки Дністер. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Перевіряючи законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, з огляду на встановлені судами фактичні обставини справи, Верховний Суд вважає правильним висновок судів про те, що передача земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відбулася з порушенням норм ЗК України та ВК України, а тому відповідне оскаржуване розпорядження Новоушицької РДА від 04 липня 2011 року №328/11-р та отриманий на його підставі державний акт є незаконними. Крім того, слід зазначити, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Наведене відповідає висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18). Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року в справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року в справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18)). Відповідач мала можливість співвіднести близькість земельної ділянки до річки Дністер із чіткими законодавчими заборонами на можливість бути її власником, що ставить під сумнів її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність. А тому, оцінивши наведені обставини, досліджені докази в справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність передачі Новоушицькою РДА земельної ділянки водного фонду у власність ОСОБА_1 та прийняли обґрунтоване рішення про скасування розпорядження і визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку та зобов'язали ОСОБА_1 повернути її у державну власність. Доводи касаційної скарги про можливість часткового повернення земельної ділянки у державну власність з посиланням на обставину лише часткового її розташування у межах прибережної захисної смуги є необґрунтованими, оскільки земельна ділянка є цілісним об'єктом нерухомого майна у розмірі, конфігурації та площі, а тому розташування її у межах прибережної захисної смуги суперечить вимогам закону щодо передачі її у власність незалежно від того, повністю чи частина її розташована з порушенням його вимог. Крім того, ОСОБА_1 з клопотанням про призначення судової експертизи у справі не зверталась. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є вмотивованими та містять відповідні висновки щодо оцінки доказів, в межах підстав та предмету позову. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відповідно до частини першої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 серпня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Новоушицького районного суду Хмельницької області від 04 березня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 червня 2021 року м. Київ справа №757/48375/20 провадження №61-2982св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Боримською Іриною Олегівною, на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року у складі судді Соколова О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст заяви 04 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 538 500 доларів США. 17 листопада 2020 року ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на: - квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081483380000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; - на житловий будинок загальною площею 1 111,1 кв. м, житловою площею 160 кв. м, опис: Б-сауна; В-гараж; Г-будинок охорони; г-огорожа-корт, розташований по АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 992415632231, що належить ОСОБА_2 на праві власності; - на житловий будинок загальною площею 50,4 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 715396980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; - на земельну ділянку, кадастровий номер 800000000:82:143:0001, площею 0,0809 га, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081510980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; - на грошові кошти ОСОБА_2 наявні на рахунках, в банківських установах України, зокрема, але не виключно: у АТ "Таскомбанк", у його філіях та (або) територіальних підрозділах; ПАТ "МТБ БАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "ПУМБ" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ КБ "Приватбанк" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "ОТП Банк" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "СБЕРБАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; у інших банках або фінансових установах, які будуть виявлені при виконанні ухвали суду у межах суми позову 538 500 доларів США. Зазначена заява мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову, виходячи із предмета позову, може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду та унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав позивача. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року заяву представника позивача ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на житловий будинок загальною площею 1 111,1 кв. м, житловою площею 160 кв. м, опис: Б-сауна; В-гараж; Г- будинок охорони; г- огорожа-корт, розташований по АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 992415632231, що належить ОСОБА_2 на праві власності. Накладено арешт на житловий будинок загальною площею 50,4 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м, розташований по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 715396980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності. Накладено арешт на земельну ділянку, кадастровий номер 800000000:82:143:0001, площею 0,0809 га, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081510980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності. В задоволенні решти вимог відмовлено. Задовольняючи частково заяву про забезпечення позову, місцевий суд виходив з того, що між сторонами виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у випадку задоволення позову. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що решта вимог заяви про забезпечення позову належним чином не обґрунтовані та не конкретизовані. Також суд першої інстанції зазначив про те, що обраний заявником спосіб забезпечення позову дозволяє належним чином захистити майнові інтереси всіх осіб, а відсутність обставин, визначених частиною третьою статті 154 ЦПК України, -відсутність підстав для зустрічного забезпечення. Постановою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишено без задоволення, а ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вжиті судом заходи забезпечення позову пов'язані із предметом позову, є співмірними із заявленими позивачем вимогами, забезпечують збалансованість інтересів сторін справи та не призводять до невиправданого обмеження майнових прав відповідача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Боримська І. О. подала касаційну скаргу на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову в повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не надано, а судами не встановлено наявності належного обґрунтування того, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у справі за позовом про повернення безпідставно набутих грошових коштів. У власності ОСОБА_2 є 17 об'єктів нерухомості, які розташовані у Києві та Київській області, тому у разі задоволення позову про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у ОСОБА_2 достатньо нерухомого майна, за рахунок якого позивач матиме можливість задовольнити свої вимоги як стягувача. У матеріалах справи відсутні докази щодо вартості майна, на яке було накладено арешт, тому не відомо, з яких даних про ринкову вартість майна, суд виходив визначаючи співмірність виду забезпечення позову із заявленими вимогами. У суду першої інстанції були підстави для повернення ОСОБА_1 заяви про забезпечення позову на підставі частини десятої статті 153 ЦПК України, що судом зроблено не було. Заява про забезпечення позову подана після залишення позовної заяви без руху та до відкриття провадження у справі, що свідчить про порушення заявником порядку подання такої заяви, передбаченого частиною першою статті 152 ЦПК України. Справа підсудна Дніпровському районному суду міста Києва, оскільки місце проживання ОСОБА_2 з 10 листопада 2020 року зареєстровано у квартирі АДРЕСА_4. Накладення арешту на нерухоме майно, яке належить відповідачу необґрунтовано призведе до вкрай негативних наслідків, а саме фактично безпідставно позбавлення особи права вільно розпоряджатись власним майном на свій розсуд, що є порушенням положень Конституції України, ЦК України, та не відповідає релевантній практиці Європейського суду з прав людини. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Слесарчук В. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, а оскаржувані судові рішення прийняті при повному з'ясуванні обставин справи із додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до перегляду встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та переоцінці доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Позивачем належним чином підтверджено відповідними доказами припущення того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи взагалі унеможливити виконання рішення суду про стягнення з відповідача грошових коштів у випадку задоволення позову. Майже всі об'єкти нерухомого майна, на які посилається відповідач, обтяжені іпотекою, тому позивач і просив накласти арешт на майно, яке не перебуває в іпотеці та з вартості якого останній розраховував задовольнити свої грошові вимоги у випадку задоволення позову у цій справі. Обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідача як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат внаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачу збитків внаслідок накладення арешту на майно, тому доводи касаційної скарги щодо порушення норм процесуального права в частині зустрічного забезпечення є безпідставними. На день звернення до суду з цим позовом відповідач був зареєстрований у Печерському районі міста Києва, що виключає можливість стверджувати про непідсудність такої справи Печерському районному суду міста Києва. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 березня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано копії її матеріалів із Печерського районного суду міста Києва. 08 квітня 2021 року справа №757/48375/20-ц надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 04 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів. 17 листопада 2020 року ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на: квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081483380000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на житловий будинок загальною площею 1 111,1 кв. м, житловою площею 160 кв. м, опис: Б-сауна; В-гараж; Г-будинок охорони; г-огорожа-корт, розташований по АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 992415632231, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на житловий будинок загальною площею 50,4 кв. м, житловою площею 30,9 кв. м, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 715396980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на земельну ділянку, кадастровий номер 800000000:82:143:0001, площею 0,0809 га, по АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1081510980000, що належить ОСОБА_2 на праві власності; на грошові кошти ОСОБА_2 наявні на рахунках, в банківських установах України, зокрема, але не виключно: у АТ "Таскомбанк", у його філіях та (або) територіальних підрозділах; ПАТ "МТБ БАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "ПУМБ" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ КБ "Приватбанк" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "ОТП Банк" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; АТ "СБЕРБАНК" у його філіях та (або) територіальних підрозділах; у інших банках або фінансових установах, які будуть виявлені при виконанні ухвали суду у межах суми позову 538 500 доларів США. Зазначена заява мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову, виходячи із предмета позову, може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду та унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав позивача. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі. Забезпечення позову по суті є обмеженням суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Таким чином, умовою застосування забезпечення позову, як сукупності процесуальних дій, є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може ускладнити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову, перелік яких визначений у статті 150 цього Кодексу, а також інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 частини першої статті 150 ЦПК України. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати або знецінити, якщо такі дії відповідача можуть призвести у майбутньому до того, що виконання рішення суду про присудження може бути утрудненим або взагалі неможливим. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Враховуючи наведене при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії. Отже, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Крім цього, вирішуючи питання про забезпечення позову та виходячи з приписів статей 11, 12, 81 ЦПК України (змагальність сторін та пропорційність у цивільному судочинстві, обов'язок доказування і подання доказів), суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді арешту або заборони третім особам вчиняти певні дії щодо предмета спору тощо) права відповідача або вказаних осіб, а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом. Задовольняючи частково заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановивши, що заявлено вимогу про стягнення безпідставно набутих коштів, та враховуючи доводи позивача про те, що до моменту набрання законної сили рішенням суду у даній справі існує загроза відчуження майна відповідачем, що створює реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, надав правильну правову оцінку заявленим стороною позивача ризикам утруднення чи неможливості виконання можливого рішення суду про задоволення позову і вірно оцінив співмірність вимог заяви про забезпечення позову із позовними вимогами. Суди попередніх інстанцій дали належну оцінку доводам заявника щодо необхідності вжиття такого заходу забезпечення позову, врахували вимоги розумності, обґрунтованості позивачем необхідності забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін. Доводи касаційної скарги про те, що справа підсудна Дніпровському районному суду міста Києва, оскільки місце проживання ОСОБА_2 з 10 листопада 2020 року зареєстровано у квартирі АДРЕСА_4, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до пункту 2 частини першої статті 152 ЦПК України заява про забезпечення позову подається одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. Із матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом 04 листопада 2020 року. Відповідач ОСОБА_2 на час звернення до суду з позовом був зареєстрований по АДРЕСА_5, тому Печерським районним судом міста Києва відповідно до вимог ЦПК України розглянуто заяву про забезпечення позову. Посилання у касаційній скарзі на те, що накладення арешту на нерухоме майно, яке належить відповідачу необґрунтовано призведе до вкрай негативних наслідків, а саме фактично безпідставно позбавлення особи права вільно розпоряджатись власним майном на свій розсуд, також не заслуговують на увагу, оскільки часткове задоволення заяви про забезпечення позову не порушує права відповідача щодо користування та розпорядження майном, а лише обмежує їх у здійсненні деяких дій на певний період. Аргументи касаційної скарги про те, що пропозиція не застосовувати зустрічне забезпечення, як і посилання на відсутність необхідності зустрічного забезпечення, не є пропозицією зустрічного забезпечення, тому у суду першої інстанції були підстави для повернення ОСОБА_1 заяви про забезпечення позову відповідно до частини десятої статті 153 ЦПК України також не заслуговують на увагу, оскільки частиною першою статті 154 ЦПК України передбачено право суду, а не обов'язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення), а тому розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить пропозиції щодо зустрічного забезпечення, не є порушенням наведених норм законодавства та не свідчить про незаконність оскаржуваних судових рішень. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 28 травня 2021 року у справі №925/1502/20. Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Оскаржувані судові рішення є достатньо мотивованими та такими, що відповідають нормам процесуального права, тому інші наведені в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки судами не порушено норми процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 406 ЦПК України визначено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Боримської І. О. про розгляд касаційної скарги у цій справі за участю заявника та його представника У лютому 2021 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Боримської І. О. до Верховного Суду надійшла касаційна скарга, в якій заявник, зокрема просив повідомити заявника та представника заявника про дату та час розгляду касаційної скарги. Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Боримської Ірини Олегівни про розгляд касаційної скарги у цій справі за участю заявника та його представника. Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану адвокатом Боримською Іриною Олегівною, залишити без задоволення. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №570/225/20 провадження №61-1943св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Олександрійська сільська рада Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_1, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2021 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_1, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, про визнання незаконним та скасування рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, рішення про затвердження проекту землеустрою та передачі земельних ділянок у власність, скасування державної реєстрації права власності. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 наданий дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,1393 га у власність для ведення особистого селянського господарства в с. Олександрія за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області. Зазначене рішення Олександрійською сільською радою прийнято з порушенням вимог земельного законодавства, оскільки водоохоронна зона та прибережно захисна смуга навколо водойми на території Олександрійської сільської ради становить 50 метрів, відповідно водоохоронна зона площею 0,0935 га на земельній ділянці площею 0,1393 га є прибережно-захисною смугою вказаної водойми, яка відповідно до вимог статей 83, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не підлягає передачі безоплатно у приватну власність громадянам. Ураховуючи викладене, заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави просив визнати незаконним та скасувати рішення Олександрійської сільської ради від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність"; визнати незаконним та скасувати рішення Олександрійської сільської ради від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність"; скасувати запис №31973942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, за ОСОБА_1, скасувати запис №31973535 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, за ОСОБА_1. Короткий зміст судового рішення першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 22 вересня 2020 року у складі судді Гладишевої Х. В. позов заступника керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави задоволено. Рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" визнано незаконними та скасовано. Скасовано запис №31973942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, та запис №31973535 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, за ОСОБА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що установивши, що земельна ділянка належить до земель водного фонду й передана ОСОБА_1 у приватну власність із порушенням Земельного кодексу України, тому наявні правові підстави для задоволення позову щодо визнання незаконним та скасування рішення сільради, а також скасування запису №31973942 про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 вересня 2020 року скасовано, позов заступника керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави задоволено. Рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" визнано незаконним та скасовано. Рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" визнано незаконним та скасовано. Скасовано запис №31973942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, за ОСОБА_1. Скасовано запис №31973535 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, за ОСОБА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що рішення Олександрійської сільської ради від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" та рішення Олександрійської сільської ради від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" суперечить вимогам статті 59 ЗК України, статті 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), тому рішення органу місцевого самоврядування правомірно визнано незаконним. Разом з тим ОСОБА_1 не повідомлено належним чином про день та час розгляду справи, розгляд якої було призначено на 22 вересня 2020 року, чим порушено конституційне право сторони на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права на підставі чого рішення суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили та не встановили наявність підстав для представництва прокуратурою інтересів держави. У матеріалах справи відсутні докази, які вказували б на те, що позивач попередньо, до звернення до суду, повідомляв Олександрійську сільську раду Рівненського району Рівненської області про те, що з її боку не здійснюються належним чином віднесені владні повноваження. Заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури не може бути належним позивачем у даній справі, оскільки прокуратурою не дотримано порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Крім того, суд першої інстанції розглянув справу без його участі та за відсутності відомостей про повідомлення його про час та місце розгляду справи. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі №910/3486/18, від 16 квітня 2019 року у справі №925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі №923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі №913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18 (провадження № К/9901/2624/190, від 09 грудня 2020 року у справі №188/1196/19 (провадження №61-11388св20), від 16 грудня 2020 року у справі №128/2294/17 (провадження №61-6913св20), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19), від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Інших доводів по суті спору касаційна скарга не містить. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Рівненської обласної прокуратури, у якому просить залишити оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки вона прийнята при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 23 лютого 2018 року №1005 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 наданий дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,1393 га у власність, для ведення особистого селянського господарства в с. Олександрія за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області (а. с. 17). Рішенням Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 17 квітня 2018 року №1129 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1393 га (кадастровий номер 5624680400:08:035:0379) у приватну власність ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства в с. Олександрія на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області та передано вказану земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення Олександрійської сільської ради (а. с. 18). Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2020 року №196987550 та №196987935 земельна ділянка, кадастровий номер 5624680400:08:035:0407, площею 0,0458 га та земельна ділянка, кадастровий номер 5624680400:08:035:0408, площею 0,0935 га зареєстровані за ОСОБА_1. Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 26 листопада 2018 року №10-17-0.4-1630/90-18 земельна ділянка з кадастровим номером 5624680400:08:035:0379, площею 0,1393 га, має водоохоронне обмеження у використанні площею 0,0935 га, що підтверджується схемою прибережної захисної смуги водного об'єкта (ширина 50 м). У переліку обмежень у використанні земельної ділянки від 14 березня 2018 року №36 сертифікованим інженером землевпорядником ОСОБА_2 встановлено, що на земельній ділянці ОСОБА_1, площею 0,1393 га, розташованій у с. Олександрія на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області знаходиться водоохоронна зона площею 0,0935 га. Згідно з інформацією Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області Олександрійською сільською радою під час відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована в зоні Р-3 (рекреаційна зона озеленених територій загального користування) не були враховані вимоги затвердженої містобудівної документації, а також положеня статті 59 ЗК України та статті 89 ВК України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду з позовом, прокурор зазначив, що спірна земельна ділянка відноситься до об'єкта водного фонду (водосховища), ширина прибережної захисної смуги становить 50 метрів від урізу води. Жоден орган державної влади чи місцевого самоврядування не мав права передавати у приватну власність землі водного фонду для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до статті 3 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки). Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. (стаття 19 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Згідно зі статтею 186 Земельного кодексу України проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які надають і вилучають земельні ділянки. За частиною третьою статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті. Відповідно до частини п'ятої статті 149 ЗК України, районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 26 листопада 2018 року №10-17-0.4-1630/90-18 земельна ділянка з кадастровим номером 5624680400:08:035:0379, площею 0,1393 га має водоохоронне обмеження у використанні площею 0,0935 га, що підтверджується схемою прибережної захисної смуги водного об'єкта (ширина 50 м). У переліку обмежень у використанні земельної ділянки від 14 березня 2018 року №36 сертифікованим інженером землевпорядником ОСОБА_2 встановлено, що на земельній ділянці ОСОБА_1, площею 0,1393 га, розташованій у с. Олександрія на території Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, знаходиться водоохоронна зона площею 0,0935 га. Установлено, що відповідно до генерального плану села Олександрія земельна ділянка ОСОБА_1 знаходиться у водоохоронній зоні (а. с. 44). Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема, зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434 (далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж, річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку №486. Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) (пункт 63.2). Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову щодо визнання незаконним та скасування рішення сільради, а також скасування запису №31973942 про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Щодо повноважень прокурора Відповідно до статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Тобто чинним законодавством передбачено обов'язок прокурора, який здійснює представництво інтересів громадянина або держави у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень, інтереси яких має намір представляти. Водночас у прокурора, який вживає заходи представницького характеру без зазначення органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, та набуває статуту позивача, даний обов'язок відсутній. Рівненською місцевою прокуратурою пред'явлено позов в інтересах держави до Олександрійської сільської ради Рівненського району, ОСОБА_1 без зазначення органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, у зв'язку з чим Рівненська місцева прокуратура набула статусу позивача. Звертаючись до суду з позовною заявою й оскаржуючи, зокрема, рішення Олександрійської сільської ради Рівненського району Рівненської області, на підставі якого ОСОБА_1 набув у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні прибережної захисної смуги навколо водойми. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що прокурор попередньо, до звернення до суду, не повідомив Олександрійську сільську раду Рівненського району Рівненської області. Доводи касаційної скарги про те, що відповідач про розгляд справи у суді першої інстанції належним чином повідомлений не був, до уваги не приймаються, оскільки представник відповідача ОСОБА_3 брала участь у розгляді цієї справи у суді апеляційної інстанції та реалізувала право на участь у судовому засіданні. Тому, у тому числі, з цих підстав, апеляційний суд і скасував судове рішення першої інстанції та ухвалив власне судове рішення виконавши вимоги статті 376 ЦПК України. Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не враховані висновки у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі №910/3486/18, від 16 квітня 2019 року у справі №925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі №923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі №913/299/18,, від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18 (провадження № К/9901/2624/19), від 09 грудня 2020 року у справі №188/1196/19 (провадження №61-11388св20), від 16 грудня 2020 року у справі №128/2294/17 (провадження №61-6913св20), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19), від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) не заслуговують на увагу, оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Рівненського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №463/4616/18 провадження №61-20505св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Львівська міська рада, ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Львівської міської ради, ОСОБА_2, в якому просила визнати за нею право власності в порядку спадкування на 1/2 частку у спадковому майні померлого ОСОБА_3? частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1. Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА _3, після смерті якого відкрилась спадщина, що складається з квартири АДРЕСА_1, яка належала спадкодавцю та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. Після смерті спадкодавця та заведення спадкової справи вона звернулась до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак нотаріус відмовив у видачі такого свідоцтва у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 відмовився надати нотаріусу правовстановлюючі документи для оформлення спадкових прав, про що направив нотаріусу відповідну заяву від 04 січня 2018 року. Через такі дії відповідача вона позбавлена можливості отримати свідоцтво про право на спадщину. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що оскільки оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно не є втраченими та знаходяться у відповідача, ним не оспорюється право позивача на спадкування частки у майні, то позивач обрала невірний спосіб захисту цивільного права. Ефективним способом захисту, який відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, є звернення до суду з позовом про зобов'язання відповідача надати оригінали правовстановлюючих документів нотаріусу, оскільки позивач, після того як вчинила всі необхідні дії для отримання свідоцтва про право на спадщину, позбавлена можливості оформити свої спадкові права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на майно в порядку спадкування задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 704,80 грн судового збору за подання до суду позовної заяви та 1 057,21 грн судового збору за подання до суду апеляційної скарги. Апеляційний суд виходив з того, що у позивача існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, оскільки відповідач не надає нотаріусу оригінали правовстановлюючих документів на спадкове майно, унаслідок чого позивач не може оформити спадщину. Належним та ефективним способом захисту буде обраний позивачкою спосіб шляхом визнання за нею в порядку спадкування права власності на 1/2 частку у спадковому майні померлого ОСОБА_3, що складає 1/4 частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1. Аргументи учасників справи У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права; невідповідність висновків суду обставинам, що мають значення для правильного вирішення справи, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що він не оспорює право позивача на спадкування частки в спадковому майні. У матеріалах справи відсутні зміни позивачем предмету або підстави позову, а в заявлених ОСОБА_1 до нього позовних вимогах та їх обґрунтуванні не відображено порушених, невизнаних або оспорюваних прав позивача. Апеляційний суд не врахував, що похоронами його померлого батька займався він особисто, без будь-якої допомоги позивача. Спадкову справу про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 заведено приватним нотаріусом 21 квітня 2016 року за його заявою, позивач звернулася до нотаріуса з відповідною заявою 12 вересня 2016 року. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3. За життя спадкодавець заповіту не склав. Після його смерті відкрилася спадщина на 1/2 частку у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА _1. Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 23 січня 2001 року зазначена квартира належала спадкодавцю на праві спільної сумісної власності разом із ОСОБА_2. Позивач є спадкоємцем першої черги (дружина). 12 вересня 2016 року, у встановлений законом шестимісячний строк, ОСОБА _1 звернулася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва на спадщину. Інший спадкоємець ОСОБА_2? син спадкодавця також звернувся до нотаріуса із аналогічною заявою в межах шестимісячного строку. 19 грудня 2018 року нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі №199/9502/15-ц (провадження №61-577св18) вказано, що "враховуючи, що оригінал правовстановлюючого документа знаходиться у відповідача, який, відмовившись від спадщини на користь позивача, відмовляється його надати, і ця обставина унеможливила видачу позивачу нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері - суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання за ОСОБА_4 права на _ частину у праві спільної власності на квартиру в порядку спадкування за законом". У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що оригінал правовстановлюючого документа знаходиться у ОСОБА_2, який відмовляється його надати, і ця обставина унеможливила видачу позивачу нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що у позивача існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, у зв'язку з чим визнання за позивачем права власності на частку у праві спільної власності на нерухоме майно в порядку спадкування є ефективним способом захисту її порушеного права. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_2, що ОСОБА_1 мала б змінити предмет та підставу позову, оскільки він не оспорював право позивача на спадкування, та зазначає, що суд самостійно здійснює правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовує при прийнятті рішення норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Разом з тим відповідно до частин першої - четвертої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року в справі №175/1941/16-ц (провадження №61-19798св18) вказано, що "у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2020 року у справі №279/2044/18 (провадження №61-4108св19) зазначено, що "предметом спору у цій справі є визнання права на спадкове майно - житловий будинок житлового будинку АДРЕСА_1, а тому відповідачами у справі мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини". У справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА _2 є спадкоємцями померлого ОСОБА_3, які прийняли спадщину в установленому законом порядку, а тому ОСОБА_2 є належним відповідачем у справі. З урахуванням викладеного, Львівська міська рада є неналежним відповідачем у цій справі. Тому суди мали відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради з підстави пред'явлення його до неналежного відповідача. За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради, але помилився щодо мотивів такої відмови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено частково без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради скасувати, рішення суду першої інстанції в цій частині змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови; в іншій частині оскаржене судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради скасувати. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Львівської міської ради змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №604/875/18 провадження №61-5605св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Підволочиська районна державна адміністрація Тернопільської області, ОСОБА_2, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт", Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року у складі судді Сташківа Н. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Храпак Н. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області, ОСОБА_2, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт", Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської райдержадміністрації, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області (далі - Підволочиська РДА Тернопільської області), ОСОБА_2, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, приватне підприємство "Горизонт" (далі - ПП "Горизонт"), Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Тернопільській області), про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Позовні вимоги мотивовано тим, що розпорядженням голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 09 лютого 2010 року №63 ОСОБА_1 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства. Разом із тим, під час розроблення проекту землеустрою у 2018 році встановлено, що вказана земельна ділянка перебуває у власності іншої особи - ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №805650, виданого 29 серпня 2012 року управлінням Держкомзему у Підволочиському районі. Звернувшись із відповідним запитом до відділу Держгеокадастру у Підволочиському районі у 2018 році їй стало відомо, що державний акт на право власності на земельну ділянку виданий на ім'я ОСОБА_2 на підставі розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області №476-од від 26 липня 2012 року. На думку позивача, Підволочиська РДА Тернопільської області була позбавлена можливості приймати будь-які рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 у зв'язку із відсутністю затвердженого проекту землеустрою відповідачем. Крім того, ОСОБА_2 є жителькою смт Підволочиськ, а земельна ділянка, яка була передана їй у власність, розташована на території Городницької сільської ради. Оскаржуване рішення Підволочиської РДА Тернопільської області та державний акт порушує право позивача як особи, яка мала намір отримати спірну земельну ділянку у власність. Посилаючись на зазначене, просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од "Про передачу безоплатно у власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради", визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із відсутності порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача. На думку судів, отримання позивачем дозволу на розроблення проекту землеустрою не означає позитивного рішення про надання її у власність та не гарантує набуття права власності на земельну ділянку, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. На момент прийняття оскаржуваних розпорядження та державного акта ОСОБА_1 не було виготовлено технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, а тому сам факт отримання нею дозволу на розробку проекту землеустрою, який є стадією процесу отримання права власності, не гарантує особі набуття такого права, що свідчить про відсутність порушених прав позивача та відсутність правових підстав для задоволення позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У травні 2021 року справу №604/875/18 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції застосовано норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Так, у вказаній постанові Верховний Суд зробив висновок про те, що набуття особою права власності чи права користування на земельну ділянку відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проекту землеустрою, та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність чи користування. Разом із тим, у цій справі відповідач не отримувала дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та не розробляла відповідний проект, що свідчить про порушення рівності прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та про порушення етапів отримання особою у власність земельної ділянки. Суди не звернули уваги на те, що у порушення вимог статті 118 ЗК України Підволочиської РДАТернопільської області прийняла рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 при відсутності відповідних документів, які прямо передбачені законом. Доводи інших учасників справи У травні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які є аналогічними доводам позовної заяви та апеляційної скарги і зводяться до незгоди заявника із наданою судами оцінкою доказів у справі та встановлених на їх підставі обставин. Позивач не надала належних доказів на підтвердження факту порушення оскаржуваними рішенням та державним актом її прав та інтересів, а тому у зв'язку з посиланням на формальне порушення закону, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 03 лютого 2010 року ОСОБА_1 звернулася до голови Підволочиської РДА Тернопільської області із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2,00 га, що знаходиться за межами населеного пункту на території Городницької сільської ради (а. с. 9, т. 1) Згідно із розпорядженням голови Підволочиської РДА Тернопільської області від 09 лютого 2010 року №63 надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_1 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку з наступним поданням її на розгляд та затвердження райдержадміністрацією (а. с. 7, т. 1). Розпорядженням Підволочиської РДА Тернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од передано безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель резервного фонду Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_2 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на проведення землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку (а. с. 16, т. 1) На підставі вказаного розпорядження та виготовленої технічної документації 29 серпня 2012 року управлінням Держкомзему у Підволочиському районі ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №805650 площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Городницької сільської ради, кадастровий номер 6124681600:01:004:0874 (а. с. 13, 86, т. 1) Судами встановлено, що лише у квітні 2018 року ОСОБА_1 замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту на підставі розпорядження голови Підволочиської районної державної адміністрації №63 від 09 лютого 2010 року та згідно з викопіювання місця розташування земельної ділянки (з плану розподілу території), яке є долученим до розпорядження. Під час підготовки проекту було встановлено, що земельна ділянка, відносно якої розроблявся проект землеустрою на підставі цього розпорядження, перебуває у власності іншої особи, відомості про що містяться у державному земельному кадастрі (кадастровий номер земельної ділянки 6124681600:01:004:0874), у зв'язку з чим виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність неможливе, що вбачається із повідомлення ФОП ОСОБА_3 від 17 квітня 2018 року №2 (а. с. 12, т. 1) Разом із тим, апеляційним судом при допиті свідка у судовому засіданні 17 лютого 2021 року третя особа ФОП ОСОБА_3 не зміг дати пояснення, яким чином ним ідентифікована спірна земельна ділянка, на яку претендує позивач, і що це та сама земельна ділянка, відносно якої видані спірні розпорядження і державний акт. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку про те, що об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту прав та інтересів та встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням вказаних норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного права та інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Звертаючись до суду із позовом про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Підволочиської РДАТернопільської області від 26 липня 2012 року №476-од "Про передачу безоплатно у власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради" та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, ОСОБА_1 обґрунтовувала позовні вимоги порушенням її права як особи, якій надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку. Отже, предметом спору у справі, що переглядається, є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі вказаного РІШЕННЯ: Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні правовідносини. Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України (тут і надалі - у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин із метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Порядок приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У справі, що переглядається, судами встановлено, що розпорядженням Підволочиської районної державної адміністрації Тернопільської області №63 від 09 лютого 2010 року надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Городницької сільської ради за межами населеного пункту. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_1 звернутися до землевпорядної організації, яка має ліцензію на виконання землевпорядних робіт, для замовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку з наступним поданням її на розгляд та затвердження райдержадміністрацією. Разом із тим, у період з 09 лютого 2010 року (з моменту надання дозволу на розробку технічної документації) до 26 липня 2012 року (надання земельної ділянки у власність іншій особі) ОСОБА_1 не здійснила відповідних дій та лише в квітні 2018 року (тобто через 8 років) замовила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а тому суди обґрунтовано констатували відсутність порушеного права позивача на першочергове отримання у власність земельної ділянки. Колегія суддів зауважує, що земля є унікальним обмеженим природним ресурсом, а отже, її розподіл є особливо чутливим, при здійсненні якого підлягають дотриманню принципи справедливості, розумності і добросовісності. Сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно, враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Обов'язок діяти добросовісно поширюється на обидві сторони. Так, може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки, необґрунтовано зволікає з розглядом проекту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проекту землеустрою та затверджує цей проект щодо іншої особи. Разом із тим, не може вважатися добросовісною поведінка особи, яка висловила бажання на безоплатну приватизацію земельної ділянки, проте після отримання відповідного дозволу тривалий час не вчиняє жодних дій. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц зроблено висновок про те, що дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки вчинити певні дії на землі власника, а рішення про надання такого дозволу не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Таким чином, сам по собі факт надання дозволу на розробку проекту землеустрою відповідним органом кільком особам на одну і ту ж земельну ділянку не може свідчити про неправомірність дій такого органу. Право на розробку проекту землеустрою не є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а тому і не дає підстави для застосування таких термінів як "правомірні очікування" та "законне сподівання", оскільки законодавством, що регулює земельні правовідносини, чітко передбачено правовий механізм і визначено процедуру отримання у власність земельної ділянки, що встановлює не тільки права, а й покладає обов'язки на виконання відповідних дій особою, яка має намір та висловила бажання отримати у власність земельну ділянку, після отримання нею відповідного дозволу на розробку технічної документації землеустрою. Таким чином, встановивши, що позивач відповідних дій не вчинила, не розробила документацію проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, звернувшись до землевпорядної організації лише через 8 років, та враховуючи, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки не порушує її права, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16, є безпідставними, оскільки правовідносини у вказаній справі та справі, що переглядається, не є подібними. Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Верховний Суд наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсальний характер, а регулятивний вплив частини четвертої статті 263 ЦПК України, якою, зокрема, передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. З огляду на зміст указаної постанови у справі №380/624/16, предметом спору якої є визнання незаконним розпорядження та скасування наказу про надання дозволу на розробку проекту землеустрою і зміст спору у цій справі (визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки та державного акта на право власності на земельну ділянку), очевидним є висновок, що правовідносини не є тотожними за предметом позову, змістом вимог та матеріально-правовим регулюванням. Різними є також встановлені судами фактичні обставини справ. Таким чином, виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю порушених, оспорюваних чи невизнаних прав позивача є правильним. Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №2-4069/10 провадження №61-13836св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Виконавчий комітет Шевченківської районної ради міста Чернівці, особа, яка подала апеляційну скаргу - Акціонерне товариство "Альфа-Банк" розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу особи, яка не брала участі у справі Акціонерного товариства "Альфа-Банк", підписану представником Матвійчуком Михайлом Зеноновичем, на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 02 липня 2021 року у складі суду: Лисака І. Н., Владичана А. І., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: Історія справи У листопаді 2010 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до виконкому Шевченківської районної ради міста Чернівці про визнання права на самочинно переплановане та надбудоване нерухоме майно. Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка складається: з підвалу ІІІ, площею 12,70 кв. м; на першому поверсі з: тамбуру 1-1 площею 6,0 кв. м, холу 1-2 площею 9,7 кв. м, кухні 1-3 площею 12,8 кв. м, кімнати 1-4 площею 22,4 кв. м, санвузла 1-5 площею 4,8 кв. м, коридору 1-6 площею 2,3 кв. м, кімнати 1-7 площею 16,8 кв. м; на мансарді з: холу 1-8 площею 16,0 кв. м, кімнати 1-9 площею 14,3 кв. м, кімнати 1-10 площею 25,3 кв. м, санвузла 1-11 площею 4,6 кв. м, кімнати 1-12 площею 19,3 кв. м. та балкону площею 5,8 кв. м, загальною площею 172,8 кв. м, в тому числі житловою площею 98,1 кв. м. Позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання права власності на належні до квартири АДРЕСА_1 надвірні будівлі та споруди: сарай літ. "Б"; убиральня літ. "В"; вигрібна яма І; огорожа №1; ворота №2, залишено без розгляду. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду 31 березня 2021 року АТ "Альфа-Банк" подало апеляційну скаргу. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року АТ "Альфа-Банк" поновлено строк на апеляційне оскарження, а ухвалою цього ж суду від 11 травня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі та в подальшому ухвалою 24 травня 2021 року зазначену справу призначено до розгляду. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без руху з наданням строку для подачі суду апеляційної інстанції заяви із зазначенням поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року. Ухвала мотивована тим, що під час перегляду рішення суду в судовому засіданні стали відомі обставини, які впливають на вирішення питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження, які не були відомі на час відкриття апеляційного провадження. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 02 липня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без розгляду. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що причини пропуску строку на апеляційне оскарження з посиланням на те, що: ПАТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", не було залучено до участі в якості співвідповідача; відсутні будь-які докази того, що судом було надано іпотекодержателю оскаржуване рішення суду; іпотекодержатель не знав про наявність оскаржуваного рішення суду та не був знайомий з його офіційним змістом до 29 березня 2021 року; жодних доказів того, що експерту оскаржуване рішення суду було надано саме АТ "Укрсоцбанк" немає; таке рішення міг надати йому сам позивач по справі при виїзді експерта на місце знаходження майна; отримання висновку про вартість майна, в додатках якого містилося оскаржуване рішення суду, не свідчить про ознайомлення іпотекодержателя із змістом такого, оскільки метою проведення оцінки є визначення вартості майна і саме ця інформація досліджувалась заявником, а не методика проведення оцінки та додатки до неї є неповажними. Апеляційний суд виходив з того, 03 грудня 2019 року АТ "Альфа-Банк" стало правонаступником АТ "Укрсоцбанк". Право апеляційного оскарження рішення суду до АТ "Альфа-Банк" перейшло на таких самих умовах в строк, що діяли для особи, яку він замінив. На час ухвалення оскаржуваного рішення суду та виготовлення звіту про вартість майна № ВА 180118-013 від 30 січня 2018 року, долученого АТ "Укрсоцбанк" до матеріалів справи №727/1990/18, в якому використовувалося оскаржуване рішення, рішення перебувало в загальному доступі, наявність в копії судового рішення ідентифікації усіх осіб спростовують доводи заяви про те, що скаржник та/або особа, яку він замінив отримав зазначене рішення не у спосіб, встановлений законом. Зазначив, що визначальним є встановлення обставини наявності судового рішення в 2017 році, що надавало змогу оскаржити судове рішення в апеляційному порядку, а не дослідження факту його одержання. Дійшов висновку, що банку з урахуванням наявності у 2017 році ідентифікованого тексту оскарженого судового рішення за умови добросовісного використання процесуальних прав надавало змогу його оскаржити у значно менший період ніж у 2021 році, поновлення такого строку, понад 10 років, не буде виправданим та призведе до порушення правової визначеності остаточності судового рішення, гарантованого сторонам у цій справі. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11 серпня 2021 року АТ "Альфа-Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що банку в процесі виконання рішення суду у справі №2-2475/2012 стало відомо, що іпотечне майно належить іншій особі, а саме ОСОБА_1, тому банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до нового власника (справа №727/1990/18). Під час розгляду зазначеної справи стало відомо, що ОСОБА_1 набула право власності на предмет іпотеки за рішенням суду від 14 лютого 2008 року у справі №2-996/2008, яке постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасовано. Під час виконання цього судового рішення 17 березня 2021 року зі змісту довідки державного реєстру встановлено, що спірне майно належить ОСОБА_1 на підставі оскарженого у цій справі судового рішення від 23 листопада 2010 року. З цих осбтавин, 29 березня 2010 року банк ознайомився з оскарженим судовим рішенням в ЄДРСР і того ж дня подало апеляційну скаргу. Вказує, що апеляційний суд, в порушення норм процесуального права не врахував, що в матеріалах справи відсутні докази про вручення відповідачу копії оскарженого судового рішення, посилання апеляційного суду на частину дев'яту статті 6 ЦПК України є необґрунтованими. Банку не відомо обставини щодо наявності оскарженого судового рішення у експерта, жодних доказів про надання представниками банку експерту судового рішення матеріали справи не містять. При долученні до позовної заяви висновку експерта банку не було відомо про наявність оскарженого судового рішення, адже позивач посилався на судове рішення від 14 лютого 2018 року. Зазначає, що ухвала апеляційного суду суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі №404/4551/19, від 18 березня 2020 року у справі №755/6119/17, від 06 вересня 2019 року у справі № П/811/13/17. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження і відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Надходження відзиву на касаційну скаргу У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якій просить касаційну скаргу АТ "Альфа-Банк" повернути та закрити апеляційне провадження. Відзив аргументований тим, що доводи касаційної скарги не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки банку про існування оскарженого судового рішення стало відомо у липні 2017 року про, що свідчать матеріали справи №727/1990/18. У зазначеній справі ПАТ "Укрсоцбанк" зазначає, що право власності на іпотечну квартиру зареєстровано за іншою особою - ОСОБА_1. У апеляційній скарзі на рішення суду у справі №727/1990/18 банк посилається на довідку з державного реєстру від 09 вересня 2017 року. Початком перебігу строку на апеляційне оскарження слід вважати 09 вересня 2017 року. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 24 грудня 2020 року зазначено, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною першою статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Системний аналіз змісту наведених норм процесуального права дозволяє дійти висновку, що початок перебігу передбаченого статтею 354 ЦПК України строку апеляційного оскарження рішень суду першої інстанції поширюється як на випадки оскарження цих судових рішень учасниками справи, так і особами, які не брали участі у справі. Водночас особа, яка не брала участі у справі та пропустила строк на апеляційне оскарження судових рішень, встановлений статтею 354 ЦПК України, має подати клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення із зазначенням підстав поновлення строку та доказів поважності причин його пропущення. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. 31 березня 2021 року особа, яка не брала участі у справі, АТ "Альфа-Банк" подало до суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року та клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якій зазначило, що участі у справі не приймало, оскарженим судовим рішенням порушено його права. Чернівецький апеляційний суд ухвалою від 16 квітня 2021 року, дійшовши висновку про наявність підстав для поновлення строку, задовольнив клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2010 року та в подальшому ухвалою від 11 травня 2021 року відкрив апеляційне провадження. Ухвалою цього ж суду від 24 травня 2021 року справу призначено до розгляду. 25 червня 2021 року під час розгляду справи суд апеляційної інстанції своєю ухвалою залишив апеляційну скаргу з наданням строку для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження, а наступною ухвалою від 02 липня 2021 року вважав необґрунтованими наведені в поданій АТ "Альфа-Банк" заяві підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження та керуючись частиною дев'ятою статті 10, частиною тринадцятою статті 187 ЦПК України залишив апеляційну скаргу без розгляду. Постановляючи оскаржену ухвалу на стадії апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що норма частини третьої статті 187 ЦПК України щодо залишення позовної заяви без розгляду вирішується на стадії відкриття провадження у справі і не стосується випадків пропущення строку звернення до суду. Питання поновлення строку апеляційного оскарження вирішується судом апеляційної інстанції на стадії відкриття апеляційного провадження, а не після того, як таке провадження вже відкрите. До того ж наслідком пропущення строку апеляційного провадження і відсутності підстав для його поновлення є відмова у відкритті апеляційного провадження, а не залишення апеляційної скарги без розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи до апеляційного суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 400, 411, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк", підписану представником Матвійчуком Михайлом Зеноновичем, задовольнити. Ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 02 липня 2021 року скасувати. Справу №2-4069/10 направити до суду апеляційної інстанції для продовження її розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 липня 2021 року м. Київ справа №686/16060/17 провадження №61-11317св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, треті особи: виконавчий комітет Хмельницької міської ради, департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради, управління Державної архітектурної-будівельної інспекції в Хмельницькій області, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, учасники справи за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, відділ капітального будівництва Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області, приватне підприємства "Гринь", треті особи: виконавчий комітет Хмельницької міської ради, департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради, управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Хмельницькій області, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року у складі судді Стефанишина С. Л. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Гринчука Р. С., Костенка А. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: виконавчий комітет Хмельницької міської ради, департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради, управління Державної архітектурної-будівельної інспекції в Хмельницькій області, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) АДРЕСА_1, про усунення перешкод в користуванні нежилим приміщенням та демонтування прибудови. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що 23 грудня 2013 року між відділом капітального будівництва управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області (далі - ВКБ УМВС України в Хмельницькій області), та інвестором - приватним підприємством "Гринь" (далі - ПП "Гринь"), в особі директора ОСОБА_3 укладено інвестиційний договір №1/126-13 на участь у будівництві за адресою: АДРЕСА_2. Згідно з п. 1.1 інвестиційного договору сторони визначили предметом договору умови участі інвестора в інвестуванні будівництва нежитлових приміщень АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, що розташовані під квартирами АДРЕСА_6, АДРЕСА_7 (80-кв. житловий будинок з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів). Відповідно до п.1.2 інвестиційного договору загальна проектна площа об'єкту інвестування на момент укладення договору складає 86,9 кв. м. Загальна проектна площа підлягає уточненню за актом інвентаризації БТІ. 03 лютого 2014 року між ПП "Гринь" в особі директора Гриня А. Г. (відчужувач) та ОСОБА_1 (набувач), укладено договір переуступки права вимоги на будівництво нежитлового приміщення (далі - договір переуступки). Згідно із п. 1 договору переуступки відчужувач переуступив, а набувач прийняв майнові права - право вимоги на одержання у власність нежитлових приміщень №8, №9, №10, загальною площею 86,9 кв. м, що розташовані в осях 1-7 другого під'їзду житлового будинку по АДРЕСА_2. У п. 2 договору переуступки зазначено, що вказані нежитлові приміщення №8, №9, №10 (майнові права) належать відчужувачу на підставі інвестиційного договору №1/126-13 на участь у будівництві за адресою АДРЕСА_2 від 23 грудня 2013 року, укладеного з замовником будівництва - ВКБ УМВС України в Хмельницькій області, всі права та зобов'язання інвестора за яким переходять до набувача з моменту підписання даного договору, а замовник з моменту підписання даного договору несе свої зобов'язання перед набувачем. 05 грудня 2014 року управлінням державного архітектурного будівельного контролю у Хмельницькій області зареєстровано декларацію про готовність об'єкта - 80-ти квартирного житлового будинку з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів на АДРЕСА_2. Цей факт свідчить про те, що будівництво будинку закінчено, об'єкт готовий до експлуатації. У подальшому змінено адресу прийнятого до експлуатації 80-квартирного житлового будинку з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів на АДРЕСА_2 на АДРЕСА_1, що підтверджується листом управління архітектури та містобудування департаменту архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради від 16 грудня 2014 року №4812/03- 01-05.23 квітня 2016 року ОСОБА_1 у встановленому законом порядку зареєструвала належне їй право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 86,9 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно за №58215697, сформованою 27 квітня 2016 року. Згідно поверхового плану та експлікації технічного паспорту, виготовленого Хмельницьким бюро технічної інвентаризації 25 квітня 2014 року на нежитлове приміщення АДРЕСА_8, до складу нежитлового приміщення №8 входять коридор №1, площею 12, 8 кв. м, приміщення №2 площею 19,2 кв. м, приміщення №3 площею 5,2 кв. м, приміщення №4 площею 19,4 кв. м, приміщення №5 площею 15,0 кв. м, приміщення №6 площею 10,6 кв. м, приміщення №7 площею 4,7 кв. м, загальною площею 86,9 кв. м. Власником квартири АДРЕСА_9 є відповідач - ОСОБА_2 ОСОБА_2 здійснив реконструкцію своєї квартири, облаштувавши окремий вхід до своєї квартири, на що йому будо видано декларацію про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири під стоматологічний кабінет. Однак у даній декларації нічого не вказано про проведення добудов до належної йому квартири. Не дивлячись на це, ОСОБА_2 здійснив самочинну прибудову господарського приміщення, добудувавши його до свого балкону. Самочинно прибудоване приміщення межує із зовнішньою стіною належного позивачу за первісним позовом на праві власності нежитлового приміщення, позначеного в поверховому плані технічного паспорту за №4, площею 19,4 кв. м. Здійснивши самочинну прибудову ОСОБА_2 заклав цеглою вікно у належному позивачу на праві власності приміщенні №2. ОСОБА_2, облаштовуючи окремий вхід до приміщення своєї квартири АДРЕСА_10, замурував частину належного позивачу приміщення, визначеного в поверховому плані технічного паспорта № "З", площею 5,2 кв. м. та замурував вікно в належному їй приміщенні позначеному в поверховому плані №2 площею 19,2 кв. м. Дані прибудови відбулися без будь якого погодження з позивачем, указані прибудови перешкоджають їй в користуванні нежитловим приміщенням, та грубо порушують її право власності. Таким чином, просила: - зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні нежитловим приміщенням АДРЕСА_8; - демонтувати самовільно збудовану конструкцію, яка межує із зовнішньою стіною нежитлового приміщення №8; - демонтувати прибудову, якою замуровано частини нежитлового приміщення, визначеного на поверховому плані до технічного паспорта за №2 та №3. У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ВКБ МВС України в Хмельницькій області, ПП "Гринь", треті особи: виконавчий комітет Хмельницької міської ради, департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради, управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Хмельницькій області, ОСББ №176 на АДРЕСА_1, про визнання правочинів недійсними. В обгрунтування зустрічних позовних вимог посилався на те, що інвестиційний договір від 23 грудня 2013 року №1/126-13 є нікчемним правочином, оскільки його зміст суперечить вимогам закону, виходячи з наступного. Так, предметом вищевказаного інвестиційного договору №1/126-13, є підвальне допоміжне приміщення, а не офісні приміщення та творчі майстерні, як зазначає позивач у своєму первісному позові. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку. Однак, всупереч вимогам закону, ОСОБА_1, зареєструвала право власності на вищевказаний підвал у житловому будинку АДРЕСА_1, що підтверджується інформаційною довідкою №58215697. ОСОБА_1 набула усіх прав та обов'язків відповідно до інвестиційного договору №1/126-13, який є предметом спору. А тому і договір переуступки права вимоги укладений 03 лютого 2014 року між ПП "Гринь" та ОСОБА_1 також підлягає визнанню недійсним. Таким чином, ОСОБА_2 просив визнати недійсними: - інвестиційний договір від 23 грудня 2013 року №1/126-13 на участь у будівництві за адресою АДРЕСА_2, укладений між ВКБ УМВС України в Хмельницькій області та "ПП "Гринь"; - договір переуступки права вимоги на будівництво нежитлового приміщення на одержання у власність нежитлових приміщень №8, 9, 10 загальною площею 86,9 кв. м на АДРЕСА_2, укладеного між ПП "Гринь" та ОСОБА_1 03 лютого 2014 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено; усунуто перешкоди в користуванні нежитловим приміщенням АДРЕСА_8, належного ОСОБА_1 шляхом демонтажу: самовільно збудованої прибудови до цокольного поверху будинку АДРЕСА_1, яка розташована під лоджією квартири АДРЕСА_10, що належить ОСОБА_2 та межує з приміщеннями, позначеними в поверхневому плані технічного паспорту на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за №5, №4, №3; цегли, якою закладено віконний проріз в приміщенні, яке позначене на поверхневому плані технічного паспорту ОСОБА_1 за №2; забетонованої площадки з підпорною стінкою якою забетоновано приміщення позначене в поверхневому плані технічного паспорта на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за №3. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи первісний позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що прибудова до цокольного поверху будинку АДРЕСА_1, під лоджією квартири ОСОБА_2, що межує з приміщеннями ОСОБА_1 № №3-5; закладка цеглою віконного прорізу в приміщенні ОСОБА_1 №2; влаштування майданчика з підпірною стінкою, яким забетоновано приміщення АДРЕСА_11, створюють перешкоди в користуванні нежитловим приміщенням ОСОБА_1, а тому їх слід усунути. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд виходив з необґрунтованості заявлених вимог, а також недоведеності факту порушення прав ОСОБА_2 укладенням оспорюваних договорів. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули уваги на відсутність доказів порушення прав ОСОБА_1. Так, здійснюючи добудови заявник мав відповідні дозволи. Зокрема, у матеріалах справи містяться декларація про початок будівельних робіт та декларація про готовність до експлуатації об'єкта, які зареєстровані у передбаченому законом порядку. Під час проведення реконструкції заявник не спілкувався із ОСОБА_1 щодо наявності будь-яких перешкод у користуванні майном. ОСОБА_2 вважає, що поза увагою судів залишилося те, яке саме майно належить ОСОБА_1, оскільки наявні у справі документи містять певні розбіжності. Також посилається на неповноту висновку експерта. Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У жовтні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли відзиви від ОСОБА_1 та від ВКБ УМВС України в Хмельницькій області, у якому заявники просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки рішення є законними та обгрунтованими. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що23 грудня 2013 року між ВКБ УМВС України в Хмельницькій області та ПП "Гринь" укладено інвестиційний договір №1/126-13 на участь у будівництві за адресою АДРЕСА_2. Згідно п. 1.1 цього договору сторони визначили предметом договору умови участі інвестора в інвестуванні будівництва нежитлових приміщень АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, що розташовані під квартирами АДРЕСА_6, АДРЕСА_7 (80-квартирний житловий будинок з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів). Відповідно до п.1.2 інвестиційного договору загальна проектна площа об'єкту інвестування на момент укладення договору складає 86,9 кв. м. Загальна проектна площа підлягає уточненню за актом інвентаризації БТІ. 03 лютого 2014 року між ПП "Гринь" та ОСОБА_1 укладено договір переуступки права вимоги на будівництво нежитлового приміщення, за яким відчужувач переуступив, а позивачка прийняла майнові права - право вимоги на одержання у власність нежитлових приміщень №8, №9, №10, загальною площею 86,9 кв. м, що розташовані в осях 1-7 другого під'їзду житлового будинку по АДРЕСА_2.05 грудня 2014 року Управлінням ДАБК у Хмельницькій області зареєстровано декларацію про готовність об'єкта - 80-квартирного житлового будинку з вбудованими офісними приміщеннями та творчими майстернями художників і архітекторів по АДРЕСА_2. У подальшому змінено адресу цього будинку на АДРЕСА_1.23 квітня 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на нежитлове приміщення загальною площею 86,9 кв. м, по АДРЕСА_1. Згідно поверхового плану та експлікації техпаспорта на нежитлове приміщення №8 по АДРЕСА_1, до складу нежитлового приміщення №8 загальною площею 86,9 кв. м входять коридор №1, площею 12, 8 кв. м, приміщення №2 площею 19,2 кв. м, приміщення №3 площею 5,2 кв. м, приміщення №4 площею 19,4 кв. м, приміщення №5 площею 15,0 кв. м, приміщення №6 площею 10,6 кв. м, приміщення №7 площею 4,7 кв. м. ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_9. На підставі декларації про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири, робочого проекту реконструкції ОСОБА_2 здійснив реконструкцію своєї квартири у стоматологічний кабінет, облаштувавши окремий вхід до нього. Управлінням ДАБК 13 лютого 2017 року зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації цього об'єкта. Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 24 квітня 2019 року №611/018 установлено наявність прибудови до цокольного поверху будинку АДРЕСА_1, яка облаштована під лоджією квартири АДРЕСА_10, що належить ОСОБА_2 та межує з приміщеннями, позначеними в поверховому плані технічного паспорту на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за АДРЕСА_12, АДРЕСА_13, №3; відсутність (закладення цеглою) віконного прорізу в приміщенні, позначеному в поверховому плані технічного паспорта ОСОБА_1 за №2; відсутність приміщення, вказаного в поверховому плані технічного паспорту на нежитлове приміщення ОСОБА_1 за №3 площею 5,2 кв. м, при цьому фактично на місці приміщення знаходиться забетонована площадка з підпірної стінкою. У приміщенні ОСОБА_1 №4 вікно не замуроване, але виходить не у зовнішній простір, а до приміщення добудови, яка влаштована під приміщенням лоджії квартири АДРЕСА_10. Площа та склад приміщень цокольного поверху будинку АДРЕСА_1 змінилася внаслідок влаштування приміщення площею 6,8 кв. м під лоджією квартири АДРЕСА_10. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статей 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Згідно зі статтею 41 Конституції України, частиною першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно із частинами другою, четвертою, п'ятою статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян. У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погоджується з висновком експерта та зазначає, що не вчиняв дій, які перешкоджають ОСОБА_1 користуватися власністю Суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам заявника та вказав, що висновки експертизи ним не спростовані. Дослідивши матеріали справи суди попередніх інстанцій обгрунтовано дійшли висновку про те, що внаслідок реконструкції квартири ОСОБА_2 змінилася площа та склад нежитлових приміщень цокольного поверху, які належать на праві власності ОСОБА_1. Так, в результаті облаштування бетонного майданчика з підпірною стінкою фактично знищено приміщення №3 площею 5,2 кв. м, а також віконний проріз в приміщенні №2, що належать ОСОБА_1. В результаті добудови, яка облаштована під приміщенням лоджії квартири АДРЕСА_10 наявне вікно в приміщенні ОСОБА_1. №4 не виконує свою функцію щодо освітлення, інсоляції та провітрювання приміщення, оскільки виходить не у зовнішній простір, а до приміщення ОСОБА_2. Указані обставини свідчать про порушення права ОСОБА_1, як власника майна, на належне користування ним. Отже, обгрунтованими є судові рішення про усунення вказаних перешкод у здійсненні ОСОБА_1 права користування своїм майном. Щодо вимог, заявлених у зустрічному позові, слід зазначити наступне. Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення загальною площею 86,9 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1. Зі змісту п. 1.1 інвестиційного договору №1/126-13 від 23 грудня 2013 року, п. 1 договору переуступки права вимоги на будівництво нежитлового приміщення від 03 лютого 2014 року вбачається, що предметом цих договорів є нежитлове приміщення. Наведене спростовує твердження заявника, що предметом оспорюваних правочинів є приміщення загального користування, які мають перебувати у спільній сумісній власності усіх власників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку. Отже обгрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні зустрічного позову. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року зупинено виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку. З урахуванням того, що касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України колегія поновлює виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року. Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 06 лютого 2020 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 травня 2021 року м. Київ справа №759/9199/16-ц провадження №61-11144св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Державна архітектурно-будівельна інспекція України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог 05 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив заборонити останній здійснювати будь-які будівельні роботи у житловому будинку на АДРЕСА_1. Крім того, 08 липня 2016 року ОСОБА_1 подав позов до ОСОБА_5 та ОСОБА_6, у якому просив заборонити відповідачам здійснювати будь-які будівельні роботи у житловому будинку на АДРЕСА_2. На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він є власником ј частини домоволодіння на АДРЕСА_3, що є квартирою АДРЕСА_4, ОСОБА_2 - 1/6 частини зазначеного домоволодіння, що є квартирою АДРЕСА_5, а ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - 2/6 частин домоволодіння, що є квартирою АДРЕСА_6. Навесні 2016 року відповідачі, не повідомивши його, розпочали будівельні роботи на своїх частинах домоволодіння з метою перебудови та прибудови житлових і нежитлових приміщень. При цьому, Департамент державної архітектурної інспекції у м. Києві не надавав та не реєстрував документів дозвільного та декларативного характеру, що надають право на виконання будівельних робіт за вказаною адресою. Вважає, що належній його частині домоволодіння може бути заподіяна шкода, оскільки відповідачі мають намір, окрім іншого, знести окремі несучі конструкції та збільшити площу забудови, що може вплинути на освітлення його квартири. 16 травня 2018 року позивач подав суду заяву про зміну предмета позову, в якій просив суд зобов'язати ОСОБА_2 знести самовільно збудовані прибудови, позначені на плані будинку як приміщення № №3-4, 3-5, а в технічному паспорті на будинок під літ. "а9" та літ. "а10". Зазначав, що вказане будівництво є самочинним, до органу державного архітектурно-будівельного контролю ОСОБА_2 не зверталася, прибудови не відповідають вимогам будівельних норм і правил. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року у складі судді Шум Л. М. позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 знести самовільно збудовані прибудови, позначені на плані будинку як приміщення № №3-4, 3-5, а в технічному паспорті на будинок під літ. "а9" та літ. "а10", що розташовані на АДРЕСА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для знесення самовільно збудованих прибудов з огляду на відсутність доказів отримання відповідачкою документів дозвільного та декларативного характеру на виконання будівельних робіт та щодо прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта у будинку АДРЕСА_3. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові. Апеляційний суд виходив із недоведеності позивачем того, що реконструкція спірної будівлі здійснена відповідачкою з істотним порушенням будівельних норм і правил, суперечить суспільним інтересам або порушує його права, має будь-який вплив на освітлення належної на праві власності квартири. Короткий зміст вимог касаційної скарги 28 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №822/2149/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору. Відповідачкою не було надано доказів, що під час самовільного будівництва нею дотримані санітарно-технічні та будівельні норми, не отримала згоду всіх співвласників земельної ділянки для проведення добудови. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Святошинського районного суду міста Києва справу №759/9199/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Державна архітектурно-будівельна інспекція України, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про зобов'язання знести самовільно збудовані приміщення. Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу №759/9199/16-ц призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 квітня 2003 року ОСОБА_1 є власником ј частини житлового будинку на АДРЕСА_3 та ј частини земельної ділянки за цією ж адресою. На підставі договору дарування від 16 вересня 2015 року ОСОБА_2 є власником 1/6 частини житлового будинку під літ. "А" з відповідними будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_3, та 1/6 частини земельної ділянки площею 0,0953 га, що розташована за цією ж адресою. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 04 квітня 2018 року, у справі №759/5693/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на прибудову під літерою "а9" площею 15, 3 кв. м та під літерою "а10" площею 17,8 кв. м до житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_3 у позові ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку з недоведеністю факту закінчення будівництва добудов та прийняття їх в експлуатацію, а також з тих підстав, що визнання права власності на незавершений об'єкт самочинного будівництва не допускається з огляду на норми статей 376, 331 ЦК України. Обґрунтовуючи підстави даного позову, позивач посилався на те, що зведені відповідачкою добудови є самочинними, здійсненні без дозвільних документів та не відповідають вимогам будівельних норм і правил, у зв'язку з чим просив суд зобов'язати її у судовому порядку їх знести. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року є посилання на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №822/2149/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга підлягає задоволенню. Позиція Верховного Суду Норми статей 317, 319 ЦК України передбачають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, яке він здійснює на власний розсуд і усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Статтею 391 ЦК України передбачено право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування, таке ж право встановлено статтею 152 ЗК України для користувача земельної ділянки. Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (частина друга статті 358 ЦК України). Аналіз наведених норм свідчить про те, що володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадять за згодою всіх власників. Оскільки спільна часткова власність створюється за участю всіх співвласників, то будь-які дії щодо майна, яке є об'єктом права спільної часткової власності, можна здійснювати тільки за згодою всіх співвласників, незалежно від розміру частки кожного з них. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що відповідачка розпочала будівельні роботи з метою перебудови та прибудови житлових та нежитлових приміщень, тобто здійснює реконструкцію частини житлового будинку, при цьому, не повідомила та не погоджувала з ним початок будівництва. Вважає, що домоволодінню, яке знаходиться у спільній частковій власності сторін, може бути заподіяна шкода, оскільки відповідачка має намір, окрім іншого, знести окремі несучі конструкції та збільшити площу забудови, що може вплинути на освітлення частини домоволодіння. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. Право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК України). Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Апеляційний суд під час розгляду справи встановив, що для покращення умов проживання відповідачкою в належній їй частині будинку здійснено прибудову у вигляді веранди. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 04 квітня 2018 року, у справі №759/5693/17 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на прибудову до житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_3, залишений без задоволення. Під час розгляду справи №759/5693/17 встановлено, що ОСОБА_2 здійснено самочинну прибудову до житлового будинку на АДРЕСА_3. Земельна ділянка, на якій розташований зазначений будинок, відведена для його будівництва та обслуговування, відповідачка є співвласником цієї земельної ділянки на підставі договору дарування, їй належить 1/6 її частина. Належна ОСОБА_2 частка земельної ділянки в натурі не виділена. Виходячи з того, що земельна ділянка, на якій розташований будинок АДРЕСА_3, відведена для його будівництва та обслуговування, відповідачка є співвласником цієї земельної ділянки, а позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав внаслідок здійснення відповідачкою спірної прибудови, апеляційний суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Між тим, суд не звернув увагу на те, що будинок АДРЕСА_3 перебуває у спільній частковій власності співвласників ОСОБА_1 (з часткою ј), ОСОБА_2 (з часткою 1/6), ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (з частками 2/6). У спільній частковій власності сторін перебуває й земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку. У частині першій статті 358 ЦК України зазначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що також знайшло своє відображення і в частині першій статті 88 ЗК України, відповідно до якої володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Тобто, з моменту набуття сторонами права спільної часткової власності на житловий будинок, вони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуватися спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені усіма співвласниками. Актами цивільного законодавства України надано право співвласникам на поділ та виділ майна, що є у їх спільній частковій власності. Норми статті 367 ЦК України та 88 ЗК України гарантують кожному із співвласників право на поділ (виділ) в натурі того майна, яке знаходиться у їх спільній частковій власності і після здійснення якого, право спільної власності припиняється, кожен із співвласників набуває право особистої приватної власності на майно, що утворюється в результаті його поділу (виділу), і зміст якого проявляється, перш за все, у здійсненні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном за своєю волею, на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна між сторонами не укладався, письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на таке майно не оформлювалися, належна ОСОБА_2 частка в будинку та земельної ділянки в натурі не виділена. Та обставина, що сторони фактично користуються певними приміщеннями в будинку та частками земельної ділянки не надає підстави для висновку про зміну правового режиму права спільної часткової власності. Відмовляючи в позові з підстав недоведення позивачем порушення його прав з боку відповідачки внаслідок зведення нею спірної самочинної прибудови, апеляційний суд не звернув увагу на те, що останньою не дотриманий порядок використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, та помилково скасував правильне по суті рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення постановлене без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано постанову апеляційного суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції, тому відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України наявні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 400, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2020 року скасувати. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 102,42 гривень судового збору, сплаченого у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 травня 2021 року м. Київ справа №357/13129/19 провадження №61-14858св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Білоцерківська міська рада, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року, ухвалене у складі судді Кошель Л. М., та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва. Позовна заява мотивована тим, що він, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 є співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1.25 червня 2003 року співвласники уклали договір конкретного користування жилим будинком, внаслідок чого будинок поділено на квартири із отриманням кожним співвласником окремої поштової адреси. Вказував, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0140 га, у спільному користуванні власників квартир АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_7 ОСОБА_2, ОСОБА_3 та його перебуває земельна ділянка площею 0,0025 га, якою забезпечується проїзд до належної йому частини житлового будинку. ОСОБА_2 здійснила самочинне будівництво/реконструкцію прибудови літ. "аЗ" до належної їй частини житлового будинку, збільшивши її розмір з 3,63 кв. м (2,67 х 1,36 м) до 8,06 кв. м (4,74 х 1,70 м. ), чим порушила право позивача на безперешкодний проїзд автомобілем спільною земельною ділянкою до його квартири. ОСОБА_1 просив суд зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка перебуває у спільному користуванні, шляхом знесення самочинно збудованої прибудови площею 8,06 м2 (4,74 м х 1,70 м) до квартири АДРЕСА_4. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року, яке постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишено без змін, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що дії ОСОБА_2 з укріплення стіни прибудови літ. "а3" цеглою не можна вважати реконструкцією чи самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України та розділу 3.4. Методичних рекомендацій №146, пункту 3 Державних будівельних норм (далі - ДБН). Пославшись на положення частини четвертої статті 82, суд вказав, що спірна земельна ділянка спільного користування передбачена саме для проходу власників кв. АДРЕСА_5, її використання для проїзду автомобілем не обумовлено, тому позивачем усупереч вимог частини першої статті 81 ЦПК України не доведено, що добудова літ "а3", що належить ОСОБА_2, порушує його право. Крім того, земельна ділянка спільного користування проходить по стіні квартири АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_2, тому її розмір і конфігурація не допускають її використання для проїзду автомобілем без порушення прав ОСОБА_2 на безпечне навколишнє середовище. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, ухвалити судове рішення про задоволення позову. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху. 30 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про те, що проведена відповідачем реконструкція не є самочинним будівництвом. Заявник стверджує, що зібраними доказами встановлено, що земельна ділянка, що перебуває у спільному користуванні, зменшилась, і це заважає проїзду його автомобіля до квартири. Заявник вказує, що суди ухвалили рішення без урахування висновків Верховного Суду щодо правильного застосування норм права у постановах: від 07 жовтня 2020 року у справі №444/2335/17, від 30 вересня 2020 року у справі №404/7143/15-ц, від 09 вересня 2020 року у справі №285/2751/19. Фактичні обставини справи, встановлені судами Власниками домоволодіння АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 власник кв. АДРЕСА_2 (9/100 частини будинку, згідно з договором дарування від 23 вересня 1994 року), ОСОБА_3 власник кв. АДРЕСА_3 (8/100 частини будинку, згідно з договором купівлі-продажу від 19 січня 1987 року), ОСОБА_4 власник кв. АДРЕСА_6 (56/100 частини будинку, згідно з договором купівлі-продажу від 02 липня 2003 року), ОСОБА_1 власник кв. АДРЕСА_7 (20/100 частини будинку, згідно з договором купівлі-продажу від 04 лютого 1976 року та 7/100 частини будинку, згідно з договором дарування від 07 липня 2003 року). 25 червня 2003 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договір конкретного користування жилим будинком АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Білоцерківської державного нотаріальної контори Моцною Д. Г., зареєстрований у реєстрі за №1-2238. У вказаному договорі не відображено відомості про земельну ділянку під домоволодінням. У 2005 році ОСОБА_2 здійснила реконструкцію належної їй прибудови літ. "а3", що збільшило її площу з 3,63 кв. м (1,36 м х 2,67м) до 8,06 кв. м (4,74 м х 1,70 м). Прибудова збільшилася у площі вглиб земельної ділянки спільного користування на 36 см. Згідно зі зведеним планом ділянок, розташованих по АДРЕСА_1, який виготовлено Київською регіональною філією Державного підприємства "Центр ДЗК" у 2008 році при підготовці технічної документації із землеустрою, передача у власність земельних ділянок співвласників будинку планувалася наступним чином: ОСОБА_1 (кв. АДРЕСА_7) - 0,0140 га, ОСОБА_2 (кв. АДРЕСА_2) - 0,0043 га, ОСОБА_4 (кв. АДРЕСА_6) - 0,0404 га, землі спільного користування (кв. АДРЕСА_2) - 0,0025 га. З вказаного зведеного плана земельних ділянок встановлено, що земля спільного користування у найширшому місці між точками 1 і 2 має довжину 3,65 м, у найвужчому - 1,72 м. ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 отримали у власність земельні ділянки під своїми квартирами. ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0140 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3210300000:04:032:0099, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯИ №364908, який видано 13 листопада 2009 року. ОСОБА_8 органами місцевого самоврядування відмовлено у погодженні технічної документації та передачі у власність частини земельної ділянки для обслуговування будинку та прибудинкової території, оскільки інші співвласники будинку відмовляються погоджувати її межі. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2019 року у справі №357/5555/19 за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Білоцерківської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання права на приватизацію земельної ділянки без погодження меж із суміжними землекористувачем, ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову. Рішення набрало законної сили. Відмовляючи у позові, суд виходив з того, що задоволення позову призведе до зміни порядку користування земельною ділянкою спільного користування під спільний дворовий прохід і порушить права власників кв. АДРЕСА_5 - ОСОБА_3 та ОСОБА_1. Вказаним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2019 року встановлено, що спірна земельна ділянка спільного користування передбачена саме для проходу власників кв. АДРЕСА_3 та кв. АДРЕСА_7, а її використання для проїзду автомобілями не обумовлено. Посадовими особами Державного архітектурно-будівельного контролю припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил ОСОБА_2 не видавався. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. За загальним правилом, вимоги про знесення самочинного будівництва приватні особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Хоча позивач і вказує, що відповідач самовільно вчинила добудову, однак не надав доказів на підтвердження того, що такі дії відповідача порушують право власності чи користування позивача. Матеріалами справи підтверджено, що позивач неодноразово звертався до відділу державного архітектурно-будівельного контролю Білоцерківської міської ради стосовно дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил щодо незаконних будівельних робіт відповідачем, однак у зв'язку з відсутністю ОСОБА_2, перевірку у відповідності до Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року №533, не вдалося провести. Таким чином, рішення про знесення самочинного будівництва може бути ухвалено на підставі статті 391 ЦК України лише у разі доведеності позивачем факту створення йому перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном при неможливості усунення цих перешкод в інший спосіб, однак таких фактів під час розгляду справи судом не встановлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встанови, що земельна ділянка спільного користування передбачена саме для проходу власників кв. АДРЕСА_5, її використання для проїзду автомобілем не обумовлено, а згідно зі зведеним планом земельних ділянок, земля спільного користування найширшому місці між точками 1 і 2 має довжину 3,65 м, у найвужчому - 1,72 м, що узгоджується з вимогами ДБН Б.2.2-12:2019 "Планування та забудова територій", які набрали чинності з 01 жовтня 2019 року, щодо відстані до межі для нової садибної та дачної забудови, проїзд до гаража на присадибній земельній ділянці допускається при дотриманні санітарних та протипожежних норм. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, з урахуванням вимог частини першої статті 81, статті 391 ЦК України зробив правильний висновок про те, що позивач не довів факт порушення його прав, як власника квартири АДРЕСА_8 діями відповідача ОСОБА_2 щодо збільшення добудови до належної їй квартири. Доводи касаційної скарги про те, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про те, що проведена відповідачем реконструкція не є самочинним будівництвом, не спростовують висновків суду про те, що питання щодо можливості знесення самочинного будівництва може бути порушене власником лише у разі доведеності факту порушення самочинною забудовою належних йому прав власника (стаття 391 ЦК України, стаття 12 ЦПК України). Позивач у цій справі порушення своїх прав не довів. Доводи касаційної скарги про те, що місцевим та апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №444/2335/17, від 30 вересня 2020 року у справі №404/7143/15-ц, від 09 вересня 2020 року у справі №285/2751/19, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу. Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №159/5180/20 провадження №61-824св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - Товариство з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач" до ОСОБА_1 про знесення самочинного будівництва за касаційною скаргою Товариства з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач" на ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року у складі судді Логвинюк І. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2020 року Товариство з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач" (далі - ТДВ "Ковельагроспецпостач", товариство) звернулося до суду з позовом, в якому просило зобов'язати відповідача знести самочинне будівництво - нерухоме майно на земельній ділянці на АДРЕСА_1, що належить Дубівській сільській раді Ковельського району Волинської області (далі - Дубівська сільська рада) та перебуває у нього в оренді, передавалась ним відповідачу як фізичній особі в суборенду. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ТДВ "Ковельагроспецпостач" посилалося на те, що 26 вересня 2012 року між ним як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем був укладений договір купівлі-продажу (нотаріально не посвідчений), за умовами якого продавець передав у власність покупця майданчик з твердим покриттям площею 2 600,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, для здійснення підприємницької діяльності. Земельна ділянка під зазначеним майданчиком належить до земель комунальної власності. У 2013-2014 роках ОСОБА_1, не маючи статусу фізичної особи - підприємця, побудував на зазначеній земельній ділянці три об'єкти нерухомого майна. Під час судових спорів йому стало відомо, що у відповідача немає жодних дозвільних документів, які давали б право на початок та проведення будівельних робіт, і неналежним чином затвердженого проекту. Таким чином побудоване відповідачем як фізичною особою нерухоме майно є самочинним будівництвом. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ковельський міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 13 жовтня 2020 року відмовив у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз'яснив позивачу право на звернення за вирішенням спору до відповідного господарського суду. Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що заявлений у цій справі спір виник між юридичною особою та фізичною особою - підприємцем, пов'язаний з його господарською діяльністю на земельній ділянці, яка ним орендована як підприємцем, і цільове призначення цієї земельної ділянки також стосується господарської діяльності. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Волинський апеляційний суд постановою від 14 грудня 2020 року ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлений у цій справі спір належить розглядати в порядку господарського судочинства. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У січні 2020 року ТДВ "Ковельагроспецпостач" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 рок і направити справу до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказувало те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі №911/4111/16, від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі №910/16713/15, від 27 червня 2018 року у справі №749/230/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №265/2241/17, від 07 квітня 2020 року у справі №743/534/16-ц, від 05 травня 2020 року у справі №161/6253/15-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що суди, постановляючи оскаржувані судові рішення, дійшли помилкового висновку про те, що самочинне будівництво розташоване на земельній ділянці, яка перебуває в оренді у позивача, а тому спір стосується виключно сфери господарської діяльності позивача та відповідача як фізичної особи - підприємця щодо спірного будівництва на спірній земельній ділянці. Водночас суди не звернули уваги на те, що до органу влади про розроблення детального плану території земельної ділянки, яка перебуває в оренді позивача та в суборенді ОСОБА_1, відповідач звертався як громадянин, а не як фізична особа - підприємець. Крім того, таке звернення ОСОБА_1 подав після здійснення самочинного будівництва в 2013-2014 роках, і фактично воно є намаганням узаконити самочинне будівництво шляхом виготовлення дозволів та проектів під уже існуючі з 2014 року будівлі. При цьому фізична особа - підприємець ОСОБА_1 про надання дозволу на початок будівництва на земельній ділянці не звертався, а орган державної влади не приймав рішення про надання дозволу фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 на початок будівництва. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що предметом спору у цій справі є земельна ділянка, хоча позивач не заявляв жодних вимог щодо земельної ділянки. Правовідносини стосовно предмета спору - самовільного будівництва виникли між юридичною особою та фізичною особою саме в момент здійснення будівництва в 2013-2014 роках на підставі придбаного фізичною особою - відповідачем ОСОБА_1 нерухомого майна - майданчика з твердим покриттям. Надання дозволів на будівництво та виготовлення проекту забудови фізичній особі ОСОБА_1 в 2013-2014 роках не пов'язується з державною реєстрацією його як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця вона виступає як така у всіх правовідносинах. Отже, наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Тобто суди не дослідили, який статус мав ОСОБА_1 на час придбання майданчика в 2013 році та здійснення самочинного будівництва. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 лютого 2021 року справа №159/5180/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу №159/5180/20 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 26 вересня 2012 року між ТДВ "Ковельагроспецпостач" як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем був укладений договір купівлі-продажу (нотаріально не посвідчений), за умовами якого продавець передав у власність покупця майданчик з твердим покриттям за адресою: АДРЕСА_1, площею 2 600,00 кв. м для здійснення підприємницької діяльності. Земельна ділянка під зазначеним майданчиком належить до земель комунальної власності та на підставі договору оренди від 28 листопада 2017 року, укладеного між Дубівською сільською радою і ТДВ "Ковельагроспецпостач", передана в користування зазначеного товариства. З 09 червня 2015 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець (серед видів діяльності - лісопильне та стругальне виробництво, виробництво меблів тощо). 20 грудня 2017 року між ТДВ "Ковельагроспецпостач" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір суборенди, за умовами якого в суборенду підприємця ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,2615 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Рішенням Дубівської сільської ради від 01 березня 2018 року №29/20-5 "Про розроблення детального плану території земельної ділянки" розглянуто заяву ОСОБА_1 про виготовлення детального плану території земельної ділянки та вирішено за рахунок коштів замовника виготовити детальний план території земельної ділянки площею 0,2615 га на АДРЕСА_1, яка перебуває в суборенді, для будівництва будівель та споруд деревообробного виробництва. Рішенням Дубівської сільської ради від 05 березня 2019 року №40/13-8.1 затверджено детальний план території для розміщення будівель та споруд деревообробного виробництва на АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до частини першої статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. За частиною першою статті 58 ГК України суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. Частиною першою статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Позов у цій справі спрямований на знесення самочинного будівництва, здійсненого, на думку позивача, відповідачем у 2013-2014 роках як фізичною особою на придбаному за договором купівлі-продажу від 26 вересня 2012 року майданчику з твердим покриттям. При цьому суди встановили, 09 червня 2015 року ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець (серед видів діяльності - лісопильне та стругальне виробництво, виробництво меблів тощо). Крім того, 20 грудня 2017 року між ТДВ "Ковельагроспецпостач" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 був укладений договір суборенди, за умовами якого в суборенду підприємця ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,2615 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що на час звернення з цим позовом, об'єкт нерухомого майна, яке позивач вважає самочинним будівництвом, розташований на земельній ділянці на АДРЕСА_1, переданий в суборенду відповідачу як фізичній особі - підприємцю для здійснення підприємницької (виробничої) діяльності. Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановивши, що спір виник між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем з приводу знесення самочинного (на думку позивача) будівництва - нерухомого майна на земельній ділянці на АДРЕСА_1, яка орендована відповідачем як підприємцем і використовується для здійснення підприємницької діяльності, дійшов обґрунтованого висновку про те, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (стаття 400 ЦПК України). Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які заявник посилається як на підстави відкриття касаційного провадження. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з додатковою відповідальністю "Ковельагроспецпостач" залишити без задоволення. Ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №569/17119/19 провадження №61-9096св20 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Державне підприємство "Національні інформаційні системи", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року у складі Харечка С. П. та постанову Рівненського апеляційного суду від 14 травня 2020 року у складі суддів: Гордійчук С. О., Боймистука С. В., Хилевича С. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства "Національні інформаційні системи" (далі - ДП "Національні інформаційні системи "), Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра") про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виключення запису про обтяження рухомого майна. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 31 серпня 2016 року він придбав та зареєстрував автомобіль марки RANGE ROVER V8, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_1. У подальшому дізнався, що вказаний автомобіль обтяжений на підставі договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року. Обтяжувачем вказаного майна є ПАТ "КБ "Надра", боржником ОСОБА_3, запис про обтяження зареєстрований 24 липня 2013 року за №13811236 та продовжено його термін дії з 24 липня 2018 року по 25 червня 2023 року. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у справі №2218/1069/2012 відмовлено у задоволенні позову ПАТ "КБ "Надра" про стягнення заборгованості, предметом якої були відносини пов'язані з договором "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року, який не було укладено, що і стало підставою для відмови в задоволені позовних вимог банку. Посилаючись на відсутність підстав для реєстрації обтяження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, оскільки відповідний договір у письмовій формі між банком та позичальником не укладався, а наявність такого обтяження порушує його права як власника на розпорядження майном, ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні автомобілем марки RANGE ROVER V8, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, шляхом вилучення запису про обтяження у вигляді застави рухомого майна від 24 липня 2013 року за №13811236 у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що автомобіль придбано позивачем у період дії обтяження, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що обтяжувач надавав свою згоду на відчуження заставного автомобіля, а тому обтяження зберігає силу для нового власника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 14 травня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У червні 2020 року ОСОБА_1, через свого представника ОСОБА_2, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточнень скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року, як підстави виникнення застави рухомого майна, належного позивачу на праві власності, у матеріалах справи не має. А за відсутності укладеного між сторонами договору застави у письмовій формі, підстави для обтяження майна відсутні. Суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що такий договір недійсним не визнавався, тому є чинним, не врахувавши, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. При цьому, судами попередніх інстанцій не враховано, що обов'язок доказування факту укладення (існування) договору покладається на відповідача у разі заперечення такого факту позивачем, отже підстави для відмови в задоволенні позовних вимог були б аргументованими лише в разі надання відповідачем оригіналу договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року, а за його відсутності суди дійшли помилкового висновку щодо відмови в задоволенні позову, не взявши до уваги встановленні рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 червня 2014 року та рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у справі №2218/1069/2012 обставини про втрату оригіналу такого договору банком. Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Встановлено, що 07 жовтня 2008 року між ПАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_3 був укладений договір "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639, за умовами якого банк надав ОСОБА_3 кредит у розмірі 49 995, 52 доларів США зі сплатою 14,5% річних на строк до 04 жовтня 2013 року, а ОСОБА_4 поручилася перед банком за виконання останнім обов'язків з повернення кредитних коштів, сплати процентів і неустойки. На підставі договору "Автопакет" від 07 жовтня 2008 року №07/10/2008/840-К/1639 ПАТ "КБ "Надра" зареєстрував у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна заставу належного ОСОБА_3 автомобіля RANGE ROVER V8, реєстраційний номер НОМЕР_2. Запис про обтяження зареєстрований 24 липня 2013 року за №13811236.25 червня 2018 року термін дії обтяження продовжено з 27 липня 2018 року по 25 червня 2023 року. 31 серпня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на спірний автомобіль марки RANGE ROVER V8, 2005 року, номер кузова НОМЕР_3, чорного кольору. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у задоволенні позову ПАТ "КБ "Надра" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено у зв'язку із його недоведеністю, оскільки позивач не надав оригінал договору "Автопакет" від 07 жовтня 2008 року №07/10/2008/840-К/1639. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2013 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3, ОСОБА_4 в частині вимог до ДП "Інформаційний центр" про усунення перешкод у здійсненні права розпорядження транспортним засобом шляхом припинення застави та зобов'язання виключити відповідний запис з Державного реєстру обтяжень рухомого майна залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року. Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 593 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право застави припиняється у разі: 1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою; 2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізації предмета застави; 4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до статті 27 Закону України "Про заставу" застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що становлять предмет застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу й у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу. Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, визначає Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Згідно зі статтею 3 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна. Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", якщо іншого не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач дав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна. Згідно зі статтею 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" в разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі - Державний реєстр) відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. У разі передачі рухомого майна в забезпечення боржником, який не мав на це права, таке забезпечення є чинним, якщо в Державному реєстрі немає відомостей про попереднє обтяження відповідного рухомого майна. Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" взаємні права та обов'язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. За таких обставин реалізація (продаж) майна, що є предметом застави, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи. Установивши, що спірний транспортний засіб, який є предметом застави, був відчужений позивачу за наявності у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про його обтяження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки обтяження зберігає силу для нового власника. Аргументи касаційної скарги про ненадання банком договору "Автопакет" №07/10/2008/840-К/1639 від 07 жовтня 2008 року та відсутність такого договору у матеріалах справи, не свідчать про не укладення такого договору, також такий факт не встановлено рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04 червня 2014 року та рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 17 вересня 2014 року у справі №2218/1069/2012, якими відмовлено у задоволенні позову ПАТ "КБ "Надра" про стягнення заборгованості за кредитним договором за недоведеністю позовних вимог, крім того такі аргументи є аналогічними доводам апеляційної скарги позивача, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердились. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 лютого 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 14 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №758/4929/17 провадження №61-8912св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - Державне підприємство "Науково-дослідний інститут мікроприладів" "НТК "Інститут монокристалів" Національної академії наук України, відповідач - ОСОБА_1, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "АТА", Приватне акціонерне товариство "Квазар", Національна академія наук України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Державного підприємства "Науково-дослідний інститут мікроприладів" "НТК "Інститут монокристалів" Національної академії наук України до ОСОБА_1, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "АТА", Приватне акціонерне товариство "Квазар", Національна академія наук України, про витребування майна за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "АТА" на постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року Державне підприємство "Науково-дослідний інститут мікроприладів" НТК "Інститут монокристалів" Національної академії наук України (далі - ДП Інститут мікроприладів НАН України) звернулося до суду з позовом, в якому, уточнивши свої позовні вимоги, просило витребувати з володіння відповідача нежитлове приміщення (в літері А9) першого поверху, загальною площею 875,1 кв. м, та нежитлове приміщення №2 першого поверху - приміщення їдальні (в літері А9), загальною площею 542,9 кв. м, що розташовані за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 3 у місті Києві; визнати право власності держави Україна в особі Національної академії наук України (далі - НАН України) на нежитлове приміщення (в літері А9) першого поверху, загальною площею 875,1 кв. м та нежитлове приміщення №2 першого поверху - приміщення їдальні (в літері А 9), загальною площею 542,9 кв. м, що розташовані за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 3 у місті Києві; визнати недійсним договір купівлі-продажу виробничих приміщень - група приміщень 2/11 (в літері А9) загальною площею 3 386,8 кв. м, що розташовані за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 1-3 у місті Києві, укладений 10 лютого 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "АТА" (далі - ТОВ "АТА") та відповідачем. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ДП Інститут мікроприладів НАН України посилалося на те, що з його володіння, поза його волею вибули нежилі приміщення, розташовані в адміністративно-лабораторному корпусі за адресою: вулиця Північно-Сирецька, 3 у місті Києві, а саме, нежитлове приміщення №2/11 (літ. А9) загальною площею 3 386,8 кв. м. Під час передання цілісного майнового комплексу позивача у володіння НАН України, площа адміністративно-лабораторного комплексу становила 9 518,4 кв. м та була значно більшою, ніж та, право власності на яку оформлене державою в особі НАН України у 2013 році - 6 178,4 кв. м. Зменшення зареєстрованої площі адміністративно-лабораторного комплексу відбулося внаслідок виготовлення на замовлення інституту 23 березня 2011 року технічного паспорте на громадський (виробничий) будинок АДРЕСА_1 (інвентаризаційна справа №14051), у якому зазначена загальна площа вказаного об'єкта 6 178,4 кв. м. У подальшому з'ясовано, що правовстановлюючі документи на групи приміщень №1 та №2 адміністративно-лабораторного комплексу вже були оформлені ТОВ "АТА". Так, 16 грудня 2004 року між Відкритим акціонерним товариством "Квазар" (далі - ВАТ "Квазар ") і ТОВ "АТА" було укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення №2 першого поверху - приміщення їдальні в літері А9, загальною площею 542,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_2.10 серпня 2007 року між ВАТ "Квазар" і ТОВ "АТА" був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, яким відчужено нежилі приміщення в літері А9 першого поверху, загальною площею 875,1 кв. м за цією адресою. ВАТ "Квазар" не мало права відчужувати ці приміщення, оскільки вони не увійшли до його статутного капіталу в процесі роздержавлення і були закріплені за позивачем. У подальшому спірні приміщення, а саме виробничі приміщення №2/11 (в літері А9) загальною площею 3 386,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 ТОВ "АТА" незаконно відчужило на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу. У зв'язку з цим просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Подільський районний суд міста Києва рішенням від 19 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є недоведеними, оскільки позивач не довів обставини, які обумовлюють фіктивність укладеного правочину, а тому позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 лютого 2017 року, укладеного між ТОВ "АТА" і відповідачем, задоволенню не підлягають. Також суд виходив з того, що НАН України є юридичною особою і має весь необхідний обсяг цивільної правоздатності та дієздатності самостійно звернутися до суду за захистом свого права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Київський апеляційний суд постановою від 06 квітня 2021 року рішення Подільського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання ТОВ "АТА" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції з посиланням на те, що товариством у суді першої інстанції не надало попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які воно понесло і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У травні 2021 року ТОВ "АТА" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просило постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року скасувати в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та в цій частині ухвалити нове рішення, яким стягнути з позивача на свою користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 36 000,00 грн. Підставою касаційного оскарження вказує те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц та постановах Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі №240/6150/18, від 08 квітня 2021 року у справі №161/20630/18, від 21 квітня 2021 року у справі №488/1363/17, від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15, від 09 вересня 2020 року у справі №570/2984/13-ц. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Крім того, зазначено, що ДП Інститут мікроприладів НАН України звернулося до суду з позовною заявою 06 квітня 2017 року. Письмові заперечення ТОВ "АТА" по суті спору були подані 29 серпня 2017 року. Тобто на момент звернення з позовною заявою та подання ТОВ "АТА" відповідних заперечень діяв ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, яким не визначався обов'язок третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору подати до суду разом з першою заявою по суті спору попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, в тому числі в суді апеляційної інстанції. ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, не містить норми, що надавала б можливість учаснику справи, який звернувся з першою заявою по суті спору до 15 грудня 2017 року, подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат в будь-якій іншій заяві впродовж розгляду справи за чинним процесуальним законом. Таким чином, неподання попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат разом з першою заявою по суті спору не позбавляє права подати до суду докази на підтвердження розміру понесених витрат в порядку, передбаченому частиною 8 статті 141 ЦПК України. ТОВ "АТА" до закінчення судових дебатів у справі подало до суду апеляційної інстанції клопотання про відшкодування судових витрат з відповідними доказами. Тобто ТОВ "АТА" дотримало норм частини восьмої статті 141 ЦПК України. Водночас відмовляючи в задоволенні зазначеного клопотання суд апеляційної інстанції хоч і дослідив докази, надані третьою собою на підтвердження понесених судових витрат, однак, порушивши норми процесуального права, безпідставно відмовив у здійсненні такого розподілу. Також помилковим є посилання апеляційного суду на висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18, оскільки суд, відмовляючи у відшкодуванні судових витрат, виходив з інших фактичних обставин справи (судовий спір у якій виник вже після набрання чинності новою редакцією ЦПК України 15 грудня 2017 року), та в ній не міститься правового висновку щодо застосування статті 134 ЦПК України (в редакції після 15 грудня 2017 року) до правовідносин, що виникли до набрання нею чинності. У вересні 2021 року НАН України подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначила, що апеляційний суд правомірно відмовив ТОВ "АТА" у вирішенні питання про розподіл судових витрат, оскільки третя особа мала можливість при розгляді справи в суді першої інстанції подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які сторона очікувала понести у зв'язку з розглядом справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 02 липня 2021 року справа №758/4929/17 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Відмовляючи в задоволенні заяви представника ТОВ "АТА" про розподіл витрат, понесених на професійну правничу допомогу, апеляційний суд встановив такі обставини. 09 березня 2021 року представник третьої особи - ТОВ "АТА" - адвокат Романюк Х. П. подала клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат при апеляційному перегляді справи. До клопотання було додано договір про надання правничої допомоги від 04 травня 2018 року №04/05, протокол №1 погодження договірної ціни до цього договору про надання правничої допомоги, платіжне доручення від 03 березня 2021 року №2783 на суму 36 000,00 грн, акт №1 приймання наданих юридичних послуг згідно з протоколом №1. Також апеляційний суд встановив, що ТОВ "АТА" у суді першої інстанції не надало попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які воно понесло і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду. Зазначеним вимогам оскаржувана постанова відповідає не повною мірою. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 59 Конституції України визначено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Відповідно до статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Частинами першою, другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з частиною дванадцятою статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. З огляду на підпункт в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Таким чином, ЦПК України передбачає, що питання про розподіл судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу може бути вирішене судами в судових рішеннях, постановлених за результатами розгляду справи по суті (в рішенні суду першої інстанції та постановах/ухвалах судів апеляційної інстанцій за наслідками його перегляду). Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України). Тобто саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Як встановив апеляційний суд, 09 березня 2021 року представник третьої особи - ТОВ "АТА" - адвокат Романюк Х. П. подала клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат при апеляційному перегляді справи. Тобто зазначена заява подана до закінчення розгляду справи в апеляційному суді. Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні клопотання ТОВ "АТА" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції посилався на те, що зазначене товариство у суді першої інстанції не надало попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які воно понесло і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. Такий висновок апеляційного суду є передчасним з огляду на таке. Із матеріалів справи відомо, що ДП Інститут мікроприладів НАН України звернулося до суду з позовною заявою 06 квітня 2017 року. Заперечення по суті спору ТОВ "АТА" подало 29 серпня 2017 року. Тобто на момент звернення з позовною заявою та подання ТОВ "АТА" відповідних заперечень діяв ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, яким не визначався обов'язок третьої без самостійних вимог щодо предмета спору подати до суду разом з першою заявою по суті спору попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи, в тому числі в суді апеляційної інстанції. Необґрунтованим є і посилання апеляційного суду на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2019 у справі №904/4494/18. Так, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що згідно з частиною другою статті 124 ГПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків про відмову у відшкодуванні судових витрат на тій підставі, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач разом з першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв'язку з розглядом справи, на підставі розсуду суду за оцінкою обставин конкретної справи. Водночас диспозиція частини другої статті 124 ГПК України не є імперативною, тобто передбачає право суду відмовити у відшкодуванні судових витрат у разі не подання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат. Наведена норма процесуального закону надає суду право у разі невиконання стороною обов'язку подати попередній розрахунок судових витрат відмовити у їх відшкодуванні, за винятком суми сплаченого стороною судового збору. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 червня 2021 року у справі №927/201/20. Частина друга статті 134 ЦПК України за аналогією з частиною другою статті 124 ГПК України вказує лише на право, а не на обов'язок суду відмовити у відшкодуванні судових витрат у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат. Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, а саме подання позову та заперечень ТОВ "АТА" по суті спору в період дії ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року, який не передбачав обов'язку для третьої особи подавати суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, яку вона очікує понести у зв'язку з розглядом справи, подання клопотання про вирішення питання про розподіл судових витрат при апеляційному перегляді справи до закінчення розгляду справи в апеляційному суді, доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без дотримання норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі №751/3840/15-ц (провадження №14-280цс18) зазначила, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін. ), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Водночас суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТА" задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в частині вирішення клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "АТА" про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу скасувати, справу в частині вирішення цих вимог передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №352/1824/16-ц провадження №61-7356св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: за первісним позовом позивач - ОСОБА_1, відповідачі: фізична особа-підприємець ОСОБА_2, Угринівська сільська рада, за зустрічним позовом позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, Угринівська сільська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2018 року у складі судді Хоминець М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Бойчука І. В., Матківського Р. Й., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2), Угринівської сільської ради про визнання правочину недійсним. Позов обгрунтований тим, що його мати ОСОБА_3 була власником земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,1686 га, розташованої на території Угринівської сільської ради, що підтверджується актом на право приватної власності на землю, виданого 29 липня 2003 року Угринівською сільською радою, серія П-ІФ №030548. Після її смерті, у квітні 2014 року, він звернувся до Тисменицької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. На його замовлення виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). 03 листопада 2016 року рішенням державного кадастрового реєстратора відділу Держгеокадастру у Тисменицькому районі йому відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру з тих підстав, що належна ОСОБА_3 земельна ділянка перетинається із земельною ділянкою, належною ОСОБА_2. Площа накладення земельних ділянок становить 13,3419%. Згідно з договором купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року, укладеного між Угринівською сільською радою та ОСОБА_2, останній набув земельну ділянку площею 0,0847 га у власність, для розміщення пункту із технічного обслуговування автомобілів. При продажі земельної ділянки, виготовленні технічної документації та державного акта відповідач не провів зведення меж суміжних ділянок по координатах, внаслідок чого має місце накладення земельних ділянок, належних ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Угринівська сільська рада помилково відчужила відповідачу частину землі, яка була у власності ОСОБА_3 з 2003 року та на яку видано державний акт. Просив визнати недійсним договір купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 0,0847 га від 26 січня 2009 року серії ВМВ №792551, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, укладений між Угринівською сільською радою та ОСОБА_2; визнати недійсним державний акт серії ЯИ №898618 на право власності на земельну ділянку площею 0,0847 га на АДРЕСА_1, скасувати його державну реєстрацію та кадастровий номер (т. 1, а. с. 5-7). Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2017 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, накладено заборону на відчуження спірної земельної ділянки площею 0,0847 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, розташованої на АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2 (т. 1, а. с.62). У березні 2017 року ФОП ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, Угринівської сільської ради про визнання недійсним рішення сільської ради та державного акта на право приватної власності на землю. Зустрічний позов обгрунтований тим, що на підставі державного акта від 30 грудня 2009 року, серія ЯИ №898618, на право власності на земельну ділянку він є власником земельної ділянки площею 0,0847 га несільськогосподарського призначення на АДРЕСА_1 для розміщення пункту технічного обслуговування автомобілів, на підставі договору купівлі-продажу від 26 січня 2009 року. До придбання ним у власність ця земельна ділянка в установленому порядку була передана та перебувала в його користуванні на підставі рішення сільської ради та правовстановлюючих документів. Він протягом чотирнадцяти років є належним та добросовісним користувачем та власником цієї земельної ділянки з побудованим на ній об'єктом нерухомості. За життя ОСОБА_3 не зазначала про порушення прав на займану ним земельну ділянку чи її частину, оскільки ніколи нею не користувалась. З долучених позивачем копій державного акта на землю та рішення ради від 10 грудня 1993 року очевидна невідповідність площі, розміщення та цільового призначення земельної ділянки ОСОБА_3, оскільки з копії рішення Угринівської сільської ради вбачається, що ОСОБА_3 надано земельну ділянку лише для будівництва і обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2, площею 0,13 га. В рішенні немає інформації про надання земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства площею 0,1686 га на території Угринівської сільської ради, на яку через десять років виданий держаний акт, датований 29 липня 2003 року. Із відповіді державного кадастрового реєстратора про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру вбачається, що має місце недостовірність відомостей в пояснювальній записці, акті передачі межових знаків на зберігання 03 лютого 2016 року, оскільки вони не могли бути передані померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3. Також відсутній підпис суміжного землевласника ОСОБА_2, адреса земельної ділянки не відповідає вимогам для присвоєння номера будинку, координати земельної ділянки в електронному документі не відповідають координатам земельної ділянки в документації із землеустрою. У зв'язку з цим державним кадастровим реєстратором рекомендовано привести документацію із землеустрою у відповідність до норм чинного законодавства. Просив визнати недійсним рішення Угринівської сільської ради без номера від 10 грудня 1993 року про надання ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві АДРЕСА_2 та державний акт на право приватної власності на землю від 29 липня 2003 року про передачу ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки, площею 0,1686 га на території Угринівської сільської ради для ведення особистого селянського господарства. В позові ОСОБА_1 відмовити. Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2017 року зустрічний позов ФОП ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1. Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 04 квітня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача за первісним позовом ОСОБА_4 про закриття провадження за зустрічним позовом ФОП ОСОБА_2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тисменицького районного суду від 14 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, відмовлено у первісному позові ОСОБА_1. Зустрічний позов ФОП ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт серії П-ІФ №030548 на право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,1686 га для ведення особистого селянського господарства на території Угринівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, виданого ОСОБА_3 29 липня 2003 року. Відмовлено у зустрічному позові ОСОБА_2 в частині визнання недійсним рішення Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року про надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві на АДРЕСА_2. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 640,00 грн судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_2 з 2005 року був належним користувачем земельної ділянки, а з 2009 року є власником земельної ділянки площею 0,0847 га, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, для розміщення пункту із технічного обслуговування автомобілів, яка розташована на АДРЕСА_1. Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не довів належними і допустимими доказами недійсність договору купівлі - продажу земельної ділянки, а також порушення цим правочином та виданим на його підставі державним актом його права на отримання у спадщину земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства. Щодо зустрічного позову, то суд встановив, що Угринівська сільська рада не приймала рішення від 10 грудня 1993 року про передачу спадкодавцю ОСОБА_3 у приватну власністьземельної ділянки, площею 0,1686 га для ведення особистого підсобного господарства, тому дійшов висновку про недійсність державного акта від 29 липня 2003 року. Цим державним актом, на підставі якого ОСОБА_1 оформлює спадщину на земельну ділянку, порушуються права ОСОБА_2 з огляду на те, що зазначена у державному акті та виготовленій на його підставі технічній документації земельна ділянка під час внесення відомостей про її межі до Державного земельного кадастру на 13,3419% накладається на земельну ділянку позивача, площа накладення становить 0,0225 га. Вимогу за зустрічним позовом про визнання недійсним рішення Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року про надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві на АДРЕСА_2 суд визнав необґрунтованою, оскільки це рішення не стосується приватизації земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, площею 0,1686 га. Суд встановив відсутність рішення сільської ради про передачу спадкодавцю ОСОБА_3 у власність спірної земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними у рішенні суду першої інстанції, зазначивши, що справу розглянуто в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, у зв'язку із чим суддійшов висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог закону, а тому підстав для його скасування чи зміни немає. Суд апеляційної інстанції зазначив, що враховуючи відсутність правової підстави набуття у власність земельної ділянки площею 0, 1686 га не можна вважати, що ОСОБА_3 набула право на неї раніше, ніж відповідач, саме на частину земельної ділянки, яка у наступному була передана ОСОБА_2. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення першої та апеляційної інстанцій, просив їх скасувати, задовольнити первісний позов, у зустрічному позові відмовити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди неповно з'ясували ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Станом на 2003 рік строк добросовісного і належного користування ОСОБА_3 земельною ділянкою площею 0, 1686 га в урочищі "Біля Берестки" становив 32 роки, що підтверджується довідкою Угринівської сільської ради від 23 травня 2017 року №1069, відповіддю Угринівської сільської ради від 29 травня 2017 року, отриманої на адвокатський запит, відповіддями архівного відділу Тисменицької районної державної адміністрації від 09 червня 2017 року №95/01-17, від 23 травня 2017 року №94/01-17, трудовою книжкою колгоспниці ОСОБА_5, відповіддю державного підприємства "Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" від 10 грудня 1993 року. Неправомірність передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки підтверджується ситуаційною схемою земельною ділянки за 2004 рік, яка виготовлялася для проекту землеустрою при передачі ОСОБА_2 земельної ділянки в оренду. Згідно з відповіддю Угринівської сільської ради від 07 червня 2017 року №106, отриманої на адвокатський запит, договір оренди земельної ділянки площею 0, 0847 га, укладеного з ОСОБА_2, відсутній. Рішення Угринівської сільської ради від 26 червня 2008 року, на яке посилається ОСОБА_2 на обгрунтування своїх вимог, стосується права власності на житловий будинок, яким не є пункт технічного обслуговування автомобілів. З наданих ОСОБА_2 копій документів випливає, що висновок Державної землевпорядної експертизи обласного управління земельних ресурсів Держкомзему України виданий 19 січня 2004 року, проте матеріали ( №2064) для розгляду і висновку надійшли 30 грудня 2004 року, що є неможливим. З урахуванням правовідносин, які виникли між сторонами, суд першої інстанції безпідставно відмовив у залученні до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держгеокадастру у Тисменицькому районі Івано-Франківської області. Незважаючи на неодноразові клопотання, суд не забезпечив участь у справі представника Угринівської сільської ради, а також не з'ясував її позиції, оскільки спір стосується безпосередньо її діяльності. Суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у долученні доказу на підтвердження передачі у приватну власність іншої земельної ділянки саме за рішенням Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року, який підтверджує, що в 1993 році в с. Угринів проводилася масова приватизація. Суд першої інстанції безпідставно відмовив у витребуванні інвентаризаційної справи і абрису нерухомого майна - пункту технічного обслуговування автомобілів за адресою АДРЕСА_1, що належить ФОП ОСОБА_2. Задовольнивши зустрічний позов в частині, суд першої інстанції взяв до уваги недопустимий доказ - архівну копію протоколу сесії сільської ради від 12 липня 1994 року, оскільки відповідно до частини першої статті 78 ЦПК України копії документів є недопустимими доказами, в порушення вимог статті 43 ЦПК України отримані не учасником справи, а адвокатом С. Жичицькою, повноваження якої як представника в матеріалах справи відсутні. Позбавивши родину позивача права власності на земельну ділянку, яка є засобом існування, використовувалась для вирощування сільськогосподарської продукції, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольнивши зустрічний позов, не зазначив, яке цивільне право ОСОБА_2 порушено ОСОБА_1. Ні суд, ні позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 не обгрунтували, яким чином акт індивідуальної дії порушує його право Суд задовольнив зустрічний позов про визнання недійсним рішення сільської ради та державного акта без надання ОСОБА_2 рішення органу місцевого самоврядування. Суди не звернули уваги, що при продажу земельної ділянки ФОП ОСОБА_2 не було проведено зведення меж суміжних ділянок по координатах, внаслідок чого має місце накладення земельних ділянок. Угринівська сільська рада помилково відчужила частину земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_3 з 2003 року. Помилки, що призводять до недійсності правочину стосуються правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта. Розмір та конфігурація земельної ділянки на момент укладення угоди не відповідали дійсності. При оформленні права власності на земельну ділянку порушені вимоги статті 198 ЗК України, не проведено комплекс робіт, виконуваних для визначення меж земельної ділянки, які включають погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Суди не звернули уваги, що згідно з пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно до присвоєння їм кадастрового номера. У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власника (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності). Відповідно до пункту 10 статті 28-1 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набуття чинності цим Законом, є дійсними. Аргументи інших учасників справи У травні 2019 року ФОП ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, просив залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін. Зазначив про обгрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій. ОСОБА_1 не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду та зводяться до переліку доказів, які не є належними і допустимими, що підтверджують надання в установленому порядку ОСОБА_3 спірної земельної ділянки. Суд встановив, що земельна ділянка у власність ОСОБА_3 в установленому порядку не передавалася, тому доводи касаційної скарги про позбавлення ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку є необ'єктивними. Порушення його цивільного права полягає в тому, що ОСОБА_1 оспорює його право власності на земельну ділянку, вважаючи, що вона накладається на належну ОСОБА_3 земельну ділянку згідно з державним актом на право власності від 29 липня 2003 року. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу. У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що мати позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_2 користувались суміжними земельними ділянками на території Угринівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області. Після смерті ОСОБА_3, у квітні 2014 року, позивач у передбаченому законом порядку прийняв спадщину. Відповідно до державного акта від 29 липня 2003 року, серія ІІ-ІФ №030548, на право приватної власності на землю, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю, серія ІФ №13-37-2/1234, виданого Угринівською сільською радою на підставі рішення Угринівської сільської ради народних депутатів від 10 грудня 1993 року, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1686 га для ведення особистого селянського господарства на території Угринівської сільської ради (т. 1, а. с. 8). Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року Угринівська сільська рада Тисменицького району продала приватному підприємцю ОСОБА_2 земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1, розміром 0,0847 га, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063, для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів (т. 1, а. с. 11-12, 154-155). Відповідно до державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 30 грудня 2009 року, серія ЯИ №898618, виданого Угринівською сільською радою, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року, серія ВМВ №792551, №792552, реєстраційний №187, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0847 га, що розташована на АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів (т. 1, а. с. 9 - 10). Під час оформлення спадщини на земельну ділянку після смерті спадкодавця ОСОБА_3, на замовлення ОСОБА_1 у 2016 році виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Рішенням державного кадастрового реєстратора відділу Держгеокадастру в Тисменицькому районі від 03 листопада 2016 року відмовлено у внесенні відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру, оскільки координати земельної ділянки в електронному документі не відповідають координатам земельної ділянки в документації із землеустрою, а саме має місце перетин цієї земельної ділянки із земельною ділянкою з кадастровим номером 2625886801:02:010:0063, яка належить ОСОБА_6; площа перетину земельних ділянок становить 13,3419% (т.1, а. с.15-17). Відповідно до рішення Угринівської сільської ради від 26 серпня 2003 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на вибір земельної ділянки та збір матеріалів попереднього погодження і складання проєкту відведення земельної ділянки, площею 0,0847 га із земель запасу Угринівської сільської ради для влаштування станції технічного обслуговування, що прилягають до території ГБК-16 (т. 1, а. с. 90). Рішенням ІХ сесії ІV скликання Угринівської сільської ради від 29 квітня 2004 року затверджено матеріали попереднього погодження підприємцю ОСОБА_2 та надано дозвіл на складання проєкту відведення земельної ділянки площею 0,0847 га для станції технічного обслуговування автомобілів в районі ГКБ №16 (т. 1, а. с. 91). Згідно з проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0847 га підприємцю ОСОБА_2 для влаштування пункту обслуговування автомобілів у с. Угринів, виготовленого у 2004 році (т. 1, а. с. 93 - 139) земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту біля ГБК №16, межує з північно-західної сторони із земельною ділянкою ОСОБА_3. Проєкт погоджено необхідними дозвільними службами, земельна ділянка відведена в натурі, її межі погоджені із суміжними землекористувачами та землевласниками, у тому числі і з ОСОБА_3, що підтверджено її підписом із зазначенням паспортних даних на плані земельної ділянки (т. 1, а. с.111). Рішенням ХVІ сесії ІV скликання Угринівської сільської ради від 26 травня 2005 року "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки", затверджено проєкт відведення земельної ділянки площею 0,0847 га підприємцю ОСОБА_2 для влаштування пункту обслуговування автомобілів у с. Угринів Тисменицького району Івано-Франківської області в районі ГБК №16 та вирішено укласти з ним договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на п'ятнадцять років з правом подальшого викупу (т. 1, а. с. 92). 27 травня 2005 року Угринівська сільська рада уклала договір оренди землі із підприємцем ОСОБА_2, згідно з яким останній прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для влаштування пункту обслуговування автомобілів, яка знаходиться у с. Угринів в районі ГБК №16. Договір оренди укладено на п'ятнадцять років. Зазначено, що після закінчення строку дії договору орендар має переважне право його поновлення на новий строк (т. 1, а. с.140-142). Рішенням Угринівської сільської ради від 13 квітня 2007 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на проектно-пошукові роботи з будівництва пункту технічного обслуговування автомобілів в районі ГБК-16 у с. Угринів Тисменицького району (т.1, а. с.143). Згідно з рішенням Угринівської сільської ради від 27 грудня 2007 року надано дозвіл підприємцю ОСОБА_2 на будівництво пункту технічного обслуговування автомобілів на орендованій земельній ділянці в районі ГБК "Довга Нива" у с. Угринів. Зобов'язано до початку робіт виготовити і погодити у встановленому порядку проектно-кошторисну документацію на будівництво (т. 1, а. с.144). Відповідно до акта Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта №308, затвердженого 26 травня 2008 року, пред'явлений державній приймальній комісії пункт технічного обслуговування автомобілів у с. Угринів на вул. Л. Українки прийнято в експлуатацію (т. 1, а. с.146 - 152). Рішенням Угринівської сільської ради від 26 червня 2008 року прийнято в експлуатацію новозбудований пункт технічного обслуговування автомобілів у АДРЕСА_1, визнано право власності на цей об'єкт за приватним підприємцем ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 145). Згідно з довідкою Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації право власності на пункт технічного обслуговування автомобілів у АДРЕСА_1 зареєстровано 28 липня 2008 року (т. 1, а. с. 153). Рішенням Угринівської сільської ради від 29 листопада 2008 року "Про продаж земельної ділянки" затверджено звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки площею 0,0847 га, відведену для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів підприємцю ОСОБА_2; затверджено ціну продажу в розмірі 34 372,00 грн та вирішено продати зазначену земельну ділянку у власність ОСОБА_2. Доручено сільському голові від імені сільської ради укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки (т. 1, а. с. 89). Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Тисменицького нотаріального округу Угорчак Н. М., орган місцевого самоврядування Угринівська сільська рада продала приватному підприємцю ОСОБА_2 земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 0,0847 га, кадастровий номер 2625886801:02:010:0063. Земельна ділянка надана для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів (т. 1, а. с. 154-155). ОСОБА_2 під час виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку площею 0,0847 га для влаштування пункту обслуговування автомобілів у с. Угринів, погодив межі земельної ділянки із суміжними землекористувачами та власниками суміжних земельних ділянок, у тому числі і з померлою ОСОБА_3, з часу відведення земельної ділянки до оформлення на неї права власності зміни відсутні. Крім того, ОСОБА_3 з часу відведення відповідачу ОСОБА_2 суміжної земельної ділянки і до смерті (ІНФОРМАЦІЯ_1) не оспорювала право ОСОБА_2 на земельну ділянку і її межі. Згідно з наданої архівним відділом Тисменицької районної державної адміністрації інформації від 27 лютого 2017 року за №30/01-11 протокол сесії Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року відсутній, а в рішеннях прізвище ОСОБА_1 не виявлено (т. 1, а. с. 78, 83). Відповідно до копії протоколу Угринівської сільської ради першої сесії І скликання від 12 липня 1994 року головою сільської ради обраний ОСОБА_8, який приступив до виконання обов'язків з 12 липня 1994 року (т. 1, а. с. 79-82). Згідно з копіями рішень сільської ради, наданих архівним відділом Тисменицької районної державної адміністрації 17 березня 2017 року, у рішеннях 16 сесії 21 скликання Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року "Про розгляд заяв громадян про приватизацію земельних ділянок в садівничому товаристві "Чорнобіль" та "Про розгляд заяв громадян", які підписані головою сільської ради Левицькою Г. А., прізвище ОСОБА_3 у списку громадян, яким вирішено передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки, відсутнє (т. 1, а. с. 83, 84 - 88). Відповідно до ксерокопії протоколу №3 загальних зборів колгоспу "Україна" від 20 квітня 1990 року доручено голові комісії при наявності незасіяної землі виділити землю під город ОСОБА_3, яка просила виділити земельну ділянку в урочищі "Біля Берестки" (т. 1, а. с.188 - 195). Згідно із наданою 17 квітня 2018 року державним підприємством "Івано-Франківський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" копії рішення 16 сесії 21 скликання Угринівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 10 грудня 1993 року встановлено, що ОСОБА_3 надано у приватну власність земельну ділянку площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві на АДРЕСА_2 та земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства (площу та місце не зазначено). Рішення підписано сільським головою ОСОБА_8. Водночас немає інформації про те, що це копія рішення і на підставі якого оригіналу вона видана (т. 2, а. с. 47 - 48). Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у квітні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про задоволення частково касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Спір у цій справі виник між спадкоємцем особи, якій на праві власності належить земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, виданого 29 липня 2003 року, та особою, яка набула право власності на земельну ділянку для розміщення пункту з технічного обслуговування автомобілів на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 26 січня 2009 року. Спір виник з приводу знаходження в межах однієї земельної ділянки, на яку спадкоємець бажає оформити право власності в порядку спадкування, частини іншої земельної ділянки, належної особі, яка набула земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу. Площа земельних ділянок співпадає на 13, 3410%. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального прав, Верховний Суд зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам частин першої-третьої статті 263 ЦПК України, з огляду на таке. Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Щодо зустрічного позову Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з частинами першою, третьою статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистомсвоїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести, що її права дійсно порушені та особу, яка їх порушила. Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Верховний Суд зазначає, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц, провадження №14-208цс18, зазначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11, провадження №14-525цс18 зазначила, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Визнавши недійсним державний акт, серія П-ІФ №030548, на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1686 га для ведення особистого селянського господарства на території Угринівської сільської ради, виданий ОСОБА_3 29 липня 2003 року, суди виходили з того, що Угринівська сільська рада не приймала рішення від 10 грудня 1993 року про передачу спадкодавцю ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1686 га для ведення особистого підсобного господарства. Отже, відсутня правова підстава для набуття матір'ю ОСОБА_1 права власності на суміжну земельну ділянку площею 0, 1686 га для ведення особистого селянського господарства та отримання нею державного акта від 29 липня 2003 року. Оцінюючи доводи касаційної скарги та висновки судів, Верховний Суд вважає, що без належного з'ясування обставин справи та оцінки доказів такі висновки є передчасними, що призвело до позбавлення права ОСОБА_1 отримати у власність земельну ділянку в порядку спадкування. Відповідно до частин першої, третьої статті 6 ЗК України чинного на час ухвалення рішення 1993 року (далі - ЗК України в редакції 1993 року) громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства. Передача земельних ділянок у власність громадян здійснюється місцевими радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безоплатно. Згідно зі статтею 17 ЗК України в редакції 1993 року передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяви про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні РІШЕННЯ: Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється (стаття 22 ЗК України, в редакції 1993 року). Згідно з пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно до присвоєння їм кадастрового номера. У разі, якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власника (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності). Відповідно до пункту 10 статті 28-1 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набуття чинності цим Законом, є дійсними. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що норми ЗК України (у редакції на час виникнення правовідносин) встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку та прийняттям органом місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки рішення про передачу такої земельної ділянки у власність, а позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надав суду доказів про прийняття рішення сільською радою про надання ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею не менше 0,1686 га. Крім того, кадастровий номер земельній ділянці, зазначений у оспорюваному державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_3, за її життя не був присвоєний, межі земельної ділянки, на яку відповідач за первісним позовом набув права власності, нею не оспорювалися. Суд апеляційної інстанції виходив із встановлених обставин судом першої інстанції. Суд першої інстанції взяв до уваги довідку архівного відділу Тисменицької районної державної адміністрації від 27 лютого 2017 року №30/01-11 про неможливість надання копії рішення Угринівської сільської ради народних депутатів від 10 грудня 1993 року про надання ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки протокол сесії в архівному відділі відсутній, а у наявних на зберіганні в архіві рішеннях сільської ради від 10 грудня 1993 року прізвища ОСОБА_3 не виявлено. Перевіряючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що рішенням 16 сесії 21 скликання від 10 грудня 1993 року розглядалися заяви громадян про приватизацію земельних ділянок в садівничому товаристві "Чорнобіль" (Т. 1, а. с. 84 - 86), а спірна земельна ділянка площею 0, 1686 га надавалася ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в урочищі "Біля Берестки". Тому висновок судів про відсутність прізвища ОСОБА_3 у рішенні Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року є необгрунтованим. У матеріалах справи є копія рішення 16 сесії 21 скликання Угринівської сільської ради народних депутатів від 10 грудня 1993 року (т. 2, а. с.48), згідно з яким надано ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку площею 0,13 га для будівництва і обслуговування житлового будинку на масиві АДРЕСА_2. Суд встановив, що цим рішенням ОСОБА_3 не надано у власність земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства. У матеріалах справи є технічна документація по земельно-кадастровій інвентаризації та виготовлення документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3, яка знаходиться в с. Угринів Тисменицького району Івано-Франківської області, датована 2002 роком, тобто виготовлена за життя ОСОБА_3 (Т. 1, а. с. 18 - 22, 219 - 223). Наявний акт про встановлення меж ділянки в натурі на імя ОСОБА_3 (Т.1, а. с. 223). Згідно з державним актом на право на земельну ділянку від 13 жовтня 2008 року ОСОБА_3 на підставі рішення ІХ сесії V скликання Угринівської сільської ради від 13 квітня 2007 року є власником земельної ділянки площею 0,1580 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 219). Суд апеляційної інстанції не з'ясував, згідно з яким рішенням ради, а саме від 10 грудня 1993 року чи від 13 квітня 2007 року ОСОБА_3 надана земельна ділянка для обслуговування житлового будинку, щодо якої конкретно земельної ділянки розроблялася технічна документація у 2002 році. Згідно з довідкою Виконавчого комітету Угринівською сільською радою Тисменицького району Івано-Франківської області від 23 травня 2017 року №1069 земельна ділянка площею 0,1686 га на території Угринівської сільської ради була в користуванні ОСОБА_3 з 1971 року (Т.1, а. с. 185). Згідно з довідкою Угринівської сільської ради від 29 травня 2017 року №98 ОСОБА_3 користувалася земельною ділянкою площею 0, 1686 га для ведення особистого селянського господарства в урочищі "Біля Берестки" з 1970 року (Т. 1, а. с. 186). У матеріалах справи є копія рішення від 02 березня 1993 року "Про приватизацію садиб", отримана на запит адвоката Т. Войцеховської, згідно з яким вирішено приступити до приватизації земельних ділянок, що є в користуванні громадян з 15 березня 1993 року Пунктом 4 цього рішенні вирішено передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства громадянам села (списки додаються) (Т. 1, а. с. 198). Проте відповідні списки у матеріалах справи відсутні. Суди не перевірили списки осіб, які додавались до рішення та яким передавались земельні ділянки. Верховний Суд зазначає, що державний акт на право власності на землю згідно із законодавством в редакції на час виникнення правовідносин видавався на підставі рішення, зокрема, органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі такого акта безпосередньо залежить від законності відповідного рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого цей акт видано. Скасування документів на землю, які були законними в момент видачі, Європейський суд з прав людини вважає втручанням у право власності у формі позбавлення майна (див. : справа "Кривенький проти України", рішення від 16 травня 2017 року). Із матеріалів справи випливає, що представник сільської ради у судових засіданнях участі не брав, письмові пояснення щодо позовних вимог не надав. Така позиція сільської ради дає підстави стверджувати, що сільська рада не спростувала, що відповідне рішення не приймалося. З урахуванням підстав первісного та зустрічного позовів суд має з'ясувати, чи приймалося рішення радою про надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки для ведення особистого господарства, на якій правовій підставі у ОСОБА_3 виникло право власності на спірну земельну ділянку, якою вона тривалий час користувалася. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки усім доказам у сукупності, не з'ясував, чи приймала сільська рада відповідне рішення, чи надавалася земельна ділянка ОСОБА_3 відповідно до протоколу від 20 квітня 1990 року №3 загальних зборів колгоспників колгоспу "Україна", яке саме рішення Угринівської сільської ради від 10 грудня 1993 року стало підставою для видання державного акта ОСОБА_3 (т.1, а. с. 188 - 195). не надав оцінки обставині, чи може особа бути позбавлена права власності на земельну ділянку за умови прийняття відповідного рішення радою, але його відсутності в архіві. Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції з урахуванням проценту накладення суміжних земельних ділянок не з'ясував, в якій частині чи в цілому оспорюваним державним актом на землю порушуються права ОСОБА_2, враховуючи, що оспорюваний ним державний акт ОСОБА_3 виданий до набуття ним права власності на земельну ділянку. Без з'ясування зазначених обставин, задоволення зустрічного позову спрямоване на позбавлення права власності ОСОБА_1 на землю. Щодо первісного позову Відповідно до частин першої, третьої статті 127 ЗК України (у редакції станом на 2009 рік) органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною другою статті 128 ЗК України (у редакції станом на 2009 рік) громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа, а також згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки. До заяви (клопотання) додаються: а) документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою (у разі його наявності), та документи, що посвідчують право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), розташоване на цій земельній ділянці; б) копія установчих документів для юридичної особи, а для громадянина - копія документа, що посвідчує особу; в) свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі продажу земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності. Орган державної влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк розглядає заяву (клопотання) і приймає рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (якщо такий проект відсутній) та/або про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки чи про відмову в продажу із зазначенням обґрунтованих причин відмови. Згідно з матеріалами справи відповідно до проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки підприємцю ОСОБА_2 у 2004 року присутня експлікація земельних угідь Угринівської сільської ради, що надавалась в оренду, загальна площа 0,0847 га, в тому числі сільськогосподарських угідь 0,0154 га, що підтверджується погодженням відведення в оренду земельної ділянки Державним комітетом України по земельних ресурсах (т. 1, а. с. 102, 108). Водночас згідно з технічною документацією із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності приватному підприємцю ОСОБА_2 за 2009 рік розшифровка земельних угідь, загальна площа 0,0847 га, під будівлями 0,0285 га, під проїздами, проходами, площадками 0,0562 га у матеріалах справи відсутня інформація про зміну цільового призначення частини земельної ділянки 0,0154 га, яка надавалась в оренду. Суди не надали оцінки врахуванню приватних інтересів при здійсненні землеустрою відповідно до Закону України "Про землеустрій", не з'ясували, чи під час оформлення технічної документації у 2009 році проведено зведення меж суміжних ділянок по координатах, не з'ясували внаслідок чого відбулося накладення земельних ділянок. Суд не з'ясував, чи при купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_2 матеріали землевпорядного проектування відповідали статті 50 Закону України "Про землеустрій", статті 79-1 Земельного кодексу України та статті 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру (зведений план суміжних землекористувань, кадастрові плани усіх земельних ділянок, що утворюються в результаті поділу сформованої ділянки (після виділення з неї проектної ділянки). Висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_3 за життя не оспорювала право відповідача на користування земельною ділянкою з моменту набуття її в оренду, погодила межі земельної ділянки і доказів про те, що вони на час укладення договору купівлі-продажу змінилися ОСОБА_1 не надав є передчасним, оскільки суд апеляційної інстанції не з'ясував усі обставини справи з урахуванням доводів апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції обгрунтовано вказав, що відповідно до статті 223 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Суд виходив з того, що відсутні докази належного відведення в натурі земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства площею 0,1686 га, якою користувалась ОСОБА_3, то є сумнівним користування нею земельною ділянкою у вказаному розмірі. У пункті 3.12. Інструкції про встановлення (відновлення) межземельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 18 травня 2010 року N 376, передбачено, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Водночас суддійшов суперечливого висновку, що не бере до уваги акт встановлення меж земельної ділянки в натурі, який міститься у технічній документації по земельно-кадастровій інвентаризації та виготовленню документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_3 за 2002 рік (т. 1, а. с. 223), оскільки ця технічна документація виготовлялась для державного акта, що визнається судом недійсним. Крім того, у судовому засіданні свідок ОСОБА_9, яка була землевпорядником Угринівської сільської ради пояснила, що вона не була особисто присутньою при встановленні в натурі меж земельної ділянки ОСОБА_3, лише підписала цей акт та решту документів, що ставить під сумнів сам факт встановлення в натурі меж спірної земельної ділянки. Проте суд не взяв до уваги, що акт підписаний й іншими особами, зокрема сільським головою ОСОБА_8, а для визнання недійсним державного акта необхідно з'ясувати обставини справи, які мають значення для її вирішення. Крім того, з матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 21 лютого 2017 року (т. 1, а. с. 54) звернувся до суду першої інстанції з клопотанням, в якому просив залучити відділ Держгеокадастру у Тисменицькому районі Івано-Франківської області до участі у справі у як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача. Це клопотання суд першої інстанції не вирішив, суд апеляційної інстанції відповідні доводи апеляційної скарги не спростував, не виклав висновки, чи вплинуло це на розгляд справи по суті. Рішення судів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії" від 09 грудня 1994 року, заява №30544/96). Отже, суд апеляційної інстанції не забезпечив належної обґрунтованості судового рішення, не дослідив всі зібрані у справі докази, не звернув уваги на обставини, що мають значення для справи та ухвалив судове рішення, яке не відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України. Суд касаційної інстанції відповідно до своїх процесуальних повноважень не може давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, отже, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено. За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83-84, 228, 229, 235, 243, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Верховний Суд зазначає, що доводи апеляційної скарги і касаційної є майже однаковими, проте суд апеляційної інстанції належним чином їх не перевірив і не спростував, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування суд апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, підстави для перерозподілу судових витрат, понесених сторонами у зв'язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій відсутні. Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №604/530/19 провадження №61-4941св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Підволочиська селищна рада, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Підволочиської селищної ради, ОСОБА_2 про визнання недійсними рішень та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року у складі судді Сташківа Н. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Костів О. З., Міщій О. Я., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконними та скасувати рішення Супранівської сільської ради Підволочиського району Тернопільської областівід 13 вересня 2015 року №242, рішення Підволочиської селищної ради від 06 березня 2019 року №3135 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки на місцевості та скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,12 га, кадастровий номер 6124688000:02:001:0219, за адресою: АДРЕСА_1. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що вінпроживає на АДРЕСА_2. Домоволодіння на зазначеній земельній ділянці знаходиться у кінці вулиці і є тупиковим. Єдиним можливим варіантом проходу та проїзду до його будинку завжди була АДРЕСА_2, яка біля його обійстя закінчується тупиковим заїздом для розвороту автомобілів. Поруч із його будинком знаходиться домоволодіння ОСОБА_2, з якою неодноразово виникали спори щодо використання прилеглої до них території орієнтовною площею 0,02 га. Вважає, що ОСОБА_2, неправильно розтлумачивши зміст окремих актів сільської ради, помилково стверджує, що зазначена ділянка була передана їй у користування і вона використовує її для особистих потреб у спосіб, який унеможливлює використання цієї частини вулиці за призначенням, зокрема, для проходу та проїзду до його подвір'я. Вважає, що Підволочиська селищна рада вчиняє дії, які завдають шкоди його законним правам та інтересам, у приватних інтересах ОСОБА_2. Зокрема, рішенням Супранівської сільської ради від 13 вересня 2015 року №242 ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,12 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1. На замовлення ОСОБА_2 проєктна організація у 2019 році розробила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі площею 0,12 га. Рішенням Підволочиської селищної ради від 06 березня 2019 року №3135 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки №1 площею 0,12 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд з кадастровим номером 6124688000:02:001:0219. Пунктом 5 рішення рекомендовано ОСОБА_2 виготовити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту на АДРЕСА_1, та укласти договір безоплатного сервітуту. 19 березня 2019 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на спірну земельну ділянку. На його думку, зазначені рішення органу місцевого самоврядування прийняті всупереч вимогам земельного законодавства і порушують його права та інтереси. Зокрема, органу, який приймав спірні рішення, необхідно було з'ясувати, чи був акт індивідуально-правової дії, який наділяв відповідачку правом власності чи користування земельною ділянкою. Також вважає, що орган місцевого самоврядування не дотримався вимог земельного законодавства при вчиненні дій щодо затвердження розробленої документації із землеустрою, оскільки передано у приватну власність землі загального користування населеного пункту. Крім того, в матеріалах технічної документації міститься акт приймання-передачі межових знаків, який не містить його підпису як суміжного землекористувача Короткий зміст рішення суду першої інстанції Підволочиський районний суд Тернопільської області рішенням від 26 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 не надав жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що виділена частина земельної ділянки ОСОБА_2 порушує його право власності, йому чиняться перешкоди щодо проходу, проїзду чи іншим чином порушуються права чи законні інтереси. Крім того, ОСОБА_1 у разі необхідності проїзду великогабаритних транспортних засобів частиною земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_2, не позбавлений права звернутись до неї та ініціювати встановлення сервітуту, що саме пособі не буде порушувати його законних прав та інтересів. Короткий зміст рішення апеляційного суду Тернопільський апеляційний суд постановою від 16 грудня 2020 року рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд виходив з необґрунтованості посилань ОСОБА_1 на те, що переданням спірної земельної ділянки із земель загального користування порушено його права. В матеріалах справи немає належних та допустимих доказів того, що частина земельної ділянки площею 0,12 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд з кадастровим номером 6124688000:02:001:0219 належить до земель загального користування населеного пункту. Крім того, на час прийняття оспорюваного рішення Супранівської сільської ради від 13 вересня 2015 року №242 не було жодного документа, який би підтверджував факт існування спільного заїзду між домоволодіннями на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, оскільки рішення щодо встановлення спільного заїзду були скасовані постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2015 року. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року і ухвалитинове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №554/4857/16 та постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №441/1694/15-ц, від 24 січня 2019 року у справі №742/2232/16-ц, від 18 лютого 2020 року у справі №341/219/19, від 15 травня 2019 року у справі №459/3086/17. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували та не надали оцінки постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2015 року у справі №9104/180235/12, якою скасовано рішення Супранівської сільської ради від 06 квітня 2012 року №80 та встановлено факт відсутності у ОСОБА_2 статусу землекористувача на спірну земельну ділянку. Суди не взяли до уваги, що обґрунтованість доводів позивача про незаконне надання дозволу ОСОБА_2 та затвердження технічної документації щодо встановлення меж в натурі на місцевості також підтверджується актом Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській областівід 19 квітня 2019 року, згідно з яким у власності чи користуванні ОСОБА_2 не перебувала присадибна земельна ділянка площею 0,12 га, а лише обліковувалась ділянка площею 0,10 га без ідентифікації адреси та цільового призначення. За таких обставин приймати рішення щодо поновлення меж такої земельної ділянки не було підстав. Також суди не надали правової оцінки рішенню Підволочиської селищної ради від 22 серпня 2016 року №621 "Про внесення змін в земельно-кадастрову книгу села Супранівка". При цьому безпідставними є посилання апеляційного суду на облікову карту погосподарського обліку та журнал реєстрації земель, оскільки вони є неналежними доказами у справі. Підтвердженням існування дороги на земельній ділянці, яка передана у приватну власність ОСОБА_2, є: план-схема, що міститься в складі технічної документації із землеустрою, виконаної на замовлення ОСОБА_2 проєктною організацією; затверджений перелік обмежень щодо використання спірної земельної ділянки серед яких проєктна організація виявила можливість встановлення земельного сервітуту щодо проходу та проїзду; акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 19 квітня 2019 року №263-ДК/352/АП/09/01-19, проведеної Головним управлінням Держгеокадастру в Тернопільській області згідно із яким встановлено існування на спірній земельній ділянці проїзду до домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2; рішення Підволочиської селищної ради від 06 березня 2019 року №3135,пунктом 5 якого рекомендовано ОСОБА_2 виготовити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту на АДРЕСА_1 (право проходу та проїзду на велосипеді, право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, право прогону худоби за наявним шляхом до будинковолодіння на АДРЕСА_2); кадастровий план земельної ділянки за 2012 рік, затвердженим сільським головою Супранівської сільської ради, заступником Управління Держкомзему у Піволочиському районі, у якому нанесено під умовним позначення "2" - землі загального користування Супранівської сільської ради ділянку площею 0,0201 га. Таким чином, згідно із земельною документацією була передбачена дорога, яка перебувала у розпорядженні Супранівеької сільської ради станом на 2012 рік. Однак суди не взяли до уваги того, що земельна ділянка, яка надана у власність ОСОБА_2 площею 0,12 га, не перебувала у її користуванні, що забороняло органу місцевого самоврядування давати дозвіл на розроблення технічної документації. Помилковими є твердження судів про ненадання доказів на підтвердження порушення його прав виділенням ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,02 га, оскільки суди, посилаючись на те, що позивач може звернутися до відповідача з ініціативою щодо встановлення земельного сервітуту, констатували порушення прав ОСОБА_1 у вигляді обмеження проїзду до його домоволодіння. У квітні 2021 року Підволочиська селищна рада та представник ОСОБА_2 - адвокат Колцуняк Ю. В. подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначили, що, передаючи земельну ділянку у власність ОСОБА_2, Підволочиська селищна рада діяла в межах наданих їй повноважень. У травні 2021 року ОСОБА_1 подав заяву про спростування доводів Підволочиської селищної ради, наведених у відзиві на касаційну скаргу. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 21 квітня 2021 року справа №604/530/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Супранівської сільської ради від 06 червня 1995 року №66 "Про приватизацію земельних ділянок жителів сіл сільської ради" вирішено дозволити ОСОБА_2 приватизувати земельну ділянку площею 0,26 га, яка знаходяться за тракторною бригадою, а 0,12 га залишено в користуванні. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2015 року визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Супранівської сільської ради народних депутатів від 13 листопада 1992 року "Про розгляд заяв до виконкому" та рішення Супранівської сільської ради від 15 червня 2012 року "Про визнання спірної земельної ділянки на АДРЕСА_2 землями загального користування". Підставою для скасування зазначеного рішення стало те, що орган місцевого самоврядування всупереч статті 19 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання про встановлення спільного проїзду розглянув на пленарному засіданні Супранівської сільської ради, а не на пленарному засіданні її виконавчого комітету. Згідно із земельно-кадастровою книгою села Супранівка за ОСОБА_2 рахувалась земельна ділянка площею 0,12 га. Рішенням Супранівської сільської ради від 13 вересня 2015 року №242 ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,12 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2. Пунктом 2 вказаного рішення рекомендовано ОСОБА_2 звернутись до землевпорядної організації для виготовлення технічної документації. На замовлення ОСОБА_2 проєктна організація у 2019 році розробила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі площею 0,12 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2. При розробленні вказаної документації інженер-землевпорядник встановив обмеження щодо використання зазначеної земельної ділянки, а саме земельний сервітут площею 0,0119 га по її частині, на якій знаходиться проїзний шлях. Рішенням Підволочиської селищної ради Тернопільської області від 06 березня 2019 року №3135 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок на місцевості загальною площею 1,0100 га, з них: ділянка №1 площею 0,1200 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 6124688000:02:001:0219 на АДРЕСА_1 площею 0,1600 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 6124688000:02:001:0220 в селі Супранівка, ділянка №3 площею 0,7300 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 6124688000:02:002:0005 в селі Супранівка, та передано вказані земельні ділянки у власність ОСОБА_2. Пунктом 5 вказаного рішення, рекомендовано ОСОБА_2 виготовити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту (право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прогону худоби по наявному шляху до будинковолодіння на АДРЕСА_2), та укласти договір безоплатного сервітуту. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 березня 2019 року ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,12 га, кадастровий номер 6124688000:02:001:0219. З довідки Підволочиської селищної ради від 05 липня 2016 року №5035 відомо, що станом на 01 січня 2004 року у ОСОБА_2 перебувала у користуванні земельна ділянка для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,12 га. Крім того, сільська рада зазначила, що у земельно-кадастровій (шнуровій) книзі погосподарського обліку є записи, що за ОСОБА_2 обліковується земельна ділянка загальною площею 0,12 га для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд та 0,26 га для ведення особистого селянського господарства. Крім того, у записах книги погосподарського обліку є записи про наявність у ОСОБА_2 житлового будинку, господарських будівель та споруд, 1950 рік забудови. Суд дослідив акт приймання-передачі межових знаків на зберігання при встановленні меж земельної ділянки в натурі, а також акт погодження меж земельної ділянки площею 0,12 га на АДРЕСА_2, яка знаходиться в користуванні ОСОБА_2 з 04 жовтня 2017 року. Згідно з актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 19 квітня 2019 року встановлено, що рішення Супранівської сільської ради від 11 жовтня 2015 року №248 прийняте з порушенням статей 12; 141; 142; 143; 149 ЗК України. Рішення Підволочиської селищної ради від 06 березня 2019 року №3135 прийняте з порушенням статей 12, 116 ЗК України. Підставами такого висновку стала постанова про закриття кримінального провадження та покази свідків про те, що за ОСОБА_2 обліковувалась земельна ділянка площею 0,10 га, а не 0,12 га. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив про порушення його прав унаслідок передання Підволочиською селищною радою у власність ОСОБА_2 землі загального користування. Через протиправні дії відповідачів він втратив можливість вільного користування (проїзду, виїзду) частиною дороги до належного йому домоволодіння на АДРЕСА_2. При цьому позивач стверджував, що рішення органу місцевого самоврядування про передання земельної ділянки у власність прийняті всупереч вимогам земельного законодавства і порушують його права та інтереси, оскільки він проживає разом із своєю дружиною на АДРЕСА_2 і єдиним проїзним (прохідним) шляхом до його домоволодіння є частина земельної ділянки, що передана у приватну власність відповідачці. При переданні землі у власність необхідно було з'ясувати, чи був акт індивідуально-правової дії, який наділяв відповідачку правом власності чи користування земельною ділянкою. Підтвердженням існування дороги на земельній ділянці, що передана у приватну власність ОСОБА_2, є план-схема, що міститься в складі технічної документації із землеустрою, затверджений перелік обмежень щодо використання спірної земельної ділянки, серед яких можливість встановлення земельного сервітуту щодо проходу та проїзду, акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 19 квітня 2019 року, кадастровий план земельної ділянки за 2012 рік. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність порушень органом місцевого самоврядування вимог земельного законодавства при переданні земельної ділянки у власність ОСОБА_3 з огляду на посилання позивача, що до складу земельної ділянки увійшов проїзд (під'їзду), тобто земельна ділянка загального користування, яка згідно з вимогами законодавства не може передавитися у власність. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з необґрунтованості посилань позивача на недотримання селищною радою вимог земельного законодавства, оскільки у цій справі орган місцевого самоврядування у межах визначених законом повноважень наділений дискреційними повноваженнями на прийняття рішення про приватизацію земельної ділянки на підставі наданої документації у порядку та у спосіб, визначений законом. При цьому суди виходили з того, що рішенням Супранівської сільської ради від 06 червня 1995 року №66 ОСОБА_2 виділено у користування земельну ділянку площею 0,12 га. У зв'язку з цим суди вважали безпідставними посилання позивача на те, що зі змісту зазначеного рішення не відомо, яку саме площу дозволили приватизувати ОСОБА_2. Крім того суди встановили, що згідно з відомостями з облікової карти об'єкта погосподарського обліку на 2011-2015 роки за домогосподарством на АДРЕСА_1 обліковувалася земельна ділянка площею 0,12 га для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель. Також суди дослідили технічну документацію, зокрема, акт приймання-передачі межових знаків на зберігання при встановленні меж земельної ділянки в натурі, а також акт погодження меж земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні ОСОБА_2, згідно з якими Підволочиська селищна рада закріпила відновлені в натурі (на місцевості) саморобні межові знаки у кількості 24 штуки та погодила межі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. При цьому суди виходили з того, що в матеріалах справи немає належних та допустимих доказів того, що частина земельної ділянки площею 0,12 га належить до земель загального користування. На час прийняття оспорюваного рішення Супранівської сільської ради від 13 вересня 2015 року №242 не було жодного документ, який підтверджував би факт існування спільного заїзду між домоволодіннями на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, оскільки рішення щодо встановлення спільного заїзду були скасовані постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2015 року. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки позивач не довів того факту, що передана у власність відповідачки земельна ділянка була землями загального користування і на цих землях був спільний заїзд між домоволодіннями на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2. Крім того, в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд враховує і те, що ОСОБА_1 не надав доказів, а суди не встановили неможливості організації під'їзду (проїзду) до його домоволодіння іншим шляхом, тобто в об'їзд земельної ділянки ОСОБА_2. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 грудня 2021 року м. Київ справа №361/3579/18 провадження №61-16337св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області, відповідачі: Броварська міська рада Київської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В., від 07 жовтня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області звернувся до суду з позовом до Броварської міської ради Київської області, ОСОБА_1, в якому, остаточно сформулювавши позовні вимоги, просив: - визнати незаконним та скасувати рішення Броварської міської ради Київської області від 25 жовтня 2007 року №485-28-05 "Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради" в частині надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1; - витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади Броварської міської ради Київської області в особі Броварської міської ради Київської області земельну ділянку загальною площею 0, 1000 га з кадастровим номером 3210600000:00:063:0337, яка знаходиться по АДРЕСА_1. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Броварської міської ради Київської області від 25 жовтня 2007 року №485-28-05 "Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради" у власність ОСОБА_1, надано земельну ділянку площею 0, 1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1 (підпункт 1.27 пункту 1 рішення міської ради). На підставі зазначеного рішення міської ради ОСОБА_1 09 березня 2007 року отримано державний акт серії ЯД №996929 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210600000:00:063:0337. За результатами опрацювання відомостей, отриманих з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, встановлено, що передача у власність вказаної земельної ділянки відбулась з порушенням вимог законодавства, а саме спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель водного фонду та передана у приватну власність всупереч вимог статей 20, 21, 60, 61 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 88, 89 Водного кодексу України (далі - ВК України. Крім того, оскільки спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності всупереч вимог закону існують правові підстави для її витребування із незаконного володіння у комунальну власність на підставі статей 387, 388, 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області, у складі судді Сардинського В. С., від 18 листопада 2019 року в задоволенні позову керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області відмовлено. Суд першої інстанції виходив з відсутності належних та допустимих доказів поважності причин пропуску прокурором строку позовної давності, також того спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_1 всупереч встановленого законом порядку на підставі незаконного рішення Броварської міської ради Київської області та належала до земель водного фонду, що вказує на відсутність підстав для визнання незаконним та скасування рішення Броварської міської ради Київської області від 25 жовтня 2007 року №485-28-05. Вимогу про витребування із володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади спірної земельної ділянки суд розцінив, як похідну від вимог про скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого щодо такої земельної ділянки. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади Броварської міської ради Київської області задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Броварської міської ради Київської області від 25 жовтня 2007 року №485-28-05 "Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради" в частині надання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА _1. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади Броварської міської ради Київської області в особі Броварської міської ради Київської області земельну ділянку загальною площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210600000:00:063:0337, яка знаходиться по АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, не встановивши наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для вирішення спору по суті, та не врахувавши, що питання застосування позовної давності вирішується лише в разі наявності правових підстав для задоволення позову, безпідставно застосував наслідки спливу строку позовної давності, у зв'язку з не доведенням прокурором поважності причин пропуску строку позовної давності, одночасно вказуючи на законність оспорюваного рішення Броварської міської ради. Листом Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області №01-12/53 від 24 січня 2018 року "Про надання інформації щодо статусу озер в м. Бровари" та листами Київського державного підприємства геодезії, картографії та кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" №01-01/20 від 04 січня 2018 року та №01-01/283 від 02 травня 2018 року з картографічними матеріалами (викопіювання з топографічного плану масштабу 1:2000 станом місцевості на 2007 рік, ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік, викопіювання з матеріалів космічної зйомки станом місцевості на 2007 та 2009 роки та викопіювання з топографічного плану масштабу 1:2000 станом на 2010 рік, на яких відображено розташування озер із їх прибережними захисними смугами та спірної земельної ділянки), підтверджено 100% накладення ділянки з кадастровим номером 3210600000:00:063:0337 площею 0, 10 га на прибережну захисну смугу озера. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом. Витребовуючи спірну земельну ділянку від добросовісного набувача, апеляційний суд виходив з того, що позов прокурором заявлений на підставі статей 387, 388 ЦК України, проте, врахувавши принцип jura novit curia ("суд знає закони"), дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин положення статті 391 ЦК України щодо можливості повернення спірної земельної ділянки протягом усього часу триваючого порушення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 листопада 2019 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 04 листопада 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скарги на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребуваної її матеріали з суду першої інстанції. У грудні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 22 вересня 2021 року, у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, суддею-доповідачем у справі визначено суддю Шиповича В. В. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі №826/13768/16, 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц, Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі №904/5974/16, 16 січня 2019 року в справі №910/15944/17, 24 квітня 2019 року в справі №915/370/16, 26 жовтня 2020 року в справі №320/2585/19, ухвалі Верховного Суду від 19 липня 2018 року в справі №822/1169/17. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів та необґрунтовано відхилив клопотання про відкладення розгляду справи та розглянув справу за відсутністю представника Броварської міської ради Київської області. Заявник стверджує, що з урахування того, що відповідно до паспорту водного об'єкту, об'єкт розташований поруч зі спірною земельною ділянкою є ставком, а також відсутності землевпорядної документації зі встановлення прибережних захисних смуг ставку поблизу переданої заявнику земельної ділянки свідчить про те, що нормативні розміри прибережних захисних смуг для таких водних об'єктів згідно статті 88 ВК України складають 25 метрів, а відповідно земельна ділянка кадастровий номер 3210600000:00:063:0337, яка знаходиться по АДРЕСА_1 не накладається на 25-метрові прибережні захисні смуги розташованих поруч ставків. Судом апеляційної інстанції не встановлено до якої категорії земель відносилася/відноситься спірна земельна ділянка та чи змінювалося її цільове призначення. Також ОСОБА_1 вказує на те, що прокурором не було доведено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави. В порушення вимог статті 56 ЦПК України, статті 87 ВК України до участі у справі не було залучено Державну екологічну інспекцію України та судом апеляційної інстанції неправильно здійснено розподіл судових витрат. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року Броварською міською радою Київської області подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому рада вказує на обґрунтованість доводів касаційної скарги ОСОБА_1, просить касаційну скаргу задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Броварської міської ради Київської області від 25 жовтня 2007 року №485-28-05 "Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання в оренду та внесення змін до рішень Броварської міської ради" у власність ОСОБА_1, проживаючому у місті Бровари Київської області, надано земельну ділянку площею 0, 1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель по АДРЕСА_1 (підпункт 1.27 пункту 1 рішення міської ради). На підставі зазначеного рішення міської ради ОСОБА_1 09 березня 2007 року отримано державний акт серії ЯД №996929 на право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА _1, цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, з кадастровим номером 3210600000:00:063:0337. Відповідно до листів КДП "Київгеоінформатика" від 04 січня 2018 року №01-01/20, та від 02 травня 2018 року №01-01/283 земельна ділянка з кадастровим номером 3210600000:00:063:0337 повністю накладається на землі водного фонду, а саме, на прибережні захисті смуги озер. У відзиві на позовну заяву Броварською міською радою Київської області зазначено, що відповідно до Генерального плану міста Бровари у місті знаходяться водні об'єкти: водоймище площею 3, 5 га на території парку "Приозерний", водоймище на території кварталу житлової забудови в районі Глінки та водоймище по АДРЕСА_2. У висновку про обмеження користування земельною ділянкою від 28 вересня 2007 року №438, яка знаходиться у АДРЕСА_1 зазначено, що Управління містобудування та архітектури Броварської міської ради вважає за можливе користування вказаною земельною ділянкою. Згідно паспорта водного об'єкта по АДРЕСА_1 розташовано ставок площею 0,6440 га, у розділі 6 "Характеристика прибережної захисної смуги" якого вказано, що ширина прибережної захисної смуги згідно статті 88 ВК України повинна становить 25 м, там де крутизна схилів перевищує три градуси - ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Позиція Верховного Суду Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м. Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону., За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Зазначена правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц (провадження №14-235цс18). Відповідно до статті 1 ВК України водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, лиман, річка, струмок, озеро, водосховище, ставок, канал, а також водоносний горизонт). Ставок - штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн кубічних метрів; а озеро - природна западина суші, заповнена прісними або солоними водами. Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України 18 березня 2013 року №99 затверджено Порядок розроблення паспорта водного об'єкта (далі - Порядок №99), спрямований на встановлення технічних параметрів водного об'єкта, гідрологічних характеристик річки (водотоку), регламентацію експлуатаційної діяльності на водосховищах, ставках, озерах та замкнених природних водоймах для забезпечення сталого використання (включаючи кількісне та якісне відновлення) усіх ресурсів, пов'язаних з існуванням водойми, надійності функціонування споруд і для підвищення ефективності їх використання. Замовником робіт із розроблення паспорта водного об'єкта є орган, що здійснює розпорядження земельною ділянкою під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України (пункт 3 Порядку №99). На підтвердження факту належності спірної земельної ділянки кадастровий номер 3210600000:00:063:0337 по АДРЕСА_1 до земель водного фонду прокурором було надано суду листи КДП "Київгеоінформатика" від 04 січня 2018 року №01-01/20, та від 02 травня 2018 року №01-01/283, з посиланням на викопіювання з топографічних матеріалів та матеріалів космічної зйомки станом на 2007, 2009 та 2010 роки, лист Управління водних ресурсів у м. Києві та Київської області від 24 січня 2018 року №01-12/53 та висновок експерта №12/18 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року. Заперечуючи проти позову відповідачами було надано суду висновок №438 від 28 вересня 2007 року про обмеження користування спірною земельною ділянкою та паспорт водного об'єкта "Ставок площею 0, 6440 га в межах м. Бровари Київської області", погоджений 23 травня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову прокурора, суд першої інстанції серед іншого виходив з відсутності доказів належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду та доказів передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 всупереч встановленого законом порядку. Апеляційний суд, приймаючи постанову про визнання незаконним та скасування рішення Броварської міської ради Київської області від 25 жовтня 2007 року №485-28-05 щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 та витребувавши цю земельну ділянку на користь територіальної громади міста Бровари, послався на лист Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області №01-12/53 від 24 січня 2018 року "Про надання інформації щодо статусу озер в м. Бровари" та листи Київського державного підприємства геодезії, картографії та кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" №01-01/20 від 04 січня 2018 року та №01-01/283 від 02 травня 2018 року з картографічними матеріалами. Однак апеляційним судом не зазначено, яким чином викопіювання з топографічного плану, ортофотоплану, космічної зйомки підтверджує належність зображених на них водних об'єктів до озер. При цьому, саме по собі розміщення спірної земельної ділянки біля водних об'єктів відповідачами не заперечувалось, однак спірним було визначення саме виду такого об'єкту (озеро чи ставок) і, в залежності від цього, розміру прибережної захисної смуги. Натомість висновок апеляційного суду щодо оцінки такого доказу, як паспорт водного об'єкта "Ставок площею 0, 6440 га в межах м. Бровари Київської області", погоджений 23 травня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України в оскаржуваній постанові відсутній. Крім того, наявні в справі паспорт водного об'єкту, розроблений Басейновим управлінням водних ресурсів середнього Дніпра і погоджений 23 травня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України та лист №01-12/53 від 24 січня 2018 року Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області (в подальшому змінило назву на Басейнове управління водних ресурсів середнього Дніпра) містять суперечливу інформацію щодо виду водного об'єкту (озеро чи ставок) біля якого розташована спірна земельна ділянка, оскільки фактично одна й та сама організація, один і той самий водний об'єкт класифікує за різними видами (у 2018 році - як озеро, а у 2019 році - як ставок). Апеляційний суд вказані суперечності не усунув та не обґрунтувавши свої висновки, в частині надання переваги одному доказу перед іншим, надав перевагу листу №01-12/53 від 24 січня 2018 року Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області перед паспортом водного об'єкту від 23 травня 2019 року, розробленим Басейновим управлінням водних ресурсів середнього Дніпра (попередня назва Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області). Прокурором також було надано висновок експерта №12/18 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року, який складено щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 32106000000:00:064:0521 та 3210600000:01:063:0012 (є суміжною зі спірною ділянкою ОСОБА_1 у розглядуваній справі), оцінка доведеності належності яких до земель водного фонду надана судами в справах №911/429/18 та №911/431/18. Таким чином є передчасними висновки апеляційного суду по суті спору, оскільки у розглядуваній справі залишились невирішеними ключові питання, зокрема: - до якого виду водних об'єктів (озеро чи ставок) належать водні об'єкти біля яких розташована спірна земельна ділянка; - чи перебуває спірна земельна ділянка, з урахуванням виду водного об'єкту, в межах прибережної захисної смуги та, відповідно, чи належить вона до земель водного фонду. На необхідність встановлення виду водного об'єкту, при визначенні належності розташованої біля нього земельної ділянки до земель водного фонду, вказав і Верховний Суд в справі №372/4149/18 у постанові від 26 травня 2021 року, прийнятій після подання касаційної скарги ОСОБА_1. У разі, якщо суд прийде до висновку, що для відповідей на вказані питання (або окремі із них) необхідні спеціальні знання, він має роз'яснити учасникам справи право звернутися із клопотанням про призначення експертизи (або замовити висновок експерта самостійно), а також попередити про наслідки вчинення або невчинення відповідних процесуальних дій. Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. За змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. До повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, тоді як суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не використав вказані повноваження та належним чином не перевірив обставин справи. Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, встановлені не повно, оскаржена постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, що є підставою для її скасування з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №383/593/16-ц провадження №61-17989св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 (яка є правонаступником ОСОБА_2), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Бобринецька міська рада Кіровоградської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 02 березня 2020 року у складі судді Бондаренко В. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Голованя А. М., Мурашка С. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до Бобринецької міської ради, ОСОБА_4 та ОСОБА_3. У листопаді 2016 року позивач подав до суду заяву про уточнення своїх вимог і остаточно просив суд: 1) визнати дії Бобринецької міської ради щодо прийняття рішення від 18 червня 2013 року №1368 та рішення від 16 липня 2013 року №1392 протиправними; 2) скасувати рішення Бобринецької міської ради від 18 червня 2013 року №1368 "Про надання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд гр. ОСОБА_4"; 3) скасувати рішення Бобринецької міської ради від 16 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого фермерського господарства та передачі земельних ділянок безоплатно у власність гр. ОСОБА_3"; 4) визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1, видане 05 серпня 2013 року ОСОБА_4, на земельну ділянку площею 0,0866 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1; 5) визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2, видане 10 вересня 2013 року ОСОБА_3, на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2; 6) визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3, видане 10 вересня 2013 року ОСОБА_3, на земельну ділянку площею 0,0401 га для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_2. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_3, а власником квартири АДРЕСА_4 у цьому ж будинку є ОСОБА_4. Його і ОСОБА_4 частки у праві власності на будинок з надвірним будівлями і спорудами складають 13/25 і 12/25 часток відповідно, їх виділення в натурі не проводилося. Іншим його сусідом є власник будинку по АДРЕСА_2 - ОСОБА_3. У 2014 році позивач дізнався, що відповідачі здійснили приватизацію земельних ділянок, які перебували у їх користуванні. Так, рішенням Бобринецької міської ради Кіровоградської області від 18 червня 2013 року №1368 "Про надання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд громадянці ОСОБА_4" та рішенням від 16 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого селянського господарства і передачу земельних ділянок безоплатно у власність громадянину ОСОБА_3" передано відповідачам у власність земельні ділянки, до складу яких входять частини земельних ділянок, якими він користується, у тому числі частина земельної ділянки під його квартирою. Вказує, що при виготовленні технічної документації із землеустрою відповідачі межі земельних ділянок з ним не погоджували. Він стверджує, що зазначені рішення Бобринецької міської ради порушують його право на користування земельною ділянкою. Суди неодноразово розглядали цю справу. Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2016 року (з урахуванням ухвали цього ж суду від 08 квітня 2020 року про виправлення описки), позов задоволено, а саме: 1) визнано дії Бобринецької міської ради Кіровоградської області щодо прийняття рішення від 18 червня 2013 року №1368 та рішення від 16 липня 2013 року №1392 протиправними; 2) скасовано рішення Бобринецької міської ради Кіровоградської області від 18 червня 2013 року №1368 "Про надання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд громадянці ОСОБА_4"; 3) скасовано рішення Бобринецької міської ради Кіровоградської області від 16 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого селянського господарства і передачу земельних ділянок безоплатно у власність громадянину ОСОБА_3"; 4) визнано недійсними та скасовано: - свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4, видане ОСОБА_4 05 серпня 2013 року, на земельну ділянку площею 0,0866 га (866 кв. м) для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка) по АДРЕСА_1; - свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2, видане ОСОБА_3 10 вересня 2013 року, на земельну ділянку площею 0,1 га (1 000,0 кв. м) для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка) по АДРЕСА_2; - свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3, видане ОСОБА_3 10 вересня 2013 року, на земельну ділянку площею 0,0401 га (401,0 кв. м) для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_2. Стягнуто з Бобринецької міської ради Кіровоградської області, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у загальній сумі 2 756,02 грн - по 918,67 грн з кожного. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що отримана ОСОБА_4 у власність земельна ділянка не відповідає її частці у праві власності на будинок та є більшою, що призвело до зменшення земельної ділянки, право на користування якою має позивач. Також суддійшов висновку про неможливість надання відповідачам у власність земельних ділянок за відсутності погодження їх меж ОСОБА_2, з яким у них з цього питання наявний тривалий спір. Окремою підставою для скасування рішення від 16 липня 2013 року №1392 і виданого на його виконання свідоцтва про право власності на нерухоме майно №9158581 суд вважав передачу ОСОБА_3 у власність для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки із земель житлової та громадської забудови без зміни цільового призначення. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відхилено, рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2016 року залишено без змін. Відхиляючи апеляційні скарги, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з'ясування обставин справи. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про скасування рішення Бобринецької міської ради Кіровоградської області від 16 липня 2013 року №1392, визнання недійсними і скасування виданих ОСОБА_3 свідоцтв про право власності на нерухоме майно від 10 вересня 2013 року з індексними номерами 9165125 та 9158581, а також в частині стягнення судового збору скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У іншій частині рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2017 року залишено без змін. Приймаючи постанову від 02 жовтня 2019 року, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу в частині позовних вимог до ОСОБА_3, не дослідили зібрані у справі докази, а саме висновки судових експертиз, не встановили, чи могло відбутися збільшення земельної ділянки ОСОБА_3 за рахунок зменшення земельної ділянки ОСОБА_2 та чи має місце накладення їх меж, а також не з'ясували, чи призвело прийняття Бобринецькою міською радою Кіровоградської області рішення від 16 липня 2013 року №1392 до порушення прав позивача і у чому таке порушення полягає, тобто не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин ухвалені судами першої і апеляційної інстанцій у цій частині судові рішення підлягали скасуванню з передачею справи у відповідній частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи судам належало урахувати викладене, дослідити наявні у справі висновки судових експертиз в частині висновків щодо площ та меж земельних ділянок АДРЕСА_2 і АДРЕСА_5, встановити, чи має місце збільшення земельної ділянки ОСОБА_3 за рахунок земельної ділянки позивача та чи накладаються їх межі, перевірити, чи призвела передача ОСОБА_3 у власність земельної ділянки до порушення прав ОСОБА_2, і ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин, вимог закону та у межах доводів і вимог позовної заяви. У частині вирішення позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_4, судові рішення, як визначено судом касаційної інстанції, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому були залишені у відповідній частині без змін. Ухвалою Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2019 року до участі у справі залучено правонаступника померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_1. Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 02 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, Бобринецької міської ради Кіровоградської області про визнання протиправними дій Бобринецької міської ради Кіровоградської області щодо прийняття від 16 липня 2013 року рішення №1392, скасування цього рішення, визнання недійсними і скасування виданих ОСОБА_3 свідоцтв про право власності на нерухоме майно від 10 вересня 2013 року з індексними номерами 9165125 і 9158581, відмовлено повністю. Оцінивши надані суду докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що оскаржуване рішення Бобринецької міської ради від 16 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого селянського господарства і передачу земельних ділянок безоплатно у власність громадянину ОСОБА_3". та видані на його підставі свідоцтва про право власності на земельні ділянки, порушують права чи законні інтереси позивача, а тому позовні вимоги є безпідставними й задоволенню не підлягають. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що позивач не надала до суду належних, допустимих, достатніх і достатніх доказів того, що її право землекористування було реально порушено Бобринецькою міською радою прийнятим рішенням про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_3, суд першої інстанції в цій частині дав правильну оцінку доводам позивача і обґрунтовано вважав, що вони ґрунтуються на припущеннях, а не на доказах. Не встановивши фактів порушення прав позивача, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, обґрунтовано відхилив її аргументи. Апеляційним судом зазначено, що посилання позивача на порушення земельного законодавства з боку Бобринецької міської ради при прийнятті оскаржуваного рішення, які фактично не привели до порушення її прав, не можуть бути підставою для задоволення позову так, як це суперечить завданням цивільного судочинства, у свою чергу, обґрунтовано відмовивши у визнанні незаконними дій Бобринецької міської ради та у скасуванні її рішення, суд першої інстанції логічно відмовив позивачу у визнанні недійсними виданих ОСОБА_3 на підставі оскаржуваного рішення ради свідоцтв про право власності на нерухоме майно (земельні ділянки). Отже, на переконання суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У грудні 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга (у січні 2021 року - касаційна скарга в новій редакції на виконання ухвали Верховного Суду від 10 грудня 2020 року) на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 02 березня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заявником також подано у грудні 2020 року до суду касаційної інстанції пояснення (докази, доводи) до касаційної скарги у справі. Як підставу касаційного оскарження у новій редакції касаційної скарги заявник зазначає порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судами необґрунтовано відхилені клопотання щодо встановлення обставин у справі, зокрема про виклик і допит свідків (пункт 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Заявник у своїй уточненій касаційній скарзі також посилається на обставини справи та зазначає, що відмова у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_3 унеможливлює обслуговування гаража та сараю зі сторони існуючої межі із сусідом ОСОБА_3; розміри земельної ділянки ОСОБА_2 змінились не на його користь, зокрема зменшились у зв'язку із забудовою присадибної земельної ділянки ОСОБА_3, що можливо виявити при порівнянні технічної документації; якщо брати по фасаду, то ширина заїзду (відстань від будинку ОСОБА_2 до межі із ОСОБА_3 згідно з первинними документами) повинна становити 4,89 або 4,80 м, але не 4,10 м, що залишились ОСОБА_2 після зміни меж ОСОБА_3; відповідач Бобринецька міська рада визнала в повному обсязі позовні вимоги, не заперечувала проти їх задоволення, що проігноровано судами; відновлення порушених прав позивача можливе лише при скасуванні спірних рішень Бобринецької міської ради та скасування права власності на присадибну земельну ділянку відповідача ОСОБА_3; суд першої інстанції безпідставно відмовив заявнику у виклику до суду та допиту у якості свідка громадянина ОСОБА_5, а суд апеляційної інстанції не дав належну оцінку його показанням, підпис під якими був нотаріально посвідчений; суди відмовили заявнику у виклику та допиті у якості свідків представників проектних організацій ПП "І-Експерт-Сервіс", яка займалась приватизацією земельних ділянок, та ПП "Гео-Марк", яка займалась встановленням меж в натурі земельних ділянок за АДРЕСА_2, АДРЕСА_5. Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу щодо позовних вимог до ОСОБА_3, не дослідили зібрані у справі докази, а саме: висновки судових експертиз, не встановили, чи могло відбутись збільшення земельної ділянки ОСОБА_3 за рахунок зменшення земельної ділянки ОСОБА_2 та чи має місце накладення їх меж, а також не з'ясували, чи призвело прийняття Бобринецькою міською радою Кіровоградської області рішення від 16 липня 2013 року №1392 до порушення прав позивача і у чому таке порушення полягає, тобто не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Станом на дату розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 10 грудня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи №383/593/16-ц із Бобринецького районного суду Кіровоградської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У лютому 2021 року матеріали справи №383/593/16-ц надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду З огляду на те, що постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог до відповідача ОСОБА_4 залишено без змін, а також ураховуючи межі розгляду справи судами попередніх інстанцій, перегляд справи Верховним Судом в порядку касаційного провадження здійснюється лише в частині вирішення позовних вимог до відповідачів ОСОБА_3 та Бобринецької міської ради Кіровоградської області. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Отже, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Із зазначених підстав не підлягають розгляду та дослідженню додані до касаційної скарги заявника документи як підтвердження її доводів, що не були предметом розгляду у судах попередніх інстанцій, та здійснює розгляд касаційної скарги на підставі наявних у справі матеріалів. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанційустановлено, що ОСОБА_2 на праві власності належало 13/25 частини житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_5, що підтверджується копією свідоцтва про право власності № НОМЕР_5, виданого 30 червня 2004 року Бобринецькою міською радою Кіровоградської області. Співвласником цього домоволодіння є ОСОБА_4, якій згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 19 липня 2004 року належить 12/25 частини житлового будинку з відповідною частиною господарсько-побутових будівель. Вказана садиба розташована на земельній ділянці, яка станом на 1986 рік мала загальну площу 1 686,1 кв. м та розміри: по фасаду 21,59 м; з лівого боку 83,13 м; задня межа 19,0 м; з правового боку 83,13 м. Частки у праві власності на домоволодіння в натурі не виділялися. Відповідно до договору купівлі-продажу від 10 вересня 1986 року ОСОБА_3 є власником житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_5. Площа земельної ділянки, на якій розташований цей будинок, становила 1 480,2 кв. м та мала такі розміри: по фасаду 17,5 м; з лівого боку 81,6 м; задня межа 19.0 м; з правого боку 81,9 м. Домоволодіння АДРЕСА_5 і АДРЕСА_2 межують між собою. Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 22 жовтня 2012 року у справі №2-515/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою межі будинку АДРЕСА_2, власник ОСОБА_3, згідно з якими: фасад - 17,50 м; права бокова межа - 82,30 м; ліва бокова межа - 84,42 м; (згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 26 червня 2012 року №5486, 5487/23 ліва межа по фасаду зменшена на 0,60 метрів, а по задній межі на 0,80 метрів) залишено без змін. Рішенням Бобринецької міської ради від 16 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого селянського господарства та передачі земельних ділянок безоплатно у власність гр. ОСОБА_3" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого селянського господарства загальною площею 0,0401 га, а також передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та земельну ділянку площею 0,0401 га для особистого селянського господарства, які розташовані за адресою: АДРЕСА_5. При виготовленні ОСОБА_3 технічної документації із землеустрою ОСОБА_2 акт погодження меж земельних ділянок не підписував. 10 вересня 2013 року на підставі рішення Бобринецької міської ради від 16 липня 2013 року №1392 реєстраційною службою Бобринецького районного управління юстиції Кіровоградської області ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 на земельну ділянку площею 0,1 га із кадастровим номером 3520810100:50:078:0013, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а також свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3 на земельну ділянку площею 0,0401 га із кадастровим номером 3520810100:50:078:0014, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовані за адресою: АДРЕСА_5. У справі є три висновки судової експертизи, а саме: висновок судової будівельно-технічної експертизи Кіровоградського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 26 червня 2012 року №5486, 5487/23; висновок судової будівельно-технічної експертизи судового експерта від 26 серпня 2013 року №7/13; висновок судової земельно-технічної експертизи Кропивницького відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 19 червня 2017 року №17-425, 426. Для проведення експертних досліджень на вирішення експертів ставилися питання, зокрема, щодо відповідності меж земельних ділянок АДРЕСА_2 і АДРЕСА_5 технічній документації та щодо можливого збільшення земельної ділянки № НОМЕР_6 за рахунок земельної ділянки № НОМЕР_7. У суді першої інстанції були заслухані пояснення всіх експертів, які проводили експертизи. Згідно з висновком від 26 червня 2012 року №5486, 5487/23 експерт встановив зміну меж земельних ділянок за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_5, але при цьому експерту не вдалось встановити причини такої зміни, не встановлено накладення меж земельних ділянок. У висновку експерта від 26 серпня 2013 року №7/13 також не було встановлено факту накладення земельних ділянок, якими користуються ОСОБА_3 та ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_4. Суд першої інстанції не прийняв до уваги як належні докази висновки судових експертиз від 26 серпня 2013 року №7/13 та від 26 червня 2012 року №5486, 5487/23 в частині фактичних розмірів земельних ділянок по АДРЕСА_6, оскільки заміри при їх виконанні проводились з використанням рулетки та різняться із даними висновку експерта №17-425, 426 судової земельно-технічної експертизи від 19 червня 2017 року, проведеної у даній справі, яка здійснювалась з використанням геодезичного вимірювання. Згідно з висновком експерта судової земельно-технічної експертизи від 19 червня 2017 року №17-425, 426, складеного Кропивницьким відділенням Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, фактична площа земельної ділянки по АДРЕСА_5, у спільному користуванні дорівнює 1 663,47 кв. м, що на 22,63 кв. м менше відповідно до первинних документів, та земельна ділянка на час проведення експертизи має загальні розміри: по фасаду 21,23 м, з лівого боку 80,3 м, задня межа 18,51 м, з правого боку 82,02 м. Щодо земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_3, то межі та розміри земельних ділянок, зазначені у виданих останньому свідоцтвах про право власності на нерухоме майно з індексними номерами від 10 вересня 2013 року №9165125 і №9158581, не відповідають первинній технічній документації, а саме фактичним розмірам земельної ділянки. На час проведення експертизи загальні розміри земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_2 були змінені та складали: по фасаду 17,19 м, з лівого боку 82,02 м, задня межа 18,1 м, з правого боку 82,18 м. Фактична площа земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_2, дорівнювала 1 408,94 кв. м, що на 71,26 кв. м менше відповідно до первинних документів. Згідно з інвентаризаційною справою №3098 (1986 рік) відстань від житлового будинку по АДРЕСА_5, до межі домоволодіння по АДРЕСА_7, що дорівнює відстані, яка існує на час проведення експертизи, а відстань від житлового будинку по АДРЕСА_2, до огорожі домоволодіння по АДРЕСА_8, дорівнює 2,0 м, що дорівнює відстані в натурі. Апеляційним судом здійснено висновок, що експертним шляхом у цій справі не встановлено причини зміни загальних площ земельних ділянок суміжних землекористувачів ОСОБА_3 і ОСОБА_2, правонаступником якого є ОСОБА_1, у порівнянні з первинними їх розмірами, але при цьому і не встановлено накладення меж цих земельних ділянок одна на одну, навіть частково. Про призначення повторної або додаткової експертизи позивач ОСОБА_1 суд не просила. Нормативно-правове обґрунтування Погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є необхідним для уникнення технічних помилок та порушення прав землекористувачів. Встановлення меж земельної ділянки по суті зводиться до вирішення питань, чи не належить земельна ділянка іншому власнику чи правомірному користувачеві та чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки. Стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною і сама по собі відсутність такого акта не свідчить про незаконність рішення щодо затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність. Вирішуючи справу щодо оспорення рішення про передачу земельної ділянки у власність з підстав непогодження меж земельної ділянки суміжним землекористувачем, суди повинні вставити, чи призвело прийняття цього рішення до порушення прав суміжного землекористувача, зокрема, до зменшення його земельної ділянки, накладення меж тощо. За змістом статті 152 ЗК України права громадян та юридичних осіб на землю підлягають судовому захисту при умові, що вони порушені, в тому числі, якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. У справах про оспорення рішення відповідного органу про передачу земельної ділянки на підставі поданих учасниками справи доказів суд має перевірити та вставити, чи призвело прийняття цього рішення до реального порушення прав суміжного землекористувача, зокрема, до зменшення його земельної ділянки, накладення повністю або частково меж суміжних земельних ділянок тощо. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Частинами першою та другою статті 103 ЦПК України визначено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу. Відповідно до пункту 6.1. Глави 5 Розділу ІІ Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/5, основними завданнями земельно-технічної експертизи є, зокрема: визначення фактичного землекористування земельними ділянками, а саме фізичних характеристик земельних ділянок (конфігурації, площі, промірів тощо) ; визначення відповідності фактичного розташування будівель, споруд та інших об'єктів відносно меж земельних ділянок їх розташуванню у відповідній технічній документації; визначення відповідності фактичного землекористування в частині порушення меж та накладання земельних ділянок відповідно до правовстановлювальних документів та документації із землеустрою на ці земельні ділянки. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, урахувавши зміст позовних вимог ОСОБА_1, те, що позивачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами, що оскаржуване рішення Бобринецької міської ради Кіровоградської області від 16 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого селянського господарства і передачу земельних ділянок безоплатно у власність громадянину ОСОБА_3". та видані на його підставі свідоцтва про право власності на земельні ділянки, порушують права чи законні інтереси ОСОБА_1 щодо землекористування, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог. Оскільки експертним шляхом не встановлено причини зміни загальних площ земельних ділянок суміжних землекористувачів ОСОБА_3 і померлого ОСОБА_2, правонаступником якого є ОСОБА_1, у порівнянні з первинними їх розмірами, але при цьому і не встановлено накладення меж цих земельних ділянок одна на одну, то доводи касаційної скарги заявника про те, що відмова у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_3 унеможливлює обслуговування гаража та сараю зі сторони існуючої межі із сусідом ОСОБА_3, розміри земельної ділянки ОСОБА_2 змінились не на його користь, зокрема зменшились у зв'язку із забудовою присадибної земельної ділянки ОСОБА_3, що можливо виявити при порівнянні технічної документації, відхиляються. Матеріали справи містять три висновки судової експертизи: додані до позовної заяви висновок судової будівельно-технічної експертизи Кіровоградського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 26 червня 2012 року №5486, 5487/23 та висновок судової будівельно-технічної експертизи судового експерта від 26 серпня 2013 року №7/13, здійснені ще до прийняття Бобринецькою міською радою оскаржуваного рішення від 06 липня 2013 року №1392 "Про затвердження технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та для ведення особистого фермерського господарства та передачі земельних ділянок безоплатно у власність гр. ОСОБА_3", а також висновок судової земельно-технічної експертизи Кропивницького відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 19 червня 2017 року №17-425, 426, проведеної на виконання ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 березня 2017 року на підставі задоволеного клопотання позивача ОСОБА_2 про призначення судової земельно-технічної експертизи. Правонаступник позивача ОСОБА_1 про призначення повторної або додаткової експертизи у справі не заявляла, отже, як судами з'ясовано обставини, що мають значення для справи, так і стороною позивача було в повній мірі реалізовано надане цивільно-процесуальним законом право учасника справи ініціювати призначення експертизи з метою підтвердження факту перетину меж земельних ділянок. Суперечність висновків судових експертиз, про які зазначає заявник, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних рішень, оскільки суд першої інстанції дослідив усі три висновки експертиз, заслухав у засіданні пояснення всіх експертів, які проводили експертизи, а також свідка ОСОБА_6 (який у 1986 році обіймав посаду старшого інженера відділу архітектури Бобринецького райвиконкому та підпорядкована йому працівник проводила заміри земельної ділянки ОСОБА_3 та спільну межу із земельною ділянкою ОСОБА_2, за результатами проведення яких складено проект на забудову житлового будинку, який в подальшому виданий забудовнику ОСОБА_3), на чому наполягала сама ОСОБА_1, надав їм оцінку, як кожному окремо, так і в сукупності з іншими доказами. При цьому судом першої інстанції надано прийнятне обґрунтування відхилення як належних доказів висновків судових експертиз 2012 року та 2013 року в частині фактичних розмірів земельних ділянок по АДРЕСА_5, і АДРЕСА_5 (з підстав проведення замірів при їх виконанні з використанням рулетки), на противагу висновку експерта 2017 року, що здійснювався з використанням геодезичного вимірювання. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У свою чергу суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду за приписами статті 400 ЦПК України. Таким чином, аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу щодо позовних вимог до ОСОБА_3, не дослідили зібрані у справі докази, а саме: висновки судових експертиз, не встановили, чи могло відбутись збільшення земельної ділянки ОСОБА_3 за рахунок зменшення земельної ділянки ОСОБА_2 та чи має місце накладення їх меж, а також не з'ясували, чи призвело прийняття Бобринецькою міською радою Кіровоградської області рішення від 16 липня 2013 року №1392 до порушення прав позивача і у чому таке порушення полягає, тобто не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не знайшли своє підтвердження, спростовуються матеріалами справи та змістом оскаржуваних рішень. Доводи касаційної скарги про те, що відповідач Бобринецька міська рада визнала в повному обсязі позовні вимоги, не заперечувала проти їх задоволення, що проігноровано судами, не приймаються колегією суддів, оскільки наявні в матеріалах справи заява про визнання позову від 16 серпня 2016 року (а. с. 177 т. 1) та письмові пояснення від 22 листопада 2016 року (а. с. 70 т. 2), в яких Бобринецька міська рада визнає позовні вимоги ОСОБА_2 та просить їх задовольнити, надані суду ще до винесення рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 01 грудня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 26 липня 2017 року, які в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про скасування рішення Бобринецької міської ради Кіровоградської області від 16 липня 2013 року №1392, визнання недійсними і скасування виданих ОСОБА_3 свідоцтв про право власності на нерухоме майно з індексними номерами 9165125 і 9158581 від 10 вересня 2013 року були скасовані постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року та направлені у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача від 20 січня 2020 року від імені представника Бобринецької міської ради Кіровоградської області (а. с. 230 т. 3), в якій зазначено, що рада не має заперечень проти задоволення позову ОСОБА_1, не відповідає критерію визнання позову згідно зі статтею 206 ЦПК України, який, окрім цього, має бути зазначений в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Заявлені ОСОБА_1 клопотання про виклик у якості свідків представників проектних організацій ПП "І-Експерт-Сервіс" та ПП "Гео-Марк", а також свідка ОСОБА_5 були розглянуті судами попередніх інстанцій належним чином, про що свідчать зокрема протоколи судового засідання Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 20 січня 2020 року (а. с. 232-242 т. 3), від 29 січня 2020 року (а. с. 20-23 т. 4), від 25 лютого 2020 року (а. с. 74-83 т. 4), протокол судового засідання Кропивницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року (а. с. 198 т. 4) (в останньому представник позивача взагалі зазначив про відсутність клопотань). Апеляційним судом щодо виклику свідка ОСОБА_5, який за твердженням позивача міг дати суду показання щодо межі між її домоволодінням та домоволодінням співвідповідача, правильно відзначено, що межі земельних ділянок визначаються технічною документацією та межовими знаками й не можуть підтверджуватися безпосередньо лише показаннями свідків за відсутності достовірних даних про тверді (натуральні) межі земельних ділянок. Апеляційний суд також слушно звернув увагу, що у справі наявний комплект технічної документації, виготовлений ПП "І-Експерт-Сервіс" (розробника технічної документації із землеустрою щодо встановлення земельних ділянок в натурі), що давало сторонам, експертам і суду можливість його дослідити, проте, які саме питання позивач хотіла поставити позивач розробнику, вона не вказала, а тому її доводи в цій частині обґрунтовано визнані апеляційним судом не суттєвими та відхилені. Таким чином, не є спроможним твердження заявника про те, що судами необґрунтовано відхилені клопотання щодо встановлення обставин у справі, зокрема про виклик і допит свідків. Доводи касаційної скарги про те, що відновлення порушених прав позивача можливе лише при скасуванні спірних рішень Бобринецької міської ради Кіровоградської області та скасування права власності на присадибну земельну ділянку відповідача ОСОБА_3, чи зменшення розмірів земельної ділянки ОСОБА_2 у зв'язку із забудовою присадибної земельної ділянки ОСОБА_3, були предметом розгляду судів попередніх інстанцій, які надали їм правильну правову оцінку, зводяться до незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява №3236/03). Інші доводи касаційної скарги щодо суті спору ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права, не можуть бути підставами для скасування постановленого у справі рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, а тому колегія суддів, ураховуючи те, що позов ОСОБА_2 був поданий ще у липні 2016 року, перегляд справи в порядку касаційного провадження вже мав місце у жовтні 2019 року, при новому розгляді справи у відповідній частині сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій, не вбачає підстав для направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, як того просить заявник. Отже, оскаржувані судові рішення прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не вбачається. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23).Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 02 березня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №173/2070/19 провадження №61-13964св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Боровківської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, треті особи: Верхньодніпровська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання права на земельну частку (пай), за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2019 року у складі судді Петрюк Т. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Красвітіної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Боровківська сільська рада Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, треті особи:Верхньодніпровська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог 1. У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Боровківської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, треті особи: Верхньодніпровська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області), з позовом, у якому просив визнати за ним право на земельну ділянку (пай) площею 5,96 умовних кадастрових гектарів, із земель невитребуваних паїв КСП "Нива", які розташовані на території Боровківської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, згідно з державним актом на право колективної власності КСП "Нива" від 01 грудня 1995 року та додатком №1 до зазначеного державного акту - списком громадян членів КСП "Нива", про визнання права на земельну частку (пай). 2. Позовна заява мотивована тим, що 01 липня 1990 року він був прийнятий на роботу в члени КСП "Шлях до комунізму" Верхньодніпровського району Дніпропетровської області слюсарем (наказ від 10 липня 1990 року №2). 01 січня 1993 року КСП "Шлях до комунізму" перейменовано в КСП "Нива". 3.30 грудня 1994 року позивача звільнено з КСП "Нива" у зв'язку з призовом у лави Збройних Сил України. 4.3 26 жовтня 1994 року по 28 червня 1996 року позивач проходив строкову військову службу в Збройних Силах України, що підтверджується записами в його трудовій книжці. 5. У червні 2019 року позивач дізнався, що він має право на земельну частку (пай) за рахунок землі, переданої у колективну власність КСП "Нива", як колишній член КСП. 6. У липні 2019 року ОСОБА_1 отримав лист відділу ГУ Держгеокадастру у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області від 16 липня 2019 року, в якому зазначено, що він значиться в списках осіб, які мають право на земельну частку (пай), що є додатком до державного акту на право колективної власності КСП "Нива" від 01 грудня 1995 року, але не значиться у книзі сертифікатів на право на земельну частку (пай), що видаються членам КСП "Нива", і сертифікат на його ім'я на земельну частку (пай) не виготовлявся. 7. Позивач вважав, що будучи членом КСП "Нива" Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, він має право на земельну частку (пай) при розпаюванні земель КСП "Нива" Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, оскільки був включений до списку осіб, що мають право на земельну частку (пай). 8. Посилаючись на наведені обставини, позивач просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 9. Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від ЗО вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. 10. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у позивача не виникло право на отримання земельної ділянки (паю), так як останній на час паювання земель КСП "Нива" не працював та не був членом КСП, а також не досяг пенсійного віку. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що позивач був помилково включений до списків осіб, що мають право на отримання земельної ділянки (паю) даного господарства. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції 11. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 30 вересня 2019 року залишено без змін. 12. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції встановив, що на день видачі державного акту на право колективної власності на землю від 15 травня 1995 року позивач не був членом вищевказаного КСП "Нива", після проходження військової служби у вересні 1996 року позивач не повернувся на роботу до КСП "Нива", а відтак дійшов правильного висновку про недоведеність права позивача на частку (пай) у КСП "Нива" та правомірно відмовив у задоволенні позову, тому підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні. 13. Факт внесення ОСОБА_1 до списку громадян-членів КСП, що додається до державного акту на право колективної власності на землю КСП "Нива" за ВД №0014, - не спростовує вищевикладених висновків суду, оскільки, як встановлено місцевим судом, на час видачі державного акту на право колективної власності на землю від 15 травня 1995 року позивач не був членом КСП "Нива". Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів, що позивач не мав права на включення до такого списку і відповідно на отримання земельного паю, є необґрунтованими та ґрунтуються на припущеннях 16. Судами попередніх інстанцій не враховано та не надано належної оцінки тим обставинам, що під час призову позивача на військову службу, ним не подавалось заяв про виключення із членів КСП "Нива", і такого виключення з членів КСП законодавством України не передбачалось, оскільки обумовлювалось лише звільнення з роботи в такому випадку. 17. Зазначення позивача в списку громадян членів КСП (додаток №1 до акту) підтверджує той факт, що правління КСП "Нива" вважало ОСОБА_1 членом цього КСП, та спростовує висновки судів про його виключення із членів КСП на час видачі державного акту про колективну власність і помилкового внесення до вказаного списку. 18. Касаційна скарга містить посилання на те, що під час вирішення даного спору, судом не враховано висновки Верховного Суду та не дано належної оцінки тим обставинам, що під час проходження строкової військової служби позивач залишався членом КСП, і саме в цей час КСП був отриманий державний акт про право колективної власності на землю. 19. Суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до пункту 6 Примірного Статуту колгоспу, прийнятого четвертим Всесоюзним з'їздом колгоспників 25 березня 1988 року, членство в колгоспі, зберігається за особами, які тимчасово вибули із колгоспу, у випадках: проходження дійсної строкової служби. Та обставина, що позивач після проходження строкової військової служби в збройних силах не повернувся працювати до КСП "Нива" в даному випадку правового значення не мас, оскільки при видачі державного акту на право колективної власності КСП "Нива", він був включений до списку осіб членів цього КСП, а тому, має право на земельну частку (пай) за рахунок землі, відведеної у колективну власність членам КСП. 20. Заявник указує, що час розпаювання земельних паїв між членами КСП, вже після того, як позивач перестав бути членом КСП, не має значення для виникнення у нього права на таку земельну частку (пай), оскільки закон пов'язує виникнення права на земельну частку (пай) виключно з видачею державного акту КСП, а не з часом розпаювання земель КСП між його членами, на що помилково послався суд першої інстанції. Доводи інших учасників справи 21. Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 22. Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року поновлено ОСОБА _1 строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції. 23. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 24.01 липня 1990 року позивач прийнятий в члени КСП "Шлях до комунізму" на посаду слюсаря Верхньодніпровського району Дніпропетровської області (наказ від 10 липня 1990 року №2), про що заведено трудову книжку колгоспника. 25.01 січня 1993 року КСП "Шлях до комунізму" було перейменовано в КСП "Нива". 26.30 грудня 1994 року ОСОБА_1 звільнений з членів КСП "Нива" у зв'язку з призовом на строкову військову службу у Збройних Силах України (наказ №4 від 30 грудня 1994 року). 27. Військову строкову службу позивач проходив з 26 жовтня 1994 року по 28 червня 1996 року. 28. Паювання земель КСП "Нива" проводилось у травні 1995 року. 29. Державний акт на право колективної власності на землю КСП "Нива" виданий 15 травня 1995 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю. 30. Згідно додатку №1 до державного акту про право колективної власності на землю від 15 травня 1995 року, ОСОБА_1 внесений до списку громадян - членів КСП, що додається до державного акту на право колективної власності на землю КСП "Нива". 31. ОСОБА_1 не значиться у книзі сертифікатів на право власності на земельну ділянку (пай), що видаються членам КСП "Нива" Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, що підтверджується листом відділу у Верхньодніпровському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 16 липня 2019 року. 32. Відповідно до записів у трудовій книжці позивач після проходження військової служби у вересні 1996 року не повернувся на роботу до КСП "Нива", а був прийнятий на роботу на інше підприємство. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду 33. Згідно з частиною третьою статті З ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 34. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 35. Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. 36. Касаційна скарга підлягає чатковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 37. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05 червня 2003 року №899-ІVосновним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). 38.3а пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю. 39. За змістом статей 22, 23 ЗК України (у редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акту на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акту. 40. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акту, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). 41. Частиною другою статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. 42. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). 43. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). 44. Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 45. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У протилежному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. 46. Умовою отримання права на земельну частку (пай) із земель колективної власності є членство особи у відповідному сільськогосподарському підприємстві на момент передачі землі в колективну власність, яке є підставою для включення особи до списку осіб, що додається до державного акту на право колективної власності на землю. 47. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що на час видачі КСП "Нива" державного акту на право колективної власності на землю позивач не працював та не був членом цього колгоспу. 48. Разом із тим, апеляційний суд залишив поза увагою, що питання набуття та припинення членства в колективному сільськогосподарському підприємстві регулюється статутом підприємства. Статут КСП "Нива" не досліджувався місцевим судом на предмет порядку припинення членства в даному підприємстві. 49. Відповідно до пункту 6 Примірного статуту колгоспу, затвердженого 25 березня 1988 року Четвертим Всесоюзним з'їздом колгоспників членство в колгоспі зберігається за колгоспниками, які припинили роботу у випадку проходження дійсної строкової військової служби. 50. Згідно записів трудової книжки колгоспника позивача у період з 26 жовтня 1994 року по 28 червня 1996 року він проходив строкову військову службу. 51. Та обставина, що після служби позивач працював на іншому підприємстві вирішального значення не має. 52. Переглядаючи справу, суд апеляційної інстанції не перевірив, чи був позивач виключений із членів колгоспу (добровільний вихід із колгоспу або з інших причин) станом на час видачі КСП "Нива" державного акту на право колективної власності на землю. 53. Апеляційний суд не дав жодної правової оцінки архівній довідці від 29 жовтня 2019 року, відповідно до якої ОСОБА_1 зазначений в книгах обліку розрахунку по оплаті праці за вихододні в 1990-1994 роках. У 1996 році ОСОБА_1 в книгах обліку розрахунку по оплаті праці зазначений, але заробітна плата не нараховувалась (а. с. 32). 54. У трудовій книжці колгоспника не зазначено, що разом зі звільненням його з членів КСП "Нива" у зв'язку з призовом на строкову військову службу у Збройних Силах України вирішувалось питання про його виключення з членів колгоспу. 55. Наведене вище свідчить про неповне встановлення апеляційним судом фактичних обставин справ, які можуть вплинути на законність прийнятого судом РІШЕННЯ: 56. Усунути наведені вище недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 57. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 58. За таких обставин Верховний Суд зробив висновок, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263, частині четвертій статті 411 ЦПК України, не може вважатись законною і обґрунтованою та підлягає скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 3. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 червня 2020 року скасувати. 4. Справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №187/929/18 провадження №61-3965св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Лариса Леонідівна, Публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк", треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павелко Сергія Михайловича на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Павелко С. М. на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л., Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк"), треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_2, про усунення перешкод у користуванні майном. На обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1223756800:01:003:0784, розташованої в колективному садівничому товаристві "Восход-К" на території Курилівської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області. В 2016 році йому стало відомо, що приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. 07 березня 2008 року при посвідченні договору іпотеки №800003284-И, укладеного між ЗАТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_2, предметом якого є земельна ділянка, розташована по АДРЕСА_1, з невідомих йому причин вказав кадастровий номер вказаної вище земельної ділянки, яка належить позивачеві ОСОБА_1, - 1223756800:01:003:0784, про що вніс обтяження відносно нерухомого майна земельної ділянки, що належить ОСОБА_2 з невірним кадастровим номером 1223756800:01:003:0784 до державного реєстру. Позивач вказує, що такі обставини перешкоджають йому розпоряджатися своїм майном та порушують його права. З урахуванням викладених обставин просив суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належною йому земельною ділянкою для ведення садівництва, площею 0,0693 га, з кадастровим номером: 1223756800:01:003:0784, яка розташована на території Курилівської селищної ради, колективного садівничого товариства "Восход-К", Петриківського району, Дніпропетровської області, шляхом скасування державної реєстрації заборони нерухомого майна та зняття заборони на нерухоме майно та скасування державної реєстрації іпотеки на нерухоме майно та припинення іпотеки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2018 року позовні вимоги задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою для ведення садівництва, площею 0,0693 га, з кадастровим номером 1223756800:01:003:0784, яка розташована на території Курилівської селищної ради, колективного садівничого товариства "Восход-К", Петриківського району, Дніпропетровської області та належить ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ №825396 від 26 листопада 2008 року, виданого відділом Держкомзему в Петриківському районі Дніпропетровської області, шляхом скасування державної реєстрації заборони нерухомого майна та зняття заборони на нерухоме майно (реєстраційний номер 6744785) на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 1223756800:01:003:0784 зареєстровану 07 березня 2008 року за №6744785 реєстратором: приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л., та скасування державної реєстрації іпотеки на нерухоме майно та припинення іпотеки (реєстраційний номер 6744818) на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 1223756800:01:003:0784, зареєстровану 07 березня 2008 року 15:13:04 реєстратором: приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є власником земельної ділянки, розташованої в колективному садівничому товаристві "Восход-К" на території Курилівської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1223756800:01:003:0784, якій належним чином та в передбаченому законом порядку присвоєно даний кадастровий номер. Через наявність у державному реєстрі відповідного запису про заборону на відчуження та існування обтяження іпотекою земельної ділянки позивача, ідентифікуючи її за кадастровим номером, присвоєним його земельній ділянці, позивач не може вільно розпоряджатися своїм майном, що потребує судового захисту в спосіб визначений позивачем, що забезпечить реальне відновлення його прав та інтересів. Не погодившись з таким рішенням, АТ "Альфа-Банк" та приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. подали апеляційні скарги. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційні скарги АТ "Альфа-Банк" та приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. задоволено. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л., ПАТ "Альфа-Банк", треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_2, про усунення перешкод у користуванні майном відмовлено. Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 768,40 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовні вимоги заявлені не до належного відповідача - приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. При цьому апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції вирішив питання про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі в якості співвідповідача - ОСОБА_2, яка є власником земельної ділянки, що у відповідності до договору іпотеки №800003284-И від 07 березня 2008 року є предметом іпотеки. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У грудні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павелко С. М. звернувсядо Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи. Доводи інших учасників справи 21 квітня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від АТ "Альфа-Банк" засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павелко С. М., в якому відповідач просить суд касаційну скаргу представника позивача залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. 24 квітня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від представника приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. - адвоката Чабаненко В. Т. засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павелко С. М., в якому заявник просить суд касаційну скаргу представника позивача залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 01 квітня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Встановлено, що позивач є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1223756800:01:003:0784, розташованої в колективному садівничому товаристві "Восход-К" на території Курилівської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області. Вказану земельну ділянку позивач придбав 10 квітня 2008 року за договором купівлі-продажу у ОСОБА_3. Даний договір 10 квітня 2008 року посвідчено нотаріально та зареєстровано в реєстрі за №1359.25 червня 2007 року зазначену земельну ділянку ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_4 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу. З акту відновлення меж земельної ділянки та передачі на зберігання межових знаків із кадастровим планом земельної ділянки від 16 травня 2007 року вбачається, що земельна ділянка, розташована в колективному садівничому товаристві "Восход-К" на території Курилівської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області, загальною площею 0,0693 га, перебуває у власності ОСОБА_4 і має кадастровий номер 1223756800:01:003:0784. Такі ж відомості, щодо характеристики земельної ділянки та її кадастрового номера містяться в актах відновлення меж та кадастрових планах від 26 червня 2007 року та 04 вересня 2008 року, а також в державних актах на право власності на земельну ділянку на ім 'я ОСОБА_3 та ОСОБА_1. В той же час, за договором купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 від 07 березня 2008 року за №629 ОСОБА_5 продав ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 1223756800:01:003:0784, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Продавцю дана земельна ділянка належала на підставі державного акту серії І-ДП №104587 від 24 травня 2001 року. Згідно довідки про обмеження та обтяження на земельну ділянку від 29 лютого 2008 року дана земельна ділянка має кадастровий номер 1223756800:01:003:0784.07 березня 2008 року між ЗАТ "Альфа Банк" та ОСОБА_2 укладений кредитний договір №800003284 на суму 12 800,00 дол США та іпотечний договір №800003284-И, предметом якого є земельна ділянка, кадастровий номер №1223756800010030784, площею 0,150 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Даний договір нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Красношлик Л. Л. За результатом посвідчення вказаного договору іпотеки, було внесене обтяження земельної ділянки з вказаним кадастровим номером. При цьому при посвідченні даного договору нотаріусу подано довідку про обмеження та обтяження на земельну ділянку, видану Криничанським районним відділом земельних ресурсів Дніпропетровської області від 29 лютого 2008 №6/13-284, в якій зазначений кадастровий номер земельної ділянки №1223756800010030784. Того ж дня, 07 серпня 2008 року приватним нотаріусом в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на земельну ділянку кадастровий номер 1223756800010030784 зареєстровано обтяження, реєстраційний номер 6744785. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки (стаття 50 ЦПК України). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц (пункт 63)). У своєму позові ОСОБА_1 заявив вимоги про скасування державної реєстрації заборони нерухомого майна та зняття заборони на нерухоме майно та скасування державної реєстрації іпотеки на нерухоме майно та припинення іпотеки, визначивши відповідачами у справі приватного нотаріуса Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. та ПАТ "Альфа-Банк". Скасовуючи рішення місцевого суду та приймаючи нову постанову про відмову в задоволенні позову, апеляційний суддійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 пред'явлено не до належного відповідача. Разом із тим, суд апеляційної інстанції належним чином не врахував, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18). Встановлено, що оскаржувані записи про заборону на відчуження майна та іпотеку вчинялися на користь іпотекодержателя ЗАТ "Альфа-Банк". Ураховуючи, що ПАТ "Альфа-Банк" (правонаступник ЗАТ "Альфа-Банк") є співвідповідачем у даній справі, слід вважати, що позов пред'явлено до належного відповідача. Разом із тим, висновки суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції всупереч нормам чинного процесуального законодавства ухвалив рішення, яким вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_2, яка повинна була бути залучена до участі у справі в якості співвідповідача, є помилковими та такими, що суперечать зазначеному вище правовому висновку Великої Палати Верховного Суду. При цьому, слід враховувати, що ОСОБА_2 була залучена до участі у справі в якості третьої особи. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, заявлених до ПАТ "Альфа-Банк", з зазначених підстав, апеляційний суд наявні докази не дослідив, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановив, справу в апеляційному порядку по суті не розглянув. В силу приписів статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, в зв'язку з чим позбавлений можливості ухвалити нове рішення або змінити судове рішення у цій справі. При таких обставинах постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Також підлягає скасуванню і додаткова постанова апеляційного суду. Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін, дослідити наявні докази, встановити фактичні обставини справи та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд необгрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду - скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При таких обставинах, підлягає скасуванню і додаткова постанова апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павелко Сергія Михайловича задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2019 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №488/2810/19 провадження №61-12440св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської області, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області на ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року у складі судді Лазаревої Г. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., Яворської Ж. М., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (далі - Управління ДАБК Миколаївської міської ради) звернувся з позовом до ОСОБА_1 про скасування запису про право власності та знесення автомийки. Позов мотивований тим, що прокуратурою Миколаївської області виявлені порушення вимог законодавства при забудові ОСОБА_1 земельної ділянки по АДРЕСА_1 та оформленні права власності на об'єкти нерухомості. Будівництво вказаних об'єктів здійснено з порушенням вимог законодавства, є самочинним, оскільки всупереч вимог статей 34, 36 Закону України "Про регулювання містобудівельної діяльності" дозвільні документи на початок виконання будівельних робіт ОСОБА_1 за вказаною адресою не видавались та не реєструвались. При будівництві вказаного об'єкту порушено цільове призначення земельної ділянки, оскільки земельна ділянка виділялась для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки Миколаївською міською радою не приймалось. Обґрунтовуючи звернення до суду в інтересах держави, прокурор посилався на те, що Миколаївській міській раді та Управлінню ДАБК Миколаївської міської ради було відомо про порушення вимог законодавства ОСОБА_1, однак вони не вжили заходів до усунення порушень законодавства та знесення самочинно збудованого об'єкту нерухомості. На підставі викладеного просив: скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №27522833 від 16 серпня 2018 року про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомості - автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 знести автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1 вказаний об'єкт нерухомості; стягнути на користь прокуратури Миколаївської області судовий збір. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, закрито провадження у справі за позовом першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, Управління ДАБК Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування запису про право власності та знесення автомийки. Повернуто прокуратурі Миколаївської області з Державного бюджету судовий збір у розмірі 3842,00 грн. Роз'яснено, що даний спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що прокурор звернувся із позовом в інтересах держави в особі ДАБІ як органу, який здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, обґрунтовуючи свої вимоги невиконанням відповідачем приписів Управління ДАБК Миколаївської міської ради щодо усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил стосовно факту виявленого самочинного будівництва. Отже, саме ДАБІ здійснювала у спірних правовідносинах передбачені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" повноваження щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже, і публічно-правову природу таких правовідносин. З огляду на положення частини четвертої статті 5 КАС України позов контролюючого органу у межах реалізації ним повноважень зі здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що спірні правовідносини у цій справі обумовлені реалізацією позивачами (Миколаївською міською радою та Управлінням ДАБК Миколаївської міської ради) повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. При цьому Миколаївська міська рада та Управління ДАБК Миколаївської міської ради як суб'єкти владних повноважень перебувають з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діють на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави. Спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. Спір у справі, що розглядається, не пов'язаний з вирішенням питання щодо майнового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єктів владних повноважень, які реалізовують у спірних правовідносинах надані їм чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування та незаконної державної реєстрації самочинного будівництва з переведенням житлового фонду у нежитловий. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанції не враховані вимоги частини другої статті 19 ЦПК України, якою передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Предметом позову у цій справі, зокрема, є питання щодо позбавлення відповідача її майнового права шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію за нею права власності на автомийку, що, в свою чергу, безпосередньо стосується припинення цивільного права ОСОБА_1 на цей об'єкт, а отже спір пов'язаний з вирішенням питання щодо майнового права особи. Чинним законодавством не передбачається право органу місцевого самоврядування або Управління ДАБК звертатися до суду з позовом про скасування запису про право власності на об'єкт нерухомого майна, як форми реалізації владних повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю. Верховним Судом неодноразово вирішувалось питання щодо юрисдикції спору за позовом особи, майнове право якої порушено (постанови від 04 грудня 2019 року у справі №442/2856/17, від 04 грудня 2019 року у справі №813/3599/16), або за позовом суб'єкта владних повноважень з метою реалізації владних управлінських функцій (постанови від 11 квітня 2019 року у справі №161/14920/16а, від 22 квітня 2019 року у справі №1527/14472/12, від 02 жовтня 2019 року у справі №462/348/15-ц). Проте, позиція Верховного Суду щодо підсудності справ, де вирішується питання про позбавлення відповідача, зареєстрованого в установленому порядку права на об'єкт нерухомості, за позовом суб'єкта владних повноважень, який діє на виконання владно-управлінських функцій щодо захисту інтересів територіальної громади, відсутня. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року поновлено першому заступнику прокурора Миколаївської області строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №488/2810/19, витребувано справу з суду першої інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права). У листопаді 2020 року цивільна справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 грудня 2020 року справу повернуто на розгляд Верховного Суду у складі відповідної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду. Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що не було дотримано умов передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, оскільки посилаючись на оскарження судових рішень з підстав порушення судами правил юрисдикції, перший заступник прокурора Миколаївської області не обґрунтував порушення судами попередніх інстанцій правил юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову в подібних правовідносинах. На обґрунтування касаційної скарги перший заступник прокурора Миколаївської області посилається виключно на постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справах №442/2856/17 та №813/3599/16, від 11 квітня 2019 року у справі №161/14920/16а, від 22 квітня 2019 року у справі №1527/14472/12 та від 02 жовтня 2019 року у справі №462/348/15-ц, викладені в яких висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду може самостійно оцінити на предмет необхідності їх врахування у цій справі. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельних ділянок з кадастровим номером 4810136600:04:002:0006 по АДРЕСА_1 площею 0,1 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд забудові, а також з кадастровим номером 4810136600:04:002:0007 по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Також у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно 16 серпня 2018 року внесений запис №27522833 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомості по АДРЕСА_1 - автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1. Звертаючись з позовом, прокурор просив суд скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №27522833 від 16 серпня 2018 р. про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на об'єкт нерухомості - автомийку, яка складається з адміністративної будівлі А-1 площею 34,7 кв. м., автомийки В-1 площею 20,3 кв. м., навісу Б, Г, огорожі №1, 2 площею 38 кв. м. по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 знести вказаний об'єкт нерухомості, посилаючись на те, що будівництво вказаного об'єкту нерухомого майна є самочинним, здійснено з порушенням вимог законодавства, зокрема, статей 34,36 Закону України "Про регулювання містобудівельної діяльності", оскільки дозвільні документи на початок виконання будівельних робіт ОСОБА_1 за вказаною адресою не видавались та не реєструвались, про що свідчить інформація Миколаївської міської ради та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради, а також порушено цільове призначення земельної ділянки, оскільки земельна ділянка виділялась для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, до яких автомийка не відноситься. Рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки Миколаївською міською радою не приймалось. Обґрунтовуючи звернення до суду в інтересах держави, прокурор посилався на те, що Миколаївська міська ради та Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради, яким було відомо про порушення вимог законодавства ОСОБА_1 при зведенні автомийки, не вжили заходів до усунення порушень законодавства та знесення самочинно збудованого об'єкту нерухомості. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. За приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури, додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Частиною третьою статті 6 Закону №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Згідно з підпунктом 1 пункту "б " частини першої статті 31 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Управління ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Зі змісту частини четвертої статті 5 КАС України (у редакції Закону №2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках. За змістом ст. 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта. Згідно із частиною першою статті 38 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Зі змісту частини першої статті 38 та пункту 3 частини четвертої статті 41 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" вбачається, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу на звернення до суду на підставі частини першої статті 38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення частини четвертої статті 5 КАС України, такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства. Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №522/6962/18 (провадження №14-365цс19) зазначено, що "у позовній заяві заступник керівника Прокуратури просив: визнати протиправним та скасувати рішення держреєстратора від 07 серпня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на нежитлове приміщення №2 літ. "Н " на АДРЕСА_2; зобов'язати ОСОБА_2 своїми силами і за свій рахунок привести у попередній стан самовільно реконструйовану квартиру АДРЕСА_3 у нежиле приміщення №2 літ. "Н"...Спірні правовідносини у цій справі обумовлені реалізацією позивачем повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. При цьому Управління як суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави. Спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими... Спір у справі, що розглядається, не пов'язаний з вирішенням питання щодо майнового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування та незаконної державної реєстрації самочинного будівництва з переведенням житлового фонду у нежитловий. Позовні вимоги, що ґрунтуються на протиправності дій державного реєстратора як суб'єкта, наділеного Законом №1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів та наявності в особи, яка звернулася за державною реєстрацією, дозвільних документів про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва нежитлового приміщення є похідними і тому підлягають розгляду у тому ж порядку, що і основна вимога, тобто у цьому випадку - у порядку адміністративного судочинства". Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спір у цій справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Доводи касаційної скарги про те, що правовідносини у даних справах не є подібними, безпідставні. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач, як і у справі №522/6962/18 посилався на те, що будівництво спірного об'єкту здійснено за відсутності відповідних дозвільних документів та порушено цільове призначення земельної ділянки, тобто з порушенням вимог законодавства, з огляду на що вони підлягають знесенню, а запис про реєстрацію права власності - скасуванню. Висновки Верховного Суду Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені без додержання норм процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області залишити без задоволення. Ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №520/9355/17-ц провадження №61-3282 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - Одеська міська рада; відповідач - ОСОБА_1; треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2; особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_3; представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2020 року у складі судді Калініченко Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року у складі колегії суддів Дрішлюка А. І., Черевка П. М., Громіка Р. Д. ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовної заяви У серпні 2017 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА _1, треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, про витребування майна із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що 24 квітня 2017 року до Одеської міської ради надійшов лист Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 20 квітня 2017 року №359/01-12, у якому повідомлено про смерть ОСОБА_5, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1. Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 23 травня 2016 року за №362 вищезазначену квартиру передано установі комунальної власності "Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому" для надання її співробітникам, які мають право на покращення житлових умов та перебувають на квартирному обліку за місцем проживання. Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 31 травня 2016 року №373, затвердженого рішенням загальних зборів трудового колективу (протокол від 24 травня 2016 року №8), спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету (протокол від 24 травня 2016 року №9), 01 червня 2016 року ОСОБА_3 видано корінець ордера № НОМЕР_1 на зазначену квартиру. З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2016 року. У подальшому право власності на зазначену квартиру зареєстровано за ОСОБА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Проте, з листа комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради від 29 червня 2016 року №2861-08/113 вбачається, що станом на 31 грудня 2012 року право власності на зазначену квартиру не зареєстровано. Позивач зазначав, що спірна квартира вибула з комунальної власності поза волею власника, оскільки Одеською міською радою не приймалося рішень щодо її відчуження. Ураховуючи викладене, Одеська міська рада просила суд витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року у задоволенні позову Одеської міської ради відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов Одеської міської ради про витребування від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради спірної квартири є необґрунтованими, оскільки не надано належних та допустимих доказів підтвердження факту підробки технічного паспорта та свідоцтва про право власності на житло від 12 червня 1998 року №9-3553, а також не надано висновків проведених експертиз у рамках кримінального провадження. Зазначено, що свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 12 червня 1998 року №9-3553 не оскаржувалось та недійсним у судовому порядку не визнавалось. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судовим рішенням права ОСОБА_3 порушені не були, оскільки ОСОБА_1 набула право власності на спірну квартиру від третіх осіб. Судом першої інстанції забезпечено справедливий розподіл ризиків неналежного здійснення державою, органів місцевого самоврядування своїх функцій та перенесено негативні наслідки не на людину (добросовісного набувача - відповідача у справі), а на орган місцевого самоврядування, який повинен забезпечити заявника вільним житлом з дотриманням встановленої процедури. Таким чином, незалучення судом першої інстанції до участі у справі не може бути безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки його апеляційну скаргу прийнято до розгляду, тобто його право у контексті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 червня 2020 року касаційне провадження у зазначеній справі відкрито та витребувано її з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Гульку Б. І., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д. (провадження №61-3282 св 20), у зв'язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Штелик С. П. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2021 року справу за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1, треті особи: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2, про витребування майна із чужого незаконного володіння призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 мотивована тим, що судами невірно встановлено фактичні обставини справи, що мають значення для справи. 01 червня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради ОСОБА_3 було видано корінець ордеру на право зайняття квартири АДРЕСА _1, у якій він проживав. Проте, його не було залучено до участі у справі, у зв'язку з чим був позбавлений можливості захисту своїх прав та інтересів у судовому порядку, у тому числі належного дослідження доказів, що суди не зробили. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні. Вказує, що ОСОБА_3 не довів належними та допустимими доказами про те, що рішення суду першої інстанції порушує його права та інтереси. Фактичні обставини справи, встановлені судом 12 червня 1998 року управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів на підставі розпорядження від 12 червня 1998 року за №112385 видано свідоцтво про право власності на житло - квартиру АДРЕСА _1 на ім'я ОСОБА_6. На зворотній сторінці свідоцтва міститься штамп про здійснену державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_6 (т. 1, а. с.97). 12 травня 2016 року комунальне підприємство "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" повідомило Київську районну адміністрацію Одеської міської ради про смерть ОСОБА_5, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА _1, а також зазначено, що вказана квартира не приватизована та знаходиться у комунальній власності (т. 1, а. с. 12). Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 23 травня 2016 року №362 квартиру АДРЕСА_1 передано установі комунальної власності "Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому" для подальшого її надання співробітникам, які мають право на покращення житлових умов та перебувають на квартирному обліку за місцем проживання. На підставі клопотання керівництва установи комунальної власності "Автотранспортне господарство Одеського міськвиконкому" від 25 травня 2016 року №231, розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 31 травня 2016 року №373 затверджено рішення загальних зборів трудового колективу (протокол від 24 травня 2016 року за №8), спільне рішення адміністрації та профспілкового комітету (протокол від 24 травня 2016 року №9) про надання житла ОСОБА_3 та видачу йому ордера на жиле приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 17). 19 травня 2016 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л., зареєстрований у реєстрі за №214 (т. 1, а. с.127). 24 травня 2016 року право власності на зазначену квартиру набуто ОСОБА _1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Хомою А. С. (т. 1, а. с.170-171). 01 червня 2016 року Київською районною адміністрацією Одеської міської ради видано Бондаренку С. М. ордер № НОМЕР_1 на зазначену квартиру (т. 1, а. с. 18-19). Судом також встановлено, що у провадженні Одеської місцевої прокуратури №1 знаходяться матеріали досудового розслідування, внесеного 21 червня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42015160010000044 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною першою статті 366 КК України, за фактом підроблення невстановленими особами свідоцтва управління житлово-комунального господарства на право власності та технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 від 12 червня 1998 року на ім'я ОСОБА_6, що у подальшому посприяло реєстрації шахрайським шляхом права власності на квартиру та потягло за собою вибуття із власності територіальної громади вказаної квартири, чим спричинено шкоду в особливо великих розмірах. У матеріалах справи відсутній вирок суду щодо факту підробки свідоцтва управління житлово-комунального господарства на право власності та технічного паспорта на спірну квартиру. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази, а доводи касаційної скарги по суті стосуються саме переоцінки доказів. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. У статті 58 ЖК Української РСР зазначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення. Спірна квартира належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 травня 2016 року, укладеного з ОСОБА_2, який у судовому порядку недійсним не визнано. У матеріалах справи відсутній вирок суду про встановлення факту підробки свідоцтва управління житлово-комунального господарства на право власності та технічного паспорта на квартиру АДРЕСА _1 від 12 червня 1998 року на ім'я ОСОБА_6. Посилання у касаційній скарзі про те, що ОСОБА_3 не було залучено до участі у справі в суді першої інстанції є безпідставними та не впливають на його права та обов'язки. Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд апеляційної скарги ОСОБА_3 та на підставі досліджених доказів, наданих учасниками справи, дійшов обґрунтованого висновку, що рішення суду першої інстанції у справі, яка переглядається, не стосується його прав та інтересів. Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання Одеської міської ради про долучення до матеріалів справи та дослідження додаткових доказів, а саме довідки щодо наявності чи відсутності свідоцтва про право власності спірної квартири від 12 червня 1998 року №112335 є безпідставними з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. Згідно з частиною другою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частина четверта статті 83 ЦПК України). Як убачається із протоколу судового засідання, яке відбулось 20 лютого 2020 року, судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні клопотання Одеської міської ради про долучення до матеріалів справи доказів у зв'язку із пропуском строку подачі такого клопотання. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України). Крім того, Одеська міська рада рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку не оскаржувала. Зазначене означає, що згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). У цій справі захищено права власника, добросовісного набувача майна, цивільно-правовий договір недійсним не визнано. Тому ОСОБА_8 має можливість захищати свої права з особою, яка видала йому ордер на квартиру, що є власністю інших осіб. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх обґрунтовано спростував. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 квітня 2021 року м. Київ справа №504/1320/17 провадження №61-13821св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - керівник Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області, відповідачі: Крижанівська сільська рада Лиманського району Одеської області, ОСОБА_1, третя особа - обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Південна будівельна компанія", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області на постанову Одеського апеляційного суду від 18 червня 2019 року в складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року керівник Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області звернувся до суду в інтересах держави з позовом до Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області, ОСОБА_1, у якому просив: - визнати незаконним рішення сесії Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0, 121 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1; - визнати недійсним державний акт від 11 грудня 2008 року серії ЯЖ 707378 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,121 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Позов мотивований тим, що за результатами вивчення місцевою прокуратурою стану додержання вимог земельного законодавства при розпорядженні земельними ділянками органами місцевого самоврядування на території Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області встановлено, що ОСОБА_1, який є власником земельної ділянки площею 0, 121 га, призначеною для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, не звертався до Крижанівської сільської ради із заявою про надання вказаної земельної ділянки. Посилаючись на те, що відповідач набув право власності на земельну ділянку з порушенням вимог статей 116, 118 ЗК України, статті 50 Закону України "Про землеустрій", керівник Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним рішення сесії Крижанівської сільської ради Комінтернівського (на теперішній час Лиманського) району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0, 121 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0, 121 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) серії ЯЖ 707378, виданий 11 грудня 2008 року ОСОБА_1 Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не звертався з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, розроблення проекту землеустрою щодо ведення земельної ділянки не замовляв, проект землеустрою щодо ведення земельної ділянки до Крижанівської сільської ради на затвердження не подавав, тобто, не вчиняв будь-яких дій, спрямованих на отримання безоплатно у власність земельної ділянки на території Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області, що свідчить про порушення порядку приватизації відповідачем земельної ділянки, визначеного статтями 116, 118 ЗК України, статтею 50 Закону України "Про землеустрій", Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 18 червня 2019 року апеляційну скаргу голови обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Південна будівельна компанія" та апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 06 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд врахував, що підстава звернення до суду з цим позовом була побудована на свідченнях ОСОБА_1, наданих в рамках кримінального провадження. Встановивши, що зі змісту постанови про закриття кримінального провадження від 23 червня 2018 року вбачається, що покази свідка є суперечливими, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У липні 2019 року заступник прокурора Одеської області звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і направити справу на новий апеляційний розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції з порушенням встановленого порядку подання доказів прийняв до уваги постанову про закриття кримінального провадження від 23 червня 2018 року. Позивачу під час розгляду справи не надано можливості надати докази, які спростовують твердження відповідача про закриття кримінального провадження. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У вересні 209 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням шістнадцятої сесії Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, в тому числі, площею 0,121 га ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1, (на теперішній час Лиманський район), Одеська область. 11 грудня 2008 року на підставі вище вказаного рішення сесії сільської ради ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯЖ №707378.23 червня 2014 року ОСОБА_2, діючи від імені ОСОБА_1, подарувала обслуговуючому кооперативу "ЖБК "Південна будівельна компанія" вищевказану земельну ділянку. З витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 16 листопада 2016 року в кримінальному провадженні №12016160330001967 встановлено, що 15 листопада 2016 року до чергової частини Лиманського ВП ГУНП в Одеській області надійшла колективна заява мешканців с. Крижанівки Лиманського району Одеської області про те, що при оформленні земельних ділянок на території "Зелений мис" невстановленими особами підроблені документи на отримання земельних ділянок. В протоколі допиту свідка від 20 березня 2017 року в рамках вказаного кримінального провадження містяться пояснення ОСОБА_1, у яких він зазначав, що самостійно в сільську раду для отримання земельної ділянки не звертався, заяву про виділення земельної ділянки до сільської ради не подавав, документи про виділення ділянки у власність не підписував. В період після 2007 року працював будівельником на будівництві житлового комплексу "Зелений мис" у ОСОБА_4, який і повідомив ОСОБА_1 про існування земельних ділянок в Крижанівській сільській раді для приватизації та про можливість отримати безоплатно земельну ділянку в с. Крижанівка на своє ім'я, на що відповідач надав свою згоду, проте жодних документів стосовно оформлення він не бачив та не підписував. Питаннями щодо оформлення земельної ділянки займався ОСОБА_4. Згідно з постановою слідчого відділення ГУ НП в Одеській області від 23 червня 2018 року кримінальне провадження №12016160330001967 закрите у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 358 КК України. Зі змісту постанови вбачається, що допитані якості свідків особи, яким видані державні акти, вказують, що отримували земельні ділянки в с. Крижанівка Лиманського району Одеської області і особисто підписували всі необхідні документи. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційних скарг) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Частинами першою та другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої, восьмої, дев'ятої, десятої цієї статті громадяни, зацікавлені у приватизації земельної ділянки подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів і документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Відповідно до статті 155 ЗК України в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У частині першій статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. За частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У справі, яка переглядається, керівник Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області, звертаючись до суду з цим позовом, як на підставу позовних вимог посилався на порушення порядку передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1, який не подавав до Крижанівської сільської ради заяву про надання вказаної земельної ділянки, що підтверджується протоколом допиту свідка в ході досудового розслідування в кримінальному провадженні №12016160330001967. Суд апеляційної інстанції, дослідуючи в сукупності зібрані у справі докази, врахував, що відповідно до постанови від 23 червня 2018 року кримінальне провадження №12016160330001967 закрите у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 358 КК України, оскільки допитані якості свідків особи, яким видані державні акти, вказали, що отримували земельні ділянки в с. Крижанівка Лиманського району Одеської області і особисто підписували всі необхідні документи. Таким чином, апеляційним судом правильно встановлено, що підстава, вказана позивачем у позовній заяві, не знайшла свого підтвердження. Апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про недоведеність керівником Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області, що оскаржуване рішення сесії Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області від 30 вересня 2008 року №571-V в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_1 прийняте за відсутності визначених для цього законом документів або що заява від імені відповідача підписна іншою особою. Посилання позивача на те, що ОСОБА_1 особисто не займався виготовленням проекту відведення земельної ділянки, не свідчить про порушення процедури приватизації і не є достатньою підставою для визнання незаконним оскаржуваного позивачем рішення Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області, а також для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на його ім'я відповідача. Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року в справі №504/370/17 (провадження №61-13914св19) та від 10 листопада 2020 року в справі №504/356/17 (провадження №61-18894св19), від 14 квітня 2021 року в справі №504/1319/17 (провадження №61-13908/св19). Доводи касаційної скарги з посиланням на порушення апеляційним судом порядку встановленого порядку подання доказів не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються матеріалами справи. Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом апеляційного суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду- без змін. Щодо клопотання про участь у судовому засіданні У клопотанні, доданому до касаційної скарги, заступник прокурора Одеської області просить провести розгляд справи за його участі. Частиною першої статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Оскільки розгляд вказаної справи Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду здійснюється у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та необхідність виклику учасників справи для надання пояснень відсутня, то підстав для задоволення клопотання заступника прокурора Одеської області про розгляд справи за його участі немає. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 18 червня 2019 року залишити без змін. В задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області про розгляд справи за позовом керівника Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області до Крижанівської сільської ради Лиманського району Одеської області, ОСОБА_1, третя особа - обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Південна будівельна компанія", про визнання незаконним рішення сесії сільської ради та визнання недійсним державного акту на право власності на землю, за його участі відмовити. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 травня 2021 року м. Київ справа №607/12020/17 провадження №61-2640 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - комунальне підприємство "Тернопільводоканал", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Тернопільська міська рада, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу комунального підприємства "Тернопільводоканал" на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року у складі судді Сливки Л. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 січня 2021 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С., Дикун С. І., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року комунальне підприємство "Тернопільводоканал" (далі - КП "Тернопільводоканал") звернулося до суду зпозовом до ОСОБА_1 про усунення порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 26 серпня 2014 року при обстеженні каналізаційного колектора по АДРЕСА_3 виявлено над вказаними інженерними мережами розташування будівлі магазину з порушенням будівельних норм, що зафіксовано актом технічного обстеження водопровідних мереж. Вказувало, що під час зведення споруди на фундаментній основі було проігноровано вимоги будівельних норм, зокрема, пункту 17.1.2 ДБН В.2.5-75:2013, чим порушено права КП "Тернопільводоканал", як підприємства трубопровідного транспорту, уповноваженого здійснювати контроль експлуатацією трубопроводів. Крім того, порушено правовий режим охоронної зони інженерних мереж. При цьому земля в межах охоронних зон не вилучається, а використовується з обмеженнями (обтяженнями) відповідно до закону або договору (стаття 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт"). Посилаючися на пункти 11, 12 Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року №1747, та відповідні акти обстеження технічного обстеження водопровідних мереж, вказувало, що не надавало згоди ОСОБА_1 на встановлення споруди на фундаментній основі (магазину) безпосередньо на каналізаційній мережі, тобто в межах охоронної зони. Зазначало, що недотримання нормативної відстані до водопровідної мережі загрожуює нормальній безперебійній роботі системи централізованого водопостачання, а розміщення в межах охоронної зони будь-яких конструкцій ускладнює доступ до мереж, створює додаткове навантаження на мережу та загрожує виникненню аварійних ситуацій. Зазначене може зумовити тривалий перебій у наданні послуг водопостачання, може призвести до екологічної та санітарно-епідеміологічної катастрофи у місті та навколишніх селах. З урахуванням наведеного, КП "Тернопільводоканал" просило суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці з кадастровим номером 6110100000:05007:0040, шляхом демонтажу споруди, розміщеної за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 вересня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі. Протокольною ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 листопада 2017 року залучено до участі у справі в якості третьої особи Тернопільську міську раду. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2018 року клопотання КП "Тернопільводоканал" про призначення у справі судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи задоволено. Призначено у справі судову земельно-технічну та будівельно-технічну експертизу, на час проведення якої провадження у справі зупинено. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 квітня 2019 року поновлено провадження у вказаній справі. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року позов КП "Тернопільводоканал" задоволено частково. Усунуто порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці, кадастровий номер 61101000000:05:007:0040, шляхом зобов'язання ОСОБА_1 привести наявну тимчасову споруду торгового призначення по АДРЕСА_1 у відповідність до Паспорту прив'язки тимчасової споруди торгового призначення на АДРЕСА_1, виданого 02 вересня 2013 року за реєстраційним номером 337/13. У задоволенні решти заявлених вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що захисна охоронна зона водоканалізаційних мереж встановлюється на певній відстані від фундаментів будинків, споруд чи огорож (пункт 8.1 Додатку до ДБН 360-92, пункт 17.1.2. ДБН В.2.5 -75:2013). Спірний паспорт прив'язки було видано суб'єктом владних повноважень на встановлення тимчасової споруди, тобто споруди, що виготовляється з полегшених конструкцій, без улаштування фундаменту, що виключає можливість застосування відповідних приписів ДБН до порядку розміщення тимчасових споруд. Спірна тимчасова споруда розміщена на земельній ділянці правомірно. Суд першої інстанції врахував висновок експертів Тернопільського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведеної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 28 березня 2019 року №62/63/19-22, а також висновок експерта з технічного обстеження будівель і споруд приватного підприємства "ВолКаС" (далі - ПП "ВолКаС") про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта від 18 червня 2020 року. Задовольняючи частково позов КП "Тернопільводоканал" міськрайонний суд виходив із того, що згідно з Паспорту прив'язки тимчасової споруди торгового призначення на АДРЕСА_1, виданого 02 вересня 2013 року за реєстраційним номером 337/13 (далі - Паспорт прив'язки) приміщення торгового павільйону мали бути розділені на два зблоковані приміщення з окремими входами. Разом із цим, на момент обстеження ці два приміщення не були розділені, однак мали два входи. Проте, відсутність вказаної перегородки у спірній тимчасовій споруді суперечить Паспорту прив'язки. Крім того, суд першої інстанції вказав, що демонтаж спірної споруди тимчасового призначення є непропорційним заходом, з урахуванням збитків, які відповідач зазнає у результаті усунення такого порушення. Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 12 листопада 2020 року, з урахуванням частини першої статті 133, частин першої та шостої статті 141 ЦПК України, вирішено питання щодо розподілу судових витрат і стягнуто із ОСОБА_1 у дохід держави 1 600,00 грн судового збору. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу КП "Тернопільводоканал" залишено без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року залишено без змін. Судові витрати покладено на сторони в межах ними понесених. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовані фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. Апеляційний суд, з урахуванням висновку судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 28 березня 2019 року №62/63/19-22, висновку експерта з технічного обстеження будівель і споруд ПП "ВолКаС" від 18 червня 2020 року, відхилив доводи апеляційної скарги про те, що спірний об'єкт нерухомості збудований на фундаменті і не підлягає перенесенню. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачем вчинені порушення, які загрожують нормальній безперебійній роботі системи централізованого водопостачання, а розміщення в межах охоронної зони будь-яких конструкцій ускладнює доступ до мереж, створює додаткове навантаження на мережу, загрожує виникненню аварійних ситуацій, що може зумовити тривалий перебій у наданні послуг водопостачання та призвести до екологічної та санітарно-епідеміологічної катастрофи у місті Тернополі та навколишніх селах. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, КП "Тернопільводоканал", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині незадоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги КП "Тернопільводоканал" задовольнити у повному обсязі. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18. Крім того, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах, а також зазначає, що судами встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №607/12020/17 із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що спірний об'єкт нерухомості не відповідає ознакам тимчасової споруди, а порушення відповідачем охоронної зони інженерної мережі (каналізації) полягає у встановленні спірної будівлі (магазину) на плитному фундаменті безпосередньо на каналізаційній мережі, що створює перешкоди у користуванні мережею та спричиняє навантаження, яке може призвести до нещасних випадків та аварій. При цьому земельна ділянка, якою користується ОСОБА_1, у силу вимог закону та умов договору оренди землі від 23 серпня 2013 року, укладеного між відповідачем і міською радою, повинна використовуватися з урахуванням охоронних зон інженерних мереж. Вказує, що обраний судами спосіб усунення порушення режиму використання охоронних зон інженерних мереж на земельній ділянці, кадастровий номер 61101000000:05:007:0040, не відновлює його порушені права та інтереси. Посилається на неправильну оцінку судами попередніх інстанцій експертних висновків, які знаходяться у матеріалах справи, та неврахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду у подібній справі. Крім того, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права у подібних правовідносинах. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга КП "Тернопільводоканал" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що судові РІШЕННЯ: в оскаржуваній частині ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до положень статті 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт" до земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, на яких збудовано наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів. Уздовж трубопроводів встановлюються охоронні зони. Земля в межах охоронних зон не вилучається, а використовується з обмеженнями (обтяженнями) відповідно до закону або договору. Порядок встановлення, розмір та режим використання охоронної зони об'єкта трубопровідного транспорту визначаються законодавством України. Згідно зі статтею 112 ЗК України охоронні зони створюються: навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Пунктом 11 Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року №1747, закріплено, що на земельних ділянках, розташованих у межах охоронних зон, забороняється, у тому числі, споруджувати житлові, громадські та дачні будинки. У пункті 12 цих Правил визначено види робіт, які проводяться на земельних ділянках, розташованих у межах охоронних зон, лише за письмовою згодою підприємств магістрального трубопровідного транспорту та відповідних органів державного нагляду і контролю. Відповідно до пункту 15.5 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених Наказом Мінжитлокомунгоспу 27 червня 2008 року №190 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2008 року за №936/15627, не дозволяється, у тому числі, самовільне спорудження над водопровідними і каналізаційними мережами та пристроями будь-яких будівель та предметів благоустрою. Згідно з частинами другою, четвертою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди, що є необхідною умовою розміщення тимчасової споруди на місцевості, визначено Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року №244, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року за №1330/20068 (далі - Порядок №244). Згідно з пунктом 2.2. розділу ІІ цього Порядку для провадження підприємницької діяльності замовник, який має намір встановити тимчасову споруду, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення тимчасової споруди. Умови і порядок розміщення тимчасової споруди визначаються у паспорті прив'язки. Розміщення тимчасових споруд на інженерних мережах не забороняється. Пунктом 2.28 вказаного Порядку передбачено обов'язок власника інженерних мереж за власний рахунок перенести тимчасову споруду у разі проведення планових ремонтних або аварійних ремонтних робіт на інженерних мережах. Судами встановлено, що рішенням Тернопільської міської ради від 16 серпня 2013 року №6/36/71 вирішено затвердити ОСОБА_1 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 0,0300 га, для обслуговування незавершеного будівництва зупинки громадського транспорту з вбудованими крамницями за адресою: АДРЕСА_1 і зобов'язано ОСОБА_1 у двомісячний термін здійснити державну реєстрацію права оренди земельної ділянки відповідно до чинного законодавства (а. с. 31, т. 1). 23 серпня 2013 року між Тернопільською міською радою (орендодавцем) та ОСОБА_1 (орендарем) укладено договір оренди землі, за яким в оренду передається земельна ділянка, кадастровий номер 61101000000:05:007:0040, загальною площею 0,0300 га, у тому числі - землі, які використовуються в комерційних цілях, і на якій знаходиться об'єкт нерухомого майна - незавершена будівництвом зупинка громадського транспорту з вбудованими крамницями. Інженерні мережі - газ, каналізація водопровід, зв'язок, електропостачання. Обов'язковими для діяльності орендаря є наступні обмеження: обмеження щодо "червоних ліній ": ділянка площею 0,0300 га, знаходиться в межах "червоних ліній" АДРЕСА_2; обмеження щодо інженерних зон: ділянка повинна використовуватися із врахуванням охоронних зон інженерних мереж (а. с. 26-29, т. 1). Виконані роботи по встановленню в натурі зовнішніх меж земельної ділянки для обслуговування незавершеного будівництва зупинки громадського транспорту з вбудованими крамницями за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 35, 36, т. 1). 02 вересня 2013 року Управлінням містобудування, архітектури та кадастру Тернопільської міської ради виготовлено Паспорт прив'язки тимчасової споруди торгового призначення на АДРЕСА_2, реєстраційний номер 337/13, який продовжувався до 02 вересня 2018 року, до 02 вересня 2019 року, до 02 вересня 2020 року та продовжено ще на рік (а. с.175, т. 1). Відповідно до актів технічного обстеження водоканалізаційних мереж (від 26 серпня 2014 року, від 30 жовтня 2014, від 08 квітня 2016 року року), складених інспекторами КП "Тернопільводоканал", при обстеженні магазину "Продукти", що знаходиться на зупинці громадського транспорту по АДРЕСА_3, виявлено встановлення магазину та зазначено припис, згідно з яким зобов'язано забезпечити нормативну відстань до каналізаційної мережі (а. с. 3, 5, 6, т. 1). КП "Тернопільводоканал" направляло ОСОБА_1 відповідні листи попередження, зокрема: від 25 липня 2014 року №1739/14; від 03 вересня 2014 року №2035а/14; від 15 квітня 2016 року №1012/16 (а. с. 8, 9, 11, т. 1). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України). З урахуванням вказаного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належної оцінки доказів, які знаходяться у матеріалах справи, зокрема, висновку судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 28 березня 2019 року №62/63/19-22, зробив обґрунтований висновок про те, що спірна будівля фактично є тимчасовою спорудою. Відповідні доводи касаційної скарги, у тому числі, щодо недотримання ОСОБА_1 вимог відповідних ДБН, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. При цьому у силу вимог статей 12, 81 ЦПК України позивач не довів, що спірний об'єкт збудований на фундаменті і не підлягає перенесенню. Крім того, Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги щодо неналежної оцінки судами попередніх інстанцій висновку експерта з технічного обстеження будівель і споруд ПП "ВолКаС", оскільки вказаний висновок не суперечить висновку судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи, підтверджує його, а в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, і підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій і про те, що в матеріалах справи також відсутні докази щодо порушення зі сторони відповідача вимог пункту 2.28 Порядку №244, яким передбачено обов'язок власника інженерних мереж за власний рахунок перенести тимчасову споруду у разі проведення планових ремонтних або аварійних ремонтних робіт на інженерних мережах. При цьому посилання КП "Тернопільводоканал" про неможливість доступу до мережі у разі виникнення аварії в майбутньому є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України). Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу комунального підприємства "Тернопільводоканал" залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №715/2169/19 провадження №61-4795 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк"; треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Старововчинецька сільська рада Глибоцького району Чернівецької області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - на постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" (далі - ПАТ КБ "Приват Банк"), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Старововчинецька сільська рада Глибоцького району Чернівецької області, про витребування майна із незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що господарство по АДРЕСА_1 відносилося до групи колгоспних дворів та належить членам колгоспного двору по 1/4 частині. Станом на 15 квітня 1991 року членами вказаного колгоспного двору були: ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та вона, ОСОБА_1 09 серпня 2007 року рішенням Старовочинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на вказане майно. 02 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та АТ КБ "Приват Банк" було укладено іпотечний договір, предметом якого є вказаний житловий будинок, а 12 жовтня 2016 року за АТ КБ "Приват Банк" зареєстровано право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1. Вважала, що банком порушенні її права як власника майна. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд витребувати на її користь 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 із незаконного володіння ПАТ КБ "Приват Банк". Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Витребувано з незаконного володіння ПАТ КБ "Приват Банк" на користь ОСОБА_1 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, зокрема, 1/4 частину житлового будинку літ. "А", сараїв літ. "Б", "Г", "Ж", "З", "И", літньої кухні літ. "В", убиральні літ. "Е", вимощення - І, огорожі №1-3. Додатковим рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з АТ КБ "Приват Банк" на користь ОСОБА_1 10 710,70 грн витрат на правничу допомогу. Стягнуто з АТ КБ "Приват Банк" на користь ОСОБА_1 сплачений нею судовий збір у розмірі 768,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться по АДРЕСА_1, належав до суспільної групи колгоспного двору, членами якого станом на 15 квітня 1991 року були ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, кожному з яких належало по 1/4 частині цього будинку. Оскільки ОСОБА_5 у 2007 році оформив на себе право власності на належний їм, як членам колгоспного двору, житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та передав цей будинок в іпотеку банку, ОСОБА_1 має право витребувати від ПAT КБ "Приват Банк" належну їй 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за вказаною адресою. Крім того, ОСОБА_1 дізналася про порушення її прав лише у 2018 році, коли повернулася в Україну, тому, незважаючи на те, що договір іпотеки був укладений в 2007 році, позивачем строк позовної давності не пропущено, що в сукупності стало підставою про захист права шляхом задоволення віндикаційного позову. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при винесенні рішення від 10 грудня 2019 року у цій справі питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу відповідно статті 141 ЦПК України судом не вирішувалось, та з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт, часу, витраченого адвокатом на виконання таких робіт, ціни позову, а також враховуючи те, що позовні вимоги задоволено повністю, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суддійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви представника позивача ОСОБА_6. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "Приват Банк" задоволено частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2019 року та додаткове рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 27 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ідеальна частка є правом на майно, а не майном із індивідуально визначеною ознакою, а пред'явлення віндикаційного позову про витребування ідеальної частки без його поділу є неможливим, на що суд першої інстанції всупереч вимогам цивільного законодавства увагу не звернув та не з'ясував, чи було спірне майно виділено в натурі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року й залишити в силі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 10 грудня 2019 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №715/2169/19 із Глибоцького районного суду Чернівецької області. У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 листопада 2020 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, застосовуючи положення статей 181, 183, 184, 388 ЦК України, проігнорував висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц, згідно з яким частка у праві спільної часткової власності є самостійним об'єктом цивільних прав. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17 та Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №755/4987/17, на які посилався суд апеляційної інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2020 року АТ КБ "Приват Банк" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню у зв'язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, апеляційним судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проживає у господарстві, що знаходиться по АДРЕСА_1. Вказане господарство відносилося до суспільної групи господарств - колгоспний двір, членами якого станом на 15 квітня 1991 року були ОСОБА_5 - голова двору, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, що підтверджується витягом з погосподарської книги Старововчинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області за 1991-1995 роки, довідкою Старововчинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 16 вересня 2019 року №208 (а. с. 10, 11-12). Голова двору - ОСОБА_5 був членом колгоспу "Шлях до комунізму", що підтверджується трудовою книжкою колгоспника (а. с. 13-14). Рішенням виконавчого комітету Старововчинецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 09 серпня 2007 року №67 спірний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, передано ОСОБА_5 у власність. На підставі вказаного рішення 10 серпня 2007 року ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на це майно, яке зареєстроване в Глибоцькому районному бюро технічної інвентаризації 20 серпня 2007 року (а. с. 15, 16). 02 жовтня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційний банк "Приват Банк" (далі - ЗАТ КБ "Приват Банк") та ОСОБА_5 було укладено іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_5 передав банку в іпотеку житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а. с. 17-19). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, на підставі цього іпотечного договору 12 жовтня 2016 року за AT КБ "Приват Банк" зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами (а. с. 20-23). Крім того, встановлено, що ОСОБА_1 у жовтні 2018 року, повернувшись із-за кордону додому, дізналася від братів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що їх батько - ОСОБА_5 у 2007 році оформив на себе право власності на належний їм, як членам колгоспного двору, житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами і передав цей будинок в іпотеку банку. Згідно технічного паспорта на спірний житловий будинок вбачається, що він складається з житлового будинку літ. "А", сараїв літ. "Б", "Г", "Ж", "З", "И", літньої кухні літ. "В", убиральні літ. "Е", вимощення - І, огорожі №1-3 (а. с. 24-27). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18) зроблено висновок, що "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника". У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17 зроблено висновок, що "право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з'ясувавши, чи це майно виділене в натурі". Згідно з абзацом 1 частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 жовтня 2018 року у справі №612/553/15-ц (провадження №61-22051св18) вказано, що "індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмітних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють в необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору". У справі, що переглядається, позивач просила суд витребувати 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1. Матеріали справи не містять інформації про те, чи виділена позивачу його частка будинку в натурі. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, з урахуванням вказаних норм права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обгрунтовано виходив із того, що положення статей 387, 388 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності. Подібні правові висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №295/17812/18. Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові. Крім того, у вказаній справі фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №442/938/20 провадження №61-18928св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Дрогобицька міська рада, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Крайник Н. П., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Дрогобицької міської ради, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про визнання протиправним та скасування рішення сесії міської ради, визнання права спільної сумісної власності. На обґрунтування позову посилалися на те, що рішенням Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 ОСОБА_3 наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою на земельну ділянку на АДРЕСА_1, яка рішеннями Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року №1235, від 20 жовтня 1953 року №1553, від 26 грудня 2003 року №271 була надана їм у приватну власність. Вважали, що вони є власниками земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0203, розташованої на АДРЕСА_1, та стверджували, що Дрогобицька міська рада не визнає їхнє право власності на цю земельну ділянку. Просили визнати протиправним та скасувати підпункт 1.1 статті 1 рішення XXXI сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 щодо надання ОСОБА_3 дозволу на розроблення проєкту землеустрою про відведення земельної ділянки для ведення садівництва, орієнтовною площею 950 кв. м, на АДРЕСА_1; визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано підпункт 1.1 статті 1 рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 про надання ОСОБА_3 дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовною площею 950 кв. м, на АДРЕСА_1. Визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради ОСОБА_3 наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва на земельну ділянку, яка перебуває у приватній власності позивачів. Державна реєстрація спірної земельної ділянки, власниками якої є позивачі, за відповідачем унеможливлює для позивачів оформлення права власності на земельну ділянку і реєстрацію речових прав на неї. Обраний позивачами спосіб захисту - визнання права спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203, відповідає змісту порушеного права та є ефективним інструментом для його відновлення. Постановою Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі не довели, що спірна земельна ділянка є саме тією земельною ділянкою, яку позивачі набули на підставі рішень Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року №1235, від 20 жовтня 1953 року №1553, чи на підставі ухвали XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271. Також не надано доказів на підтвердження того, що позивачі на законних підставах користувалися чи користуються земельною ділянкою, а також, що вони успадкували від законних користувачів спірну земельну ділянку у 1950 році чи пізніше. Дрогобицька міська рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. Надання Дрогобицькою міською радою дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_3 не є протиправним і таким, що порушує право приватної власності позивачів, оскільки рішенням XXXI сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 Дрогобицька міська рада розпорядилася вільною земельною ділянкою, що перебувала у комунальній власності, надавши дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_3, що відповідає повноваженням статей 12, 122, 118 Земельного кодексу України, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг і позиції інших учасників У грудні 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просять постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року залишити в силі. На обґрунтування касаційних скарг посилаються на те, що земельна ділянка площею 1 654 кв. м перебувала в постійному користуванні позивачів до 15 березня 1992 року, а ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271 була надана їм безоплатно у спільну сумісну власність. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірна земельна ділянка є вільною і не перебуває у спільній сумісній власності позивачів, оскільки ними не було надано будь-яких доказів на підтвердження права власності на земельну ділянку з підстав безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що раніше надані їм у користування, не відповідають висновкам Конституційного Суду України, викладеним у рішенні від 22 вересня 2005 року у справі №1-17/2005. Необґрунтованими та протиправними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради не було порушене право власності на спірну земельну ділянку і відповідно про необґрунтованість позовної вимоги про визнання за ними права спільної сумісної власності на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0263. Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 20 листопада 2019 року №368/54/17, у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі №6-1275цс15, від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15, у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц, недослідження зібраних у справі доказів. У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від ОСОБА_3, у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано її матеріали. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1. Підставами відкриття касаційних проваджень є підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2, Верховний суддійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що рішенням ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 "Про надання дозволу на розроблення проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення садівництва та ведення городництва" надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення садівництва: ОСОБА_3 - орієнтовною площею 950 кв. м на АДРЕСА_1, ОСОБА_1 - орієнтовною площею 317 кв. м на АДРЕСА_1 (пункт 1.12), ОСОБА_2 - орієнтовною площею 700 кв. м на АДРЕСА_1 (пункт 1.13). 30 січня 2018 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Львівської регіональної філії Сов'яку Т. С. видано проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що розташована на АДРЕСА_1, визначено її кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. Щодо вирішення вимог про визнання права спільної сумісної власності Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з частиною другою статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 90 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. З аналізу наведених норм матеріального права можна зробити висновок, що право на судовий захист має саме власник земельної ділянки, права якого порушені. Згідно з частиною першою статті 35 ЗК України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Відповідно до частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Згідно з частиною першою статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частинами п'ятою-сьомою цієї ж статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивачів про визнання права спільної сумісної власності, оскільки позивачі у позові і поданих суду клопотаннях стверджують, що є власниками спірної земельної ділянки та водночас просять визнати право власності на неї. Позивачами не доведено набуття ними права власності на спірну земельну ділянку, а тому і не доведено факту порушення їхнього права. У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження набуття позивачами права власності на земельну ділянку, з підстав, наведених у позові, а саме з підстави безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування та за давністю користування земельною ділянкою (набувальною давністю), оскільки позивачами не надано доказів на підтвердження права власності на спірну земельну ділянку з вказаних підстав. Апеляційний суд встановив, що фактична площа і конфігурація земельної ділянки, що надана ОСОБА_3, не відповідає площі і конфігурації земельної ділянки, наданої позивачам. Отже, позивачами не доведено, що спірна земельна ділянка є саме тією земельною ділянкою, яку позивачі набули на підставі рішень Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року №1235, від 20 жовтня 1953 року №1553, чи на підставі ухвали XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271. Доводи касаційних скарг про те, що земельна ділянка площею 1 654 кв. м перебувала в постійному користуванні позивачів до 15 березня 1992 року, яка ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №271 була надана їм безоплатно у спільну сумісну власність, є необґрунтованими, оскільки позивачі не довели набуття ними права власності на спірну земельну ділянку з підстави безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування. Щодо вирішення вимог про визнання протиправним та скасування рішення сесії міської ради Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Відповідно до частин третьої, дев'ятої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою: особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. При здійсненні державної реєстрації земельної ділянки їй присвоюється кадастровий номер. Встановлено, що підпунктами 1.12 та 1.13 статті 1 рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 надано дозволи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, орієнтовними площами 317 кв. м та 700 кв. м, на АДРЕСА_1. На підставі розробленого проєкту землеустрою, відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", відомості про земельну ділянку площею 0,0939 га на АДРЕСА_1 для ведення садівництва Державним кадастровим реєстратором Дрогобицького районного відділу Львівської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру ОСОБА_5 внесені до Державного земельного кадастру та 30 січня 2018 року здійснено державну реєстрацію земельної ділянки і присвоєно кадастровий номер 4610600000:01:010:0203. За змістом частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. У статті 118 ЗК України законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності, який потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі відповідного звернення, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства. Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. В цьому випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проєкту землеустрою. Таким чином, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають рівне право розробити проєкти землеустрою, подальше затвердження яких відбувається із кінцевим визначенням особи, що отримає право власності або користування (оренду) на ділянку, а отже, Дрогобицька міська рада при винесенні рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року №954 не порушила права позивачів. З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що надання Дрогобицькою міською радою дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_3 є протиправним і таким, що порушує право приватної власності, оскільки зазначеним рішенням Дрогобицької міська рада розпорядилася вільною земельною ділянкою, що перебувала у комунальній власності, надавши дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_3, що відповідає повноваженням міської ради за змістом статей 12, 122, 118 ЗК України у спосіб, передбачений законом, а отже, відсутні підстави для задоволення вимог позивачів щодо визнання недійсним цього рішення в частині надання земельної ділянки ОСОБА_3. Доводи касаційних скарг про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 20 листопада 2019 року №368/54/17; Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі №6-1275цс15, від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15; Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке. У постанові від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц (провадження №14-122цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд з постійним передбачало тимчасове користування. ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", визнаються державою. Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року №562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) відступлено шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17, та зроблені такі висновки: "право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об'єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець". У постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі №6-1275цс15, де предметом спору було скасування рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, Верховний Суд України зробив висновок про те, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України (до 01 січня 2002 року), зберігають своє право на користування земельною ділянкою до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Проте у справі, що переглядається, як встановлено судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні, позивачі не набули права користування спірною земельною ділянкою, доказів підтвердження набуття позивачами спірної земельної ділянки суду не надали. З урахуванням наведеного, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції у оскаржуваному рішенні не враховані висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) та Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) та Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №686/22736/17-ц, на увагу не заслуговують, оскільки ухвалене у цій справі рішення не суперечить цим висновкам. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів, оскільки судом апеляційної інстанції досліджено фотокопію висновку експерта від 21 листопада 2019 року №044/19 за результатами проведення земельно-технічної експертизи у справі №442/3062/18, у якому зазначено, що розташування земельної ділянки на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203, відповідає розташуванню земельної ділянки, виділеної для ведення садівництва рішенням виконкому Дрогобицької міської ради трудящих від 26 вересня 1950 року, закріпленої за будинковолодінням АДРЕСА_1 рішенням Дрогобицької міської ради від 20 жовтня 1953 року №1553 та переданої у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської Ради від 26 грудня 2003 року. Проте апеляційний суд не взяв до уваги цей висновок як доказ, оскільки надана земельна ділянка ОСОБА_3 не відповідає площі і конфігурації земельної ділянки, наданої позивачам. Також позивачами не доведено, що зазначений висновок суд першої інстанції під час розгляду справи №442/3062/18 брав до уваги та суд погодився з такими висновками, а також, що таке рішення набрало законної сили. Доводи касаційних скарг також зводяться до власного тлумачення норм права, до незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судового рішення - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 листопада 2021 року м. Київ справа №128/1179/18 провадження №61-6110св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Вінницької районної державної адміністрації, Вінницької обласної державної адміністрації, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Якушинецька сільська рада Вінницького району Вінницької області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Огородником Володимиром Васильовичем, на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року у складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Денишенко Т. О., Копаничук С. Г., у справі за позовомзаступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Вінницької районної державної адміністрації, Вінницької обласної державної адміністрації до ОСОБА_1, третя особа - Якушинецька сільська рада Вінницького району Вінницької області, про визнання державного акта про право власності на землю недійсним та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Вінницької районної державної адміністрації (далі - Вінницької РДА), Вінницької обласної державної адміністрації (далі - Вінницької ОДА) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Якушинецька сільська рада Вінницького району Вінницької області, про визнання державного акта про право власності на землю недійсним та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Свої позовні вимоги заступник прокурора Вінницької області обґрунтовував тим, що вивченням стану додержання вимог земельного законодавства та законності використання земель державної та комунальної власності на території Вінницької області встановлено факт незаконного оформлення права приватної власності на землі державної власності, які розташовані за межами населеного пункту с. Якушинці Вінницького району Вінницької області. Товариство з обмеженою відповідальністю "Юридично-земельний союз "Альянс" (далі - ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс") в 2016 році за заявою ОСОБА_1 виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки площею 0,4 га для ведення особистого селянського господарства. Наведена земельна ділянка кадастровим реєстратором управління Держгеокадастру у Вінницькій області 10 червня 2016 року зареєстрована у Державному земельному кадастрі та їй присвоєно кадастровий номер 520688900:01:007:0234. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна земельна ділянка з вказаним вище кадастровим номером знаходиться за адресою: Якушинецька сільська рада, Вінницький район, Вінницька область, 25 серпня 2016 року зареєстрована за №20177049 та належить ОСОБА_1 на праві приватної власності. У матеріалах технічної документації зазначено, що вказана земельна ділянка знаходиться за адресою: Якушинецька сільська рада, Вінницький район, Вінницька область, за межами населеного пункту та належить ОСОБА_1 на підставі державного акта про право власності на землю серії І-ВН №063486 від 29 листопада 2002 року, копія якого міститься в технічній документації із землеустрою, в якому зазначено, що його видано на підставі рішення 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради від 29 листопада 2002 року, зареєстровано в Книзі записів державних актів про право власності на землю за №27. Відповідно до інформації відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області архівного примірника державного акта серії І-ВН №063486 на право приватної власності на землю ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства у відділі не виявлено. На 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради 02 квітня 1994 року будь-які рішення стосовно передачі ОСОБА_1 спірної земельної ділянки чи видачі державного акта на неї не приймались. Рішення 10 сесії 21 скликання в Якушинецькій сільській раді відсутні, оскільки їх передано до архіву Вінницької РДА. Однак, згідно інформації архівного відділу Вінницької РДА, в текстах протоколу 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради та рішеннях, що приймались на вказаній сесії, відсутні відомості про передачу у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_1. Згідно з інформацією Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 25 січня 2018 року за №0-2-0.2-733/2-18 в Книзі записів державних актів про право власності на землю за №27 зареєстровано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,0576 га ОСОБА_2 для ведення садівництва. Вказаний державний акт видано на підставі рішення 18 сесії 3 скликання Якушинецької сільської ради від 28 вересня 2001 року. Згідно з інформацією Вінницького регіонального управління водних ресурсів від 05 грудня 2017 року за №06/1972 на спірній земельній ділянці з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234 розташований водний об'єкт, що займає частину зазначеної земельної ділянки та знаходиться на річці без назви, правій притоці р. Вишня та відноситься до категорії "ставки" (відповідно до статті 1 ВК України його об'єм становить менше 1 млн куб. м). Відділом у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області 11 квітня 2018 року за №385/405-18-0.20 надано інформацію щодо розташування на зазначеній земельній ділянці водного об'єкту та підтверджено факт віднесення земельної ділянки з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234 до земель водного фонду відповідно до плану користування Колективного сільськогосподарського підприємства "Правда", розробленого інститутом землеустрою в 1996 році. Вважає, що спірна земельна ділянка не могла бути переданою відповідачу Якушинецькою сільською радою для ведення особистого селянського господарства у власність, оскільки така дія (рішення) ради виходила б за межі допустимої адміністративної дії (поведінки), оскільки вказана рада не уповноважена передавати у приватну власність земельні ділянки водного фонду. Указана земельна ділянка протиправно вибула з державної власності з порушенням вимог законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян та з порушенням законодавства, що регулює правовий порядок використання земель водного фонду, а тому наявні правові підстави для припинення цього права та відновлення становища, що існувало до порушення, шляхом визнання недійсним державного акта, витребування спірної земельної ділянки на користь держави в особі Вінницької районної державної адміністрації. Вказує, що хоча спірний державний акт і є оформленим без відповідної правової підстави, проте його слід визнати недійсним, оскільки на його підставі на особу, яка в ньому зазначена, зареєстровано право власності на земельну ділянку і ця особа користується зазначеною земельною ділянкою, а оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом підстави є неправомірним, а державний акт, виданий з порушеннями даних вимог, підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Зазначає, що саме Вінницька РДА та Вінницька ОДА наділені повноваженнями зі здійснення контролю за використанням земельними ділянками, якими вони розпоряджаються та звернення до суду, однак заходи щодо повернення в державну власність вищезазначеної земельної ділянки ними не вживались. Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним державний акт серії І-ВН №063486 від 29 листопада 2002 року, щодо права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,40 га, що знаходиться на території Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області; витребувати земельну ділянку площею 0,4 га з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234 з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Вінницької районної державної адміністрації. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 05 червня 2019 року в задоволенні позову заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Вінницької РДА, Вінницької ОДА відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних, достатніх доказів того, що на спірній земельній ділянці з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234, яка належить на підставі державного акта ОСОБА_1 знаходиться водний об'єкт категорії "ставки", оскільки у позивача відсутній паспорт такого водного об'єкту, який на розсуд позивача знаходиться на земельній ділянці відповідача; відсутня у позивача і інформація щодо такого водного об'єкту на спірній земельній ділянці яка б містилась у звіті (форма 6-зе, така інформація може міститься в графі 76); відсутній план землекористування КСП "Правда" розробленого інститутом землеустрою в 1996 році на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234, яка віднесена до земель водного фонду (заболочені землі) на території Якушинецької сільської ради, а наявність такої інформації у листі Відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 11 квітня 2018 року та витягах за 2012-2014 роки з програми Google Earth, є недостатніми доказами для беззаперечного висновку про те, що на території земельної ділянки відповідача знаходився ставок. Постановою Вінницького апеляційного суду від 14 серпня 2019 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 05 червня 2019 року скасовано, позов залишено без розгляду. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що вказані заступником прокурора Вінницької області підстави альтернативного звернення до суду із позовною заявою не відповідають положенням статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56 ЦПК України, судовій практиці Верховного Суду, яка викладена в постановах від 20 вересня 2018 року у справі №924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі №906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі №910/18770/17, у яких зазначено, що прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може захищати інтереси держави. Постановою Верховного Суду від 20 січня 2021 року касаційну скаргу заступника прокурора Вінницької області задоволено. Постанову Вінницького апеляційного суду від 14 серпня 2019 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для провадження розгляду справи. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56 ЦПК України, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив у чому полягає порушення інтересів держави, та орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Вінницькою ОДА та Вінницькою РДА, які не вжили заходів щодо усунення порушень земельного законодавства, що дії відповідача істотно порушують вимоги чинного законодавства і суперечать інтересам держави, який полягає у забезпеченні правопорядку в сфері використання, охорони земель та розпорядження ними, ефективного використання земельних ресурсів. Вінницька РДА та Вінницька ОДА наділені повноваженнями зі здійснення контролю за використанням земельними ділянками, а також звернення до суду, однак заходи щодо повернення в державну власність вищезазначеної земельної ділянки ними не вживались починаючи із серпня 2016 року та до моменту звернення до суду прокурора із указаним позовом. Суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернув і дійшов передчасного висновку про те, що позовна заява підлягає залишенню без розгляду у зв'язку із відсутністю доказів щодо здійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави Вінницькою ОДА та Вінницькою РДА, які є самостійними юридичними особами та не позбавлені можливості звернутись до суду самостійно за захистом своїх порушених прав. Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року апеляційну скаргу заступника прокурора Вінницької області задоволено. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 05 червня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги заступника прокурора Вінницької області задоволено. Визнано недійсним державний акт серії І-ВН №063486 від 29 листопада 2002 року щодо права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,40 га, що знаходиться на території Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області. Витребувано земельну ділянку площею 0,4 га з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234 з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Вінницької районної державної адміністрації. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення мотивовано тим, що передача у власність земель водного фонду приватним особам є неможливою. Витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 387 ЦК України. За таких обставин, апеляційний суд вважав, що відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку неправомірно, тому остання підлягала поверненню у державну власність. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_1 через адвоката Огородника В. В., подав касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норми статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України без врахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. На час звернення до суду, розпорядниками земель сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів було Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області та останнє повинно бути належним позивачем у даній справі, а не Вінницька РДА чи Вінницька ОДА. Крім того, суд першої інстанції правильно встановив, що позивач не надав належних, достатніх доказів того, що на спірній земельній ділянці знаходиться водний об'єкт категорії "ставки". Разом з тим, враховуючи, що відповідач заявляв про застосування позовної давності, суд апеляційної інстанції неправильно розрахував строк позовної давності. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У травні 2021 року Вінницька обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду. Крім того, судом встановлено, що ні в Вінницькому районному архіві, ні в Якушинецькій сільській раді немає рішення, на підставі якого ОСОБА_1 видано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку. Зареєстрований державний акт під №27 в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю Якушинецької сільської ради стосується іншої особи. У травні 2021 року Вінницька ОДА подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на те, що спірна земельна ділянка знаходиться за межами с. Якушинці, тому відповідна сільська рада не може бути позивачем у даній справі. Не заслуговує на увагу твердження заявника про те, що інформація про земельну ділянку відсутня у формі 6-зем, оскільки вказана форма є статистичною звітністю та не визначає категорію земельної ділянки. Крім того, державний акт про право приватної власності на землю виданий за відсутності рішення уповноваженого органу. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Вінницького районного суду Вінницької області. 05 липня 2021 року справа №128/1179/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На замовлення ОСОБА_1, ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс" було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 (кадастровий номер 0520688900:01:007:0234). 29 листопада 2002 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю площею 0,4 га, яка розташована на території Якушинецької сільської ради Вінницького району з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, акт зареєстрований в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №27. Той факт, що ОСОБА_1 на праві власності належить вищевказана земельна ділянка з кадастровим номером: 0520688900:01:007:0234, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку. З кадастрового плану земельної ділянки №0520688900:01:007:0234 та з плану обмежень земельної ділянки вбачається, що дана земельна ділянка призначена для пасовища. Відповідно до довідки від 23 лютого 2015 року №720, виданої Якушинецькою сільською радою Вінницького району, земельна ділянка загальною площею 0,4 га та, яка перебуває у власності ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, знаходиться за адресою: Якушинецька сільська рада, Вінницький район, Вінницька область, за межами населеного пункту. З листа Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області від 02 квітня 2017 року вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером: 0520688900:01:007:0234, у відповідності до наявних планово-картографічних матеріалів Якушинецької сільської ради, рахується заболоченою місцевістю; цільове призначення даної земельної ділянки, відповідно до відомостей зазначених Державному земельному кадастрі встановлено: для ведення особистого селянського господарства. Цільове призначення даної земельної ділянки за рішенням Якушинецької сільської ради не змінювалося. Зазначена земельна ділянка не входить в межі населеного пункту. Щодо того, чи передавалась вищевказана земельна ділянка у приватну власність ОСОБА_1, то сільська рада не володіє такою інформацією, в зв'язку з тим, що матеріали рішень сільської ради по 2005 рік включно, передано в архівний відділ Вінницької РДА. Після 01 січня 2006 року рішень по зазначеній земельній ділянці Якушинецька сільська рада не приймала. Архівним відділом Вінницької РДА надано завірені ксерокопії документів від 02 квітня 1994 року 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради Вінницького району на 37 аркушах, в яких відсутня копія рішення 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради народних депутатів від 02 квітня 1994 року про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Відповідно до листа Відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 23 січня 2018 року №62/405-18-0.20 вбачається, що ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс" в 2016 році розроблено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_1 площею 0,4 га для ведення особистого селянського господарства на території Якушинецької сільської ради. В складі вищенаведеної технічної документації наявна копія державного акта на право власності на землю серії 1-ВН №063486 виданого гр. ОСОБА_1, зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за №27 від 29 листопада 2002 року. Архівного примірника державного акта на право власності на землю гр. ОСОБА_1 серії І-ВН №063486 в відділі - не виявлено. Також повідомлено, що відповідно до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки на території Якушинецької сільської ради (яка зберігається у відділі) за №27 від 29 листопада 2002 року зареєстровано та видано державний акт на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_2 для ведення садівництва серії I-ВН №043783. Згідно з листом Державного агентства водних ресурсів України Південо-бузьке басейнове управління водних ресурсів Вінницького регіонального управління водних ресурсів від 05 грудня 2017 року №06/1972 убачається, що на звернення прокурора щодо водного об'єкта на території Якушинецької сільської ради Вінницького району, який знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234, відповідно до Публічної кадастрової карти (з Інтернету), на частині даної земельної ділянки на річці без назви, правій притоці р. Вишня знаходиться ставок (копанка). Даний водний об'єкт можна віднести до категорії "ставки" (оскільки відповідно до статті 1 ВК України його об'єм становить менше 1 млн куб. м). Відомості щодо площі, довжини ставка, об'єму води у ньому та інших характеристик відсутні. Такі параметри визначаються у паспорті водного об'єкта, який виготовляється на замовлення розпорядників земельними ділянками (для земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів - міські (сільські, селищні) ради, за межами - обласна державна адміністрація). Виготовлення паспортів на водні об'єкти передбачається Законом України "Про аквакультуру" та статті 51 ВК України при наданні водних об'єктів у користування. На даний час паспорт на згаданий ставок не розроблявся. Відповідно до листа Відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 11 квітня 2018 року №385/405-18-0.20 вбачається, що відповідно до плану землекористування КСП "Правда" розробленого інститутом землеустрою в 1996 році, земельна ділянка з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234 віднесена до земель водного фонду (заболочені землі) на території Якушинецької сільської ради, про що надано графічні матеріали щодо території на якій розташована вищезазначена земельна ділянка. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Відповідно до статті 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статі 59 ЗК України. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Вказаний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з листом від 05 грудня 2017 року №06/1972 Державного агентства водних ресурсів України Південо-бузьке басейнове управління водних ресурсів Вінницького регіонального управління водних ресурсів убачається, що на звернення прокурора щодо водного об'єкта на території Якушинецької сільської ради Вінницького району, який знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234, Вінницьке РУВР в межах своєї компетенції повідомлено, що відповідно до Публічної кадастрової карти (з Інтернету) на частині даної земельної ділянки на річці без назви, правій притоці р. Вишня знаходиться ставок (копанка). Даний водний об'єкт можна віднести до категорії "ставки" (оскільки відповідно до статті 1 ВК України його об'єм становить менше 1 млн куб. м). Відомості щодо площі, довжини ставка, об'єму води у ньому та інших характеристик відсутні. Такі параметри визначаються у паспорті водного об'єкта, який виготовляється на замовлення розпорядників земельними ділянками (для земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів - міські (сільські, селищні) ради, за межами - обласна державна адміністрація). Виготовлення паспортів на водні об'єкти передбачається Законом України "Про аквакультуру" та статтею 51 ВК України при наданні водних об'єктів у користування. На даний час паспорт на згаданий ставок не розроблявся. Відповідно до листа Відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 11 квітня 2018 року №385/405-18-0.20 вбачається, що відповідно до плану землекористування КСП "Правда", розробленого інститутом землеустрою в 1996 році земельна ділянка з кадастровим номером 0520688900:01:007:0234 віднесена до земель водного фонду (заболочені землі) на території Якушинецької сільської ради, про що надано графічні матеріали щодо території на якій розташована вищезазначена земельна ділянка. Передача у власність земель водного фонду приватним особам є неможливою. Відповідно до державного акта від 29 листопада 2002 року, підставою набуття у власність земельної ділянки є рішення 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради народних депутатів від 02 квітня 1994 року. Проте, архівним відділом Вінницької РДА було надано завірені ксерокопії документів від 02 квітня 1994 року 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради Вінницького району на 37 аркушах, серед яких відсутня копія рішення 10 сесії 21 скликання Якушинецької сільської ради народних депутатів від 02 квітня 1994 року про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Крім того, відповідно до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки на території Якушинецької сільської ради за №27 від 29 листопада 2002 року, зареєстровано та видано державний акт на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_2 для ведення садівництва серії I-ВН №043783. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц зазначено, що власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Крім того, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц). Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй ділянкою, такий акт визнається недійсним. Крім того, слід зазначити, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Наведене зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11. Враховуючи викладене, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку неправомірно, тому остання підлягає поверненню у державну власність. Також правильними є висновки суду апеляційної інстанції про безпідставність доводів відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності. Позов про повернення земельної ділянки можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки водного фонду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року в справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року в справі №372/1684/14-ц). Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14 є безпідставними, оскільки фактичні обставини в цій справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Зокрема, у справі №6-84цс14 предметом спору був договір оренди земельної ділянки. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Як зазначено вище, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Огородником Володимиром Васильовичем, залишити без задоволення. Постанову Вінницькогоапеляційного суду від 10 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №392/512/17 провадження №61-14394св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Усатенко В'ячеслав Юрійович, відповідачі: Маловисківська районна державна адміністрація Кіровоградської області, Відділ у Маловисківському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги - Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області на ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Карпенка О. Л., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовної заяви У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області, Відділу у Маловисківському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області (далі - Відділ у Маловисківському районі ГУ Держгеокадастру у Кіровоградській області) про визнання права на земельну частку (пай). Позовна заява мотивована тим, що в період з 1975 року до 10 вересня 1996 року він перебував у трудових відносинах з Пайовим колективним господарством (далі - ПКГ) "Перше Травня", розташоване на території Злинської сілької ради Маловисківського району Кіровоградської області. При проведенні розпаювання землі в господарстві та видачі державних актів на право колективної власності на землю, він був членом ПКГ "Перше Травня", проте, не отримав сертифікату на право на земельну частку (пай), оскільки його не було включено до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай). Позивач вважав, що посадові особи ПКГ "Перше Травня" допустили помилку та не включили його до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), відтак, його право підлягає захисту. При цьому посилався на Указ Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільскогосподарським підприємствам і організаціям" №720/95-4 від 08 серпня 1995 року. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право на земельну частку (пай) площею 4,10 га, в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), розташовану на території Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області у землі, яка перебувала у колективній власності ПКГ "Перше Травня". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) площею 4,10 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), розташовану на території Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області у землі, яка перебувала у колективній власності Пайового колективного господарства "Перше Травня". Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивоване тим, що на момент розпаювання землі та отримання господарством державного акту на право колективної власності на землю позивач був членом даного господарства та мав право на земельну частку (пай), однак, сертифікат на право на земельну частку (пай) він не отримав. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції 08 квітня 2021 року Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області подала апеляційну скаргу на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року. Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 16 квітня 2021 року Злинській сільській раді Маловисківського району Кіровоградської області поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року та відкрито апеляційне провадження у справі. Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року закрито. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що на Злинську сільську раду, як на орган місцевого самоврядування, поширюється присічний річний строк для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначений абзацом третім частини 3 статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що, у свою чергу, передбачає відмову у відкритті апеляційного провадження. При цьому суд апеляційної інстанції послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 09 червня 2019 року у справі №2-1678/05 (провадження №14-262цс19), у якій зазначено, що враховуючи імперативний характер положень абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України та те, що річний строк, визначений для органу місцевого самоврядування, є присічним і поновленню не підлягає, то суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Оскільки апеляційна скарга Злинської сільської ради на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року, строк на апеляційне оскарження якого, відповідно до абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) сплив на час подання апеляційної скарги, відтак, на таку апеляційну скаргу не можуть розповсюджуватися положення частини другої статті 358 ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), а також випадки, які, як виключення, передбачені для поновлення строку на апеляційне оскарження. Ураховуючи наведене, апеляційний суддійшов висновку, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою Злинської сільської ради на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області було помилково відкрито, отже, підлягає закриттю. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Крім того, Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат за касаційний перегляд справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року). Вважає, що застосування абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) могло бути можливим за умови, що прокурор, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування були стороною у справі, а їх апеляційна скарга подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. Наголошує на тому, що Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області не була залучена до участі у справі. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує те, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про закриття апеляційного провадження на підставі абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року), оскільки Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області оскаржувала рішення суду першої інстанції як особа, яка не брала участі у справі. Вважає, що суд апеляційної інстанції повинен був розглядати апеляційну скаргу відповідно до редакції ЦПК України від 15 грудня 2017 року. Вважає, що закриття апеляційного провадження є обмеженням доступу до правосуддя. Зазначає, що судом не застосовано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №521/14164/14-ц, від 06 лютого 2019 року у справі №361/161/13-ц. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Усатенко В. Ю. подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Посилається на те, що Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області була обізнана про наявність рішення Маловисківського районного суду від 10 квітня 2017 року та приховує факт отримання його копії на підставі заяви від 02 квітня 2021 року. Крім того, Злинська сільська рада Маловисківського району Кіровоградської області не зазначила, які висновки суду впливають на її права, інтереси та (або) обов'язки. У грудні 2012 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Усатенком В. Ю. подано клопотання про закриття касаційного провадження у справі на підставі пунктів 3, 4, 5 частини першої статті 396 ЦПК України. Доводи особи, яка подала відповідь на відзив на касаційну скаргу У жовтні 2021 року представником Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області подано відповідь на відзив, у якому зазначено, що незалучення особи до участі у справі є поважною причиною пропуску строку на апеляційне оскарження, тому вона не зобов'язана доводити час, коли їй стало відомо про прийняте оскаржуване рішення та доводити поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У серпні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Закриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції зазначив про помилкове відкриття апеляційного провадження, оскільки зазначена процесуальна дія суперечить положенням абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується та вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм процесуального права, підстави для його скасування відсутні. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Згідно з пунктом 13 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України, у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У пункті 9 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України, у редакції Закону України №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Отже, судові рішення, що ухвалені до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, однак до розгляду таких скарг застосовуються правила, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частина перша статті 294 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) передбачала, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього РІШЕННЯ: Законом України №4176-VI від 20 грудня 2011 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" були обмежені у часі права прокурора, органу державної влади або органу місцевого самоврядування на подачу апеляційних скарг встановленням однорічного строку з моменту оголошення рішення суду першої інстанції, протягом якого право на подачу апеляційної скарги могло бути поновленим. Такий правовий висновок у подібних правовідносинах, викладений Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 21 лютого 2019 року у справі №908/1141/15-г. Оскільки на момент ухвалення рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року був чинним ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року, отже, апеляційний суд правильно застосував положення абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). При цьому судом враховано, що апеляційну скаргу подано органом місцевого самоврядування. Відповідно до абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. За змістом зазначеної норми, цей строк є присічним, а тому незалежно від поважності причин його пропуску, не міг бути поновленим. З огляду на зазначене, для оскарження Злинською сільською радою Маловисківського району Кіровоградської області, як органом місцевого самоврядування, рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 10 квітня 2017 року ЦПК України ЦПК України 2004 року передбачав строк у десять днів з дня отримання копії рішення та обмежував цей строк поданням апеляційної скарги після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового РІШЕННЯ: За правильного встановлення всіх обставин провадження у справі, у відкритті апеляційного провадження слід було відмовити на підставі абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Встановивши помилковість відкриття апеляційного провадження у справі, суд апеляційної інстанції правильно закрив провадження у справі та запобіг подальшому порушенню процесуального права. Доводи касаційної скарги про необхідність встановлення поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження колегія суддів відхиляє, оскільки ЦПК України 2004 року містив чітку норму, яка не встановлювала необхідності з'ясування під час відкриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Дослідивши матеріали справи, апеляційний суд обґрунтовано закрив апеляційне провадження у справі, врахувавши, що особи, яка подала апеляційну скаргу, є органом місцевого самоврядування, а оскаржуване судове рішення було оголошено більше, ніж за один рік до подання апеляційної скарги. З огляду на зазначене, висновки апеляційного суду відповідають нормам процесуального права, а оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягає. Посилання касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №521/14164/14-ц (провадження №61-1689св17) колегія суддів відхиляє з огляду на наявність правових висновків Верховного Суду з приводу застосування спірних правових норм. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №2-1678/05 (провадження №14-262цс19) зазначено, що: "враховуючи імперативний характер положень абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України та те, що річний строк, визначений для органу місцевого самоврядування, є присічним і поновленню не підлягає, то суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Одеська міська рада у липні 2016 року звернулася з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ухвалене 21 березня 2005 року, тобто більше ніж через 11 років". Крім того, у постанові Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі №908/1141/15-г вказано, що: "згідно із статтею 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) норми щодо річного присічного строку для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції розповсюджувались на апеляційні скарги, подані прокурором або органом державної влади, або органом місцевого самоврядування. За результатами системного аналізу вказаних норм процесуального права Касаційний господарський суд у складі об'єднаної палати дійшов висновку, що у даному випадку передумовою вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи (яка є органом державної влади), поданою після 15 грудня 2017 року, на рішення, ухвалене судом до набрання чинності редакцією ГПК України з 15 грудня 2017 року, є розгляд та вирішення питання розповсюдження присічного річного строку для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначеного статтею 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Тобто у даному випадку на Комітет як орган державної влади поширюється присічний річний строк для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначеного статтею 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що, у свою чергу, передбачає відмову у відкритті апеляційного провадження". Доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі №361/161/13-ц (провадження №61-37352сво18) колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній справі встановлені інші обставини, відмінні від цієї справи. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.. Згідно із частинами третьою та четвертою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, то розподіл судових витрат не проводиться. Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Усатенка В. Ю. про закриття касаційного провадження у справі Клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Усатенка В. Ю. про закриття касаційного провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 396 ЦПК України мотивоване тим, що судом апеляційної інстанції не встановлено, чи вирішувалися під час ухвалення судового рішення районним судом питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області. Підстави для закриття касаційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 396 ЦПК України представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко В. Ю. мотивує наявністю правових висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. При цьому посилається на: - правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19 червня 2019 року у справі №2-1678/05 (провадження №14-262цс19); - правові висновки Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладені у постанові від 21 лютого 2019 року у справі №908/1141/15-г; - правові висновки Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 14 грудня 2020 року у справі №512/2816/15-ц, - правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10 червня 2020 року у справі №622/179/14-ц. Обґрунтовуючи підстави для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, представник ОСОБА_1 - адвокат Усатенко В. Ю. зазначає, що у справах, на які посилається Злинська сільська рада у своїй касаційній скарзі, а саме: №521/14164/14-ц та №361/161/13-ц, правовідносини не є подібними до цієї справи. Колегія суддів вважає, що відповідним правовим висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник касаційної скарги та які стали підставою для відкриття касаційного провадження, необхідно дати правову оцінку під час касаційного перегляду справи, а тому Верховний Суд відмовляє у задоволенні вказаного клопотання. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Усатенка В'ячеслава Юрійовича про закриття касаційного провадження відмовити. Касаційну скаргу Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області залишити без задоволення. Ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 грудня 2021 року м. Київ справа №144/1606/17 провадження №61-14717св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Теплик-Агро", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Теплик-Агро" про усунення перешкод в користуванні власною земельною ділянкою шляхом її повернення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 23 квітня 2021 року у складі судді Германа О. С. та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 липня 2021 року у складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Матківської М. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір оренди землі від 11 березня 2016 року, укладений між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Теплик-Агро" (далі - ТОВ "Теплик-Агро"). У січні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про зміну предмету позову та просив усунути йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 2,20 га кадастровий номер 0523782600:03:000:0437, розташовану на території Кивачівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, шляхом зобов'язання відповідача повернути йому його земельну ділянку. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 20 грудня 2010 року між ним та ТОВ "Теплик-Агро" був укладений договір оренди належної йому на праві власності земельної ділянки, строком на 5 років, який 23 березня 2012 року зареєстрований у відділі Держкомзему у Теплицькому районі за №052370004004823.28 вересня 2016 року він звернувся до відповідача з письмовим повідомленням, про те що у зв'язку із закінченням строку договору оренди землі просить належну йому земельну ділянку не обробляти та вважати договір оренди припиненим. Відповідь на зазначене повідомлення від ТОВ "Теплик-Агро" не надходила. У 2016 році йому стало відомо про те, що існує новий договір оренди землі від 11 березня 2016 року, укладений між ним та ТОВ "Теплик-Агро", строком 10 років. Зазначеного договору він не підписував, і не уповноважував нікого на здійснення таких дій від його імені. Згоди на продовження договору оренди не надавав. У договорі оренди землі, в графі орендодавець, міститься не його підпис. На час підписання даного договору він був відсутній за постійним місцем свого проживання, так як перебував на військовій службі у зв'язку з мобілізацією. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Теплицький районний суд Вінницької області рішенням від 23 квітня 2021 року, в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є безпідстваними, оскільки позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного цивільного права. Крім того суд виходив з того, що позивач не надав належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів, щодо протиправності дій відповідача, а такожне довів факт здійснення відповідачем перешкод у реалізації його права користування спірною земельною ділянкою, а тому немає підстав для задоволення вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Вінницький апеляційний суд постановою від 28 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 23 квітня 2021 року змінив, виключив з мотивувальної частини рішення посилання на обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного цивільного права. В іншій частині рішення залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував помилковістю висновку місцевого суду про те, що ОСОБА_1 обрав неефективний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки звернувшись з позовом про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення, позивач наполягав саме на поверненні йому земельної ділянки, вважаючи, що ця ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки. При цьому апеляційний суддійшов висновку про те, що заявлені вимоги є недоведеними, оскільки допустимим доказом підписання чи непідписання ОСОБА_1 договору оренди землі є висновок судової почеркознавчої експертизи, з приводу встановлення цього факту. Однак позивач з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи до суду не звертався. Довідки про перебування ОСОБА_1 на військовій службі не є достатніми доказами факту непідписання ним договору оренди земельної ділянки і не відповідають вимогам статті 78 ЦПК України про допустимість доказів. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 23 квітня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 липня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі №195/1736/18. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що в ході розгляду справи судом витребовувалась реєстраційна справа з якої відомо, що у ній відсутній оригінал договору оренди від 11 березня 2016 року. Сам договір оренди неодноразово витребовувався у відповідача, однак ТОВ "Теплик-Агро" оригінал цього договору не надало. Із-за відсутності оригіналу договору оренди земельної ділянки позивач позбавлений був можливості заявити клопотання про призначення експертизи. Також апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги довідки Державної прикордонної служби України, які є офіційним документом, в яких зазначено про те, що у момент підписання договору оренди земельної ділянки ОСОБА_1 перебував на військовій службі і, відповідно, не міг підписати цей договір. У жовтні 2021 року ТОВ "Теплик-Агро" подаловідзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначало, що заявлені позивачем вимоги є недоведеними, а надані ним документи про перебування на службі не спростовують факт непідписання ним додаткової угоди до договору оренди землі. Також вказувало на те, що позивач у цій справі не заявляв клопотання про призначення судової-почеркознавчої експертизи та про витребування оригіналу спірного договору. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 28 вересня 2021 року справа №144/1606/17 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,20 га кадастровий номер 0523782600:03:000:0437, розташованої на території Кивачівської сільської ради. 20 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Теплик-Агро" був укладений договір оренди земельної ділянки, строком на 5 років, який 23 березня 2012 року зареєстрований у відділі Держкомзему у Теплицькому районі за №052370004004823. Строк вказаного договору закінчився 23 березня 2017 року. Після чого ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Теплик-Агро" із письмовою заявою про припинення використання його земельної ділянки у зв'язку з припиненням договору оренди землі. Згодом ОСОБА_1 стало відомо про існування нового договору оренди землі від 11 березня 2016 року, укладеного між сторонами, строком 10 років. У зв'язку з цим ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про розірвання договору оренди землі, який зареєстровано відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, кадастровий номер 0523782600:03:000:0437, укладений 11 березня 2016 року, строком на 10 років, який фактично укладений не був, так як орендодавець цей договір не підписував, волевиявлення на вчинення даного правочину у нього не було, оскільки він був відсутній за місцем реєстрації у зв'язку із проходженням військової служби. Ця обставина підтверджується довідкою від 07 грудня 2017 року №30/424 Державної прикордонної служби України, згідно з якою ОСОБА_1 перебував на військовій службі з 12 лютого 2015 року до 08 квітня 2016 року та у відпустці за період проходження служби не перебував, що підтверджується довідкою від 16 березня 2018 року №30/2778.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтею 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі врегульовано спеціальним законом, яким є Закон України "Про оренду землі". Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди укладається в письмовій формі і за бажанням сторін може бути посвідчено нотаріально. Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно з частинами першою та другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з недоведеності позовних вимог, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 станом на 11 березня 2016 року не міг підписувати новий договір оренди земельної ділянки (додаткову угоду до попереднього договору оренди) щодо спірної земельної ділянки. При цьому суд встановив, що позивач з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи до суду не звертався. Апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що позивач не довів належними доказами (висновком почеркознавчої експертизи) заявлених вимог, зокрема відсутність волевиявлення орендодавця на збільшення строку дії договору оренди землі. Доводи касаційної скарги зазначених висновків апеляційного суду не спростовують. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовому висновку, який зазначений в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновку апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 23 квітня 2021 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №478/959/19 провадження №61-6519св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - фермерське господарство "Союз", відповідачі: ОСОБА_1, приватне підприємство "Дар Ланів", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фермерського господарства "Союз" на постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року фермерське господарство "Союз" (далі - ФГ "Союз) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, приватного підприємства "Дар Ланів" (далі - ПП "Дар Ланів") про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. Позов мотивовано тим, що 28 березня 1995 року ОСОБА_2 створено ФГ "Союз". На підставі протоколу загальних зборів ФГ "Союз" від 08 вересня 2009 року головою фермерського господарства було обрано ОСОБА_3, а ОСОБА_2 став його членом. У члени господарства прийнято ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та внесені зміни до статуту господарства. З 1995 року ФГ "Союз" використовує земельну ділянку загальною площею 50 га ріллі, тому числі: 3.75 га ріллі в межах території Казанківської селищної ради, яка належала ОСОБА_2 на підставі державного акту на право приватної власності на землю для ведення селянського (фермерського) господарства серії МК №44 від 17 березня 1995 року, зареєстрованого в Книзі реєстрації державних актів за №67. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. За життя ОСОБА_2, належну йому земельну ділянку площею 3,75 га заповідав синам ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частках. Проте ОСОБА_3 від спадкової частки земельної ділянки відмовився на користь ОСОБА_1, який успадкував земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, що підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за заповітом серія ВРВ №395152.10 вересня 2018 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності на земельну ділянку для ведення фермерського господарства кадастровий номер 4823655100:27:000:0091, що підтверджено Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №27939933. В той же час, відповідач ОСОБА_1 залишається членом ФГ "Союз", із заявою про вихід із членів господарства та про виділення своєї земельної ділянки щодо користування ФГ "Союз" не заявляв. Проте, 19 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ПП "Дар Ланів" укладено договір оренди земельної ділянки площею 3,75 га ріллі в межах території Казанківської селищної ради, для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 4823655100:27:000:0091 строком на 10 років, який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 20 вересня 2018 року за номером 28304928. Посилаючись на те, що укладений договір суперечить актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства, а саме: укладення сторонами договору фактично припиняє право користування позивача спірною земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, сторони змінили цільове призначення земельної ділянки із земель "для ведення фермерського господарства" на землі "для ведення товарного сільськогосподарського виробництва" без погодження з органами земельних ресурсів проекту землеустрою щодо їх відведення, ФГ "Союз" просило визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 3,75 га ріллі, укладений 19 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ПП "Дар Ланів". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею 3,75 га ріллі в межах території Казанківської селищної ради для ведення фермерського господарства, кадастровий номер 4823655100:27:000:0091, укладений між ОСОБА_1 та ПП "Дар Ланів" 19 вересня 2018 року, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 20 вересня 2018 року за номером 28304928. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що при укладанні договору оренди ОСОБА_1 порушено порядок зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки, який встановлено статтею 21 Земельного кодексу України, оскільки на момент передачі спірна земельна ділянка площею 3,75 га ріллі відносилася до земель для ведення фермерського господарства, та могла бути передана лише в користування на умовах оренди, без зміни цільового призначення, проте була передана в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року апеляційну скаргу ПП "Дар Ланів" задоволено, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2019 року скасовано та прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у позові, апеляційний суд виходив з того, що землі товарного сільськогосподарського виробництва та землі фермерське господарство, є земельними ділянками одного виду в межах однієї категорії, а зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). Судом враховано, що після отримання спірної земельної ділянки у спадщину ОСОБА_1 17 вересня 2018 року звернувся із заявою до ФГ "Союз" про внесення її до земель ФГ "Союз", протоколом загальних зборів членів господарства від того ж числа вирішено продовжити використання вказаної земельної ділянки, яка внесена ОСОБА_2 до складеного капіталу СФГ "Союз" у 1995 році, згідно вимог Закону України "Про фермерське господарство та Статуту ФГ "Союз" безстроково, проте у розділі "Дані про розмір статутного капіталу (статутного або складеного капіталу) та про дату закінчення його формування" інформація про те, що спірна земельна ділянка ввійшла до складеного капіталу відсутня. Зважаючи на викладене, суд апеляіційної існатнції дійшов висновку, що позивач ФГ "Союз" не набув права користування спірною земельною ділянкою, а тому відповідач ПП "Дар Ланів" не порушив його законних прав. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У квітні 2020 року ФГ "Союз" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року, в якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2019 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2020 року в справі №918/335/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що протоколом загальних зборів членів фермерського господарства від 17 вересня 2018 року було вирішено продовжити використання спірної земельної ділянки, яка була внесена ще в 1995 році до складеного капіталу ФГ "Союз" ОСОБА_2, безстроково, проте в ході вирішення питання про внесення змін до установчих документів стосовно вказаної земельної ділянки була отримана інформація про реєстрацію спірного договору оренди земельної ділянки. Спірна земельна ділянка була отримана ОСОБА_1 у власність в порядку спадкування із земель, що перебували у користуванні ФГ "Союз" і входили до складу фермерського господарства, яке здійснювало право володіння та користування. Таким чином, ФГ "Союз" є землекористувачем цієї земельної ділянки, що підтверджується деклараціями, звітами та іншими документами, долученими до матеріалів справи. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу №478/959/19 з Казанківського районного суду Миколаївської області. У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 квітня 2021 року справу №478/959/19 призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до Державного акту про право приватної власності від 17 березня 1995 року серії МК №44 ОСОБА_2 належала земельна ділянка площею 3,72 га з цільовим призначення - для ведення селянського (фермерського) господарства. 28 березня 1995 року ОСОБА_2 зареєстровано ФГ "Союз", ідентифікаційний код юридичної особи 20898109. З 1995 року ФГ "Союз" використовувалося земельну ділянку загальною площею 50 га ріллі, із них: -3,75 га ріллі в межах території Казанківської селищної ради, власником якої на підставі Державного акту про право приватної власності на землю серія МК №44 від 17 березня 1995 року був ОСОБА_2. Земля передана для ведення селянського (фермерського) господарства. - 29,0 га ріллі в межах території Миколо-Гулаківської сільської ради, яка належала ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право постійного користування землею для розширення СФГ серії 1-МК №007623; - 17,25 га ріллі в межах території Казанківської селищної ради на підставі договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) для вирощування сільськогосподарських культур, укладеного між ОСОБА_2 та Казанківською районною радою терміном на 5 років. Відповідно до Статуту СФГ "Союз", в редакції 2001 року, його головою є засновник ОСОБА_2. За Статутом ФГ "Союз", затвердженим протоколом загальних зборів №1 від 08 вересня 2009 року, зареєстрованого Казанківською ДРА 11 вересня 2009 року №15131050002000471, головою та засновником ФГ "Союз" є ОСОБА_3, а членами господарства: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 18 жовтня 2010 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, розміром 3,75 га, після смерті батька ОСОБА_2. Право власності ОСОБА_6 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав 10 вересня 2018 року. Згідно Статуту ФГ "Союз" (нова редакція), затвердженого протоколом зборів №1 від 04 березня 2011 року та зареєстрованим державним реєстратором Казанківської РДА 29 березня 2011 року за №15131050003000471, головою та засновником господарства є ОСОБА_3, а членами господарства є: ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_7 та ОСОБА_5 17 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ФГ "Союз" про внесення земельної ділянки розміром 3,75 га ріллі до земель ФГ "Союз". Протоколом загальних зборів членів господарства від того ж числа вирішено продовжити використання вказаної земельної ділянки, яка внесена ОСОБА_2 до складеного капіталу СФГ "Союз" у 1995 році, згідно вимог Закону України "Про фермерське господарство" та Статуту ФГ "Союз", безстроково. 19 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ПП "Дар Ланів" укладено договір оренди вищезазначеної земельної ділянки, який зареєстровано державним реєстратором Казанківської РДА Миколаївської області Слободанюком В. О., про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис про інше речове право за №28304928. За умовами договору орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства, строком на 10 років. Відповідно до п. 5.1 договору оренди, земельна ділянка передається в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Суд касаційної інстанції зазначає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №530/879/18 (провадження №14-518цс19) зазначено, що "відповідно до положень частини першої статті 31 ЗК України та частини першої статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Пунктом 6.1.1 статуту ФГ "Союз" в редакції 2011 року, встановлено, що до земель господарства належать земельні ділянки, що належать членам господарства на праві приватної власності, постійного користування. Згідно з пунктом 6.4 статуту цього господарства права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює саме господарство. Відповідно до пунктів "а " та "б " частини першої статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" до складу земель фермерського господарства входять земельні ділянки, що належить на праві власності фермерського господарства як юридичній особі та земельні ділянки, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності. Згідно з частиною другою статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 лютого 2020 року в справі №918/335/17 (провадження №12-160гс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що земельні ділянки були отримані відповідачами у справі (членами фермерського господарства) безоплатно у власність (приватизовані) із земель, що перебували у користуванні цього фермерського господарства на підставі приписів Земельного кодексу України, статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" та відповідно до статті 12 цього Закону входили до складу земель фермерського господарства, яке здійснювало права володіння та користування ними, тобто є їх землекористувачем. Звідси суди попередніх інстанцій правильно встановили, що земельні ділянки, що належать громадянам - членам фермерського господарства (відповідачам у справі) на праві приватної власності, перебувають у володінні та користуванні цього фермерського господарства та входять до складу його земель. Тому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, що особа, яка володіє та користується земельними ділянками, є належним землекористувачем. Звідси доводи відповідачів про те, щофермерське господарство будь-яких прав на спірні земельні ділянки не має, ні фактично, ні юридично не є власником чи землекористувачем земельних ділянок відхиляються, як безпідставні. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18 зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц, а також у постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №922/1347/19). В даній справі судами установлено, що ОСОБА_2 належала земельна ділянка площею 3,72 га з цільовим призначення - для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі Державного акту про право приватної власності від 17 березня 1995 року серії МК №44, 28 березня 1995 року ним засновано та зареєстровано ФГ "Союз", яке з 1995 року використовувало спірну земельну ділянку для фермерського господарства. Відповідач ОСОБА_1 є членом ФГ "Союз" та отримав спірну земельну ділянку у спадщину для ведення селянського (фермерського) господарства від ОСОБА_2, земелекористувачем якої з 1995 року є ФГ "Союз". За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що позивач ФГ "Союз" не набув права користування спірною земельною ділянкою, а тому відповідач ПП "Дар Ланів" не порушив його законних прав, є передчасним. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд у силу своїх повноважень не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи предмет і підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин, не надав належну оцінку усім наявним у справі доказам. Без з'ясування вказаних обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, висновок суду про відмову у задоволенні позову не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішені справ із метою ефективного захисту порушених прав. При цьому, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. З метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фермерського господарства "Союз" задовольнити частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №368/178/20 провадження №61-6925св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та Державного підприємства "Ржищівське лісове господарство" відповідачі: Кагарлицька районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 треті особи: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Дім страхування", Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Саламандра "", Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", Публічне акціонерне товариство "Страхова компанія "Скайд "", Відкритий недержавний пенсійний фонд "Ніка" розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Саламандра" на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 09 грудня 2020 року у складі судді Шевченко І. І. та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року у складі колегії суддів Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених позовних вимог У лютому 2020 року заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі: Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та Державного підприємства "Ржищівське лісове господарство" (далі ДП "Ржищівське лісове господарство ") до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Дім страхування" (далі - ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування " "), Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Саламандра " " (далі - ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра " "), Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал " " (далі - ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал " "), Публічне акціонерне товариство "Страхова компанія "Скайд " " (далі - ПАТ "Страхова компанія "Скайд " "), Відкритий недержавний пенсійний фонд "Ніка" (далі - ВНПФ "Ніка"), про визнання незаконним та скасування розпорядження. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що розпорядженням Кагарлицької районної державної адміністрації від 27 червня 2008 року №503 затверджено проект із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок загальною площею 44,142 га, в тому числі ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Гребенівської сільської ради Кагарлицького району Київської області. На підставі зазначеного вище розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЗ №447773 від 19 листопада 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020, для ведення особистого селянського господарства. На підставі договору купівлі-продажу №82 від 29 січня 2016 року, спірна земельна ділянка площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 була передана у власність ПАТ "Страхова компанія "Скайд". 01 червня 2016 року між ПАТ "Страхова компанія "Скайд " " та ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал " " укладений договір купівлі-продажу №845, відповідно до умов якого ПАТ "Страхова компанія "Скайд " " продало ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал"" земельну ділянку площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020. На підставі заяви ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" про поділ №874 від 06 червня 2016 року, земельна ділянка площею 1,9900 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 поділена на 5 земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства: площею 0,4 га кадастровий номер 3222282800:05:316:0050; площею 0,4 га кадастровий номер 3222282800:05:316:0051; площею 0,4 га кадастровий номер 3222282800:05:316:0052; площею 0,4 га кадастровий номер 3222282800:05:316:0053; площею 0,39 га кадастровий номер 3222282800:05:316:0054, право власності на які зареєстровано за ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал". В подальшому, вищезазначені земельні ділянки ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" відчужило: - ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування" земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0050 на підставі договору купівлі-продажу №1417 від 10 серпня 2016 року; - ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна" земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:3160051 згідно з договором купівлі-продажу №1452 від 12 серпня 2016 року та земельну ділянку площею 0,39 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0054 згідно з договором купівлі-продажу №1455 від 12 серпня 2016 року; - ВНДФ "Ніка" земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0052 на підставі договору купівлі-продажу №4519 від 17 листопада 2017 року, та земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0053 на підставі договору купівлі-продажу №4525 від 17 листопада 2017 року. 10 травня 2018 року ВНДФ "Ніка" відчужив на користь ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" земельну ділянку, кадастровий номер 3222282800:05:316:0052 на підставі договору купівлі-продажу №1124, та земельну ділянку, кадастровий номер 3222282800:05:316:0053 на підставі договору купівлі-продажу №1125. На підставі даних, отриманих від Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання "Укрдержліспроект" та картографічних матеріалів, прокурором встановлено, що земельна ділянка площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020, яка в подальшому була поділена на п'ять земельних ділянок кадастрові номери: 3222282800:05:316:0050, 3222282800:05:316:0051, 3222282800:05:316:0052, 3222282800:05:316:0053, 3222282800:05:316:0054 відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення, яка перебувала в постійному користуванні ДП "Ржищівське лісове господарство". Таким чином, прийняття Кагарлицькою районною державною адміністрацією розпорядження та передача у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 відбулася з порушенням вимог Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Лісового кодексу України (далі - ЛК України), оскільки проведена без попереднього припинення права власності попереднього власника на спірну земельну ділянку та з порушенням порядку зміни її цільового призначення. Посилаючись на порушення інтересів держави у сфері використання, охорони та розпорядження землями державної власності, що полягає у порушенні порядку зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення та передачі у приватну власність ОСОБА_1 цієї земельної ділянки без попереднього припинення права власності попереднього власника на неї, заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури просив поновити йому строк на звернення до суду та визнати незаконним і скасувати розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1,990 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 для ведення особистого селянського господарства. Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 09 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, позов заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства та Державного підприємства "Ржищівське лісове господарство" задоволено. Визнано поважними причини пропуску строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновлено строки на звернення до суду. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1,990 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 для ведення особистого селянського господарства. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано доведеністю заступником керівника Кагарлицької місцевої прокуратури порушення інтересів держави у сфері раціонального використання, охорони та розпорядження землями державної власності, що полягає у порушенні визначеного законом порядку зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення та передачі спірної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 без припинення права власності попереднього власника на спірну земельну ділянку. Суд визнав поважними причини пропуску прокурором строку звернення до суду за захистом порушеного права та поновив його. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ПАТ "Страхова компанія "Саламандра" на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17, від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №128/3751/14-а; висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04 листопада 2019 року у справі №351/435/15-ц, від 26 серпня 2020 року у справі №583/669/15-ц, від 05 квітня 2021 року у справі №735/1328/17. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра" на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції 16 липня 2021 року. Касаційна скаргаПрАТ "Страхова компанія "Саламандра", у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що: - суд першої інстанції в порушення норм процесуального права необґрунтовано здійснив заміну первісних відповідачів ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал " " на ОСОБА_1, та безпідставно залучив ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал " " до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, оскільки положення ЦПК України не передбачають такої процесуальної дії, як зміна процесуального статусу сторін. Суд першої інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17, в яких Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог. Натомість неправомірне позбавлення ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра"" статусу відповідача, стали підставою залишення без розгляду поданої ним заяви про застосування наслідків спливу позовної давності; - суди не застосували до спірних правовідносин частину першу статті 107 ЗК України та частини першу-другу статті 55 Закону України "Про землеустрій", які підлягали застосуванню, та не встановили суті порушених прав, а саме в якому місці, якою площею відбулося накладення земельної ділянки кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 на землі, які перебувають у користуванні ДП "Ржищівське лісове господарство". Крім того, матеріали справи не містять доказів щодо фактичних меж земельної ділянки, яка знаходилася у користуванні ДП "Ржищівське лісове господарство". У цьому контексті, суди попередніх інстанцій не врахували висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №128/3751/14-а; висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04 листопада 2019 року у справі №351/435/15-ц, від 26 серпня 2020 року у справі №583/669/15-ц, від 05 квітня 2021 року у справі №735/1328/17, в яких зазначено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не є компетенцією суду, а докази в якому місці, якою площею має місце захоплення частини земельної ділянки в матеріалах справи відсутні, правом на проведення земельно-технічної експертизи з метою встановлення зазначених обставин позивач не скористався, що свідчить про недоведеність позовних вимог. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відзив на касаційну скаргу ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра"" від інших учасників процесу не надходило. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Розпорядженням Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року затверджено проект із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок, в тому числі ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Гребенівської сільської ради Кагарлицького району Київської області. На підставі зазначеного вище розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації, ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЗ №447773 від 19 листопада 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 для ведення особистого селянського господарства, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності за №010803101277.29 січня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Страхова компанія "Скайд " " укладений договір купівлі-продажу №82, відповідно до якого ПАТ "Страхова компанія "Скайд"" набуло у власність спірну земельну ділянку, про що державним приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Л. А. внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 29 січня 2016 року за №27995706.01 червня 2016 року, на підставі укладеного між ПАТ "Страхова компанія "Скайд " " та ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" договору купівлі-продажу, право власності на вищезазначену земельну ділянку перейшло до ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" Відповідно до інформаційної довідки №194572881 від 23 грудня 2019 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 28 липня 2016 року розділ на земельну ділянку, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно закрито на підставі заяви ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" про поділ об'єкта нерухомого майна №874 від 06 червня 2016 року, внаслідок чого земельна ділянка площею 1,9900 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 була поділена на 5 земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства: площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0050; площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0051; площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0052; площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0053; площею 0,39 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0054, право власності на які зареєстровано за ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал". В подальшому ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" відчужила: - ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування" земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0050 на підставі договору купівлі-продажу №1417 від 10 серпня 2016 року; - ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна" земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:3160051 за договором купівлі-продажу №1452 від 12 серпня 2016 року та земельну ділянку площею 0,39 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0054 за договором купівлі-продажу №1455 від 12 серпня 2016 року; - ВНДФ "Ніка" земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0052 відповідно до договору купівлі-продажу №4519 від 17 листопада 2017 року та земельну ділянку площею 0,4 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0053 на підставі договору купівлі-продажу №4525 від 17 листопада 2017 року. 10 травня 2018 року ВНДФ "Ніка" відчужив на користь ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" земельну ділянку, кадастровий номер 3222282800:05:316:0052 на підставі договору купівлі-продажу №1124 та земельну ділянку, кадастровий номер 3222282800:05:316:0053 на підставі договору купівлі-продажу №1125. Згідно з довідкою Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства №04-48/1599 від 18 липня 2018 року, довідкою ДП "Ржищівське лісове господарство" №01-176 від 17 липня 2018 року, а також відповідно до картографічних матеріалів, наданих Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Укрдержліспроект", спірні земельні ділянки накладаються на землі лісогосподарського призначення, а саме: земельна ділянка, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 на момент видачі розпорядженням Кагарлицькою районною державною адміністрацією №503 від 27 червня 2008 року накладається на квартал 8 виділу 13 Ржищівського лісництва; земельні ділянки, що утворилися в результаті поділу, кадастрові номери: 3222282800:05:316:0050, 3222282800:05:316:0051, 3222282800:05:316:0052, 222282800:05:316:0053, 3222282800:05:316:0054, розміщені в кварталі 8 виділі 27 Ржищівського лісництва ДП "Ржищівське лісове господарство". Земельна ділянка кадастровий номер 3222282800:05:316:0020 та земельні ділянки, що утворилися в результаті її поділу, кадастрові номери: 3222282800:05:316:0050, 3222282800:05:316:0051, 3222282800:05:316:0052, 3222282800:05:316:0053, 3222282800:05:316:0054 відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовується для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України, погодження про зміну її цільового призначення не надавалися, проект із землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1,9900 га для ведення особистого селянського господарства не містить висновку органу лісового господарства. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра" підлягає задоволенню частково з таких підстав. Щодо доводів касаційної скарги про необґрунтовану заміну відповідачів у справі належним відповідачем ОСОБА_1. Предметом спору у даній справі є вимога заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури про визнання незаконним та скасування розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок, в тому числі ОСОБА_1, для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Гребенівської сільської ради Кагарлицького району Київської області. Звертаючись із зазначеним позовом до суду заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, визначив відповідачами у справі Кагарлицьку районну державну адміністрацію Київської області, ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна", ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал". ОСОБА_1, ПАТ "Страхова компанія "Скайд " " та ВДНФ "Ніка" були залучені до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору. 10 травня 2020 року до суду першої інстанції надійшло клопотання керівника Кагарлицької місцевої прокуратури №36-1191вих.20 про визначення складу учасників судового процесу в порядку статей 43, 51 ЦПК України, в якому він просив суд замінити відповідачів ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна", ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, а також провести заміну третьої особи ОСОБА_1 надавши їй процесуального статусу відповідача. На обґрунтування клопотання посилався на те, що оскільки предметом спору є розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, в частині відведення земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1, тобто оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування безпосередньо вирішувалося питання про права ОСОБА_1, вважав, що відповідачами у справі повинні бути Кагарлицька районна державна адміністрація та ОСОБА_1. Ухвалою Кагарлицького районного суду Київської області від 22 червня 2020 року задоволено клопотання керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, здійснено заміну неналежних відповідачів ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна", ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" на належного відповідача ОСОБА_1 та залучено зазначені вище товариства до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Відповідно до частин першої-четвертої статті 51 ЦПК Українисуд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу (пункт 1 частини першої статті 189 ЦПК України). Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 197 ЦПК України у підготовчому засіданні суд у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає відповідні заяви, а також вирішує питання про заміну неналежного відповідача. Системний аналіз вищенаведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що суд першої інстанції на стадії підготовчого провадження за наявності відповідного клопотання, встановивши, що первісні відповідачі не є особами, які повинні відповідати за пред'явленим позовом, має право залучити до участі у справі належного відповідача. Установивши, що ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна", ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал" не є належними відповідачами за пред'явленим позовом про визнання незаконним та скасування розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року, оскільки таким розпорядженням не вирішувалося питання про їх права та обов'язки, а було вирішено питання про набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції правильно залучив до участі у справі ОСОБА_1 як належного відповідача. Разом з тим, в порушення норм процесуального права, суд здійснив заміну відповідачів ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра-Україна", ТОВ "Компанія з управління активами "Опіка-капітал", надавши їм процесуального статусу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету позову. Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував статтю 51 ЦПК України та не врахував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17, в яких Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі, а за результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених вимог до належного відповідача. Щодо доводів касаційної скарги про необґрунтованість висновків судів щодо вирішення спору по суті Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ). Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України). Відповідно до частини першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19. Зважаючи на те, що на момент звернення прокурора з позовом до суду про визнання незаконним та скасування розпорядженням Кагарлицької районної державної адміністрації №503 від 27 червня 2008 року про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення у власність 30 громадянам земельних ділянок, в тому числі ОСОБА_1, спірна земельна ділянка площею 1,9900 га, кадастровий номер 3222282800:05:316:0020, на підставі цивільно-правових угод була відчужена на користь третіх осіб та поділена на п'ять земельних ділянок кадастрові номери: 3222282800:05:316:0050, 3222282800:05:316:0051, 3222282800:05:316:0052, 3222282800:05:316:0053, 3222282800:05:316:0054, Верховний Суд вважає, що задоволення вимоги прокурора про визнання оспорюваного розпорядження незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права власника чи землекористувача, зокрема повернення у власність держави спірної земельної ділянки, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту порушеного права. Для витребування майна з чужого незаконного володіння (від добросовісного набувача) оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі на обґрунтування позову посилатися на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17. Отже, судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладені у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19). Виходячи з обставин цієї справи ефективним способом захисту права держави, як власника спірної земельної ділянки, буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо власник був позбавлений права володіння земельною ділянкою поза його волею, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо власнику чиняться перешкоди в реалізації цих прав. При цьому, відповідно до обраного позивачем способу захисту належним відповідачем, крім Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, має бути фізична особа чи юридична особа, якій передано земельну ділянку, тоді в залежності від статусу такої особи спір належить розглядати в порядку цивільної або господарської юрисдикції. Верховний Суд зауважує, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (зазначений правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19). З урахуванням наведеного, Верховний суддійшов висновку, що позовні вимоги заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового господарства задоволенню не підлягають у зв'язку з обранням неефективного способу захисту. Щодо вирішення позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство" Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. У зв'язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21), Верховний Суд вважає необхідним вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно "Korolev v. Russia" (Корольов проти Росії) (no. 2), №5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; "Menchinskaya v. Russia" (Менчинська проти Росії) №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. У постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства, оскільки воно не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень. У зазначеній справі сформульовано висновок, відповідно до якого "Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У справі, що переглядається, заступник керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, звернувшись до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство", фактично здійснює представництво інтересів державного підприємства, а не інтересів держави, що суперечить положенням чинного законодавства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 257 ЦПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Ураховуючи наведене, судові рішення судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство" до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", ПАТ "Страхова компанія "Скайд "", ВНПФ "Ніка", про визнання незаконним та скасування розпорядження підлягають скасуванню, а позов заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство" у цій частині підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України як такий, що поданий від імені заінтересованої особи, особою, яка не має повноважень на ведення справи. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Установивши, що обраний прокурором спосіб захисту не є ефективним, оскільки не забезпечує відновлення порушених прав держави, в інтересах якої подано позов, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позову заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", ПАТ "Страхова компанія "Скайд "", ВНПФ "Ніка", про визнання незаконним та скасування розпорядження, підлягають скасуванню, з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Оскільки у заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури відсутні повноваження на представництво інтересів держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство", оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство" до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", ПАТ "Страхова компанія "Скайд "", ВНПФ "Ніка", про визнання незаконним та скасування розпорядження підлягають скасуванню, із залишенням зазначених позовних вимог без розгляду. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частини першої-другої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра", Верховний суддійшов висновку про її часткове задоволення, скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування "", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", ПАТ "Страхова компанія "Скайд "", ВНПФ "Ніка "", про визнання незаконним розпорядження і ухвалення у цій частині нового судового рішення про відмову у їх задоволення, та залишення без розгляду позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство" до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ПрАТ "Страхова компанія "Дім страхування", ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра "", ТОВ "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", ПАТ "Страхова компанія "Скайд "", ВНПФ "Ніка", про визнання незаконним розпорядження, з Кагарлицької місцевої прокуратури на користь ПрАТ "Страхова компанія "Саламандра" підлягає стягненню сплачений нею судовий збір у загальному розмірі 7 357,00 грн (3 153,00 грн - судовий збір за подання апеляційної скарги + 4 204 грн - судовий збір за подання касаційної скарги). Керуючись статтями 400, 409, 412, 414, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Саламандра" задовольнити частково. Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2021 року скасувати, ухвалити нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Дім страхування "", Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Саламандра "", Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", Публічне акціонерне товариство "Страхова компанія "Скайд "", Відкритий недержавний пенсійний фонд "Ніка"", про визнання незаконним та скасування розпорядження, відмовити. Позовні вимоги заступника керівника Кагарлицької місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави в особі ДП "Ржищівське лісове господарство" до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, треті особи: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Дім страхування "", Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Саламандра "", Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управліннями активами "Опіка-капітал "", Публічне акціонерне товариство "Страхова компанія "Скайд "", Відкритий недержавний пенсійний фонд "Ніка"", про визнання незаконним та скасування розпорядження, залишити без розгляду. Стягнути з Кагарлицької місцевої прокуратури на користь Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Саламандра"" 7 357,00 грн судового збору. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №758/2776/21 провадження №61-16641св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Еліт Сервіс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еліт Сервіс" на постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Еліт Сервіс" (далі - ТОВ "Еліт Сервіс") про встановлення сервітуту. Позовна заява мотивована тим, що ТОВ "Еліт Сервіс" перешкоджає їй та іншим особам, зокрема, орендарям належних їй приміщень, в доступі до приміщень на ІI-IV поверсі будинку, які належать їй на праві приватної власності, не даючи можливість проходити через приміщення І поверху, сходовою кліткою та коридором на І-IV поверхах, що належать відповідачеві. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просить суд: - встановити безстроковий безоплатний сервітут щодо частини нежилих приміщень інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та належать на праві приватної власності ТОВ "Еліт Сервіс", а саме на: 1) приміщення №1, призначення - тамбур (підсобне), площею 3,6 кв. м; 2) приміщення №2 призначення - хол (підсобне), площею 75,5 кв. м; 3) приміщення №5 призначення - сходова клітка (підсобне), площею 33,8 кв. м; 4) приміщення №6 призначення - коридор (підсобне), площею 43,7 кв. м; 5) приміщення №29 призначення - підсобне (основне), площею 32,7 кв. м; 6) приміщення №32 призначення - сходова клітка, площею 33,6 кв. м; 7) приміщення №33 призначення - коридор (підсобне), площею 27,2 кв. м; 8) приміщення №34 призначення - коридор (основне), площею 22,5 кв. м; 9) приміщення №58 призначення - коридор (підсобне), площею 66,5 кв. м; 10) приміщення №69 призначення - підсобне, площею 2,7 кв. м; 11) приміщення №70 призначення - туалет (підсобне), площею 4,7 кв. м; 12) приміщення №71 призначення - підсобне, площею 3,4 кв. м; 13) приміщення №72 призначення - туалет (підсобне), площею 4,7 кв. м; 14) приміщення №77 призначення - сходова клітка, площею 33,6 кв. м; 15) приміщення №78 призначення -підсобне, площею 53 кв. м; приміщення №5 призначення - сходова клітка (підсобне), площею 33,8 кв. м; 16) приміщення №95 призначення - коридор (підсобне), площею 58,4 кв. м; 17) приміщення №108 призначення - підсобне, площею 2,7 кв. м; 18) приміщення №109 призначення - туалет (підсобне), площею 4,7 кв. м; 19) приміщення №110 призначення -підсобне, площею 3,4 кв. м; 20) приміщення №111 призначення - туалет (підсобне), площею 4,4 кв. м; 21) приміщення №119 призначення - сходова клітка, площею 33,6 кв. м; 22) приміщення №120 призначення -підсобне, площею 53,1 кв. м; 23) приміщення №133 призначення - коридор (підсобне), площею 58,0 кв. м; 24) приміщення №138 призначення -підсобне, площею 2,7 кв. м; 25) приміщення №139 призначення - туалет (підсобне), площею 4,7 кв. м; 26) приміщення №140 призначення -підсобне, площею 3,4 кв. м; 27) приміщення №141 призначення - туалет (підсобне), площею 4,4 кв. м; 28) приміщення №147 призначення - сходова клітка, площею 18,0 кв. м, шляхом надання доступу та права проходу через зазначені приміщення позивачу та іншим особам, які на законних правах володіють та користуються приміщеннями в нежитловому приміщенні (літ. А) загальною площею 791,4 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 358207180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на праві приватної власності. Одночасно з позовом ОСОБА_1 подала заяву про забезпечення позову, в якій просила: - заборонити ТОВ "Еліт Сервіс" та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються нежилими приміщеннями інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, перешкоджати та забороняти проходити через зазначені нежилі приміщення позивачу та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються приміщеннями у нежитловому приміщенні (літ. А) загальною площею 791,4 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 358207180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; - заборонити ТОВ "Еліт Сервіс" та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються нежилими приміщеннями інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; - накласти арешт на нежилі приміщення інженерно-побутового корпусу (літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 та належать на праві приватної власності ТОВ "Еліт Сервіс". Заява мотивована тим, що не забезпечення позову унеможливить ефективний захист її прав та інтересів; невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання судового рішення. Крім того, вважає, що відповідач, після пред'явлення нею цього позову, може розпочати будівельні роботи в зазначених приміщеннях та/або відчужити нежилі приміщення на користь третіх осіб, що унеможливить захист її прав та інтересів. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд забезпечити позов у спосіб, визначений нею у відповідній заяві. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено. Ухвала районного суду мотивована тим, що заявником не доведено, що невжиття відповідних заходів забезпечення позову за запропонованими позовними вимогами може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, а також, що відповідні заходи є співмірними із позовними вимогами, які заявила позивач. Крім того, суд вказав, що вжиття заходу забезпечення позову, який викладено у пункті 1 прохальної частини заяви, є фактично вирішенням спору, що є недопустимим. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено ТОВ "Еліт Сервіс" та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються нежилими приміщеннями інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, перешкоджати та забороняти проходити через зазначені нежилі приміщення позивачу та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються приміщеннями у нежитловому приміщенні (літ. А) загальною площею 791,4 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 358207180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Заборонено ТОВ "Еліт Сервіс" та іншим особам, які на законних підставах володіють та користуються нежилими приміщеннями інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень інженерно-побутового корпусу (в літ. А) загальною площею 2 091,9 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 412134180000, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що посилання ОСОБА_1 на те, що до моменту ухвалення судового рішення у даній справі, відповідач має реальну можливість надалі перешкоджати їй проходити через спірні нежилі приміщення, проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію) зазначених нежилих приміщень є обґрунтованими. Апеляційний суд вважав, що заявлені позивачем заходи забезпечення позову, крім накладення арешту на належні відповідачеві нежитлові приміщення, є співмірними із заявленими позовними вимогами. Суд зазначив, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову не позбавляє відповідача права володіння та користування належним йому майном та зобов'язує ТОВ "Еліт Сервіс" не перешкоджати позивачу проходити до належних їй нежилих приміщень через нежилі приміщення, які належать відповідачеві та не проводити будь-яких будівельних робіт нежилих приміщень за вказаною адресою. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "Еліт Сервіс", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року скасувати та залишити в силі ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ТОВ "Еліт Сервіс" мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України, отже, підлягає скасуванню. Посилається на положення частини десятої статті 150 ЦПК України та вважає, що заходи забезпечення позову є тотожними позовним вимогам, отже, суд апеляційної інстанції неправомірно їх застосував. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ТОВ "Еліт Сервіс" вказує неповне з'ясування апеляційним судом фактичних обставин справи, неповне дослідження та надання правової оцінки наявним у справі доказам, а також те, що висновки суду не відповідають обставинам справи. Вважає, що судом не надано оцінки співмірності виду забезпечення позову, який просила застосувати ОСОБА_1. Зазначає, що застосований захід забезпечення позову за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог, що не допускається відповідно до положень частини десятої статті 150 ЦПК України. Посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах 27 лютого 2020 року у справі №359/4495/18, від 24 лютого 2021 року у справі №766/8071/19 та від 22 вересня 2021 року у справі №752/24015/20, які не були враховані апеляційним судом. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Боримська І. О. подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, відтак, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не підлягає скасуванню. Вважає, що вжиті судом апеляційної інстанції заходи забезпечення позову не є тотожними позовним вимогам, оскільки предметом спору є встановлення безстрокового безоплатного сервітуту щодо частини нежитлових приміщень, що відмінне від вжитих заходів забезпечення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У жовтні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ТОВ "Еліт Сервіс" підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Виходячи з аналізу змісту норм глави 10 ЦПК України "Забезпечення позову" та правової природи заходів забезпечення позову, вони мають такі основні ознаки: 1) заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер захисту прав; 2) судове рішення про забезпечення позову не є остаточним рішенням по суті справи; 3) заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до Принципів попередніх і забезпечувальних (охоронних) заходів у міжнародному цивільному процесі Міжнародної Асоціації процесуального права, "попередні і забезпечувальні заходи мають дві принципові цілі у цивільних спорах: а) збереження існуючого status quo до вирішення спору по суті; б) збереження активів, за рахунок яких остаточне судове рішення може бути виконано. Відповідно до Правила 17.1 "Попередні заходи та охоронні заходи", що закріплено у Правилах міжнародного цивільного процесу ALI/UNIDROIT, суд може вжити попередній захід для того, щоб обмежити поведінку сторони чи іншої особи або змусити її до поведінки у випадках, коли необхідно зберегти можливість надання ефективного засобу судового захисту до ухвалення остаточного судового рішення або ж для того, щоб підтримати або іншим чином врегулювати існуючу ситуацію (status quo). Консультативна рада європейських суддів у своєму Висновку від 24 листопада 2004 року №6 "Про справедливий судовий розгляд у розумні строки і роль судді у судовому процесі з урахуванням альтернативних способів вирішення спорів" визначила, залежно від мети, два види попередніх заходів, які можуть бути застосовані судом: 1) заходи, спрямовані на забезпечення виконання рішення (наприклад, накладення арешту або "замороження активів"); 2) засоби тимчасового врегулювання ситуації (наприклад, у сімейних спорах). Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 151 ЦПК України). Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання. У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" судам роз'яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з врахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, районний суд вважав, що позивачем не доведено, що невжиття відповідних заходів забезпечення позову за запропонованими позовними вимогами може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача. Крім того, районний суд правильно вважав, що вжиття заходу забезпечення позову, який викладено у пункті 1 прохальної частини заяви, є фактично вирішенням спору без розгляду справи по суті. Верховний Суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції. частково задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заява про забезпечення позову в частині заборони відповідачеві вчиняти певні дії є обґрунтованою, сприятиме захисту прав позивача та не порушуватиме прав відповідача. З висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не погоджується та вважає, що наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки воно не відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України. Підстави для забезпечення позову є оціночними та визначаються судом залежно від фактичних обставин у кожному конкретному випадку. Колегія суддів вважає, що апеляційним судом не враховано, що предметом позовних вимог ОСОБА_1 є встановлення сервітуту, тобто встановлення права користування чужим майном, а саме - належними ТОВ "Еліт Сервіс" нежитловими приміщеннями, тоді як способом забезпечення позову позивач визначила заборону відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборону проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень. Зазначені способи забезпечення позову за змістом є тотожними позовним вимогам, оскільки закріплюють за позивачем право користування належними відповідачеві нежитловими приміщеннями. Встановлення заборони відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборона проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) у нежилих приміщеннях по суті означає обмеження прав ТОВ "Еліт Сервіс", як власника нерухомого майна. Отже, застосовані апеляційним судом заходи забезпечення позову порушують права та законні інтереси ТОВ "Еліт Сервіс" та є тотожними позовним вимогам, які вирішені ним без розгляду справи по суті у змагальному процесі. У абзаці 1 частини десятої статті 150 ЦПК України передбачено, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті. Аналіз вказаних вимог закону свідчить про те, що забезпечення позову шляхом задоволення тотожних позову вимог є грубим порушенням положень частини десятої статті 150 ЦПК України. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції у порушення зазначених вище вимог закону не врахував, що позов ОСОБА_1 не може забезпечуватися шляхом заборони відповідачеві перешкоджати проходити через нежилі приміщення та заборону проводити будь-які будівельні роботи (перепланування, реконструкцію та інші) нежилих приміщень, оскільки таке забезпечення є тотожним позовним вимогам ОСОБА_1, тобто судом фактично вирішено питання щодо позову шляхом його задоволення без розгляду справи по суті. Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України забезпечив повний та всебічний розгляд справи, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та вжиття заходів забезпечення позову, а суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду, яке є правильним. Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку у застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Щодо судових витрат Частиною 13 статті 141 ЦПК України визначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тлумачення наведеної норми процесуального права свідчить про те, що судовий збір за наведених умов стягується лише при ухваленні рішення по суті спору. В усіх інших випадках, зокрема, при вирішенні процесуального питання як у цій справі, судові витрати розподіляються за правилами статті 141 ЦПК України при вирішенні спору по суті. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Еліт Сервіс" задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року скасувати та залишити в силі ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 09 березня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №372/1712/19 провадження №61-11376св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство", відповідачі: Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, особа, яка подала касаційну скаргу, -ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Борисової О. В., Пікуль А. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство"), звернувся до суду з позовом до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень, скасування державної реєстрації прав власності на земельні ділянки. Позовна заява мотивована тим, що рішеннями 46 сесії 7 скликання Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/18, від 25 вересня 2018 року №475/1, від 10 вересня 2018 року №472/17 та від 10 вересня 2018 року №472/16 були затверджені проекти землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок відповідачам для будівництва та обслуговування житлових будників, господарських будівель і споруд, які розташовані на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області. На підставі вказаних рішень відповідачі зареєстрували право власності в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вважав, що вказані рішення Першотравенської сільської ради прийняті поза межами компетенції сільської ради, у зв'язку із чим набуття права власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будників, господарських будівель і споруд відбулося з порушенням вимог земельного і лісового законодавства. Прокурор зазначав, що відповідно до положень статей 19, 55, 57, 84 Земельного кодексу (далі - ЗК) України та статті 5 Лісового кодексу (далі - ЛК) України спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Відповідно до інформації від 04 лютого 2019 року №04-48/236, наданої Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства, останнє згоди на вилучення чи припинення права постійного користування спірними земельними ділянками не давало. Отже, оскаржуваними рішеннями сільської ради порушено порядок зміни цільового призначення земель, оскільки така зміна проведена неуповноваженим відповідно до вимог ЗК України органом та за відсутності згоди органу лісового господарства. У порушення вимог статті 20 ЗК України рішення органів державної влади в межах компетенції про зміну цільового призначення лісогосподарських земель не приймалось, відповідні проекти не затверджувалися. Зважаючи на те, що відповідачами право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано у встановленому законом порядку, прокурор вважав, що відновити становище, яке існувало до порушення, можливо лише відповідно до статті 16 ЦК України шляхом визнання недійсними рішення Першотравенської сільської ради та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки. Ураховуючи наведене, прокурор просив суд: - визнати недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/18 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня"; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 43571876 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0902 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0023, що розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області; визнати недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 25 вересня 2018 року №475/1 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня"; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 43570269 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,2305 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0027, що розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області; - визнати недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/17 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня"; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 43572779 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,2226 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0024, що розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області; визнати недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/16 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня"; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 43576800 від 19 жовтня 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,2310 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0025, що розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 03 грудня 2019 року у складі судді Кравченка М. В. у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки не відносяться до земель лісового фонду. Факт надання у власність відповідачам земельних ділянок за рахунок земель, що знаходяться у користуванні позивача в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" не підтверджений належними та допустимими доказами, а надані позивачем докази не свідчать про порушення їх прав. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу виконуючого обов'язки прокурора Київської області задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/18 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня". Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2018 року з індексним номером 43571876 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0902 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0023, яка розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 25 вересня 2018 року №475/1 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня". Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2018 року з індексним номером 43570269 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,2305 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0027, яка розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/17 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня". Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2018 року з індексним номером 43572779 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,2226 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0024, яка розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області. Визнано недійсним рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 10 вересня 2018 року №472/16 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня". Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2018 року з індексним номером 43576800 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,2310 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0025, яка розташована у с. Перше Травня Обухівського району Київської області. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду. Відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки у спосіб, який тільки за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідача на землю стало можливим у результаті прийняття органом місцевого самоврядування рішень, проведення державної реєстрації права приватної власності, укладення договору купівлі-продажу. Особи, які отримали ділянки у власність, у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок, перебування їх у масиві земель лісового фонду, враховуючи відсутність погодження меж суміжного землекористувача - ДП "Київське лісове господарство" в проектах землеустрою щодо виділення спірних земельних ділянок, знали, або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що при розгляді цієї справи апеляційним судом були вирішені питання про його права, оскільки 11 червня 2019 року ним були придбані у ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 спірні земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, відповідно. Відзиви на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. Доводи особи, яка подала клопотання про закриття касаційного провадження у справі У вересні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження у справі, посилаючись на те, що судовим рішенням суду апеляційної інстанції безпосередньо не вирішувалися питання щодо прав та обов'язків ОСОБА_5. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 19 жовтня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 10 вересня 2018 року та 25 вересня 2018 року рішеннями Першотравенської сільської ради були затверджені проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність чотирьом громадянам для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області. На підставі вказаних рішень Першотравенської сільської ради від 10 вересня 2018 року та 25 вересня 2018 року рішеннями державного реєстратора Реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області зареєстровані права власності на земельні ділянки: - ОСОБА_6 з кадастровим номером 3223186600:02:020:0023 площею 0,0902 га та отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1; - ОСОБА_2 з кадастровим номером 3223186600:02:020:0027 площею 0,2305 га та отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2; - ОСОБА_1 з кадастровим номером 3223186600:02:020:0024 площею 0,2226 га та отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3; - ОСОБА_3 з кадастровим номером 3223186600:02:020:0025 площею 0,2310 га та отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4. Відповідно до рішення Київської обласної ради 24 скликання від 27 травня 2004 року №183-14-XXIV та викопіювання із кадастрового плану, встановлено межі с. Перше Травня Обухівського району Київської області згідно з проектом землеустрою щодо встановлення і зміни межі села Перше Травня, розробленим державним підприємством "Київський науково-дослідний проектний інститут землеустрою". 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною першою статті 411 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. За правилами частини першої статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Разом з тим, положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема: керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Частинами першою, другою та третьою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи повністю позов прокурора про визнання недійсними рішень сільської ради, скасування державної реєстрації прав власності на земельні ділянки, суд апеляційної інстанції не врахував, що на час розгляду справи власником спірних земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, став ОСОБА_5, який придбав їх у ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 11 червня 2019 року. При цьому, прокурор у суді першої інстанції на підставі положень статті 51 ЦПК України не подавав до суду клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_5, як співвідповідача. Задовольнивши позов прокурора в інтересах держави у частині вимог щодо вказаних земельних ділянок, суд апеляційної інстанції вирішив питання, яке стосується цивільного права та інтересу особи, яку не було залучено до участі в розгляді справи. Отже, у задоволенні клопотання прокурора про закриття касаційного провадження у справі слід відмовити, оскільки ОСОБА_5 надав до суду докази, що він є власником спірних земельних ділянок, тому доводи прокурор про те, що справа не стосується його прав, є безпідставними. Надаючи правову оцінку судовим рішенням у цій справі по суті спору, Верховний Суд виходить з наступного. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засади судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Предметом спору в цій справі, зокрема в оскаржуваній частині, є визнання недійсним рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі яких були видані свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Верховний Суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення сільської ради недійним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірних земельних ділянок. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акту на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49). Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20). Задоволення позовної вимоги про визнання недійсним оскаржуваних рішень сільської ради не призведе до поновлення прав позивача, за захистом прав яких звернувся прокурор до суду, відновлення володіння, користування або розпорядження спірними земельними ділянками, а, отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту. Крім того, необґрунтованим є й судове рішення апеляційного суду в частині скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про державну реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, за ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2, оскільки на час розгляду справи судами попередніх інстанцій та ухвалення ними судових рішень у справі, власником вказаних земельних ділянок вже був ОСОБА_5 та його право власності було зареєстроване у встановленому законом порядку. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів з метою ефективності судового процесу та розгляду справи в розумні строки не вбачає необхідності для передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо вказаних земельних ділянок. При цьому, у межах цієї справи, крім вимог щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, які належать ОСОБА_5, судами були також вирішені позовні вимоги щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3223186600:02:020:0023, яка на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належала ОСОБА_4. Оскільки останній не оскаржує судові рішення у цій справі, а вирішення справи в цій частині не стосується прав та інтересів ОСОБА_5, то Верховний Суд, ураховуючи принцип диспозитивності, судові рішення у цій частині не переглядає. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, оскільки у справі немає необхідності встановлювати додаткові обставини справи, при цьому суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення в частині, яка стосується прав та інтересів ОСОБА_5, з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в цій частині та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цієї частини позовних вимог. Щодо судових витрат Згідно із частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ставка, що підлягала сплаті за подання касаційної скарги в частині позовних вимог щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223186600:02:020:0025, 3223186600:02:020:0024, 3223186600:02:020:0027, які належать ОСОБА_5, складала 23 052 грн та була в повному обсязі ним сплачена, що підтверджується відповідною квитанцією, тому вказана сума коштів підлягає стягненню з Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" у рівних частинах на його користь, оскільки колегія суддів задовольняє касаційну скаргу частково, скасовує судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відмовляє у задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" в частині наведених позовних вимог. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання заступника керівника Київської обласної прокуратури про закриття касаційного провадження у справі відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог прокурора про: визнання недійсними рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області: від 10 вересня 2018 року №472/17, від 10 вересня 2018 року №472/16, від 25 вересня 2018 року №475/1 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у с. Перше Травня"; скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 жовтня 2018 року з індексними номерами: 43570269, 43572779, 43576800 про державну реєстрацію права власності: ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 на земельні ділянки: площею 0,2305 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0027, площею 0,2226 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0024, площею 0,2310 га з кадастровим номером 3223186600:02:020:0025, відповідно, які розташовані у с. Перше Травня Обухівського району Київської області, скасувати. У задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Київське лісове господарство" в указаній частині відмовити. Стягнути з Київського обласного та по м. Києву Управління лісового та мисливського господарства (код ЄДРПОУ 35278561) на користь ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_5) судові витрати за сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 11 526 (одинадцять тисяч п'ятсот двадцять шість) гривень. Стягнути з Державного підприємства "Київське лісове господарство" (код ЄДРПОУ 00991373) на користь ОСОБА_5 судові витрати за сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 11 526 (одинадцять тисяч п'ятсот двадцять шість) гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №146/346/20 провадження №61-10466св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена Долина", розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена долина" на заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області у складі судді Пилипчука О. В. від 14 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., від 28 травня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена Долина" (далі - ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина") про розірвання договору оренди землі, скасування державної реєстрації договору оренди землі. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що на підставі державного акту від 20 грудня 2001 року серія ІІІ-ВН 030815 він є власником земельної ділянки площею 2,0973 га, кадастровий номер 0523981500:03:000:0099, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Вилянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. У 2006 році між ним та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" було укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 10 років, який був зареєстрований у Томашпільському районному відділі Вінницької регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис про його державну реєстрацію. У 2014 році до нього звернувся представник ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" та повідомив про необхідність підписання нового договору оренди землі, надавши його із заповненими олівцем графами. Копії вказаного договору йому надано не було. При цьому відповідач продовжив ухилятися від сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, що триває з 2008 року по час звернення до суду із цим позовом. Задля уточнення інформації, яку повідомили йому односельчани, він звернувся 14 лютого 2020 року з запитом до Державного земельного кадастру у Томашпільському районі, на який йому було надано витяг про належну йому земельну ділянку, в якому містилась інформація про те, що 01 жовтня 2014 року реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області було зареєстровано право оренди строком на 30 років. Оскільки відповідач протягом тривалого часу і систематично не сплачує орендну плату, ОСОБА_1 просив розірвати договір оренди землі №30/В площею 2,1000 га від 09 грудня 2013 року, який укладений між ним та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" та зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису 7193056; скасувати державну реєстрацію договору оренди землі №30/В площею 2,1000 га від 09 грудня 2013 року, який укладений між ним та ТОВ Агрокомплекс "Зелена Долина" та зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису 7193056. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано договір оренди землі №30/В, який укладений 09 грудня 2013 року щодо земельної ділянки площею 2,1000 га між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" і зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису: 7193056. Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі №30/В, який укладений 09 грудня 2013 року щодо земельної ділянки площею 2,1000 га між ОСОБА_1 та ТОВ Агрокомплекс "Зелена Долина" і зареєстрований реєстраційною службою Томашпільського районного управління юстиції Вінницької області 01 жовтня 2014 року, номер запису: 7193056. Стягнуто з ТОВ Агрокомплекс "Зелена Долина" на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із: 840, 80 грн - сплачений судовий збір та 10 000 грн - витрати на професійну правничу допомогу. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки відповідачем у порушення умов укладеного договору оренди протягом тривалого періоду систематично не виплачувалась орендна плата позивачу, що є істотним порушенням договірних умов, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельну ділянку використовує інша особа. Стягуючи із відповідача на користь позивача сплачений судовий збір, а також витрати на професійну правничу допомогу, районний суд виходив із обґрунтованості й доведеності розміру понесених витрат, на підтвердження чого позивачем було надано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 840, 80 грн, а також квитанцію №23/04/2 від 23 квітня 2020 року, у відповідності до якої позивачем адвокату сплачено 10 тис. грн гонорару за надання правничої допомоги. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" залишено без задоволення, а заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суддійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки уматеріалах справи відсутні відомості на підтвердження того, що відповідач нараховував або вживав заходи для того, щоб позивач отримав орендну плату за 2006-2018 роки. Доводи відповідача про відсутність систематичного порушення обов'язку по сплаті орендної плати згідно умов договору оренди є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про неправильність рішення суду в частині стягнення з відповідача судових витрат на правничу допомогу у розмірі 10 тис. грн, пославшись на наявність договірних відносин між адвокатом Дунаєвим І. Б. та ОСОБА_1., що підтверджується ордером серії ВН №145509, квитанцією №23/04/2 від 23 квітня 2020 року про оплату наданої правової допомоги у розмірі 10 тис. грн згідно з договором про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 23 червня 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2021 року у частині стягнення судових витрат, що складаються із витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 тис. грн, і ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у стягненні цих витрат. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив порушення судами норм матеріального і процесуального права, посилаючись на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18), від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження №11-989заі18), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц (провадження №61-39474св18), від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18 (провадження 61-9124св20), від 09 жовтня 2020 року у справі №509/5043/17 (61-5662св20), від 23 листопада 2020 року у справі №638/7748/19 (провадження №61-13573св19) (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Відповідач стверджує, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження заявленого до стягнення розміру судових витрат. Позивач надав суду лише квитанцію про оплату адвокату вартості правничої допомоги у розмірі 10 тис. грн, однак ним не було надано суду договору про надання правничої допомоги, розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданої адвокатом правничої допомоги. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому не є предметом касаційного перегляду в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" про розірвання договору оренди землі, скасування державної реєстрації договору оренди землі призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ - 0518710202020 від 14 лютого 2020 року на підставі державного акта від 20 грудня 2001 року № ІІІ-ВН 030815 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,0973 га, що знаходиться на території Вилянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 0523981500:03:000:0099. Згідно умов договору оренди землі від 09 грудня 2013 року №30/В, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина", орендодавець ОСОБА_1 надає, а орендар ТОВ "Агрокомплекс "Зелена долина" приймає в строкове платне користування, земельну ділянку з цільовим призначенням, визначеним державним актом серії ІІІ-ВН №030815, площею 2,10 га, яка знаходиться на території Вилянської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. Вказаний договір укладено строком на тридцять років. Відповідно до пункту 4.1, 4.4 договору орендна плата сплачується орендарем у грошовій формі готівкою через касу підприємства, або в натуральній формі, або відробітковій формі - надання послуг у строк до 20 грудня кожного поточного року. Розмір орендної плати на рік становить не менше ніж 3 відсотки від нормативної грошової оцінки земельної ділянки зазначеної у пункті 2.4 договору, а саме в грошовій формі 1 420, 32 грн на рік, або в натуральній формі 10,45 центнерів зерна в рік. У матеріалах справи відсутні відомості на підтвердження того, що відповідач нараховував або вживав заходи для того, щоб позивач отримав орендну плату за 2006-2018 роки. Позивачем на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу надано ордер серії ВН №145509, у відповідності до якого адвокат Дунаєв І. Б. на підставі договору про надання правничої допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року надає правничу допомогу ОСОБА_1, а також квитанцію №23/04/2 від 23 квітня 2020 року про оплату правової допомоги у розмірі 10 тис. грн згідно з договором про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із частиною першою статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Види адвокатської діяльності визначені у статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. З огляду на зазначене положеннями ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи. Подібні правові висновки викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачем на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу надано ордер серії ВН №145509, у відповідності до якого адвокат Дунаєв І. Б. на підставі договору про надання правничої допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року надає правничудопомогу ОСОБА_1, а такожквитанцію №23/04/2 від 23квітня 2020 року про оплату правової допомоги у розмірі 10 тис. грн згідно з договором про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року. Матеріали справи не містять договору про надання правової допомоги №26/2020 від 10 квітня 2020 року, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність цих документів не дозволяє суду надати оцінку розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу щодо їх дійсності, необхідності й розумності. У заяві про перегляд заочного рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року, а також в апеляційній скарзі ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" вказувало, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що позивачем не було надано належних доказів на підтвердження понесених витрат на правову допомогу, а саме, не надано докази на підтвердження виконання послуг адвокатом, перелік складових наданих послуг, розрахунок вартості складових наданих послуг. Отже, позивач не довів належними й достовірними доказами фактичне і неминуче понесення витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних з розглядом цієї справи у судах. Залишаючи без змін заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року, апеляційний суд вищезазначеного не врахував, дійшов неправильного висновку про те, що районним судом було правомірно стягнуто із відповідача на користь позивача судові витрати, які складаються із витрат на правову допомогу у розмірі 10 тис. грн. Судами не було враховано, що за відсутності договору про надання правової допомоги, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, неможливо встановити, чи відповідає зазначена в квитанції сума вартості послуг умовам укладеного сторонами договору, оскільки розмір вартості послуг з надання правничої допомоги встановлюється у договорі про надання правничої допомоги. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено порушення норм процесуального права, судові рішення у частині стягнення з ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 тис. грн підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у стягненні витрат на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена долина" задовольнити. Заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 14 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2021 року в частині вирішення питання про стягнення з ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина" на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн скасувати. У стягненні зазначених витрат на професійну правничу допомогу відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №676/5881/17 провадження №61-11384св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Кам'янець-Подільська міська рада, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, управління надання адміністративних послуг Кам'янець-Подільської міської ради, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_2 та Кам'янець-Подільської міської ради на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року в складі судді Вдовичинського А. В. та на постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року в складі колегії суддів Грох Л. М., Гринчука Р. С., Костенка А. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Кам'янець-Подільської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради. Позов мотивувала тим, що вона є співвласником домоволодіння по АДРЕСА_1 з розміром частки у спільній частковій власності - 1/4. Вказувала, що на підставі рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року за житловим будинком за вказаною адресою закріплено земельну ділянку площею 1591 м? . Вказувала, що ОСОБА_2 належить 1/20 частка в праві спільної власності на зазначене домоволодіння. Рішенням виконкому Кам'янець-Подільської міської ради №892 від 11 травня 1998 року визнано за відповідачкою право власності на літню кухню в домоволодінні по АДРЕСА_1 як на окремий об'єкт нерухомого майна. Позивачка посилалася на те, що відповідачка самочинно реконструювала літню кухню у житловий будинок, право власності на який визнано за нею в судовому порядку з подальшим присвоєнням йому поштової адреси "АДРЕСА_2". Рішенням Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року частина земельної ділянки розміром 351 м? для обслуговування житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1, передана у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2. Позивачка вказувала, що всупереч вимогам статті 56 Закону України "Про землеустрій" технічна документація із землеустрою не містить нотаріально посвідченої згоди інших співвласників домоволодіння та, відповідно, користувачів земельної ділянки на її поділ, а також відсутнє будь-яке обґрунтування розміру земельної ділянки, що передана одному зі співвласників домоволодіння за рахунок земель, що перебувають у спільному користуванні. Вказувала, що між попередніми співвласниками будинку було встановлено порядок землекористування, який є обов'язковим для нових співвласників. При цьому у власність ОСОБА_2 передано саме ту частину земельної ділянки, яка перебувала в безпосередньому користуванні позивачки. Зазначала, що, приймаючи рішення від 15 листопада 2016 року, міська рада будь-яких дій щодо припинення права користування співвласників домоволодіння на спірну земельну ділянку в порядку частини п'ятої статті 116 ЗК України не вчиняла. З огляду на викладене ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати рішення Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 351 м? , кадастровий номер земельної ділянки 6810400000:07:001:0079, по АДРЕСА_2 та передачу її у власність ОСОБА_2", оскільки ним порушується право позивачки як співвласника домоволодіння по АДРЕСА_1 на користування закріпленою за ним земельною ділянкою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано рішення №53/21 від 15 листопада 2016 року двадцять першої сесії Кам'янець-Подільської міської ради" VII скликання "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 та передачу її у власність ОСОБА_2"; вирішено питання про розподіл судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що передана оскаржуваним рішенням у власність ОСОБА_2 земельна ділянка по АДРЕСА_2 фактично була сформована за рахунок частини земельної ділянки, закріпленої за домоволодінням по АДРЕСА_1, що перебуває у користуванні співвласників цього домоволодіння. Суди зазначили, що земельна ділянка для обслуговування домоволодіння по АДРЕСА_1 дійсно перебуває у комунальній власності територіальної громади міста, проте не є вільною, а тому приймаючи рішення про передачу частини такої земельної ділянки у власність фізичної особи, міська рада повинна була вирішити питання про вилучення такої земельної ділянки з користування співвласників домоволодіння. Відхиляючи доводи ОСОБА_2 про те, що відведена їй земельна ділянка не входила до складу земельної ділянки, закріпленої за домоволодінням по АДРЕСА_1, та не перебувала в користуванні його співвласників, суди зазначили, що житловий будинок відповідачки по АДРЕСА_2 є реконструкцією літньої кухні, яка була складовою домоволодіння по АДРЕСА_1. При цьому згідно висновку судової земельно-технічної експертизи №5817/5818/18-26 від 25 березня 2020 року фактична площа земельної ділянки, яка перебуває у користуванні співвласників житлового будинку по АДРЕСА_1, складає 1242 м? , що не відповідає площі земельної ділянки (1591 м? ), закріпленої за житловим будинком відповідно до рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року. Різниця складає 349 м? , що практично відповідає площі земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_2 (351 м? ). Незважаючи на відсутність у висновку експертизи відповіді на питання щодо накладення земельної ділянки ОСОБА_2 (кадастровий номер 6810400000:07:001:0079) на земельну ділянку по АДРЕСА_1, суди врахували план фактичного використання вказаних земельних ділянок, з яких вбачається їх повне накладення. Суди зазначили, що ОСОБА_2 як співвласник домоволодіння по АДРЕСА_1 також має право користування земельною ділянкою площею 1591 м? пропорційно до її частки у праві спільної власності на житловий будинок та господарські споруди, що складає близько 63 м? , проте площа переданої їй у власність оспорюваним рішення міської ради земельної ділянки більш як у 5 разів перевищує розмір земельної ділянки, яка пропорційна розміру її частки в праві спільної власності на домоволодіння, що очевидно порушує права інших співвласників, зокрема, позивачки. Апеляційний суд також прийняв до уваги, що постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №2-3676/04 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 жовтня 2004 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво відмовлено. Аргументи учасників справи 28 липня 2020 року ОСОБА_2 та 05 серпня 2020 року Кам'янець-Подільська міська рада подали до Верховного Суду касаційні скарги на вказані судові рішення, в яких просили їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову в позові. Касаційні скарги мотивовані тим, що: - земельна ділянка по АДРЕСА_1 на момент прийняття оскарженого рішення міської ради не була сформована, що виключає наявність щодо неї будь-яких речових прав; - рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року про закріплення за житловим будинком за адресою АДРЕСА_1 земельної ділянки площею 1 591 м? не свідчить про виникнення у співвласників домоволодіння за вказаною адресою права користування такою земельною ділянкою, яке підлягало оформленню шляхом видання державного акта після визначення меж земельної ділянки в натурі; - відсутність у позивачки правовстановлюючого документа щодо спірної земельної ділянки свідчить про недоведеність факту порушення її прав рішенням Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року; - розмір земельної ділянки, закріпленої за домоволодінням по АДРЕСА_1 (1 591 м? ), значно перевищує максимально допустимий розмір для земельних ділянок, що надаються у користування для обслуговування житлового будинку та господарських споруд (0,1 гектара) ; - відповідно до рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 28 січня 1998 року, на підставі якого позивачка набула право на частку в праві спільної власності на домоволодіння, площа земельної ділянки під набутим у власність нерухомим майном складала 1 395 м? , а тому позивачка не довела, що має право користування саме земельною ділянкою площею 1 591 м? та що передана у власність відповідачки земельна ділянка сформована за рахунок земель, закріплених за домоволодінням по АДРЕСА_1; - передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка перебувала у її фактичному користуванні, а єдиним об'єктом нерухомого майна, який на ній знаходиться, є належний відповідачці житловий будинок; - суди на власний розсуд визначили місцезнаходження спірної земельної ділянки, не звернувши увагу на те, що у висновку експертизи судовий експерт вказав на відсутність координат поворотних точок меж земельної ділянки, на якій розташоване домоволодіння по АДРЕСА_1, а схематичне відображення інвентаризації земельних ділянок не дає можливості відобразити точне місце розташування такої земельної ділянки; - єдиною підставою для визнання недійсним рішення про затвердження проєкту землеустрою в силу положень статті 118 ЗК України є непогодження такого проєкту в установленому законом порядку та відсутність відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки. У вересні та жовтні 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційній скарги відповідачів, у яких позивачка просить залишити скарги без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на те, що суди, встановивши факт передання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, яка була сформована за рахунок частини земельної ділянки, що перебуває у користуванні співвласників домоволодіння по АДРЕСА_1, зробили правильний висновок про незаконність рішення Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року та порушення прав позивачки як співвласника домоволодіння та землекористувача. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2; у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року, залишеного без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кам'янець-Подільської міської ради. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року повторно подане клопотання ОСОБА_2 задоволено; зупинено дію рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року, залишеного без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, до закінчення їх його перегляду в касаційному порядку, а також зупинено виконання вказаного судового рішення в частині стягнення судового збору з ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Вухвалах Верховного Суду від 07 серпня 2020 року та від 28 серпня 2020 року зазначено, що відповідачі оскаржують судові рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в справі №686/8620/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі №556/1999/16-ц, від 21 серпня 2019 року в справі №686/492/14-ц, від 19 грудня 2018 року в справі №644/525/17-ц та від 11 квітня 2019 року в справі №301/854/17. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві власності відповідно до рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 28 січня 1998 року належить ј частка в праві спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 з виділенням її в натурі. ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 05 травня 1998 року набула право власності на 1/20 частку в праві спільної власності на домоволодіння по АДРЕСА_1. Іншими співвласниками домоволодіння є ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9. За житловим будинком по АДРЕСА_1 первісно була закріплена земельна ділянка площею 1395 м? . Рішенням виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року затверджено матеріали інвентаризації земель забудованих кварталів в м. Кам'янець-Подільському згідно з додатками, зокрема, по кварталу №147 за будинком по АДРЕСА_1 закріплено земельну ділянку по фактичних обмірах площею 1 591 м? . Суди встановили, що вказана земельна ділянка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста, проте не є вільною. Рішенням Кам'янець-Подільського міськвиконкому №892 від 11 червня 1998 року визнано за ОСОБА_2 право власності на збудовану нею літню кухню в домоволодінні АДРЕСА_1 як на окремий об'єкт нерухомого майна. В подальшому ОСОБА_2 самочинно реконструювала вказану літню кухню у житловий будинок. Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 04 жовтня 2004 року у справі №2-3676/04 визнано за ОСОБА_2 право власності на сарай із цегли розмірами 4,74х3,27 м, на баню із цегли розміром 2,09х2,70 м та на двоповерховий житловий будинок, які знаходяться в домоволодінні АДРЕСА_1. Рішенням виконкому Кам'янець-Подільської міської ради від 25 листопада 2004 року №2426 за зверненням ОСОБА_2 із урахуванням рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду від 04 жовтня 2004 року та договору дарування від 05 травня 1998 року оформлено право власності ОСОБА_2 на 1/20 частку в праві спільної власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 та на житловий будинок "А " загальною площею 165,9 м? і житловий будинок "Б" загальною площею 68,4 м? . Рішенням виконкому Кам'янець-Подільської міської ради від 23 листопада 2006 року №2314 житловому будинку "Б " по АДРЕСА_1 надано поштову адресу: "АДРЕСА_2". Рішенням Кам'янець-Подільської міської ради від 15 листопада 2016 року №53/21 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 351 м? за адресою АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки 6810400000:07:001:0079, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; вказана ділянка передана у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2. На підставі вказаного рішення зареєстровано право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку. Суди також установили, що житловий будинок відповідачки по АДРЕСА_2 знаходиться на земельній ділянці площею 1591 м? , попередньо закріпленій за домоволодінням по АДРЕСА_1, а тому передана спірним рішенням міської ради земельна ділянка ОСОБА_2 сформована за рахунок частини земельної ділянки, закріпленої за домоволодінням по АДРЕСА_1, що перебуває у користуванні співвласників домоволодіння, в тому числі й позивачки. Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи №5817/5818/18-26 від 25 березня 2020 року фактична площа земельної ділянки, яка перебуває у користуванні співвласників житлового будинку по АДРЕСА_1, складає 1 242 м? , що не відповідає площі земельної ділянки (1591 м? ), закріпленої за домоволодінням відповідно до рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року. Встановити накладення земельної ділянки ОСОБА_2 (кадастровий номер 6810400000:07:001:0079) на земельну ділянку по АДРЕСА_1 за відсутності координат поворотних точок меж цієї земельної ділянки судовому експерту не вдалося. Апеляційний суд установив, що постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №2-3676/04 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 жовтня 2004 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво відмовлено. Позиція Верховного Суду Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту Якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він може бути скасований в судовому порядку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №211/7117/13-ц (провадження №61-6812св19) зазначено, що домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями. У справі, що переглядається, суди встановили, що сторони, а також треті особи є співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1, за яким на підставі рішення виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради №1203 від 02 листопада 1995 року закріплено земельну ділянку площею 1 591 м? . При цьому позивачці на підставі судового рішення про поділ спадкового майна належить ј частка у праві спільної часткової власності на домоволодіння. У частинах першій-другій статті 30 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на момент набуття сторонами права власності на частки в праві спільної власності на домоволодіння) зазначено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року в справі №570/4030/18 (провадження №61-11228св21) вказано, що "при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України 1990 року закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. [...] З огляду на викладене у зв'язку з набуттям спільної часткової власності на успадковане домоволодіння у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникло також право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій розміщене це домоволодіння, і яка необхідна для його обслуговування". За таких обставин відсутність у позивачки правовстановлюючого документа на земельну ділянку по АДРЕСА_1 не свідчить про відсутність у неї права користування такою земельною ділянкою з урахуванням належності їй на праві власності частки в праві спільної власності на домоволодіння, а тому суди зробили правильний висновок про те, що земельна ділянка під домоволодінням АДРЕСА_1 не була вільною. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент прийняття органом місцевого самоврядування оскарженого рішення) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодуванням завданих збитків. Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт. Суди встановили, що рішенням Кам'янець-Подільської міської ради №53/21 від 15 листопада 2016 року земельну ділянку площею 351 м? , кадастровий номер 6810400000:07:001:0079, по АДРЕСА_2 передано у власність ОСОБА_2 для обслуговування житлового будинку й господарських споруд за вказаною адресою. При цьому житловий будинок по АДРЕСА_2 є самочинною реконструкцією літньої кухні, яка відносилася до складу домоволодіння по АДРЕСА_1. З огляду на викладене очевидним є те, що земельна ділянка, відведена у власність відповідачки, сформована за рахунок земель домоволодіння АДРЕСА_1, які перебувають у спільному користуванні всіх співвласників домоволодіння, у зв'язку з чим суди зробили правильний висновок про порушення прав позивачки оскарженим рішенням органу місцевого самоврядування та наявність підстав для задоволення позову. За змістом частини третьої статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. За таких обставин, надаючи оцінку законності прийнятому Кам'янець-Подільською міською радою рішення, апеляційний суд обґрунтовано прийняв до уваги й той факт, що постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №2-3676/04 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 жовтня 2004 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до виконавчого комітету Кам'янець-Подільської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво відмовлено. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційних скарг з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №211/7117/13-ц (провадження №61-6812св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року в справі №570/4030/18 (провадження №61-11228св21), не дають підстав уважати, що оскаржені судові рішення прийняті без дотримання норм матеріального або процесуального права, у зв'язку з чим касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 та Кам'янець-Подільської міської ради залишити без задоволення. Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 травня 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 серпня 2021 року місто Київ справа №607/22559/18 провадження №61-5980св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "УПК-Європлюс", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Бершадської Г. В., Ткач О. О., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА_1 у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "УПК-Європлюс" (далі - ТОВ "УПК-Європлюс", товариство) про стягнення з відповідача заборгованості за орендною платою у розмірі 121 690, 99 грн, пені у розмірі 7 215, 34 грн, трьох відсотків річних від простроченої суми за час прострочення у розмірі 1 307, 81 грн. Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 01 вересня 2016 року він та ТОВ "УПК-Європлюс" уклали договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого 01 вересня 2016 року ОСОБА_1 передав товариству у строкове платне користування земельну ділянку, площею 0, 0410 га, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971, цільове призначення - для іншого призначення, розташовану на території Великогаївської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області (далі - Великогаївська сільська рада). Державна реєстрація договору оренди відбулася 16 вересня 2016 року. За користування земельною ділянку відповідач повинен був сплачувати оренду плату в національній валюті України, яка є еквівалентною сумі в 1 118, 00 дол. США станом на день платежу, щомісячно, не пізніше 10 числа поточного місця. У зв'язку з простроченням відповідачем сплати орендної плати протягом трьох місяців поспіль договір оренди було розірвано на підставі пункту 28 договору, про що відповідачу направлено повідомлення про розірвання договору оренди, яке отримано товариством 01 серпня 2018 року. Земельна ділянка повернута власнику 27 серпня 2018 року, про що складено відповідний акт прийому-передачі орендованої земельної ділянки. Позивач стверджував, що за період з 01 травня 2018 року до 27 серпня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" не сплатило оренду плату, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, яка складається із: заборгованість зі сплати орендної плати - 121 690, 99 грн, пеня за невчасну сплату орендної плати - 7 215, 34 грн та три відсотки річних від простроченої суми за час прострочення за період з 01 травня 2018 року до 01 листопада 2018 року - 1 307, 81 грн. Посилаючись на наведене, позивач просив задовольнити позов та стягнути з відповідача заборгованість зі сплати орендної плати в розмірі 121 690, 99 грн, пеню за невчасну сплату орендної плати - 7 215, 34 грн та 1 307, 81 грн - три відсотки річних від простроченої суми за час прострочення за період з 01 травня 2018 року до 01 листопада 2018 року. Також просив стягнути з відповідача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 995, 80 грн. Стислий виклад заперечень сторони відповідача ТОВ "УПК-Європлюс" подало відзив на позов, зазначило, що у товариства з урахуванням позиції ОСОБА_1 не було можливості користуватися земельною ділянкою відповідно до умов договору оренди земельної ділянки, а отже, не виникло зобов'язання сплачувати орендну плату за користування земельною ділянкою. Також 04 грудня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" подало зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання договору оренди земельної ділянки від 01 вересня 2016 року недійсним. Вимоги за зустрічним позовом товариство обґрунтовувало тим, що, укладаючи договір оренди земельної ділянки, мало на меті використати цю ділянку для здійснення підприємницької діяльності шляхом розміщення на ній автомобільного газозаправного пункту зріджених вуглеводних газів (далі - АГЗП). 20 квітня 2018 року товариство звернулося до позивача з листом, в якому повідомило ОСОБА_1 про початок підготовчих робіт для розміщення АГЗП на орендованій земельній ділянці. У відповідь на цей лист від позивача надійшов лист, в якому він у категоричній формі зазначив, що у випадку ненадання містобудівних умов для розміщення АГЗП та проекту, він буде розцінювати дії як використання земельної ділянки всупереч умовам договору та цільовому призначенню, що згідно з пунктом 28 договору є підставою для його розірвання. У зв'язку з наведеним, на переконання товариства, ОСОБА_1 уклав договір без наміру настання реальних правових наслідків. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "УПК-Європлюс" заборгованість з орендної плати за період з травня 2018 року до серпня 2018 року включно у гривневому еквіваленті станом на день ухвалення судового рішення у розмірі 108 946, 96 грн, пеню за невнесення орендної плати у розмірі 6 771, 08 грн, три проценти річних за прострочення виконання зобов'язання за період з 11 травня 2018 року до 01 листопада 2018 року у розмірі 1 159, 77 грн. У задоволенні зустрічного позову ТОВ "УПК-Європлюс" відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Суд першої інстанції встановив, що ТОВ "УПК-Європлюс" неналежно виконує зобов'язання за договором оренди земельної ділянки з виплати орендної плати, у результаті чого з ініціативи ОСОБА_1 такий правочин розірвано в односторонньому порядку. Оскільки відповідачем не спростовано факт неналежного виконання договору оренди, з ТОВ "УПК-Європлюс" на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню заборгованість з орендної плати, пеня та три відсотки річних у розмірі, визначеному судом. Вимоги зустрічного позову ТОВ "УПК-Європлюс" суд першої інстанції визнав безпідставними та необґрунтованими. Суд відхилив доводи позивача, що зазначений оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки протягом 2016-2018 років позивач сплачував орендну плату за земельну ділянку. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову ОСОБА_1 скасовано, у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Здійснено розподіл судових витрат. Суд апеляційної інстанції встановив, що сторони правочину досягли згоди щодо розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0410 га, проте у день укладення такого договору орендар ТОВ "УПК-Європлюс" повернув орендодавцю ОСОБА_1 із користування частину земельної ділянки, площею 0, 020 га. Водночас розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га із площі 0, 0410 га, сторонами не визначено, правочинів із цього приводу сторони не укладали. Апеляційний суд зазначив, що, враховуючи, що сторонами не визначено розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га, та беручи до уваги, що під час укладення договору оренди сторони встановили плату за користування земельною ділянкою в цілому (0, 0410 га), відповідно до правил статей 632 та 762 ЦК України та загальних засад цивільного законодавства, зокрема розумності, розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки площею 0, 0210 га має розраховуватися пропорційно розміру орендної плати, встановленому у пункті 6 договору. Встановивши, що за весь період користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га, орендна плата становить 362 101, 51 грн, орендарем сплачено 583 148, 80 грн, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що заборгованість за користування цією частиною земельної ділянки відсутня. За наведених обставин позов ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції визнав безпідставним. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 25 березня 2020 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом. Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження згаданого судового рішення заявник визначив, що: - оскаржуване судове рішення ухвалене з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права; - оскаржуване судове рішення ухвалене без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №915/825/17, відповідно до яких необхідною умовою для внесення змін до договору оренди землі щодо зміни її площі, є формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав; - суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що площа земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ТОВ "УПК-Європлюс" на підставі договору оренди, зменшилася, оскільки таке зменшення площі не підтверджене доказами; - розрахунок орендної плати, наданий ТОВ "УПК-Європлюс", який взято до уваги судом апеляційної інстанції, не підтверджений розрахунковими документами, суперечить умовам договору оренди. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ТОВ "УПК-Європлюс" просило закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, а у разі розгляду касаційної скарги по суті - відмовити у задоволенні касаційної скарги. На переконання товариства, висновок щодо застосування норм права, який викладений у постанові Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №915/825/17 та на який посилався заявник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до тих, що склалися між сторонами. По суті спору відповідач зазначив, що апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин правила статей 632, 762 ЦК України, виходив із засад розумності та справедливості. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. За правилами частин першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 01 вересня 2016 року ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "УПК-Європлюс" (орендар) уклали договір оренди земельної ділянки. Відповідно до умов пункту 1 договору оренди орендодавець передає у строкове платне користування орендарю, а орендар приймає у строкове платне користування від орендодавця земельну ділянку, площею 0, 0410 га, розташовану за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971; цільове призначення: для іншого призначення; категорія земель: землі промисловості, транспорту, зв'язку енергетики, оборони та іншого призначення. У пункті 6 договору сторони погодили, що за користування земельною ділянкою відповідач сплачує оренду плату в національній валюті України в сумі, яка є еквівалентною 1 118, 00 дол. США на день внесення платежу, щомісячно, не пізніше 10 числа поточного місця. У разі невнесення орендної плати у строки, визначенні договором, справляється пеня у розмірі облікової ставки Національного банку України від несплаченої суми за кожен день прострочення. За правилами пункту 28 договору дострокове розірвання в односторонньому порядку допускається за ініціативою орендодавця у випадку, коли орендар більш як на два місяці підряд прострочив сплату орендної плати. У випадках дострокового розірвання договору в односторонньому порядку з ініціативи орендодавця договір вважається розірваним з моменту отримання орендарем письмового повідомлення орендодавця про дострокове розірвання договору з підстав, передбачених пунктом 28 цього договору. У цих випадках орендна плата сплачується до моменту повернення земельної ділянки з оренди, яке оформлюється відповідним актом прийому-передачі земельної ділянки. Згідно з актом прийому-передачі орендованої земельної ділянки від 01 вересня 2016 року, підписаного сторонами договору, ОСОБА_1 передав ТОВ "УПК-Європлюс" 01 вересня 2016 року у користування земельну ділянку площею 0, 0410 га, яка розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. Відповідно до акта повернення частини земельної ділянки із оренди 01 вересня 2016 року орендар (ТОВ "УПК-Європлюс") повернув орендодавцю (ОСОБА_1) земельну ділянку, площею 0, 020 га, яка є частиною земельної ділянки, площею 0, 0410 га, що розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. Отже, встановлено, що у користуванні орендаря з 01 вересня 2016 року перебувала земельна ділянка, площею 0, 0210 га. Встановлено, що розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га із площі 0, 0410 га, сторонами не встановлено, угоди про погодження розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0,0210 га, сторони не укладали. Згідно з актами надання послуг від 30 листопада 2017 року, від 31 грудня 2017 року, від 31 січня 2018 року, від 28 лютого 2018 року, від 31 березня 2018 року, від 30 квітня 2018 року ОСОБА_1 (виконавцем) надані послуги ТОВ "УПК-Європлюс" (замовнику) з оренди земельної ділянки, а замовником здійснено сплату орендної плати у розмірі 29 157, 44 грн щомісячно. Акти були підписані сторонами цього спору та замовник претензій щодо об'єму, якості та строків виконання робіт не мав. 20 квітня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" направило ОСОБА_1 лист за №94, згідно з яким з 20 квітня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" розпочинає підготовчі роботи для розміщення АГЗП відповідно до містобудівних умов та обмежень з урахуванням проекту. У відповідь на цей лист 20 квітня 2018 року ОСОБА_1 направив ТОВ "УПК-Європлюс" лист за №39, відповідно до якого ОСОБА_1 просить ТОВ "УПК-Європлюс" надати копії отриманих містобудівних умов та проекту, про які зазначало ТОВ "УПК-Європлюс" у своєму листі від 20 квітня 2018 року №94.27 липня 2018 року (згідно з датою поштового відправлення) ОСОБА_1 направив ТОВ "УПК-Європлюс" повідомлення про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки, яке отримане ТОВ "УПК-Європлюс" 01 серпня 2018 року, що не заперечувалося орендарем. Відповідно до цього повідомлення станом на 11 липня 2018 року ТОВ "УПК-Європлюс" прострочено сплату орендної плати за травень, червень та липень 2018 року, що є підставою для дострокового розірвання договору оренди за ініціативою орендаря. ОСОБА_1 повідомив про розірвання договору оренди земельної ділянки від 01 вересня 2016 року. Згідно з актом прийому-передачі (повернення) орендованої земельної ділянки від 27 серпня 2018 року орендар ТОВ "УПК-Європлюс" повернуло орендодавцю ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 020 га, яка є частиною земельної ділянки, площею 0, 0410 га, що розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. У графі "Претензії сторін" орендодавець зазначив про наявну заборгованість зі сплати орендної плати за період з 01 травня 2018 року до 27 серпня 2018 року. Орендар зазначив, що не визнає заборгованості, орендодавець використовував земельну ділянку для власних потреб, чинив опір у користуванні ділянкою та розміщення АГЗП, а договір оренди не відповідає законодавству. 18 вересня 2019 року ОСОБА_1 направив ТОВ "УПК-Європлюс" претензію із проханням сплатити заборгованість зі сплати орендної плати, яка виникла за період з 01 травня 2018 року до 27 серпня 2018 року у розмірі 4 327, 74 дол. США. Претензія отримана товариством 26 вересня 2018 року, втім, заборгованість зі сплати орендної плати не сплачена. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України "Про оренду землі", ЗК України та загальними нормами ЦК України. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Згідно зі статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Статтею 1 Закону України "Про оренду землі" визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Згідно з частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення договору) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, сторонами визначено істотні умови договору, у тому числі об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки), строк дії договору оренди, розмір орендної плати. Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку (стаття 30 Закону України "Про оренду землі"). Судами встановлено, що після укладення договору оренди землі того ж дня сторони підписали акт повернення частини земельної ділянки із оренди, який є додатком до договору оренди землі та відповідно до якого орендар (ТОВ "УПК-Європлюс") повернув орендодавцю (ОСОБА_1) земельну ділянку, площею 0, 020 га, яка є частиною земельної ділянки, площею 0, 0410 га, що розташована за адресою: Тернопільська область, Тернопільський район, Великогаївська сільська рада, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971. За таких обставин, враховуючи складання та підписання сторонами договору акта про повернення частини земельної ділянки, обґрунтованими є висновки судів, що у фактичному користуванні орендаря перебувала земельна ділянка, площею 0, 0210 га. У таких висновках Верховний Суд застосовує частину другу статті 795 ЦК України, відповідно до якої повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. Отже, підписавши акт повернення частини земельної ділянки, переданої в оренду орендареві, сторони погодили, що в цій частині договір оренди є припиненим. Водночас, підписання цього акта також свідчить про внесення певних змін до договору оренди землі, оскільки цим документом фактично визначено, що об'єктом договору оренди є лише частина земельної ділянки, переданої в оренду за договором. В оцінці доводів касаційної скарги, що умовою внесення змін до договору оренди землі щодо зміни її площі є формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, виготовлення відповідної документації із землеустрою відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій" щодо визначення площі земельної ділянки, яка є єдиною підставою внесення змін до умов договору землі, а також належним доказом дотримання порядку внесення змін до договору (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 червня 2018 року у справі №915/825/17), Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, між сторонами не існувало спору щодо внесення змін до договору оренди землі в частині об'єкта оренди, сторони за взаємною згодою визначили, що об'єктом оренди є частина земельної ділянки, кадастровий номер 6125281700:01:001:2971, площа якої становить 0, 0210 га, що підтверджується підписаним орендарем та орендодавцем актом повернення частини земельної ділянки, який є додатком до договору оренди. Підписавши акт повернення частини земельної ділянки, сторони фактично дійшли згоди про внесення змін до договору оренди землі щодо об'єкта оренди, а тому помилковими є доводи касаційної скарги, що за встановлених фактичних обставин справи необхідною умовою для внесення змін до договору оренди землі є формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, виготовлення відповідної документації із землеустрою відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій" щодо визначення площі земельної ділянки, яка є єдиною підставою внесення змін до умов договору землі, а також належним доказом дотримання порядку внесення змін до договору, враховуючи, що спору між сторонами щодо площі земельної ділянки, яка перебувала у користуванні орендаря, між сторонами не існувало, орендодавець погодився на повернення частини земельної ділянки, а також отримував оренду плату, яку сплачував орендар за користування саме частиною земельної ділянки, яка фактично перебувала у нього в оренді. Водночас умовами договору оренди землі визначений розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0410 га, питання про визначення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0210 га, сторонами не вирішувалося та орендна плата за користування земельної ділянкою, площею 0, 0210 га, не встановлювалася. Визначаючи належний до сплати розмір орендної плати за користування частиною земельної ділянки, апеляційний суд обґрунтовано керувався правилами частини першої статті 762 ЦК України, відповідно до якої за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Враховуючи, що умовами договору не встановлено ціну за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га, проте договір містить умови про розмір орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 0410 га, тому, застосувавши принцип пропорційності, можливо встановити розмір орендної плати за користування тим об'єктом оренди, що фактично перебував у використанні відповідача. У таких висновках Верховний Суд керується тим, що сторони, підписавши акт про повернення частини земельної ділянки, площею 0, 020 га, за правилами частини другої статті 795 ЦК України дійшли згоди про припинення договору оренди в певній частині, а тому в цій частині припинені і умови щодо сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, площею 0, 020 га. Із настанням подій, що призвели до припинення дії договору оренди відносно частини земельної ділянки, площею 0, 020 га, - повернення частини земельної ділянки - припинили дію усі умови договору оренди в цій частині. Враховуючи, що сторони не виклали умову договору оренди землі щодо орендної плати за користування іншою частиною земельною ділянкою, площею 0, 0210 га, яка залишилася у користуванні орендаря, у новій редакції, до спірних правовідносин за таких фактичних обставин підлягають застосуванню правила частини першої статті 762 ЦК України, оскільки договором не встановлено розміру орендної плати за користування орендарем частиною земельної ділянки, площею 0, 0210 га. Верховний Суд врахував, що заперечення заявника щодо розміру отриманої орендної плати за користування частиною земельної ділянки, площею 0, 0210га, свідчать про непогодження із оскаржуваним судовим рішенням та зводяться до необхідності дослідження та переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на встановлені фактичні обставини справи обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 квітня 2021 року м. Київ справа №635/10216/14-ц провадження №61-14381св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, третя особа - Пісочинська селищна рада Харківського району Харківської області, третя особа - комунальне підприємство "Харківське районне бюро технічної інвентаризації", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 01 серпня 2019 року у складі судді Панас Н. Л. та постанову Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Пісочинська селищна рада Харківського району Харківської області (далі - Пісочинська селищна рада), комунальне підприємство "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Харківське РБТІ") з позовом, в якому просили визначити порядок користування спільною земельною ділянкою АДРЕСА_1 між ними та ОСОБА_3, у відповідності з ідеальними частками в домоволодінні. Під час розгляду справи позивачі уточнили позовні вимоги та просила визначити порядок користування спільною земельною ділянкою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, у відповідності з висновками експертизи. Позов мотивовано тим, що позивачам на підставі договору купівлі-продажу частини будинку, посвідченого нотаріально 27 жовтня 2004 року, у рівних частках належить Ѕ частина житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Інша частина зазначеного домоволодіння належить ОСОБА_3. Між попередніми власниками та ОСОБА_3 було встановлено порядок користування земельною ділянкою, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, який був затверджений рішенням Харківського районного суду Харківської області від 22 вересня 1992 року. Проте, зазначене рішення суду не було зареєстроване у встановленому законом порядку. Крім того, власник суміжної земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, при приватизації своєї ділянки самовільно порушила межу між належною їй ділянкою та ділянкою позивачів, внаслідок чого земельна ділянка позивачів була зменшена, а межа між їх ділянкою та ділянкою АДРЕСА_2 проходить через їх господарську будівлю - літню кухню. На даний час позивачі позбавлені можливості проїзду до належної їм частини будинку, тому просили визначити порядок користування спільною земельною ділянкою між ними та ОСОБА_3, відповідно до ідеальних часток у домоволодінні. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 01 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що позивачами не доведений факт порушення відповідачами їх права на користування земельною ділянкою, а тому позов задоволенню не підлягає. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 не погодились з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просять скасувати ухвалені у справі рішення з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи суди не врахували висновки судової будівельно-технічної експертизи від 29 листопада 2013 року, яка проводилася в іншій справі та встановлено порушення меж землекористування в натурі між домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. На час укладення договору купівлі-продажу частини будинку АДРЕСА_1 вже проводилася приватизація й в договорах зазначалося, що продається будинок з надвірними будівлями, а спільна земельна ділянка у договір не була внесена. На виконання ухвали Харківського районного суду Харківської області від 28 січня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визначення порядку користування земельною ділянкою, проведено судову земельно-технічну експертизу від 16 березня 2018 року. За висновками вказаної експертизи, на розгляд суду запропоновано один варіант встановлення порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_1, відповідно до якого запропоновано земельну ділянку площею 136,0 кв. м залишити в загальному користуванні співвласників для заїзду та проходу. У судовому засіданні експерт пояснив, що по нормам ДБН можливий лише один варіант визначення порядку користування земельною ділянкою із двором спільного користування, який і був наданий суду. Також судами не враховано та не надано належної оцінки Плану перетину земельних ділянок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 до листа ТОВ "Скіф" від 03 лютого 2016 року, яким встановлено накладення земельної ділянки АДРЕСА_2 на земельну ділянку АДРЕСА_1. Допущені судами порушення норм процесуального права, неврахування та ненадання оцінки вказаним вище обставинам і доказам унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою касаційного оскарження ухвалених у справі судових рішень. Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 27 жовтня 2004 року між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та позивачами ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу частини будинку, відповідно до якого позивачі набули у власність у рівних частках Ѕ частину житлового будинку з відповідною часткою господарських та надвірних будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1. Договором дарування від 08 травня 2015 року ОСОБА_3 подарував належну йому Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 своїй дружині ОСОБА_4. Раніше нотаріально посвідченим 13 грудня 1986 року договором конкретного користування домоволодінням, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_7, ОСОБА_5, визначено порядок користування домоволодінням АДРЕСА_1. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 22 вересня 1992 року визначено порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та колишніми власниками іншої Ѕ частини будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_7 ОСОБА_3 виділена земельна ділянка площею 1 058,5 кв. м з боку житлового будинку АДРЕСА_2. ОСОБА_5 та ОСОБА_7 виділена земельна ділянка площею 1 058,5 кв. м з боку житлового будинку АДРЕСА_2. Частина земельної ділянки площею 6,6 кв. м з боку житлового будинку АДРЕСА_2 залишена у спільному користуванні співвласників. Згідно з висновком комісійної судової земельно-технічної експертизи від 16 березня 2018 року на розгляд суду експертами надано один варіант встановлення порядку користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 у відповідності до часток співвласників, з виділом частини земельної ділянки у загальне користування для улаштування заїзду для співвласників, який визначений у додатку №2 до експертизи. За висновками вказаної експертизи, встановити порядок користування земельною ділянкою АДРЕСА_1, зареєстрованої за рішенням Пісочинської селищної ради Харківського району Харківського району Харківської області №10 від 03 червня 1954 року площею 2 092 кв. м, з урахуванням меж, вказаних в технічних паспортах та у відповідності до часток співвласників, не надається можливим, оскільки в наданих на дослідження матеріалах відсутні дані щодо місцерозташування, лінейних розмірів земельних ділянок за нормою та лишків, лінейні розміри, площа, конфігурація досліджуваної земельної ділянки за технічними паспортами не відповідають фактичним лінейним розмірам, площі, конфігурації земельної ділянки, вказаним в геодезичній зйомці та частина досліджуваної земельної ділянки знаходиться у власності суміжного землевласника (власника земельної ділянки АДРЕСА_2). Допитані під час розгляду справи у судовому засіданні експерти висновок експертизи, наданий суду підтримали та пояснили, що конфігурація земельної ділянки позивачів порушена через порушення, допущені землевласником ділянки АДРЕСА_2 під час приватизації. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходило належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі статтею 377 ЦК України, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК України Законом України від 27 квітня 2007 року №997-V і згідно зі статтею 120 ЗК України, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором, а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування. Стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушень не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При вирішенні спору про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визначаючи варіанти користування, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Установивши, що між відповідачем та попередніми власниками придбаної позивачами частини будинку, був установлений порядок користування земельною ділянкою, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи останніх щодо незгоди із цим порядком, з урахуванням того, що з моменту набуття у власність частини домоволодіння у 2004 році і до січня 2013 року, тобто до дня звернення до суду за захистом свого порушеного права з боку землевласника ділянки АДРЕСА_2, вони не заперечували проти встановленого раніше з іншим співвласником домоволодіння порядку користування спірною земельною ділянкою. Установлено, що правовстановлюючі документи на земельну ділянку АДРЕСА_1, яка перебуває на даний час у користуванні позивачів та ОСОБА_3, власниками житлового будинку не оформлялись та межі земельних ділянок в натурі між співвласниками не встановлювались. Позивачі не звертались до органу місцевого самоврядування щодо оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, виділення їм у користування спірної земельної ділянки, в тому числі частини земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування належної їм частини будинку. За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту порушення прав позивачів на користування ними земельною ділянкою з боку відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, як співвласниками належного їм житлового будинку та користувачами земельної ділянки, на якій цей будинок знаходиться, та з цих підстав відмови у задоволенні позовних вимог до цих відповідачів про визначення порядку користування земельною ділянкою. За змістом доводів касаційної скарги, які є аналогічними аргументам апеляційної скарги, позивачі посилаються фактично на порушення їх права на користування земельною ділянкою саме ОСОБА_8, яка є власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2. Вказують на те, що існує накладення меж земельної ділянки НОМЕР_1 (за державним актом) на земельну ділянку № (за фактичним користуванням співвласників домоволодіння АДРЕСА_1). Частина будівель, які належать позивачам, знаходиться на території земельної ділянки сусідки ОСОБА_8 ОСОБА_8 до участі у справі у якості відповідача не притягалась, вимог до неї у цій справі не заявлялось. Позивачі не оспорювали у встановленому порядку отримані ОСОБА_8 державні акти на право власності на земельні ділянки та вимог щодо визнання незаконною приватизацію ділянки в судовому порядку не ставили. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 25 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 18 червня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_8, третя особа - ОСОБА_3 про поновлення порушеного права, відновлення меж між земельними ділянками відмовлено. У вказаному судовому рішенні установлено, що відповідно до даних технічного обстеження індивідуального житлового будинку та господарчих будівель в АДРЕСА_1, виконаного в 2004 році, площа земельної ділянки, яка знаходиться під забудовою ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, складає 2842 кв. м. В технічному паспорті на житловий будинок за вказаною адресою, виготовленого КП "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" в жовтні 2004 року, зазначено, що норма та фактична площа земельної ділянки буде встановлена при видачі державного акту на землю або укладенні договору оренди. За даними Управління Держземагентства у Харківському районі Харківської області від 28 січня 2014 року, відповідно до книг записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, записи в яких здійснювалися до 29 грудня 2012 року включно, в Управлінні обліковується державний акт на право власності на земельну ділянку, що розташована на території АДРЕСА_2 на ім'я ОСОБА_9 (державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 08 травня 2007 року), правовстановлюючі документи, що посвідчують право власності або користування (оренди) на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 в Управлінні не обліковуються. Вищезазначений державний акт виданий ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 0,1500 га. У вказаній справі була проведена судова будівельно-технічна експертиза, відповідно до висновку від 29 листопада 2013 року якої фактичні лінійні розміри конфігурація та площа земельної ділянки АДРЕСА_1 не відповідають визначеним у рішенні Пісочинської сільради від 03 червня 1954 року за №10, лінійним розмірам конфігурації та площі вказаної земельної ділянки; фактичні лінійні розміри, конфігурація та площа земельної ділянки АДРЕСА_2 не відповідають визначеним у рішенні Пісочинської селищної ради від 18 серпня 1963 року. Поміж домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 має місце порушення меж землекористування в натурі користувачем земельної ділянки АДРЕСА_2 за вищевказаною адресою; має місце самозахват та надлишки земельних ділянок. Можливе часткове відновлення межі землекористування в натурі поміж домоволодіннями АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 за вищевказаною адресою, відповідно до рішень Пісочинської сільради від 03 червня 1954 року за №10 та від 18 серпня 1963 року за №15, в зв'язку з тим, що правовстановлюючі документи на земельні ділянки: державний акт на право користування або право власності на землю, у землекористувачів відсутні. Суд не прийняв до уваги вказаний експертний висновок під час розгляду спору про відновлення меж між земельними ділянками, оскільки основою для відновлення межі для експерта були рішення виконкому Пісочинської сільради від 03 червня 1954 року та від 18 серпня 1963 року, але, як встановлено під час розгляду справи ( №635/362/13), земельна ділянка АДРЕСА_2 належить відповідачу на праві власності на підставі державних актів про право власності на земельну ділянку, які містять план меж земельної ділянки. Твердження експерта у судовому засіданні про те, що державний акт серії ЯД №044200 не може бути використаний при проведенні експертизи, в зв'язку з тим, що згідно акту межа земельної ділянки проходить по капітальним будівлям, суд вважав безпідставними, оскільки зазначений державний акт у встановленому законом порядку недійсним не визнаний, висновки щодо його незаконності або невідповідності дійсним межам земельної ділянки відсутні. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дав належну оцінку доводам позивачів, змісту позовних вимог та підставам позову, а також обраному позивачами способу захисту, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про недоведеність факту порушення відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 прав позивачів, за захистом яких вони звернулися до суду з цим позовом, та залишив рішення суду першої інстанції про відмову у позові з цих підстав без змін. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивачів про можливість визначення порядку користування земельною ділянкою відповідно до висновку експертизи від 16 березня 2018 року, оскільки згідно цього висновку експертом зазначено, що лінійні розміри та конфігурація меж досліджуваної земельної ділянки не відповідають лінійним розмірам та конфігурації вказаним у геодезичній зйомці. Крім того, частина досліджуваної земельної ділянки знаходиться у власності суміжного землевласника (земельна ділянка АДРЕСА_2). У якості правової підстави для касаційного оскарження позивачі посилаються на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що неврахування та ненадання оцінки доказам унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Проте, за своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивачів свідчить про можливість визначення між ними та співвласниками будинку порядку користування земельною ділянкою, яка на даний час залишилась у фактичному користуванні. Разом з тим, такі аргументи належним чином перевірені судами попередніх інстанцій та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин та поданих сторонами доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Харківського районного суду Харківської області від 01 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №307/3707/18 провадження №61-12280св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Дельта ЛТД", відповідачі: ОСОБА_1, Солотвинська селищна рада Тячівського району Закарпатської області, Виконавчий комітет Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Відділ державної реєстрації Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта ЛТД" на постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 липня 2020 року у складі колегії суддів: Бисаги Т. Ю., Собослоя Г. Г., Куштана Б. П., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Дельта ЛТД" (далі - ТОВ "Дельта ЛТД") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Виконавчого комітету Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Відділу державної реєстрації Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області, Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області про скасування рішення селищної ради, запису номеру державної реєстрації права власності та свідоцтва про право власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що рішенням VI сесії XXIII скликання Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської област від 24 листопада 2000 року №51 ТОВ "Дельта ЛТД" надано у постійне користування для будівництва автомобільної стоянки земельну ділянку площею 0,332 га. На підставі цього рішення товариством виготовлено Державний акт на право постійного користування землею серії І-ЗК №002069, який зареєстрований у книзі записів державних актів на право постійного користування землею Солотвинської селищної ради від 30 листопада 2000 року №312. Земельна ділянка використовується товариством вже протягом 18 років для паркування транспортних засобів, які приїжджають на речовий та продуктовий ринок в смт Солотвино. Вона є огородженою, благоустроєною, облаштована вхідними воротами для заїзду автомобільного транспорту. Крім того, на території стоянки побудований будинок для перебування охорони. Товариству стало відомо, що частина земельної ділянки, площею близько 0,08 га, яка перебуває у його користуванні, належить іншій особі. У зв'язку з цим, 21 вересня 2017 року, товариство звернулось до правоохоронних органів області з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення. 05 жовтня 2017 року СВ Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №4017071160000079 внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 364 КК України. Вказувало, що рішенням виконавчого комітету Солотвинської селищної ради народних депутатів 22 скликання від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1. У подальшому, протягом 19 років, на вказане рішення документи на право власності на землю не виготовлялись, контрольні обміри земельної ділянки, відведення в натурі та прив'язку до місцевості, визначення суміжних землевласників (землекористувачів) не проведено. 24 жовтня 2016 року ТОВ "Софія-Проект" виготовлено технічну документацію на вказану земельну ділянку з подальшим внесенням відомостей до Державного земельного кадастру - кадастровий номер земельної ділянки 2124455900:02:002:0633.28 грудня 2016 року державним реєстратором на підставі витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-2101653682016 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано запис про право власності №18457925 на земельну ділянку, площею 0,15 га, з кадастровим номером 2124455900:02:002:0633, за власником ОСОБА_1. На підставі рішення 18 сесії VII скликання Солотвинської селищної ради від 29 березня 2018 року №391 товариством виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та подано заяву про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру. Рішенням державного кадастрового реєстратора Павловської Н. В. від 20 вересня 2018 року № РВ-2100269442018 відмовлено ТОВ "Дельта ЛТД" у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру в зв'язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: наявні зауваження щодо валідності електронного документу, помилка геометрії угідь, обмеження, код 01.04, охоронна смуга кабелю: частково чи повністю знаходиться поза межами земельної ділянки, перетин ділянок з ділянкою 2124455900:02:002:0633, площа співпадає на 25,7332%. Вважало, що рішення виконкому Солотвинської селищної ради народних депутатів 22 скликання від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, прийнято всупереч вимогам діючого земельного законодавства. Станом на 24 березня 1997 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, виповнилось 13 років, тобто він був ще малолітньою недієздатною дитиною, а не громадянином України з відповідними правами та обов'язками, які ним набуваються після досягнення повноліття, тобто 18 років. Крім цього, згідно з пунктом 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", який діяв на час прийняття рішення, було передбачено, що виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин відповідно до законодавства. Отже, вирішення питання про надання у приватну власність земельної ділянки, у компетенцію виконавчого органу не входило. Всупереч вимогам статей 6, 9 ЗК України 1990 року, пункту 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність прийнято виконавчим комітетом Солотвинської селищної ради, тобто виконавчим органом ради, який такими повноваженням законом не був наділений. Крім того, у порушення статті 17 ЗК України 1990 року, Солотвинська селищна рада народних депутатів розробку проекту відведення земельної ділянки землевпорядній організації не замовляла, та такий проект з селищною радою взагалі не погоджувався. Технічна документація на земельну ділянку з кадастровим номером 2124455900:02:002:0633 ТОВ "Софія-Проект" виготовлена з порушенням норм чинного земельного законодавства, оскільки в матеріалах відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою та згоду власника земельної ділянки на відновлення меж земельної ділянки, чим порушено вимоги пунктів "в", "г " частини дев'ятої статті 55 Закону України "Про землеустрій". Під час обмірів і погодження в натурі (на місцевості) межі земельної ділянки працівниками ТОВ "Софія-Проект" допущено порушення пункту 2.8 наказу Державного комітету України із земельних ресурсів "Про затвердження Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками" від 18 травня 2010 року №376 у частині відсутності відомостей про власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, відсутності акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання. Ураховуючи наведене, ТОВ "Дельта ЛТД" просило суд: скасувати рішення виконавчого комітету 22 скликання Солотвинської селищної ради №24/46 від 24 березня 1997 року "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким надано у приватну власність ОСОБА_1, мешканцю селища Солотвино, земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1; скасувати відомості, внесені до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 2124455900:02:002:0633, площею 0,15 га, надану у приватну власність ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; скасувати відомості з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на вказану земельну ділянку від 28 грудня 2016 року №18457925. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2019 року у складі судді Ніточка В. В. позов ТОВ "Дельта ЛТД" задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині надання у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1. Скасовано відомості Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер №2124455900:02:002:0633, площею 0,15 га, надану у приватну власність ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Скасовано відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер №2124455900:02:002:0633, площею 0,15 га, надану у приватну власність ОСОБА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд від 28 грудня 2016 року №18457925. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Солотвинської селищної ради від 24 листопада 2000 року №51 затверджено проект відведення земельної ділянки для автотехобслуговування, код цільового використання землі 1.11.1 під будівництво автостоянки та надано ТОВ "Дельта ЛТД" у постійне користування земельну ділянку площею 0,332 га, за рахунок земель не наданих у власність чи користування селищної ради у смт Солотвино на вул. Спортивна, 30 листопада 2000 року ТОВ "Дельта ЛТД" видано державний акт на право постійного користування даною земельною ділянкою, а жодних доказів того, що земельна ділянка була вилучена у позивача не подано, тому спірне рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 порушує права позивача. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 09 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ТОВ "Дельта ЛТД". Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 реалізовано своє право на набуття права власності на земельну ділянку, відповідно до статті 81 ЗК України. Оскаржуване позивачем рішення Солотвинської селищної ради є ненормативним актом, було прийнято стосовно конкретного громадянина, підлягало одноразовому застосуванню та було виконано в момент виникнення права власності на земельну ділянку - після державної реєстрації права на землю, і з цього моменту оскаржуване рішення вичерпало свою дію, у зв'язку із чим не може бути скасованим, оскільки це рішення вже в силу закону скасоване та є нечинним після державної реєстрації ОСОБА_1 права на землю. Також суд вказав, що вимоги позивача про скасування судом відомостей Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельної ділянки та відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, є похідними від основної вимоги про скасування рішення Солотвинської селищної ради і задоволенню не підлягають, як у силу своєї безпідставності, так і в силу заборони підміняти процедуру та адміністративного суб'єкта, до компетенції якого віднесено прийняття відповідних рішень. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ "Дельта ЛТД", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 01 жовтня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, не навів аргументації відхилення аргументів позовної заяви та висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції. Апеляційним судом не було надано оцінку тому, що ТОВ "Дельта ЛТД" було землекористувачем земельної ділянки ще за рішенням ХІ сесії ХХІІ скликання Солотвинської селищної ради народних депутатів від 11 березня 1997 року №5. Зазначає, що оскаржуване судове рішення ухвалено без участі сторін, через виявлення у працівника суду COVID-19, що позбавило його права належно захищати свої інтереси в суді. Вказує, що рішення виконкому Солотвинської селищної ради народних депутатів 22 скликання від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, прийнято всупереч вимогам діючого земельного законодавства, оскільки згідно з пунктом 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", який діяв на час прийняття рішення, було передбачено, що виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин відповідно до законодавства. Вважає, що спірного рішення селищної ради взагалі не існує та воно було підроблено, для перевірки чого відкрито кримінальне провадження. Відзив на касаційну скаргу відповідачі до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з рішенням Солотвинської селищної ради від 11 березня 1997 року №5 ТОВ "Дельта-ЛТД" передано у постійне користування земельну ділянку, площею 1 га у смт Солотвино, Закарпатської області, на вул. Спортивна (навпроти ринку), для організації автостоянки. З огляду на рішення Солотвинської селищної ради від 19 травня 1998 року №15 ТОВ "Дельта-ЛТД" передано у постійне користування земельну ділянку, площею 0,32 га, поряд з продовольчим ринком, у смт Солотвино, на вул. Спортивна, навпроти ринку, для будівництва автостоянки, та перенесено в натуру (на місцевість) її межі, згідно акту про перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки від 16 червня 1998 року. Згідно з рішенням Солотвинської селищної ради від 24 листопада 2000 року №51 затверджено проект відведення земельної ділянки для автотехобслуговування, код цільового використання землі 1.11.1 під будівництво автостоянки та надано ТОВ "Дельта ЛТД" в постійне користування земельну ділянку площею 0,332 га, за рахунок земель не наданих у власність чи користування селищної ради у смт Солотвино, на вул. Спортивній. Відповідно до державного акту на право користування землею від 30 листопада 2000 року І-ЗК №002069, на підставі рішення Солотвинської селищної ради від 24 листопада 2000 року №51 ТОВ "Дельта ЛТД" надано земельну ділянку в постійне користування, площею 0,332 га, для будівництва автостоянки. Рішенням Солотвинської селищної ради від 29 березня 2018 року №391 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки (в натурі на місцевості), яка перебуває у постійному користуванні ТОВ "Дельта ЛТД", державний акт від 30 листопада 2000 року 1-ЗК №002069. З огляду на витяг з рішення виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46 ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1. Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за ОСОБА_1 02 грудня 2016 року зареєстровано право власності на земельну ділянку, площею 0,1500 га, у смт Солотвино, на вул. Спортивна, кадастровий номер 2124455900:02:002:0633. Відповідно до відповіді архівного відділу Тячівської районної державної адміністрації від 11 лютого 2019 року №01-11/24, надати рішення виконкому Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" не можливо, оскільки протоколи про засідання виконкому Солотвинської селищної ради за 24 березня 1997 року відсутні, а у рішенні виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 21 березня 1997 року №24 розглядалося питання "Про дозвіл на видачу ордерів на квартири". Рішенням державного кадастрового реєстратора у Тячівському районі Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області від 20 вересня 2018 року № РВ-2100269442018 ТОВ "Дельта ЛТД" відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру з таких підстав: наявні зауваження щодо валідності електронного документу, помилка геометрії угідь. Обмеження, код 01.04. Охоронна смуга кабелю: частково чи повністю знаходиться поза межами земельної ділянки. Перетин ділянок з ділянкою 2124455900:02:002:0633, площа співпадає на 25,7332%. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційний суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ТОВ "Дельта ЛТД" підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ТОВ "Дельта-ЛТД", суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не встановив обставин справи, не перевірив жодного аргументу позовної заяви, зокрема про те, що земельні ділянки, виділені товариству та ОСОБА_1, накладаються, при цьому ТОВ "Дельта-ЛТД" було землекористувачем земельної ділянки раніше, відповідно до рішенням Солотвинської селищної ради від 11 березня 1997 року №5. Вказуючи, що ОСОБА_1 реалізовано своє право на набуття права власності на земельну ділянку, відповідно до статті 81 ЗК України, суд апеляційної інстанції не врахував, що вказаної норми права не існувало, станом на день прийняття рішення виконавчого комітету Солотвинської селищної ради від 24 березня 1997 року №24/46, яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,15 га, для ведення підсобного господарства та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1. При цьому, дослідивши набуття права на земельну ділянку ОСОБА_1, вказавши, що рішення Солотвинської селищної ради є ненормативним актом, було прийнято стосовно конкретного громадянина, підлягало одноразовому застосуванню та було виконано в момент виникнення права власності на земельну ділянку - після державної реєстрації права на землю, і з цього моменту оскаржуване рішення вичерпало свою дію, у зв'язку із чим не може бути скасованим, суд апеляційної інстанції не врахував доводів позивача та взагалі не встановлював та не перевіряв право на земельну ділянку ТОВ "Дельта-ЛТД". Крім того, судом апеляційної інстанції не враховано та не надано оцінки доводам позивача про те, що станом на дату прийняття вказаного рішення (24 березня 1997 року) виконавчий комітету Солотвинської селищної ради не мав відповідних повноважень, оскільки відповідно до пункту 17 частини другої статті 19 Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", який був чинним на час прийняття рішення, виключно на пленарних засіданнях Ради народних депутатів вирішуються питання регулювання земельних відносин відповідно до законодавства. При цьому, Верховний Суд не бере до уваги доводи заявника про те, що оскаржуване судове рішення ухвалено без участі сторін, через виявлення у працівника суду COVID-19, що позбавило його права належно захищати свої інтереси в суді, оскільки вказана обставина не підтверджується матеріалами справи, ТОВ "Дельта ЛТД" було належно повідомлено про дату, час та місце розгляду справи, проте в судове засідання його представник не з'явився, про причини неявки суду не повідомив. Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суд апеляційної інстанції не провів належного апеляційного розгляду, не врахувавши та не надавши належної правової оцінки доводам позовної заяви, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта ЛТД" задовольнити частково. Постанову Харківського апеляційного суду від 29 травня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня2021 року м. Київ справа №308/9892/16-ц провадження №61-1245св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - керівник Ужгородської місцевої прокуратури, відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року у складі судді Тхір О. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Собослоя Г. Г., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У вересні 2016 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що пунктом 2.115 рішення Ужгородської міської ради від 07 листопада 2014 року №1507 "Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0830 га, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд у районі АДРЕСА_1, а пунктом 1.27 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року №1882 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 0,0830 га, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 2110100000:67:001:0158). Вказані рішення Ужгородської міської ради, на думку прокурора, прийняті всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України. Зокрема, за Генеральним планом міста Ужгорода оспорювана земельна ділянку відносилась до земель багатоквартирної забудови і тому прийняття рішення Ужгородською міською радою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку прийнято всупереч вимогам статей 20, 39 ЗК України та статті 25 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Крім того, ні плану зонування, ні детального плану території, за рахунок якої відведено земельну ділянку, станом на час прийняття рішення про її відведення не було, а отже, передача земельної ділянки відбулася також з порушенням статей 19, 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Водночас спірні рішення міської ради порушують права самої територіальної громади м. Ужгорода на врахування її інтересів під час планування і забудови території міста. З огляду на зазначене та заяву про зміну (доповнення) підстав позову від 13 лютого 2017 року, прокурор просив визнати незаконними і скасувати пункт 2.115 рішення Ужгородської міської ради від 07 листопада 2014 року №1507 та пункт 1.27 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2015 року №1882 й скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2110100000:67:001:0158, площею 0,0830 га. У червні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ЦПК України, оскільки прокурор утрутився у питання розпорядження територіальною громадою м. Ужгорода землею комунальної власності без достатніх на те правових і фактичних підстав для представництва інтересів держави. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року клопотання ОСОБА_1 про залишення позовної заяви прокурора без розгляду задоволено. Позовну заяву керівника Ужгородської місцевої прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про скасування рішень Ужгородської міської ради та скасування державної реєстрації прав на земельну ділянку, кадастровий номер 2110100000:67:001:0158, площею 0,0830 га, залишено без розгляду. Роз'яснено особі, яка звернулася з позовом та позов якої залишено без розгляду, що після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, вона має право звернутися до суду повторно. Залишаючи позов прокурора без розгляду, суд першої інстанції виходив із того, що позовна заява прокурора містить вимоги, фактично заявлені прокурором в інтересах територіальної громади м. Ужгород (яку вповноважений представляти орган місцевого самоврядування), про що зазначає і сам прокурор у заяві про уточнення підстави позову, проте вказана особа - Ужгородська міська рада Закарпатської області, водночас залучена прокурором як відповідач у справі та в матеріалах справи відсутні будь-які дані, які обґрунтовують, у чому полягає порушення інтересів держави при розпорядженні землями комунальної власності. У справі відсутні відомості (докази) про те, що прокурор перед зверненням до суду повідомив міську раду про намір звернутись до суду в інтересах міської ради (на захист прав територіальної громади м. Ужгорода). Прокурор не обґрунтував необхідність звернення із позовом в інтересах Ужгородської міської ради, яка уповноважена захищати інтереси територіальної громади м. Ужгород, і в заявленому ним позові не міститься будь-яких вимог до відповідача. Отже, прокурор не довів законних підстав для представництва інтересів держави у правовідносинах із оскарження рішень органу місцевого самоврядування, пов'язаних із розпорядженням землею комунальної власності. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу керівника Ужгородської місцевої прокуратури залишено без задоволення, ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що прокурор міг звернутися із позовом до суду в інтересах держави (за наявності порушення цих інтересів) в особі територіальної громади м. Ужгорода, попередньо звернувшись із цього приводу до Ужгородської міської ради як компетентного органу щодо захисту інтересів територіальної громади, адже підставою заявленого позову є саме порушення права територіальної громади м. Ужгорода на предмет врахування її інтересів під час планування і забудови території міста, однак прокурор не звертався до Ужгородської міської ради з приводу порушень, тобто не дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Крім того, прокурор не зазначив, у чому полягає порушення інтересів держави та не обґрунтував необхідність їх захисту обраним способом. Короткий зміст вимог касаційної скари та її доводів У січні 2021 року заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не врахували, що прокурор пред'явив позов з підстав порушення Ужгородською міською радою вимог земельного законодавства, що процесуально позбавляє її можливості звертатись до суду як позивача, а органи Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру не наділені повноваженнями щодо звернення з позовами до суду про вжиття заходів реагування шляхом оскарження рішення міської ради. Спірна земельна ділянка не є земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу, а тому ні Державна інспекція сільського господарства, ані Держгеокадастр як правонаступник вказаної інспекції, не наділені повноваженнями розпорядника з усіма повноваженнями власника на захист права власності, а надані законом функції державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства не наділяють вказані органи контролю правом звернення до суду з позовними вимогами, заявленими у цій справі. Прокурор у силу вимог статті 131-1 Конституції України, статті 45 ЦПК України (чинної на час звернення до суду з цим позовом) та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наділений повноваженнями щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин шляхом усунення порушень та набуває статусу позивача, оскільки Ужгородська міська рада позбавлена процесуальної можливості виступати в цьому випадку позивачем у справі. Ужгородська міська рада, уповноважена на захист інтересів держави як представник влади, будучи органом місцевого самоврядування, у даному випадку сама ж і допустила порушення вимог земельного законодавства, що виразилось у прийнятті незаконних рішень, а отже, повинна виступати у такому випадку відповідачем у справі, що процесуально позбавляє її можливості бути позивачем у цій справі. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Отже, Ужгородська міська рада не може самостійно скасувати оскаржуване рішення, яке є актом індивідуальної дії. Крім того, поєднання позивача та відповідача в одній особі суперечило б фундаментальним вимогам Цивільного процесуального кодексу України, зокрема принципу змагальності (стаття 12 ЦПК України). А тому суди попередніх інстанцій, у звязку з грубим порушенням вказаних норм, помилково залишили позов керівника Ужгородської місцевої прокуратури без розгляду. Також суди, надаючи неправильне тлумачення правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) та неправильно застосовуючи положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру", дійшли помилкового висновку про необхідність звернення прокурора до Ужгородської міської ради, яка в даному спорі виступає відповідачем, з приводу стверджуваних порушень перед пред'явленням позову до суду. Зважаючи на те, що у спірних правовідносинах взагалі відсутній альтернативний позивач, непред'явлення прокурором позову в даному випадку слугувало б демонстрацією відсутності у держави волі на захист інтересів, що стосуються правомірності володіння, користування та розпорядження землею, яка згідно зі статтею 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Перешкоджання судом зверненню прокурора з позовом та розгляду заявлених вимог по суті спору обмежує доступ до правосуддя для реалізації керівником Ужгородської місцевої прокуратури конституційної функції на захист інтересів держави у сфері земельних відносин як єдиного можливого у цій справі самостійного позивача. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19), від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року ОСОБА_1 в особі адвоката Логойди В. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають. Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18). У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18). Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. У випадках, визначених цим Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону). Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час пред'явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт незвернення ради до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та, відповідно, мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів великої кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (пункт 6.43). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19) дійшла висновку, що у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини п'ятої статті 56 ЦПК України). Звертаючись з позовом, прокурор зазначив, що законодавством України не визначено суб'єкта контролю за законністю прийняття органом місцевого самоврядування рішень щодо відведення земельних ділянок з відповідними повноваженнями на звернення до суду з позовами, через що прокурор самостійно виступає як позивач у цій справі, оскільки в спірному випадку порушені інтереси держави залишилися незахищеними. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Залишаючи позов прокурора без розгляду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, не врахував, що прокурор у цій справі звернувся із позовом з підстав порушення Ужгородською міською радою вимог земельного законодавства, що процесуально позбавляє Ужгородську міську раду можливості звертатись до суду як позивач. Ужгородська міська рада є одним зі співвідповідачів, рішення якої оскаржується через недотримання вимог земельного законодавства та порушення інтересів територіальної громади при передачі спірної земельної ділянки у власність. Прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, територіальної громади Ужгородської міської ради, обґрунтував у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Ужгородську міську раду одним зі співвідповідачів у справі та заявив вимогу про визнання незаконним і скасування рішення ради. Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №308/9895/16-ц (провадження №61-21339св19). За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що прокурор не довів законних підстав для представництва інтересів держави у правовідносинах із оскарження рішень органу місцевого самоврядування, пов'язаних із розпорядженням землею комунальної власності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам цивільного процесуального закону і підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 червня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 січня 2021 року м. Київ справа №619/2302/15-ц провадження №61-14698 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - громадська організація "Харківська обласна організація "Чайківка", відповідачі: Дергачівська районна державна адміністрація Харківської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Харків-Капітал", ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Малоданилівська селищна рада Дергачівського району Харківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу громадської організації "Харківська обласна організація "Чайківка" на постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Маміної О. В., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2015 року громадська організація "Харківська обласна організація "Чайківка" (далі - ГО "Харківська обласна організація "Чайківка ")звернулася до суду з позовом, який було уточнено, до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Харків-Капітал" (далі - ТОВ "Харків-Капітал"), ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Малоданилівська селищна рада Дергачівського району Харківської області, про скасування розпорядження районної державної адміністрації та визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним. Позовна заява мотивована тим, що 17 липня 2013 року після звернення до Харківської природоохоронної прокуратури громадській організації стало відомо, що розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1813 га, яка розташована на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області. На підставі цього розпорядження ОСОБА_1 18 квітня 2011 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку. У подальшому ОСОБА_1 відчужила вищевказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2014 року. Проте, ще 30 грудня 2005 року розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №777 вказана земельна ділянка була передана в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" для створення зони відпочинку у прибережній смузі Лозовеньківського водосховища. Зазначене розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 30 грудня 2005 року №777 не втратило чинність, на підставі нього на затвердження Харківській обласній адміністрації подавався розроблений проєкт землевідведення, документи на зміну цільового призначення земельної ділянки на категорію земель рекреаційного призначення, отримувалося містобудівельне обґрунтування та акт вибору і обстеження земельної ділянки. ОСОБА_1 незаконно демонтована під'їзна дорога з бетонних плит до берегу Лозовенківського водосховища, встановлено бетонний паркан, який закрив доступ до земельної ділянки, відведеної ГО "Харківська обласна організація "Чайкіка", чим порушено права громадської організації. При відведенні ОСОБА_1 земельної ділянки не було підстав для зміни її цільового призначення з земель сіножаті на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства й подальшої зміни на земельну ділянку для ведення садівництва. З урахуванням викладеного ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" просила суд скасувати розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 21 січня 2016 року, з урахуванням ухвали Дергачівського районного суду Харківської області від 24 лютого 2016 року про виправлення описки, позов ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" задоволено. Визнано неправомірним та скасовано розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 "Про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту ОСОБА_1". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року серії ЯЛ №165355, виданий на ім'я ОСОБА_1 на земельну ділянку, розташовану на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, площею 0,1813 га. Додатковим рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 задоволено, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року (провадження №61-1449 св 18) касаційні скарги ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" та ТОВ "Харків-Капітал" задоволено частково. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Останнім рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 06 червня 2019 року у складі судді Калмикової Л. К. позов ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" задоволено. Скасовано розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 "Про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункта ОСОБА_1". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року серії ЯЛ №165356, виданий ОСОБА_1 на підставі вищевказаного розпорядження на земельну ділянку, площею 0,1813 га, розташовану на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, порушуючи порядок зміни цільового призначення земельної ділянки, передбачених положеннями статті 20 ЗК України, статті 47 Закону України "Про землеустрій", без розроблення відповідного проєкту землеустрою, приховуючи дійсне цільове призначення спірної земельної ділянки, з порушенням прав та законних інтересів суміжних землекористувачів, а саме ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" та ТОВ "Харків-Капітал",і з перевищенням повноважень, Дергачівська районна державна адміністрація Харківської області винесла розпорядження від 09 листопада 2010 року №1058. Сіножаті, з яких відведена спірна земельна ділянка відповідно до положень статті 34 ЗК України, могли надаватись громадянам лише в оренду, а не у власність. Фактично земельна ділянка ОСОБА_1 відноситься до земель рекреаційного призначення та земель водного фонду, прибережної смуги Лозовенківського водосховища, оскільки знаходиться у 50 м зоні, яка згідно зі статтею 60 ЗК України, статтею 88 ВК України встановлена для таких водосховищ. У проєкті землеустрою відсутній кадастровий план земельної ділянки, в актах погодження меж відсутні відомості про суміжних землекористувачів, а саме ТОВ "Харків-Капітал", ГО "Харківська обласна організація "Чайківка", кадастровий номер земельній ділянці присвоювався двічі, що суперечить нормам ЗК України. У подальшому призначення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства змінено на земельну ділянку для ведення садівництва, що заборонено робити у прибережній захисній смузі. Постановою Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 -задоволена, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 06 червня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, виконуючи вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судових рішень, з'ясовано, що за ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області земельні ділянки не обліковуються, розпорядження голови районної державної адміністрації про затвердження проєкту відведення земельної ділянки позивачу не видавалось, а також відсутнє розпорядження голови обласної державної адміністрації про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка". Відсутня інформація у районній державній адміністрації щодо розпорядження про надання земельної ділянки в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області. Преюдиційним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Харків-Капітал" до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про скасування розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації від 09 листопада 2010 року №1058 та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року № ЯЛ 165355. Отже, цим судовим рішенням встановлено законність оспорюваного розпорядження районної державної адміністрації та виданого ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку. Отже, позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено порушення його прав оспорюваними розпорядженням районної державної адміністрації і державним актом на право власності на земельну ділянку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №619/2302/15-ц з Дергачівського районного суду Харківської області. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2020 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно розглянуто справу без участі представника позивача, оскільки він перебував на лікарняному, а строк дії довіреності іншого представника закінчився. На землях рекреаційного призначення, прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також заборонено садівництво та городництво, ведення особистого селянського господарства, під яке була незаконно відведена ОСОБА_1 спірна земельна ділянка. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 не є преюдиційним, оскільки ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" не приймала участі при розгляді вказаної справи. ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" звернулась з вимогами про відновлення права на оренду спірної земельної ділянки, яку незаконно, з порушенням норм земельного законодавства відведено ОСОБА_1, яка намагається повністю захопити у подальшому прибережну захисну смугу і під'їзну дорогу до берегу Лозовенківського водосховища. Права позивача на оренду земельної ділянки підтверджуються розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 30 грудня 2005 року №777, яке є чинним, хоча Харківська обласна державна адміністрація відмовила у погодженні проєкту землеустрою, але їх дії наразі оскаржуються. Дергачівською районною державною адміністрацією Харківської області у порушення земельного законодавства спірну земельну ділянку виділено ОСОБА_1 за рахунок земель державної власності рекреаційного призначення, прибережної захисної смуги Лозовенківського водосховища для ведення особистого селянського господарства, а потім під садівництво. Доводи особи, яка подала відзив У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. За позивачем не обліковуються земельні ділянки на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області, розпорядження голови районної державної адміністрації про затвердження проєкту відведення земельної ділянки позивачу не видавалось. Преюдиційним рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 встановлено законність розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та виданого ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку. У листопаді 2020 року ТОВ "Харків-Капітал" подало відзив на касаційну скаргу, в якому підтримала її доводи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 30 грудня 2005 року №777 ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" надано дозвіл на розроблення проєкту відведення із земель державної власності земельної ділянки, площею 0,8 га, що знаходиться на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту для передачі в оренду, терміном на 5 років, для створення зони відпочинку, із зміною цільового призначення із категорії земель іншого призначення на категорію земель рекреаційного призначення (а. с. 6, т. 1). 18 січня 2008 року розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №35 внесено зміни до вищевказаного розпорядження районної державної адміністрації, а саме змінено у пункті 1 розпорядження слова "категорія земель іншого призначення", словами "із категорії земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення". 09 листопада 2010 року розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №1058 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства. Передано безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту, загальною площею 0,1813 га, за рахунок земель запасу державної власності із категорії земель сільськогосподарського призначення (сіножаті), без зміни цільового призначення, але зі зміною цільового використання для ведення особистого селянського господарства (а. с. 7, т. 1). 18 квітня 2011 року ОСОБА_1 на підставі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 липня 2010 року №1058 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку. ОСОБА_1 відчужила вищезазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2014 року. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року, яке переглядалося в апеляційному та касаційному порядку, у справі №619/777/14 відмовлено у задоволенні позову ТОВ "Харків-Капітал" до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про скасування розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації від 09 листопада 2010 року №1058 та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року № ЯЛ 165355 (а. с. 96-99, т. 1). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувану постанову апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічне положення закріплено у частині першій статті 4 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; аналогічне положення закріплено у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, виконавши висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року при попередньому скасуванні судових рішень, дійшов обґрунтованого висновку про те, що за ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області земельні ділянки не обліковуються, що підтверджується листом відділу Держземагентства у Дергачівському районі Харківської області від 08 липня 2015 року (а. с. 25, т. 7). Крім того, розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області про затвердження проєкту відведення земельної ділянки позивачу не видавалось, що підтверджується листом Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 18 серпня 2015 року (а. с. 180, т. 1). Відсутня інформація у районній державній адміністрації щодо розпорядження про надання земельної ділянки в оренду ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області. Проєкти розпоряджень голови обласної державної адміністрації про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про надання земельної ділянки в оренду або про зміну цільового призначення земельної ділянки позивача на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області не готувалися та відповідні розпорядження головою обласної державної адміністрації не видавалися. Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 встановлено законність розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та виданого ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Дійсно, у вказаній справі позивач участі не брав, зазначене рішення суду для нього не є преюдиційним, проте Верховний Суд погоджується з апеляційним судом, що позивач своїх вимог не довів. Ураховуючи викладене, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено порушення його прав оспорюваними розпорядженням районної державної адміністрації і державним актом на право власності на земельну ділянку, виданим на ім'я ОСОБА_1. Виконуючи вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судових рішень, апеляційний суд ухвалою від 03 лютого 2020 року призначив судову земельно-технічну експертизу з метою з'ясування, чи має місце перетин меж земельних ділянок з кадастровими номерами: 6322055900:04:000:0163 та 6322055900:04:000:0034, але вона проведена не була, оскільки клопотання експерта про надання додаткових матеріалів (вихідних даних), протягом 45 днів не задоволено, вартість експертизи не оплачена. Таким чином, апеляційний суддійшов вірного висновку про те, що відсутні належні та допустимі докази перетину спірних земельних ділянок, про що також стверджував позивач. Верховний Суд зазначає, що надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є тотожним передачі земельної ділянки у власність або користування, оскільки отримання дозволу на розробку відповідного проєкту землеустрою свідчить про можливі наміри заявника щодо розробки цього проєкту, із відповідним визначенням цільового призначення земельної ділянки у процесі розробки землевпорядної документації і за наслідком такої розробки затвердження вказаного проєкту відповідним органом та у подальшому, можливо, отримання відповідної земельної ділянки у власність чи користування. Вищевказане узгоджується з правовим висновком викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року у справі №2340/4521/18, провадження № К/9901/14020/19. До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі №280/179/19, провадження №14-567 цс 19. Крім того, Харківська обласна державна адміністрація відмовила позивачу у затвердженні проєкту землеустрою, що підтверджує висновки апеляційного суду про те, що права позивача не порушені й цим спростовуються відповідні доводи касаційної скарги. Те, що позивачем наразі оскаржується у судовому порядку вказана відмова Харківської обласної державної адміністрації, не свідчить про незаконність судового рішення апеляційного суду на час його ухвалення. Посилання касаційної скарги на те, що апеляційним судом безпідставно розглянуто справу без участі представника позивача, оскільки він перебував на лікарняному, а строк дії довіреності іншого представника закінчився, на увагу не заслуговують, оскільки 25 червня 2020 року голова ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" отримав повістку, що підтверджується повідомлення про вручення (а. с. 108, т. 7), тобто був належним чином повідомлений про розгляд справи, унаслідок чого не був позбавлений можливості забезпечити явку іншого представника. При цьому згідно зі статтею 372 ЦПК України неявка сторони, належним чином повідомленої про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд не знайшов підстав для відкладення розгляду справи, визнавши причини зазначені головою ГО "Харківська обласна організація "Чайківка" неповажними, оскільки останнім не надано належних доказів перебування у лікарні. Доводи касаційної скарги про те, що рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 11 листопада 2014 року у справі №619/777/14 не є преюдиційним, безпідставні, так як при розгляді справи №619/777/14 вирішувалося питання щодо відповідності положенням земельного законодавства оспорюваних позивачем у цій справі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 09 листопада 2010 року №1058 та виданого на ім'я ОСОБА_1 державного акту на право власності на земельну ділянку від 18 квітня 2011 року. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу громадської організації "Харківська обласна організація "Чайківка" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 квітня 2021 року м. Київ справа №154/3667/19 провадження №61-15002св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Володимир-Волинська міська рада Волинської області, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року у складі судді Лященка О. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В. у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Володимир-Волинської міської ради Волинської області, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з вищевказаним позовом, в якому просили визнати недійсним рішення Володимир-Волинської міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 про надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,068 га за адресою: АДРЕСА_1. Зазначений позов мотивували тим, що рішенням Володимир-Волинської міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 було передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,680 га для обслуговування житлового будинку у АДРЕСА_1. Зазначене рішення не відповідає вимогам закону, оскільки ОСОБА_3 не мала права на приватизацію земельної ділянки площею 0,068 га і такими діями порушено їх право на користування житловим будинком та земельною ділянкою. Їм на праві власності належать житловий будинок та земельна ділянка площею 0,0618 га із цільовим призначенням - для обслуговування вказаного житлового будинку. ОСОБА_3 є сусідкою і їй на праві власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Вони разом з відповідачем мали спільний проїзд до своїх будинків із АДРЕСА_1 рішенням від 28 квітня 2017 року передала зазначений проїзд у власність ОСОБА_3, яка встановила огорожу на проїзді, чим перекрила їм заїзд до будинку. Міська рада на численні звернення щодо порушення їхніх прав не виявила порушень законодавства. Відповідач ОСОБА_3 мала право на приватизацію тільки 0,06 га, оскільки за договором купівлі-продажу від 04 серпня 2016 року набула право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, та набула право на земельну ділянку площею 0,06 га у межах, які були встановлені у 1959 році. Згідно з листом Володимир-Волинського міськвиконкому від 05 березня 2018 року рішення міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 було прийняте на підставі технічної документації, виготовленої у 2016 році для ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які були попередніми власниками житлового будинку. У технічній документації площу земельної ділянки з невідомих причин збільшили із 0,06 га до 0,068 га, безпідставно включили проїзд площею 0,008 га, який міська рада ніколи не надавала їм у користування. Технічну документацію не погоджено із сусідніми власниками та землекористувачами. У акті погодження меж відсутня дата його складання і не зазначено площі земельної ділянки. Акт приймання-передачі межових знаків також не містить дати його складання. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачами не надано належних та допустимих доказів будь-яких порушень при прийнятті Володимир-Волинською міською радою рішення від 28 квітня 2017 року №17/18, а також не доведено порушення прав позивачів чи позбавлення їх права використовувати приватизовану ОСОБА_3 земельну ділянку за цільовим призначенням. Постановою Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки районного суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 мала право на користування земельною ділянкою лише тільки площею 0,06 га, яка була надана на підставі рішення Володимир-Волинського міськвиконкому від 19 березня 1959 року №91 для будівництва її житлового будинку. Це рішення є єдиним правовстановлюючим документом, який встановлює право на приватизацію земельної ділянки. Міська рада безпідставно передала у приватну власність ОСОБА_3 дорогу площею 0,008 га, яка не була надана у користування для обслуговування житлового будинку і на якій був спільний проїзд до житлових будинків позивачів та відповідача ОСОБА_3. Технічна документація із землеустрою, на підставі якої була проведена приватизація земельної ділянки ОСОБА_3 не містить рішення Володимир-Волинського міськвиконкому від 19 березня 1959 року №91 про надання земельної ділянки площею 0,06 га для будівництва житлового будинку. Суд безпідставно прийняв як правовстановлюючий документ технічну документацію із землеустрою для приватизації ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,068 га. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що права позивачів не порушені, оскільки вона має можливість зробити заїзд до свого будинку в іншому місці. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 20 січня 2021 року до Верховного Суду від Володимир-Волинської міської ради Волинської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що помилковими є доводи касаційної скарги про те, що при виготовленні технічної документації було порушено вимоги статті 55 Закону України "Про землеустрій" та пункту 2.8 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, в яких зазначено, що технічної документації із землеустрою додається документ, який посвідчує право на користування цією земельною ділянкою. В даному випадку мало місце розроблення технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки, вимога щодо долучення до неї копії документа, що посвідчує право на земельну ділянку не застосовується. У складі технічної документації є акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки, в якому, зокрема є погодження позивача ОСОБА_1. Оспорюване рішення було прийнято 27 квітня 2017 року, а ОСОБА_2 набула право власності на 42/100 частин житлового будинку за договором дарування від 31 липня 2017 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Рішення міської ради про безоплатну передачу земельної ділянки ОСОБА_3, яка придбала житловий будинок у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 приймалося вже до зареєстрованої земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. 25 січня 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Лесик С. І. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що рішення міської ради про безоплатну передачу земельної ділянки ОСОБА_3, яка придбала у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 приймалося вже до зареєстрованої земельної ділянки на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Під час розгляду справи не було надано доказів, які б підтверджували факт існування права користування спільним проїздом до житлових будинків позивачів. У складі технічної документації є акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки, в якому, зокрема є погодження ОСОБА_1, а позивач ОСОБА_2 набула право власності на 42/100 частин житлового будинку за договором дарування лише 31 липня 2017 року. Отже, ОСОБА_1 згідно з актом погодження меж погодила передачу у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_3, а ОСОБА_2 стала власником житлового будинку вже після передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3, тому твердження позивача про порушення її прав є безпідставними та необґрунтованими. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Володимир-Волинського міського суду Волинської області. 12 січня 2021 року справа №154/3667/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішення виконкому Володимир-Волинської міської ради від 19 березня 1959 №91 ОСОБА_6 було виділено земельну ділянку під індивідуальне будівництво по АДРЕСА_2, загальною площею 600 кв. м. ОСОБА_6 не було виготовлено землевпорядної документації, а тому вказана земельна ділянка не була сформована. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0680 га за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 0710200000:003:7171. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 04 серпня 2016 року продали у власність ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 82,1 кв. м. Рішенням Володимир-Волинської міськради від 28 квітня 2014 року №17/18 вирішено затвердити технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) земель житлової і громадської забудови у місті Володимир-Волинський із земель комунальної власності згідно з додатком 1. Передати у власність громадянам земельні ділянки, зазначені в пункті 1. Зареєструвати право власності на земельні ділянки відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". В додатку №1 до рішення Володимир-Волинської міськради №17/18 від 28 квітня 2014 року Список громадян, яким затверджується технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок із земель комунальної власності, які знаходяться у їхньому користуванні, у власність, вказана землекористувач ОСОБА_3, місце надання земельної ділянки - АДРЕСА_1, кадастровий №0710200000:01:003:7171, площа - 680 кв. м, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розроблена за замовленням ОСОБА_4 та ОСОБА_5 містить: завдання на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ; пояснювальну записку; заяву ОСОБА_4 та ОСОБА_5; копію свідоцтва про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_4; копію свідоцтва про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_5; копії паспортів заявників; копії витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданих на ім'я заявників; копія технічного паспорту; план меж земельної ділянки за результатами кадастрової зйомки; ситуаційна схема земельної ділянки; план меж земельної ділянки; кадастровий план зовнішніх меж земельної ділянки; акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки; акт приймання-передачі межових знаків на зберігання та відповідає п. 2.8. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376. Як зазначено в Завданні на складання технічної ОСОБА_4 та ОСОБА_5, "кінцевим результатом робіт є встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками". Судами також встановлено те, що у складі цієї технічної документації є акт погодження в натурі зовнішніх меж земельної ділянки, в якому, зокрема є погодження позивача ОСОБА_1. Оспорюване позивачами рішення Володимир-Волинської міської ради було прийняте 28 квітня 2017 року, а позивач ОСОБА_2 набула право власності на 42/100 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 за договором дарування від 31 липня 2017 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, тобто на час прийняття оспорюваного рішення не була співвласником житлового будинку і не мала права користування земельною ділянкою. Також судами встановлено та не заперечувалося сторонами те, що житловий будинок позивачів безпосередньо межує із проїжджою частиною, вони мають безперешкодний доступ до власного житлового будинку, що підтверджується долученою копією кадастрового плану зовнішніх меж земельної ділянки, переданої у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в якому зазначено, що відстань від А до Б є землями загального користування (АДРЕСА_1). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що рішенням Володимир-Волинської міської ради від 28 квітня 2017 року №17/18 було передано у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,680 га, проте вказане рішення не відповідає вимогам закону, оскільки остання не мала права на приватизацію земельної ділянки і такими діями порушено їх право на користування належним їм на праві власності житловим будинком та земельною ділянкою. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Частиною другою статті 120 ЗК України передбачено, що якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагатиусунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків та об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації) (стаття 377 ЦК України). Згідно з частиною чотирнадцятою статті 186 ЗК України технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) погодженню не підлягає і затверджується: Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна ділянка перебуває у державній або комунальній власності; власником земельної ділянки, у разі якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності. Відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державний земельний кадастр" у разі якщо на земельній ділянці, право власності (користування) на яку не зареєстровано, розташований житловий будинок, право власності на який зареєстровано, кадастровий номер на таку земельну ділянку присвоюється за заявою власників такого будинку на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Забороняється вимагати для присвоєння земельній ділянці кадастрового номера інші документи. Такий кадастровий номер є чинним з моменту його присвоєння. Згідно з пунктом "е " частини десятої статті 55 Закону України "Про землеустрій" технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає копію документа, що посвідчує право на земельну ділянку (у разі проведення робіт щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до пунктів 4.1., 4.3. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється при повній (частковій) втраті в натурі (на місцевості) межових знаків, їх пошкодженні, яке унеможливлює використання межових знаків, а також при розгляді земельних спорів між власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок. Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі раніше розробленої та затвердженої відповідно до ст. 186 ЗК України документації із землеустрою. У разі відсутності такої документації розробляється технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Таким чином, тягар доказування обґрунтованості заявлених позовних вимог покладено на позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою ту обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність порушення прав позивачів при прийнятті Володимир-Волинською міською радою рішення 28 квітня 2017 року №17/18, а також не доведено порушення прав позивачів ОСОБА_3 при приватизації земельної ділянкою. Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 25 травня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №554/6690/19 провадження №61-5467св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючої - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Бондаревської С. М., Одринської Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 08 серпня 1998 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2019 року. Від шлюбу мають двох спільних дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ: Під час перебування у шлюбі вони набули у власність садовий будинок у садовому товаристві "Спорт" за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 21947064), що розташований на двох земельних ділянках, загальною площею 0,30 га, а саме: площею 0,10 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227, для індивідуального дачного будівництва та площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226, для ведення особистого селянського господарства. Незважаючи на те, що він є реєстраційним власником зазначеного вище нерухомого майна, а саме майно - спільною сумісною власністю подружжя, відповідач чинить йому перешкоди у користуванні та розпорядженні таким. Посилаючись на наведене, з урахування уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив: - усунути йому перешкоди у користуванні дачним будинком та земельною ділянкою шляхом зобов'язання ОСОБА_7 не чинити перешкоди у доступі до вказаного нерухомого майна, користуванні та розпорядженні ним; - здійснити поділ в натурі спільного сумісного майна подружжя відповідно до варіанту №1 висновку експерта від 18 березня 2020 року №133. - стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошову компенсацію перевищення її частки у нерухомому майні у розмірі 124 990,00 грн. - зобов'язати ОСОБА_8 виконати перебудови, а саме: закласти дверний проріз між приміщеннями №1-2 та №1-1; закласти дверний проріз між приміщеннями №1-5 та №1-1; улаштувати дверний проріз між приміщеннями №1-2 та №1-5; улаштувати дверний проріз на місці віконного у приміщенні №1-6 для входу у частину, що виділяється їй; улаштувати зовнішній сходовий марш для її підйому на другий поверх; закласти дверний поріз між приміщеннями №1-8 та №1-11; обладнати виділені частини самостійним електропостачанням. У вересні 2019 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності. Заяву мотивували тим, що ОСОБА_2 є їх донькою, починаючи з 27 грудня 2001 року вони проживали однією сім'єю з ОСОБА_1, ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1; з 20 березня 2002 року сторони спільно проживали, як одна сім'я, за адресою: АДРЕСА_2. Згідно зі свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_1 від 11 квітня 2005 року, виданим Головним управлінням з питань житлово-комунального обслуговування населення, вони разом з ОСОБА_1, ОСОБА_2 у порядку приватизації набули у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_3. Облаштування спільного житла, харчування, завжди відбувалося спільно усіма членами сім'ї. Оплату комунальних послуг здійснювали вони. Садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1, будувався за спільні кошти всіх членів сім'ї, у тому числі за їх рахунок, з метою спільного сімейного відпочинку та спілкування. Протягом усього часу їх спільного проживання у спірному будинку здійснювався поточний ремонт, опоряджувальні роботи. Вони постійно обробляли земельну ділянку біля садового будинку та займались городництвом, а також оплачували комунальні послуги та податок за користування земельною ділянкою. Фактично вони проживали спільно однією сім'єю з ОСОБА_1, ОСОБА_2 до серпня 2018 року. Посилаючись на те, що сім'я може створюватися не лише на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, але і на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просили: - встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3, ОСОБА_4, разом із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року; - визнати об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 21947064). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 червня 2020 року прийнято відмову ОСОБА_1 від частини позовних вимог, а саме від вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошової компенсації за перевищення його частки в нерухомому майні у розмірі 124 990,00 грн та закрито провадження у справі у цій частині позовних вимог. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3, ОСОБА_4, разом із ОСОБА_1 та ОСОБА_2, починаючи із 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року. Визнано об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 21947064). Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю факту проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 починаючи з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, а також факту набуття в результаті спільної праці та за спільні кошти ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірного садового будинку та проведення у ньому поточного ремонту. Зазначених висновків суддійшов на підставі наявних у справі доказів, у тому числі пояснень свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 про те, що ОСОБА_3 приймав безпосередню участь у будівництві садового будинку, зокрема, підписував акти приймання-передачі виконаних робіт, договори, надавав кошти на фінансування будівництва, придбавав будівельні матеріали; сусіди постійно бачили на будівництві спірного садового будинку подружжя ОСОБА_15, їх зять ОСОБА_1 лише інколи навідувався у гості. Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1, суд виходив з недоведеності ним позовних вимог та обставин, викладених у позовній заяві щодо наявності перешкод у користуванні спірним майном з боку відповідача та третіх осіб. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, з урахуванням ухвали Полтавського апеляційного суду від 03 березня 2021 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 вересня 2020 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії; задоволення позову третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які заявлять самостійні вимоги на предмета спору, про встановлення факту проживання однією сім'єю; вирішення розподілу судових витрат скасовано, ухвалено в цій частині нове судове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії задоволено частково. Проведено поділ садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю подружжя, відповідно до варіанту №2.1 (додаток №3) висновку експерта №133 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, складеного 18 березня 2020 року судовим експертом Федоровим Д. Ф. Виділено ОСОБА_1 у власність та користування у садовому будинку літ. А-2: коридор 1-1 площею 10 кв. м, коридор 1-8 площею 10,2 кв. м, кімнату 1-9 площею 18,6 кв. м, кімнату 1-10 площею 20,1 кв. м, вітальню 1-11 площею 14,2 кв. м, санвузол 1-12 площею 4 кв. м, як показано на схемі жовтим кольором (додаток №3); альтанку "Г", хвіртку №3, частину огорожі №4, вигреб №5, вигреб №6, що становить 21/50 частин садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Виділено ОСОБА_2 у власність та користування у садовому будинку літ. А-2: коридор 1-1 площею 4,2 кв. м, хол 1-2 площею 21,6 кв. м, кухню 1-4 площею 8,4 кв. м, коридор 1-5 площею 2,0 кв. м, топічну 1-6 площею 1 кв. м, санвузол 1-7 площею 2,2 кв. м, як показано на схемі зеленим кольором (додаток №3); баню Б, літню кухню Б1, гараж Б2, вбиральню В, ворота №1, ворота №2, частину огорожі №4, колодязь №7, що становить 29/50 садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 провести перебудови: закласти дверний проріз між приміщеннями №1-2 та №1-1, улаштувати перегородку в приміщенні №1-1, розділивши його на два коридори відповідно до схеми додатку №3. Зобов'язано ОСОБА_2 провести перебудови: улаштувати дверний проріз на місці віконного у приміщенні №1-1 для входу в частину, що їй виділяється. Зобов'язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обладнати виділені їм частини садового будинку самостійним електропостачанням. Порядок користування горищем проведено по лінії розподілу садового будинку без установлення перегородки. Проведено поділ земельних ділянок площею 1014 кв. м, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 та площею 2000 кв. м, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226, відповідно до варіанту №2.1. висновку експерта від 18 березня 2020 року №133 (додаток №7). Виділено у власність та користування ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1419 кв. м, у тому числі у земельній ділянці площею 0,1014 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 - 882 кв. м, у земельній ділянці площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226 - 537 кв. м, як показано на схемі жовтим кольором. Виділено у власність та користування ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1419 кв. м, у тому числі у земельній ділянці площею 0,1014 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 - 882 кв. м, у земельній ділянці площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226 - 537 кв. м, як показано на схемі зеленим кольором. У загальне користування співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виділено 176 кв. м, у тому числі: у земельній ділянці площею 0,1014 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227 - 132 кв. м, у земельній ділянці площею 0,2000 га, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226 - 44 кв. м, як показано на схемі червоним кольором. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію різниці у вартості виділених їм часток, у розмірі 99 992,00 грн. У задоволенні позову третіх осіб ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, відмовлено. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 6 705,00 грн з кожного. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії; задоволення позову третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які заявлять самостійні вимоги на предмет спору, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності, апеляційний суд виходив з того, що основною підставою створення сім'ї законодавець визначив шлюб. Норми статей 60, 71 СК України та частини третьої статті 368 ЦК України встановлюють презумпцію спільної власності подружжя щодо майна, яке набуто подружжям під час шлюбу. Встановлюючи правовий режим такого майна, визначальним для віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя є його придбання у період шлюбу. Зважаючи на відсутність між подружжям ОСОБА_16 і третіми особами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договору щодо створення об'єкта спільної власності - спірного садового будинку, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зазначене нерухоме майно є їх спільною сумісною власністю. Надані третіми особами до матеріалів справи накладні, квитанції, товарні чеки, акти приймання виконаних робіт за адресою спірного садового будинку, підписані ОСОБА_3, не можуть бути визнані доказами створення третіми особами разом із подружжям ОСОБА_16 спільної сумісної власності, оскільки між сторонами відсутній договір щодо створення такого майна. Крім того, треті особи та відповідач ОСОБА_2 не надали доказів на підтвердження того факту, що така допомога надавалася подружжю не безоплатно. Апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на докази їхньої безпосередньої участі у фінансуванні будівництва, подальшого ремонту та утриманні спірного садового будинку, зазначивши, що такі докази допустимими для встановлення правового статусу спірного садового будинку як об'єкта спільної сумісної власності сторін та третіх осіб за відсутності між ними відповідної домовленості. Відповідачкою ОСОБА_2 та третіми особами не доведено, що надання останніми допомоги у будівництві спірного будинку здійснювалося на умовах повернення коштів чи на умовах набуття ними права власності на цей будинок. Сам по собі факт участі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у приватизації квартири АДРЕСА_3 не доводить факту проживання однією сім'єю ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, та не спростовує презумпції спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_16 на спірний садовий будинок. Вирішуючи питання про поділ у натурі спірного садового будинку та земельних ділянок, на яких він розташований, апеляційний суд з урахуванням інтересів сторін, дотримання принципу пропорційності, а також найбільш сприятливих для сторін умов використання садового будинку та земельних ділянок, вважав за доцільне здійснити їх поділ відповідно до запропонованих судовим експертом варіантів у висновку від 18 березня 2020 року №133, а саме - варіанту 2.1. щодо поділу садового будинку (додаток №3) та варіанту 2.1 щодо поділу земельних ділянок. Апеляційний суд взяв до уваги, що за вказаним варіантом наявна технічна можливість провести розподіл садового будинку в частках, які хоч і не є рівними, однак грошова компенсація різниці у вартості часток є меншою, ніж згідно із запропонованим експертом першим варіантом поділу. При цьому першому співвласнику виділяється 29/50 частин, що більше за ідеальну частку на 99 992,00 грн, а другому співвласнику - 21/50 частин. Оскільки позивач не заперечував проти одержання грошової компенсації різниці вартості часток, апеляційний суд визнав за можливе обрати саме такий варіант та стягнув з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивача вказану суму грошової компенсації. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 на постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, у якій він як підставу касаційного оскарження посилався на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України у постанові від 24 квітня 2013 року у справі №6-23цс13, Верховним Судом у постановах від 20 березня 2019 року у справі №521/13148/17, 03 квітня 2019 року у справі №454/1882/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №379/1186/18 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема вказував на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_3, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що апеляційний суд застосував норми статті 60 СК України та частини третьої статті 368 ЦК України без урахування висновків щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах про поділ майна подружжя, викладених у: - постанові Верховного Суду від 20 березня 2020 року у справі №521/13148/17 (провадження №61-36532св18) про те, що "відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття)". - постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року у справі №6-23цс13 наведено обов'язкові для всіх судів висновки про обов'язковість застосування частини четвертої статті 368 ЦК України, якою встановлено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. - постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №454/1882/16-ц (провадження №61-46147св18) вказано, що "законодавство на час виникнення права на забудову, протягом часу забудови належної земельної ділянки та протягом шлюбних правовідносин відрізняло декілька підстав для набуття права спільної (сумісної або часткової) власності на майно: зокрема, за наслідками шлюбних правовідносин (спільна сумісна власність) та за наслідками спільної праці або укладання інших угод не заборонених законом (спільна часткова або спільна сумісна власність). При цьому право спільної власності подружжя презюмується на підставі факту укладення шлюбу та може бути спростовано за умови доведення, що майно придбане не за рахунок спільних коштів подружжя, а право спільної часткової власності осіб, які об'єднались для створення спільного майна визначається на підставі наданих цими особами доказів та у частках відповідно до розміру вкладених коштів або/та вартості особистої праці. Відтак, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, яка виникла за час дії зазначеного законодавства, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу, а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю тощо. Суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули та не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог ОСОБА_17 та ОСОБА_18, зокрема за рахунок яких коштів та чиєї праці здійснено будівництво спірного жилого будинку, дійсну дату завершення будівництва й ступінь готовності жилого будинку, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_17 в частині визнання за нею права забудовника щодо 1/2 частини спірного будинку. При цьому, вважаючи доведеним факт спільною сумісної власності ОСОБА_17 та ОСОБА_19 щодо спірного будинку, суди не навели на підтвердження цього жодного належного й допустимого доказу та взагалі не врахували доводів ОСОБА_18, якого рішенням виконавчого комітету Сокальської міської ради від 10 березня 1988 року №107 визнано співзабудовником вказаного житлового будинку про його участь у будівництві як працею так і грошовими коштами, та доводів відповідача ОСОБА_20 щодо надання сину ОСОБА_19 грошової допомоги на здійснення будівництва спірного жилого будинку". Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у частині вирішення позову третіх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які заявлять самостійні вимоги на предмет спору, про встановлення факту проживання однією сім'єю, апеляційний суд не надав належної оцінки доказам, долученим ним до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1, а саме: копії протоколу №5 спільного засідання профспілкового комітету та облдержадміністрації від 05 грудня 2000 року, виписці з протоколу №30 засідання профспілкового комітету апарату облдержадміністрації від 28 грудня 2001 року, ордеру на жиле приміщення від 22 січня 2002 року №1, що підтверджують той факт, що ОСОБА_3 разом з членами його сім'ї, до якої входив і ОСОБА_1, було поставлено на квартирний облік та в подальшому забезпечено спільним житлом. Зазначав, що апеляційний суд в порушення норм процесуального права у частині розподілу судових витрат, не урахував висновки щодо застосування статті 141 ЦПК України, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (провадження №14-626цс18) та у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі №379/1186/18 (провадження №61-18252св19), та фактичні обставини справи, зокрема, що він як особа з інвалідністю ІІ групи звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", а тому безпідставно стягнув з нього на користь позивача судовий збір у розмірі 6 795,00 грн. У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, у якій вона як на підставу касаційного оскарження посилалася на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17, від 24 березня 2020 року у справі №367/3800/14-ц, від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц, від 10 лютого 2021 року у справі №207/41/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, що суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_2, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що застосовуючи до спірних правовідносин статтю 60 СК України, апеляційний суд не урахував висновки викладені Верховним Судом у постановах від 24 березня 2020 року у справі №367/3800/14-ц (провадження №61-15939св19), від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц (провадження №61-12353св20), від 10 лютого 2021 року у справі №207/41/17 (провадження №61-14757св19) у подібних правовідносинах про те, що "застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але і той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам". Апеляційний суд не надав належної оцінки її запереченням, а також доводам ОСОБА_3, ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_1 не надав жодного належного, допустимого, достовірного та достатнього доказу його особистої участі у будівництві спірного садового будинку, а також доказів на спростування доводів та наданих третіми особами доказів на підтвердження їх особистої фінансової участі у будівництві садового будинку та фактичного проживання однією сім'єю. Натомість, суд без належного обґрунтування відхилив надані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 докази на підтвердження факту проживання однією сім'єю та визнання спірного нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності, зокрема не надав належної оцінки: копії протоколу №5 спільного засідання профспілкового комітету та облдержадміністрації від 05 грудня 2000 року; виписці з протоколу №30 засідання профспілкового комітету апарату облдержадміністрації від 28 грудня 2001 року; ордеру на жиле приміщення від 22 січня 2002 року №1, що підтверджують факт поставлення ОСОБА_3 разом з членами його сім'ї, до якої входив і ОСОБА_1, на квартирний облік та в подальшому забезпечення їх спільним житлом. Здійснивши поділ спірного судового будинку в натурі з відступом від рівності часток співвласників, та стягнувши з неї грошову компенсацію на користь ОСОБА_1, апеляційний суд застосував норму статті 71 СК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17 (провадження №61-48496св18) про те, що "за змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина 4 статті 71 СК України). Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. У разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності". Вирішуючи позов ОСОБА_1 про поділ спірного нерухомого майна у натурі згідно із запропонованими судовим експертом варіантами, апеляційний суд у мотивувальній частині не навів висновків щодо розподілу між сторонами гаража 1-3 площею 19,7 кв. м, та в резолютивній частині не вирішив питання про виділення їй у власність зазначеного приміщення. Поза оцінкою апеляційного суду залишився і той факт, що згідно з обраним судом варіантом поділу садового будинку, до вартості її частки у розмірі 1 243 392,00 грн включено вигреб №5 вартістю 8 334,00 грн та вигреб №6 вартістю 8 334,00 грн, тоді як зазначені господарські споруди виділено у власність ОСОБА_1, а тому вважала необґрунтованим визначений судом розмір грошової компенсації, який стягнуто з неї на користь позивача. Покладаючись на висновок експерта від 18 березня 2020 року №133, апеляційний суд не звернув увагу, що він містить суттєві недоліки, зокрема з додатку №3 убачається, що після проведення запропонованих перебудов, у ОСОБА_2 буде відсутнім вхід до холу 1-2 площею 21,6 кв. м, оскільки існуючий дверний проріз між приміщеннями №1-2 та №1-1 повинен бути закладений ОСОБА_1, а інших входів до кімнати немає. Вказувала також на те, що апеляційний суд належно не мотивував обраний ним варіанту поділу садового будинку у натурі, зокрема чому саме такий варіант поділу ураховує інтереси обох сторін з огляду на те, що суд виділив у власність ОСОБА_1 повністю обладнані для проживання та відпочинку житлові приміщення, тоді як їй - лише одну житлову кімнату (хол 1-2), всі інші виділені їй приміщення є або нежилими, або мають підсобний характер, незважаючи на те, що на її утриманні перебуває донька ОСОБА_21, інтереси якої фактично не були враховані. Стягуючи з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію різниці вартості часток у розмірі 99 992,00 грн, апеляційний суд не надав належної оцінки її доводам про те, що вона не має фінансової можливості внести на депозитний рахунок суду необхідну грошову компенсацію. У зв'язку з цим ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою про відмову від вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошової компенсації за перевищення вартості його частки у нерухомому майні в розмірі 124 990,00 грн, яка була прийнята ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 червня 2020 року та закрито провадження у справі у цій частині. У червні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви представника ОСОБА_1 - адвоката Колєснікова В. О. на касаційну скаргу ОСОБА_2 та касаційну скаргу ОСОБА_3, у якій він просив відмовити у їх задоволенні, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з'ясував обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені у судовому засіданні та правильно застосував норми матеріального права. Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки на доводи і заперечення сторін та третіх осіб, а тому вважав його законним та обґрунтованим. Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 серпня 1998 року, який розірвано рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 квітня 2019 року. ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4. На підставі рішення 21 сесії 23 скликання Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області від 25 вересня 2001 року ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,30 га, що розташована на території с. Нижні Млини Щербанівської сільської ради, для ведення особистого підсобного господарства, з них 0,1000 га - для дачного будівництва. Відповідно до витягів із Державного земельного кадастру земельна ділянка площею 0,1000 га для індивідуального дачного будівництва, кадастровий номер 5324087700:00:040:0227; земельна ділянка площею 0,2000 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5324087700:00:040:0226. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданого 30 січня 2008 року Щербанівською сільською радою Полтавського району Полтавської області, Подлєсному на праві приватної власності належить садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Опис об'єкта: садовий будинок А-2, загальна площа 137,4 кв. м; баня Б; літня кухня Б1; гараж Б2; вбиральна В; альтанка Г; ворота, хвіртка №1, 2, 3; огорожа №4; вигреба №5, 6; колодязь №7. З технічного паспорта на садовий будинок станом на 23 січня 2008 року, убачається, що садовий будинок та всі будівлі і споруди 2001 року спорудження. 24 січня 2008 року та 18 квітня 2012 року ОСОБА_1 видав нотаріально посвідчені довіреності, якими уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси у відповідних органах з питання реєстрації за ним права власності на будинок та земельну ділянку. 30 січня 2008 року Щербаківською сільською радою ОСОБА_1 видано свідоцтво серії НОМЕР_2 про право власності на нерухоме майно, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1.04 лютого 2008 року Комунальним підприємством "Бюро технічної інвентаризації та містобудування Полтавського району" прийнято рішення про реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно, реєстраційний номер: 21947064, за ОСОБА_1, номер запису: 128 в книзі: 48. Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 листопада 2019 року у справі за клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Плохути О. В. призначено будівельно-технічну та земельну-технічну експертизи, на вирішення якої поставлено питання: - які можливі варіанти поділу в натурі садового будинку в садовому товаристві "Спорт", розташованому за адресою: АДРЕСА_1, з господарськими булівлями та спорудами відповідно до будівельно технічних норм, у рівних частках між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; - які можливі варіанти поділу в натурі земельної ділянки площею 0,30 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у рівних частках між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Відповідно до висновку експерта №133 за результатами судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 18 березня 2020 року: 1) по першому питанню: на підставі проведених досліджень і розрахунків експерт на кресленнях додатків №2, №3, №4 та у дослідницькій частині навів чотири технічно можливі варіанти розподілу садового будинку, господарських будівель і споруд, розташованих у садовому товаристві "Спорт" за адресою: АДРЕСА_1; 2) по другому питанню: на підставі проведених досліджень і розрахунків експерт на кресленнях додатків №6, №7, №8, №9 та дослідницькій частині навів чотири варіанти розподілу земельної ділянки площею 0,30 га (кадастровий номер 5324087700:00:040:0227, цільове призначення - для індивідуального дачного будівництва та кадастровий номер 5324087700:00:040:0226, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства), розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційних скарг та відзивів на них, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають задоволенню частково з таких підстав. Судове рішення суду апеляційної інстанцій оскаржується заявниками в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі, зобов'язання вчинити дії; та відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності, а тому суд касаційної інстанції перевіряє його законність та обгрунтованість лише у наведеній частині. Щодо вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визначення правового статусу спірного садового будинку ОСОБА_3 заявив вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, а також визнання об'єктом спільної сумісної власності членів сім'ї ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 садового будинку за адресою: АДРЕСА_1, як такого, що збудований за рахунок їх спільних коштів та спільної праці. Відповідно до пункту 1 розділу VІІ "Прикінцеві положення" СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності. Положення Кодексу законів про шлюб і сім'ю України (далі - КпШС України) не містили положень щодо встановлення за заявою заінтересованої особи факту проживання однією сім'єю. Тому встановлення факту проживання однією сім'єю у період до 01 січня 2004 року законом не передбачено. Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина четверта статті 3 СК України). Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року №5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї" членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка) ; неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки. Саме такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №14-283цс18 (провадження №14-283цс18). За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України "Про власність", стаття 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність"). Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного Цивільного кодексу України. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Як роз'яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року №7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок", відповідно до статті 12 Закону України "Про власність" у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі статтею 17 Земельного кодексу Української РСР і статтею 14 Закону України "Про власність" земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність", таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв'язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім'ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім'ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них статтею 156 Житлового кодексу Української РСР обов'язок. На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спірного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється дія ЦК України та СК України. Статтею 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) Апеляційним судом установлено, що будівництво спірного садового будинку велося подружжям ОСОБА_16 у період шлюбу, на земельній ділянці, відведеній у приватну власність ОСОБА_1. Відповідно до технічного паспорта на садовий будинок станом на 23 січня 2008 року, садовий будинок та всі будівлі і споруди 2001 року спорудження, а отже правовідносини щодо створення зазначеного нерухомого майна регулювалися нормами ЦК Української РСР 1963 року, КпШС України, Закону України "Про власність. Дослідивши наявні у справі докази, надавши їм належну оцінку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_3 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, за відсутності доказів на підтвердження того, що створення спірного садового будинку відбувалося за наявності письмової угоди між ним, ОСОБА_4 та подружжям ОСОБА_1, ОСОБА_2 про створення об'єкта спільної сумісної власності. Факт безпосередньої участі ОСОБА_3 у будівництві подружжям ОСОБА_16 спірного садового будинку та його фінансування, як правильно зазначив апеляційний суд, не є підставою для визнання за ним та ОСОБА_4 права власності на зазначене нерухоме майно. За доведеності своєї участі у будівництві цього об'єкту, вони мають право вимагати відшкодування понесених ними витрат на його будівництво. Посилання у касаційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю, апеляційний суд не надав належної оцінки доказам, долученим ОСОБА_3 до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1, а саме: копії протоколу №5 спільного засідання профспілкового комітету та облдержадміністрації від 05 грудня 2000 року, виписці з протоколу №30 засідання профспілкового комітету апарату облдержадміністрації від 28 грудня 2001 року, ордеру на жиле приміщення від 22 січня 2002 року №1 є необґрунтованим, оскільки згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Як правильно зауважив суд апеляційної інстанції, сам по собі факт участі ОСОБА_1 у приватизації квартири АДРЕСА_3 за відсутності доказів ведення спільного побуту, взаємних прав та обов'язків не доводить факт проживання ОСОБА_3, ОСОБА_4 однією сім'єю разом з подружжям ОСОБА_16 у період з 27 грудня 2001 року по серпень 2018 року, та за відсутності договору про створення об'єкта спільної власності не спростовує презумпцію спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_16 на спірний садовий будинок. Статтею 60 СК України, норми якої кореспондуються з положеннями частини третьої статті 368 ЦК України, закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18), а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Доводи касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 20 березня 2020 року у справі №521/13148/17 (провадження №61-36532св18), від 24 березня 2020 року у справі №367/3800/14-ц (провадження №61-15939св19), від 20 січня 2021 року у справі №178/90/18-ц (провадження №61-12353св20), від 10 лютого 2021 року у справі №207/41/17 (провадження №61-14757св19) у подібних правовідносинах про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна та, що застосовуючи норму статті 60 СК України, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але і, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя є необґрунтованими, оскільки викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки апеляційного суду не суперечать наведеним правовим висновкам Верхового Суду. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про неурахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17 (провадження №61-48496св18) та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи у частині вимог ОСОБА_1 про поділ майна в натурі та зобов'язання вчинити дії Статтями 70, 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Головним критерієм поділу майна як об'єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України) ; у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Установивши, що спірний садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами є подільним майном, належить сторонам на праві спільної сумісної власності, їх частки у праві спільної власності на таке майно є рівними, суд апеляційної інстанції зважаючи на відсутність згоди співвласників щодо порядку поділу цього майна та наявності між ними спору, обґрунтовано здійснив його поділ шляхом виділення сторонам належних їм часток у натурі. Доводи ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд застосував норму статті 71 СК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №754/2060/17 (провадження №61-48496св18), є неспроможними з огляду на таке. Зміст положень частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України дає підстави для висновку, що згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Вимога одного з подружжя про стягнення з іншого з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, не породжує обов'язку відповідача попередньо вносити відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду. Правила, визначені частиною п'ятою вказаної статті, застосовуються, коли позивач заявляє вимогу про виділення йому в натурі певного майна в порядку поділу, а відповідачу - пропонує грошову компенсацію. Лише у такому випадку позивач зобов'язаний попередньо внести грошові кошти на депозитний рахунок суду, які при задоволенні позову будуть виплачені відповідачу як грошова компенсація його частки у спільному майні. Аналогічні правові висновки, викладено Верховним Судом у постановах від 04 листопада 2020 року у справі №662/1069/17, від 22 березня 2021 року у справі №522/5302/16-ц. Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що у справі яка переглядається, не заявлялася вимога про стягнення з іншого із подружжя грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно, а була лише вимога про стягнення на користь другого з подружжя грошової компенсації за зменшення вартості його частки, внаслідок поділу спільного майна в натурі. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України слід дійти висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин, поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок. Обравши запропонований експертом варіант поділу 2.1 (додаток) №3 щодо поділу садового будинку та надвірних споруд та відповідний йому варіант 2.1. щодо поділу земельних ділянок (додаток №7), апеляційний суд відступив від принципу поділу (виділу частки) спільного майна пропорційно ідеальним часткам співвласників, стягнувши з ОСОБА_2 на користь позивача грошову компенсацію за зменшення вартості його частки у розмірі 99 992,00 грн. Разом з тим, суд не звернув увагу, що ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 19 червня 2020 року прийнято відмову ОСОБА_1 від вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на його користь грошової компенсації за перевищення вартості його частки у нерухомому майні в розмірі 124 990,00 грн, та закрито провадження у справі у цій частині позовних вимог. А тому обґрунтованими є аргументи заявника про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог заявлених ОСОБА_1 у суді першої інстанції. Крім того, обираючи такий варіант поділу садового будинку з надвірними спорудами та земельних ділянок, апеляційний суд хоча і встановив недоліки запропонованого експертом варіанту 2.1, зокрема не вирішення експертом питання про виділ ОСОБА_2 гаража 1-3 площею 19,7 кв. м, однак не усунув його при ухвалення судового рішення, зокрема не визначив долю зазначеного приміщення за наслідками поділу спірного садового будинку. Обгрунтованими є і доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що прийнятий судом варіант 2.1 поділу садового будинку та надвірних споруд, не містить обгрунтування, яким чином після закладення ОСОБА_1 дверного прорізу між приміщеннями №1-2 та №1-1, улаштування ним перегородки у приміщенні 1-1, а також улаштування ОСОБА_2 дверного прорізу у приміщенні 1-1, вона може користуватися приміщенням 1-2, оскільки запропонований експертом варіант поділу не визначає, де саме і ким має бути зроблений дверний проріз до приміщення 1-2, та хто зі сторін має понести такі витрати. Заслуговують на увагу також посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції помилково включив до вартості її частки вартість вигреба №5 (8 334,00 грн) та вигреба №6 (8 334,00 грн), тоді як такі господарські споруди виділено у власність ОСОБА_1, а тому суд неправильно визначив розмір грошової компенсації різниці вартості часток, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь позивача. Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 про необґрунтований розподіл апеляційним судом судових витрат Посилаючись на положення статті 141 ЦПК України, апеляційний суд за наслідками апеляційного розгляду справи вважав наявними підстави для стягнення, у тому числі з ОСОБА_3, на користь ОСОБА_1 понесених ним судових витрат у розмірі 6 705,00 грн у зв'язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. На час розгляду справи в судах попередніх інстанцій, матеріали справи не містили доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 є особою з інвалідністю, копію довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ №0028341 від 23 липня 2018 року та пенсійного посвідчення серії НОМЕР_3 від 13 вересня 2006 року на підтвердження того, що він є інвалідом ІІ групи, ОСОБА_3 долучив лише до касаційної скарги, а тому не можна вважати обґрунтованими його доводи про неправильне застосування апеляційним судом частини сьомої статті 141 ЦПК України. Разом з тим, оскільки Верховний суддійшов висновку про скасування постанови Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна у натурі та зобов'язання вчинити певні дії з направленням справи на новий апеляційний розгляд, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню і в частині розподілу судових витрат. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом підпункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Зважаючи на те, що під час касаційного розгляду знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна у натурі та зобов'язання вчинити дії неповно дослідив зібрані у справі докази, що призвело до унеможливило встановлення фактичних обставин, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування постанови Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у зазначеній частині та в частині розподілу судових витрат з направленням її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін. З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2, понесені ОСОБА_2 судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду судом, який ухвалить остаточне рішення по суті вирішення спору, а судові витрати ОСОБА_3 за розгляд справи в суді касаційної інстанції слід віднести за рахунок держави. Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна у натурі, зобов'язання вчинити дії та в частині розподілу судових витрат скасувати, направити справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Полтавського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 квітня 2021 року м. Київ справа №567/518/17-ц провадження №61-15402св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Могилянівська сільська рада Острозького району Рівненської області, третя особа - Острозька міська рада Рівненської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 19 березня 2019 року в складі судді Назарук В. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 липня 2019 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., Шимків С. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області, третя особа - Острозька міська рада Рівненської області, про визнання рішень протиправними, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Могилянівської сільської ради від 22 січня 2015 року йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення. Вказаною частиною земельної ділянки він користується більше 30 років і по межі якої ним у 1990 році встановлено огорожу. При виготовленні технічної документації на земельну ділянку було встановлено, що розмір земельної ділянки, яка може бути передана йому у власність становить 0,1077 га. Зазначений проект був поданий для затвердження до Могилянівської сільської ради з проханням передати у власність земельну ділянку, площею 0,1077 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення, на що отримав повідомлення про те, що умовою затвердження проекту землеустрою щодо передачі земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку є зміна площі земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства з площі 0,1077 га на площу 0,06 га у зв'язку з відсутністю додаткової площі на даній земельній ділянці та накладенням земельної ділянки з земельними ділянками суміжних землекористувачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Зазначав, що у зв'язку з отриманням зазначеного рішення дізнався, що стосовно частини зазначеної земельної ділянки рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 12 листопада 2014 року №420 ОСОБА_2 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, а рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 24 лютого 2017 року №141 проект землеустрою було затверджено та передано ОСОБА_2 в приватну власність земельну ділянку, площею 0,0140 га (кадастровий номер 5624285100:01:002:0206) для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення у с. Могиляни Острозького району та на підставі зазначеного рішення державним реєстратором Бернацьким А. О. зареєстровано право власності ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку. Враховуючи вищевикладене, позивач просив визнати недійсним рішення Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області від 12 листопада 2014 року №420, від 24 лютого 2017 року №141 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0140 га (кадастровий номер 5624285100:01:002:0206) для ведення особистого селянського господарства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 19 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що приймаючи рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, Могилянівська сільська рада діяла в межах наданих їй повноважень, а тому підстав для визнання незаконними оскаржуваних рішень немає, оскільки позивач не надав належних доказів правомірності набуття права користування ним спірною частиною земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. Аргументи учасників справ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами було неправильно застосовано норми матеріального права, неповно досліджено надані докази у справі, що призвело до неправильного вирішення спору. Могилянівська сільська рада незаконно прийняла рішення щодо передачі частини земельної ділянки розміром 0,014 га у власність ОСОБА_2, якою на законних підставах він користувався більше 30 років, а тому має право на отримання цієї ділянки у власність. Крім того, суд не врахував, що по межі вказаної земельної ділянки ним встановлений паркан ще у 1990 роках, а тому саме він являється належним землекористувачем незалежно від того, що формально вона перебувала у складі земель запасу сільської ради. Вважає, що при наданні спірної частини земельної ділянки відповідачу, сільська рада не врахувала, що саме він користується нею добросовісно та тривалий період, а відтак має право на її отримання у власність. Крім того, на зазначену ділянку йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою, а також зазначає, що межі землекористування ОСОБА_2 не погодженні з ним як суміжним землекористувачем. Висновок суду проте, що спірна ділянка не входить в склад земельних ділянок, що зазначенні в земельно-шнуровій книзі, рішенні сільської ради є безпідставними, оскільки рішенням Могилянівської сільської ради від 26 січня 1998 року йому надано земельну ділянку в склад якої і входить предмет спору. Суд безпідставно не врахував, як доказ законності користування спірною земельною ділянкою довідку Управління Держгеокадастру в Рівненській області від 02 березня 2016 року №03-18/224. Окрім того, суд не надав належної оцінки показам свідків, які ствердили факт землекористування спірною ділянкою ОСОБА_1 та проект землеустрою на виконання рішення від 22 січня 2015 року №434. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що рішення судів є законними та обґрунтованими, підстав для їх скасування немає. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судом Встановлено, що учасники справи є суміжними землекористувачами. Предметом спору є земельна ділянка, площею 0,0140 га, яка з правої сторони відносно АДРЕСА_2 межує з земельною ділянкою ОСОБА_3, а з лівої сторони - з земельною ділянкою ОСОБА_4. Убачається, що на підставі рішення зборів уповноважених членів колгоспу ім.17 Вересня від 24 квітня 1975 року та рішення виконкому Могилянівської сільської ради народних трудящих від 26 червня 1975 року ОСОБА_1 була надана під забудову земельна ділянка по АДРЕСА_1, площею 0,06 га. Указана земельна ділянка обліковується за ОСОБА_1 по земельно-кадастровій книзі Могилянівської сільської ради, яка заведена в 1996 році, як така, що надана під забудову. Рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 26 січня 1998 року №3 передано в приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого підсобного господарства земельну ділянку, площею 0,40 га. Зазначена земельна ділянка обліковується за ОСОБА_1 по земельно-кадастровій книзі Могилянівської сільської ради (заведена в 1996 році) як пашня. Загальний розмір земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства виділений для сім'ї Ворощуків біля ділянки, відведеної під забудову становить 0,12 га. (а. с.131 т.1) Рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 06 липня 2012 року №184 надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,06 га, яка знаходиться в АДРЕСА_1 за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови. Рішення Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області від 12 листопада 2014 року №420 надано ОСОБА_2 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 0,0140 га в АДРЕСА_2 за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення (рілля). Рішенням Могилянівської сільської ради Острозького району від 22 січня 2015 року №434 надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га в АДРЕСА_1 за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення (рілля) (КВЦПЗ-01.03). Рішення Могилянівської сільської ради Острозького району Рівненської області від 24 лютого 2017 року №141 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 0,0140 га та надано у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення в с. Могиляни Острозького району. Рішенням державного реєстратора Бернацького А. О. від 03 березня 2017 року проведено державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0140 га (кадастровий номер 5624285100:01:002:0206) для ведення особистого селянського господарства. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини другої статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Пунктом "б" частини другої статті 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Частиною першою статті 122 ЗК України регламентовано, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно зі статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Статтею 118 ЗК України визначений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Згідно з приписами частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/ або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи - позивача у справі. Крім того, законодавством передбачено, що акт органу місцевого самоврядування може визнаватися недійсним лише у випадку, коли він порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою (стаття 155 ЗК України), а визнаватися незаконним та скасовуватися правовий акт органу влади чи місцевого самоврядування може лише за позовом власника майна у випадку невідповідності закону чи порушення прав власника (стаття 393 ЦК України). Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, враховуючи те, що право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування, проте позивачем будь-яких доказів щодо надання у користування йому спірної частини земельної ділянки не надано, як і не встановлено таких обставин судом, обґрунтовано вважав, що у позивача не виникло право правомірного користування земельною ділянкою, на підставі чого дійшов правильного висновку про те, що приймаючи рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, Могилянівська сільська рада діяла в межах наданих їй повноважень, а тому підстав для визнання незаконними оскаржуваних рішень немає. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 19 березня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 липня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №369/9441/19-ц провадження №61-15345св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, представник заявника - адвокат Письменна Наталія Володимирівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Наталії Володимирівни, на постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Іванової І. В., Сліпченка О. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову до пред'явлення ним позовної заяви до суду до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про витребування безпідставно отриманих коштів у розмірі 1 612 186,00 грн та 159 900 дол. США. Заява мотивована тим, що в період з 2009 року до 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали від заявника значну суму грошових коштів, які вони привласнили та витратили на приватизацію земельних ділянок на своє ім'я та членів їхніх сімей. На день подачі заяви всі земельні ділянки, які є у власності відповідачів, виставлені на продаж, тому ненакладення арешту на земельні ділянки призведе до того, що земельні ділянки будуть знову відчужені, а оскільки відповідачі не мають у власності іншого рухомого та нерухомого майна, що призведе до неможливості виконання рішення суду в майбутньому. Ураховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельні ділянки: площею 4,3659 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0076, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5056, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5057, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,2092 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5058, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,135 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5052, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,135 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5051, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,4827 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5048, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5045, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5046, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5047, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,111 га, кадастровий номер 3222482401:01:010:0151, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,1119 га, кадастровий номер -3222482401:01:001:5061, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,9063 га, кадастровий номер -3222482400:03:008:0083, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 1,4877 га, кадастровий номер -3222482400:03:008:0080, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 2,1150 га, кадастровий номер -3222482400:03:008:0077, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 0,3974 га кадастровий номер 3222482400:03:008:0086, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 2,1247 кадастровий номер 3222482400:03:008:0079, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 2,2496 га кадастровий номер 3222482400:03:008:0081, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; площею 2,1992 га кадастровий номер 3222482400:03:008:0078, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Накладено арешт на земельні ділянки: - площею 4,3659 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0076, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5056, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5057, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,2092 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5058, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,135 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5052, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,135 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5051, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,4827 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5048, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5045, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5046, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,2 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5047, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,111 га, кадастровий номер 3222482401:01:010:0151, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,1119 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5061, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,9063 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0083, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 1,4877 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0080, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 2,1150 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0077, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 0,3974 га кадастровий номер 3222482400:03:008:0086, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка; - площею 2,1247 кадастровий номер 3222482400:03:008:0079, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельні ділянки може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у цій справі. При цьому суд врахував, що доказів на підтвердження того, що земельна ділянка площею 2,2496 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0081, та земельна ділянка площею 2,1992 га, кадастровий номер 3222482400:03:008:0078, що розташовані за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, на теперішній час належать відповідачам на праві власності до матеріалів заяви не надано, тому відсутні підстави для зазначення в ухвалі вказівки на арешт зазначених земельних ділянок. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_5 13 вересня2020 року подав апеляційну скаргу із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження РІШЕННЯ: Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року поновлено ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року. Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року скасовано в частині накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову в цій частині. В іншій частині судове рішення залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спір щодо майна існує між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, тому вжиті заходи забезпечення позову щодо земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_5, є безпідставними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Письменна Н. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду і залишити без змін ухвалу суду першої інстанції. Заявник зазначає підставами касаційного оскарження судового рішення те, що: судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права та без належного з'ясування всіх обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 19 січня 2019 року у справі №495/7384/18, від 20 травня 2019 року у справі №274/1371/18, від 25 вересня 2019 року у справі №320/3560/18, від 30 жовтня 2019 року у справі №314/2023/19, від 29 січня 2020 року у справі №753/3170/18, від 05 лютого 2020 року у справі №201/17165/17, від 09 квітня 2020 року у справі №442/3250/18, від 13 серпня 2020 року у справі №520/16715/18, від 07 вересня 2020 року у справі №522/3471/20. Вважає, що між сторонами досі триває спір і обставини, які стали підставою для вжиття заходів забезпечення позову не зникли. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №369/9441/19-ц з Києво-Святошинського районного суду Київської області. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Н. В., про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року справу за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову до подання позовної заяви призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що предметом позову, пред'явленого ОСОБА_1 до суду (справа №369/10052/19-ц), є солідарне стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 безпідставно отриманих грошових коштів у розмірі 1 612 186,00 грн та 159 900 дол. США. Отже, ОСОБА_5 також є відповідачем у справі. На даний час розгляд справи №369/10052/19-ц триває і обставини, які стали підставою для вжиття заходів забезпечення позову, не зникли та існує реальна загроза невиконання рішення суду в майбутньому. Звертаючись до суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову, позивачем були надані до суду беззаперечні докази того, що відповідачі мають намір відчуження майна, яке їм належить на праві власності, що призведе до неможливості виконання рішення суду в майбутньому. При цьому дії відповідачів спрямовані на ухилення від виконання рішень суду шляхом продажу майна, яке належить їм на праві власності. Станом на сьогоднішній день земельні ділянки, на які оскаржуваною ухвалою накладено арешт, виставлені на продаж, докази чого надавались, у тому числі, до суду апеляційної інстанції. Суд першої інстанції, визнавши доводи та докази позивача обгрунтованими, виніс ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову, яка оскаржена ОСОБА_5 до апеляційного суду з пропуском строку. При цьому апеляційний суд, поновивши ОСОБА_5 строк апеляційного оскарження ухвали про вжиття заходів забезпечення позову та відкривши апеляційне провадження, не обгрунтував поважності причин значного (більше року) пропуску відповідачем строку на апеляційне оскарження ухвали, яка набрала законної сили. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Н. В., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає. Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 18, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. За змістом статті 151 ЦПК України заява про забезпечення позову повинна містить, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову. Положеннями статті 152 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо. Відповідно до частини третьої статті 152 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви, ОСОБА_1 просив суд накласти арешт на належні відповідачам земельні ділянки, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали від нього значну суму грошових коштів, які вони привласнили та витратили на приватизацію земельних ділянок на своє ім'я та членів їхніх сім'ї, а саме: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Судом установлено, що у серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про витребування безпідставно отриманих коштів у розмірі 1 612 186,00 грн та 159 900 дол. США (справа №369/10052/19-ц). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) вказано, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Таким чином, встановивши, що метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони інтересів заявника від можливих недобросовісних дій щодо відчуження, зокрема земельної ділянки площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, що належить на праві власності відповідачу у справі №369/10052/19-ц - ОСОБА_5, щоб забезпечити реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь заявника, та, врахувавши, що спосіб забезпечення шляхом накладення арешту та заборони вчиняти будь-які дії щодо спірного майна є адекватним захистом для попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність забезпечення позову. Натомість, апеляційний суд скасував законну та обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції в частині накладення арешту на земельну ділянку, площею 0,4481 га, кадастровий номер 3222482401:01:001:5053, що розташована за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Горенка, не спростувавши висновок районного суду і належним чином не мотивувавши свій висновок. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ураховуючи задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі ухвали суду першої інстанції, беручи до уваги вимоги статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 840,80 грн. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Письменної Наталії Володимирівни, задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати, ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 липня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок грн 80 коп. ). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №456/1791/18 провадження №61-19012 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідачі: Дулібська сільська рада Стрийського району Львівської області, ОСОБА_2, Стрийська районна державна адміністрація Львівської області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 08 квітня 2020 року у складі судді Шрамка Р. Т. та постанову Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Савуляка Р. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області, ОСОБА_2, Стрийської районної державної адміністрації Львівської області про визнання рішень сільської ради протиправними та їх скасування, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що 04 вересня 2003 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л. І., за реєстраційним №7511, за яким ОСОБА_3 продала, а він купив житловий будинок з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 2 611кв. м, розміщену на землях, що знаходяться у віданні Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області для обслуговування житловою будинку та ведення особистого підсобного господарства. Ця земельна ділянка розміром 2 611 кв. м належала ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-ЛВ №000716, виданого 26 серпня 1997 року на підставі рішення виконавчого комітету Дулібської сільської Ради народних депутатів від 28 листопада 1996 року за №99, та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №74. ОСОБА_3 показала йому межі земельної ділянки, на якій знаходився будинок та межі суміжної земельної ділянки, яка була відокремлена від першої парканом. Інша земельна ділянка, яка починалась не по прямій та була частково огороджена металевими стовпчиками з обох боків, прилягала до польової дороги. ОСОБА_3 пояснила, що є окремий план під забудову цієї земельної ділянки з окремим заїздом з польової дороги. На межі з дорогою ним було закопано металеві стовпчики, оскільки на ділянці від дороги було стихійне звалище. Крім того, в кінці земельна ділянка була загороджена з обох боків парканом попередніми власниками. Також в кінці ділянки був рів, що утруднювало проїзд на земельну ділянку. Протягом 2-3 х років ним було завезено близько 20-30 вантажних автомобілів гравію та глини, вирівняно земельну ділянку біля польової дороги. Протягом цих років заїзд на іншу земельну ділянку площею 0,12 га та площею 0,0366 га здійснювався з польової дороги згідно акту. Крім того, цей заїзд передбачений діючим генеральним планом с. Дуліби. 20 квітня 2015 року він звернувся до сільської ради із заявою про виділ частини земельної ділянки для облаштування проїзду, оскільки на той час відбувався поділ придбаної ним земельної ділянка. 06 травня 2015 року сільською радою було відмовлено йому у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво орієнтовною площею 0,038 га по АДРЕСА_2, поруч з його присадибною ділянкою в межах населеного с. Дуліби (рішення Дулібської сільської ради від 06 травня 2015 року №1078 "Про відмову гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництва на території Дулібської сільської ради"). Вважав вказане рішення сільської ради незаконним, оскільки воно порушує його права щодо користування земельною ділянкою за кадастровим номером 4625382000:01:004:0092, розміром 0,12 га, власником якої він є. Також він дізнався, що 06 травня 2015 року сільська рада надала дозвіл на виготовлення детального плану території для індивідуальної забудови земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд, загальною площею 0,0385 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (рілля) в межах населеного пункту у АДРЕСА_2 ОСОБА_2 22 травня 2015 року він, як власник земельної ділянки площею 0,2211 га, кадастровий номер 4625382000:01:003:0047, розташованої в АДРЕСА_1, яка в той час перебувала в процесі розподілу на дві окремі земельні ділянки з присвоєнням окремих кадастрових номерів та поштових адрес, звернувся до сільської ради із заявою, в якій просив при затвердженні нового генерального плану передбачити проїзд з АДРЕСА_2 до його земельної ділянки, враховуючи те, що згідно діючого плану у нього був проїзд до дороги, до АДРЕСА_2. Рішенням Дулібської сільської ради від 26 лютого 2016 року №207 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 з метою передачі її безоплатно у власність загальною площею 0,0353 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради ОСОБА_2, перевела вказану земельну ділянку з земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в категорію земель - землі житлової та громадської забудови, передала безоплатно у власність вказану земельну ділянку. Вважав, що при прийнятті рішення від 06 травня 2015 року №1064 "Про надання дозволу на виготовлення детального плану територій для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради" порушено вимоги статтями 16, 17, 19, 21, 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яким надано дозвіл фізичній особі на виготовлення детального плану території, без затверджених змін до генерального плану села Дуліби, без затвердження містобудівної документації. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправними та скасувати рішення: Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 06 травня 2015 року №1064 "Про надання дозволу на виготовлення детального плану територій для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради", від 20 листопада 2015 року №17 "Про затвердження детального плану територій для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради", від 29 грудня 2015 року №126 "Про затвердження акту обстеження земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради", від 26 лютого 2016 року №207 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та передачу її у власність на території Дулібської сільської ради", від 06 травня 2015 року №1078 "Про відмову гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво на території для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради"; скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093, площею 0,0353 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_3. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 08 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовано тим, що позивач розділив земельну ділянку 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 на дві новоутворені ділянки, і при їх поділі не передбачено заїзд до будь-якої з ділянок з боку АДРЕСА_2. Станом на 06 травня 2015 року, коли сільська рада надавала дозвіл ОСОБА_2 щодо розробки проекту землеустрою, земельної ділянки ОСОБА_1 площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092 не існувало. За таких обставин, посилання позивача, що до часу надання земельної ділянки ОСОБА_2 він мав можливість заїзду на свою ділянку з АДРЕСА_2, а після надання він втратив таку можливість заїзду на його ділянку, чим позбавлено його права користування своєю земельною ділянкою, безпідставні, оскільки встановлено, що його земельна ділянка не межувала з АДРЕСА_2, між земельною ділянкою позивача та АДРЕСА_2 знаходилась земельна ділянка площею 0,0353 га, яка знаходилась у комунальній власності місцевої громади та була у розпорядженні сільської ради. У позивача не було права проїзду по цій земельній ділянці і даною ділянкою мала право розпоряджатися сільська рада. Отже, позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у нього будь-яких речових прав на спірну земельну ділянку, сільська рада вирішила питання передачі її безоплатно у власність ОСОБА_2, який виготовив документацію щодо відведення у власність вказаної земельної ділянки, у межах повноважень, відповідно до закону. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2021 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу №456/1791/18 із Стрийського міськрайонного суду Львівської області. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням сільської ради йому було дозволено розділити земельну ділянку таким чином, щоб заїзд на частину земельної ділянки, розташовану в четвертому кварталі забудови, здійснювати з АДРЕСА_2, як і всім власникам сусідніх земельних ділянок. Внаслідок поділу земельної ділянки розміром 0,2611 га на дві земельні ділянки розміром 0,2211 га та 0,0366 га загальний розмір належних йому земельних ділянок зменшився до 0,2577 га. В державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №685486 від 07 червня 2011 року в описі меж вказано, що від літери "Ж " до літери "З" його земельна ділянка межує із землями сільської ради, що не забороняло йому користуватися заїздом на земельну ділянку з АДРЕСА_2. Заїзд з польової дороги передбачений діючим генеральним планом с. Дуліби від 2000 року. Тому надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки позбавляє його можливості користуватися новоутвореною земельною ділянкою, погодження меж земельної ділянки ОСОБА_2 відбулося за його відсутності та без його згоди. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 06 травня 2015 року №1064 "Про надання дозволу на виготовлення детального плану території для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради" вирішено: надати дозвіл на виготовлення детального плану території для індивідуальної забудови земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, загальною площею 0,0385 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (рілля) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 між сусідами ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5, на території Дулібської сільської ради гр. ОСОБА_2; ОСОБА_2 замовити проект землеустрою в ліцензованій землевпорядній організації щодо відведення земельної ділянки для будівництва обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд з метою передачі її у власність (а. с. 35, т. 1). Згідно з рішенням Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 20 листопада 2015 року №17 "Про затвердження детального плану території для індивідуальної забудови на території Дулібської сільської ради" вирішено: затвердити план території для індивідуальної забудови земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, загальною площею 0,0365 га за рахунок земель житлової та громадської забудови в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради; гр. ОСОБА_2; гр. ОСОБА_2 замовити проект землеустрою в ліцензованій землевпорядній організації щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд з метою передачі її у власність (а. с. 36, т. 1). Згідно з рішенням Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 29 грудня 2015 року №126 "Про затвердження акту обстеження земельної ділянки для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради" вирішено затвердити акт комісії обстеження земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд від 24 грудня 2015 року по АДРЕСА_2 жителя с. Дуліби ОСОБА_2, оскільки межі суміжного землекористувача ОСОБА_1 не порушені. Дати дозвіл на подальше виготовлення документації із землеустрою без погодження з ОСОБА_1 (а. с. 126, т. 1). Відповідно до рішення Дулібської сільської ради Стрийського району Львівської області від 26 лютого 2016 року №207 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та передачу її у власність на території Дулібської сільської ради" вирішено затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 з метою передачі її безоплатно у власність загальною площею 0,0353га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради гр. ОСОБА_2. Перевести земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 загальною площею 0,0353 га по АДРЕСА_2 з земель сільськогосподарського призначення (ріллі), в категорію земель - землі житлової та громадської забудови. Передати безоплатно у власність земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 загальною площею 0,0353 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення (ріллі) в межах населеного пункту АДРЕСА_2 на території Дулібської сільської ради гр. ОСОБА_2. Гр. ОСОБА_2 оформити право власності на земельну ділянку кадастровий номер 4625382000:01:004:0093 загальною площею 0,0353 га відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (а. с. 86, т. 1). Відповідно до рішення Дулібської сільської ради від 06 травня 2015 року №1078 "Про відмову гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво на території Дулібської сільської ради" вирішено відмовити ОСОБА_1 у наданні дозволу на виділення частини земельної ділянки під проїзд та садівництво орієнтовною площею 0,038 га по АДРЕСА_2, поруч з його присадибною ділянкою в межах населеного пункту с. Дуліби (а. с. 34, т. 1). Судом також встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 04 вересня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір про купівлю житлового будинку з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1, та земельні ділянки площею 2 611 кв. м, розміщені на землях, що знаходяться у віданні Дулібської сільської ради для обслуговування житловою будинку та ведення особистого підсобного господарства. Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №685485, виданого Дулібською сільською радою Стрийського району Львівської області 03 червня 2011 року на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 04 вересня 2003 року, ОСОБА_1 став власником земельної ділянки площею 0,0366 га, кадастровий номер 4625382000:01:003:0086, розташованої у с. Дуліби Стрийського району Львівської області, цільове призначення якої є ведення особистого селянського господарства. Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №685486, виданого Дулібською сільською радою Стрийського району Львівської області 03 червня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу земельної від 04 вересня 2003 року, ОСОБА_1 став власником земельної ділянки площею 0,2211 га, кадастровий номер 4625382000:01:003:0047, розташованої в АДРЕСА_1, цільове призначення якої є будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за індексним номером 54140652 від 26 лютого 2016 року і витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за номером НВ-4603086832016 від 03 лютого 2016 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 861535046253, кадастровий номер 4625382000:01:004:0091, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) розміром 0,1011 га, на якій розташоване будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за індексним номером 54140177 від 26 лютого 2016 року і витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за номером НВ-4603096932016 від 05 лютого 2016 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 861525846253, кадастровий номер 4625382000:01:004:0092, розміром 0,12 га, яка призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою АДРЕСА_1. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 березня 2018 року, з реєстраційним номером об? єкта нерухомого майна 888181845253, вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 4625382000:01:004:0093, площею: 0,0353 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_3, перебуває у власності ОСОБА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно з пунктом "г" частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0, 25 га, в селищах - не більше 0, 15 га, в містах - не більше 0, 10 га. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Згідно зі статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Частиною першою статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Таким чином, наведеними правовими нормами встановлено виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад вирішувати питання у галузі земельних відносин, зокрема приймати рішення щодо безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. За змістом статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Відповідно до частини другої статті 198 ЗК України кадастрова зйомка включає, зокрема, погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, виготовлення кадастрового плану. Статтею 55 Закону України "Про землеустрій" визначено поняття технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та її складові. Так, вказана документація включає кадастровий план земельної ділянки, акт приймання-передачі межових знаків на зберігання, що включається до документації із землеустрою після виконання робіт із встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками. Додатком №2 до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, встановлено форму та зміст акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання, в якому зазначається, чи має власник/користувач суміжних земельних ділянок претензії до існуючих меж. Погодження меж земельної ділянки є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем суміжної земельної ділянки не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради у затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18), від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК україни). Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. З матеріалів справи, убачається, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2003 року, укладеного із ОСОБА_3, став власником двох земельних ділянок: площею 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 та площею 0,0366 га з кадастровим номером 4625382000:01:003:0086. Згодом позивач здійснив поділ земельної ділянки площею 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 на дві частини: розміром 0,1011 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0091) та 0,12 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0092) (а. с. 173-175, т. 1). Враховуючи наведені норми права, суди, встановивши, що тільки 05 лютого 2016 року позивач здійснив поділ земельної ділянки площею 0,2211 га з кадастровим номером №4625382000:01:003:0047 на дві частини: розміром 0,1011 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0091) та 0,12 га (кадастровий номер 4625382000:01:004:0092), про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру прав на нерухоме майно №69603418, при цьому заїзд до будь-якої з ділянок з боку АДРЕСА_2 не було передбачено, дійшов обґрунтованого висновку про те, що станом на 06 травня 2015 року, коли сільська рада надавала ОСОБА_2 дозвіл щодо розробки проекту землеустрою, земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092 не існувало. Колегія суддів зазначає, що поділ земельної ділянки площею 0,2211 га здійснено ОСОБА_1 за власною ініціативою і, здійснюючи такий поділ, позивач був обізнаний про відсутність заїзду до цієї земельної ділянки з боку АДРЕСА_2. Крім того, для обслуговування земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092 позивач не позбавлений права користуватися належною йому земельною ділянкою площею 0,0366 га з кадастровим номером 4625382000:01:003:0086 для проїзду до земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером №4625382000:01:004:0092. Отже, вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовили у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 08 квітня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №330/2040/19 провадження №61-12716св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Запорізької області - начальник управління нагляду у кримінальному провадженні в інтересах держави, відповідачі: Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Техас 2016", Державна архітектурно-будівельна інспекція України, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області на ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року у складі судді Гусарової В. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Дашковської А. В., Кримської О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року перший заступник прокурора Запорізької області - начальник управління нагляду у кримінальному провадженні звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ "Техас 2016"), Державної архітектурно-будівельної інспекції України, ОСОБА_2 про скасування реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, знесення об'єктів, визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради, визнання недійсним договору оренди землі, повернення земельної ділянки. Зазначив, що рішенням Кирилівської селищної ради від 09 жовтня 2015 року №35 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, для розміщення об'єктів рекреаційного призначення, за адресою: АДРЕСА_1, цю земельну ділянку передано у постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони" (далі - КП "Розвиток курортної зони"). Далі на вказаній земельній ділянці ОСОБА_1 збудував будівлю сторожки. Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області зареєстрував декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за № ЗП 141182901666 від 17 жовтня 2018 року, згідно з якою визнано закінченим будівництво об'єкта та готовим до експлуатації. 06 грудня 2018 року проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на сторожку (літ. "А-1"), загальною площею 28,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1715916423203. Передача у постійне користування КП "Розвиток курортної зони" вищевказаної земельної ділянки відбулася із порушеннями норм законодавства. За результатами розгляду справи №908/1514/18 Господарський суд Запорізької області встановив, що земельна ділянка, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, перебуває у межах прибережної захисної смуги та пляжної зони, тобто відноситься до земель водного фонду. Передача цієї земельної ділянки у постійне користування КП "Розвиток курортної зони" суперечить вимогам статей 18-20, 58, 59, 60, 62, 186-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 88, 90 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації". Отже, сторожка (літ. "А-1") на земельній ділянці, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, вважається самочинно збудованою, а забудовник ОСОБА_1 до декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЗП 141182901666 вніс недостовірні відомості, тобто є підстави для скасування реєстрації цієї декларації. ОСОБА_1 вніс до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" спірний об'єкт нерухомості. Отже, право власності на будівлю сторожки набуло ТОВ "Техас 2016". ОСОБА_1 набув право власності на будівлю сторожки незаконно (без одержання у встановленому законом порядку земельної ділянки, невідповідності збудованого майна цільовому призначенню земельної ділянки, без дозволу власника на будівництво, шляхом внесення недостовірних відомостей до декларації про готовність об'єкта до експлуатації), тому наступне відчуження права власності на вказані об'єкти є незаконним. Позивач просив: скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об'єктів з незначними наслідками (СС1), яка 17 жовтня 2018 року зареєстрована Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області за № ЗП 141182901666 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203); визнати недійсним акт прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас2016" від 17 грудня 2018 року в частині внесення до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" майна у вигляді сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203); визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 травня 2019 року №1017, укладений між ТОВ "Техас 2016" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Якимівського районного нотаріального округу Запорізької області Уколовим С. А. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203); зобов'язати ОСОБА_1 знести самочинно збудований об'єкт; визнати незаконним та скасувати пункт 1 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 06 червня 2019 року №3 в частині передачі в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, від 10 червня 2019 року, укладений між Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області та ОСОБА_2 (номер запису про інше речове право 32039418); зобов'язати ОСОБА_2 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року, яка залишена без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року, закрито провадження у справі в частині визнання недійсним акта прийому -передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року та внесення до статутного капіталу сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Закривши провадження у справі в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що забудовником спірної земельної ділянки на підставі інвестиційного договору був ФОП ОСОБА_1 і право власності на спірну сторожку перейшло до ТОВ "Техас 2016" внаслідок реалізації ОСОБА_1 своїх корпоративних прав, тому спір щодо правомірності набуття ТОВ "Техас-2016" права власності на спірну сторожку підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року заступник прокурора Запорізької області звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року, просив оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди неправильно визначили юрисдикцію спору в частині визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу товариства, спір не є корпоративним, а ОСОБА_1 передав спірне майно до статутного капіталу товариства як фізична особа. Суди не врахували висновок у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №904/4713/18. Без визнання недійсним правочину у вигляді акта приймання - передачі нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" неможливо остаточно поновити порушені інтереси держави, оскільки майно залишається зареєстрованим за відповідачами. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Позиція Верховного Суду щодо суті спору Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційне провадження відкрито з тих підстав, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили юрисдикцію спору в частині визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу товариства, суди не врахували висновок у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №904/4713/18. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги, з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави, в якому, зокрема, просив: визнати недійсним акт прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року в частині внесення до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" майна у вигляді сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Закривши провадження у справі в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що забудовником спірної земельної ділянки на підставі інвестиційного договору був ФОП ОСОБА_1, право власності на спірну сторожку перейшло до ТОВ "Техас 2016" внаслідок реалізації ним корпоративних прав, тому спір щодо правомірності набуття ТОВ "Техас 2016" права власності на спірну сторожку підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. У цій справі постановою Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Запорізької області задоволено. Рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову. Скасовано реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об'єктів з незначними наслідками (СС1), яка 17 жовтня 2018 року зареєстрована ДАБІ № ЗП141182901666 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 13 травня 2019 року №1017, укладений між ТОВ "Техас 2016" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Якимівського районного нотаріального округу Запорізької області Уколовим С. А. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203). Зобов'язано ОСОБА_1 знести самочинно збудований об'єкт - сторожку (літ. "А-1") загальною площею 28,6 кв. м на земельній ділянці площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Визнано незаконним та скасовано пункт 1 рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 06 червня 2019 року №3 в частині передачі в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 10 червня 2019 року, площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, укладений між Кирилівською селищною радою Якимівського району Запорізької області та ОСОБА_2 (номер запису про інше речове право 32039418). Зобов'язано ОСОБА_2 повернути територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку площею 0,5 га, кадастровий номер 2320355400:11:001:0458, за адресою: АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Із висновками судів про закриття провадження у справі Верховний Суд не погоджується, з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №904/4713/18, провадження №12-63гс19, викладено правовий висновок, що спір за позовом органу місцевого самоврядування до фізичної особи про зобов'язання звільнити земельну ділянку та привести її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, шляхом знесення забудови, має приватно-правовий характер та підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Позивач посилався на самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки та здійснення на ній самочинного будівництва, тобто дії відповідача із самовільного зайняття земельної ділянки порушують право територіальної громади, як її власника, на самостійне володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що цей позов про зобов'язання звільнити земельну ділянку та привести її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, шляхом знесення забудови обумовлений не реалізацією передбачених законами України повноважень суб'єкта владних повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності, а захистом права комунальної власності. Верховний Суд зазначає, що вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права стосується правовідносин, які не є подібними. Разом з тим порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина 2 статті 414 ЦПК України). ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, правильне визначення юрисдикції цієї справи залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між учасниками справи. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Згідно зі статтею 80 ГК України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Відповідно до частини третьої статті 80 ГК України товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №927/90/19, провадження №12-103гс19. Вимоги прокурора про визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року та внесення до статутного капіталу сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2, обґрунтована тим, що ця будівля є самочинною та розміщена на земельній ділянці, яка перебуває в межах прибережної захисної смуги Азовського моря, частково знаходиться в Утлюцькому лимані та має обмежену мету використання. Спір, який є предметом цього судового розгляду, пов'язаний з вирішенням питання щодо звільнення земельної ділянки водного фонду від об'єкта самочинного будівництва, що свідчить про приватноправовий характер правовідносин. Верховний Суд зазначає, що позовні вимоги, які пред'явив прокурор в інтересах держави, стосуються звільнення земельної ділянки водного фондувід об'єкта самочинного будівництва (спільність предмета позову), якінерозривно пов'язані між собою. Оскільки заявлений позов не направлений на захист корпоративних прав позивача, Верховний Суд вважає, що цей спір не містить ознак корпоративного. У позивача існує цивільний інтерес до майна ОСОБА_1 не як до учасника товариства й не в межах корпоративних правовідносин, тому висновок судів про те, що вирішення спору в цій частині належить до юрисдикції господарських судів Верховний Суд вважає помилковим. Верховний Суд погоджується з доводами прокурора та вважає, що всі позовні вимоги взаємопов'язані та спрямовані на оспорення права відповідачів на земельну ділянку, яка відноситься до земель водного фонду, та її повернення державі. Правовідносини сторін в частині позовних вимог про визнання недійсним акта прийому - передачі майна до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" від 17 грудня 2018 року в частині внесення до статутного капіталу ТОВ "Техас 2016" майна у вигляді сторожки (літ. "А-1") за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1715916423203) не мають ознак господарсько-правових, тому вирішення спору в цій частині має здійснюватися в порядку цивільного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку, що оскаржувані судові рішення необхідно скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Запорізької області задовольнити. Ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 22 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №542/814/18 провадження №61-6221св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 (правонаступник позивача ОСОБА_2) до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Укрсельхозпром" про визнання договору міни земельних ділянок недійсним, повернення земельної ділянки із чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Укрсельхозпром" на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року, ухвалене суддею Стрельченко Т. Г., та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Бондаревської С. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 14 жовтня 2001 року вона уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційною фірмою "Укрсельхозпром" (ТОВ "Укрсельхозпром") договір оренди земельної ділянки площею 4,13 гектара, яка розташована на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. У жовтні 2017 року при з'ясуванні причин несплати орендної плати вона довідалася, що 27 вересня 2002 року ОСОБА_3, якого вона не уповноважувала, від її імені уклав з ТОВ "Укрсельхозпром" договір міни земельних ділянок, відповідно до якого вона обміняла належну їй земельну ділянку площею 4,13 га на земельну ділянку площею 0,125 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку. Посилаючись на пункт 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, ОСОБА_2 вказувала на те, що договір міни укладений у період мораторію на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, тому просила визнати цей договір та акт про право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ТОВ "Укрсельхозпром", недійсними та повернути зазначену земельну ділянку із чужого незаконного володіння. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року до участі у справі в якості правонаступника позивача ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, залучено ОСОБА_1. Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір міни земельних ділянок від 27 вересня 2002 року, укладений між ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_3, який діяв від імені ОСОБА_2. Визнано недійсним державний акт від 07 лютого 2008 року на право власності ТОВ "Укрсельхозпром" на земельну ділянку площею 4,13 га, що знаходиться на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району. Зобов'язано ТОВ "Укрсельхозпром" повернути ОСОБА_1, як спадкоємиці померлої ОСОБА_2, вказану земельну ділянку. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що за оспореним договором міни проведено обмін нерівнозначних за призначенням та розміром земельних ділянок, тому цей договір підлягає визнанню недійсним. Крім того, суди послалися на те, що ОСОБА_2 не зареєструвала за собою право власності на земельну ділянку площею 0,125 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, чим підтверджується її необізнаність про укладення договору міни. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У квітні 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Укрсельхозпром" подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову. Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалася на законність та обґрунтованість судових рішень та просила залишити їх без змін, а касаційну скаргу ТОВ "Укрсельхозпром" - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, установлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належала земельна ділянка площею 4,13 га, яка розташована на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Дорученням від 06 вересня 2002 року ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником у всіх компетентних установах та організаціях по питанню купівлі-продажу, міни на умовах і за ціну на його розсуд та ведення всіх справ щодо належних їй земельних ділянок, незалежно від місця їх знаходження. 27 вересня 2002 року ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_3, який діяв на підставі вказаного доручення, від імені ОСОБА_2 уклали договір міни земельних ділянок, за яким ТОВ "Укрсельхозпром" обміняло належну йому земельну ділянку площею 0,125 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, на земельну ділянку ОСОБА_2, площею 4,13 га, розташовану на території Малоперещепинської сілської ради Новосанжарського району Полтавської області. Указаний договір міни посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу. В подальшому, 07 лютого 2008 року ТОВ "Укрсельхозпром" отримало державний акт про право власності на спірну земельну ділянку. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, спадкоємцем першої черги за законом, який прийняв спадщину, є її дочка - ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною другою статті 78 ЗК України (тут і далі в редакції станом на час укладення оспорюваного договору) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до пункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує (частини перша та друга статті 241 ЦК України 1963 року, тут і далі в редакції станом на час укладення оспорюваного договору). Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт "в" частини першої статті 5 ЗК України). Згідно з пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначив, що дія заборони, передбаченої пунктом 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, не поширювалась на міну, випадки спадкування та вилучення земель для суспільних потреб до внесення змін у ЗК України 06 жовтня 2004 року (ZELENCHUK and TSITSYURA v. UKRAINE, §§19, 21, ЄСПЛ, 22 травня 2018 року). У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що "законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). Суд доходить висновку, що на заявників як на фізичних осіб було покладено тягар нездатності органів влади дотриматися встановлених ними самими цілей та кінцевих строків. З огляду на непереконливість підстав щодо вибору найбільш обмежувальної альтернативи з доступних органам влади, а не менш обмежувальних заходів, Суд вважає, що тягар, покладений на заявників, є надмірним (§ 147). З огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування заходів, застосованих до землі заявників, Суд доходить висновку, що держава-відповідач вийшла за межі своєї широкої свободи розсуду у цій сфері та не забезпечила справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників (§ 148)". Тлумачення пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України в редакції станом на час укладення оспорюваного договору, свідчить, що заборона відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та земельних часток (паїв) не поширювалася на випадки укладення договорів міни таких земельних ділянок та не встановлювала обмежень щодо товару, який може бути предметом обміну на земельну ділянку. Зміни до пункту 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК України щодо поширення мораторію на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та земельних часток (паїв) на випадки міни земельних ділянок внесені Законом України від 06 жовтня 2004 року №2059-IV "Про внесення змін до Земельного кодексу України", тобто після укладення ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_2 договору міни земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ураховуючи відсутність законодавчо встановленої заборони здійснювати обмін земельної ділянки на інше рухоме чи нерухоме майно на момент укладення оспорюваного договору та беручи до уваги практику ЄСПЛ у подібних правовідносинах, договір міни земельної ділянки на іншу земельну ділянку, укладений 27 вересня 2002 року між ТОВ "Укрсельхозпром" та ОСОБА_2, слід вважати таким, що відповідав чинним на момент укладення договору вимогам ЦК України 1963 року та ЗК України. Подібні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19) та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 29 квітня 2020 року у справі №390/1153/17 (провадження №61-14979св18), від 21 січня 2020 року у справі №227/1505/18 (провадження №61-46973св18), від 01 жовтня 2020 року у справі №390/1671/18 (провадження №61-3564св20), від 12 листопада 2020 року у справі №398/1684/18 (провадження №61-17560св19), від 10 березня 2021 року у справі №325/1272/17 (провадження №61-36849 св18). За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про заборону укладення договору міни земельної ділянки в зв'язку з дією мораторію на її відчуження прийнятий із неправильним застосуванням норм матеріального права. При цьому обставини справи судами встановлені правильно, наявним доказам дана належна правова оцінка, проте норми, що регулюють спірні правовідносини, застосовані неправильно, тому касаційний суд вважає за можливе ухвалити своє рішення, не передаючи справу на новий розгляд, про відмову в задоволенні позову. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. За викладених обставин доводи, наведені в касаційній скарзі ТОВ "Укрсельхозпром", колегія суддів вважає обґрунтованими та достатніми для скасування ухвалених у справі судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Укрсельхозпром" задовольнити. Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №540/971/18 провадження №61-5485св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - фермерське господарство "Анаско", третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фермерського господарства "Анаско" на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Гальонкіна С. А., Хіль Л. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом дофермерського господарства "Анаско" (далі - ФГ "Анаско"), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання договору оренди землі недійсним. Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом йому належить земельна ділянка, яка перебуває в оренді у відповідача. Раніше земельна ділянка належала ОСОБА_2. Позивач вважає договір оренди землі недійсним, оскільки у ньому відсутні істотні умови, зокрема, щодо орендної плати із зазначенням її розміру, та вказує, що ОСОБА_2 не укладала цей договір, хоча він і містить нібито її підпис. За умовами договору, він міг бути підписаний сторонами при наявності його невід'ємних частин, а саме: плану або схеми земельної ділянки, акту визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акту приймання-передачі об'єкта оренди, який повинен бути підписаний сторонами у триденний строк після державної реєстрації договору, а ОСОБА_2 станом на цю дату померла. Лише 11 травня 2011 року між ПРФ ДП "Центр ДЗК" та ФГ "Анаско" укладено договір на виконання робіт щодо розроблення технічної документації із землеустрою. Стверджує, що документ підроблений. Таким чином, просив: визнати недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско" і скасувати державну реєстрацію зазначеного договору. Короткий зміст судових рішень Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_2 померла після укладення оспорюваного договору оренди землі, тому могла його підписати, а належність підпису ОСОБА_2 у договорі та акті приймання-передачі земельної ділянки позивачем не спростовано, технічна документація із землеустрою виготовлена не відповідачем, а лише на його замовлення, та містить лише акт визначення меж земельної ділянки в натурі, тому суддійшов висновку про відсутність підстав для визнання такого договору недійсним. Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 отримав від ФГ "Анаско", за його заявами 10 000,00 грн за видатковим касовим ордером 22 лютого 2015 року та 70 000,00 грн 02 лютого 2017 року за оренду земельної ділянки. Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Машівського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено; визнано недійсним договір оренди землі від 15 листопада 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско", зареєстрований у відділі Держкомзему в Машівському районі Полтавської області 08 липня 2011 року за №532300004000211; у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з оспорюваного договору не вбачається розміру орендної плати за користування земельною ділянкою. Зазначення у пункті 9 указаного договору показника 3% не свідчить про визначення розміру орендної плати, оскільки договором не визначена базова величина, частину від якої становить орендна плата. Крім того, договір оренди землі від 15 листопада 2010 року не визначає нормативно-грошову оцінку землі, переданої в оренду. Апеляційний суд зазначив, що отримання ОСОБА_1, грошових коштів у розмірі 10 000 грн та 70 000 грн у рахунок орендної плати за договором від 15 листопада 2010 року, сам по собі не вказує на розмір орендної плати за договором, оскільки відповідачем не надано будь-якого розрахунку, який би надавав можливість установити базові величини орендної плати. Таким чином, суддійшов висновку про те, що відсутність визначеного у договорі оренди землі розміру орендної плати суперечить статті 15 Закону України "Про оренду землі" та порушує право власника земельної ділянки на отримання належної плати за користування його майном. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду ФГ "Анаско", посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що у пункті 9 договору оренди землі вказано, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: у натуральній та грошовій формі 3%, а тому твердження позивача про відсутність у договорі відомостей щодо оплати за оренду не відповідає дійсності. Крім того, розмір мінімальної орендної плати визначено і діючим законодавством. Зазначає, що поведінка позивача є недобросовісною, оскільки він спочатку отримував орендну плату за своїми заявами, а потім заявив позов про визнання договору недійсним. Відповідач посилається на те, що сам по собі факт відсутності істотної умови в договорі не є безумовною підставою для визнання правочинів недійсними, оскільки має бути ще сам факт порушення прав, що викладено у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі №6-78цс13, від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15 та інших аналогічних постановах. Фермерське господарство зазначає, що судом безпідставно не застосовано наслідки пропуску позовної давності. Так, позивач звернувся до суду у 2018 році, в той час як спадкодавцем позивача оспорюваний договір підписано у 2010 році, а сам позивач звертався до відповідача у лютому 2015 року із заявою про виплату орендної плати. Таким чином, позовна давність позивачем пропущена. Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_1 у якому позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною і обгрунтованою. Посилається на те, що апеляційний суд обгрунтовано врахував відсутність у договорі оренди землі розміру нормативної грошової оцінки землі та вказує на помилковість висновків відповідача щодо пропуску ним позовної давності. У позивача виникло право на звернення до суду за захистом свого порушеного права лише у 2018 році з моменту оформлення права власності на земельну ділянку. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що 15 листопада 2010 року укладено договір оренди землі між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско", за умовами якого (пункт 1, 2) орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, розташовану на території Павлівської сільської ради, загальною площею 6,17 га, належну ОСОБА_2, строком на 49 років (пункт 8), зі сплатою орендної плати в натуральній та грошовій формі у строк з 01 вересня по 31 грудня (пункти 9, 11). Договір був зареєстрований у Машівському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - Машівський РВ Полтавської РФ ДП "Центр ДЗК") про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 08 липня 2011 року за номером 532300004000211. Відповідно до акта прийому-передачі об'єкта оренди за договором оренди ОСОБА_2 передала, а ФГ "Анаско" прийняло в платне користування земельну ділянку площею 6,17 га, яка розташована в с. Павлівка. Технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчує право користування ФГ "Анаско" земельними ділянками громадян, у т. ч. ОСОБА_2, у адміністративних межах Павлівської сільської ради Машівського району Полтавської області, виготовлена в 2011 році та містить акт визначення меж земельної ділянки ОСОБА_2 у натурі. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1. Спадкоємцем за заповітом після померлої ОСОБА_2 є її син - ОСОБА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 червня 2018 року. ОСОБА_1 отримав від ФГ "Анаско" за оренду земельної ділянки 10 000,00 грн за видатковим касовим ордером 22 лютого 2015 року та 70 000,00 грн 02 лютого 2017 року, про що свідчать копії заяв ОСОБА_1 та видаткових касових ордерів. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Указаний спір виник між сторонами з приводу визнання недійсним договору оренди землі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди містить розмір орендної плати - 3%, а з пояснень відповідача убачалося, що 3% слід обчислювати від нормативної грошової оцінки землі, крім того позивач не оспорює отримання у рахунок орендної плати 80 000,00 грн. Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про визнання недійсним договору оренди землі, виходив з того, що посилання у договорі на показник 3% не свідчить про визначення розміру орендної плати, оскільки відсутня базова величина, частину від якої становить орендна плата. Таким чином, суд вважав, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним. З указаним висновком апеляційного суду не можна погодитись, оскільки він суперечить вимогам закону та не ґрунтується на матеріалах справи. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Частиною другою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) передбачено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Суд першої інстанції, надаючи оцінку доводам позивача щодо відсутності у договорі оренди землі істотної умови, а саме розміру орендної плати врахував, що договір оренди, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "Анаско" містить розмір орендної плати - 3%, та надав оцінку поясненням відповідача, про те, що 3% становить від нормативної грошової оцінки землі. Також судом першої інстанції надано оцінку поведінці позивача, зокрема, щодо отримання ним у рахунок орендної плати від відповідача 80 000,00 грн, що також унеможливлює визнання договору оренди недійсним з підстав відсутності у ньому розміру орендної плати. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі №520/10060/16-ц (провадження №61-5085сво18) викладений правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори. Також Верховний Суд України неодноразово висловлював підхід, згідно якого відсутність однієї із істотних умов у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору), може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом. Так, у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-88цс14 вказано, що: "відповідно до вимог статті З ЦПК України й статті 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту порушене право, а тому при розгляді справи про визнання недійсним договору оренди землі, з підстав відсутності у договорі передбаченої статтею 15 Закону України "Про оренду землі" такої істотної умови, як умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, суду слід з'ясувати чи дійсно порушено права орендодавця відсутністю такої умови, її істотність та в чому полягає порушення законних прав позивача". У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16 зазначено, що: "правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема, в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав". Виходячи з того, що відповідно до статті 4 ЦПК України та статті 15 ЦК України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця. Таким чином, обгрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки судом не встановлено в чому саме полягає порушення прав позивача, з огляду на те, що останній отримував орендну плату. Посилання позивача на відсутність у договорі істотної умови не унеможливила виконання договору, і останній не заперечував про отримання орендної плати, тому незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання його прав порушеними. Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та скасував законне рішення суду першої інстанції, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин та досліджених доказів, не врахував указані вище норми матеріального права, тому дійшов помилкових висновків про часткове задоволення позову. Відповідач просив застосувати позовну давність до позовних вимог про визнання договору оренди землі недійсним. Відповідно до статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давністьзастосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давністьспливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено по суті позовних вимог, тому відсутні підстави надавати оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції. Щодо клопотання про відмову у відкритті касаційного провадження у справі ОСОБА_1 направив до Верховного Суду лист, у якому посилається на те, що справа є малозначною, тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8). Під час відкриття касаційного провадження у справі Верховний Суд не встановив наявність підстав для віднесення справи до категорії малозначних. Враховуючи викладене, а також наведені норми закону, у задоволенні клопотання позивача необхідно відмовити. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З матеріалів справи убачається, що ФГ "Анаско" сплатило судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн. Отже, сплачений судовий збір за подання ФГ "Анаско" касаційної скарги в розмірі 1 409,60 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фермерського господарства "Анаско" задовольнити. Постанову Полтавського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасувати. Рішення Машівського районного суду Полтавської області від 05 грудня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь фермерського господарства "Анаско" 1 409,60 грн судового збору за подачу касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №570/5564/18 провадження №61-10456св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області, у складі судді Красовського О. О., від 31 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., від 23 червня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки та скасування записів щодо державної реєстрації права власності. Позовна заява ОСОБА_1, з урахуванням поданих уточнень, мотивована тим, що 22 вересня 2017 року відбулися загальні збори учасників щодо створення товариства з обмеженою відповідальністю "Будкомфорт-Лайн" (далі - ТОВ "Будкомфорт-Лайн", Товариство), за наслідками чого у статутний фонд Товариства, серед іншого було внесено належну їй земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, розташовану у селі Обарів Рівненського району Рівненської області. Державним реєстратором було зареєстровано ТОВ "Будкомфорт-Лайн", яке в подальшому на підставі договору купівлі-продажу відчужило спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_2. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2018 року визнано недійсним рішення загальних зборів засновників товариства з обмеженою відповідальністю ТОВ "Будкомфорт-Лайн", оформленого протоколом №1 від 22 вересня 2017 року, та зобов'язано комунальне підприємство (далі - КП) "Реєстраційний офіс" Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області скасувати запис №16081020000013719 від 25 вересня 2017 року про державну реєстрацію ТОВ "Будкомфорт-Лайн" у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - ЄДР). З урахуванням викладеного, на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV), позивач просила суд витребувати земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 077 га, яка розташована в селі Обарів Рівненського району Рівненської області із незаконного володіння ОСОБА_2 та скасувати записи про державну реєстрацію права власності ТОВ "Будкомфорт-Лайн" і ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно. Короткий зміст оскаржених судових рішень Рішенням Рівненського районного суду від 31 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності ТОВ "Будкомфорт-Лайн" за №22556346 від 25 вересня 2017 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, розташованої у селі Обарів Рівненського району Рівненської області. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 за №22604722 від 29 вересня 2017 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, розташованої у селі Обарів Рівненського району Рівненської області. Витребувано земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, розташовану у селі Обарів Рівненського району Рівненської області з чужого незаконного володіння відповідача. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог, оскільки ОСОБА_1, будучи власником спірної земельної ділянки, була позбавлена права власності через дії особи на підставі довіреності, яка не містила умов щодо надання представнику прав на відчуження спірного майна, прав на визначення вартості відчужуваного майна і повноважень діяти в інтересах довірителя з метою набуття корпоративних прав. Зазначені дії представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 потягли за собою передачу спірної земельної ділянки до статутного фонду ТОВ "Будкомфорт-Лайн", а в подальшому і відчуження її на користь ОСОБА_2, шляхом укладення договору купівлі-продажу. Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача поза її волею суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність правових підстав для витребування цієї земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2. Скасовуючи запис про державну реєстрацію права власності ТОВ "Будкомфорт-Лайн" на спірну земельну ділянку, суди виходили з того, що Товариство є припиненим, однак існує запис про право власності Товариства на спірну земельну ділянку. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року, ухваливши при цьому нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У липні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року, ухвалу Рівненського апеляційного суду від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року у справі №570/5564/18. Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Рівненського апеляційного суду від 22 червня 2020 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року та витребувано матеріали справи з місцевого суду. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 листопада 2020 року, у зв'язку із обранням судді Сімоненко В. М. до Великої Палати Верховного Суду, справу №570/5564/18 передано судді-доповідачу. У листопаді 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування: - положення частини 4 статті 62 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) статей 26, 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон №5076-VI) щодо документів, які посвідчують повноваження представників; - частини 7 статті 177 ЦПК України щодо документів, які додаються до позовної заяви; - статей 77-80 ЦПК України щодо основних положень про докази в контексті можливості посилання на статут товариства з обмеженою відповідальністю, як правовстановлюючий документ на майно; - статей 387, 388 ЦК України та статті 36 Закону №1952-IV до спірних правовідносин щодо значення факту скасування запису про реєстрацію юридичної особи, як підстави віндикаційного позову; Крім цього, вважає, що відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо визначення належного відповідача та вирішення позовних вимог до юридичної особи, реєстрація якої скасована. Стверджує, що суд встановив обставини, які мають значення для справи, а саме факт правомірності набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку на підставі недопустимого доказу - статуту ТОВ "Будкомфорт-Лайн". Натомість в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, розташованої у селі Обарів Рівненського району Рівненської області і відповідно має право на пред'явлення віндикаційного позову. ОСОБА _2 наголошує на тому, що набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнано недійсним у встановленому законом порядку, а витребування вказаного майна є втручанням у її право на мирне володіння цим майном. Посилається на те, що суд ухвалив рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які є дійсними власниками спірної земельної ділянки. Вважає, що суд помилково розглянув справу за правилами спрощеного провадження. Звертає увагу, що у адвоката Щербяк Ю. В. були відсутні повноваження на підписання позовної заяви та заяви про зміну предмету позову, суд першої інстанції помилково відкрив провадження у справі, оскільки в позові не зазначено його ціну та не додано доказів вартості спірного майна, а позивачем сплачено судовий збір за подання позову не в повному обсязі. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 22 вересня 2017 року відбулися загальні збори засновників (учасників) ТОВ "Будкомфорт-Лайн" Рішення зборів засновників (учасників) ТОВ "Будкомфорт-Лайн" оформлено протоколом №1 від 22 вересня 2017 року. На вказаних загальних зборах прийнято рішення про створення ТОВ "Будкомфорт-Лайн"; затвердження статуту та призначення (обрання) директора Товариства, затвердження статутного капіталу майновими внесками засновників шляхом вкладу в статутний капітал (фонд) та погоджено вид вкладу учасників у статутному капіталі (фонді) ТОВ "Будкомфорт-Лайн", зокрема, визначено вклад ОСОБА_1, до якого серед іншого увійшла земельна ділянка із кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 0770 га, розташована за адресою: с. Обарів, Рівненський район, Рівненська область, вартістю 100 000 грн. Відповідно до протоколу №1 від 22 вересня 2017 року ОСОБА_1 є одним із засновників Товариства, однак особисто участі у проведенні зборів не брала. Від її імені участь у зборах брав ОСОБА_3 на підставі довіреності від 18 лютого 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Філюк В. М. та зареєстрованої в реєстрі за №600. При цьому всі документи про створення ТОВ "Будкомфорт-Лайн" від імені ОСОБА_1 підписав ОСОБА_3 29 вересня 2017 року між ТОВ "Будкомфорт-Лайн" та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Наумець Л. К. і зареєстрований в реєстрі за №131, за умовами якого ОСОБА_2 придбала у Товариства земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану у селі Обарів Рівненського району Рівненської області. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2018 року у справі №918/13/18 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Будкомфорт-Лайн", КП "Реєстраційний офіс" Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області про визнання недійсним рішення зборів та скасування реєстраційного запису, - визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ТОВ "Будкомфорт-Лайн", оформлене протоколом №1 від 22 вересня 2017 року та зобов'язано КП "Реєстраційний офіс" Бабинської сільської ради Гощанського району Рівненської області скасувати запис №16081020000013719 від 25 вересня 2017 про державну реєстрацію ТОВ "Будкомфорт-Лайн" у ЄДР. При цьому Рівненським апеляційним господарським судом у справі №918/13/18 встановлено, що 18 лютого 2015 року ОСОБА_1 видала довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Філюк В. М. та зареєстровану в реєстрі за №600, на представництво своїх інтересів ОСОБА_3 та ОСОБА_7 23 вересня 2017 року ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу заяву про скасування зазначеної довіреності. 25 вересня 2017 року державним реєстратором здійснено реєстрацію ТОВ "Будкомфорт-Лайн" згідно поданих ОСОБА_3 документів, що підтверджується витягом з ЄДР. Довіреність від 18 лютого 2015 року не надавала ОСОБА_3 прав на відчуження майна ОСОБА_1, на визначення вартості відчужуваного майна і повноважень діяти в інтересах ОСОБА_1 з метою набуття корпоративних прав. Згідно відомостей ЄДР реєстрацію юридичної особи ТОВ "Будкомфорт-Лайн" скасовано. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пунктів 3 та 4 та частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України). Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 2, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц викладено правовий висновок, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону №1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Верховний Суд звертає увагу, що власник майна з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Встановивши, що спірне нерухоме майно (земельна ділянка) вибуло із власності позивача поза її волею, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_2, що відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав позивача як власника цього майна. Звертаючись до суду ОСОБА_1 посилалась на відсутність в неї волі на передачу спірної земельної ділянки до статутного капіталу ТОВ "Будкомфорт-Лайн", а не на скасування реєстрації Товариства, як помилково вважає заявник. Питання наявності волі ОСОБА_1 на вибуття з її власності спірної земельної ділянки, як вірно вважали суди, залежало від наявності чи відсутності повноважень у ОСОБА_3 представляти інтереси ОСОБА _1 на загальних зборах ТОВ "Будкомфорт-Лайн", які відбулися 22 вересня 2017 року, в тому числі права на розпорядження належною ОСОБА_1 земельною ділянкою з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га. Суди попередніх інстанції, надаючи оцінку довіреності від 18 лютого 2015 року, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність волі позивача на передачу спірної земельної ділянки до статутного капіталу ТОВ "Будкомфорт-Лайн", оскільки зі змісту довіреності встановлено, що ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 представляти її інтереси в уже існуючих юридичних особах, а не при створенні таких юридичних осіб. При цьому ОСОБА_1 не наділяла ОСОБА_3 правом відчуження належного їй майна, на власний розсуд визначати вартість майна для його відчуження та набуття нею корпоративних прав. Аргументи касаційної скарги в цій частині переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди із обставинами встановленими судами. Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Крім того за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі №817/631/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області №Д/5-2 від 25 січня 2018 року про накладення, за скаргою ОСОБА_1, на адвоката ОСОБА_3 дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на заняття адвокатською діяльністю на строк шість місяців на підставі пункту 3 частини другої статті 34 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, що статут ТОВ "Будкомфорт-Лайн" не є правовстановлюючим документом, який підтверджує право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку. Разом із тим ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5624687400:02:007:0110, площею 0, 770 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану у селі Обарів Рівненського району Рівненської області, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 жовтня 2012 року відомості про який наведені в описі земельної ділянки, що передається до статутного капіталу Товариства (пункт 6.2 розділу 6 "Майно товариства" статуту ТОВ "Будкомфорт-Лайн"). Інформація про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 01 жовтня 2012 року в матеріалах справи відсутня. Доводи ОСОБА_2 про те, суд ухвалив рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які не були залучені до участі у справі є безпідставними. ОСОБА_6 використала своє право на апеляційний перегляд справи подавши апеляційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року та її доводам надано оцінку Рівненським апеляційним судом у постанові від 22 жовтня 2020 року, якою апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення, ОСОБА _5, ухвалені у справі №570/5564/18 судові рішення не оскаржував, а ОСОБА_2 не надала документів на представництво в суді інтересів ОСОБА_5 та/або ОСОБА_6. Щодо доводів заявника про відсутність повноважень у адвоката Щербяк Ю. В. представляти інтереси позивача в суді першої інстанції, то колегія суддів враховує, що вказаний адвокат був допущений районним судом, як представник ОСОБА_1 на підставі ордеру про надання правової допомоги, що відповідає вимогам частини четвертої статті 62 ЦПК України. Посилання заявника на обов'язковість надання для підтвердження повноважень адвоката як представника одночасно з ордером договору про надання правової допомоги, є помилковим та суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року в справі №320/5420/18 (провадження №11-706апп19). Також є необґрунтованими посилання заявника на те, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Відповідно до частини другої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Справа №570/5564/18 не належить до переліку справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 274 ЦПК України), а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про можливість розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Представник відповідача брав участь у судових засіданнях в суді першої інстанції та не був позбавлений можливості доводити заперечення ОСОБА _2 проти позову. Доводи ОСОБА_2 щодо недоліків позовної заяви та заяви про зміну предмету позову, які не були враховані судом першої інстанції, на правильність висновків судів за результатами вирішення спору по суті не впливають та з огляду на положення частини другої статті 410 ЦПК України не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень. Позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності ТОВ "Будкомфорт-Лайн" за №22556346 від 25 вересня 2017 року на спірну земельну ділянку задоволені судами з метою повного та ефективного захисту прав ОСОБА_1, за захистом яких вона звернулась до суду. Таким чином суди попередніх інстанцій правильно визначились із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення справи. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 31 жовтня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2021 року м. Київ справа №712/8720/20 провадження №61-7076св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Черкаська міська рада, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2021 року в складі судді Троян Т. Є. та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Єльцова В. О., Василенко Л. І., Нерушак Л. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Черкаської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, запису про право власності, повернення земельної ділянки до комунальної власності. В обґрунтування позову вказав, що маючи намір отримати у власність земельну ділянку, він як учасник антитерористичної операції на сході України (далі - АТО) 04 липня 2018 звернувся до Черкаської міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України згода на розробку проекту землеустрою була отримана ним через місяць за принципом мовчазної згоди. 06 серпня 2018 року ОСОБА_1 повідомив Черкаську міську раду про використання ним права на мовчазну згоду та укладення договору на розробку проекту землеустрою. 27 серпня 2018 року листом №51154-з Черкаська міська рада підтвердила факт застосування принципу мовчазної згоди та повернула йому заяву від 04 липня 2018 року. 15 квітня 2019 року після розроблення проекту відведення земельної ділянки він через Центр надання адміністративних послуг звернувся до Черкаської міської ради із заявою про затвердження документації з землеустрою та безоплатної передачі у власність земельної ділянки площею 0,075 га (кадастровий номер земельної ділянки - 7110136700:02:002:0079), до заяви був доданий проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та витяг з державного земельного кадастру. 20травня 2019 року з цього питання був підготовлений проект рішення Черкаської міської ради №4246-8-з. Проте згодом вказане питання було відкладено та доручено депутатам ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 виїхати на місце розташування земельної ділянки, довивчити питання і доповісти на наступному засіданні. Проте, питання передачі у власність йому земельної ділянки не виносилося на розгляд вищевказаної комісії з невідомих причин, у зв'язку з чим він звернувся з позовом до Черкаського окружного адміністративного суду, рішенням якого від 19 березня 2020 року визнано протиправною бездіяльність Черкаської міської ради щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду його заяви від 15 квітня 2019 року про затвердження документації із землеустрою та безоплатну передачу йому у власність земельної ділянки та зобов'язано Черкаську міську раду розглянути вказану заяву. У той же час йому стало відомо, що 21 грудня 2019 року Черкаською міською радою підготовлено проект рішення №4988-8-з про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2, тобто з грудня 2019 року існувало два проекти рішень Черкаської міської ради щодо надання земельної ділянки у власність двом різним особам. 26 грудня 2019 року рішенням Черкаської міської ради №2-5649 ОСОБА_2 було передано спірну земельну ділянку безоплатно у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). 16 січня 2020 року ОСОБА_2 було зареєстрував право власності на вказану земельну ділянку. Зазначене рішення прийняте із порушенням вимог земельного законодавства, зокрема, вимог статей 79-1, 118, 122, 186-1 ЗК України. У зв'язку з цим підлягає скасуванню запис про право власності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно та його обтяжень як таке, що зареєстроване на підставі рішення прийнятого з порушенням законодавства. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Черкаської міської ради від 26 грудня 2019 року №2-5649 "Про передачу земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1 громадянину ОСОБА_2 (вільна земельна ділянка, учасник АТО)". Скасовано запис про державну реєстрацію права власності від 16 січня 2020 року під №35108516 на земельну ділянку загальною площею 0,075 га (кадастровий номер земельної ділянки - 7110136700:02:002:0079) по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Постановою Черкаського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2021 року змінено в частині розподілу судових витрат та віднесено за рахунок держави судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 840,80 грн. У решті рішення суду залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що Черкаська міська рада надала іншій особі право на одну і ту ж земельну ділянку, чим порушила інтереси та правомірні очікування позивача як першого заявника. При цьому суди послались на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц. Черкаська міська рада, всупереч застереженням, які містяться в частині сьомій статті 118 ЗК України, розглядаючи заяву ОСОБА_2 щодо надання у власність земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, яка надійшла пізніше (08 листопада 2019 року), ніж заява ОСОБА_1 (15 квітня 2019 року), не врахувала вимог вказаної норми закону, метою якої є уникнення конфлікту між заінтересованими особами на отримання земельної ділянки, так і положень статті 19 Конституції України щодо обов'язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі №361/1495/16-а. Крім того, заявник обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи безпідставно послались на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, оскільки у вказаній справі предметом спору було набуття земельної ділянки внаслідок проведення земельних торгів з продажу прав на земельну ділянку, натомість у справі, яка є предметом перегляду, відповідач ОСОБА_2 реалізовував процедуру безоплатного отримання земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації на підставі статті 118 ЗК України. Крім того, суди попередніх інстанцій безпідставно вважали преюдиційними обставини, встановлені у іншій справі ( №580/212/20), оскільки ОСОБА_2 не був залучений до участі у розгляді цієї справи, а отже і не мав можливості спростувати ці обставини. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 11 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами 04 липня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Черкаської міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення йому як учаснику АТО земельної ділянки. Листом №51154-з від 27 серпня 2018 року Черкаська міська рада підтвердила факт застосування принципу мовчазної згоди та повернула заяву ОСОБА_1 від 04 липня 2018 року. 15 квітня 2019 року після розроблення проєкту відведення земельної ділянки ОСОБА_1 через Центр надання адміністративних послуг звернувся до Черкаської міської ради із заявою про затвердження документації з землеустрою та безоплатної передачі у власність земельної ділянки площею 0,075 га (кадастровий номер земельної ділянки - 7110136700:02:002:0079), до заяви був доданий проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 19 березня 2020 року (справа №580/212/20) визнано протиправною бездіяльність Черкаської міської ради щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 від 15 квітня 2019 року про затвердження документації із землеустрою та безоплатну передачу йому у власність земельної ділянки площею 0,075 га в АДРЕСА_1, кадастровий номер 7110136700:02:002:0079. Зобов'язано Черкаську міську раду у порядку, межах, спосіб і строки, визначені законом, розглянути заяву ОСОБА_1 від 15 квітня 2019 року про затвердження документації із землеустрою та безоплатну передачу йому у власність земельної ділянки площею 0,075 га в АДРЕСА_1, кадастровий номер 7110136700:02:002:0079 з усіма доданими документами та у порядку, строк і спосіб, визначені законодавством, прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні. 08 листопада 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Черкаської міської ради із заявою про затвердження документації з землеустрою та безоплатної передачі у власність земельної ділянки площею 0,075 га по АДРЕСА_1, до заяви був доданий проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Рішенням Черкаської міської ради №2-5649 від 26 грудня 2019 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1 та передано йому безоплатно у власність спірну земельну ділянку. Рішенням Черкаської міської ради №2-3952 від 31 січня 2019 року відповідачу ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою спірної земельної ділянки по АДРЕСА_1, орієнтовною площею 0,1 га. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України. Судами установлено, що листом №51154-з від 27 серпня 2018 року Черкаська міська рада підтвердила факт застосування принципу мовчазної згоди щодо надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою спірної земельної ділянки, а рішенням Черкаської міської ради №2-3952 від 31 січня 2019 року такий дозвіл надано відповідачу ОСОБА_2. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проекту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно з частиною першою статті 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет відведення. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати у власність в майбутньому. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16 (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20), яку суди застосували та в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Отже, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20), на яку правильно послалися суди попередніх інстанцій і підстав для відступу від якої колегія суддів не знайшла, зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проекту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою, чи погодження проекту у порядку статті 1861 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проект землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. При цьому у вказаній вище постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила, що може кваліфікуватися як недобросовісна така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проєкту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою та затверджує цей проєкт щодо іншої особи. При вирішенні спору у цій справі суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що Черкаська міська рада, всупереч положенням частини сьомої статті 118 ЗК України, розглядаючи заяву ОСОБА_2 щодо надання у власність земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, яка надійшла пізніше (08 листопада 2019 року), ніж заява ОСОБА_1 (15 квітня 2019 року), не врахувала вимог вказаної норми закону, метою якої є уникнення конфлікту між заінтересованими особами на отримання земельної ділянки, так і положень статті 19 Конституції України щодо обов'язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян, та фактично надала необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваного рішення Черкаської міської ради від 26 грудня 2019 року №2-5649 "Про передачу земельної ділянки у власність по АДРЕСА_1 громадянину ОСОБА_2 (вільна земельна ділянка, учасник АТО)" та запису про державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення процедури безоплатної приватизації земельної ділянки та надання йому спірної земельної ділянки у власність, є безпідставними, оскільки саме ОСОБА_1 першим звернувся за наданням дозволу на розробку проекту землеустрою (04 липня 2018 року) та отримав його (27 серпня 2018 року), а ОСОБА_2 аналогічний дозвіл отримав 31 січня 2019 року. Крім того, змістом положень статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проекту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність, за яким першим також звернувся ОСОБА_1. З врахуванням встановлених у цій справі обставин, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, на які суди підставно послались у оскаржуваних судових рішення. Оскаржені судові рішення узгоджуються із практикою Верховного Суду в аналогічних справах. Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Доводи касаційної скарги, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені статтею 400 ЦПК України. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 лютого 2021 року м. Київ справа №320/5188/19 провадження №61-4500св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Новенська сільська рада Мелітопольського району Запорізької області, відповідачі: комунальне підприємство "Облводоканал" Запорізької обласної ради, Запорізька обласна рада, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року у складі судді Купавської Н. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Новенська сільська рада Мелітопольського району Запорізької області звернулася до суду з позовом до комунального підприємства "Облводоканал" Запорізької обласної ради (далі - КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради), Запорізької обласної ради про стягнення плати за користування земельною ділянкою. Позов обґрунтований тим, що на території Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області у промисловій зоні №8 розташований недобудований комплекс будівель і споруд об'єкту "Водопостачання м. Бердянська з Каховського магістрального каналу", право власності на який зареєстровано за територіальною громадою сіл, селищ, міст Запорізької області в особі Запорізької обласної ради на підставі свідоцтва про право власності від 12 травня 2009 року НОМЕР_1. Балансоутримувачем зазначеного комплексу будівель і споруд є КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради. Позивач вказував, що зазначений комплекс споруд розташований на земельній ділянці площею 15,3 га, яка відноситься до комунальної власності Новенської сільської ради. Зазначав, що до теперішнього часу жодним із відповідачів не вжито жодних заходів щодо оформлення права постійного користування земельною ділянкою, якою вони впродовж тривалого часу користуються, чим завдано позивачу збитків у вигляді неотриманого доходу до місцевого бюджету. Таким чином, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на користь Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області грошові кошти у розмірі 80 648,94 грн як плату за користування земельною ділянкою. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року закрито провадження у цивільній справі за позовом Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області до КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради, Запорізької обласної ради про стягнення плати за користування земельною ділянкою. Роз'яснено позивачу його право на звернення до суду з позовом в порядку господарського судочинства. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір виник між юридичними особами з приводу одержання плати за користування земельною ділянкою, що знаходиться у користуванні територіальної громади Новенської сільської ради Мелітопольського району, а тому спір підвідомчий господарському суду і не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постановою Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області залишено без задоволення, ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року - залишено без змін. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновком про те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник між юридичними особами з приводу стягнення плати за користування земельною ділянкою. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду Новенська сільська рада Мелітопольського району Запорізької області, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що між сторонами відсутні будь-які господарські відносини, які є необхідною умовою для застосування норм ГПК України. Крім того, поза увагою суду залишилось те, що органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання. Короткий зміст вимог заперечень (відзивів) на касаційну скаргу У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від Запорізької обласної ради, у якому відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки вони постановлені із дотриманням норм матеріального права. У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін, оскільки вони постановлені з додержанням норм матеріального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що спір виник між Новенською сільською радою та КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради і Запорізькою обласною радою з приводу плати за користування земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності територіальної громади Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області. У суді першої інстанції у відкритому судовому засіданні 28 листопада 2019 року представник КП "Облводоканал" Запорізької обласної ради заявив клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України або ГПК України віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Частинами першою, другою статті 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За загальним правилом, спори між юридичними особами не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки віднесені до компетенції господарського суду. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів визначено статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. У вказаній справі спір виник не з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, тому, в даному випадку, не застосовується виняток, що стосується сімейних та спадкових правовідносин. Відповідач у цій справі є органом місцевого самоврядування, який має статус юридичної особи і наділений законом власними повноваженнями, в межах яких діє самостійно і несе відповідальність за свою діяльність. Критерієм розмежування справ цивільного і господарського судочинства є одночасно як суб'єктний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. Відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб, громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Колегія суддів враховує, що спори між юридичними особами такої категорії неодноразово були предметом розгляду у господарських судах, зокрема у справах №916/1645/18, №905/2221/16, №922/613/19, №910/23399/14, №20/61/09. Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки спір виник між юридичними особами з приводу одержання плати за користування земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності територіальної громади Новенської сільської ради Мелітопольського району. Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги, що судами попередніх інстанцій не встановлено обставини справи в повному обсязі та не надано цим обставинам належної оцінки, оскільки закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суди попередніх інстанцій не здійснювали розгляд справи по суті спору та закрили провадження у справі. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Новенської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області залишити без задоволення. Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 28 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 червня 2021 року м. Київ справа №392/503/16 провадження №61-15080св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Маловисківська районна державна адміністрація Кіровоградської області, Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 19 грудня 2019 року у складі судді Березія Ю. А. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Дуковського О. Л., Письменного О. А., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - Маловисківська РДА Кіровоградської області), Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Кіровоградській області) про визнання переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовано тим, що 23 листопада 2006 року головою Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області видано розпорядження №604-р про надання в оренду на 5 років ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 18,32 га. 04 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та Маловисківською РДА Кіровоградської області було укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 18,32 га, яка розташована на території Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області, та проведено його державну реєстрацію. Позивач зазначав, що через три роки після реєстрації вказаного договору оренди земельної ділянки ним було виявлено помилку у тексті договору, а саме: в пункті 8 договору було зазначено не 5 років, а 3 роки дії договору оренди зазначеної земельної ділянки. У зв'язку з цим ним було надіслано до голови Маловисківської РДА Кіровоградської області лист із проханням виправити вказану помилку, проте виправлення помилки у тексті договору не було зроблено. 27 жовтня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Маловисківської РДА Кіровоградської області із заявою про продовження дії договору оренди земельної ділянки строком на п'ять років. Розпорядженням голови Маловисківської РДА Кіровоградської області від 27 січня 2012 року №37-р ОСОБА_1 відмовлено у продовженні права оренди земельної ділянки у зв'язку з порушенням умов договору оренди, а саме: щодо нецільового використання земельної ділянки. Вважаючи дії голови Маловисківської РДА Кіровоградської області протиправними, він звернувся з відповідним адміністративним позовом до суду та постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2012 року, що набрала законної сили, визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Маловисківської РДА Кіровоградської області від 27 січня 2012 року №37-р "Про відмову в продовженні права оренди земельної ділянки". Позивач зазначав, що він належно та сумлінно виконував умови договору оренди земельної ділянки, звернувся 27 жовтня 2011 року з відповідними документами до уповноваженого органу щодо продовження строку дії договору оренди земельної ділянки та не отримав відповіді від орендодавця. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки від 04 лютого 2009 року зі строком його дії у 5 років із моменту державної реєстрації. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 30 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки від 04 лютого 2009 року зі строком дії у п'ять років із моменту його державної реєстрації. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 як особа, яка не брала участі у справі, посилаючись на те, що ухвалене рішення суду порушує його права та інтереси, оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 05 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 30 травня 2016 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що позивач звернувся до суду не з позовом про поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, а з позовом про захист вже набутого права оренди на п'ять років, а не на три роки, як помилково зазначено в договорі оренди земельної ділянки. Крім того, права ОСОБА_2, який подав апеляційну скаргу, оскаржуваним рішення суду не порушуються, оскільки суд не вирішував питання про його права та обов'язки. Постановою Верховного Суду від 27 червня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 30 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 05 квітня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована порушенням судами норм процесуального права, які суттєво вплинули на правильне вирішення спору, зокрема: - суд першої інстанції, не уточнивши позовних вимог, по суті виходив із положень статті 213 ЦК України, яка регулює тлумачення змісту правочину, проте таких вимог позивач не заявляв, що є порушенням статті 11 ЦПК України (у редакції 2004 року) щодо диспозитивності цивільного судочинства. - суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що на підставі розпорядження голови Маловисківської РДА Кіровоградської області від 02 квітня 2012 року №241-р ОСОБА_2 була надана у власність земельна ділянка площею 2,0 га, що підтверджується державним актом про право власної на земельну ділянку, доданого ним до апеляційної скарги, і саме щодо цієї земельної ділянки вирішувалася справа за позовом ОСОБА_1, а тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що ухваленим рішенням суду не порушені права ОСОБА_2, є передчасними. Ухвалою Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року залучено до участі в справі як третю особу на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2. Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 19 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року (новий розгляд справи), відмовлено у задоволенні позову. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав відсутніми правові підстави для визнання поновленим договору оренди земельної ділянки від 04 лютого 2009 року з посиланням на положення статті 33 Закону України "Про оренду землі", а також визнання переважного права позивача на поновлення спірного договору оренди землі, оскільки відсутні докази про те, що позивач звертався до відповідача з вимогою про визнання переважного права оренди на спірну земельну ділянку. Крім того, договір оренди земельної ділянки від 04 лютого 2009 року укладено строком на 3 роки, а не на 5 років, як вважав позивач. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У жовтні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 19 грудня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зазначає, що при новому розгляді справи суд першої інстанції не ухвалював жодного рішення щодо залучення ОСОБА_2 до справи і не визначив його процесуального статусу, що свідчить про невиконання судом вказівок Верховного Суду. Суд вийшов за межі позовних вимог щодо встановлення переважного права оренди, оскільки позивач не посилався на своє переважне право в розумінні статті 33 Закону України "Про оренду землі", чим порушив принцип диспозитивності. Суд не звернув увагу на те, що позовна вимога сформована з тих підстав, що договір укладений на підставі розпорядження має відповідати змісту цього розпорядження. У зв'язку з тим, що відповідач не визнає факту укладання договору оренди саме на п'ять років, позивач змушений звернутися до суду за захистом своїх прав. З огляду на зазначене, суди не врахували висновок Верховного Суду, сформованого у подібних правовідносинах у постановах від 19 листопада 2019 року у справі №904/7527/17, від 12 червня 2019 року у справі №904/10454/17, від 04 вересня 2018 року у справі №925/1359/17. У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, підписаний представником ОСОБА_3, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки позивачем питання поновлення договору оренди взагалі не ініціювалося, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими. Твердження касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права в частині незалучення ОСОБА_2 до участі у справі та невиконання вказівок Верховного Суду не відповідають дійсності та спростовуються ухвалою Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року. Посилання касаційної скарги на те, що позивачем ставилося питання лише про тлумачення змісту правочину, а не щодо переважного права оренди, суперечать заявленим позовним вимогам та прохальній частині касаційної скарги, в якій ОСОБА_1 просить визнати за ним переважне право на поновлення договору оренди. Крім того, земельна ділянка з кадастровим номером 3523181600:02:000:9048, що була предметом договору оренди та перебувала в користуванні позивача, не існує, оскільки після закінчення строку дії договору на підставі розпорядження голови Маловисківської РДА від 02 квітня 2012 року №241-р була поділена та надана у власність громадянам, у тому числі і ОСОБА_2. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано із Маловисківського районного суду Кіровоградської області матеріали цивільної справи №392/503/16, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У листопаді 2020 року матеріали справи №392/503/16 надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 листопада 2006 року головою Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області видано розпорядження №604-р про надання в оренду на 5 років ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 18,32 га. 04 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та Маловисківською РДА Кіровоградської області було укладено договір оренди земельної ділянки, загальною площею 18,32 га, що розташована на території Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області, який цього ж дня пройшов відповідну державну реєстрацію. Відповідно до пункту 8 договору оренди сторони погодили строк дії договору на 3 роки. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. 27 жовтня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Маловисківської РДА Кіровоградської області із заявою про продовження строку дії договорів оренди землі на 5 років. 21 листопада 2011 року комісія з питань інвентаризації та раціонального використання земель резервного фонду та запасу державної власності у Маловисківському районі розглянула заяву ОСОБА_1 та вирішила не продовжувати договір оренди у зв'язку з використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням. Розпорядженням голови Маловисківської РДА Кіровоградської області від 27 січня 2012 року №37-р відмовлено ОСОБА_1 у продовженні права оренди земельної ділянки у зв'язку з порушенням умов договору оренди від 04 лютого 2009 року, а саме: щодо нецільового використання земельної ділянки. Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2012 року, що набрало законної сили, за позовом ОСОБА_1 до Маловисківської РДА Кіровоградської області у справі №2а-2341/12/1170 було визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Маловисківської РДА Кіровоградської області від 27 січня 2012 року №37-р "Про відмову в продовженні права оренди земельною ділянкою". Нормативно-правове обґрунтування Предметом спору у справі, що переглядається, є переважне право особи на поновлення договору оренди земельної ділянки загальною площею 18,3205 га з кадастровим номером 3523181600:02:000:9048, яка розташована на території Злинської сільської ради Маловисківського району Кіровоградської області. Статтею 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Відповідно до частин першої-п'ятої статті 33 зазначеного Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою-дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, що передбачено частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої, другої статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що ОСОБА_1 не скористався своїм переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, не повідомив про це орендодавця до спливу строку договору оренди листом-повідомленням, не надав орендодавцю проект додаткової угоди, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав відсутніми правові підстави для визнання поновленим договору оренди землі від 04 лютого 2009 року у розумінні положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", а також визнання переважного права позивача на поновлення спірного договору оренди землі. Доводи касаційної скарги про порушення судами першої та апеляційної інстанцій принципу диспозитивності, оскільки позивач не посилався на своє переважне право в розумінні статті 33 Закону України "Про оренду землі", а представником позивача під час нового розгляду справи було уточнено позовні вимоги, не заслуговують на увагу з огляду на наступне. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки від 04 лютого 2009 року зі строком його дії у 5 років із моменту його державної реєстрації, зареєстрованого у Маловисківському районному відділі Кіровоградської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", запис від 04 лютого 2009 року №04.0937400009. При цьому нормативно-правовим обґрунтуванням позову ОСОБА_1 зазначав положення статті 33 Закону України "Про оренду землі" з одночасним посиланням на положення закону, що регулює тлумачення змісту правочину (стаття 213 ЦК України). Судами не встановлено, а матеріали справи не містять заяви позивача про уточнення чи зміну предмету і підстав позову. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб, у разі необхідності уточнити позовні вимоги позивача. На виконання вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 27 червня 2018 року, при новому розгляді справи суд першої інстанції уточнив позовні вимоги ОСОБА_1, представник якого, підтримуючи позов, вказав, що спір стосується переважного права на користування земельною ділянкою, що підтверджується протоколом судового засідання від 26 липня 2019 року. Оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження свого переважного права на поновлення договору оренди спірної земельної ділянки, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. При цьому колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що зміст розпорядження від 23 листопада 2006 року голови Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області №604-р про надання в оренду на 5 років ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 18,32 та акта приймання-передачі земельних ділянок від 25 грудня 2008 року не змінюють значення слів і понять, які вказані в пункті 8 договору оренди землі від 04 лютого 2009 року та строк дії договору, погодженого сторонами у правочині, - три роки. Договір оренди в цілому чи його окремо взятий пункт позивач не оскаржував. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність застосування висновку, викладеного в постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №904/7527/17, від 12 червня 2019 року у справі №904/10454/17, від 04 вересня 2018 року у справі №925/1359/17, оскільки він зроблений за інших фактичних обставин справи. Так, у справі №904/7527/17 предметом позову було визнання укладеним між сторонами договору оренди земельної ділянки. Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для укладення договору оренди в судовому порядку, оскільки, як установлено апеляційним судом, умови договору відповідають вимогам чинного законодавства та рішенню органу місцевого самоврядування, прийнятого в межах наданих законом повноважень, а відсутність укладеного між сторонами у справі договору оренди спірної земельної ділянки порушує права позивача як власника земель комунальної власності на отримання орендної плати за її користування. У справі №904/10454/17 предметом спору було продовження строку на укладення договору оренди землі та зобов'язання укласти договір оренди земельної ділянки. Верховний Суд зробив висновок про те, що вирішення питання про продовження строку на укладення договору оренди землі належить до дискреційних повноважень міської ради, що виключає втручання суду у діяльність органів місцевого самоврядування, та не може бути задоволена, а тому не може бути задоволена, так само як і вимога про зобов'язання відповідачів вчинити дії з укладення договору оренди землі, з огляду на втрату чинності такого рішення, що свідчить про неефективність обраного позивачем способу захисту своїх прав. У справі №925/1359/17 предметом спору було визнання договору недійсним. Верховний Суд погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що суперечність пункту договору оренди щодо зазначення строку його дії та зазначення строку дії цього договору у розпорядженні голови районної державної адміністрації не може бути підставою для висновку про невідповідність договору оренди нормам чинного законодавства, отже, не свідчить про наявність підстав для визнання недійсним цього договору згідно з вимогами статті 648 ЦК України, статті 16 Закону України "Про оренду землі", враховуючи, що судами не встановлено, а учасниками справи не надано судам доказів, які б свідчили про те, що вказана невідповідність має місце внаслідок помилки, позов подано також не з вимогою визнати недійсним договір як укладений внаслідок помилки. Натомість у справі, що переглядається, предметом спору є визнання переважного права позивача на поновлення договору оренди земельної ділянки. Судами встановлено, що ОСОБА_1 не скористався своїм переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк та не вчинив відповідних дій, передбачених законом. При цьому позивачем не надано жодних доказів на спростування встановлених судами обставин. Верховний Суднаголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування правових висновків, викладених Верховним Судом у вказаних постановах, є безпідставними, оскільки фактичні обставини справ, правове обґрунтування та підстави заявлених вимог не є тотожними. Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не ухвалював жодного рішення щодо залучення ОСОБА_2 до справи і не визначив його процесуального статусу, що свідчить про невиконання судом вказівок Верховного Суду, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Так, ухвалою Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року ОСОБА_2 залучено до участі у справі як третю особу на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Установивши, що розпорядженням від 02 квітня 2012 року №241-р голови Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області затверджено проект землеустрою щодо передачі у власність земельних ділянок державної власності сільськогосподарського призначення (резерв) для ведення особистого селянського господарства, що стосується земельної ділянки, яка є предметом спору у цій справі, у тому числі ОСОБА_2, суд першої інстанції вважав за необхідне залучити до участі у справі його третьою особою. Таким чином, судом визначено процесуальний статус ОСОБА_2 у справі, що підтверджується відповідною ухвалою суду та свідчить про безпідставність доводів касаційної скарги у цій частині. Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523181600:02:000:9048. Разом із тим, судами встановлено, що спірна земельна ділянка на підставі розпорядження голови Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області від 02 квітня 2012 року №241-р була поділена та надана у власність громадянам. Таким чином, станом на час розгляду справи земельна ділянка, яка була предметом договору оренди, про поновлення якого подано позов у цій справі, поділена, внаслідок чого сформовано інші земельні ділянки, яким присвоєно кадастрові номери та які надано у власність фізичним особам. Тобто земельна ділянка, про поновлення договору оренди якої подано позов у цій справі, не існує як об'єкт цивільних прав, оскільки в її межах шляхом поділу утворені інші земельні ділянки. У зв'язку з зазначеним, об'єктивно відбулася зміна меж земельної ділянки та її площі, припинилось існування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, що унеможливлює ефективний захист прав позивача шляхом визнання переважного права позивача на поновлення договору оренди. Схожий за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі №912/1856/16, підстави для відступу від якого відсутні. Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зводяться до незгоди позивача з судовими рішеннями та переоцінки доказів, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів по суті спору. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine), рішення від 10 лютого 2010 року). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 19 грудня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 червня 2021 року м. Київ справа №450/3639/19 провадження №61-3317св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Мурованська сільська рада об'єднаної територіальної громади Пустомитівського району Львівської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області, у складі судді Мусієвського В. Є., від 27 травня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., від 26 січня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Мурованської сільської ради об'єднаної територіальної громади Пустомитівського району Львівської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення меж присадибної земельної ділянки. Свої вимоги позивачка мотивувала тим, щона підставі договору дарування від 24 січня 2002 року вона стала власником будинковолодіння АДРЕСА_1, що складається з житлового будинку, трьох сараїв, криниці та вбиральні. За будинковолодінням рахується 0,27 га присадибної земельної ділянки, в натурі - 0,2343 га, шириною зі сторони дороги 16,0 м, зі сторони пасовища - 23 м, довжиною 119,4 м згідно абрису від 12 серпня 2004 року. Однак, дані розміри суперечать первісним письмовим документам про розміри і периметри земельної ділянки, виділеної її дідусеві ОСОБА_4 під забудову. На підставі дозволу №121 від 23 вересня 1957 року виконкому Куликівської районної ради депутатів трудящих Львівської області, виданого на підставі рішення Гамаліївської сільської ради від 18 серпня 1957 року, ОСОБА_4 отримав земельну ділянку для будівництва житлового будинку в с. Гамаліївка з периметром шириною 18 м 20 см від сільської дороги, а з врахуванням межі стежки до ріки - 18 м 50 см, шириною зі сторони ріки - 26 м, а з врахуванням межі стежки до ріки - 26 м 50 см, довжиною - 73 м, на якій було побудовано будинковолодіння. За вказаним будинковолодінням, згідно погосподарської книги №1 Гамаліївської сільської ради в 1955-1957 роках, значилась у користуванні земельна ділянка площею 0,27 га, в тому числі під будинком 0,01 га. Згідно фактичних обмірів присадибної ділянки її площа становить 0,2343 га. На звернення до сільської ради їй повідомлено, що встановити межі земельних ділянок за даними 1957 року неможливо, оскільки в сільській раді не збереглися документи. Позивачка вказувала, що у лютому 2016 року зверталася до Гамаліївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області з проханням надати їй у приватну власність земельну ділянку площею 0,27 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель. Рішенням Гамаліївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №281 від 11 березня 2016 року їй надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовно площею 0,23 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. В рішенні сесії не зазначені межі земельної ділянки. ОСОБА_1 вважала, що відповідач ухиляється від розгляду її звернення щодо встановлення меж присадибної ділянки і визначення її розміру. У 2018 році відбулося укрупнення сільських територіальних громад, на підставі якого Гамаліївська сільська рада Пустомитівського району Львівської області ліквідована, а с. Гамаліївка перейшло під юрисдикцію Мурованської сільської ради об'єднаної територіальної громади Пустомитівського району Львівської області. Із урахуванням зазначеного, позивачка просила позов задовольнити, зобов'язати відповідача взяти під належний контроль встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) між її земельною ділянкою та ділянками ОСОБА_2 і ОСОБА_3, із закріпленням межовими знаками. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки позивачка просить суд на майбутнє забезпечити належне виконання відповідачем своїх повноважень. Станом на момент подання позову до суду жодні права, свободи та законні інтереси позивачки відповідачем не порушені і не оспорюються. Жодних доказів, які б підтверджували невиконання відповідачем своїх повноважень або неналежного виконання таких, позивачкою суду не надано. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 26 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 травня 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволення позовних вимог, оскільки на момент звернення до суду порушення, невизнання або оспорювання права особи, яка звертається за захистом, вже має відбутися. Захист права на майбутнє законом не передбачено. Позивачкою не надано належних доказів на підтвердження того, що на час розгляду справи, будь які її права, свободи та законні інтереси порушуються чи оспорюються відповідачем. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24 лютого 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 травня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 січня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначила порушення судами норм процесуального права, вказавши у касаційній скарзі, що справу розглянуто судами за відсутності учасників справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). У касаційній скарзі, з урахуванням уточнень, ОСОБА_1 вказує, що розгляд справи судами попередніх інстанцій проводився без участі відповідача. При вирішенні спору судами попередніх інстанцій необхідно було врахувати, що у зв'язку із укрупненням територіальних громад проводились кадрові зміни у сільській раді. В умовах карантину, смерті голови Мурованської сільської ради, проведення виборів нового голови суду першої інстанції необхідно було врахувати зазначенні обставини і відкласти розгляд справи до вирішення питання функціонування виконавчого органу місцевої ради. Позивачка також посилається на те, що вона вживала заходів щодо врегулювання спору в позасудовому порядку, неодноразово зверталася в письмовій та усній формі до Гамаліївської сільської ради, однак їй було рекомендовано звертатися за захистом своїх прав до суду. Вважає, що Гамаліївська сільська рада ухилилася від розгляду її звернення щодо встановлення меж присадибної ділянки та її розміру. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 вказувала, що на підставі договору дарування від 24 січня 2002 року вона є власником будинковолодіння АДРЕСА_1, однак жодних доказів, які б підтверджували її право власності на вказане будинковолодіння позивачка суду не надала, в матеріалах справи такі докази відсутні. Згідно довідки виконкому Гамаліївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 29 листопада 2013 року, виданої ОСОБА_5, у користуванні ОСОБА_4 знаходилася земельна ділянка площею 0,27 га, у тому числі під будівлями 0,01 га. Зі слів позивачки ОСОБА_4 є її дідусем. 23 вересня 1957 року Куликівська районна рада Львівської області надала дозвіл №121 ОСОБА_4 на будівництво житлового будинку. Рішенням Гамаліївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №281 від 11 березня 2016 року ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,23 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в с. Гамаліївка Пустомитівського району Львівської області. Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, у такому випадку: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу Українипередбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка мотивувала свої вимоги тим, що рішенням Гамаліївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №281 від 11 березня 2016 року їй надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, однак у рішенні не зазначені межі земельної ділянки. Позивачка вважала, що відповідач ухиляється від розгляду її звернення щодо встановлення меж присадибної ділянки і її розміру, просила зобов'язати відповідача взяти під належний контроль встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) між її земельною ділянкою та ділянками ОСОБА_2 і ОСОБА_3 із закріпленням межовими знаками. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 118 Земельного кодексу України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 122 цього кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Частиною першою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (стаття 152 ЗК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, обґрунтованого виходив із того, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки позивачкою не доведено порушення її прав діями, або ж бездіяльністю Мурованської сільської ради об'єднаної територіальної громади Пустомитівського району Львівської області. Як встановлено судами, рішенням Гамаліївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області №281 від 11 березня 2016 року ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,23 га для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд в с. Гамаліївка Пустомитівського району Львівської області. Позивачкою вказане рішення сільської ради не оскаржувалося, зокрема щодо розміру площі, обґрунтованих доводів, які б вказували на неможливість виготовлення технічної документації з метою подальшого отримання у власність земельної ділянки площею 0,23 га, надано не було. Доказів, які б вказували на перешкоджання позивачці у виготовлені проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, позивачкою надано також не було. Із урахуванням зазначеного, суди дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю. Щодо доводів позивачки про те, що розгляд справи відбувся без участі відповідача то слід зазначити, що апеляційним судом надано належну оцінку цій обставині та встановлено, що отримавши ухвалу апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження та копію апеляційної скарги, Мурованська сільська рада об'єднаної територіальної громади Пустомитівського району Львівської області подала клопотання про розгляд справи без участі представника ради. У зазначеному клопотанні стороною відповідача не висловлювалася позиція щодо поданої апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 травня 2020 року. При вирішенні спору судом апеляційної інстанції надано належну оцінку доводам та аргументам апеляційної скарги ОСОБА_1. Із урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується із об'єктивними висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 27 травня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №372/1704/16-ц провадження №61-2165св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Київське лісове господарство", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк Віталій Вікторович, на ухвалу Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі судді Кравець В. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство") до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 вересня 2016 року у складі судді Проць Т. В. у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Білоконь О. В., Верланова С. М. апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 30 вересня 2016 року скасовано, позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" задоволено. Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП "Київське лісове господарство" земельну ділянку, площею 10,6362 га, кадастровий номер 3223186800:06:015:0002, розташовану в адміністративних межах Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 адвокат Власюк В. В. звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року за нововиявленими обставинами. Заяву обґрунтовано тим, що 23 жовтня 2020 року Власюком В. В. як адвокатом ОСОБА_1 було отримано постанову старшого лейтенанта поліції слідчого слідчого відділу Обухівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області Кашпура А. С. від 14 травня 2014 року про закриття кримінального провадження №42014110230000030 у зв'язку із відсутністю події кримінального правопорушення. З цієї постанови вбачається, що ДП "Київський лісгосп" стало відомо про можливе порушення його прав і охоронюваних законом інтересів щонайменше з середини 2007 року. Отже, у першого заступника прокурора Київської області були відсутні правові підстави для звернення до суду з позовом у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Тому зазначені обставини мають значення для вирішення справи. Зазначені обставини не були і не могли бути відомі заявнику, оскільки лише в процесі надання правової допомоги йому стало відомо про постанову слідчого від 14 травня 2014 року. Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року заяву представника ОСОБА_1 адвоката Власюка В. В. про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року за нововиявленими обставинами залишено без розгляду. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішення Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року набрало законної сили з дати його проголошення і у касаційному порядку не оскаржувалося. Із заявою про перегляд цього рішення за нововиявленими обставинами представник відповідача звернувся 08 грудня 2020 року, тобто з пропуском трирічного строку, встановленого пунктом 1 частини другої статті 424 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк В. В., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року і передати справу на новий розгляд. Підставами касаційного оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк В. В., зазначив порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував вимоги статей 423, 424 ЦПК України до спірних правовідносин. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк В. В., залишено без руху для усунення недоліків. У березні 2021 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2021 року поновлено ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк В. В., строк на касаційне оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк В. В., на ухвалу Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року і витребувано із Обухівського районного суду Київської області цивільну справу №372/1704/16-ц. Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк В. В., підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Відповідно до положень статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є: істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; встановлені вироком суду або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі; скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду (частина друга статті 423 ЦПК України). Такий самий перелік підстав для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами визначено статтею 361 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду, про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами якого у грудні 2020 року звернувся представник ОСОБА_1 адвокат Власюк В. В. Заяву ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що 23 жовтня 2020 року Власюком В. В. як адвокатом ОСОБА_1 було отримано постанову старшого лейтенанта поліції слідчого слідчого відділу Обухівського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області Кашпур А. С. від 14 травня 2014 року про закриття кримінального провадження №42014110230000030 у зв'язку із відсутністю події кримінального правопорушення. З цієї постанови вбачається, що ДП "Київський лісгосп" стало відомо про можливе порушення його прав і охоронюваних законом інтересів щонайменше з середини 2007 року. Отже, у першого заступника прокурора Київської області були відсутні правові підстави для звернення до суду з позовом у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Тому зазначені обставини мають значення для вирішення справи. Зазначені обставини не були і не могли бути відомі заявнику, оскільки лише в процесі надання правової допомоги йому стало відомо про постанову слідчого від 14 травня 2014 року. Враховуючи положення пункту 1 частини першої та пункту 1 частини другої статті 424 ЦПК України, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 423 цього Кодексу (істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи), учасниками справи може бути подано протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про існування таких обставин, та не пізніше трьох років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. Згідно з частиною третьою статті 424 ЦПК України, строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені. Суд апеляційної інстанції встановив, що рішення Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року не оскаржувалося до суду касаційної інстанції та набрало законної сили з моменту його проголошення, тобто з 26 січня 2017 року. Заявник зазначив, що йому стало відомо про нововиявлені обставини, які є підставою для перегляду цього рішення, у жовтні 2020 року. До суду апеляційної інстанції із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року за нововиявленими обставинами представник ОСОБА_1 адвокат Власюк В. В. звернувся 08 грудня 2020 року, тобто зі спливом три річного строку, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 424 ЦПК України Відповідно до пункту 13 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №4 "Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами" (що регулює схожі за своїм змістом правовідносини) визначений абзацом 1 частини першої статті 362 ЦПК України місячний строк для подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами є процесуальним і може бути поновлений за загальними правилами, встановленими статтею 73 ЦПК України. При цьому строк обчислюється з дня встановлення обставин, які є підставою для перегляду судового рішення. Відповідно до частини другої статті 362 ЦПК України днем відкриття нововиявлених обставин, передбачених пунктом 1 частини другої статті 361 ЦПК України, є день, коли заявник дізнався або повинен був дізнатися про наявність вказаних обставин. Якщо заяву подано після закінчення визначеного абзацом 1 частини першої статті 362 ЦПК України строку і відсутнє клопотання про його поновлення або в поновленні пропущеного строку для подання заяви буде відмовлено, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, яка може бути оскаржена. Клопотання про поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами і заява про перегляд такого судового рішення (у разі поновлення пропущеного строку) розглядаються у різних судових засіданнях, оскільки при їх розгляді доведенню й дослідженню підлягають різні обставини, крім того, докази на їх підтвердження є різними. Встановлений абзацом 2 частини першої статті 362 ЦПК України трирічний строк для подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 361 цього Кодексу, є присічним і поновленню не підлягає. Недодержання умови щодо цього строку є підставою для відмови у відкритті провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами незалежно від поважності пропуску цього строку. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про залишення заяви представника ОСОБА_1 адвоката Власюка В. В. про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 26 січня 2017 року за нововиявленими обставинами без розгляду, оскільки трирічний строк для подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 423 ЦПК України, є присічним і поновленню не підлягає. Такі процесуальні дії, як відмова у відкритті провадження та залишення заяви без розгляду, мають різні процесуальні наслідки, пов'язані з наявністю в особи права повторного звернення до суду. Аналогічні висновки щодо правової природи та правових наслідків спливу строку подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у зв'язку з наявністю істотних для справи обставин, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи, викладено у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі №2-4/11 (провадження №61-3101св18) та від 25 листопада 2020 року у справі №465/10636/13-ц (провадження №61-14434св20). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, у зв'язку із чим підлягає скасуванню з передачею справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Власюк Віталій Вікторович, задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 11 січня 2021 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 червня 2021 року м. Київ справа №161/12705/18 провадження №61-7605св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - сільськогосподарське приватне підприємство "Дружба", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - державний реєстратор Луцької районної адміністрації Волинської області Малашко Вікторія Степанівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 листопада 2018 року у складі судді Пушкарчук В. П. та постанову Волинського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Грушицького А. І., Матвійчук Л. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року сільськогосподарське приватне підприємство (далі - СГПП) "Дружба" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, за участю третьої особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - державного реєстратора Луцької районної державної адміністрації Волинської області Малашко В. С., про визнання договору оренди недійсним. Позов мотивований тим, що 30 вересня 2011 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та СГПП "Дружба" (орендар) укладено договір оренди землі №293, відповідно до умов якого в оренду терміном на 10 років, а саме, до 28 лютого 2022 року, передано земельну ділянку, площею 2,215 га ріллі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Зазначений договір зареєстровано в управлінні Держкомзему в Луцькому районі Волинської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 лютого 2012 року за №072280004000. СГПП "Дружба" стало відомо, що ОСОБА_1, всупереч взятих на себе зобов'язань, до закінчення терміну дії договору оренди землі №293 уклала 30 серпня 2016 року з ОСОБА_2 договір оренди тієї ж самої земельної ділянки та зареєструвала право оренди землі (речове право) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13 квітня 2017 року, номер запису 20112827. Позивач вважає, що двічі розпорядившись своїм майном, знаючи, що існує не розірваний, діючий договір оренди з СГПП "Дружба" належної ОСОБА_1 земельної ділянки і укладаючи при цьому договір оренди цієї ж земельної ділянки з ОСОБА_2, ОСОБА_1 порушила його право, як чинного орендаря на володіння, користування земельною ділянкою. На підставі викладеного, позивач просив суд визнати недійсним договір оренди землі укладений 30 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 листопада 2018 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 30 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, об'єктом оренди якого є земельна ділянка площею 2,1883 га ріллі. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що уклавши в 2016 році спірний договір та здійснивши державну реєстрацію права оренди, відповідачі порушили право позивача як чинного орендаря на володіння, користування земельною ділянкою, оскільки договір оренди, укладений у 2011 році строком на 10 років між СГПП "Дружба" та ОСОБА_1, є чинним, свою дію не припинив. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції На рішення місцевого суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу. Постановою Волинського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 листопада 2018 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, справу направити на новий розгляд до місцевого суду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки ОСОБА_1 не повідомила його про існування договору оренди спірної земельної ділянки, а державний реєстратор не перевірив у повному обсязі існування обтяжень на земельну ділянку, висновок судів про те, що він є належним відповідачем - помилковий; вважає, що суд першої інстанції повинен був залучити його до участі у справі, як третю особу на стороні відповідача, оскільки договір оренди укладений між ним та ОСОБА_1 стосується його прав, як орендаря; суди не дослідили яким чином спірній земельній ділянці присвоєно два різні кадастрові номери; суди не надали належної правової оцінки обставинам справи щодо перебування земельної ділянки у оренді двох орендарів; присвоєння земельній ділянці двох різних кадастрових номерів не може бути підставою для скасування договору оренди земельної ділянки укладеним між ним та ОСОБА_1. У травні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив СГПП "Дружба" на касаційну скаргу, в яких підприємство просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди установили, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки площею 2,215 га, кадастровий номер 0722881500:04:000:1744, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії IIІ-ВЛ №028710, від 21 листопада 1997 року Воютинською сільською радою народних депутатів та планом земельної ділянки № НОМЕР_1 (а. с. 12-13, 25-26, 96). Між ОСОБА_1 та СГПП "Дружба" 30 вересня 2011 року укладений договір оренди землі №293, за умовами якого відповідач ОСОБА_1 надала, а орендар СГПП "Дружба" прийняло в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Воютинської сільської ради згідно з Державним актом IIІ-ВЛ №028710, загальною площею 2,215 га ріллі, строком на десять років. Зазначений договір зареєстровано в Управлінні Держкомзему в Луцькому районі Волинської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 лютого 2012 року за №072280004000 (а. с. 6-8). Актом визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 30 вересня 2011 року ОСОБА_1, як власник земельної ділянки згідно з Державним актом на право власності на землю серії IIІ-ВЛ №028710, та СГПП "Дружба" в особі директора ОСОБА_3 та з участю землевпорядника визначили межі вказаної земельної ділянки площею 2,215 га в натурі для ведення товарного с/г виробництва (а. с. 10). Відповідно до акту прийому - передачі земельної ділянки за договором оренди зазначена земельна ділянка площею 2,215 га розташована на території Воютинської сільської ради, 30 вересня 2011 року передана її власником ОСОБА_1 (орендодавцем) орендарю - СГПП "Дружба" (а. с. 9). Доказів щодо розірвання, скасування чи припинення дії договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та СГПП "Дружба" 30 вересня 2011 року, зареєстрованого в Управлінні Держкомзему в Луцькому районі Волинської області 29 лютого 2012 року, не надано та судом не встановлено. Факт користування СГПП "Дружба" орендованою згідно з договором оренди від 30 вересня 2011 року земельною ділянкою сторонами не спростовано. Відповідно до копій заяви ОСОБА_1 до директора СГПП "Дружба" від 11 серпня 2017 року про перерахування орендної плати, відомостей про видачу цукру, зерна, копії видаткових касових ордерів установлено сплату орендної плати орендарем СГПП "Дружба" орендодавцю ОСОБА_1 за період 2014 - 2017 років (а. с. 14, 16-23). Згідно з копії реєстраційної справи №1232077407228 щодо державної реєстрації права оренди землі, вбачається, що під час дії зазначеного договору, 30 серпня 2016 року ОСОБА_1 як орендодавець уклала з ОСОБА_2 (орендарем) договір оренди землі, відповідно до якого в строкове платне користування нею надано земельну ділянку площею 2,1883 га для ведення особистого селянського господарства, яка належить орендодавцю на підставі Державного акту серії ІII-ВЛ №028710, виданого 21 листопада 1997 року Воютинською сільською радою. Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права за №85691619 від 24 квітня 2017 року державним реєстратором Луцької районної державної адміністрації Малашко В. С. зареєстровано зазначений договір оренди земельної ділянки площею 2,1883 га, кадастровий номер 0722881500:02:001:1948. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Задовольняючи позов місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що уклавши в 2016 році спірний договір та здійснивши державну реєстрацію права оренди, відповідачі порушили право позивача як чинного орендаря на володіння, користування земельною ділянкою, оскільки договір оренди, укладений у 2011 році строком на 10 років між СГПП "Дружба" та ОСОБА_1, є чинним, свою дію не припинив. Колегія суддів погоджується із таким висновком судів враховуючи наступне. Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Згідно із статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Статтями 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором (стаття 31 Закону України "Про оренду землі"). На вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України (частина перша статті 32 Закону України "Про оренду землі). Відповідно до статті 634 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що і договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором, або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Із справи відомо, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки площею 2,215 га, кадастровий номер 0722881500:04:000:1744, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії IIІ-ВЛ №028710, від 21 листопада 1997 року Воютинською сільською радою народних депутатів та планом земельної ділянки №75 (а. с. 12-13, 25-26, 96). Між ОСОБА_1 та СГПП "Дружба" 30 вересня 2011 року укладений договір оренди землі №293, за умовами якого відповідач ОСОБА_1 надала, а орендар СГПП "Дружба" прийняло в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Воютинської сільської ради згідно з Державним актом IIІ-ВЛ №028710, загальною площею 2,215 га ріллі, строком на десять років. Зазначений договір зареєстровано в Управлінні Держкомзему в Луцькому районі Волинської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 29 лютого 2012 року за №072280004000 (а. с. 6-8). Під час дії зазначеного договору, 30 серпня 2016 року ОСОБА_1 як орендодавець уклала з ОСОБА_2 (орендарем) договір оренди землі, відповідно до якого в строкове платне користування нею надано земельну ділянку площею 2,1883 га для ведення особистого селянського господарства, яка належить орендодавцю на підставі Державного акту серії ІII-ВЛ №028710, виданого 21 листопада 1997 року Воютинською сільською радою. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону права на нерухоме майно та їх обтяження виникають з моменту здійснення державної реєстрації таких прав. Тобто, якщо договір оренди землі припинено після 01 січня 2013 року, припинення права оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації в Державному реєстрі прав. При цьому для внесення вперше відомостей про право оренди земельних ділянок до Державного реєстру прав за іншим суб'єктом орендних відносин, має передувати державна реєстрація припинення права оренди земельної ділянки за попереднім суб'єктом правовідносин. Відповідно до частини першої статті 19 Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. У державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстровано припинення права оренди за СГПП "Дружба", в зв'язку з чим повторне укладання договору оренди тієї самої земельної ділянки з іншим орендарем - ОСОБА_2, в період дії зазначеного договору оренди є незаконним. Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Для визнання правочину недійсним необхідно встановити його невідповідність вимогам законодавства саме в момент укладення, що слідує зі змісту частини першої статті 215 ЦК України. На думку колегії суддів, суди попередніх інстанцій установивши, що строк дії договору оренди від 30 вересня 2011 року №293 спливає 28 лютого 2022 року (10 років з дня реєстрації), тобто на момент укладення оспорюваного договору від 30 серпня 2016 року, строк зазначеного договору не закінчився; докази щодо розірвання, скасування чи припинення дії договору оренди земельної ділянки від 30 вересня 2011 року №293 відсутні; факт користування СГПП "Дружба" орендованою згідно з договором оренди від 30 вересня 2011 року №293 земельною ділянкою сторонами не спростовано, дійшли обгрунтованого висновку про порушення законних прав та інтересів позивача, внаслідок укладення спірного договору оренди, як належного орендаря земельної ділянки, що належить ОСОБА_1 та визнання недійсним оспореного договору. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. Предметом спору в цій справі є визнання недійсним договору оренди землі укладеного 30 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Оскільки позовні вимоги спрямовані на визнання недійсним договору стороною якого є ОСОБА_2, то він є належним відповідачем у справі. Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги про те, що оскільки ОСОБА_1 не повідомила ОСОБА_2 про існування договору оренди спірної земельної ділянки, а державний реєстратор не перевірив у повному обсязі існування обтяжень на земельну ділянку, висновок судів про те, що він є належним відповідачем - помилковий; суд першої інстанції повинен був залучити його до участі у справі, як третю особу на стороні відповідача, оскільки договір оренди укладений між ним та ОСОБА_1 стосується його прав, як орендаря не можуть бути прийняті до уваги. Із змісту постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що питання присвоєння різних кадастрових номерів спірній земельній ділянці досліджувалося колегією суддів. Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що предметами договорів оренди від 30 листопада 2011 року та від 30 серпня 2016 року є одна і та ж земельна ділянка. Дана обставина відповідачами не спростована належними, допустимими та беззаперечними доказами. Саме державний акт на право власності на земельну ділянку виданий уповноваженим державним органом, підтверджує право власності громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку, а присвоєння двох різних кадастрових номерів зумовлено не добросовісною поведінкою ОСОБА_1. Отже, доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили яким чином спірній земельній ділянці присвоєно два різні кадастрові номери; суди не надали належної правової оцінки обставинам справи щодо перебування земельної ділянки у оренді двох орендарів; присвоєння земельній ділянці двох різних кадастрових номерів не може бути підставою для скасування договору оренди земельної ділянки укладеним між ним та ОСОБА_1 є неприйнятними. Уцілому доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскарженими судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України (у редакції чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 листопада 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук І. М. Фаловська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 грудня 2021 року м. Київ справа №363/928/18 провадження №61-3343 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади с. Козаровичі Вишгородського району Київської області; відповідачі: Козаровицька сільська рада Вишгородського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади с. Козаровичі Вишгородського району Київської області звернувся до суду з позовом до Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_3 про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання недійсними договору купівлі-продажу, державного акту на право власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 12 березня 2004 року та договору оренди від 17 листопада 2004 року ОСОБА_3 передано в оренду земельну ділянку, загальною площею 6,2000 га, під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів строком на 49 років. 15 вересня 2006 року між Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області та ОСОБА_3 укладено додатковий договір про внесення доповнень та змін до договору оренди землі від 17 листопада 2004 року, згідно якого ОСОБА_3 передано в оренду земельну ділянку, площею 2,0155 га, а рішенням Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 24 січня 2008 року зазначену земельну ділянку передано ОСОБА_3 в довгострокову оренду. Рішенням Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 05 серпня 2008 року №156 надано ОСОБА_3 дозволу на викуп земельної ділянки не сільськогосподарського призначення, площею 2,0155га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1.11 серпня 2008 року між Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Шостак В. Я. та зареєстровано в реєстрі за №3938, на підставі якого в подальшому ОСОБА_3 отримав державний акт на зазначену земельну ділянку серії ЯЖ №050790, кадастровий номер 3221883601:21:005:0002. Ураховуючи викладене та посилаючись на те, що у порушення закону земельна ділянка передана у власність ОСОБА_3 за рахунок земель водного фонду, прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 05 серпня 2008 року №156 "Про викуп земельної ділянки громадянином ОСОБА_3"; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року, укладений між Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Шостак В. Я. та зареєстрований в реєстрі за №3938; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №050790, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів, розташованої по АДРЕСА_1. Також прокурор просив суд визнати причини пропуску строку позовної давності поважними та поновити строк для звернення до суду. Під час розгляду справи (в червні 2019 року) у зв'язку зі смертю ОСОБА_3 та залученням до справи його правонаступників - ОСОБА_1 та ОСОБА_2, прокурор уточнив позовні вимоги, замість позовної вимоги про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №050790, виданого ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1, просив витребувати на користь територіальної громади с. Козаровичі в особі Козаровицької сільської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 липня 2020 року у складі судді Чіркова Г. Є. у задоволенні позову заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час передачі ОСОБА_3 у власність земельних ділянок закон не передбачав обов'язкового визначення території прибережної захисної смуги шляхом її виділення при розробці проекту землеустрою щодо встановлення водоохоронної зони і єдиним можливим способом встановлення меж прибережних захисних смуг було їх визначення (зображення) при розробці технічних документацій щодо посвідчення права на земельні ділянки та проектів землеустрою про відведення суміжних земельних ділянок громадянам та юридичним особам, тому вважав, що ОСОБА_3 набув право власності на спірну земельну ділянку у законний спосіб та на підставі необхідних погоджень та дозволів, наданих компетентними органами. Суд визнав преюдиційними висновки та встановлений факт зменшення прибрежної захисної смуги річки Дніпро в частині, яка межує зі спірною земельною ділянкою, та перебування її в межах с. Козаровичі, встановлені постановою Вишгородського районного суду Київської області від 23 квітня 2007 року за адміністративним позовом ОСОБА_3. При цьому, суд врахував також тривале користування ОСОБА_3 земельною ділянкою та знаходження на ній об'єктів нерухомості, що належали останньому на праві власності, не встановивши таким чином, будь-яких порушень і при укладанні договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Окрім цього суд вважав, що запропоноване в позові прокурора втручання в права власника, добросовісного набувача майна, легітимної мети не переслідує, є явно непропорційним, призведе до істотного дисбалансу прав та інтересів добросовісного набувача і порушення його права в розумінні вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, призведе до невиправданого втручання в право мирно володіти своїм майном, коли умови будь-якої компенсації відповідача на дотримання принципу пропорційності та балансу інтересів позивачем не розроблялись і на розгляд суду не висунуті. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 липня 2020 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов першого заступника прокурора Київської області задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 05 серпня 2008 року №156 "Про викуп земельної ділянки громадянином ОСОБА_3". Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року, укладений між Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області та ОСОБА_3, який посвідчено приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Шостак В. Я. та зареєстровано в реєстрі за №3938. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №050790, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002 під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів по АДРЕСА_1. Витребувано на користь територіальної громади с. Козаровичі в особі Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_1 ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, вартістю 325 255,06 грн, яка розташована по АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за відсутності проекту землеустрою зі встановленням меж прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 Водного кодексу України (далі - ВК України), а також орієнтованих розмірів і меж водоохоронних зон. Суд зазначив, що надання у користування земельної ділянки, яка знаходиться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу, тому наявні підстави для визнання незаконним та скасування рішення сільської ради про викуп земельної ділянки ОСОБА_3, визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної, укладеного між сільською радою та ОСОБА_3, та державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_3. Територіальна громада с. Козаровичі Вишгородського району Київської області, як власник земель комунальної власності, позбулася спірної земельної ділянки внаслідок незаконного розпорядження нею сільської радою. Тому таке виділення спірної земельної ділянки ОСОБА_3 не є вираженням волі територіальної громади на відчуження цієї ділянки. З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (територіальної громади) не з його волі, її слід витребувати з володіння ОСОБА_1. Також апеляційним судом встановлено, що заявлені прокурором позовні вимоги щодо незаконності набуття ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку безумовно мають суспільний інтерес у поверненні земельної ділянки водного фонду у державну власність, спрямовані на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу України на землі водного фонду, недопущення їх зміни цільового призначення, з огляду на що втручання у права відповідачів апеляційний суд вважає таким, що відповідає принципу пропорційності. Загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у справі, що переглядається, переважає приватний інтерес у збереженні цих земель у власності з метою використання всупереч їх цільового призначення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначала неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 22 вересня 2020 року у справі №214/6174/15-ц тощо, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказувала на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №363/928/18 із Вишгородського районного суду Київської області. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що звертаючись до суду з позовом, прокурор вказав на порушення інтересів територіальної громади, не обґрунтовуючи, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту та підстави звернення прокурора до суду; суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин строк позовної давності, про яку заявлено відповідачами. Також судом не враховано, що чинне на час прийняття сільською радою рішення про викуп спірної земельної ділянки ОСОБА_3 законодавство вимагало визначення прибрежної захисної смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері, виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості. Разом з тим, апеляційний суд не досліджував умови забудови та містобудівну документацію при визначенні, чи знаходиться спірна земельна ділянка в прибрежній захисній смузі, та безпідставно не взяв до уваги робочий проект "Водоохоронна зона та прибережна захисна смуга Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області", який погоджено на законних підставах згідно статті 87 ВК України та постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486. Вирішуючи спір, апеляційний суд не застосував норми законодавства, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, і не взяв до уваги визначений законодавством окремий порядок встановлення прибережних захисних смуг водосховищ в межах населених пунктів, а також висновок Дніпровського басейнового управління водних ресурсів від 29 січня 2007 року № ІД/8-124; висновок про проходження державної екологічної експертизи Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Київській області від 20 лютого 2007 року №06-12/993; висновок Управління земельних ресурсів у Вишгородському районі Київської області від 29 грудня 2007 року, зроблений на виконання постанови Вишгородського районного суду у справі №2/2 "А"-128/ 2007 від 23 квітня 2007 року, яке в межах своїх повноважень є державним природоохоронним органом, уповноваженим забезпечувати збереження прибережних захисних смуг водних об'єктів на відповідній території. Крім того, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, ухваливши рішення про визнання недійсним державного акту на право власності на спірну земельну ділянку, виданого ОСОБА_3, оскільки на момент прийняття рішення апеляційним судом така вимога прокурором не була заявлена, отже, суд допустив порушення норм процесуального права. Позбавляючи ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку, яке остання набула на законних підставах в порядку спадкування, апеляційний суд не оцінив пропорційність втручання у право власності ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку, а саме пропорційність повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном. Судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому заявник фактично підтримав доводи касаційної скарги ОСОБА_1. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що рішенням Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 12 жовтня 2004 року №3/XV-IV ОСОБА_3 передано в оренду земельну ділянку, площею 6,2000 га, під розміщення студії по виробництву аудіо відео матеріалів, строком на 49 років, на якій знаходилися належні останньому на праві власності об'єкти нерухомого майна колишнього піонерського табору "ІНФОРМАЦІЯ_1", що підтверджується витягами про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13 травня 2004 року №3570090, від 19 травня 2008 року №18855791, від 28 травня 2008 року №18986960, а також свідоцтвом про право власності на нерухоме майно виданим 27 травня 2008 року, зареєстрованим 28 травня 2008 року під реєстраційним номером НОМЕР_1. Рішенням Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області 21 січня 2006 року №2/XXVI погоджено ОСОБА_3 продаж земельної ділянки, площею 4,1845 га, розташованої по АДРЕСА_1; затверджено ринкову вартість зазначеної земельної ділянки у розмірі 629 767,25 грн і у зв'язку з викупом цієї земельної ділянки прийнято рішення про переукладення договору оренди від 17 листопада 2004 року на площу, що залишилася, - 2,0155 га. 15 вересня 2006 року внесено зміни та доповнення до договору оренди земельної ділянки від 17 листопада 2004 року №14545, зокрема, щодо передачі Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області в оплатне користування ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 2,0155 га, під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів, розташованої по АДРЕСА_1, строком дії договору на 49 років. Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом та зареєстровано в реєстрі за №8556. Встановлено, що для оформлення ОСОБА_3 земельної ділянки в оренду проведені дії по підготовці відповідної технічної документації, яка погоджена Вишгородським районним відділом земельних ресурсів, відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства, Київською обласною санітарно-епідеміологічною станцією, Державним управлінням екології та природних ресурсів в Київській області, обласним центром з охорони пам'яток історії, археології та мистецтва. 27 квітня 2006 року Київським обласним управлінням земельних ресурсів складено висновок державної експертизи №8-868, згідно якого представлена на експертизу технічна документація (щодо оформлення в оренду земельної ділянки, площею 2,0155 га) відповідає вимогам земельного законодавства та діючим нормативно-технічним документам. У подальшому ТОВ "Гідробудівельник" на замовлення ОСОБА_3 виготовлено робочий проект "Водоохоронна зона та прибережна захисна смуга Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області". 29 січня 2007 року Дніпровським басейновим управлінням водних ресурсів погоджено вказаний проект, про що складено відповідний висновок № ІД/8-124. У висновку відображено, що проект розроблено відповідно до технічного завдання замовника та існуючої нормативно-технічної документації, згідно статті 87 ВК України та постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №786. Разом з тим у висновку зазначено, що відповідно до статті 87 ВК України проект водоохоронної зони необхідно погодити з органами навколишнього середовища, земельних ресурсів і затвердити в органах місцевого самоврядування. 20 лютого 2007 року проект погоджено Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Київській області шляхом проходження державної екологічної експертизи про, що складено висновок від 20 лютого 2007 року №06-12/993, з якого убачається, що межі прибережної захисної смуги Київського водосховища визначаються статтею 88 ВК України та статтею 60 ЗК України. Також у висновку зазначено, що прибережна захисна смуга встановлюється вздовж берега водосховища. Внутрішня межа прибережної захисної смуги співпадає з внутрішньою межею водоохоронної зони при мінімальному рівні води 101,5 м. Зовнішня межа прибережної смуги встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (стаття 88 ВК України), а також з урахуванням існуючої забудови (постанова Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2002 року №72). Крім того при визначенні зовнішньої межі прибережної захисної смуги враховувались положення статті 91 ВК України та статті 63 ЗК України, які стосуються смуг відведення під гідротехнічні споруди. Прибережена захисна смуга на ділянці, що прилягає до водосховища, формується штучно і являє собою смугу відведення, згідно статті 91 ВК України та статті 63 ЗК України, для потреб захисту берега від пошкодження, руйнування. Конструкція прибережної захисної смуги призначається для захисту від розмиву берега території ділянки. Прибережна захисна смуга у даному випадку складається із зони берегоукріплення/існуючий пляж/ та зони залуження. До прибережної захисної смуги віднесені наступні берегоукріплюючі споруди та міроприємства: зона берегоукріпленні існуючий пляж, довжиною 228,0 м; зона залуження; ловча на кава з поглинаючим колодязем. Таким чином загальна ширина прибережної захисної смуги складає 100 м, внутрішня межа межує з мілководдям Київського водосховища, що практично відповідає вимогам статті 88 ВК України та статті 60 ЗК України та забезпечує охорону поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності. Також судами встановлено, що Вишгородський районний відділ земельних ресурсів Київського обласного управління земельних ресурсів Держкомзему України відмовив ОСОБА_3 у погодженні проекту "Водоохоронна зона та прибережна захисна смуга Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області", у зв'язку з чим ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії щодо погодження цього проекту. Постановою Вишгородського районного суду Київської області від 23 квітня 2007 року у справі №2/2 "А "-128/2007, яка набрала законної сили, зобов'язано Вишгородський районний відділ земельних ресурсів Київського обласного управління земельних ресурсів Держкомзему України вчинити дії щодо узгодження робочого проекту "Водоохоронна зона та прибережна захисна смуга Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області" відповідно до пункту 5 постанови Кабінету міністрів України від 08 травня 1996 року №486. Зазначеною постановою Вишгородського районного суду Київської області від 23 квітня 2007 року встановлено, що земельна ділянка, площею 2,0155 га, є невід'ємною частиною земельної ділянки, загальною площею 6,2 га, на якій знаходяться об'єкти нерухомості колишнього піонерського табору "Юнга", які належать ОСОБА_3 на праві приватної власності. Цільове призначення земельної ділянки - розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів, зйомка відео- та кінофільмів, запис фонограм. 29 грудня 2007 року Управлінням земельних ресурсів у Вишгородському районі Київської області складено висновок про погодження робочого проекту "Водоохоронна зона та прибережна захисна смуга Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області". Рішенням Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 11 січня 2008 року №130/ХІІ-V затверджено робочий проект "Водоохоронної зони та прибережної захисної смуги Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області", а рішенням від 24 січня 2008 року №135/XIII-V - погоджено ОСОБА_3 продаж земельної ділянки, площею 2,0155 га, розташованої по АДРЕСА_1.26 лютого 2008 року Відділ містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та розвитку інфраструктури надав ОСОБА_3 погодження про викуп спірної земельної ділянки, площею 2,0155 га, розташованої по АДРЕСА_1. Відповідно до листа Дніпровського басейнового управління водних ресурсів від 26 лютого 2008 року № ІД/8-261, земельна ділянка, площею 2,0155 га, розташована по АДРЕСА_1, знаходиться у водоохоронній зоні Київського водосховища між раніше приватизованою ділянкою ОСОБА_3 та прибережною смугою Київського водосховища і саме тому управління не заперечувало щодо надання ОСОБА_3 дозволу на викуп цієї земельної ділянки для розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів. Згідно витягу із звіту про експертну грошову оцінку та висновку експертів про ринкову вартість земельної ділянки, площею 2,0155 кв. м, розташованої по АДРЕСА_1, вартість цієї земельної ділянки станом на 02 червня 2008 року складала 753 797 грн. 10 червня 2008 року Головним управлінням земельних ресурсів у Київській області складено висновок державної експертизи землевпорядної документації №8-699ЕО, згідно якого представлений на державну землевпорядну експертизу звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки несільськогосподарського призначення, розташована по АДРЕСА_1, яка перебувала в оренді у ОСОБА_3, відповідає вимогам чинного земельного законодавства та методичним документам з експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Відповідно до довідки Управління земельних ресурсів у Вишгородському районі Київської області, станом на 05 червня 2008 року площа землекористування ОСОБА_3 становить 6,2 га, у тому числі, землі промисловості. Земельна ділянка, загальною площею 6,2 га, з яких 4,1845 га - знаходиться у власності та 2,0155 га - у користуванні ОСОБА_3, яка надана під розміщення студії по виробництву аудіо відеоматеріалів у с. Козаровичі на території Козаровицької сільської ради і відноситься до категорії земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та іншого призначення. 05 серпня 2008 року Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області прийнято рішення №156/XVI-V "Про викуп земельної ділянки громадянином ОСОБА_3". Цим же рішенням затверджено звіт про ринкову оцінку земельної ділянки несільськогосподарського призначення, що відноситься до земель промисловості, яка надана в тимчасове користування (оренду) під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів, загальною площею 20155 кв. м, кадастровий номер 3221883601:21:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1, вартістю 753 797 грн; надано дозвіл ОСОБА_3 на викуп цієї земельної ділянки; встановлено ціну викупу земельної ділянки у розмірі 753 797 грн; доручено Козаровицькому сільському голові укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки; зобов'язано ОСОБА_3 зареєструвати договір купівлі-продажу земельної ділянки у відповідності з порядком державної реєстрації, а землевпорядну службу - виготовити державний акт на право власності на вказану земельну ділянку та внести в земельну-кадастрову документацію. 11 серпня 2008 року між Козаровицькою сільської радою Вишгородського району Київської області (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Шостак В. Я. та зареєстровано в реєстрі за №3938. Із договору купівлі продажу від 11 серпня 2008 року убачається, що ОСОБА_3 придбав у Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області земельну ділянку, загальною площею 2,0155 кв. м, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1. Продаж вказаної земельної ділянки за домовленістю сторін здійснено за 753 797 грн, які сплачено ОСОБА_3 на розрахунковий рахунок сільської ради згідно квитанції від 06 серпня 2008 року № ПН3915, тобто до підписання договору. 11 серпня 2008 року ОСОБА_3 звернувся до ТОВ "Ай Ті Ен" із заявою про розробку технічної документації із землеустрою щодо складення державного акта на право власності на земельну ділянку, площею 2,0155 га, для розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів по АДРЕСА_1 і така технічну документація товариством була розроблена, а в подальшому - погоджена Відділом містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та розвитку інфраструктури, Дніпровським басейновим управлінням водних ресурсів, а також Головним управлінням земельних ресурсів у Київській області, які не заперечували щодо викупу ОСОБА_3 спірної земельної ділянки (а. с. 85-164, т. 1). Управлінням земельних ресурсів у Вишгородському районі, після розгляду вказаної технічної документації, складено висновок "Про погодження технічної документації по складанню та виготовленню державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 на території Козаровицької сільської ради за адресою: АДРЕСА_1" і 20 травня 2009 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ЯЖ №050790 на право власності на земельну ділянку, загальною площею 2,0155 кв. м, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1. Апеляційним судом встановлено, що відповідно до ортофото і кадастрових планів спірної земельної ділянки, площею 2,0155 га, остання повністю знаходиться у межах прибережної захисної смуги річки Дніпро (а. с. 12-18, т. 1). Відповідно до державного акту на право користування земельною ділянкою серії Б №026590, виданого ТОВ "Репід" у 1992 році, земельна ділянка, площею 6,2 га, за рахунок якої сформовано спірну земельну ділянку з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, площею 2,0155 га, межує із Київським водосховищем (а. с. 19-21, т. 1). Згідно відповіді Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 15 квітня 2019 року №17-08/838, водний об'єкт, який розташований поряд із спірною земельною ділянкою з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, - річка Дніпро, Київське водосховище (а. с. 235, т. 1). Згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 18 квітня 2019 року №10-10-0.222-5444/2-19, проект землеустрою щодо відведення прибережної захисної смуги р. Дніпро поруч із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002 на території Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області відсутні (а. с. 234, т. 1). Також апеляційний суд зазначив, що порушення меж прибрежної захисної смуги вбачається із викопіювання з плану меж Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області. Не вбачається також відомостей про винесення в натурі меж прибережної захисної смуги річки на спірній території і з Публічної кадастрової карти. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому земельну ділянку з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1, та колишній піонерський табір "Юнга", розташований за тією ж адресою. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 серпня 2018 року №2000 син померлого ОСОБА_3 - ОСОБА_2 та сестра померлого ОСОБА_3 набули у власність по 1/2 частині піонерського табору "Юнга", розташованого по АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про спадщину за законом від 28 липня 2018 року №1853 набула у власність земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду відповідає не в повній мірі. За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт "є" частини першої статті 19 ЗК України). Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Згідно зі статтею 3 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду. Згідно з положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Отже, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Статтею 59 ЗК України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, хоча й у частині першій статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах другій-четвертій закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до пункту "ґ " частини третьої статті 83 ЗК України та пункту "д" частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). За змістом положень ЗК України землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Згідно з пунктом 2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434 в редакції, чинний на час виникнення спірних правовідносин (наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 12 червня 2017 року №217), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них" (далі - Порядк №486), з урахуванням конкретної ситуації. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 55 Закону України "Про землеустрій". Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку №486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) (пункт 63.2). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У частині першій статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до ортофото і кадастрових планів спірної земельної ділянки, площею 2,0155 га, остання повністю знаходиться у межах прибережної захисної смуги річки Дніпро. Відповідно до державного акту на право користування земельною ділянкою серії Б №026590, виданого ТОВ "Репід" у 1992 році, земельна ділянка, площею 6,2 га, за рахунок якої сформовано спірну земельну ділянку з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, площею 2,0155 га, межує із Київським водосховищем. Згідно відповіді Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 15 квітня 2019 року №17-08/838, водний об'єкт, який розташований поряд із спірною земельною ділянкою з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, - це природний водний об'єкт - річка Дніпро, Київське водосховище. Згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 18 квітня 2019 року №10-10-0.222-5444/2-19, проект землеустрою щодо відведення прибережної захисної смуги річки Дніпро поруч із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002 на території Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області відсутній. Також апеляційний суд зазначив, що порушення меж прибрежної захисної смуги вбачається із викопіювання з плану меж Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області. Докази щодо зменшення прибережної захисної смуги р. Дніпро на цій місцевості в матеріалах справи відсутні. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна земельна ділянка, площею 2,0155 га, знаходиться в межах прибрежної захисної смуги річки Дніпро Київського водосховища, та ухвалив законне та обґрунтоване рішення про визнання незаконним та скасування рішення Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області від 05 серпня 2008 року №156 "Про викуп земельної ділянки громадянином ОСОБА_3" та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2008 року, укладеного між Козаровицькою сільською радою Вишгородського району Київської області та ОСОБА_3. Доводи касаційної скарги щодо неправильного встановлення апеляційним судом обставин справи та помилкового надання оцінки наявним у справі доказам щодо віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду не можуть бути підставами для скасування судового рішення апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Надаючи оцінку робочому проекту "Водоохоронна зона та прибережна захисна смуга Київського водосховища в межах с. Козаровичі Вишгородського району Київської області", суд апеляційної інстанції виходив із того, що цей проект виготовлений для отримання ОСОБА_3 спірної земельної ділянки в оренду, проект не відповідає вимогам щодо його оформлення та не є документацією із землеустрою, на підставі якої має встановлюватись прибережна захисна смуга Київського водосховища, а відтак не є належним та допустимим доказом на підтвердження законності рішення Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області про надання ОСОБА_3 права викупу спірної земельної ділянки. Окрім цього, апеляційний суд зауважив, що наданий відповідачами робочий проект не містить матеріалів геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування, відомостей про обчислення площі земельної ділянки, кадастрового плану земельної ділянки, викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, матеріалів перенесення меж земельної ділянки в натурі, топографо- геодезичних і картографічних матеріалів, матеріалів польових топографо- геодезичних робіт, акту приймання передачі межових знаків на зберігання, акту перенесення в натурі (на місцевісті) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель, кадастрового плану земельної ділянки, плану меж земельної ділянки, складеного за результатами зйомки, на якому відображаються зовнішні межі земельної ділянки із зазначенням власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, усі поворотні точки меж земельної ділянки, лінійні проміри між точками на межах земельної ділянки - всіх тих необхідних документів, які б давали можливість вільно ідентифікувати межі прибережної захисної смуги Київського водосховища річки Дніпро у конкретному місці. Щодо обраного прокурором способу захисту порушених прав територіальної громади с. Козаровичі Вишгородського району Київської області слід зазначити наступне. Задовольняючи позовну вимогу про витребування земельної ділянки у на користь територіальної громади с. Козаровичі в особі Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області, апеляційний суд керувався приписами статей 387, 388 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц міститься висновок про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц та у пункті 45 постанови від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України та ВК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тому суд апеляційної інстанцій, встановивши факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності, помилково застосував для задоволення вимоги про витребування (повернення) спірної земельної ділянки у власність територіальної громади приписи статей 387, 388 ЦК України, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України. Разом з тим, помилкова, з огляду на її обставини, юридична кваліфікація прокурором та судом апеляційної інстанції позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387, 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки суду по суті спору, до неправильного вирішення справи. Обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. З урахуванням наведеного та правильно встановленого апеляційним судом факту належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, до спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України. Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року №487/10128/14-ц, а також постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №469/1302/16-ц; від 27 травня 2020 року у справі №372/1252/15. За таких обставин, мотивувальну частину оскаржуваної постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки слід змінити з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не врахованого пропуск прокурором строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами, не заслуговують на увагу, враховуючи викладені правові висновки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) від яких Велика Палата Верховного Суду також не вбачала підстав відступати у постанові від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19), відповідно до яких до негаторних позовів положення ЦК України про позовну давність не застосовуються. Крім того, у наведеній справі №487/10128/14-ц Велика Палата Верховного Суду також дійшла правового висновку про те, що усунення перешкод територіальній громаді міста у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об'єктів (абзац перший пункту 8.19. Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України). У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВК України). Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об'єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об'єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов'язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо). Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт "г" частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому та конкретному водному об'єкту зокрема. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України). Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року №183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Посилання касаційної скарги на постанови Великої палати Верховного Суду та Верховного Суду України щодо правильності застосування норм права про позовну давність не спростовують висновків суду та не впливають на правильність вирішення цього спору, враховуючи, що його предметом є землі водного фонду, витребування яких відбувається за негаторним позовом, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця, без обмеження строком позовної давності. Отже, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона набула право власності на спірну земельну ділянку на законних підставах у порядку спадкування, тобто є добросовісним набувачем, не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та відмови у задоволенні позову прокурора в інтересах держави в особі територіальної громади с. Козаровичі Вишгородського району Київської області. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Щодо доводів касаційної скарги про те, що у прокурора були відсутні процесуальні підстави для звернення до суду із вказаним позовом, слід зазначити наступне. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Козаровичі Вишгородського району Київської області. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України, указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельної ділянки, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Таким чином, звертаючись до суду із позовом й оскаржуючи, серед іншого, рішення Козаровицької сільської ради Вишгородського району Київської області, прокурор самостійно й належним чином обґрунтував необхідність захисту інтересів держави щодо вказаної земельної ділянки та згідно положень статті 56 ЦПК України набув статусу позивача, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу. Вказане узгоджується зі висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Натомість заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права. Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК України та з урахуванням положення частини п'ятої статті 12 ЦПК України вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Із матеріалів справи убачається, що прокурор в ході розгляду справи в суді першої інстанції уточнив позовні вимоги, замість первинно заявленої позовної вимоги про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №050790, виданого ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1, просив витребувати на користь територіальної громади с. Козаровичі в особі Козаровицької сільської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1. На вказане не звернув увагу апеляційний суд при вирішення спору, розглянувши позовну вимогу про визнання незаконним державного акту на право власності на спірну земельну ділянку, яка позивачем не заявлялась. Разом з тим, вказане порушення не призвело до неправильного вирішення апеляційним судом спору по суті, тому із резолютивної частини оскаржуваного судового рішення слід виключити абзац стосовно визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №050790, виданого ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002 під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів по АДРЕСА_1. У відповідності до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Виключити з резолютивної частини постанови Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року абзац 6 наступного змісту: "Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №050790, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0155 га, з кадастровим номером 3221883601:21:005:0002 під розміщення студії по виробництву аудіо-відео матеріалів по АДРЕСА_1". В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 березня 2021 року м. Київ справа №378/335/19 провадження №61-21325св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Русинчука М. М. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури у інтересах держави в особі Розумницької сільської ради Ставищенського району Київської області, відповідачі: Ставищенська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу прокурора Київської області на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року у складі судді Гуртовенка Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Таргоній Д. О., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У лютому 2019 року заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Розумницької сільської ради Ставищенського району Київської області (далі - Розумницька сільська рада) звернувся до суду з позовом до Ставищенської районної державної адміністрації Київської області (далі - Ставищенська РДА), ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження та витребування з незаконного володіння земельних ділянок. Позов мотивований тим, що під час досудового розслідування кримінального провадження №42017111030000137 встановлено порушення вимог земельного законодавства щодо відведення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельних ділянок. Розпорядженням Ставищенської РДА від 30 жовтня 2008 року №845 надано дозвіл на розроблення технічної документації земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель резервного фонду сільськогосподарського призначення на території Розумницької сільської ради ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 2,00 га кожному. Надалі, розпорядженням Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки громадянам села Розумниця для ведення особистого селянського господарства на території Розумницької сільської ради та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3224285201:01:009:0003 площею 2,00 га та ОСОБА_4 - з кадастровим номером 3224285201:01:009:0004 площею 2,00 га. На підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_3 і ОСОБА_4 видано державні акти на право власності на земельні ділянки від 15 січня 2009 року серії ЯЖ №681164 та серії ЯЖ №681165 відповідно. Ці державні акти 15 січня 2009 року зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі. Відділом державної реєстрації Ставищенської РДА 18 травня 2017 року здійснено записи про державну реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки площею 1,9998 га, 1,9999 га за ОСОБА_4 та ОСОБА_3. ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. Свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 2,00 га кадастровий номер 3224285201:01:009:0003, що розташована за адресою: Розумницька сільська рада, Ставищенський район, Київська область, 03 жовтня 2018 року видано на ім'я сина - ОСОБА_1. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 1,9998 га кадастровий номер 3224285201:01:009:0004, що розташована за адресою: Розумницька сільська рада, Ставищенський район, Київська область, видано 13 листопада 2018 року на ім'я ОСОБА_2. Спірні земельні ділянки знаходяться в межах населеного пункту - села Розумниця і належать (до переходу у 2008 році у приватну власність) до земель комунальної власності. Згідно з листом Розумницької сільської ради від 13 березня 2018 року №02-26/73 та з листом Ставищенської РДА від 28 лютого 2018 року №05-20/251, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не були працівниками чи пенсіонерами державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території Розумницької сільської ради, а також не проживають на цій території. Ні Ставищенською РДА, ні Розумницькою сільською радою розпорядження (рішення) про розмежування земель державної та комунальної власності у межах населених пунктів та за межами населених пунктів станом на 2008 рік не приймалось, що було встановлено рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 04 грудня 2018 року у справі №378/667/18, яке набрало законної сили. Ставищенська РДА не була уповноважена видавати розпорядження про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою, у зв'язку з чим розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966 є незаконним. Зважаючи на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на земельні ділянки зареєстровано в установленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення, відповідно до статті 16 ЦК України можливо лише шляхом визнання недійсним та скасування розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку від 15 січня 2009 року серії ЯЖ №681164, серії ЯЖ №681165 та витребування з незаконного володіння спірних земельних ділянок. Враховуючи, що земля перебуває під особливою охороною держави, а передача її у власність регламентується нормами законодавства України, які в у спірних правовідносинах порушені, прокурор звертався з позовом в інтересах держави в особі Розумницької сільської ради як органу уповноваженого державою на розпорядження землями сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території села Розумниця. Заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Розумницької сільської ради просив суд: визнати недійсним розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966 "Про надання у власність земельних ділянок громадянам с. Розумниця для ведення особистого селянського господарства на території Розумницької сільської ради Ставищенського району" в частині надання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_4, ОСОБА_3 площею по 2,00 га кожному; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Розумницької сільської ради земельні ділянки площею 2,00 га кожна з кадастровими номерами 3224285201:01:009:0004, 3224285201:01:009:0003, загальною вартістю 198 897,06 грн, які розташовані на території Розумницької сільської ради; стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області судовий збір в сумі 4 904,46 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ставищенського районного суду Київської області від 01 березня 2019 року заяву заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури задоволено. Заборонено ОСОБА_2, ОСОБА_1 та будь-яким іншим фізичним і юридичним особам вчиняти дії, спрямовані на зміну цільового призначення, укладати договори, вчиняти будь-які інші правочини стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами 3224285201:01:009:0003, 3224285201:01:009:0004, які розташовані в селі Розумниця Ставищенського району Київської області. Рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року позов задоволено частково. Визнано недійсним розпорядження Ставищенської районної державної адміністрації Київської області від 11 грудня 2008 року №966 "Про надання у власність земельних ділянок громадянам с. Розумниця для ведення особистого селянського господарства на території Розумницької сільської ради Ставищенського району" в частині надання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_4, ОСОБА_3 площею по 2,00 га кожному. Скасовано заборону ОСОБА_2, ОСОБА_1 та будь-яким іншим фізичним і юридичним особам вчиняти дії, спрямовані на зміну цільового призначення, укладати договори, вчиняти будь-які інші правочини стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами 3224285201:01:009:0003, 3224285201:01:009:0004, які розташовані в селі Розумниця Ставищенського району Київської області. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що Ставищенська РДА всупереч статтям 116, 118, 122 ЗК України (в редакції станом на 14 жовтня 2008 року) вийшла за межі своїх повноважень щодо надання у власність спірних земельних ділянок. Спірні земельні ділянки, які перебували у комунальній власності Розумницької сільської ради, вибули з власності громади на підставі незаконних рішень органу виконавчої влади, що призвело до безпідставної видачі державних актів на право власності на спірні земельні ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_3. Разом з цим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Розумницької сільської ради земельних ділянок, оскільки прокурором обрано неправильний спосіб захисту порушених прав, оскільки наявність чинних державних актів про право власності на спірні земельні ділянки, які видані ОСОБА_4 та ОСОБА_3, свідоцтв про право на спадщину, за яким ОСОБА_2 і ОСОБА_1 отримали у власність ці земельні ділянки та реєстрації їх права власності на спірні земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі права власності на нерухоме майно, у подальшому може ускладнити і навіть унеможливити виконання рішення суду в частині витребування з незаконного володіння спірних земельних ділянок. Відмовляючи відповідачам у застосуванні наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин, суд першої інстанції вважав, що прокурор самостійно виявив кримінальне правопорушення щодо незаконної передачі земельних ділянок в адміністративних межах Розумницької сільської ради та вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань 30 червня 2017 року за частиною першою статті 364 КК України, а тому саме з цієї дати починається перебіг позовної давності. Постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційні скарги першого заступника прокурора Київської області, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Апеляційний суддійшов висновку, що суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив частково позов прокурора, відмовивши при цьому у застосуванні наслідків спливу позовної давності, про застосування якої вказував у відзиві представник відповідачів. Суд апеляційної інстанції вважав необґрунтованими доводи прокурора про те, що про порушене право йому стало відомо під час проведення досудового розслідування кримінального провадження від 30 червня 2017 року, а позовна давність почала перебіг саме з цієї дати. Крім того, суд вказав, що з 01 січня 2013 року відомості про земельні ділянки, які містяться в Державному земельному кадастрі України є відкритими для безоплатного цілодобового доступу та опубліковані в мережі Інтернет за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на офіційному веб-порталі Державного агентства земельних ресурсів України шляхом створення Публічної кадастрової карти України. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У листопаді 2019 року прокурор Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли аргументованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним розпорядження Ставищенської РДА від 11 грудня 2008 року №966. Разом з цим, скасовуючи рішення суду першої інстанції, з підстав пропущення позовної давності, суд апеляційної інстанції не визнав обґрунтованими доводи прокурора про момент обізнаності щодо порушення вимог закону у спірних правовідносинах лише з 30 червня 2017 року, пославшись на можливість його поінформованості раніше за умови належного виконання положень наказу Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 року № Згн "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних інтересів" та початок роботи з 2013 року в онлайн доступі в мережі Інтернет Публічної кадастрової карти України. На думку прокурора, у цій справі закон пов'язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв'язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Суд апеляційної інстанції не враховав, що позивач у спірних правовідносинах є орган місцевого самоврядування - Розумницька сільська рада, а не прокурор, а тому початок перебігу позовної давності розпочинається саме з моменту обізнаності ради. При цьому, Розумницька сільська рада не брала жодної участі у спірних правовідносинах, не повідомлялася про видання спірних розпоряджень та відчуження земель комунальної власності. Спірні земельні ділянки до 2017 року взагалі не були освоєнні та не використовувались ні першими, ні останніми набувачами. ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не звертались до Розумницької сільської ради про надання їм земельних ділянок, вони не є працівниками чи пенсіонерами державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також не проживають на території вказаного населеного пункту. Таким чином, на відміну від суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінки доводам прокурора про те, що про порушення вимог земельного законодавства прокуратурі стало відомо лише після отримання та опрацювання відповідної інформації уповноважених органів, що долучена до позовної заяви, яка і стала підставою для звернення до суду з позовом, а позивачу - Розумницькій сільській раді у 2017 році. Галузеві накази Генерального прокурора України не належать до нормативно-правових актів, призначені лише для службового користування і мають рекомендаційний характер. При цьому, необхідно також враховувати існування об'єктивних обставин, які впливають на можливість прокурора встановлювати факти прийняття протиправних рішень, на підставі яких незаконно вибувають із державної чи територіальної власності земельні ділянки, зокрема труднощі у перевірці здобутих доказів в їх сукупності та надання їм правової оцінки. Виключно на припущеннях ґрунтується і висновок суду апеляційної інстанції щодо можливості позивача та прокурора бути обізнаними про незаконне надання у власність неуповноваженим на те органом виконавчої влади, спірних земель з моменту початку роботи у відкритому доступі в мережі Інтернет Публічної кадастрової карти України (з 2013 року). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2020 року на адресу суду від Ставищенської РДА надійшла заява, в якій викладено прохання розглядати справу без участі представника адміністрації. Крім того, у цій заяві вказано, що Ставищенська РДА позовні вимоги визнає, наслідки визнання позову відомі та зрозумілі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за скаргою прокурора Київської області та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2020 року клопотання прокурора Київської області про повернення надмірно сплаченого судового збору, за подання касаційної скарги на рішення Ставищенського районного суду Київської області від 17 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року задоволено. Зобов'язано повернути сплачений прокуратурою Київської області судовий збір у розмірі 2 124,92 грн за платіжним дорученням від 04 грудня 2019 року №3282. Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення. Суд першої інстанції, вважаючи позовні вимоги частково обґрунтованими, задовольнив їх у відповідній частині. Крім того, суддійшов висновку, що звернувшись з позовом до суду у лютому 2019 року прокурор позовну давність не пропустив, оскільки її перебіг почався 30 червня 2017 року. Апеляційний суд, скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове, вважав, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у застосуванні наслідків спливу позовної давності, про застосування якої вказував у відзиві та у судовому засіданні представник відповідачів. Застосувавши наслідки спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції у задоволенні позовних вимог відмовив. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з наступних підстав. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 256 і 257 ЦК України). Відповідно до частин третьої - п'ятої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц, №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18, від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц, від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п'ята статті 263 ЦПК України). Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд усупереч нормам процесуального права не встановив усіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не з'ясував, чи є позовні вимоги обґрунтованими, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про відмову в позові у зв'язку зі спливом позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу прокурора Київської області задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. М. Русинчук судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 грудня 2021 року м. Київ справа №395/456/20 провадження №61-6961св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Вентура", державний реєстратор Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Наталія Володимирівна, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" на рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року у складі судді Забуранного Р. А., додаткове рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 жовтня 2020 року у складі судді Забуранного Р. А.та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Чельник О. І., Дуковського О. Л., Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" (далі - ТОВ "Вентура"), державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності та визнання недійсним договору оренди землі і застосування наслідків його недійсності. Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Шпола Черкаської області померла ОСОБА_2 17 серпня 2012 року позивач оформила на своє ім'я в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку, площею 5,68 га з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яка розташована на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області та належала спадкодавцю на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області. Вказала, що на момент набуття нею права власності на земельну ділянку спірна ділянка перебувала в користуванні відповідача на підставі договору оренди землі від 10 березня 2004 року №108, зареєстрованого 08 серпня 2005 року за №915 у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру", та додаткової угоди про зміну і доповнення договору №108, укладеної 20 липня 2006 року, зареєстрованої у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру" 17 серпня 2006 року за №138. Відповідно до абзаців 2 та 7 пункту 2 додаткової угоди змінено деякі умови договору та викладено у такій редакції: "Договір укладено на 10 років. Після закінчення строку Договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 15 (п'ятнадцять) днів до закінчення строку дії Договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію" (п.8). "Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - Орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору" (п.40). Відповідно до пункту 6 додаткової угоди ця угода набирає чинності після підписання сторонами та її державної реєстрації. 16 серпня 2016 року закінчився строк договору №108, на який його було укладено. Після закінчення дії договору №108 позивач в усному порядку надав згоду відповідачеві на використання ним у 2017 році належної їй земельної ділянки, однак при умові, що той протягом року надасть позивачеві проект договору оренди земельної ділянки та сплатить орендну плату за 2017 рік, на що відповідач погодився, однак не виконав жодної із вказаних вимог. Посилалась на те, що протягом 2018 року відповідач в особі його керівника ігнорував пропозиції позивача укласти договір оренди щодо земельної ділянки та сплатити орендну плату за використання ним належної позивачеві земельної ділянки у 2017 і 2018 роках. 05 липня 2018 року позивачу стало відомо про те, що 25 жовтня 2017 року на підставі рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року індексний номер 38009419 вчинено запис №23248885 про право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 на основі Державного акту серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіроворадської області та про реєстрацію за ТОВ "Вентура" права оренди строком на 25 років відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яке виникло у останнього на підставі договору оренди землі №80К, начебто укладеного 23 грудня 2015 року між ТОВ "Вентура" та ОСОБА_2, тобто уже після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є стороною договору. Посилаючись на зазначені обставини просила: визнати незаконним та скасувати рішення від 08 листопада 2017 року, індексний номер 38009419, прийняте державним реєстратором Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 за ОСОБА_2; припинити за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080; визнати недійсним договір оренди землі, серія та номер 80 К, виданий 23 грудня 2015 року сторонами: орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський р-н, Коробчинська сільська рада; припинити за ТОВ "Вентура" право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080; застосувати наслідки недійсності договору оренди землі серії та номер 80 К, укладеного 23 грудня 2015 року між сторонами: орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада та стягнути із ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 81 339,70 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення, індексний номер 38009419, від 08 листопада 2017 року, прийняте державним реєстратором Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В., про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 за ОСОБА_2 Припинено за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080. Визнано недійсним договір оренди землі серія та номер: 80 К, виданий 23 грудня 2015 року сторонами: орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада. Припинено за ТОВ "Вентура" право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080. Застосовано наслідки недійсності договору оренди землі серії та номер 80 К, укладеного 23 грудня 2015 року, між орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада Додатковим рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 жовтня 2020 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Доповнено рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року. Стягнуто з ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з сплаченої суми судового збору у розмірі 1 261,20 грн. Стягнуто з державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з сплаченої суми судового збору у розмірі 1 261,20 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки договір укладений 23 грудня 2015 року після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2, яка є стороною договору, та переходу прав власника на земельну ділянку 17 грудня 2012 року до ОСОБА_1, то такий правочин є недійсним та підлягає скасуванню. Разом з тим, враховуючи те, що відповідач весь цей час незаконно користувався належною позивачу земельною ділянкою та відповідно отримував прибутки від вирощеної ним сільськогосподарської продукції, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача вартість того, що було ним одержано за період 2017, 2018, 2019 та 2020 років. Водночас, оскільки сторонами не надано офіційну інформацію щодо кількості отриманих відповідачем доходів від використання належної позивачу земельної ділянки за вказаний період, то суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 має право на стягнення з ТОВ "Вентура" частини отриманого ним прибутку, який виражається у максимальному розмірі орендної плати встановленої законом. Крім того, при проведенні державної реєстрації права власності за ОСОБА_2, яка не могла бути власником цього нерухомого майна у зв'язку із смертю, що є недопустимим, вчинені дії державного реєстратора є незаконними, оскільки грубо порушили право власності ОСОБА_1, тому як наслідок рішення від 08 листопада 2017 року, прийняте державним реєстратором Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В., про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2, підлягає скасуванню, а право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 припиненню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу Головатюка С. А., який діє в інтересах ТОВ "Вентура" задоволено частково. Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року скасовано в частині визнання недійсним договору оренди землі і застосування наслідків його недійсності та ухвалено в цій частині нове. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Вентура", державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про визнання недійсним договору оренди землі, укладеного 23 грудня 2015 року між орендодавцем - ОСОБА_2 та орендарем - ТОВ "Вентура" щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський р-н, Коробчинська сільська рада, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25 жовтня 2017 року, номер запису: 23249040 та про застосування наслідків його недійсності шляхом стягнення з ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 коштів у розмірі 81 339,70 грн відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Вентура" судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 522,40 грн. Стягнуто з ТОВ "Вентура" на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 840,80 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції про те, що зазначені у вказаному вище листі від 30 жовтня 2017 року №520/118-17 обставини не відповідають дійсності, оскільки згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, власником на дату запиту державного реєстратора є позивач - ОСОБА_1. Крім того, вважає правильним висновок суду про незаконність вчинюваних дій державним реєстратором при проведенні державної реєстрації права власності за ОСОБА_2, яка не могла бути власником цього нерухомого майна у зв'язку із смертю, що є недопустимим, оскільки грубо порушує право власності ОСОБА_1, тому як наслідок рішення від 08 листопада 2017 року, прийняте державним реєстратором підлягає скасуванню, а право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 припиненню. Проте, ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції також дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині визнання оспорюваного договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та про необхідність застосування наслідків його недійсності. Оспорюваний договір оренди укладений 23 грудня 2015 року після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2, яка є стороною договору, та переходу прав власника на земельну ділянку 17 грудня 2012 року до ОСОБА_1, тобто він не є укладеним, тому суду належало відмовити у задоволенні позову в частині визнання договору оренди недійсним з тих підстав, що оспорюваний договір оренди землі між сторонами не укладався, а тому є нікчемним і визнанню недійсним у судовому порядку не підлягає. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині визнання оспорюваного договору оренди земельної ділянки недійсним, оскільки він є недійсним (нікчемним) в силу закону, не має юридичної сили, не породжує тих прав і обов'язків, на встановлення яких він був спрямований, визнання його недійсним в судовому порядку не потребує. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ТОВ "Вентура" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року, додаткове рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 жовтня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття. Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 після отримання спадщини у 2012 році здійснила державну реєстрацію прав на спірну земельну ділянку. Навпаки, матеріалами справи підтверджено, що на момент винесення державним реєстратором оспорюваного позивачем рішення зареєстрованим власником спірної земельної ділянки була ОСОБА_2 (і є дотепер). Саме тому відповідь на запит державного реєстратора містила інформацію про те, що власником земельної ділянки є ОСОБА_2, яка на той момент вже померла. Суди не надали належної оцінки тій обставині, що державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію та на підставі документів, необхідних для вчинення відповідних дій. Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволених позовних вимог. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року залишено без руху. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року продовжено ОСОБА_1 строк на усунення недоліків касаційної скарги до 05 липня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року повернуто, оскільки ОСОБА_1 не виконала вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року касаційну скаргу ТОВ "Вентура" залишено без руху. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року поновлено ТОВ "Вентура" строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду та 19 липня 2021 року передана судді-доповідачу. Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 липня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №921/403/17-г/6, від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Фактичні обставини Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17 серпня 2012 року у порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 спадкоємцем зазначеного у свідоцтві майна є її дочка ОСОБА_1. Майно складається з земельної ділянки, площею 5,68 га, з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яка розташована на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, яка належала спадкодавцю на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, реєстровий №1410, виданим 17 серпня 2012 року приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П. Відповідно до договору оренди землі від 10 березня 2004 року №108 ОСОБА_2 надала ТОВ "Вентура" в строкове платне користування земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68 га, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться за адресою: Кіровоградська область, Новомиргородський район, Коробчинська сільська рада, який був зареєстрований 08 серпня 2005 року за №915 у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру". Відповідно до додаткової угоди про зміну і доповнення до договору №108, укладеної 20 липня 2006 року, зареєстрованої у Новомиргородському відділі ДП "Кіровоградська регіональна філія Центру державного земельного кадастру" 17 серпня 2006 року №138, зазначений договір оренди укладений строком на 10 років, тобто до 16 серпня 2016 року. 25 жовтня 2017 року на підставі рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 38009419 від 08 листопада 2017 року вчинено запис №23248885 про право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080 на основі державного акту серії І-КР №005910, виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, та про реєстрацію за ТОВ "Вентура" права оренди строком на 25 років відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, яке виникло у останнього на підставі договору оренди землі №80 К, укладеного 23 грудня 2015 року між ТОВ "Вентура" та ОСОБА_2. Відповідно до листа Відділу в Новомиргородському районні Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області від 30 жовтня 2017 року №520/118-17 власником земельної ділянки з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68, розташованої на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, є ОСОБА_2. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ "Вентура" Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №905/2260/17 вказано, що "як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав". Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення юридичної особи чи смерті власника. Відповідно до положень статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. В силу пункту 1 частин 3 та 4 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними, якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Відповідно до пунктів 1, 3 частини 3 статті 10, частини 1 статті 20, пункту 5 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень" (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. У справі, що переглядається: згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом, зареєстрованого за №1410 виданого 17 серпня 2012 року приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П. на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії І-КР №005910 виданого 28 травня 2002 року Новомиргородською районною державною адміністрацією Кіровоградської області власником на дату запиту державного реєстратора була позивач - ОСОБА_1; відділом в Новомиргородському районні Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області 17 грудня 2012 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523883600:02:001:0080, площею 5,68, розташованої на території Коробчинської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, серії ЯК №007285 на ім'я позивачки - ОСОБА_1; відділом в Новомиргородському районні Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області надано помилкову інформацію реєстратору, що призвело до подальших незаконних реєстраційних дій, які порушили права позивача; в позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора від 08 листопада 2017 року про державну режєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2; в іншій частині рішеннядержавного реєстратора від 08 листопада 2017 року не було предметом судового розгляду, оскільки позивач відповідних позовних вимог не пред'явив. Отже, колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що зазначені вище обставини та норми чинного законодавства свідчать про незаконність вчинюваних дій державним реєстратором при проведенні державної реєстрації права власності за ОСОБА_2, не власником спірного нерухомого майна, що порушує право власності ОСОБА_1, тому як наслідок рішення від 08 листопада 2017 року прийняте державним реєстратором: Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 3523883600:02:001:0080 за ОСОБА_2 підлягає скасуванню. Аргументи касаційної скарги такі висновки суду не спростовують, фактично зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою доказів, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно, та необхідності переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Суди встановили, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ: За таких обставин позовні вимоги про припинення права власності ОСОБА_2 не підлягають задоволенню. Відповідно до статті 6 Закону України "Про оренду землі" та статті 93 Земельного кодексу України орендарі набувають право оренди земельної ділянки, зокрема, на підставі договору. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди від 23 грудня 2015 року виходив з того, що він є неукладеним. За таких обставин відсутні підстави для існування права оренди. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року по справі №357/11231/18 (провадження №61-4960св20) зроблено висновок, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що спір у ТОВ "Агрофірма "Матюші" щодо скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно є з ОСОБА_3 та ТОВ "Шамраївський цукровий завод". Натомість Державний реєстратор Київської обласної філії Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" є неналежним відповідачем, тому у задоволенні позовних вимог до нього судам необхідно було відмовити саме із зазначеної підстави". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи, підтверджують, що цей спір про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку виник між ОСОБА_1 та ТОВ "Вентура". Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Ганівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Н. В. необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року по справі №357/11231/18 (провадження №61-4960св20), колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені частково без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним: касаційну скаргу належить задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора слід скасувати та в задоволенні цих позовних вимог відмовити; судові рішення в частині задоволених вимог про припинення за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку та припинення права оренди земельної ділянки скасувати, в задоволенні цих вимог відмовити; судові рішення в частині задоволення позовних вимог до ТОВ "Вентура" про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" задовольнити частково. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Наталії Володимирівни про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Ганнівської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області Павленко Наталії Володимирівни про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку відмовити. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" про припинення за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку скасувати, в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" про припинення права оренди земельної ділянки скасувати, в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити. Рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Вентура" про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку залишити без змін. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Новомиргороського районного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2020 року та постанова Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №187/1626/18 провадження №61-12524 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, садівниче товариство "Будівельник", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року у складі СУДДІ: Іщенко І. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до садівничого товариства "Будівельник" (далі - СТ "Будівельник"), ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення правління садівничого товариства. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є членом СТ "Будівельник", розташованого в селі Куліші Петриківського району Дніпропетровської області, йому на праві користування належить земельна ділянка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1. Рішенням правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року, на підставі поданої його дружиною ОСОБА_2 заяви, переоформлено право на вказану земельну ділянку на її ім'я. Вказував, що він не давав своєї згоди на таке переоформлення, у засіданні правління СТ "Будівельник" участі не брав, про розгляд заяви щодо переоформлення ділянки та відповідне рішення правління належним чином не повідомлявся. Вважав, що вирішення питання про зміну користувача садової ділянки без його присутності порушує його права та інтереси. Вказане фактично свідчить про його виключення з членів товариства, що обумовлено статтею 13 Закону України "Про кооперацію", а процедура припинення його членства у кооперативі порушена. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати рішення засідання правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року про переоформлення садової ділянки АДРЕСА_1 із його імені на ім'я дружини ОСОБА_2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірними та скасовано рішення засідання правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року про переоформлення садової ділянки АДРЕСА_1 із ОСОБА_1 (чоловіка) на ОСОБА_2 (дружину). Стягнуто із СТ "Будівельник" 704,80 грн на користь ОСОБА_1. Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не брав участі у засіданні правління СТ "Будівельник", яке було проведено 26 травня 2018 року, і будь-які докази того, що він був належним чином повідомлений про розгляд заяви ОСОБА_2 щодо переоформлення ділянки на неї у матеріалах справи відсутні. Вказаними діями було порушено його особисті права та інтереси, а по суті його виключили з членів товариства, чим порушено процедуру, передбачену Статутом СТ "Будівельник", а тому оскаржуване рішення правління СТ "Будівельник" підлягає скасуванню. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. Апеляційний суд вказав, що факт порушення процедури переоформлення земельної ділянки (пункт 2.2 Статуту СТ "Будівельник", стаття 15 Закону України "Про кооперацію") й фактичне звільнення члена СТ "Будівельник" не заперечувався сторонами. При цьому скасування оскаржуваного рішення правління товариства є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій повторно у серпні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 червня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3, на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року повернуто заявникові, оскільки така підписана особою, яка не мала права її підписувати (провадження №61-8958ск20). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2020 року визнано наведені ОСОБА_2 підстави для поновлення строку на касаційне оскарження рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року неповажними. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано заявнику строк для усунення її недоліків, а саме: запропоновано навести поважність підстав пропуску строку касаційного оскарження та надати документ, що підтверджує сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання. У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 08 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2020 року клопотання ОСОБА _2 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №187/1626/18 із Петриківського районного суду Дніпропетровської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня2020 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки останній не є членом СТ "Будівельник", так як відповідне рішення загальних зборів кооперативу у матеріалах справи відсутнє. Також суди неправильно застосували норми Закону України "Про кооперацію" та положення Статуту СТ "Будівельник". Вказаним порушуються її права та інтереси як законного члена кооперативу. Крім того, суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 21 березня 2018 року у справі №927/524/17, від 18 квітня 2018 року у справі №917/1375/16, від 02 травня 2018 року у справі №918/373/17. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому вказується, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, посилання ОСОБА_2 на судові рішення Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду за характером спору не є подібними з цією справою, тому просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначає, що ніхто не оспорював той факт, він прийнятий у члени СТ "Будівельник" ще 30 вересня 2011 року за спільною заявою з ОСОБА_2. Фактичні обставини справи, встановлені судами СТ "Будівельник" з 7 червня 2002 року зареєстровано в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, що підтверджується відповідною довідкою від 03 липня 2012 року №446628 (а. с. 50). ОСОБА _2 є членом СТ "Будівельник" із 1987 року і має земельний наділ АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою та її членською книжкою (а. с. 28, 82). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 28 вересня 2007 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (а. с. 80). ОСОБА_1 був прийнятий у члени СТ "Будівельник" 30 вересня 2011 року відповідно до заяви (а. с. 54, 57). Протоколом засідання правління СТ "Будівельник" від 30 вересня 2011 року садову ділянку АДРЕСА_1 було переоформлено з ОСОБА_2 на ОСОБА_1 відповідно до поданої заяви його дружини (а. с. 55-57). Подружжя користувалося спірною земельною ділянкою на рівних засадах до 2016 року, після чого сторони почали проживати окремо і виникла заборгованість по сплаті членських внесків, що не заперечувалося сторонами в суді. 21 червня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до голови СТ "Будівельник" із заявою про прийняття її в члени кооперативу, а ОСОБА_1 просила виключити за порушення статуту, так як він не сплачує внески (а. с. 48-49). Відповідно до протоколу засідання правління СТ "Будівельник" від 26 травня 2018 року вирішено садову ділянку № НОМЕР_1, розташовану по вулиці № НОМЕР_3 переоформити з ОСОБА_1 (чоловік) на ім'я ОСОБА_2 (дружина) (а. с. 6). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року №642-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (далі - Закон №642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи. Стаття 20 ГПК України визначає коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до яких віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Відповідно господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Правове регулювання діяльності садівничих товариств відбувалося відповідно до Типового статуту садівницького товариства, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР і Українською республіканською радою професійних спілок від 02 грудня 1986 року №416 (далі - Типовий статут). Згідно з пунктом 4 Типового статуту основним завданням садівницького товариства є організація колективного саду і використання його членами товариства для виробництва фруктів, ягід, овочів та іншої сільськогосподарської продукції, а також створення умов для культурного проведення вільного часу трудящими та їх сім'ями, зміцнення здоров'я, залучення до праці підлітків. Пунктом 25 цього Типового статуту передбачено, що кошти садівницького товариства утворюються зі вступних, членських і цільових внесків членів товариства та інших надходжень відповідно до чинного законодавства. Вступні внески витрачаються при вирішенні організаційних питань товариства. Членські та цільові внески витрачаються відповідно до прибутково-видаткових кошторисів товариства. Згідно з частиною другою статті 3 Закону СРСР від 26 травня 1988 року №8998-XI "Про кооперацію в СРСР" у системі соціалістичної кооперації функціонують кооперативи двох основних типів: виробничі і споживчі. Виробничі кооперативи здійснюють виробництво товарів, продукції, робіт, а також надання платних послуг підприємствам, організаціям, установам і громадянам. Вони створюються і діють для виробництва, заготівлі, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виробів виробничо-технічного призначення, виготовлення товарів народного споживання, збирання і переробки вторинної сировини і ділових відходів виробництва, ремонту і обслуговування техніки, виробничого, шляхового і житлово-цивільного будівництва, роздрібної торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, організації культурного дозвілля, медичної допомоги, надання правових, транспортно-експедиційних, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджувальних, спортивно-оздоровчих та інших послуг, а також у сферах рибальства, рибництва і виробництва рибної продукції, заготівлі деревини, видобутку корисних копалин, інших природних ресурсів та в інших галузях господарської діяльності. Діяльність таких кооперативів грунтується на особистій трудовій участі їх членів. Споживчі кооперативи задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативів у житлі, дачах і садових ділянках, гаражах і стоянках для автомобілів, у соціально-культурних та інших послугах. Крім зазначених функцій, споживчі кооперативи можуть також розвивати різноманітну виробничу діяльність, тобто бути кооперативами змішаного типу. Закон №8998-XI не застосовується у зв'язку з прийняттям Закону України від 10 липня 2003 року №1087-IV "Про кооперацію" (далі - Закон №1087-IV). У справі, що розглядається, спір стосується, зокрема, визнання недійсним засідання правління СТ Будівельник від 26 травня 2018 року. Законодавство про кооперацію ґрунтується на нормах Конституції України і ЦК України, цього Закону, інших нормативно-правових актах з питань кооперації (стаття 5 Закону №1087-IV). Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів (стаття 94 цього Кодексу). Формою ведення садівництва згідно зі статтею 35 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є садівницькі товариства. Наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року №97затверджено Державний класифікатор України "Класифікація організаційно-правових форм господарювання" (далі - КОПФГ). У КОПФГ було враховано організаційно-правові форми, передбачені на час його прийняття законодавством, а саме: виробничий, обслуговуючий, споживчий кооператив, громадська організація, а такої форми, як садівниче товариство, передбачено не було. На сьогодні садове товариство згідно з чинним законодавством України може створюватися у двох організаційно-правових формах: як кооператив і як громадська організація. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в межах своїх повноважень надав роз'яснення, зокрема, від 11 жовтня 2004 року №6978 та від 21 лютого 2006 року №1339 про порядок реєстрації садівничого (садового) товариства. 21 жовтня 2009 року Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва зробив висновок №12819, у якому вказав, що садівничі товариства можуть створюватися як об'єднання громадян. У цих роз'ясненнях визнано, що садівничі товариства є обслуговуючими кооперативами і саме ця організаційно-правова форма більше відповідає меті створення садівничого товариства. Згідно зі статтею 2 Закону №1087-IV обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворений шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою здійснення ними господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20% від загального обороту кооперативу. Можна стверджувати, що використання для ведення садівництва, городництва та дачного господарства організаційно-правової форми споживчого або обслуговуючого кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 1 Закону №1087-IV), відповідає суті вказаної діяльності. Відповідно до статті 1 Закону №1087-IV кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів. У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об'єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (статті 6 цього Закону). Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. У статті 8 Закону №1087-IV передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Стаття 12 указаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб. Відповідно до статті 15 Закону №1087-IV вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу. Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу. У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу. Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу. Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п'ять років. Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу. За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу статті 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України). Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів. За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону України "Про кооперацію" кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Згідно зі статтею 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Можна зробити висновок, що кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу. Оскільки спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, а відповідно до статті 20 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, то він підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №695/2665/16-ц (провадження №14-105цс20), у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 07 жовтня 2020 року у справі №317/346/17 (провадження №61-184св19); від 25 листопада 2020 року у справі №370/1965/18 (провадження №61-4708св20) і така судова практика є незмінною. У справі, яка переглядається, не оспорюється той факт, що з 30 вересня 2011 року ОСОБА_1 був членом СТ "Будівельник". Переоформлення правлінням СТ "Будівельник" земельної ділянки відповідно до положень Статуту СТ "Будівельник і статті 13 Закону України "Про кооперацію" є виключенням позивача з членства у садівничому товаристві. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Частиною третьою статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Оскільки суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не встановив природи правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно застосував норми процесуального права, судові рішення щодо вирішення зазначених вимог підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. На виконання частини першої статті 256 ЦПК України, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №695/2665/16-ц (провадження №14-105цс20), колегія суддів вважає за необхідне роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання постанови позивач може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 402, 409, 414 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до садівничого товариства "Будівельник", ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення правління садівничого товаристваза касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року закрити. Роз 'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання постанови позивач може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року м. Київ справа №310/9025/19 провадження №61-6532св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: державний реєстратор Виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець Олексій Євгенович, Фермерське господарство "Марія", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Марія" на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року у складі судді Дністрян О. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобця Олексія Євгеновича, Фермерського господарства "Марія" про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою на підставі договору про встановлення емфітевзису, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог ОСОБА _1 звернулася у листопаді 2019 року до суду із вищевказаним позовом, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Кобця О. Є. про реєстрацію у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право за номером: 24009067 від 15 грудня 2017 року про право користування Фермерським господарство "Марія" (далі - ФГ "Марія ") земельною ділянкою, встановлене договором про встановлення емфітевзису, який був укладений 15 грудня 2017 року між ОСОБА_2 та ФГ "Марія". Зазначений позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2, після смерті якого залишилася спадщина, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 9,2545 га, кадастровий номер 2320681000:01:010:0026, розташована на території ДП №38, п. 457, КСП імені Кірова, Берестівської сільської ради, Бердянського району Запорізької області. Вона є єдиною спадкоємницею та у шестимісячний строк звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. При підготовці документів для оформлення спадщини у липні 2018 року із листа Держгеокадастру та Витягу із Державного земельного кадастру вона дізналася, що батько 15 грудня 2017 року, за два місяці смерті, коли він вже тяжко хворів, передав на 100 років право користування вищезазначеною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), яке було зареєстровано Виконавчим комітетом Бердянської міської ради в той же день за реєстраційним номером №24009067. В документах батька вона знайшла копію договору від 15 грудня 2017 року, підписаного сторонами, оригінал якого був відсутній. За умовами договору (пункт 4.1) право користування земельною ділянкою (емфітевтичне право) виникає у емфітевта з моменту нотаріального посвідчення договору. Укладений між батьком і фермерським господарством договір емфітевзису нотаріально не посвідчений. У серпні 2018 року вона звернулася до суду з позовом про визнання договору недійним, а фермерське господарство, заперечуючи проти позову, пред'явило зустрічний позов про визнання правочину дійсним та визнання за господарством права користування земельною ділянкою. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, у справі №310/7200/18-ц її позов було задоволено та визнано недійсним договір про встановлення емфітевзису, визнано припиненим право користування земельною ділянкою, встановлене договором про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року, укладеним між ОСОБА_2 та ФГ "Марія". У задоволенні зустрічного позову ФГ "Марія" відмовлено. На підставі вказаних судових рішень, 20 червня 2019 року за її заявою були внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права емфітевзису. Проте, постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року рішення судів першої і апеляційної інстанцій скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ФГ "Марія" та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про встановлення емфітевзису та визнання припиненим права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб відмовлено. Разом із тим, Верховний Суд погодився з тим, що не підлягає задоволенню зустрічний позов ФГ "Марія" до ОСОБА_1 про визнання правочину дійсним та визнання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису, оскільки жодних належних та допустимих доказів на підтвердження доводів своїх позовних вимог позивач за зустрічним позовом не надав. Оскільки нотаріального посвідчення договору не відбулося, право користування земельною ділянкою у фермерського господарства не виникло, державний реєстратор не мав права здійснювати державну реєстрацію права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року. Натомість після скасування судового рішення судом касаційної інстанції ФГ "Марія", завідомо знаючи про те, що право користування земельною ділянкою у нього не виникло, знову звернулося до державного реєстратора із заявою про поновлення реєстрації права користування земельною ділянкою, і таке право знову було зареєстровано. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Бердянський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 17 листопада 2020 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобця О. Є. про реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про інше речове право за номером: 24009067 від 15 грудня 2017 року, індексний номер 38806658 від 19 грудня 2017 року про право користування ФГ "Марія" земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) площею 9,2545 гектарів, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 2320681000:01:010:0026, встановленого договором про встановлення емфітевзису, який був укладений у місті Бердянську 15 грудня 2017 року між ОСОБА_2, іменованим в подальшому - "власник земельної ділянки", з одного боку, та ФГ "Марія", місцезнаходження якого: АДРЕСА_2, в особі тимчасово виконуючого обов'язки голови Линника Г. М., який діє на підставі Статуту та Наказу №7 від 12 травня 2016 року, іменоване в подальшому - "емфітевт", з другого боку. Місцевий суд рішення мотивував тим, що оскільки сторони при укладенні договору про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року (пункт 4.1) визначили, що право користування земельною ділянкою (емфітевтичне право) виникає у емфітевта з моменту нотаріального посвідчення цього договору, а фактично нотаріального посвідчення договору не відбулося, тому державний реєстратор відповідно до вимог пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" при здійсненні державної реєстрації права користування вказаної земельною ділянкою повинен був перевірити наявність цього факту (нотаріального посвідчення договору), з якими цей правочин пов'язав можливість виникнення цього права у емфітевта. Проте, в порушення вказаних вимог закону відповідачем - державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобцем О. Є. була проведена державна реєстрації права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису від 15 грудня 2017 року. Запорізький апеляційний суд постановою від 16 березня 2021 року апеляційну скаргу ФГ "Марія" залишив без задоволення, а рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року залишив без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наведені у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги ФГ "Марія" у квітні 2021 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 березня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що право емфітевзиса не має обов'язкової умови нотаріального посвідчення, тому в силу законних і обґрунтованих обставин за життя власник звертався до нотаріуса разом із користувачем, але не зміг це зробити. Проте була проведене державна реєстрація емфітевзису, що є обов'язковою умовою дійсності договору емфітевзису. Суди не врахували правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №761/41709/17 (провадження №61-47280св18), згідно з якою чинним законодавством України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом, за домовленістю сторін. Суд першої інстанції також не врахував конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, не застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності. Неповне дослідження судами попередніх інстанцій обставин реєстрації договору без нотаріального посвідчення як єдиного правильного вирішення законності користування земельною ділянкою саме у такій винятковій ситуації, яка склалася має важливе, виняткове значення і для користувача земельною ділянкою. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ОСОБА_1 у травні 2021 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що сторони договору взагалі не зверталися до нотаріуса для його нотаріального посвідчення. Посилання на правові позиції Верховного Суду України, висловлені у постанові від 06 вересня 2017 року №6-1288цс17 щодо наслідків відсутності нотаріального посвідчення не стосуються цієї справи, оскільки спір виник між сторонами не з подібних правовідносин. Судами попередніх інстанцій повно та об'єктивно досліджено обставини реєстрації договору без нотаріального посвідчення та ухвалено законні і обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою від 26 квітня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Бердянського міськрайонного суду Запорізької області. Справа №310/9025/19 надійшла до Верховного Суду 12 травня 2021 року. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку ЗП №172404 від 13 грудня 2005 року, зареєстрованим в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі, ОСОБА_2 був власником земельної ділянки площею 9,2545 га, розташованої на території ДП №38, п. 457, КСП ім. Кірова, Берестівської сільської ради, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з Договором про встановлення емфітевзису, укладеним 15 грудня 2017 року між ОСОБА_2 (власником) та ФГ "Марія" (емфітевтом), власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення передав на 100 років емфітевту право володіння та право цільового користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевтичне право), площею 9,2545 га. Передача емфітевтичного права відбувається на 100 років за 50 000 грн, які емфітевт сплачує на користь власника земельної ділянки за весь строк користування земельною ділянкою (пункти 2.1, 3.1 Договору). Судами встановлено та не заперечувалося сторонами те, що ОСОБА_2 зазначену суму коштів отримав, а подальшого нотаріального посвідчення договору не відбулося. Право користування вказаною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ФГ "Марія" (емфітевт) за вищевказаним договором зареєстроване державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець О. Є. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 грудня 2017 року. ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ: Після смерті ОСОБА_2 його дочка ОСОБА_1, як спадкоємець першої черги, звернулася із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області Градової В. Г. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 січня 2019 року у справі №310/7200/18-ц, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року та постановою Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, у задоволенні зустрічного позову ФГ "Марія" до ОСОБА_1 про визнання правочину дійсним та визнання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб на умовах, визначених договором про встановлення емфітевзису відмовлено. Верховний Суд постанову мотивував тим, що в силу закону договір емфітевзису обов'язковому нотаріальному посвідченню не підлягає. Але пунктом 4.1 оспорюваного договору про встановлення емфітевзису встановлено, що право користування земельною ділянкою (емфітевтичне право) згідно з цим договором виникає у емфітевта з моменту нотаріального посвідчення такого договору. Таким чином, сторони пов'язали нотаріальне посвідчення укладеного договору виключно з подальшою реалізацією права виникнення емфітевтичного права у емфітевта, визначивши його значення при вирішенні питання про можливість реєстрації уповноваженим державним реєстратором у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права користування спірною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ФГ "Марія". Судами також встановлено, що договір про встановлення емфітевзису нотаріально не посвідчувався, а тому відповідно до пункту 4.1 зазначеного договору право користування земельною ділянкою у відповідача не виникло. Разом із тим, право користування спірною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) за ФГ "Марія" (емфітевт) зареєстроване у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 грудня 2017 року державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець О. Є. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; а також наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. За змістом статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину. Аналіз вищевикладеного свідчить про те, що державний реєстратор відповідно до вимог пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" при здійсненні державної реєстрації права користування вказаної земельною ділянкою повинен був перевірити наявність цього факту (нотаріального посвідчення договору), з якими цей правочин пов'язав можливість виникнення цього права у емфітевта. Встановивши, що державним реєстратором виконавчого комітету Бердянської міської ради Кобець О. Є. була проведена державна реєстрації права з порушенням вимог пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №761/41709/17 (провадження №61-47280св18), згідно з якою чинним законодавством України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом, за домовленістю сторін, не заслуговують на увагу, з огляду на таке. У постановах від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 та від 09 жовтня 2019 року у справі №136/1942/16-ц, Верховний Суд зробив висновок про те, що в статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Тлумачення статей 215 та216 ЦК України свідчить, що учасники цивільних відносин не можуть на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), визначати правові наслідки нікчемності правочину. За домовленістю сторін можуть змінюватися тільки правові наслідки оспорюваного правочину. Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним у вищевказаних справах. Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Марія" залишити без задоволення. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 листопада 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №612/401/19 провадження №61-4633св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Близнюківська районна державна адміністрація Харківської області, Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області на рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року у складі судді Мороза О. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року у складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенка І. С., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до Близнюківської районної державної адміністрації Харківської області, Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом. Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_2. Після його смерті відкрилася спадщина, яку вона прийняла в установленому законом порядку. Спадкоємець померлого - його син ОСОБА_3, спадщину не прийняв та на неї не претендує. Інші спадкоємці відсутні. Заповіт від імені спадкодавця не посвідчувався. Спадкове майно складається з права на майновий пай, що знаходиться в загальному майновому фонді КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області, розміром 10 336,92 грн, спадкові права на який вона оформила, та право на земельну частку (пай) у землі, яка перебувала у колективній власності КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області розміром 7,48 умовних кадастрових гектарів. Звернувшись до Близнюківської державної нотаріальної контори Харківської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину на вищезазначене право на земельну частку (пай), позивач отримала відмову з посиланням на те, що у неї відсутній правовстановлюючий документ на спадкове майно, а саме, сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий на ім'я померлого чоловіка. Отримавши таку відмову, вона звернулася до Близнюківської районної державної адміністрації Харківської області та отримала відповідь, із якої вбачається, що з невідомих причин сертифікат на право на земельну частку (пай) на ім'я чоловіка не видавався, бланки сертифікатів відсутні, для вирішення питання рекомендовано звернутися до суду. Просила суд визнати за нею право на земельну частку (пай) у колективній власності реформованого колективного сільськогосподарського підприємства "Більшовик" Близнюківського району Харківської області (далі - КСП "Більшовик"), розміром 7,48 умовних кадастрових гектарів, в порядку спадкування за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції Рішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 до Близнюківської районної державної адміністрації Харківської області, Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом, задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) у колективній власності реформованого КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області, розміром 7,48 умовних кадастрових гектарів, в порядку спадкування за законом після смерті її чоловіка ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про обґрунтованість та доведеність заявлених позовних вимог. ОСОБА_1 є єдиною спадкоємицею після смерті свого чоловіка ОСОБА_2, спадщину вона прийняла. На час видачі державного акту на право колективної власності на землю, ОСОБА_2 був членом КСП "Більшовик" та набув право на земельну частку (пай). Сертифікат на право на земельну частку (пай) він не отримав з невідомих причин. Про порушення своїх прав позивач дізналася лише отримавши постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 19 квітня 2019 року, а тому позовна давність позивачем не пропущена. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, відмовити у задоволенні позовних вимог. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що сертифікат на право на земельну частку (пай) ОСОБА_2 не отримав з невідомих причин. За життя він не порушував питання про відновлення порушених прав щодо земельної частки (паю). 23 вересня 2019 року представник відповідача подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності та про відмову у задоволенні позову. Суд першої інстанції зробив хибний висновок, що позовна давність позивачем не пропущена, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише отримавши постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 19 квітня 2019 року. Відповідач вважає, що право на позов виникло у ОСОБА_2 ще у 1996 році. Висновки судів про те, що позивач дізналася про порушення свого права лише після отримання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, є припущенням. Суди не застосували правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №742/481/19 (провадження №61-15026св19) (щодо не встановлення кола спадкоємців) та від 01 липня 2020 року у справі №644/7494/16-ц (щодо застосування позовної давності). Позиція інших учасників справи У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, стягнути з Добровільській сільській раді Близнюківського району Харківської області витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Відзив мотивований тим, що, задовольняючи позов, суд виходив із доведеності набуття ОСОБА_2 права на земельну частку (пай) та успадкування позивачем належного її чоловіку права, а також доведеності порушення цивільного права позивача на документальне оформлення спадкових прав з боку державних органів, отже за захистом вона вимушена була звернутися до суду. Суди вірно визначились з характером спірних правовідносин, з початком перебігу позовної давності та з тим, що цей строк позивачем не пропущений і захистив її права. До відзиву додано клопотання про стягнення витрат на правову допомогу, у якому ОСОБА_1 просить стягнути з Добровільській сільській ради Близнюківського району Харківської області понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року продовжено Добровільській сільській раді строк на усунення недоліків касаційної скарги. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року поновлено Добровільській сільській раді Близнюківського району Харківської області строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №612/401/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи №612/401/19 надійшли до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №742/481/19; від 01 липня 2020 року у справі №644/7494/16-ц). Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. ОСОБА_2 з 1972 року по 15 травня 1996 року працював та був членом колгоспу "Більшовик" Близнюківського району Харківської області та КСП "Більшовик". 14 жовтня 1992 року колгосп "Більшовик" реорганізований в КСП "Більшовик", а останнє, 12 січня 2000 року - у Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) "Лан". Державний акт на право колективної власності на землю серії ХР-03-00-000431 КСП "Більшовик" села Добровілля Близнюківського району Харківської області виданий 21 січня 1996 року, зареєстрований 21 січня 1996 року в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю №3. ОСОБА_2 включений до списку громадян - членів КСП (додаток №1 до державного акту на право колективної власності на землю серії ХР-03-00-00043 Порядковий номер 28). На час видачі Державного акту на право колективної власності на землю серії Х-03-00-00043, ОСОБА_2 був членом КСП "Більшовик" та набув право на земельну частку (пай). Сертифікат на право на земельну частку (пай) ОСОБА_2 не отримав з невідомих причин. Згідно справи паювання земель колективної власності КСП "Більшовик", яка включена до Державного фонду документації із землеустрою, площа земельної ділянки по сертифікату на земельну частку (пай) складає 7,48 умовних кадастрових гектарів, базова вартість - 21 663 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. ОСОБА_1 прийняла спадкове майно, а саме, право на майновий пай розміром 10 336,92 грн у майновому фонді КСП "Більшовик" згідно свідоцтва про право на майновий пай № НОМЕР_1, виданого СТОВ "Лан" Близнюківського району Харківської області. Як спадкоємиця померлого ОСОБА_2, позивач звернулася до Близнюківської нотаріальної контори Харківської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме на земельну частку (пай) із земель, яка перебувала в колективній власності КСП "Більшовик" Близнюківського району Харківської області, що належала ОСОБА_2 у чому їй було відмовлено у зв'язку із відсутністю сертифіката на право на земельну частку (пай) виданого на ім'я ОСОБА_2. У постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 19 квітня 2019 року №492/02-31 зазначено, що спадкове майно складається з права на вищевказану земельну частку. Спадкоємицею цього майна є ОСОБА_1 як дружина померлого ОСОБА_2. Син спадкодавця ОСОБА_3 спадщину не прийняв та на неї не претендує. Спадкова справа заведена за №415/2001. Інших спадкоємців немає. Заповіт від імені ОСОБА_2 не посвідчувався. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05 червня 2003 року №899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). За змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України, Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). В той же час Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області, яка звернулась з касаційною скаргою, не є належним відповідачем у даній справі. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. На підставі частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. При таких обставинах у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі №671/22/19 (провадження №61-9511сво19) зазначено, що "під відкриттям спадщини розуміється настання певних юридичних фактів, зумовлюють виникнення спадкових правовідносин. При цьому як юридичний факт відкриття спадщини характеризується двома параметрами: (1) часом відкриття; (2) місцем відкриття. Час відкриття спадщини має важливе значення, оскільки на час відкриття спадщини визначаються, зокрема: склад спадщини; коло спадкоємців; матеріальний закон, який буде застосовуватись до спадкових відносин. За загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв'язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток. У ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції "відумерлої спадщини", передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою. З урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №756/2298/18 (провадження №61-3976св21) вказано, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається позивач просила визнати за нею право на земельну частку (пай) в порядку спадкування після смерті чоловіка, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки у спадкодавця був відсутній відповідний сертифікат. Правовідносини, з приводу яких виник спір, не відносяться до повноважень Добровільської сільської ради. За таких обставин Добровільська сільська рада Близнюківського району Харківської області є неналежним відповідачем. Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги щодо незгоди з задоволенням позовних вимог з таких мотивів. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У справі, що переглядається, інший відповідач - Близнюківська районна державна адміністрація Харківської області, не реалізувала своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №756/2298/18 (провадження №61-3976св21) та Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі №671/22/19 (провадження №61-9511сво19), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог до Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області скасувати, в задоволенні цих позовних вимог відмовити, в іншій частині судові рішення залишити без змін. Щодо клопотання ОСОБА_1 про стягнення витрат на правову допомогу Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. За змістом частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України). При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. До клопотання позивач додала наступні документи: копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №4219 від 18 січня 2012 року, копію договору №146 про надання правової допомоги (категорія справи-цивільна) від 21 жовтня 2020 року, копію протоколу погодження договірної ціни на виконання послуг, копію акту наданих послуг від 23 жовтня 2020 року, квитанції від 23 жовтня 2020 року по сплаті ОСОБА_1 готівки у розмірі 1 990,00 грн та 10,05 грн за правову допомогу ОСОБА_4. Таким чином, позивачем надано належні докази на підтвердження понесених витрат на правову допомогу, а саме: договір про надання правової допомоги, перелік та розрахунок вартості складових наданих відповідних послуг, платіжні документи про їх оплату. Заяв про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу відповідно до вимог частини п'ятої статті 137 ЦПК України від Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області не надходило. Оскільки касаційна скарга Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області задоволена частково, з неї на користь ОСОБА_1 слід стягнути витрати на правничу допомогу у розмірі 1 000, 00 грн. Керуючись статтями 137, 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області задовольнити частково. Рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом скасувати. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом відмовити. В іншій частині рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 23 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року залишити без змін. Стягнути з Добровільської сільської ради Близнюківського району Харківської області на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 1 000,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 серпня 2021 року м. Київ справа №361/1685/18 провадження №61-18158св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області, відповідачі: Пухівська сільська рада Броварського району Київської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2019 року у складі судді Радзівіл А. Г., постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Нежури В. А., Сержанюка А. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області звернувся до суду з позовом до Пухівської сільської ради Броварського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки та її витребування із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 10 жовтня 2017 року №735-ХУІП-УП затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 та передано останньому у власність земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 3221286801:01:058:0579, для ведення індивідуального садівництва. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, рішенням державного реєстратора Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 20 жовтня 2017 року індексний номер 37664785 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку. Прокурор вважає, що вказане рішення Пухівської сільської ради про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки суперечить вимогам законодавства. Зазначив, що у відповідності до інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" (далі - КДП "Київгеоінформатика") від 25 грудня 2017 року №01-01/586 вказана земельна ділянка повністю накладається на землі водного фонду, а саме - 100 метрову прибережну захисну смугу затоки річки Десна, що підтверджується схемою накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду в межах Броварського району Київської області. Із листа Центральної геофізичної обсерваторії Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 01 березня 2018 року №17-08/465 убачається, що річка Десна відноситься до великих річок (загальна площа водозбору 88 900 км2). Прокурор, посилаючись на вимоги статей 1, 3, 88, 89 Водного кодексу України (далі - ВК України) та статей 22, 23, 33, 59, 60, 61,83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), зазначав, що рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 10 жовтня 2017 року за №735-XVIII-VII, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 та передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579, площею 0,1000 га, для ведення індивідуального садівництва в селі Пухівка Броварського району Київської області, суперечить вказаним вимогам закону, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним та скасуванню судом. На підставі викладеного керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області просив: - визнати недійсним рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 10 жовтня 2017 року №735-XVIII-VII, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 та передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 для ведення індивідуального садівництва, площею 0,1000 га; - витребувати на користь територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області в особі Пухівської сільської ради Броварського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1000 га, з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579, яка розташована по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2019 року відмовлено у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги прокурора є необґрунтованими та недоведеними. Суд зазначив, що не підтверджені належними та достатніми доказами доводи прокурора стосовно того, що вказана земельна ділянка до прийняття оспорюваного рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області належала до земель водного фонду в межах Пухівської сільської ради Броварського району Київської області та того, що оскаржуваним рішенням було протиправно змінено цільове призначення земельної ділянки. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, прокурор Київської області подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, заступник керівника Київської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухваливши нове судове рішення, яким задовольнити позов. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13 щодо того, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не вжили заходів щодо об'єктивної перевірки доводів прокурора, повно та всебічно не встановили обставин, що мають значення для правильного вирішення спору по суті, та за наявності належних доказів на підтвердження факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду, безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі оскаржувані рішення місцевого суту та постанову апеляційного суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 30 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 15 січня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Клопотання першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області про розгляд справи за участю прокурора Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №735-ХУІІІ-УІІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель комунальної власності у власність громадянину ОСОБА_1 площею 0,1000 га для індивідуального садівництва, розташовану в АДРЕСА_1. Кадастровий номер земельної ділянки: 3221286801:01:058:0579. Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 рішенням державного реєстратора Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 20 жовтня 2017 року (індексний номер 37664785) зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Згідно з листом, наданим Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року за №01-01/586 на запит прокуратури Київської області від 13 листопада 2017 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 повністю накладається на землі водного фонду, а саме - прибережну захисну смугу та на водну поверхню та затоки річки Десна. Викопіюванням із генерального плану села Пухівка встановлено, що ширина прибережної захисної смуги становить 25 м. Установлено, що згідно з повідомленням від 01 березня 2018 року №17-08/465 Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО), водний об'єкт, що розташований поряд із земельними ділянками, які знаходяться у селі Пухівка Пухівської сільської ради, - це природний водний об'єкт річки Стара Десна, яка протікає по заплаві річки Десна. Площу водозбору річки Стара Десна не визначено, тому що вона є частиною заплави річки Десна. Річка Десна має загальну площу водозбору 88 900 кв. м, довжину 1 130 км. Згідно зі статтею 79 Водного кодексу України річка Десна з її затоками та протоками належить до великих річок, навколо яких встановлюється прибережна захисна смуга шириною 100 м. Як зображено у додатку №3 до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика", земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 станом на 2017 рік розташована у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна. Висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41 встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 згідно з проведеними на місцевості топографічними роботами масштабу 1:500 на землі водного фонду, а саме: прибережну захисну смугу, ширина якої згідно із затвердженим рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року №1265-ХХХІV-V генеральним планом с. Пухівка складає 25 метрів, - не накладаються. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка, яка віднесена рішенням Пухівської сільської ради до категорії земель із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, належала до земель водного фонду, а тому Пухівська сільська рада не мала права передавати її у приватну власність. Відповідно до частин першої-другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України). За основним цільовим призначенням землі України поділяються на відповідні категорії, зокрема, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, у тому числі, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173, і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України), відповідно до яких прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Оскільки законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, в тому числі прибережних захисних смуг, то при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц) (провадження №14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) та від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19). Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 зроблено висновок про те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Предметом доказування у справі, що переглядається, є встановлення факту, за рахунок яких земель (земель водного фонду чи іншого цільового призначення) відбулося відведення у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Пред'являючи позов, прокурор на підтвердження своїх вимог надав до суду лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586 (а. с.21, т. 1), викопіювання з топографічних матеріалів, а саме: з ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік, відповідно до якого земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 повністю накладається на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна. Також було надано схему накладення земельних ділянок на землі водного фонду, викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік, де у додатку №3 зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3221286801:01:058:0579 станом на 2017 рік розташована у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду спростовується висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41, відповідно до якого, зокрема земельна ділянка, кадастровий номер 3221286801:01:058:0579, на землі водного фонду, а саме на прибережну захисну смугу, ширина якої відповідно до затвердженого рішенням Пухівської сільської ради від 25 червня 2010 року №1265-ХХХІV-V генерального плану села Пухівка становить 25 метрів, не накладаються. Разом із тим, у матеріалах справи наявне лише викопіювання з генерального плану села Пухівка, що не може вважатися проектом землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в с. Пухівка. А тому за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України. Крім того, Верховний Суд вважає необхідним звернути увагу на той факт, що генеральний план села Пухівка був затверджений рішенням Пухівської сільської ради від 25 червня 2010 року №1265-ХХХІV-V, тобто до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг" від 02 грудня 2010 року №2740-VI, яким були внесені зміни до статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, тобто в редакції зазначених норм, які діяли на час прийняття зазначеного вище рішення органу місцевого самоврядування. Зокрема відповідно до частини третьою статті 60 ЗК України у наведеній редакції у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлювалася з урахуванням містобудівної документації, що узгоджувалося з положеннями статті 88 ВК України. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю є передчасними. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів частково приймає доводи касаційної скарги та вважає за необхідне оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв'язку доказів у їх сукупності, та у разі доведеності факту накладання земельної ділянки на землі водного фонду розглянути справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави на землі прибережної захисної смуги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та судове рішення апеляційного суду не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 червня 2021 року м. Київ справа №364/546/19 провадження №61-9270св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - товариство з обмеженою відповідальністю "Сільгосптехніка Нова", відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідачі (за первісним позовом) - ОСОБА_2, Комунальне підприємство "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району", третя особа (за зустрічним позовом) - Міжрайонне управління у Володарському та Тетіївському районах Головного управління Держгеокадастру у Київській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року у складі судді Моргун Г. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2020 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю "Сільгосптехніка Нова" (далі - ТОВ "Сільгосптехніка Нова ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Комунального підприємства "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" (далі - КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району") про усунення порушення права оренди з боку інших осіб шляхом визнання договору оренди землі недійсним та скасування його державної реєстрації. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 вересня 2008 року між закритим акціонерним товариством "Сільгосптехніка" (далі - ЗАТ "Сільгосптехніка "), правонаступником якого є ТОВ "Сільгосптехніка Нова", та ОСОБА_3 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 4,3700 га з цільовим призначенням - для ведення сільськогосподарського товарного виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київської області, терміном на 49 років. Після смерті ОСОБА_3 земельну ділянку успадкував його син ОСОБА_1, який 27 жовтня 2017 року уклав договір оренди земельної ділянки з ОСОБА_2. Оскільки на час укладення ОСОБА_1 договору оренди з ОСОБА_2 був чинним договір оренди земельної ділянки, укладений 12 вересня 2008 року між ТОВ "Сільгосптехніка Нова" і ОСОБА_3, просив: - визнати недійсним договір оренди землі від 27 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; - скасувати рішення державного реєстратора КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" Іванеця В. В. про державну реєстрацію права та їх обтяження від 06 листопада 2017 року індексний номер 37949773. У червні 2019 року ОСОБА_1 подав зустрічний позов до ТОВ "Сільгосптехніка Нова", третя особа: Міжрайонне управління у Володарському та Тетіївському районах Головного управління Держгеокадастру у Київській області, про розірвання договору оренди землі. Свої вимоги мотивував тим, що після смерті батька ОСОБА_3 він є власником земельної ділянки площею 4,3700 га з цільовим призначенням - для ведення сільськогосподарського товарного виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київської області. Після оформлення права власності на вказану земельну ділянку жодного разу не отримував від ТОВ "Сільгосптехніка Нова" орендної плати. Посилаючись на наведене, просив розірвати договір оренди землі від 12 вересня 2008 року б/н, укладений між його батьком ОСОБА_3 та ЗАТ "Сільгосптехніка". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року первісний позов ТОВ "Сільгосптехніка Нова" задоволено. Визнано недійсним укладений 27 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3221680400:03:001:0042, площею 4,37 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київська область (номер запису про інше речове право 23192612). Скасовано рішення державного реєстратора КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" Іванця В. В. про державну реєстрацію права та їх обтяження від 06 листопада 2017 року індексний номер 37949773 відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3221680400:03:001:0042 площею 4,37 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Біліївської сільської ради Володарського району Київської області. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" на користь ТОВ "Сільгосптехніка Нова" судові витрати у розмірі 40 563,00 грн по 13 521,00 грн із кожного. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив із того, що на час укладання договору оренди земельної ділянки з ОСОБА_2 договір оренди землі, укладений між ЗАТ "Сільгосптехніка" та ОСОБА_3, не був припиненим, що свідчить про порушення прав ТОВ "Сільгосптехніка Нова", яке підлягає захисту в обраний позивачем спосіб. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із недоведеності ОСОБА_1 неналежного виконання ТОВ "Сільгосптехніка Нова" зобов'язання щодо сплати орендної плати. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 20 травня 2020 року рішення Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, та зазначив, що оспорюваний ТОВ "Сільгосптехніка Нова" договір порушує його законне право користування спірною земельною ділянкою. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій 18 червня 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, висловлених у постановах від 02 травня 2018 року у справі №925/549/17, від 14 листопада 2018 року у справі №484/301/18, від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Також посилається на порушення норм процесуального права, зокрема суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди не звернули увагу на те, що у наданих документах ТОВ "Сільгосптехніка Нова" на підтвердження проведення розрахунку за договором оренди неправильно зазначений ідентифікаційний номер ОСОБА_3 як отримувача грошових коштів. Відзив/заперечення на касаційну скаргу ТОВ "Сільгосптехніка Нова" подало відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Володарського районного суду Київської області цивільну справу №364/546/19 за позовом ТОВ "Сільгосптехніка Нова" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" про усунення порушення права оренди з боку інших осіб шляхом визнання договору оренди землі недійсним та скасування його державної реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Сільгосптехніка Нова", третя особа: Міжрайонне управління у Володарському та Тетіївському районах Головного управління Держгеокадастру у Київській області, про розірвання договору оренди землі. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 12 вересня 2008 року між ЗАТ "Сільгосптехніка", правонаступником якого є ТОВ "Сільгосптехніка Нова", та ОСОБА_3 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 4,37 га, яка розташована в межах Біліївської сільської ради Володарського району Київської області. Термін дії договору 49 років. Вказаний договір зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 12 вересня 2008 року за №04.08.32700254.12 вересня 2008 року ОСОБА_3 передав зазначену вище земельну ділянку ТОВ "Сільгосптехніка Нова" на підставі акту прийому-передачі, який є невід'ємним додатком до договору. Відповідно до пункту 9 договору оренди землі від 12 вересня 2008 року орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 945,11 грн або 1000 кг - зерно пшениці, 500 кг - зерно кукурудзи або інші послуги/продукції. Згідно з видатковим касовим ордером від 07 жовтня 2008 року ОСОБА_3 була виплачена орендна плата у розмірі 23 000 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті спадщину прийняв син ОСОБА_1. Рішенням Володарського районного суду Київської області від 05 вересня 2016 року за ОСОБА_3 визнано право власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом, а 26 вересня 2017 року ОСОБА_1 зареєстрував своє право власності на вище вказану земельну ділянку. Також суди встановили, що 01 листопада 2017 року державним реєстратором КП "Центр розвитку та інвестиції Васильківського району" зареєстрований договір оренди земельної ділянки від 27 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221680400:03:001:0042 площею 4,37 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована в Київській області, Володарського району, Біліївська сільська рада. Обґрунтовуючи підстави первісного позову, ТОВ "Сільгосптехніка Нова" зазначало, що при укладанні оспорюваного договору оренди землі, сторонами недодержані вимоги статей 203, 215 ЦК України та приписи Закону України "Про орендну землі", що є підставою для визнання його недійсним. Обґрунтовуючи підстави зустрічного позову, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачем допущено невиконання умов договору в частині виплати орендної плати за договором. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 є посилання нанеправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме застосування судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду, висловлених у постановах від 02 травня 2018 року у справі №925/549/17, від 14 листопада 2018 року у справі №484/301/18, від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України) ; порушення норм процесуального права, зокрема суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Колегія суддів відхиляє аргументи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом визнання правочину недійсним. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". ЗК України визначає основні засади регулювання земельних відносин, зокрема, порядок передачі земельних ділянок в оренду (стаття 124). Проте саме Законом України "Про оренду землі" врегульовано відносини, що виникають між власником земельної ділянки та іншими особами у зв'язку із передачею її у користування та володіння, у тому числі конкретизовано та деталізовано особливості та порядок укладення договору оренди землі, його істотні умови, основні права та обов'язки його сторін, порядок зміни, припинення та поновлення такого договору. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладання договору) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Згідно з частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. За приписами статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Частиною першою статті 27 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (частина друга статті 24 Закону України "Про оренду землі"). Встановивши, що на момент укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору оренди землі від 27 жовтня 2017 року продовжував діяти попередній договір оренди тієї ж земельної ділянки, укладений 12 вересня 2008 року між ОСОБА_3, спадкоємцем якого є ОСОБА_1, та ТОВ "Сільгосптехніка Нова", суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що право користування земельною ділянкою, яке виникло та існувало у позивача (за первісним позовом) на підставі цього договору оренди землі з ОСОБА_3, спадкоємцем якого є ОСОБА_1, порушено у зв'язку з укладенням договору оренди цієї ж земельної ділянки між відповідачами (за первісним позовом) і таке право підлягає захисту в обраний позивачем спосіб. Виходячи з того, що внаслідок укладення договору від 27 жовтня 2017 року ОСОБА_2 набув право оренди земельної ділянки, що, у свою чергу, стало перешкодою для ТОВ "Сільгосптехніка Нова" у реалізації аналогічного права щодо тієї самої земельної ділянки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про порушення права ТОВ "Сільгосптехніка Нова" на оренду спірної земельної ділянки та наявність підстав для визнання оспорюваного договору землі недійсним. Такий висновок судів відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №587/2326/16-ц (провадження №14-442цс19). Аналогічний правовий висновок міститься також у постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №563/1207/18 (провадження №61-7101св19), від 04 вересня 2020 року у справі №563/1211/18 (провадження №61-7105св19), від 15 січня 2021 року у справі №563/1216/18 (провадження №61-7097св19). Аргументи касаційної скарги не дають підстав вважати, що суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає заявник у касаційній скарзі. Звертаючись до суду з зустрічним позовом про розірвання договору оренди землі, ОСОБА_1 зазначав, що з часу реєстрації права власності на спірну земельну ділянку (26 вересня 2017 року) орендну плату за договором оренди земельної ділянки від 12 вересня 2008 року він не отримував. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій виходили з їх недоведеності, встановивши, що у даному випадку факт систематичної несплати орендної плати відсутній. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, виходячи з такого. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Згідно зі статтею 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. З огляду на частину першу статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Згідно з положеннями статей 21, 22 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Аналіз вище вказаних норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) зроблено висновок, що частинами першою і другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Об'єднана Палата Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) зазначила, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)". Згідно зі статтею 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Таким чином, набувши в порядку спадкування за законом, право власності на передану в оренду ТОВ "Сільгосптехніка Нова" за договором оренди земельну ділянку, ОСОБА_1 набув, відповідно, й усі права та обов'язки орендодавця за цим договором. Суди під час розгляду справи, яка переглядається, встановили, щовідповідно до пунктів 9-14 договору оренди від 12 вересня 2008 року орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі визначеному договором оренди землі за згодою сторін. Пунктами 35-36 зазначеного договору визначено підстави припинення договору оренди землі та розірвання. У пункті 37 зазначено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається. В пункті 38 договору оренди від 12 вересня 2008 року сторони передбачили, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи - орендаря, переходить до спадкоємців. Відповідно до видаткового касового ордеру від 07 жовтня 2008 року, довідки від 18 грудня 2019 року, податкового розрахунку за 4 квартал 2008 року, наданих ТОВ "Сільгосптехніка Нова", ОСОБА_3 була виплачена орендна плата у розмірі 23 000 грн. ОСОБА_3 за життя питання про розірвання укладеного ним договору оренди не порушував. Чинне законодавство про оренду землі не містить заборони сплати орендної плати за майбутні періоди користування земельною ділянкою. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі №321/329/17 (провадження №61-16545св18) та від 20 листопада 2019 року у справі №704/236/17 (провадження №61-32303св18), від 22 січня 2020 року у справі №387/193/19 (провадження №61-15879св19). Враховуючи положення статті 531 ЦК України, зміст видаткового касового ордера від 07 жовтня 2008 року з підписом ОСОБА_3 (спадкоємцем якого є ОСОБА_1), який свідчить про те, що ОСОБА_3 погодився на отримання орендної плати за майбутні періоди у загальному розмірі 23 000 грн, а також дії орендаря, який сплатив вказану суму, можливо дійти висновку, що сторони погодили у письмовій формі такий порядок сплати орендної плати, і цей порядок було реалізовано сторонами, отже у орендаря була відсутня заборгованість перед орендодавцем зі сплати орендної плати за користування успадкованою земельною ділянкою. Встановивши, що ОСОБА_1 не довів порушення ТОВ "Сільгосптехніка Нова" зобов'язань щодо сплати орендної плати, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для розірвання договору оренди від 12 вересня 2008 року у зв'язку з невиконанням товариством умов договору. Аргументи касаційної скарги про те, що суди при виборі норм матеріального права не врахували висновків Верховного Суду в аналогічних правовідносинах де зазначено, що систематична несплата орендної плати є підставою для розірвання договору оренди землі, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 у цій справі не доведено факту систематичної несплати орендної плати. Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів щодо встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Володарського районного суду Київської області від 26 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №588/1690/17 провадження №61-18369св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Тростянецька міська рада Сумської області, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тростянецького районного суду Сумської області, у складі судді Линник О. С., від 24 червня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І., Левченко Т. А., від 02 листопада 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1. Рішенням Тростянецької міської ради №78 від 19 лютого 2016 року їй надано право на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, споруд і будівель за вказаною адресою. Зазначала, що відповідачі самовільно зайняли частину земельної ділянки, яка належить до її господарства та встановили паркани, чим порушують її права. При цьому, ОСОБА_2 зайняла частину земельної ділянки із відступом приблизно на 5 метрів від її межі, ОСОБА_3 - із відступом межі на 3 метри, а ОСОБА_4 - із відступом межі на 3-5 метрів. У позасудовому порядку спір не було вирішено. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд зобов'язати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА _1, шляхом перенесення самочинно збудованих парканів і приведення їх у відповідність до раніше встановлених і закріплених межових знаків. Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 06 березня 2018 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Тростянецьку міську раду. Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 22 березня 2019 року позов ОСОБА_1 у частині вимог до ОСОБА_4 залишено без розгляду. Короткий зміст оскаржених судових рішень Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 24 червня 2020 року, яке залишено без змін постановою Сумського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог. При цьому судом враховано, що на час погодження та закріплення меж земельної ділянки ОСОБА_2 в натурі та виготовлення нею державного акту, межі цієї земельної ділянки, яка на даний час межує із земельною ділянкою, якою користується позивач, були погоджені, а отже, порушення прав позивача ОСОБА_2 не встановлено. Також судом не встановлено порушення прав позивача відповідачем ОСОБА_3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 07 грудня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 24 червня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №588/1690/17 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу ОСОБА_1 підставою касаційного оскарження судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: - застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права (стаття 212 ЗК України, стаття 1212 ЦК України) у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, вважаючи, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказує, що апеляційний суд у судовому засіданні, перейшовши до стадії дослідження доказів, не провів їх дослідження. Судами встановлено право власності ОСОБА_2 на землю на підставі нікчемного правочину та не застосовано наслідків його недійсності, відповідно до яких суд мав зобов'язати останню на підставі статті 1212 ЦК України повернути безпідставну набуту земельну ділянку до комунальної власності. Стверджує, що апеляційним судом застосовано приписи статті 121 ЗК України в редакції на дату виникнення права власності на квартиру, тоді як вказані приписи мали бути застосовані в редакції чинній на час безоплатної передачі земельної ділянки. При цьому, оскільки вона позбавлена можливості реалізувати своє право на безоплатну передачу земельної ділянки, тому мають бути застосовані норми права в редакції на момент виникнення чи порушення цих прав. Також вважає, що судами не враховано того, що зареєстроване право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку перешкоджає позивачу зареєструвати за собою право власності на самочинно збудований сарай. Звертає увагу, що суди залишили без розгляду обставини щодо самовільного зайняття ОСОБА_3 земельної ділянку комунальної власності, яку бажає отримати у власність позивач. Крім того, судами не враховано, що вона звертається до суду не тільки за захистом порушеного права, а і за захистом законного інтересу, який полягає у безоплатному набутті права власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку в межах встановлених норм. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вважає, що ОСОБА_1 не зазначає які саме обставини не були встановлені судами; у позові не посилалась на наявність підстав застосування наслідків недійсності нікчемного правочину; оспорювання права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку не було предметом спору у розглядуваній справі; з огляду на предмет спору відсутні підстави застосовувати положення статті 1212 ЦК України. У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив, в якому вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Вказує на необґрунтованість доводів касаційної скарги. У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповіді на відзиви відповідачів, в яких зазначає, що доводи цих відзивів є необґрунтованими та зазначає, що нікчемним правочином є державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Тростянецької міської ради, який не мав повноважень на розпорядження комунальним майном. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Тростянецької міської Ради народних депутатів №114 від 18 травня 1988 року заводу "Мінвод" під будівництво 2-х квартирного жилого будинку по вул. Маршала Рибалка було виділено земельну ділянку площею 800 кв. м. Згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 30 травня 1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є співвласниками у рівних долях квартири АДРЕСА_1. Рішенням Тростянецької міської ради №519 від 31 серпня 2010 року впорядковано нумерацію по АДРЕСА_1 з наданням їй статусу житлового будинку. Рішенням Тростянецької міської ради №78 від 19 лютого 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було надано право на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та ведення особистого селянського господарства площею 577 кв. м (1/2) по АДРЕСА _1.29 серпня 2017 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 належну йому 1/2 частку у квартирі АДРЕСА_1. Згідно плану земельної ділянки по АДРЕСА_1 площа земельної ділянки під будинком станом на 31 березня 1993 року складала 577 кв. м, із яких 191 кв. м - під забудовою, 386 кв. м - під двором. В подальшому, 17 липня 2003 року були внесені зміни, де зазначено про здійснення побудов - тамбура, сарая, огородження, у зв'язку із чим внесені зміни до генерального плану складають 555 кв. м, із яких 237 кв. м - під забудовою, 318 кв. м - під двором. Власником домогосподарства по АДРЕСА_5, земельна ділянка якого межує із земельною ділянкою ОСОБА_1, є ОСОБА _2. На підставі рішення виконавчого комітету Тростянецької міської Ради народних депутатів №493 від 24 листопада 1999 року ОСОБА_2 06 грудня 1999 року був виданий державний акт на право приватної власності на землю серії СМ 002925, згідно з яким їй у приватну власність була передана земельна ділянка по АДРЕСА_5 загальною площею 0,1140 га, у тому числі для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарчих будівель і споруд - 0,10 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,0140 га. 19 листопада 1997 року за участю представника Тростянецького заводу "Мінвод" погоджено та закріплено межі земельної ділянки по АДРЕСА _5, про що складено відповідний акт. 28 листопада 2017 року виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) по АДРЕСА_5, відповідно до якої, земельній ділянці площею 0,10 га (в тому числі 0,0406 га - сільськогосподарські угіддя, 0,0594 га забудовані землі) присвоєно кадастровий номер 5925010100:00:011:0346, земельній ділянці площею 0,0140 га (сільськогосподарські угіддя) - кадастровий номер 5925010100:00:011:0347. ОСОБА_3 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_6, а іншими співвласниками цієї квартири були його батько ОСОБА_7 та матір ОСОБА _8, які померли, але спадщина після їх смерті не оформлена. Рішенням виконавчого комітету Тростянецької міської ради №7 від 17 січня 2001 року земельна ділянка площею 329 кв. м під квартирою АДРЕСА _6, яка межує із земельною ділянкою ОСОБА_1, надана у постійне користування ОСОБА_7. Відповідно до висновку судової земельно - технічної експертизи №6 від 14 травня 2019 року фактична площа земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_7, де мешкає ОСОБА_3, складає 332 кв. м, що на 3 кв. м більше ніж надано у постійне користування відповідно до рішення №7 від 17 січня 2001 року, а фактична площа земельної ділянки по АДРЕСА_5, на підставі наданих матеріалів кадастрового знімання земельних ділянок станом на 26 квітня 2019 року складає 1 167 кв. м, що на 27 кв. м більше ніж зазначено у технічній документації із землеустрою на цю ділянку (кадастровий номер 5925010100:00:011:0346, 5925010100:00:011:0347). Згідно вказаного висновку експерта контури земельної ділянки, належної ОСОБА_2, виходять на 1,6 кв. м. за межі визначені технічною документацією, на територію суміжної земельної ділянки ОСОБА_1. Щодо збільшення площі земельної ділянки ОСОБА_3 на 3 кв. м., то висновком не встановлено за рахунок якої саме ділянки відбулось таке збільшення. Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 пояснили, що паркан між суміжними землекористувачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 знаходиться на тому ж місці, що був встановлений раніше. Паркан, який був між земельними ділянками ОСОБА_2 та ОСОБА_1, демонтовано, а на межі розташований сарай ОСОБА_1. Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 30 січня 2019 року в справі №588/1321/18, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування державного акту на право приватної власності на землю відмовлено. Предметом розгляду у справі №588/1321/18 були вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_5, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення - перемістити межу із відступом на частину земельної ділянки відповідача на 5 метрів та скасування державного акту на право приватної власності на землю серії СМ №002925 від 06 грудня 1999 року. Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 26 грудня 2019 року у справі №588/1320/18, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою було відмовлено. Предметом розгляду у справі №588/1320/18, зокрема, були вимоги ОСОБА_1 зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованого гаражу та прибрати паркан по всій довжині межі з її земельною ділянкою, а також прибрати фруктові дерева, які розташовані за парканом. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору. Так, згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За змістом статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У розглядуваній справі ОСОБА_1 звернулась із позовними вимогами до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом перенесення самочинно збудованих парканів і приведення їх у відповідність до раніше встановлених і закріплених межових знаків. На обґрунтування своїх вимог зазначила, що відповідачі самовільно зайняли частину земельної ділянки, яка належить до її домогосподарства, встановили паркани, чим порушують її права. Під час розгляду справи у суді першої інстанції було вирішено питання щодо призначення судової земельно-технічної експертизи та отримано висновок експерта №6 від 14 травня 2019 року. Разом із тим вказаний висновок експерта не містить відомостей про те, що збільшення площі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА _3, відбулося саме за рахунок земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1. Щодо земельної ділянки, належної ОСОБА_2, то судовим експертом зазначено, що її контури виходять на 1,6 кв. м за межі визначені технічною документацією із землеустрою площею, на територію суміжної земельної ділянки ОСОБА_1, однак при цьому межа між земельними ділянками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проходить по стіні будівлі сараю літ. "Б", належного ОСОБА_1, та умовній межі. Таким чином, на час вирішення справи судами, на межі ділянок ОСОБА _2 та ОСОБА_1 паркан відсутній. За таких обставин заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про перенесення парканів не можуть бути задоволені. Диспозитивність належить до основних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України) і, у тому числі, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках Сформулювавши на власний розсуд позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом перенесення самочинно збудованих парканів і приведення їх у відповідність до раніше встановлених і закріплених межових знаків, ОСОБА_1 мала зважати на те, що суди будуть розглядати справу саме в межах заявлених нею вимог. За встановлених судами обставин та з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог заявлених ОСОБА_1 у розглядуваній справі, оскільки, паркан між ділянками позивача та ОСОБА_2 відсутній, а порушення прав ОСОБА_1 розміщенням паркану між її ділянкою та ділянкою ОСОБА_3 не доведено. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Доводи касаційної скарги про неврахуванням судами попередніх інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, є необґрунтованими, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин. Доводи заявника про те, що ОСОБА_2 отримала земельну ділянку на підставі нікчемного правочину, а ОСОБА_3 самовільно зайняв земельну ділянку комунальної власності та до спірних правовідносин необхідно застосувати приписи статей 212 ЗК України, 1212 ЦК України, підлягають відхиленню з огляду на предмет та підстави позову у розглядуваній справі, в якій заявлені вимоги про перенесення парканів. З урахуванням приписів статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, у тому числі доказів доданих ОСОБА_1 до заяви від 08 квітня 2021 року. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги, не спростовують висновків суддів попередніх інстанцій по суті вирішення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне оскаржувані судові рішення залишити без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 24 червня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 02 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №569/18722/17 провадження №61-4027св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", відповідач - ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Власик Вікторії Яківни на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року у складі судді Тимощука О. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Гордійчук С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії Рівненського обласного управління АТ "Ощадбанк" (далі - ПАТ "Ощадбанк ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, скасування державної реєстрації та повернення майна у власність, посилаючись на те, що 27 квітня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" в особі філії Рівненського обласного управління АТ "Ощадбанк" (далі - ВАТ "Ощадбанк "), яке змінило назву на ПАТ "Ощадбанк", та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №197, за яким позичальник отримав кредит на споживчі цілі в сумі 20 000 доларів США під 12,7% річних з терміном остаточного погашення не пізніше 26 квітня 2017 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком, позичальником та ОСОБА_2 було укладено договір поруки від 27 квітня 2007 року №197/1. Цього ж дня між банком та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, за яким в забезпечення належного та своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором в іпотеку було передано однокімнатну квартиру загальною площею 35 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.27 квітня 2007 року відповідні записи про іпотеку внесені до Державного реєстру Іпотек - реєстраційний номер 4898701, та до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна - реєстраційний номер 4891796. Право власності на іпотечну квартиру АДРЕСА_2 належало іпотекодавцю на підставі договору дарування від 05 березня 1996 року, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6 (обдаровувана), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Василютою Л. А. та зареєстрованого в реєстрі за №4-597. Право власності на вказану квартиру належало ОСОБА_7 на підставі договору дарування від 30 січня 1992 року, укладеного між нею (обдаровувана) та ОСОБА_1 (дарувальник), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Квасиловець Л. А., зареєстрованого в реєстрі за №4-597. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору 22 листопада 2010 року Рівненським міським судом Рівненської області ухвалено рішення в цивільній справі №2-12281/10, яким на користь Акціонерного товариства "Ощадбанк" було стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитом в сумі 20 344,98 доларів США, що за курсом Національного банку України на 22 листопада 2010 року становило 161 492,34 грн, та судові витрати. У зв'язку з відсутністю реального стягнення банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення. 16 червня 2015 року Рівненським міським судом Рівненської області ухвалено рішення у цивільній справі №569/4379/15-ц, яким позов задоволено. 02 грудня 2015 року представником банку спільно з представником відділу Державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції було здійснено виїзд за адресою предмета іпотеки з метою здійснення виконавчих дій, проте їм було повідомлено, що власниками однокімнатної квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 (розмір частки 73/100) та ОСОБА_8 (розмір частки 27/100). Підставою виникнення права власності ОСОБА_8 стало рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року, ухвалене в цивільній справі №2-5065/11, яким визнано за ОСОБА_8 право власності на 27/100 частин квартири; визнано недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 договір дарування квартири, посвідчений 30 січня 1992 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №4-597; визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6, посвідчений 05 березня 1996 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №2-905. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року рішення Рівненського міського суду від 31 жовтня 2011 року у цивільній справі №2-5065/11 скасовано. Проте 16 липня 2013 року було зареєстровано право власності на частини квартири: ОСОБА_8 - на 27/100 частин, а ОСОБА_1 - на 73/100 частин. 18 липня 2013 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно №639523. Оскільки рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року було визнано недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідчений 30 січня 1992 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №4-597, то державним реєстратором було прийнято рішення видати ОСОБА_1 свідоцтво про право власності від 18 липня 2013 року №6395323. Разом з тим станом на день звернення з позовною заявою до суду вказане судове рішення, на підставі якого було зареєстровано право власності, скасоване рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року, яким встановлено, що при вчиненні правочинів щодо реєстрації права власності та отримання ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на квартиру було відсутнє спрямування на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, - набуття права власності, а реальною метою вчинення правочинів було намагання вивести предмет іпотеки з-під обтяження. Враховуючи, що договір іпотеки спірної квартири є чинним, ПАТ "Ощадбанк" просило: визнати недійсними рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18 липня 2013 року, індексний номер: 4073489, та свідоцтво про право власності №6395323, видане 18 липня 2013 року; скасувати право власності на 73/100 частки квартири АДРЕСА_2, зареєстроване за ОСОБА_1 за номером запису 1700870 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; повернути у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_3; внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про право власності на вищевказану квартиру за ОСОБА_2. Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 4073489, від 18 липня 2013 року 10:24:23, ОСОБА_9, Рівненське міське управління юстиції, Рівненська область. Визнано недійсним свідоцтво про право власності №6395323, видане 18 липня 2013 року, видавник: Державний реєстратор Ящук І. В. Скасовано право власності на 73/100 частки квартири АДРЕСА_2, зареєстроване за ОСОБА_1 за номером запису 1700870 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Повернуто у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_3. Внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про право власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 35 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м за ОСОБА_2. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки станом на день звернення до суду з позовом є чинними правовстановлюючі документи на іпотечну квартиру, існують підстави для визнання правочинів з приводу реєстрації права власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_8 недійсними, проте у реєстратора відсутні підстави про скасування записів про право власності за ОСОБА_1 на 73/100 частки квартири АДРЕСА_2. Позивач як іпотекодержатель позбавлений можливості задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечної квартири, яка фактично належить ОСОБА_2, так як в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідні записи відсутні. Відхиляючи заяву відповідача про застосування позовної давності, суд виходив з того, що про порушення своїх прав ПАТ "Ощадбанк" дізналося 02 грудня 2015 року, а з позовом до суду звернувся 07 грудня 2017 року, тобто в межах трирічного строку. Постановою Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власик В. Я. залишено без задоволення, а заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Власик В. Я., зводяться виключно до оспорювання правомірності незастосування судом позовної давності. Погоджуючись з висновком суду першої інстанції в цій частині, апеляційний суд зазначив, що про порушення свого права позивач довідався 17 грудня 2015 року, а тому саме з цього часу розпочався перебіг позовної давності. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. 28 лютого 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Власик В. Я. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року і, застосувавши позовну давність, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення представник ОСОБА_1 - адвокат Власик В. Я. вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16. У квітні 2020 року АТ "Ощадбанк" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області. 24 квітня 2020 року справа №569/18722/17 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 27 квітня 2007 року між ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №197, за яким позичальник отримав на споживчі цілі кредит в сумі 20 000 доларів США під 12,7% річних, з терміном остаточного погашення не пізніше 26 квітня 2017 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком, позичальником та ОСОБА_2 було укладено договір поруки від 27 квітня 2007 року №197/1. В цей же день між ВАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Кострикіним В. І. та зареєстрований в реєстрі за №1497. За умовами договору іпотеки в забезпечення належного та своєчасного виконання зобов'язань за кредитним договором, в іпотеку було передано однокімнатну квартиру загальною площею 35 кв. м, житловою площею 17,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.27 квітня 2007 року відповідні записи про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек - реєстраційний номер 4898701 та до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна - реєстраційний номер 4891796. Право власності на іпотечну квартиру АДРЕСА_2 належало іпотекодавцю на підставі договору дарування від 05 березня 1996 року, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6 (обдаровувана), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Василютою Л. А. та зареєстрованого в реєстрі за №4-597. Право власності на вказану квартиру належало ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 30 січня 1992 року, укладеного між нею (обдаровувана) та ОСОБА_1 (дарувальник), посвідченого державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори Квасиловець Л. А., зареєстрованого в реєстрі за №4-597. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 22 листопада 2010 року у справі №2-12281/10 стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитом в сумі 20 344,98 доларів США, що за курсом Національного банку України становило 161 492,34 грн, та судові витрати. Рішення набрало законної сили 01 травня 2011 року. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 16 червня 2015 року у справі №569/4379/15-ц за позовом АТ "Ощадбанк" до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення позов банку задоволено. Звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_3.02 грудня 2015 року представнику банку стало відомо, що власниками вказаної квартири є ОСОБА_1 (розмір частки 73/100) та ОСОБА_8 (розмір частки 27/100). Підставою виникнення права власності у ОСОБА_8 стало рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року в цивільній справі №2-5065/11. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року у цивільній справі №2-5065/11 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності та визнання недійсними договорів дарування квартири за ОСОБА_8 визнано право власності на 27/100 частин квартири АДРЕСА_2. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідчений 30 січня 1992 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №4-597. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яка діяла в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6, посвідчений 05 березня 1996 року державним нотаріусом Першої рівненської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за №2-905. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року в цивільній справі №2-5065/11 скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права власності на 27/100 частин квартири, визнання недійсними договорів дарування квартири. Тобто судове рішення, на підставі якого ОСОБА_8 зареєстрував право власності на спірну квартиру, було скасоване. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зводяться виключно до оспорювання правомірності незастосування судами позовної давності, то оскаржувані судові рішення підлягають перегляду Верховним Судом саме в цій частині. Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку. За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що ПАТ "Ощадбанк" звернулося до суду з вказаним позовом в межах позовної давності, оскільки про порушення свого права як іпотекодержателя спірного нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 - дізналося 02 грудня 2015 року. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської від 16 січня 2016 року, постановленою в справі №2-5065/11 ПАТ "Ощадбанк", поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року та встановлено, що будучи іпотекодержателем квартири АДРЕСА_2 за іпотечним договором від 27 квітня 2007 року, банк не брав участі в розгляді справи в суді першої інстанції, а з матеріалами вказаної справи ознайомився 17 грудня 2015 року, що свідчить про поважність причин пропуску ПАТ "Ощадбанк" строку на апеляційне оскарження судового РІШЕННЯ: Враховуючи, що підставою звернення до суду з цим позовом є саме рішення Апеляційного суду Рівненської області від 18 лютого 2016 року, яким скасовано рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2011 року в цивільній справі №2-5065/11, суди, належним чином оцінивши зібрані докази, дійшли правильного висновку, що про порушення свого права як іпотекодержателя спірного нерухомого майна банк дізнався лише після ознайомлення 17 грудня 2015 року з матеріалами справи №2-5065/11, не беручи участі в її розгляді в суді першої інстанції. Доводи касаційної скарги про те, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, не заслуговують на увагу, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезазначеній постанові, в якій Верховний Суд України виходив з того, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом з тим у справі, яка переглядається, суди встановили, що банк як іпотекодержатель дізнався про порушення свого права лише 02 грудня 2015 року, та на підставі належним чином оцінених доказів дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач звернувся до суду з цим позовом в межах трирічної позовної давності. При цьому судами не встановлено обставин, за наявності яких позивач повинен був знати про порушення своїх прав раніше. Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Посилання в касаційній скарзі на те, що ПАТ "Ощадбанк" міг довідатися про порушення своїх прав ще 16 липня 2013 року, тобто в день внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно запису про проведення державної реєстрації права власності на 73/100 частин спірної квартири за ОСОБА_1, не заслуговують на увагу, оскільки ні Закон України "Про іпотеку", ні умови іпотечного договору не покладають на банк як іпотекодержателя обов'язку здійснювати перевірку збереження за іпотекодавцем права власності на предмет іпотеки або відповідних змін державної реєстрації цього права. Доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду та встановлення нових обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанцій. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як в матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Обставини, за яких відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення в цій справі підлягають скасуванню, касаційним судом не встановлено. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Власик Вікторії Яківни залишити без задоволення. Заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 02 квітня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 23 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №372/845/18 провадження №61-15438св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року у складі судді Тихановського О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лівінського С. В., Нежури В. А. ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що йому належить земельна ділянка, яка розташована на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області в Садовому товаристві (далі - СТ) "Арсеналець-6", відповідно до державного акту площа земельної ділянки 0,055 га. При проведенні робіт по присвоєнню земельній ділянці кадастрового номера з'ясувалось, що площа фактичного користування і площа, яка зазначена в державному акті, не співпадають. На його вимогу про проведення робіт по відновленню меж земельної ділянки ОСОБА_2, яка є сусіднім землекористувачем, не відреагувала, хоча вона користується приблизно 0,005 га його земельної ділянки. Вказував, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, його позовні вимоги було задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_3 звільнити частину земельної ділянки розташованої на території СТ "Арсеналець-6" Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, належної йому на підстав державного акту на право приватної власності на землю, виданого Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області 24 травня 2000 року, від паркану та сараю. Проте, ОСОБА_3 вказане рішення суду не було виконано та на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року садовий будинок загальною площею 85,1 кв. м, за адресою АДРЕСА_1 було подаровано ОСОБА_2, яка продовжує порушувати його права. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ОСОБА_2 демонтувати паркан та сарай, які вона побудувала на його земельній ділянці на лінії від "Г " до "А", відповідно до даних Державного акту на право приватної власності на землю IV - КВ 077448, зареєстрованого 24 травня 2000 року за реєстраційним номером 2549 та забезпечити доступ на свою земельну ділянку представників землевпорядної організації для проведення робіт по відновленню меж земельних ділянок. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати паркан та сарай, які вона побудувала на земельній ділянці ОСОБА_1 на лінії від "Г " до "А" відповідно до даних державного акту на право приватної власності на землю № IV - КВ 077448, зареєстрованого 24 травня 2000 року за реєстраційним №2549. Зобов'язано ОСОБА_2 забезпечити доступ на свою земельну ділянку представників землевпорядної організації для проведення робіт по відновленню меж земельних ділянок. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими, оскільки фактично у користуванні ОСОБА_2 знаходиться частина земельної ділянки, належної ОСОБА_1. При цьому суд врахував, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, його позовні вимоги було задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_3 звільнити частину земельної ділянки розташованої на території СТ "Арсеналець-6" Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, належної йому на підстав державного акту на право приватної власності на землю, виданого Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області 24 травня 2000 року, від паркану та сараю. Проте, ОСОБА_3 вказане рішення суду не було виконано та на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року садовий будинок загальною площею 85,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, було подаровано ОСОБА_2, яка продовжує порушувати його права. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Баховського М. М. задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів, оскільки особисто ОСОБА_2 своїми діями його прав не порушувала, нові спірні споруди не будувала. Суд вважав, що спір вже був вирішений у справі №2/1018/1728/12, остаточне рішення в якій перебуває на примусовому виконанні та, оскільки боржник у виконавчому провадженні - ОСОБА_3, подарувала своїй доньці - ОСОБА_2 садовий будинок АДРЕСА_2 до останньої, як до правонаступника відповідної сторони у відносинах, щодо яких виник спір, перейшли всі права та обов'язки попередньої особи в даних правовідносинах. Заміна такої сторони її правонаступником може відбуватися на будь-якій стадії судового процесу (стаття 55 ЦПК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, достовірно встановивши, що нерухоме майно відповідача знаходиться на частині його земельної ділянки, незаконно скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову. При цьому, суд апеляційної інстанції належно не обґрунтував своє судове рішення, не навів аргументації відхилення доводів позовної заяви. Вказує, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що спір між сторонами вирішено у справі №2/1018/1728/12, оскільки, не виконавши судове рішення, ОСОБА_3 подарувала свій будинок ОСОБА_2, яка на час розгляду справи продовжує порушувати його право на земельну ділянку. При цьому, ОСОБА_2, не є правонаступником ОСОБА_3 у справі №2/1018/1728/12, тому не може бути залучена боржником у виконавчому провадженні. Також вважає, що суд першої інстанції помилково розглянув справу в порядку спрощеного судового провадження, оскільки вона стосується його права власності на землю. Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку КВ №077448, зареєстрованого 24 травня 2000 року за реєстраційним номером 2549, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,055 га, яка розташована на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області в СТ "Арсеналець-6", кадастровий номер 3223186800:03:031:0166, яка передана йому у власність для колективного садівництва (а. с. 5). Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково та зобов'язано ОСОБА_3 звільнити частину земельної ділянки розташованої на території СТ "Арсеналець-6" Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, належної йому на підстав державного акту на право приватної власності на землю, виданого Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області 24 травня 2000 року, від паркану та сараю. Вказаним судовим рішенням встановлено, що на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого 21 квітня 2006 року ОСОБА_3 належить земельна ділянка площею 0,0485 га на території Обухівського району Підгірцівської сільської ради із цільовим призначенням для ведення садівництва. Згідно зі свідоцтвом про право власності на вказаній земельній ділянці знаходиться належний відповідачу садовий будинок, сарай, огорожа, колодязь. Сторонами визнається та не ставиться під сумнів, що площа земельних ділянок не накладається, спір щодо накладення суміжних земельних ділянок відсутній, державні акти сторін в судовому порядку нечинними не визнавались. З огляду на зведений план земельних ділянок та кадастровий план фактично у користуванні ОСОБА_3 знаходиться частина земельної ділянки, належної ОСОБА_1. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 23 вересня 2019 року №182052581 ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року належить садовий будинок АДРЕСА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази; районний суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам закону відповідають не повністю. Відповідно до частин першої та третьої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). Частиною першою статті 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 78 ЗК України також визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Встановивши, що у фактичному користуванні ОСОБА_4 знаходиться частина земельної ділянки, належної ОСОБА_1, та на ній розміщено належні ОСОБА_2 паркан та сарай, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, в ефективний спосіб захистивши порушені права ОСОБА_1 на земельну ділянку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції помилково вказав про обрання останнім неправильного способу захисту своїх прав, оскільки судами достовірно встановлено, що на час розгляду цієї справи власником нерухомого майна, яке розміщено на частині земельної ділянки позивача, є ОСОБА_2, яка набула таке право на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_3, тобто саме вона порушує право позивача на належну йому земельну ділянку. При цьому, посилання суду на правонаступництво всіх прав та обов'язків від ОСОБА_3 до нового власника майна - ОСОБА_2 (стаття 55 ЦПК України) є помилковим, оскільки рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 грудня 2012 року у справі №2/1018/1728/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2013 року, на ОСОБА_3 було покладено певне особисте зобов'язання, яке не може перейти до іншої особи, у зв'язку з набуттям нею права власності на майно. Підтвердженням цього є і те, що апеляційний суд, вказавши про те, що спір уже було вирішено в суді, провадження у справі не закрив (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України). Крім того, вказана обставина не спростовує того факту, що на час розгляду справи саме ОСОБА_2 користується частиною земельної ділянки позивача та це порушення є триваючим. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, та дійшов обґрунтованого висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, права якого порушуються ОСОБА_2, а суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Разом з тим, Верховний Суд вважає за необхідне частково змінити рішення суду першої інстанції, шляхом виключення з резолютивної частини рішення посилання на те, що ОСОБА_2 побудувала паркан та сарай на земельній ділянці ОСОБА_1, оскільки, як було встановлено судами, вказана нерухомість буда набута нею на підставі договору дарування від 27 квітня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_3. Згідно із частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Щодо судових витрат Згідно із частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При поданні касаційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 1 681,6 грн судового збору, що підтверджується відповідною квитанцією, тому вказана сума коштів підлягає стягненню зі ОСОБА_2 на його користь, оскільки колегія суддів частково задовольняє касаційну скаргу, скасовує судове рішення апеляційного суду та залишає у силі рішення суду першої інстанції, з урахуванням змін, наведених у цій постанові, яким позов було задоволено. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року скасувати. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року змінити, виключивши з його резолютивної частини посилання про те, що паркан та сарай були побудовані ОСОБА_2. У решті рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2020 року залишити в силі. Стягнути зі ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) судові витрати, а саме судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 681 (тисячу шістсот вісімдесят одну) гривню 60 (шістдесят) копійок. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 травня 2021 року м. Київ справа №389/1771/18 провадження №61-13171св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агродар-Україна ПЛЮС", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 16 січня 2019 року у складі судді Ябчик Н. М. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Черненка В. В., Авраменко Т. М., Суровицької Л. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агродар-Україна ПЛЮС" (далі - ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС") про розірвання договору оренди земельної ділянки, стягнення заборгованості по орендній платі, моральної шкоди та зобов'язання повернути земельні ділянки. Позовні вимоги мотивовані тим, що вона має у приватній власності дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення (земельні паї), які розташовані на території Казарнянської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 3522282600:02:000:0346 площею 4,2100 га та земельну ділянку з кадастровим номером 3522282600:02:000:2051, площею 4,6256 га. З 12 червня 2013 року земельні ділянки перебувають в оренді у ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС". Згодом орендар припинив виплачувати їй орендну плату за користування земельними ділянками. Позивач звернулася до ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" для з'ясування причин невиплати орендної плати та отримання договорів оренди, які в силу життєвих обставинвона вчасно не отримала та вони були підписані не нею. Зазначала, що їй надали перші та останні сторінки договорів оренди від 21 травня 2013 року, з яких вона дізналася, що договори укладені строком на 45 років з орендною платою у 3,5%, що складає 3 474 грн від нормативної грошової оцінки землі. Завесь час дії договору оренди земельних ділянок орендар у порушення пунктів 9,10, 11, 12 договорів не переглядає розмір орендної плати та взагалі не виплачує їй грошові кошти з 2013 року. При цьому, спілкуватися з нею з приводу договорів оренди відповідач відмовляється. Вважає, що за період перебування в оренді її земельних ділянок відповідач заборгував їй 13 4674 грн. За таких обставин позивач просила: розірвати договори оренди землі від 21 травня 2013 року, зареєстровані 12 червня 2013 року за №4772029 на земельну ділянку з кадастровим номером 3522282600:02:000:0346 та за №4777853 на земельну ділянку з кадастровим номером 3522282600:02:000:2051; стягнути з ТОВ "Агродар -Україна ПЛЮС" на її користь заборгованість за орендну плату за користування вказаними земельними ділянками в сумі 13 4674 грн; стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду в сумі 50 000 грн; зобов'язати ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" повернути належні їй земельні ділянки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 16 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 30 травня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено. Рішення судів мотивовані тим, що оспорювані договори оренди земельних ділянок укладені від імені позивача на підставі виданих нею 06 грудня 2010 року та 21 грудня 2010 року довіреностей ОСОБА_2, яка діяла в межах наданих їй повноважень. Орендна плата за користування земельними ділянками отримана ОСОБА_2 на підставі цих же довіреностей. Будь-яких застережень щодо граничних строків на які представник уповноважений укладати договори оренди як і щодо розміру орендної плати та можливості отримувати її наперед, довіреності не містять. Вказані довіреності посвідчені нотаріусом та позивачем не скасовані. Вимоги про визнання вказаних довіреностей недійсними позивачем не заявлялися. Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог. Аргументи учасників справи У липні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд на підставі пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги надані позивачем докази, які підтверджують невиконання відповідачем умов договорів оренди земельних ділянок щодо розрахунку за оренду та доводять неправомірність дій відповідача в частині виплати позивачу орендної плати, у зв'язку з чим ухвалили рішення про відмову в задоволенні позову з порушенням статей 2, 228, 229, 263, 264 ЦПК та статей 13, 14, 15 Закону України "Про оренду землі". Суди не дослідили порядок нарахування та виплати позивачу орендної плати. Вимога про стягнення з відповідача невиплаченої позивачу орендної плати є головною підставою позову про розірвання договорів оренди. Суди не врахували, що ОСОБА_2 отримала грошові кошти від ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" за 10 років наперед як орендну плату за земельні ділянки без згоди на те позивача. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належать дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення - площею 4,6256 га, що розташована на території Казарнянської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, з кадастровим номером 3522282600:02:000:2051, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та площею 4,2100 га, що розташована на території Казарнянської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, з кадастровим номером 3522282600:02:000:0346, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 21 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" укладено два договори оренди землі, відповідно до яких орендодавець ОСОБА_1 надає, а орендар приймає в строкове платне користування: - земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Казарнянської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, загальною площею 4,21 га, в тому числі ріллі - 4,21 га, згідно витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серії СЕК №281888, кадастровий номер 3522282600:02:000:0346. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 2013 рік становить 99 268 грн. Договір укладено строком на 45 років. Відповідно до договору орендна плата за користування земельною ділянкою сплачується "Орендарем", щорічно у розмірі 3,5%, що складає 3 474 грн від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням індексації на дату складання даного договору з послідуючою щорічною індексацією згідно чинного законодавства; - земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Казарнянської сільської ради Знам'янського району Кіровоградської області, загальною площею 4,6256 га, в тому числі ріллі - 4,6256 га, згідно витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серії СЕК №281887, кадастровий номер 3522282600:02:000:2051. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 2013 рік становить 99 239 грн. Договір укладено строком на 45 років. Орендна плата за користування земельною ділянкою сплачується "Орендарем", щорічно у розмірі 3,5%, що складає 3473 грн від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням індексації на дату складання даного договору з послідуючою щорічною індексацією згідно чинного законодавства. Зміна розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції, зміни коефіцієнтів індексації відповідно до пункту 12 договорів може бути підставою для перегляду за згодою сторін розміру орендної плати. Вказані договори оренди та акти прийому-передачі земельних ділянок від імені позивача підписані ОСОБА_2 відповідно до довіреностей від 06 грудня 2010 року та від 21 грудня 2010 року. 30 травня 2013 року ОСОБА_2 на ім'я директора ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" ОСОБА_3 написала розписку, в якій вказала, що вона, діючи на підставі довіреності ОСОБА_4, отримала від ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" в рахунок орендної плати за десять років за земельні ділянки площею 4,6256 га та площею 4,21 га, що знаходяться на території Казарнянської сільської ради та передані в оренду ОСОБА_1 згідно договорів оренди від 21 травня 2013 року - 69 470 грн. Відповідно до видаткового касового ордеру ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" від 30 травня 2013 року №68 ОСОБА_2 виплачено орендну плату за землю за 2013-2023 роки в сумі 69 470 грн. Згідно з витягами з Державного земельного кадастру вказані земельні ділянки перебувають в оренді ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС". Державна реєстрація речового права здійснена реєстраційною службою Знам'янського міськрайонного управління юстиції Кіровоградської області 12 червня 2013 року, строк дії речового права до 12 червня 2058 рік. 06 грудня 2010 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №2267 довіреність від 06 грудня 2010 року, згідно з якою позивач уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси при укладенні договору оренди земельної ділянки площею 4,21 га, в межах згідно з планом, земельна ділянка розташована на території Казарнянської сільської ради та належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі державного акту на землю серії КР №001279, виданого Казарнянською сільською радою 11 січня 2000 року. Довіреність видана без права передоручення строком на три роки і дійсна до 06 грудня 2013 року. У довіреності також вказано, що для виконання цієї довіреності представнику надається право подавати від імені довірителя заяви, отримувати орендну плату як в натуральному так і в грошовому вигляді, розписуватися за неї та виконувати всі інші дії пов'язані з виконанням цієї довіреності. 21 грудня 2010 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №2391 довіреність від 21 грудня 2010 року, згідно з якою позивач уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси при укладенні договору оренди земельної ділянки площею 4,64 га, в межах згідно з планом, земельна ділянка розташована на території Казарнянської сільської ради та належить їй на праві приватної власності на підставі державного акту на землю серії КР №000984, виданого Казарнянською сільською радою 11 січня 2000 року. Довіреність видана без права передоручення строком на три роки і дійсна до 21 грудня 2013 року. У довіреності також зазначено, що для виконання цієї довіреності представнику надається право подавати від імені довірителя заяви, отримувати орендну плату як в натуральному так і в грошовому вигляді, розписуватися за неї та виконувати всі інші дії пов'язані з виконанням цієї довіреності. Згідно з листом ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" від 27 серпня 2018 року по господарству починаючи з 2013 року за договорами оренди землі орендодавцям сплачується орендна плата щорічно у розмірі 3,5% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням індексації на дату складання договору з послідуючою щорічною індексацією згідно чинного законодавства. Відповідно до довідки ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" від 20 грудня 2018 року орендна плата за двома договорами оренди землі, укладеними з ОСОБА_1 за період з 2013 по 2018 роки повинна бути їй виплачена в сумі 57 266,50 грн. Оскільки вона отримала орендну плату через ОСОБА_2 наперед за 10 років в сумі 69 470 грн, відповідно, на момент звернення позивача до суду заборгованість ТОВ "Агродар-Україна ПЛЮС" по орендній платі перед позивачем відсутня. Згідно з частинами першою та другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У статті 2 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі в редакції, чинній на момент укладання оспорюваних договорів) передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до статей 21, 22 цього Закону орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. За правилами частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) зроблено висновок, що: "підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться". Згідно зі статтею 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (частина 1 статті 224 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з частинами першої, п'ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суди встановили, що позивач уповноважила ОСОБА_2 здійснювати певні дії стосовно земельних ділянок, які є предметом спору, в тому числі укладати договори оренди, отримувати орендну плату, що підтверджується змістом довіреностей від 06 грудня 2010 року та від 21 грудня 2010 року. Представник позивача за довіреностями ОСОБА_2 отримала кошти за договорами оренди землі за період з 2013 по 2023 роки в сумі 69 470 грн. Довіреності не містять обмежень в термінах на які можливо укладати договори оренди та розмірів орендної плати, які може отримувати довірена особа відповідно довіреностей. За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач не надала доказів на підтвердження наявності підстав пред? явлених вимог, а при укладенні договорів оренди земельних ділянок від 21 травня 2013 року ОСОБА_2 діяла в межах наданих їй повноважень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення? без змін. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 16 січня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 30 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2021 року м. Київ справа №442/8636/19 провадження №61-13198св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Меденицька селищна рада Дрогобицького району Львівської області, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області, ОСОБА_2 про скасування акта органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2020 року у складі судді Крамара О. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 29 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати рішення Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області від 22 лютого 2019 року №89 "Про надання дозволу ОСОБА_2 на приватизацію земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку без погодження меж" як таке, що прийнято з грубим порушенням Державних будівельних норм (далі - ДНБ) та її прав; усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою АДРЕСА_1 відповідно до пункту 6.1.41 Б.2.2-12:2019 ДБН "Планування і забудова територій" шляхом відновлення меж земельної ділянки згідно з генеральним планом та відновлення загальної площі земельної ділянки 792 кв. м. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є власником будинку АДРЕСА_1. Згідно з генеральним планом від 16 листопада 1947 року за належним їй житловим будинком була закріплена земельна ділянка загальною площею 792 кв. м. З належною їй земельною ділянкою межує земельна ділянка та будинок НОМЕР_1 ОСОБА_2, яка не дозволяє встановити їй огорожу. Цей конфлікт триває довгий час та розпочався ще за життя її батька ОСОБА_3, якому рішенням народного суду Дрогобицького району Львівської області від 08 жовтня 1974 року усунено перешкоди в користуванні присадибною ділянкою та дозволено спорудити паркан на межі між його та ОСОБА_4 присадибними ділянками на місці, визначеному комісією Меденицького сільського виконавчого комітету 15 липня 1974 року. На виконання цього рішення народного суду судовий виконавець провів розмежування земельних ділянок між будинковолодіннями НОМЕР_2 та АДРЕСА_2, встановив межові знаки, які сусід згодом ліквідував. Існуюча огорожа станом на сьогодні значно зменшила розмір земельної ділянки на АДРЕСА_1, а відповідачка постійно вчиняє дії, що призводять до руйнування належного їй будинку. Крім цього, рішенням Меденицької селищної ради від 22 лютого 2019 року №89 затверджено висновок земельно-погоджувальної комісії і надано ОСОБА_2 дозвіл на приватизацію земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1280 га на АДРЕСА_2 без підписання акта встановлення та узгодження з нею меж земельної ділянки. На її думку, це рішення Меденицької селищної ради та дії відповідачки порушують її права. У зв'язку з цим просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 28 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є недоведеними, оскільки позивачка не надала доказів того, яким чином відповідачі порушують її права, а навпаки суд встановив, що жодні права та інтереси позивачки рішенням селищної ради не порушені, а відповідачка не чинить жодних перешкод в користуванні земельною ділянкою. При цьому суд виходив з того, що прийняттю рішення Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області від 22 лютого 2019 року №89 передувала процедура щодо визначення меж суміжних земельних ділянок позивачки та ОСОБА_2. Земельно-погоджувальна комісія Меденицької селищної ради не виявила порушень з боку ОСОБА_2. На підставі висновку зазначеної комісії прийнято оскаржуване рішення Меденицької селищної ради. Водночас ненадання позивачкою згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Короткий зміст рішення апеляційного суду Львівський апеляційний суд постановою від 29 червня 2021 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 червня 2021 року і справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження зазначила те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц; суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) ; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин. які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки доказам, які надано на підтвердження заявлених вимог, зокрема, рішенню народного суду Дрогобицького району Львівської області від 08 жовтня 1974 року, висновку експерта від 22 листопада 2019 року №17, генеральному плану забудови населеного пункту, та не викликали свідків для надання пояснень. ОСОБА_1 вважає, що відповідачка чинить їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою, а встановлена огорожа унеможливлює користування її будинком, проведення ремонтних робіт, оскільки відстань від будинку до огорожі є меншою ніж один метр. Разом з цим суди попередніх інстанцій, розглянувши вимогу про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, відмовили у задоволенні цієї вимоги без зазначення мотивів такої відмови. У серпні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив на касаційну скаргу. У жовтні 2021 року ОСОБА_2 подала заперечення на відповідь на відзив. У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подала два додаткові пояснення по суті вимог касаційної скарги. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 17 серпня 2021 року справа №442/8636/19надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок на АДРЕСА_1. Із земельною ділянкою, на якій знаходиться цей будинок, межує земельна ділянка, користувачем якої є ОСОБА_2, якій належить будинок АДРЕСА_2. Рішенням Меденицької селищної ради від 22 лютого 2019 року №89 затверджено висновок земельно-погоджувальної комісії та надано ОСОБА_2 дозвіл на приватизацію земельної ділянки площею 0,1280 га для будівництва та обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2 без підписання акта встановлення меж ОСОБА_1. З протоколу засідання земельно-погоджувальної комісії Меденицької селищної ради від 06 лютого 2019 року відомо, що 09 серпня 2018 року ліцензована організація провела обміри для приватизації земельної ділянки ОСОБА_2. Під час цих обмірах були присутні власники сусідньої земельної ділянки - ОСОБА_1 та ОСОБА_5. Оскільки між цими земельними ділянками немає відповідної огорожі, яка розмежовувала б їх, обміри були проведені за згодою двох сторін. Так як ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відмовились підписувати акт встановлення (відновлення) і погодження зовнішніх меж земельної ділянки, для розгляду цього спірного питання було скликано земельно-погоджувальну комісію, яка повторно обміряла земельних ділянки і встановили, що порушень з боку ОСОБА_2 не виявлено, та склала акт від 06 лютого 2019 року. Надано рекомендацію, що ОСОБА_2 може приватизувати свою земельну ділянку без підпису ОСОБА_1. В акті від 06 лютого 2019 року також зазначено, що під час обмірів спірних земельних ділянок встановлено, що фактична ширина земельної ділянки ОСОБА_1 з АДРЕСА_1 становить 13,25 м, а згідно з обмірами земельно-кадастрової книги від 1992 року - ширина цієї земельної ділянки складає - 13,0 м. Ширина земельної ділянки ОСОБА_2 з АДРЕСА_1 становить 14,70 м, а згідно із записами земельно-кадастрової книги від 1992 року - 15 м. Ураховуючи фактичні розміри обох ділянок та інформацією земельно-кадастрової книги 1992 року, комісія порушень межових знаків земельної ділянки ОСОБА_1 не виявила. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначила про порушення її прав унаслідок передання Меденицькою селищною радою ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1280 га. Також вказувала, що межа її земельної ділянки порушена землекористувачем сусідньої земельної ОСОБА_2, яка здійснила часткове захоплення її земельної ділянки, внаслідок чого вона позбавлена можливості використовувати свою ділянку за її цільовим призначенням. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування прав ОСОБА_1 як власника житлового будинку на АДРЕСА_1 та користувача земельної ділянки, необхідної для обслуговування цього будинку. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що оскаржуване рішення Меденицької селищної ради від 22 лютого 2019 року №89, яким затверджено висновок земельно-погоджувальної комісії і надано ОСОБА_2 дозвіл на приватизацію земельної ділянки площею 0,1280 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, прийняте згідно з чинним на той час законодавством, і дійшов правильного висновку про те, що права та інтереси позивачки рішенням селищної ради не порушені, оскільки воно прийнято в межах повноважень селищної ради. Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що ОСОБА_1 не підписувала акт погодження меж земельної ділянки, не заслуговують на увагу, оскільки у правових висновках, викладених Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) та Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц (провадження НОМЕР_1-652цс18), зазначено, що підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Суди також дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про відновлення меж та площі земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні позивачки, оскільки відповідно до статті 107 ЗК України основою для відновлення меж є відомості земельно-кадастрової документації. Разом з цим такої документації щодо земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні позивачки, у матеріалах справи немає. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим доводи скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень судом касаційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачкою норм матеріального та процесуального права і зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №709/853/20 провадження №61-14722св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Агроко", відповідачі - ОСОБА_1, товариство з обмеженою відповідальністю "Гранекс-Черкаси", Деньгівська сільська рада Золотоніського району Черкаської області, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Гранекс-Черкаси" на ухвалу Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року, постановлену під головуванням судді Чубая В. В., та постанову Черкаського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року, ухвалену у складі суддів Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л., усправі за заявою про забезпечення позову сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко" у цивільній справі за позовом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко" до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранекс-Черкаси", Деньгівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області про визнання недійсним договору оренди землі, скасування його державної реєстрації, визнання поновленим договору оренди землі із попереднім орендарем та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі із попереднім орендарем, ВСТАНОВИВ: Описова частина У червні 2020 року СГТОВ "Агроко" звернулося до суду з заявою про забезпечення позову у цивільній справі за позовом СТОВ "Агроко" до ОСОБА_1, ТОВ "Гранекс-Черкаси", Деньгівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області про визнання договору оренди землі недійсним, скасування його державної реєстрації, визнання поновленим договору оренди землі із попереднім орендарем та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі із попереднім орендарем. Заява мотивована тим, що предметом спору по даній справі є визнання права позивача на подальше користування земельною ділянкою, що належать відповідачу ОСОБА_1. На час виникнення спору позивач на спірних земельних ділянках вже провів весняно-польові роботи. Власник земельних ділянок - ОСОБА_1, заперечень щодо подальшого використання земельних ділянок у строки, визначені законом, не надсилала. СГТОВ "Агроко" вважає, що оскільки як спірна земельна ділянка, так і суміжні земельні ділянки, які знаходяться в обробітку позивача, вже засіяні різними сільськогосподарськими культурами, а тому очікувані можливі дії відповідачів, спрямовані на можливе виконання робіт із землеустрою, із закріплення межовими знаками поворотних точок меж спірної земельної ділянки, можуть завдати значної майнової шкоди позивачу шляхом пошкодження посівів. Враховуючи вищевикладене, заявник просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони іншим особам вчиняти будь-які дії щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7125184400:04:000:1090, площею 1,5629 га, розташованої в адміністративних межах Крутьківської сільської ради Чорнобаївського району за межами населеного пункту, в т. ч. проводити землевпорядні роботи з визначення в натурі поворотних точок меж цієї земельної ділянки з закріпленням її меж межовими знаками, як мінімум до вирішення справи по суті, але не раніше як до моменту збирання СТОВ "Агроко" урожаю на даній земельній ділянці. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року, залишеною без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року, заяву задоволено. Заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо земельної ділянки площею 1,5629 га з кадастровим номером 7125184400:04:000:1090, розташованої в адміністративних межах Крутьківської сільської ради Чорнобаївського району Черкаської області, в тому числі проводити землевпорядні роботи з визначення в натурі (на місцевості) поворотних точок меж цієї земельної ділянки з закріпленням її меж межовими знаками, до вирішення справи №709/853/20 по суті. Судові рішення мотивовані тим, що невжиття вказаних заходів забезпечення позову унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав і законних інтересів у разі задоволення позову. Окрім того, дії щодо визначення в натурі (на місцевості) спірної земельної ділянки призведуть до пошкодження посівів і, як наслідок, втрати врожаю і понесення збитків, що у свою чергу може істотно ускладнити виконання рішення суду в частині поновлення договору оренди землі у разі задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи у суді касаційної інстанції 06 жовтня 2020 року ТОВ "Гранекс-Черкаси" подано засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року поновлено ТОВ "Гранекс-Черкаси" строк на касаційне оскарження ухвали Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року, відкрито касаційне провадження, витребувано з Чорнобаївського районного суду Черкаської області матеріали цивільної справи №709/853/20. У грудні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи. Короткий зміст вимог касаційної скарги Скаржник просив суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було встановлено необхідність вжиття відповідних заходів, не з'ясовано рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, суди жодним чином не обґрунтували необхідності вжиття саме таких заходів з метою забезпечення виконання рішення в подальшому, а послались лише на доводи заявника та загальні норми процесуального права. Окрім того, судами не було встановлено існування реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Натомість, станом на час розгляду судом апеляційної інстанції вказаної справи позивач почав у вересні збір урожаю- кукурудзи, що в свою чергу давало вагомі підстави суду апеляційної інстанції скасувати ухвалу суду першої інстанції, оскільки вже не створювало для позивача жодних наслідків, які б унеможливили ефективний захист та поновлення порушених прав і законних інтересів у разі задоволення позову. Також, позивачем було подано до суду аналогічний позов (справа №709/1379/19) до ОСОБА_2, ТОВ "Гранекс-Черкаси" про визнання договору оренди землі недійсним, скасування його державної реєстрації, визнання поновленим договору оренди землі із попереднім орендарем та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі, в задоволенні якого судами першої та апеляційної інстанцій було відмовлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 листопада 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України. Доводи інших учасників справи СГТОВ "Агроко" подало відзив на касаційну скаргу, який мотивовано тим, що суди дійшли правильних висновків відносно того, що застосовані заходи забезпечення є співмірними із заявленими позовними вимогами про поновлення договору оренди землі на новий строк. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подачу відзиву на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 05 червня 2020 року СТОВ "Агроко" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ТОВ "Гранекс-Черкаси", Деньгівської сільської ради Золотоніського району Черкаської області про визнання договору оренди землі недійсним, скасування його державної реєстрації, визнання поновленим договору оренди землі із попереднім орендарем та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі із попереднім орендарем. Відповідно до заявлених позовних вимог між учасниками справи існує спір, щодо права укласти договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7125184400:04:000:1090 площею 1,5629 га, розташованої в адміністративних межах Крутьківської сільської ради Чорнобаївського району. 22 червня 2020 року СГТОВ "Агроко" звернувся до суду з заявою про забезпечення вказаного позову. СГТОВ "Агроко", як орендар, засіяв спірну земельну ділянку кукурудзою, а витрати на обробку 1 га поля, де вона розташована, згідно з актом від 23 червня 2020 року становлять 16599,25 грн. Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 25 червня 2020 року прийнято до розгляду та відкрито провадження за вищевказаним позовом. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У частині другій статті 149 ЦПК України передбачено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся, або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів заявника від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути ухвалено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України одним із видів забезпечення позову є накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Таким чином, при розгляді заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу. Окрім того, достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Застосовуючи вказаний вид забезпечення позову, суди виходили з того, що невжиття вказаних заходів забезпечення позову унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав і законних інтересів у разі задоволення позову. Окрім того, дії щодо визначення в натурі (на місцевості) спірної земельної ділянки призведуть до пошкодження посівів і, як наслідок, втрати врожаю і понесення збитків, що у свою чергу може істотно ускладнити виконання рішення суду в частині поновлення договору оренди землі у разі задоволення позову. Проте, такий висновок судів є помилковим, оскільки звертаючись з відповідною заявою, заявник обґрунтовував її тим, що забезпечення позову обраним ним способом направлено на недопущення настання матеріальної шкоди СГТОВ "Агроко", яка полягатиме у позбавленні можливості зібрати засіяний та оброблений ним урожай на спірній земельній ділянці, яка було предметом договору оренди, а дії щодо визначення в натурі (на місцевості) земельних ділянок з закріпленням їх межовими знаками на інших земельних ділянках в межах землекористування, що полягали в проорюванні по всьому периметру траншей, в тому числі з обох боків вздовж під'їзного шляху, що заважає СГТОВ "Агроко" обробляти решту земельних ділянок, які перебувають у нього в оренді, і призводять до порушення вимог Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками. Разом з тимпредметом спору даної цивільної справи є визнання договору оренди спірної земельної ділянки недійсним, скасування його державної реєстрації, визнання поновленим договору оренди землі спірної земельної ділянки із попереднім орендарем (СГТОВ "Агроко ") та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі із попереднім орендарем (СГТОВ "Агроко"). Тобто, метою вказаного позову є захист прав СГТОВ "Агроко" на поновлення договору оренди спірної земельної ділянки, а не захист його прав щодо недопущення збитків пов'язаних з урожаєм на спірній земельній ділянці чи оспорювання права встановлення меж спірної земельної ділянки в натурі. Разом з тим, заявником не було вказано обґрунтованості доводів щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням заявлених позовних вимог та яким чином невжиття вказаного виду забезпечення позову призведе до невиконання судового рішення в частині поновлення договору оренди спірної земельної ділянки у разі його задоволення. Незабезпечення позову шляхом заборони проведення землевпорядних робіт по визначенню в натурі (на місцевості) поворотних точок меж цієї земельної ділянки з закріпленням її меж межовими знаками не призведе до утруднення виконання судового рішення у разі задоволення даного позову. Суди вказаного не прийняли до уваги, в результаті чого дійшли помилкового висновку відносно того, що невжиття вищевказаних заходів забезпечення позову унеможливить ефективний захист та поновлення порушених прав і законних інтересів у разі задоволення позовних вимог щодо поновлення договору оренди спірної земельної ділянки з СГТОВ "Агроко". Вказаний висновок суперечить самій суті інституту забезпечення позову, метою якого є обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Таким чином, заслуговують на увагу доводи касаційної скарги відносно того, що невжиття вказаного способу забезпечення позову не унеможливить в подальшому виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, зокрема і в частині поновлення договору оренди з попереднім власником. Окрім того, забезпечення позову, шляхом заборони іншим особам вчиняти будь-які дії щодо земельної ділянки є неконкретизованими та суперечать вимогам п. 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України. Доводи касаційної скарги відносно того, що у задоволенні аналогічного позову (справа №709/1379/19) СГТОВ "Агроко" до ОСОБА_2, ТОВ "Гранекс-Черкаси" було відмовлено не заслуговують на увагу, оскільки вказана обставина не впливає на результат розгляду заяви про забезпечення позову у даній справі. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до ст. 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: За таких обставин ухвала Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог заяви про забезпечення позову. Керуючись статтями 400, 412, 416, 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Гранекс-Черкаси" задовольнити. Ухвалу Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 24 червня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні заяви сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Агроко" про забезпечення позову відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш А. І. Грушицький Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 грудня 2021 року м. Київ справа №675/1998/19 провадження №61-2868св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя Володимир Леонідович, ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Кривінчук Олена Володимирівна, на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області, у складі судді Демчука П. В., від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ярмолюка О. І., Купельського А. В., Янчук Т. О., від 12 листопада 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та інформація про рух справи в суді першої інстанції У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя В. Л., ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Поділлятрансагро" про визнання бездіяльності щодо неприйняття рішення про передачу земельної ділянки в оренду та наказу про надання земельної ділянки у власність незаконними, визнання договору оренди землі недійсним і скасування державної реєстрації речових прав на земельну ділянку. Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2019 року прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду, відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання у цій справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Ухвалою від 16 грудня 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Короткий зміст оскаржуваних рішень Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 повторно не з'явилася в судове засідання та заяву про розгляд справи за її відсутності не подавала. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Кривінчук О. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 23 лютого 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кривінчук О. В. подала касаційну скаргу на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування норми матеріального права та порушення норми процесуального права, вважаючи, що суди дійшли помилкового висновку про залишення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України, не врахувавши поважність причин неявки представника позивача, а саме: - у судове засідання, призначене на 07 серпня 2020 року, адвокат Кривінчук О. В., як представник ОСОБА_1, подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з провадженням Кабінетом Міністрів України карантину до 31 серпня 2020 року та тим, що не було відновлено в повному обсязі транспортне сполучення в межах області, що позбавило її можливості прибути у судове засідання та повернутися назад за місцем постійного проживання; - у судове засідання, призначене на 03 вересня 2020 року, адвокат Кривінчук О. В. подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з відпусткою, право на яку гарантоване статтею 45 Конституції України. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на вимоги Закону України від 30 березня 2020 року №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" щодо продовження процесуальних строків. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У відзиві, поданому в березні 2021 року до Верховного Суду, ТОВ "Поділлятрансагро", посилаючись на законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначає, що доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Фактичні обставини справи, встановлені судами Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 17 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_1 брала участь у справі через свого представника, адвоката Кривінчук О. В. Ухвалою від 16 грудня 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Справа призначалася до судового розгляду на 23 січня та 25 лютого 2020 року. 25 лютого 2020 року Кривінчук О. В. приймала участь у судовому засіданні. У подальшому судові засідання призначались на 07 серпня 2020 року та 03 вересня 2020 року. ОСОБА _1 була належним чином повідомлена про дату, час і місце цих судових засідань, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, разом із тим у зазначені дні ні вона, ні її представник - Кривінчук О. В. до суду не з'явились. Адвокат Кривінчук О. В. подала клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що 07 серпня 2020 року вона не зможе взяти участь у судовому засіданні у зв'язку із запровадженням заходів спрямованих на запобігання поширенню коронавірусу (COVID-19) та загрозою зараження на цю респіраторну інфекцію, а 03 вересня 2020 року - у зв'язку з перебуванням у відпустці. Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позову (заяви) без розгляду, після її перегляду в апеляційному порядку є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої-другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. На учасників судового процесу та їх представників покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами. Згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин. Відповідно до частини першої, пунктів 1-2 частини другої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. У разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору (частина п'ята статті 223 ЦПК України). Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України). З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 була належним чином повідомлена про судове засідання, яке призначено на 07 серпня 2020 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. 03 серпня 2020 року представником ОСОБА_4 - Кривінчук О. В. до суду подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із вжиттям заходів спрямованих на запобігання поширенню коронавірусу (COVID-19) та загрозою зараження на цю респіраторну інфекцію. Розгляд справи було відкладено на 03 вересня 2020 року. ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про судове засідання, яке призначено на 03 вересня 2020 року, що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. 02 вересня 2020 року представником ОСОБА_1 - Кривінчук О. В. до суду подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням у відпустці. Отже належним чином повідомлений позивач повторно не з'явилась у судове засідання. Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв'язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. Однією з підстав для залишення позову без розгляду є повторна, тобто двічі поспіль, неявка в судове засідання позивача, якщо від нього не надходило заяви про розгляд справи без його участі та існують перешкоди для такого розгляду. При цьому позивач має бути належним чином і в установленому порядку повідомлений про дату, час і місце як першого, так і другого судового засідання, в яке він не з'явився. Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого учасник справи самостійно розпоряджається наданими йому законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо нез'явлення позивача є перешкодою для розгляду справи. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. З матеріалів справи вбачається, що заява про розгляд справи за їх відсутності не була подана ані позивачем, ані її представником. Правове значення в цьому випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. Суд першої інстанції, зваживши на те, що справа тривалий час перебуває на розгляді, який неодноразово відкладався у тому числі за ініціативою сторони позивача, врахувавши належне повідомлення ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи, відсутність заяви про розгляд справи без її участі та повторну неявку в судову засідання, дійшов обґрунтованого висновку про відхилення клопотання представника ОСОБА_1 - Кривінчук О. В. про чергове відкладення розгляду справи та залишення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України. Суд першої інстанції надав належну оцінку доводам представника позивача Кривінчук О. В., наведеним у її клопотанні про відкладення розгляду справи від 02 вересня 2020 року. Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з висновками Верховного Суду у постановах від 19 квітня 2021 року у справі №675/1714/19, від 26 квітня 2021 року у справі №675/1561/19, від 03 червня 2021 року у справі №675/1566/19, від 03 червня 2021 року у справі №675/1434/19, від 16 червня 2021 року у справі №675/1437/19, від 08 липня 2021 року у справі №675/1538/19, від 10 листопада 2021 року у справі №675/1589/19. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували запровадження заходів, спрямованих на запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), підлягають відхиленню, оскільки позивач (її представник) не була позбавлена можливості порушити перед судом клопотання про проведення розгляду справи поза межами приміщення суду з дотриманням положень статті 212 ЦПК України в режимі відеоконференції, у тому числі з використанням власних технічних засобів, або подати заяву про розгляд справи без її участі. Оскаржені судові рішення не суперечать положенням пункту 3 розділу ХІІ "Прикінцеві положення" ЦПК України. Районним судом надано належну оцінку процесуальній поведінці позивача та її представника, вжито необхідних заходів для забезпечення позивачу можливості реалізувати свої права в суді з дотриманням принципу змагальності сторін, права на публічне слухання справи у розумні строки, враховуючи права інших учасників справи. З огляду на викладене, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, які б тягнули за собою скасування судових рішень, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних рішень - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Кривінчук Олена Володимирівна, залишити без задоволення. Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта