Datasets:

robinhad

/

ubertext

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №758/5066/20 провадження №61-14911св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №7, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, відповідач - ОСОБА_1, державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганський Юрій Віталійович, третя особа - Спілка дизайнерів України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року у складі судді Захарчук С. С. та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №7, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганського Ю. В., третя особа - Спілка дизайнерів України, про скасування рішень про державну реєстрацію. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що Київською місцевою прокуратурою №7, під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні №42019101070000236 від 02 вересня 2019 року, виявлено факт незаконної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості - нежитлову будівлю, площею 1 189,3 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка побудована у 1957 році та з 1988 року передана на баланс Спілки дизайнерів України. Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на зазначений об'єкт нерухомості, який є державною власністю, зареєстровано за ОСОБА_1. Підставою набуття права власності на спірний об'єкт зазначено договір купівлі-продажу від 24 лютого 2009 року №319, укладений між Приватним підприємством "Віза і К" (далі - ПП "Віза і К") та ОСОБА_1 та висновок щодо технічних можливостей поділу об'єкту нерухомого майна від 17 липня 2013 року №18 (НЖ/РЗп-2013). Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі №22-4498/2011 зазначений договір купівлі продажу визнано недійсним. Посилаючись на те, що спірне нерухоме майно незаконно вибуло з державної власності, реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно за ОСОБА_1 проведено на підставі недійсного правочину, державну реєстрацію поділу нерухомого майна здійснено за заявою особи, яка не є його законним власником, позивач просив: скасувати рішення державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганського Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно №15295327 від 21 серпня 2014 року та запис про право власності №6751482 від 14 серпня 2014 року щодо нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, площею 1189,3 кв. м, зареєстрованого за ОСОБА_1, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумової О. І. про державну реєстрацію прав та обтяжень №37916870 від 02 листопада 2017 року та запис про право власності №23160754 від 31 жовтня 2017 року щодо нерухомого майна: групи приміщень №1 літ. А, площею 629,2 кв. м - частина основної (група приміщень №1 I-II поверхи) за адресою: АДРЕСА _1, зареєстрованого за ОСОБА_1, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумової О. І. про державну реєстрацію прав та обтяжень №37917429 від 02 листопада 2017 року та запис про право власності №23161429 від 31 жовтня 2017 року щодо нерухомого майна: групи приміщень №2 літ. А, площею 270,8 кв. м - частина основної (група приміщень №2 в I поверсі) за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрованого за ОСОБА_1, скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумової О. І. про державну реєстрацію прав та обтяжень №37926446 від 03 листопада 2017 року та запис про право власності №23170509 від 31 жовтня 2017 року щодо нерухомого майна: групи приміщень №3 літ. А, площею 289,9 кв. м - частина основної (група приміщень №3 II-го поверху) за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрованого за ОСОБА_1. Короткий зміст ухваленого судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №7, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, до ОСОБА_1, державного реєстратора Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Жиганського Ю. В., третя особа - Спілка дизайнерів України, про скасування рішень про державну реєстрацію. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заявлені позивачем вимоги про оскарження дій державного реєстратора та приватного нотаріуса, пов'язаних з реєстрацією майна та майнових прав, не є похідними від спору щодо нерухомого майна або майнових прав, а тому справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст ухваленого судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №7 залишено без задоволення, ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про не підсудність зазначеної справи судам цивільної юрисдикції. Зауважив, що спірні відносини між сторонами вже вирішені рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі №22-4498/201, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу про відчуження спірної нежитлової будівлі, а тому розгляд вимоги про скасування державної реєстрації зазначеного нерухомого майна повинен здійснюватися в порядку адміністративного судочинства. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури, у якій заявник просив скасувати ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не урахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 04 грудня 2018 року у справі №915/1377/17, від 29 січня 2019 року у справі №813/1321/17, від 21 серпня 2019 року у справі №362/5657/17, від 06 листопада 2019 року у справі №826/3051/18. Суди попередніх інстанцій не урахували, що предметом розгляду у справі є не дії та рішення суб'єкта, який наділений владно-управлінськими функціями, а приватний інтерес позивача щодо захисту його прав як власника нерухомого майна від порушення, вчиненого ОСОБА_1, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Зокрема прокурор подав позов з метою відновлення прав держави в особі Фонду державного майна України на нерухоме майно, яке неправомірно було набуто відповідачем, що стало підставою для оскарження реєстрації за ним права власності на це майно. Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності та записів про право власності має розглядатись як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав держави на майно іншою особою. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь у такому спорі реєстратора, як відповідача, не змінює приватноправового характеру спору. Реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомості здійснювалась не за заявою позивача, а тому спір щодо її оскарження не є спором між учасниками публічно-правових відносин. У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, поданий з пропуском встановленого судом строку на подання відзиву та за відсутності клопотання про його поновлення, а тому Верховний Суд не бере його до уваги. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду. Справа надійшла до Верховного Суду 05 листопада 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга заступника керівника Київської міської прокуратури підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Згідно з частиною першою статті 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України). Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових, відносин та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Таким чином, критеріями розмежування судової юрисдикції, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Таким критерієм також може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України). Термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Судами попередніх інстанцій установлено, що підставою для оскарження прокурором рішень державного реєстратора та приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомості за ОСОБА_1 стало незаконне вибуття його з державної власності та набуття (реєстрації) відповідачем права власності на спірний об'єкт нерухомого майна, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об'єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. Такий критерій визначення юрисдикції спору, як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, у таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулися реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. А тому такі справи мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору. Крім того, у справі, яка переглядається відсутній публічно-правовий спір, оскільки позивач не вступав у публічно-правові відносини з державними реєстраторами, рішення та записи яких він оскаржує. Державний реєстратор та приватний нотаріус приймали оскаржувані рішення про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна та вчиняли оспорювані записи на підставі заяви відповідача, та саме з ним перебували у публічно-правових відносинах. Натомість позивач оспорює правомірність набуття (реєстрації) ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно, яке незаконно вибуло з державної власності, що свідчить про цивільно-правовий характер спору. Таким чином, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18, 12 лютого 2020 року у справі №820/4524/18, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 04 квітня 2018 року у справі №817/1048/16. Схожі правові висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду, зазначених заступником керівника Київської міської прокуратури як підставу касаційного оскарження, а саме постановах від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 04 грудня 2018 року у справі №915/1377/17, від 29 січня 2019 року у справі №813/1321/17, від 21 серпня 2019 року у справі №362/5657/17, від 06 листопада 2019 року у справі №826/3051/18. Ураховуючи, що звертаючись із зазначеним позовом до суду в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №7 оскаржує рішення державного реєстратора та приватного нотаріуса щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно, яке належало до об'єктів державної власності та незаконно вибуло з володіння органу державної влади, зазначений спір є цивільно-правовим та з урахуванням суб'єктного складу сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про непідсудність зазначеної справи судам цивільної юрисдикції, посилаючись на те що спір про право цивільне був вирішений у справі №22-4498/2011 за позовом Спілки дизайнерів України до ОСОБА_1, треті особи: Республіканське експериментально-виробниче об'єднання Спілки дизайнерів України, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, Приватне підприємство "Віза і К", про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Ураховуючи, що суди попередніх інстанцій в порушення норм процесуального права дійшли помилкового висновку про непідсудність справи судам цивільної юрисдикції, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити. Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 22 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №685/1278/18 провадження №61-14633 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - приватне акціонерне товариство "Зернопродукт МХП"; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року у складі судді Бараболі Н. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Грох Л. М., Талалай О. І., Спірідонової Т. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Зернопродукт МХП" (далі - ПрАТ "Зернопродукт МХП") про відшкодування доходів від безпідставно набутого майна. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3, якій на праві власності належала земельна ділянка, площею 2,80 га, кадастровий номер 6824785000:04:004:0203, що розташована на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області. 07 березня 2017 року на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом він став власником вказаної земельної ділянки і виявив, що з 2011 року земельна ділянка перебуває у користуванні відповідача на підставі сфабрикованого договору оренди землі від 01 липня 2011 року №90. Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року, яке залишено без змін постановою апеляційного суду Хмельницької області від 14 березня 2018 року, визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 01 липня 2011 року та зобов'язано відповідача повернути йому земельну ділянку. 14 серпня 2018 року відповідач примусово виконав судове РІШЕННЯ: Отже, з липня 2011 року по 14 серпня 2018 року відповідач незаконно володів, користувався земельною ділянкою та отримував доходи, розмір яких за його підрахунком становив 80 000 грн за рік, а за весь період незаконного користування протягом 7 років - 560 000 грн. Ураховуючи викладене, посилаючись на положення статті 1214 ЦК України, ОСОБА_3 просив суд стягнути із ПрАТ "Зернопродукт МХП" на свою користь 560 000 грн доходу, який відповідач одержав або міг одержати від незаконного володіння та користування належною йому земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,80 га, що розташована на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області за період з 01 липня 2011 року до 14 серпня 2018 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено розміру доходу, які відповідач одержав або міг одержати від використання належної позивачу земельної ділянки. ОСОБА_1 надав лише інформацію про середню урожайність окремих сільськогосподарських культур у Теофіпольському районі Хмельницької області за 2010-2017 роки та станом на 01 жовтня 2018 року, однак, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження ринкової ціни сільськогосподарської продукції у відповідний період, від продажу якої відповідач отримав або міг отримати дохід. Вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є власником спірної земельної ділянки на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 березня 2017 року. 11 грудня 2017 року рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області визнано недійсним договір оренди землі від 01 липня 2011 року між ОСОБА_3 та ПрАТ "Зернопродукт МХП". Тому звернувшись до суду з позовом у вересні 2018 року, позивач не пропустив строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що суд першої інстанції правильно виходив із недоведеності позивачем обставин, на які він посилається в обґрунтування позову. Посилання ОСОБА_1 в позовній заяві на те, що за його підрахунком розмір річного доходу відповідача за користування належної ОСОБА_1 земельною ділянкою становить 80 000 грн, не підтверджено відповідним розрахунком та не ґрунтується на доказах. Надана позивачем інформація про середню урожайність окремих сільгоспкультур в Теофіпольському районі Хмельницької області не є достатнім доказом на підтвердження доходів, які відповідач одержав чи міг одержати, за відсутності даних про те, які саме культури вирощувалися кожного року у період 2011-2018 років на земельному масиві, що включає земельну ділянку позивача, та їх ринкову вартість у відповідний період. Клопотання про витребування у відповідача відповідних доказів позивач не заявляв. Тому є правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року скасувати й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №686/17335/18, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказував на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу №685/1278/18 із Білогірського районного суду Хмельницької області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій постановлено без повного та всебічного з'ясування фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Судами не витребувано даних від відповідача про отриманий ним дохід від використання земельної ділянки позивача за період 2011-2018 років. Хибним є твердження судів попередніх інстанцій про ненадання позивачем розрахунку доходів, оскільки такий розрахунок містить позовна заява. Не відповідає дійсності і посилання судів на те, що сторона позивача не заявляла клопотання про витребування у відповідача доказів отриманого ним доходу від використання ділянки позивача, оскільки таке клопотання зазначено у позові і ці докази витребувано ухвалою суду першої інстанції, яка не виконана відповідачем. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року ПрАТ "Зернопродукт МХП" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, у зв'язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом №306 від 07 березня 2017 року є власником земельної ділянки, площею 2,7961 га, з кадастровим номером 6824785000:04:004:0203, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району, після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Вказаною земельною ділянкою користувалося ПрАТ "Зернопродукт МХП" на підставі договору оренди землі від 01 липня 2011 року, зареєстрованого 28 березня 2012 року у відділі Держкомзему Теофіпольського району Хмельницької області, укладеного між ОСОБА_3 та ПрАТ "Зернопродукт МХП", строком на 10 років. Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року у справі №685/486/17, яке залишено без змін постановою апеляційного суду Хмельницької області, визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 01 липня 2011 року, площею 2,80 га, з кадастровим номером 6824785000:04:004:0203, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області, сторонами якого зазначено ОСОБА_3 та ПрАТ "Зернопродукт МХП"; зобов'язано ПрАТ "Зернопродукт МХП" повернути ОСОБА_1 вказану земельну ділянку. Згідно акта державного виконавця Теофіпольського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області від 14 серпня 2018 року в порядку примусового виконання виконавчого листа, виданого Теофіпольським районним судом Хмельницької області 17 квітня 2018 року №683/486/17, ПрАТ "Зернопродукт МХП" зобов'язано повернути ОСОБА_1 спірну земельну ділянку. З урахуванням обставин, встановлених рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2017 року, суди попередніх інстанцій встановили, що належна ОСОБА_1 земельна ділянка фактично перебувала у користуванні ПрАТ "Зернопродукт МХП" з 01 липня 2011 року по 14 серпня 2018 року. Згідно інформації, наданої ПрАТ "Зернопродукт МХП" на виконання ухвали Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 01 листопада 2018 року про витребування доказів, товариство не веде облік доходів у розрізі земельних ділянок та жодна статистична та податкова звітність не вимагає звітування щодо середньостатистичного доходу від використання 1 га земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тому не може надати інформацію щодо отриманого доходу від використання належної ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номер 6824785000:04:004:0203 (а. с. 94, т. 1). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. Згідно з частиною першою статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. За змістом положень статті 1214 ЦК України особа, яка безпідставно набула майно або зберегла його у себе, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна. Під доходом у даному випадку розуміються гроші або матеріальні цінності, одержувані вказаною особою внаслідок якої-небудь діяльності (виробничої, комерційної, посередницької тощо). При цьому слід враховувати реально отримані або можливі доходи, починаючи з моменту, коли боржник довідався або міг довідатися, що володіє майном без достатньої правової підстави. У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Установивши, що ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог про стягнення з відповідача доходу, одержаного від безпідставно набутого майна - земельної ділянки, площею 2,80 га, кадастровий номер 6824785000:04:004:0203, що розташована на території Новоставецької сільської ради Теофіпольського району Хмельницької області, не надав суду жодного належного та допустимого доказу про те, що у період з 01 липня 2011 року по 14 серпня 2018 року ПрАТ "Зернопродукт МХП" одержало чи могло одержати гроші або матеріальні цінності від використання належної ОСОБА_1 земельної ділянки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Посилання ОСОБА_1 на те, що за його підрахунком розмір річного доходу відповідача за користування належною йому земельною ділянкою становить 80 000 грн, не підтверджено відповідним розрахунком та ґрунтується на припущеннях щодо отримання або можливе отримання відповідачем такого доходу. Суди зауважили, що на підтвердження обставин, на які посилається ОСОБА_1 у позові, позивачем надана лише інформація про середню урожайність окремих сільськогосподарських культур у Теофіпольському районі Хмельницької області за 2010-2017 роки та станом на 01 жовтня 2018 року, яка не є достатнім доказом на підтвердження доходів, які отримав або міг отримати відповідач за відсутності даних про те, які саме культури вирощувалися кожного року у період 2011-2018 років на земельному масиві, що включає земельну ділянку позивача, та їх ринкову вартість у відповідний період. Відповідно до інформації, наданої ПрАТ "Зернопродукт МХП" на виконання ухвали Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 01 листопада 2018 року, відповідач повідомив, що не веде облік доходів у розрізі земельних ділянок та жодна статистична та податкова звітність не вимагає звітування щодо середньостатистичного доходу від використання 1 га земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Клопотання про витребування інших доказів позивач не заявляв. Відповідно до частин першої-другої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 у зв'язку з недоведеністю та необґрунтованістю його позовних вимог. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено. Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №686/17335/18, є безпідставним, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові. Крім того, у вказаній справі фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 01 липня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №456/1655/17 провадження №61-8762св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року у складі судді Шрамка Р. Т. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору про сумісну діяльність, розподіл спільного майна. Позов мотивовано тим, що 28 серпня 2008 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 пропозицію на придбання пункту-продажу склотари, що по АДРЕСА_1 на території КП "Ринок" для здійснення спільної господарської діяльності. З метою усунення ймовірних адміністративних перепон в подальшій реконструкції зазначеного приміщення, договір купівлі-продажу від 07 листопада 2008 року було оформлено на ОСОБА_2, який обіцяв згодом переоформити реконструйовану будівлю на двох. Протягом 2008-2011 років позивач спільно з ОСОБА_2, як партнери, внесли приблизно рівні вклади на реконструкцію приміщення - приблизно по 110 000,00 доларів США. Після завершення реконструкції, наприкінці 2011 року позивач та ОСОБА_2 певний час використовували будівлю спільно. Згодом ОСОБА_2 відмовився оформляти на нього половину будівлі і в червні 2012 року змінив замки та усунув його від використання спільної будівлі. З червня 2012 року він позбавлений можливості використовувати спільно придбане майно та отримувати дохід від цього майна. З урахуванням зазначених обставин, ОСОБА_1 просив: - розірвати договір про спільну діяльність від 28 серпня 2008 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; - визнати за ним право на Ѕ частину нежитлової будівлі (магазин з офісними приміщеннями) по АДРЕСА_1 площею 425,4 кв. м (реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно - 2098054); - визнати за ним право власності на Ѕ частину земельної ділянки по АДРЕСА_1, площею 0.0135 га (кадастровий номер 4611200000:06:023:0020); - визнати за ним право на Ѕ частину грошових коштів, які отримані ОСОБА_2, як орендна плата за договорами оренди приміщень будинку АДРЕСА_1 за період з 01 червня 2012 року по 01 квітня 2017 року, поділити їх в натурі та стягнути з ОСОБА_2 на його користь 642 350,00 грн; - визнати за ним право на Ѕ частину грошових коштів, які отримані ОСОБА_2 за період з 01 червня 2012 року по 01 квітня 2017 року як прибуток від торгівлі на другому поверсі торгового центру по АДРЕСА_1, поділити їх в натурі, стягнути з ОСОБА_2 на його користь 580 000,00 грн; - стягнути судові витрати та витрати на правову допомогу. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року, з урахуванням ухвали Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 03 жовтня 2018 року про виправлення описки, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із недоведеності позивачем підстав для розірвання договору про спільну діяльність, як такого, що не було укладено. Інші позовні вимоги є похідними. Постановою Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду львівської області від 14 вересня 2018 року залишено без змін. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 27 квітня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки доказам наявних в матеріалах справи та позам свідків. Доводи інших учасників справи 19 липня 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Стрийського міськрайонного суду Львівської області. У липні 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що за договором купівлі-продажу від 07 листопада 2008 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 купив нежитлову будівлю - пункт склотари, площею 40,5 кв. м, що знаходиться у АДРЕСА_1. Продаж вчинено на 200 000,00 грн, які покупець сплатив продавцю таким чином: 171 500,00 грн до підписання даного договору, а решту - 28 500,00 грн мало бути сплачено до 13 листопада 2018 року. Зазначений договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Навальковською М. М. Згідно нотаріально-посвідченої заяви ОСОБА_4 від 11 листопада 2008 року, останній підтвердив сплату ОСОБА_2 всієї суми коштів за куплену нежитлову будівлю, пункт прийому склотари, що знаходиться в АДРЕСА_1, згідно договору купівлі-продажу від 07 листопада 2008 року. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ВМТ №644457, ВМТ №54458 реєстр №773 від 29 травня 2010 року ОСОБА_2 став власником земельної ділянки площею 0,0135 га за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення земельної ділянки - обслуговування нежитлової будівлі, про що управлінням Держкомзему у м. Стрий було видано Державний акт про право власності на земельну ділянку від 10 вересня 2010 року. Згідно даних інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно - 24 лютого 2012 року за ОСОБА_2 зареєстровано нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1. Підставою виникнення права власності стало свідоцтво про право власності, НОМЕР_1, 24 лютого 2012 року видане Стрийською міською радою. Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Згідно зі статтею 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Відповідно до статті 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. Частинами першою та другою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Стаття 3 ЦК України презюмує свободу договорів разом із рівністю учасників цивільних відносин, а також справедливість, добросовісність та розумність як загальні засади цивільного законодавства. Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Встановивши, що позивачем не надано доказів на укладення між сторонами договору про спільну діяльність, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову, оскільки за правилами частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 березня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 грудня 2021 року м. Київ справа №939/936/20 провадження №61-14591св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Орізон", особа, яка подавала апеляційну скаргу - акціонерне товариство "Універсал Банк", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року в складі колегії суддів:Немировської О. В., Махлай Л. Д., Ящук Т. І., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог В травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Орізон" (далі - ТОВ "Орізон") про стягнення боргу за договором позики. Позов мотивований тим, що 10 січня 2012 року ОСОБА_1 та ТОВ "Орізон" укладено договір позики, за умовами якого він позичив даному товариству 60 000 дол. США. Відповідно до пункту 2 договору, позику відповідач мав повернути не пізніше 15 січня 2013 року, проте до цього часу гроші взяті у борг так і не повернув. Пунктом 3 договору позики передбачено, що у випадку невиконання зобов'язання до договором позичальник, крім суми боргу зобов'язується сплатити позикодавцю штраф у розмірі 25% від неповерненої частини боргу. Отже на даний час сума боргу відповідача з урахуванням штрафу становить: 60 000 дол. США (позичені кошти) + 15 000 дол. США (штраф від позиченої суми) = 75 000 дол. США, що в еквіваленті на гривні на момент подання позову (офіційний курс НБУ 26,63) становить 75 000 х 26,63 = 1 997 250 грн. борг відповідачем не повернутий ОСОБА_1 просив: стягнути з ТОВ "Орізон" на його користь 1 997 250 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бородянського районного суду Київської області в складі судді: Унятицького Д. Є. від 09 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ТОВ "Орізон" на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 1 997 250 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 10 січня 2012 року ОСОБА_1 позичив Товариству з обмеженою відповідальністю грошові кошти в сумі 60 000 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути не пізніше 15 січня 2013 року, що підтверджується копією договору позики (а. с. 3) З копії листа директора ТОВ "Орізон" Алексєєвої К. А. від 12 лютого 2020 року вбачається, що повернути позику товариство не в змозі (а. с.4). Оскільки позивач позов підтримав, відповідач позов визнав, то суд вважав за необхідне позов задовольнити. Короткий зміст постанови апеляційного суду 18 лютого 2021 року АТ "Універсал Банк", яке не було учасником справи, звернулося з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішенням Бородянського районного суду Київської області від 09 вересня 2020 року порушено права банку. Постановою Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Універсал Банк" задоволено частково, рішення Бородянського районного суду Київської області від 09 вересня 2020 року скасовано. Матеріали справи №939/936/20 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Орізон" про стягнення заборгованості за договором позики передано до господарського суду м. Києва, на розгляді якого перебуває справа №910/15194/20 про банкрутство ТОВ "Орізон". Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у травні 2020 року позивач звернувся до ТОВ "Орізон" з цим позовом про стягнення заборгованості. 09 листопада 2020 року Господарським судом м. Києва відкрито провадження у справі №910/15194/20 про банкрутство ТОВ "Орізон", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та процедуру розпорядження майном товариства. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи. Захист прав таких осіб полягає у тому, що інші суди, незалежно від юрисдикції, які розглядали справи за позовами до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство після відкриття провадження в інших справах, не закривають таке провадження, а передають справу до належного суду для розгляду по суті. При цьому таким належним судом є виключно суд господарської юрисдикції, який відкрив справу про банкрутство відповідача. Таке урегулювання процедури розгляду спорів до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, встановлює зрозумілу і справедливу процедуру закінчення розгляду справи належним судом, дотримання принципу визначення юрисдикції справи та підсудності спорів одному господарському суду, який акумулює усі вимоги до відповідача, щодо якого порушено процедуру банкрутства. Відповідні висновки щодо юрисдикції справ з позовними вимогами до боржника-банкрута викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №607/6254/15-ц. Апеляційний суд вказав, що позов ОСОБА_1 до ТОВ "Орізон", щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. З урахуванням зазначених вимог цивільного процесуального законодавства ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню. В постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року (справа №334/1939/16-ц) міститься правовий висновок, згідно з яким закриття провадження у справі за аналогічних обставин призведе до перешкоджання позивачу у доступі до правосуддя та унеможливить захист його прав у господарському процесі у повному обсязі з урахуванням строків звернення з вимогами до боржника, встановлених статтею 45 Кодексу України з процедур банкрутства. За таких обставин та на виконання чинного на час перегляду справи в апеляційному порядку Кодексу України з процедур банкрутства суд приходить до висновку про передачу цієї справи до господарського суду м. Києва, на розгляді якого перебуває справа №910/15194/20 Аргументи учасників справи 27 серпня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року, в якій просив: оскаржену постанову апеляційного суду скасувати; залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно із пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Зазначена стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення та поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію, як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов'язок, як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов'язків цієї особи Вказує, що станом на дату винесення Бородянським районним судом Київської області рішення 09 вересня 2020 року провадження у справі про| банкрутство ТОВ "Орізон" відкрито не було. Лише ухвалою від 12 жовтня 2020 року по справі №910/15194/20 Господарським судом міста Києва було прийнято заяву ФОП ОСОБА_2 про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "Орізон", що додатково свідчить про відсутність у АТ "Універсал Банк" безпосереднього правового зв'язку зі сторонами даного спору - ОСОБА_1 та ТОВ "Орізон". Зазначає, що для вирішення питання про порушення прав чи інтересів особи, яка не брала участі у справі, суд має з'ясувати, чи виникли у зв'язку з прийняттям судового рішення у цієї особи нові права чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні прара та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому. На момент винесення рішення Бородянського районного суду Київської області від 09 вересня 2020 року по справі 939/936/20 провадження у справі про банкрутство ТОВ "Орізон" відкрито не було. Процесуальним законом не передбачено можливості апеляційного суду скасувати рішення суду першої інстанції із направленням справи до суду першої інстанції за встановленою галузевою юрисдикцією. Посилання апеляційного суду на практику Верховного Суду не можна вважати релевантним, адже правовідносини сторін таких у справах перебували на розгляді у суді першої інстанції та не були вирішені. Скасування судового рішення з підстави, яка настала після його винесення не відповідає нормам ЦПК України та принципу "правової визначеності". Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року в частині посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі №497/261/19, від 06 серпня 2021 року у справі №509/4869/18 та ухвалу від 07 квітня 2020 року у справі №504/2457/15-ц (провадження №14-726цс19) повернуто. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 червня 2021 року у справі №758/9350/19; від 19 травня 2021 року справі №273/1971/19; від 19 травня 2021 року у справі №757/54519/18; 23 листопада 2020 року у справі №826/3508/17. Фактичні обставини 10 січня 2012 року ОСОБА_1 позичив Товариству з обмеженою відповідальністю грошові кошти в сумі 60 000 дол. США, які позичальник зобов'язався повернути не пізніше 15 січня 2013 року. У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Орізон" з цим позовом про стягнення боргу за договором позики від 10 січня 2012 року. 09 листопада 2020 року господарським судом м. Києва відкрито провадження у справі №910/15194/20 про банкрутство ТОВ "Орізон", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та процедуру розпорядження майном товариства. 18 лютого 2021 року АТ "Універсал Банк", яке не було учасником справи, звернулося з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішенням Бородянського районного суду Київської області від 09 вересня 2020 року порушено права банку. Позиція Верховного Суду Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України). Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України). Аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. У разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №273/1971/19 (провадження №61-16601св20) вказано, що: "у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участь у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Якщо ж буде з'ясовано, що права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи судом вирішувалися, апеляційний суд повинен переглянути оскаржуване судове рішення в апеляційному порядку по суті". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №758/9350/19 (провадження №61-265св21) зазначено, що "в справі, яка переглядається, із апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, вважаючи, що ухвалою про закриття провадження вирішено питання про її права. Апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, виходив з порушення судом першої інстанції норм процесуального права, проте не встановив наявність у особи, яка подала апеляційну скаргу, права на оскарження судового рішення та не перевірив, чи вирішив суд першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції. Вирішення такого питання є першочерговим завданням для апеляційного суду та виключно у разі встановлення, що судовим рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу, апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті судового рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку. Натомість у разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням суду першої інстанції не вирішено питання про права та інтереси особи, яка звернулася із апеляційною скаргою, апеляційне провадження підлягає закриттю. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 19 лютого 2020 року у справі №127/4368/18 (провадження №61-1258св19), від 4 листопада 2020 року у справі №215/6648/15-ц (провадження №61-2519св19), від 16 грудня 2020 року у справі №318/3230/13-ц (провадження №61-15711св19), від 3 березня 2021 року у справі №333/537/13-ц (провадження №61-17767св19) та від 7 квітня 2021 року у справі №202/2158/16-ц (провадження №61-22913св19). У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не дослідив питання, чи стосується прав та інтересів ОСОБА_4 оскаржувана ним ухвала про закриття провадження у справі, не надав оцінки доводам та доказам особи, яка подала апеляційну скаргу, не мотивував свого рішення про порушення прав та інтересів особи, яка подала апеляційну скаргу, тому висновки про скасування ухвали суду першої інстанції є передчасними. Враховуючи те, що апеляційний суд не дослідив наявні у матеріалах справи докази, якими ОСОБА_4 обґрунтовував право на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, а також не перевірив, чи порушені права ОСОБА_4 ухвалою суду першої інстанції про закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанцій дійшов передчасного висновку про наявність підстав для розгляду апеляційної скарги особи, яка її подала, та скасування судового рішення суду першої інстанції". У справі, що переглядається: АТ "Універсал Банк" подало апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі в справі; при апеляційному перегляді апеляційний суд не зробив висновку про те, що оскарженим рішенням суду першої інстанції вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки банку, особливо з урахуванням того, що рішення суду першої інстанції ухвалене 09 вересня 2020 року; апеляційний суд не врахував, що рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті у разі якщо ним не вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка звернулася із апеляційною скаргою. За таких обставин, апеляційний судзробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержанням норм процесуального права. Тому колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду скасувати; передати справу на новий розгляд до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року скасувати. Передати справу №939/936/20 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №317/1245/18 провадження №61-17742св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг УКРАЇНА: відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" на постанову Запорізького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Кухар С. В., Онищенко Е. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (далі - ТОВ "ОТП Факторинг Україна", товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовну заяву мотивовано тим, 12 вересня 2008 року між закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" (далі - ЗАТ "ОТП Банк "), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - ПАТ "ОТП Банк", банк), та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № СМ-БМЕ200\403\2008, відповідно до умов якого останній отримав кредит у сумі 691 000 доларів США на споживчі цілі на строк до 11 вересня 2023 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 12 вересня 2008 року було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № РМ-БМЕ200\403\2008, відповідно до умов якого останній передав банку в іпотеку наступне нерухоме майно: контрольно-пропускний пункт літ. А, загальною площею 14,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить на праві власності іпотекодавцю; земельну ділянку, загальною площею 2,000 га, кадастровий №2322183500:11:001:0449, розташовану на території Долинської сільської ради Запорізького району за цією ж адресою (за межами населених пунктів). 05 листопада 2010 року між ТОВ "ОТП Факторинг Україна" та банком було укладено договір про відступлення прав вимоги за вказаними договорами. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 квітня 2013 року задоволені позовні вимоги ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_4 та ОСОБА_3, стягнуто з відповідачів в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 7 617 978,50 грн. Під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження позивачу стало відомо, що за адресою предмета іпотеки зареєстровані земельні ділянки за кадастровим номером 2322183500:06:001:0902, площею 1 га, та за кадастровим номером 2322183500:06:001:0903, площею 1 га, власником яких є ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу між нею та ОСОБА_3. Одну із вказаних земельних ділянок 13 червня 2016 року ОСОБА_1 продала ОСОБА_2. Посилаючись на зазначені обставини, товариство просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки - вказане нерухоме майно, власниками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в рахунок погашення загальної заборгованості ОСОБА_4 перед ТОВ "ОТП Факторинг Україна" за кредитним договором № СМ-БМЕ200\403\2008 від 12 вересня 2008 року в розмірі 7 617 978,50 грн та визначити спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною не нижче вартості предметів іпотеки, визначеної внаслідок проведення незалежної оцінки майна. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 16 вересня 2019 року позов ТОВ "ОТП Факторинг Україна" задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку, кадастровий номер 2322183500:06:001:0902, площею 1 га, що розташована на території Долинської сільської ради Запорізького району по АДРЕСА_1 (за межами населених пунктів), власником якої є ОСОБА_1, на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку ЯЛ №144159 від 06 грудня 2010 року, в рахунок погашення загальної заборгованості ОСОБА_4 перед ТОВ "ОТП Факторинг Україна" за кредитним договором від 12 вересня 2008 року у розмірі 7 617 978,50 грн та застосовано спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною не нижче вартості предмету іпотеки, визначеної внаслідок проведення незалежної оцінки майна. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку, кадастровий номер 2322183500:06:001:0903, площею 1 га, що розташована на території Долинської сільської ради Запорізького району по АДРЕСА_1 (за межами населених пунктів), власником якої є ОСОБА_2, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кушніренко О. Г. 13 червня 2016 року та зареєстрованим в реєстрі за №2819, в рахунок погашення загальної заборгованості ОСОБА_4 перед ТОВ "ОТП Факторинг Україна" за кредитним договором від 12 вересня 2008 року у розмірі 7 617 978,50 грн та застосовано спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною не нижче вартості предмету іпотеки, визначеної внаслідок проведення незалежної оцінки майна. Рішення суду першої інстанції мотивовано оскільки сторони іпотечного договору передбачили спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, тому відповідно до положень статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" слід звернути стягнення на предмет іпотеки. Предмет іпотеки - земельна ділянка, загальною площею 2,000 га, кадастровий №2322183500:11:001:0449, розташована на території Долинської сільської ради Запорізького району по АДРЕСА_1 та дві земельні ділянки за кадастровими № №2322183500:06:001:0902 та 2322183500:06:001:0903 за тією ж адресою фактично є одним об'єктом нерухомості. Строки позовної давності позивачем не пропущено, оскільки про порушене право він дізнався після отримання у 2016 році інформаційної довідки Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру про земельну ділянку з кадастровим №2322183500:11:001:0449, а до суду звернувся у травні 2018 року. Постановою Запорізького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року скасовано рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 вересня 2019 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ТОВ "ОТП Факторинг Україна" відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши правильно обставини справи та задовольняючи позов, місцевий суд безпідставно відхилив заяви відповідачів про застосування позовної давності. Пред'явивши у 2011 році вимоги до позичальника і поручителя про дострокове повернення кредиту та сплату процентів за користування ним, товариство відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило кінцевий строк виконання основного зобов'язання, а тому, звернувшись до суду з цим позовом у 2018 році, пропустило трирічний строк позовної давності, про наслідки застосування якої заявили відповідачі. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи До Верховного Суду 27 листопада 2020 року ТОВ "ОТП Факторинг Україна" подало касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року з пропуском строку, установленого частиною першою статті 390 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування статті 261 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року в справі №6-3116цс16 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні питання щодо дотримання позовної давності на звернення ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до суду із цим позовом, апеляційний суд не звернув уваги на те, що товариство звернулось з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки до нових власників земельної ділянки, які є відмінними від іпотекодавця, який відчужив предмет іпотеки без згоди та відома іпотекодержателя. Позовну давність слід рахувати з 2016 року, коли у процесі виконання судового рішення про стягнення заборгованості із позичальника товариство дізналося про відчуження ОСОБА_3 заставного майна. Відповідачі сплатили судовий збір за подання апеляційної скарги у меншому розмірі, ніж передбачений цивільним процесуальним законодавством. У травні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 30 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами 12 вересня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № СМ-БМЕ200\403\2008, згідно із яким банк надав останньому кредит в сумі 691 000 доларів США на споживчі цілі на строк до 11 вересня 2023 року. Відповідно до пункту 1.9.1. кредитного договору банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та /або поручителем, та/або майновим поручителем та/або умов договору іпотеки, та/або умов договору поруки. При цьому, зобов'язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання позичальником відповідно вимоги. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_3 12 вересня 2008 року було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № РМ-БМЕ200\403\2008, відповідно до умов якого останній передав банку в іпотеку наступне нерухоме майно: контрольно-пропускний пункт літ. А, загальною площею 14,4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить на праві власності іпотекодавцю; земельну ділянку, загальною площею 2,000 га, кадастровий №2322183500:11:001:0449, розташовану на території Долинської сільської ради Запорізького району за цією ж адресою (за межами населених пунктів). 05 листопада 2010 року між ТОВ "ОТП Факторинг Україна" та банком було укладено договір про відступлення прав вимоги за вказаними договорами. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 квітня 2013 року, яке набрало законної сили, задоволені позовні вимоги ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_4 та ОСОБА_3, стягнуто з відповідачів в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 7 617 978,50 грн. Як вбачається зі змісту вказаного рішення, досудова вимога №47671 від 08 листопада 2011 року була направлена ОСОБА_3 як майновому поручителю і не була виконана ним, внаслідок чого у ТОВ "ОТП Факторинг Україна" виникло право звернення до суду за захистом порушеного права із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та/або із застосуванням такого способу захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку із кадастровим номером 2322183500:11:001:0449 в рахунок погашення заборгованості за кредитом. Вказане рішення знаходиться на виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізької області. При ознайомленні представника позивача з матеріалами виконавчого провадження з інформаційної довідки Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, отриманої державним виконавцем 30 травня 2016 року, ним виявлено, що інформація про земельну ділянку з кадастровим №2322183500:11:001:0449 у державних реєстраторів відсутня, проте замість неї за адресою предмета іпотеки зареєстровані такі земельні ділянки: 1) кадастровий номер 2322183500:06:001:0902, площею 1 га, власник ОСОБА_1, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бугрім О. В., за реєстровим №1675; 2) кадастровий номер 2322183500:06:001:0903, площею 1 га, власник ОСОБА_1, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бугрім О. В., реєстровий №1678. Згідно із договорами купівлі-продажу від 20 липня 2010 року за реєстровими № №1678 та 1675, посвідченими приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бугрім О. В., ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 земельні ділянки, площею по одному га, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, за межами населеного пункту, кадастрові номери 2322183500:06:001:0902 та 2322183500:06:001:0903. Відповідно до договору купівлі-продажу від 13 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Кушніренко О. Г., за реєстровим №2819, ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 земельну ділянку кадастровий номер 2322183500:06:001:0903, площею 1 га, розташовану на території АДРЕСА_1. У травні 2018 року ТОВ "ОТП Факторинг Україна" звернулося до суду з цим позовом. 11 грудня 2018 року ОСОБА_2 подала заяву про застосування позовної давності (а. с. 151, т. 1). Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У справі що переглядається, установлено, що відповідач ОСОБА_2 подала заяву про застосування позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості у судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає у можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року №14). Таким чином, підставами для відмови в позові у зв'язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності. Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, №36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року). Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання зобов'язання у повному обсязі (кінцевий строк повернення кредиту й платежів за ним), або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом України у постановах: від 21 січня 2015 року в справі №6-190цс14та від 05 липня 2017 року в справі №6-3116цс16, а також Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року (справа №310/11534/13-ц, провадження №14-154цс18). Підстав для відступлення від цих правових висновків колегія суддів не вбачає. Установивши, щоТОВ "ОТП Факторинг Україна", надіславши 08 листопада 2011 року позичальнику і поручителю вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату процентів за користування ним відповідно до положень статті 1050 ЦК України та пункту 1.9.1. кредитного договору, змінило строк виконання зобов'язання, а тому звернувшись до суду із цим позовом 04 травня 2018 року, пропустило трирічний строк позовної давності, про наслідки застосування якої заявив відповідач, суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. При цьому суд вважав необґрунтованими посилання позивача на переривання строку позовної давності у зв'язку із відчуженням ОСОБА_3 спірної земельної ділянки відповідачам, підставно пославшись на положення статті 262 ЦК України, відповідно до якої заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності та правильно вказавши, що після набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки вони набули статусу іпотекодавця в уже існуючому зобов'язанні і така заміна сторони не зумовила переривання перебігу позовної давності. Крім того, посилання заявника на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права у зв'язку із неправильним, на його переконання, визначенням розміру судового збору, що мав бути сплачений відповідачами за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки вказане не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, а лише може бути підставою для ухвалення додаткового РІШЕННЯ: Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" залишити без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №201/270/19 провадження №61-6135св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., учасники справи: позивач -ОСОБА_2, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс", третя особа - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Інгосстрах", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року у складі колегії суддів:Макарова М. О., Деркач Н. М., Демченко Е. Л. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" (далі - ТОВ "Автокредит Плюс"), в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу та застосувати наслідки нікчемності правочину - стягнути набуті відповідачем від нього кошти в сумі 123 622,81 грн і витрати та зобов'язати відповідача прийняти автомобіль - предмет лізингу від позивача. Позовні вимоги мотивовані тим, що03 грудня 2015 року позивач уклав з відповідачем договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб "Gelly Maple SL" вартістю 156 000,00 грн. Відповідач запевнив, що такий автомобіль є в наявності, позивач підписав договір і сплатив аванс та решту всіх необхідних сум, всього 184 003,47 грн. Але потім позивач ретельніше вивчив підписаний договір лізингу і зрозумів, що відповідач діяв недобросовісно і фактично обманув його, не роз'яснивши всіх умов договору, не вказавши про додаткові умови і додатки до договору, не ознайомивши зі специфікацією і графіком платежів та інше. Дії відповідача були недобросовісні, несправедливі і такі, що порушують його права як споживача. Крім того, з вказаним автомобілем сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) і відповідач відмовився приймати участь у відшкодуванні шкоди. На подальші неодноразові звернення позивача до відповідача з питанням повернення йому вказаних коштів та повернення автомобіля отримано відмову. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Суд виходив з того, що у позовній заяві позивач ставив вимогу визнати недійсним договір, посилаючись на недодержання вимоги щодо його нотаріального оформлення. Проте грошові кошти, які сплачені лізингоодержувачем за користування предметом лізингу, не можуть бути стягнені з лізингодавця при застосуванні положень статті 216 ЦК України (наслідки недійсності правочину). У разі застосування двосторонньої реституції позивач повинен повернути автомобіль у тому стані, у якому він (автомобіль) був отриманий від відповідача у грудні 2015 року, а оскільки автомобіль має механічні пошкодження, то позивач має або відремонтувати автомобіль за власний кошт, перерахувати заборгованість у зв'язку з втратою товарного виду, або оцінити вартість такого відновленого ремонту. На момент скоєння ДТП (24 жовтня 2018 року) термін дії договору № NKHCPS-160W10A від 24 січня 2016 року скінчився, а тому позиція позивача про неодержання страхового відшкодування за цим договором і можливість отримати відповідачем страхового відшкодування за неіснуючим договором є помилковою. Крім того позивач звернувся до суду з позовом 11 січня 2019 року, а оспорюваний договір фінансового лізингу укладений 03 грудня 2015 року, тобто більше ніж через три роки - зі спливом позовної давності. Цивільним законодавством не передбачений прямий обов'язок нотаріально посвідчувати договір фінансового лізингу транспортного засобу, стороною якого є фізична особа, враховуючи презумпцію правомірності правочину. В зв'язку з цим укладений договір не можна вважати нікчемним відповідно до частини другої статті 215 ЦК України з урахуванням пропуску позовної давності. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей), а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування судом до них положень частини першої статті 1212 ЦК України, оскільки набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним. Грошові кошти, які становлять вартість предмету лізингу, у відповідності до договору перераховані позивачем відповідачу на виконання укладеного між ними договору фінансового лізингу, який на момент сплати грошових коштів вже був укладений та підписаний сторонами. Вказане підтверджує, що відповідач набув майно за існування достатніх правових підстав, а саме підписаного сторонами договору фінансового лізингу. Твердження позивача про те, що положення укладеного договору фінансового лізингу є несправедливими згідно зі статтею 18 Закону України "Про захист прав споживачів" спростовуються нормами чинного законодавства та матеріалами справи. Закон України "Про захист прав споживачів" не регулює правовідносини у сфері укладання, виконання, розірвання договорів фінансового лізингу, вказані правовідносини регулюються нормами спеціального закону, яким в даному випадку є Закон України "Про фінансовий лізинг". Згідно укладеного між сторонами договору лізингоодержувач заявляє, що отримав усі конкретно викладені пояснення від представника ТОВ "Автокредит Плюс", що стосуються змісту даного договору та додатків до нього, проінформований про всі можливі витрати і ризики у зв'язку із укладенням та виконанням даного договору. Клієнт своїм підписом засвідчує факт ознайомлення та згоду з умовами договору, підтверджує свої права та обов'язки за договором, підтверджує здатність набувати прав та обов'язків за договором, умови договору йому зрозумілі та він вважає їх справедливими по відношенню до себе. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року рішеннясуду першої інстанції скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_2 до ТОВ "Автокредит Плюс" про визнання договору лізингу недійсним, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення грошових коштів задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 03 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ "Автокредит Плюс". Стягнено з ТОВ "Автокредит Плюс" на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 105 190,56 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнено з ТОВ "Автокредит Плюс" на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 921 грн. Апеляційний суд виходив з того, що договір фінансового лізингу між сторонами у письмовій формі з узгодженням усіх істотних умов не укладався, відсутнє і нотаріальне посвідчення вказаного правочину, яке є обов'язковим для договорів, що містять елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу. Таким чином слід визнати недійсним договір фінансового лізингу від 03 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 і ТОВ "Автокредит Плюс". При укладенні оспорюваного договору фінансового лізингу допущено порушення статті 799 ЦК України щодо обов'язкового нотаріального посвідчення, тому апеляційний суд зробив висновок, що такий договір є нікчемним і слід застосовувати до нього наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з відповідача на користь позивача коштів, сплачених на виконання такого договору. ОСОБА_2 згідно врегульованого Додатком №2 графіком щомісяця сплачував платежі за користування предметом лізингу. Тому на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сума у розмірі 105 190,56 грн, яка складається з 95 265,25 грн сплачених коштів за договором, 37,26 грн пені та 9 888,05 грн коштів на погашення комісії. Сума 18 432,25 грн прихованої комісії нічим не підтверджена Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до ТОВ "Автокредит Плюс" про визнання договору лізингу недійсним та стягнення коштів, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. Аргументи учасників справи У квітні 2021 року ТОВ "Автокредит Плюс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволення позовних вимог про визнання правочину недійсним. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано частину першу статті 1212 Цивільного кодексу України. Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про застосування частини першої статті 1212 ЦК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16 (провадження №14-77цс18), постановах Верховного суду від 03 жовтня 2018 року у справі №288/383/15-ц, Верховного Суду від 03 лютого 2021 року по справі №750/1163/20. Апеляційний суд неправильно застосував частину третю статті 261 ЦК України щодо пропуску позовної давності у справах за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину. Суд апеляційної інстанції на взяв до уваги висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 20 травня 2020 року у справі №367/836/18 (провадження №61-20963св19), від 21 червня 2018 року у справі №333/2051/16-ц (провадження №61-9354св18), від 18 березня 2020 року у справі №755/612/16-ц (провадження №61-14687св19), в яких вказано, що перебіг позовної давності у справах за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається виключно з моменту початку виконання нікчемного правочину. Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, №36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року). Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 20 травня 2020 року у справі №367/836/18 (провадження №61-20963св19), у постановах від 21 червня 2018 року у справі №333/2051/16-ц (провадження №61-9354св18), від 18 березня 2020 року у справі №755/612/16-ц (провадження №61-14687св19). Апеляційний суд не звернув увагу на заяву відповідача про пропуск позовної давності та не обґрунтував причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності. Початок перебігу позовної давності рахується з дня початку виконання нікчемного договору, а саме з 03 грудня 2015 року - дата підписання договір та сплата авансу у розмірі 56 200,00 грн. Позивач звернувся до суду 28 грудня 2018 року без обґрунтування причини пропуску позовної давності та заявою про поновлення пропущеного строку. Рішення суду апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до ТОВ "Автокредит Плюс" про визнання договору лізингу недійсним та стягнення грошових коштів, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16; у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №288/383/15-ц, від 03 лютого 2021 року у справі №750/1163/20, від 20 травня 2020 року у справі №367/836/18, від 21 червня 2018 року у справі №333/2051/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі №755/612/16-ц). Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини, встановлені судами 03 грудня 2015 року ОСОБА_2 підписав заяву про приєднання до публічного договору № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу, надану ТОВ "Автокредит Плюс". У бланку вказаної заяви зазначено, що публічний договір № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу розміщений на офіційному веб-сайті Компанії www. planetavto. com. ua, зазначено, що в разі потреби він може з ним ознайомитися за вказаною адресою на офіційному веб-сайті відповідача. У пункті 14.1.2 заяви про приєднання строк лізингу встановлений у 60 місяців з моменту підписання додатку 2, яким передбачено графік лізингових платежів. Пунктом 14.1.3 заяви про приєднання передбачено, що лізингові платежі сплачуються щомісяця та включають платіж з відшкодування частини вартості предмету лізингу у розмірі згідно з додатком 2, якщо інше не зазначено в публічному договорі; відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно з додатком 2, якщо інше не зазначено в публічному договорі; комісія за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу в розмірі згідно з додатком 2, якщо інше не передбачено в публічному договорі. Пунктом 14.1.7 заяви про приєднання встановлено, що після прийняття відповідачем рішення про надання фінансового лізингу позивач вносить аванс у розмірі 56 200,00 грн на транзитний рахунок, вказаний в пункті 14.1.5 договору ( №290940570221048). Згідно з пунктом 14.3 заяви про приєднання позивач щомісяця в період оплати сплачує відповідачу платіж в розмірі 3 880,00 грн та відшкодовує відповідачу всі його витрати, пов'язані із виконанням договором, які виникли протягом місяця, який передує поточному місяцю. Укладений сторонами договір про надання фінансового лізингу нотаріально не посвідчувався. Згідно додатку №2 до договору зазначено детальний розпис згідно графіку обов'язкових щомісячних лізингових платежів, які складаються з відшкодування частини вартості предмету лізингу, відсотків за користування предметом лізингу (що складає 24% на рік), комісії за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу. Згідно довідки, щодо розрахунку собівартості послуг з користування автомобілем за 41 місяць (з 01 лютого 2016 року по 01 червня 2019 року) за користування автомобілем позивач мав сплатити на користь ТОВ "Автокредит Плюс" 66 475,24 грн. Загальна сума грошових коштів за користування автомобілем, вираховується шляхом складання щомісячних платежів за користування, які зазначені в розділі "Плата за користування предметом лізингу". 24 січня 2016 року позивач підписав специфікацію та акт приймання-передачі автомобіля (Додаток №1) та отримав в лізинг автомобіль Gelly Maple SL 2011 року випуску, седан/ліфтбек, номер кузову НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, вартістю 156 000 грн. В період з 24 січня 2016 року по 20 грудня 2018 року позивачем сплачено відповідачу всього 184 003,47 грн на погашення лізингових платежів. При цьому позивачем сплачено в рахунок вартості предмета лізингу 95 265,25 грн, 37,26 грн пені, 9 888,05 грн на погашення комісії за проведення щомісячного моніторингу та 60 380,66 грн на погашення відсотків за користування предметом лізингу, а всього 165 571,22 грн. Різницю сум позивач вважає прихованою комісією, яка не відображена в жодному документі (184 003,47 - 165 571,22 = 18 432,25 грн). 24 жовтня 2018 року біля 06 години 50 хвилин невстановленим автомобілем вчинено ДТП та пошкоджено автомобіль Gelly Maple SL, переданий у лізинг. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України). Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України "Про фінансовий лізинг". Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). У частині другій статті 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі статтею 628 ЦК України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Виходячи з аналізу норм чинного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. При цьому договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 799 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемнимє той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. У справі, що переглядається, суди встановили, що при укладенні оспорюваного договору фінансового лізингу недодержано статті 799 ЦК України щодо обов'язкового нотаріального посвідчення, тому такий договір є нікчемним. За таких обставин апеляційний суд зробив помилковий висновок про задоволення позовної вимоги про визнання договору фінансового лізингу недійсним. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі №761/19875/15 (провадження №61-15898св20) зроблено висновок, що "перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. За таких обставин, застосування наслідків спливу строку позовної давності можливе за умови наявності порушеного права позивача, тобто обґрунтованості позовних вимог". Тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання договору фінансового лізингу недійсним, проте помилися з мотивами такої відмови, зробивши суперечливі висновки як про відсутність підставі недійсності договору, так і про сплив позовної давності. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі №554/10131/18 (провадження №61-13150св20) зроблено висновок, що "договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання позивачем, як лізингодавцем, лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж. У частині положень щодо надання об'єкта лізингу у користування на правовідносини, зокрема щодо оплати за це, поширює свою дію параграф 5 "Найм (оренда) транспортного засобу" глави 58 "Найм (оренда) " ЦК України, що узгоджується з положеннями Закону України "Про фінансовий лізинг". [...] У справі, яка переглядається, судами установлено, що ОСОБА_1 перерахувала банку 690 734,32 грн, зокрема, щомісяця сплачувала платежі за користування предметом лізингу згідно з графіком сплати лізингових платежів, до складу якого входило: відшкодування частини вартості предмета лізингу, винагорода за користування предметом лізингу, винагорода за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу, страхування предмету лізингу, загальний лізинговий платіж. [...] Під час нового розгляду суд апеляційної інстанції установив, що ОСОБА_1 користувалась автомобілем марки "Toyota", модель "RAV4", у період з 23 грудня 2015 року до 07 липня 2018 року (до моменту ДТП, коли предмет лізінгу було повністю знищено та вартість його відновлювального ремонту перевищує ринкову вартість КТЗ), сума винагороди за який становить 150 295,97 грн. Установивши, що позивач сплатила банку 690 734,32 грн за користування предметом лізингу, та взявши до уваги час користування автомобілем, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ПАТ "Акцент-Банк" на користь ОСОБА_1 сплачених за договором фінансового лізингу коштів у розмірі 540 438,35 грн (690 734,32 грн - 150 295,97 грн)". У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною третьою статті 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналіз матеріалів свідчить, що згідно із заявою про приєднання до публічного договору від 03 грудня 2015 року до структури щомісячних лізингових платежів входить: платіж по відшкодуванню частини вартості предмету лізингу, відсотки за користування предметом лізингу, комісія за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу (а. с. 6). Встановивши, що вказаний договір є нікчемним, апеляційний суд правильно застосував до нього наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з відповідача на користь позивача коштів, сплачених на виконання такого договору у сумі 105 190, 56 грн, яка складається з: 95 265,25 грн сплачених коштів за договором, 37,26 грн пені та 9 888,05 грн коштів на погашення вказаної комісії, проте помилково послався на те, що зазначені суми підлягають стягненнюяк збитки позивача. Разом з тим, відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року у справі №367/836/18, (провадження №61-20963св19) вказано, що "апеляційний суд, дійшовши висновку про нікчемність укладеного між сторонами 20 квітня 2013 року попереднього договору, враховуючи вказані норми матеріального права, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, правильно вважав, що перебіг позовної давності за вимогами про повернення отриманих відповідачем коштів за цим правочином розпочався з 20 квітня 2013 року, тобто з моменту, коли покупець передав, а продавець прийняв грошові кошти в сумі 65 877,00 грн". Аналогічні висновки щодо застосування частини третьої статті 261 ЦК України викладено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі №755/612/16-ц (провадження №61-17497св18), Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року у справі №333/2051/16-ц (провадження №61-9354св18). Аналіз матеріалів справи свідчить, що відповідно до специфікації та акта приймання-передачі предмет лізингу позивач прийняв автомобіль і вніс перший платіж по договору від 03 грудня 2015 року - 24 січня 2016 року (а. с. 7, 9). Позовну заяву ОСОБА_2 подав до суду засобами поштового зв'язку 28 грудня 2018 року (а. с. 34), тобто позовна давність ним не пропущена. Тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судом спливу позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі №554/10131/18 (провадження №61-13150св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі №761/19875/15 (провадження №61-15898св20), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги про визнання договору лізингу недійсним скасувати; рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання договору лізингу недійсним та постанову апеляційного суду в частині стягнення коштів змінити в мотивувальній частині. Щодо судових витрат Згідно з частинами десятою, тринадцятою статті 141 ЦПК України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню частково, то сплачений сторонами судовий збір при зверненні до суду позовом, апеляційною та касаційною скаргами підлягає перерозподілу пропорційно задоволеним вимогам. За подання позовної заяви позивач сплатив 2 004,64 грн (1 236,24 грн + 768,40 грн) судового збору (а. с. 5, 42). За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив 1 854,35 грн (а. с. 210), проте мав сплатити 2 730,45 грн. (768, 40 грн + 1 051, 90 грн) * 150%)). За подання касаційної скарги ТОВ "Автокредит Плюс" сплатив 3 640, 60 грн судового збору. Тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в частині задоволених майнових вимог у сумі 2629,75 грн (1051,90 грн + 1577,85 грн), з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги (в частині немайнової вимоги) у розмірі 1 536,80 грн. Різниця судових витрат, що підлягає сплаті сторонами, становить 1 092,95 грн на користь позивача. Недоплачену суму судового збору в розмірі 876,10 грн. у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції належить стягнути з позивача в дохід держави. Керуючись статтями 141, 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" про визнання договору лізингу недійсним та стягнення судового збору скасувати. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" про визнання договору лізингу недійсним змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" про стягнення коштів змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Автокредит Плюс" на користь ОСОБА_2 частину судових витрат на сплату судового збору в сумі 1 092,95 грн. Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави 876,10 грнсудового збору. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2021 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 квітня 2021 року м. Київ справа №301/358/20 провадження №61-17825св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: заявник - товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп", заінтересована особа - Ужгородський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області (далі - Ужгородський МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Кондор Р. Ю., Мацунич М. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст заяви У лютому 2020 року товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" (далі - ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп ") звернулось до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження - стягувача з публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль ") на його правонаступника - ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп". Заява мотивована тим, що 14 червня 2010 року Іршавський районний суд Закарпатської області ухвалив рішення у справі №2-694/2010, яким задовольнив позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_1 та стягнув з останнього на користь банку заборгованість за кредитним договором №014/5409/74/26058 від 25 травня 2006 року в розмірі 311 085, 39 грн, звернувши стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв. м, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". 27 червня 2019 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та акціонерним товариством "ОКСІ БАНК" (далі - АТ "ОКСІ БАНК ") укладений договір відступлення права вимоги №114/2-11, а 02 липня 2019 року - договір відступлення прав за договором іпотеки, за умовами яких первісний кредитор передав (відступив), а АТ "ОКСІ БАНК" прийняв всі права вимоги до боржників за кредитними договорами та договорами забезпечення (іпотеки), у тому числі й до ОСОБА_1 27 червня 2019 року відповідно до договору про відступлення прав вимоги АТ "ОКСІ БАНК" передало, а ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" прийняло усі права вимоги до боржників за кредитним портфелем, у тому числі до ОСОБА_1. Також до ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" перейшли права, які забезпечують зобов'язання боржника за основним договором, а саме: за договором іпотеки від 30 травня 2006 року, укладеним між АТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, про що між АТ "ОКСІ БАНК" та ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" укладений окремий правочин - договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 02 липня 2019 року. Посилаючись на те, що ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" набуло статус нового кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до ОСОБА_1 за кредитним договором від 25 травня 2006 року та права іпотекодержателя за договором іпотеки від 30 травня 2006 року, заявник просив задовольнити заяву. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Іршавського районного суду від 25 лютого 2020 року в задоволенні заяви ТзОВ "ФК "Укрфінанс Груп" про заміну сторони виконавчого провадження по цивільній справі відмовлено. Ухвала суду мотивована тим, що заявник не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він набув статусу нового кредитора та отримав право грошової вимоги по відношенню до ОСОБА_1 за кредитним договором №014/5409/74/26058 від 25 травня 2006 року та договором іпотеки від 30 травня 2006 року. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" задоволено, ухвалу Іршавського районного суду Закарпатської області від 25 лютого 2020 року скасовано. Заяву ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" задоволено. Замінено сторону стягувача з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на його правонаступника ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" за виконавчим листом №2-694/2010 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованості за кредитним договором №014/5409/74/26058 від 25 травня 2006 року в розмірі 311 085, 39 грн, звернувши стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв. м, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки № б/н від 30 травня 2006 року) ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до договору відступлення права вимоги від 27 червня 2019 року ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" набуло статус нового кредитора та отримало право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №014/5409/74/26058 від 25 травня 2006 року та права іпотекодержателя за договором іпотеки від 30 травня 2006 року, які були укладені між первісним кредитором та боржником. На підтвердження вказаного заявник надав належні та допустимі докази. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду і закрити провадження у справі. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до пункту третього частини першої статті 255 ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю, оскільки ухвалою Іршавського районного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2119 року в задоволенні заяви ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп", заінтересована особа - Ужгородський МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області, про заміну сторони виконавчого провадження та видачу дублікату виконавчого документа, вже було відмовлено. Апеляційний суд не застосовував до спірних правовідносин положення підпункту 3 пункту 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", відповідно до якого кредитна установа не має права відступити (відчужити) на користь (у власність) іншої особи свої права вимоги до позичальників за кредитами, забезпеченням за якими виступає майно/майнові права, зазначені у підпункті 1 цього пункту. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів У січні 2021 року ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін. Відзив мотивований тим, що боржник зловживає процесуальним правом, має намір уникнути виконання зобов'язань перед новим кредитором та не виконувати судові РІШЕННЯ: Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У грудні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 14 червня 2010 року в справі №2-694/2010 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором №014/5409/74/26058 від 25 травня 2006 року в розмірі 311 085, 39 грн, звернувши стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49, 40 кв. м, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки № б/н від 30 травня 2006 року) ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". 06 липня 2010 року Іршавський районний суд Закарпатської області видав виконавчий лист №2-694/2010, в якому стороною виконавчого провадження стягувачем зазначено ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". Постановою державного виконавця Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області Беляковим М. І. від 28 вересня 2017 року повернуто виконавчий документ стягувачу у виконавчому провадженні №52375229 та роз'яснено, що такий може бути повторно пред'явлений до виконання протягом строків, встановлених Законом України "Про виконавче провадження". 27 червня 2019 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "ОКСІ БАНК" укладений договір відступлення права вимоги №114/2-11, а 02 липня 2019 року - договір відступлення прав за договором іпотеки, за умовами яких первісний кредитор передав (відступив), а АТ "ОКСІ БАНК" прийняв всі права вимоги до боржників за кредитними договорами та договорами забезпечення (іпотеки), у тому числі й до ОСОБА_1 27 червня 2019 року між АТ "ОКСІ БАНК" та ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" укладений договір відступлення права вимоги, а 02 липня 2019 року - договір відступлення прав за договором іпотеки, за умовами яких первісний кредитор передав (відступив), а ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" прийняв всі права вимоги до боржників за кредитними договорами та договорами забезпечення (іпотеки), у тому числі й до ОСОБА_1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Судові рішення відповідно до статті 124 Конституції України є обов'язковими до виконання на всій території України. Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України, визначено, що підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини першої, другої статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. Відповідно до вимог частини другої статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання РІШЕННЯ: За змістом частини п'ятої статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив. Заміна сторони виконавчого провадження правонаступником, тобто здійснення процесуального правонаступництва після набрання судовим рішенням законної сили, полягає в поширенні на правонаступників законної сили судового рішення. При цьому на правонаступників законна сила судового рішення поширюється усіма своїми правовими наслідками - незмінністю, неспростовністю, виключністю, преюдиційністю, виконуваністю. Підставою для заміни сторони виконавчого провадження, тобто процесуального правонаступництва на стадії виконання рішення суду, є наступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов'язків вибулої сторони в цих правовідносинах. При вирішенні питання про заміну сторони у виконавчому провадженні необхідно встановити факт вибуття сторони виконавчого провадження та переходу до особи матеріальних прав і обов'язків вибулої сторони. Тобто, процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні - це заміна на будь-якій стадії виконавчого провадження стягувача або боржника іншою особою у зв'язку з її вибуттям, тобто підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва є настання певних обставин, які мають юридичне значення і в результаті яких виникають цивільні права та обов'язки або пряма вказівка акту цивільного законодавства, що не залежить від умов та порядку здійснення виконавчого провадження органами і посадовими особами. При вирішенні питання про заміну сторони у виконавчому провадженні суд перевіряє наявність правонаступництва у матеріальних відносинах. У постанові від 16 лютого 2021 року в справі №911/3411/14 (провадження №12-39гс20) Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком, викладеним Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27 листопада 2019 року у справі №496/2685/13-ц про те, що заміна сторони правонаступником можлива і після закриття виконавчого провадження у зв'язку з його виконанням. Питання процесуального правонаступництва у всіх випадках вирішується судом, який при вирішенні цього питання повинен дослідити по суті обставини правонаступництва та не може обмежитися встановленням формальних умов застосування відповідного припису. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, досліджуючи обставини правонаступництва, та надані заявником належні та допустимі докази на їх підтвердження (договір відступлення права вимоги від 27 червня 2019 року №114/2-11 та договір відступлення прав за договором іпотеки від 02 липня 2019 року, укладений між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "ОКСІ БАНК", а також договір про відступлення права вимоги від 27 червня 2019 року та договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 02 липня 2019 року, укладений між АТ "ОКСІ Банк" та ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп "), дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для заміни стягувача ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на його правонаступника ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" за виконавчим листомпо відношенню до боржника ОСОБА_1. Посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на ухвалу Іршавського районного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2019 року, якою відмовлено в задоволенні заяви ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп", заінтересована особа - Ужгородський МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області, про заміну сторони виконавчого провадження та видачу дубліката виконавчого документа не заслуговують на увагу, оскільки суд констатував, що твердження заявника про можливу втрату виконавчого листа є надуманим, бездоказовим та таким, що виключають можливість видачі дубліката з підстав, визначених заявником у заяві. Таким чином, обставини та підстави, на які заявник посилається у цій заяві, не є тотожними. Доводи касаційної скарги з посиланням на положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", відповідно до яких кредитна установа не має права відступити (відчужити) на користь (у власність) іншої особи свої права вимоги до позичальників за кредитами, забезпеченням за якими виступає майно/майнові права, зазначені у підпункті 1 цього пункту, є безпідставними з огляду на наступне. У справі, яка переглядається, предметом розгляду є заява про заміну сторони виконавчого провадження. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року в справі №916/2286/16 (провадження №12-199гс19) зазначено, що, розглядаючи зазначену заяву про заміну сторони виконавчого провадження, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни. Задоволення заяви про заміну сторони правонаступником у виконавчому провадженні на стадії виконання судового рішення або відмова у такому задоволенні, здійснюється судом відповідно до норм матеріального і процесуального права, які не передбачають право суду надавати на цій стадії оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності (стаття 204 Цивільного кодексу України). Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили, що договори про відступлення прав вимоги від 27 червня 2019 року оспорюються або визнанні у встановленому порядку недійсними, Верховний Суд позбавлений можливості на стадії касаційного перегляду судових рішень, ухвалених за результатами розгляду заяви про заміну сторони виконавчого провадження, надавати оцінку таким договорам на предмет їхньої відповідності Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження апеляційного суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами попередніх інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду- без змін. Оскільки ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року зупинено дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому дія вказаного судового рішення підлягає поновленню. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року залишити без змін. Поновити дію постанови Закарпатського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №465/6661/16-ц провадження №61-4125св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: заявник (стягувач) - ОСОБА_1, суб'єкт оскарження - державний виконавець Залізничного районного відділу Державної виконавчої служби міста Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області Тарабан Олена Олександрівна, заінтересована особа (боржник) - державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" на ухвали Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року у складі судді Ванівського Ю. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П., а також касаційну скаргу Залізничного відділу державної виконавчої служби у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на ухвали Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргами на дії державного виконавця Залізничного районного відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області Тарабан О. О. (далі - державний виконавець Залізничного РВ ДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О.) про визнання неправомірними постанов державного виконавця від 22 листопада 2019 року та від 25 жовтня 2019 року про закінчення виконавчого провадження. Скарги обґрунтовані тим, що рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 грудня 2018 року, яке набрало законної сили 02 вересня 2019 року після перегляду його Львівським апеляційним судом, її поновлено на посаді першого заступника генерального директора державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" (далі - ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького"). На виконання рішення суду Франківським районним судом видано виконавчий лист №465/6661/16-ц, Залізничним ВДВС м. Львова відкрито виконавчі провадження №60395873 та №57821728 щодо поновлення її на роботі на посаду першого заступника генерального директора боржника та виконавчі провадження №60396158 та №57821669 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Наказом ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" від 16 жовтня 2019 року №1014-о "Про поновлення на роботі ОСОБА_1, згідно рішення суду" її поновлено на позаштатну посаду, що суттєво впливає на її заробітну плату, яка суттєво зменшилася. Постановами державного виконавця Залізничного РВ ДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. від 25 жовтня 2019 року та від 22 листопада 2019 року закінчено виконавчі провадження щодо поновлення її на роботі. ОСОБА_1 стверджувала, що у державного виконавця не було підстав для винесення постанов про закінчення виконавчого провадження, оскільки її поновлено не на попередній посаді, передбаченій штатним розписом, а на позаштатній посаді, що не можна вважати виконанням рішення суду. Зазначала, що фактично її не було допущено до виконання посадових обов'язків та не було забезпечено робочим місцем. Вважала таке поновлення на роботі формальним. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати постанови державного виконавця Залізничного РВДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. від 25 жовтня 2019 року та від 22 листопада 2019 року неправомірними та скасувати їх. Короткий зміст ухвал суду першої інстанції Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано постанову державного виконавця Залізничного РВ ДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. від 25 жовтня 2019 року про закінчення виконавчого провадження щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі. Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано постанову державного виконавця Залізничного РВ ДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. від 22 листопада 2019 року про закінчення виконавчого провадження щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі з 07 листопада 2016 року. Ухвали суду першої інстанції мотивовано тим, що державний виконавець неправомірно закрив виконавче провадження, оскільки ОСОБА_1 було поновлено на посаду, яка поза межами штатного обліку, що в свою чергу є неналежним виконанням рішення суду. У свою чергу, державний виконавець не перевірив належним чином виконання рішення суду та дійшов до передчасного висновку щодо закриття виконавчого провадження. Щодо тверджень ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" про скорочення посади першого заступника генерального директора аеропорту, то суд вважав, що така підстава не давала права останнім поновляти на роботу ОСОБА_1 поза межами штату. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційні скарги ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" та Залізничного ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) залишено без задоволення. Ухвали Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків. Робочим місцем ОСОБА_1 визначено службове технічне приміщення площею 4.0 кв. м (колишня каса), яке, як вбачається з пояснень ОСОБА_1, долучених до матеріалів скарг фотографій, потребує ремонту, є непридатним для виконання ОСОБА_1 покладених на неї службових обов'язків, у ньому відсутні меблі, засоби зв'язку, інше, необхідне для виконання ОСОБА_1 обов'язків першого заступника генерального директора, що доводить те, що роботодавець не створив належних умов праці, за яких ОСОБА_1 могла би виконувати покладені на неї обов'язки у порядку, що мав місце до її звільнення. Крім цього, судом безспірно встановлено, що ОСОБА_1 поновлена на позаштатну посаду першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Д. Галицького", що суттєво впливає на розмір посадового окладу, що становить 21 750,00 грн, в той час як посадовий оклад заступника генерального директора цього ж підприємства становить 46 137,00 грн, погіршує її трудові та соціальні права, її матеріальне забезпечення. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що фактичного допуску ОСОБА_1 до виконання попередніх обов'язків з наданням відповідного робочого місця, збереження заробітної плати, створення належних умов праці, які були до її незаконного звільнення, не відбулося, а відтак у державного виконавця не було достатніх підстав вважати виконаним рішення судів про поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького". Отже, всупереч Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець не перевірив належним чином виконання ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" рішення суду, не врахував неповне виконання роботодавцем рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді, а саме, в частині її фактичного допуску до роботи, надання ОСОБА_1 саме цієї роботи, яку вона виконувала до незаконного звільнення, надання їй можливості виконувати ті обов'язки, які вона виконувала до незаконного звільнення, створення належних умов праці, у зв'язку з чим помилково дійшов до передчасного висновку про виконання рішення судів про поновлення ОСОБА_1 на посаді та про прийняття постанов про закінчення виконавчих проваджень. Короткий зміст вимог касаційних скарг та їхні доводи У березні 2021 року до Верховного Суду надійшли касаційні скарги ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" на ухвали Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, у яких заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні скарг ОСОБА_1 на дії державного виконавця Залізничного РВ ДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. про скасування постанови державного виконавця від 22 листопада 2019 року про закінчення виконавчого провадження та від 25 жовтня 2019 року про закінчення виконавчого провадження щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі. Підставою касаційного оскарження ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" вказує на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі №303/5161/19, від 28 березня 2019 року у справі №755/3495/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №243/2748/16-ц. Касаційні скарги мотивовано тим, що судом першої інстанції не було дотримано вимог статті 450 ЦПК України, а саме - не повідомлено боржника про дату, час і місце розгляду скарги. Частина друга статті 65 Закону України "Про виконавче провадження" містить вичерпний перелік підстав для закінчення виконавчого провадження про поновлення працівника на роботі. Заявник вказує, що НАКАЗ: від 16 жовтня 2019 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі є наказом про допуск останньої до роботи. Із зазначеним наказом ОСОБА_1 була ознайомлення у перший робочий день та на виконання цього наказу її було допущено на територію підприємства, що є режимним об'єктом. Щодо неналежних умов по організації робочого місця ОСОБА_1, то заявник зазначає, що у зазначеному кабінеті крім неї працював інший працівник - ОСОБА_2, що свідчить про придатність кабінету для розміщення робочого місця. Посада першого заступника генерального директора скорочена в 2016 році на підставі наказу "Про скорочення штату працівників ДП "Міжнародного аеропорту "Львів" ім. Д. Галицького" від 18 липня 2016 року №311. Зазначений наказ при розгляді трудового спору у справі №465/6661/16-ц судом не скасовано, порушення процедури скорочення посади першого заступника генерального директора судом не встановлено. При розгляді того спору судом визнано незаконним наказ від 31 жовтня 2016 року №786-0 про звільнення з роботи ОСОБА_1 згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України. Звільнення ОСОБА_1 визнано судом незаконним з підстав порушення статті 49-2 КЗпП України, а саме: працівнику не запропоновано всіх наявних вакантних посад на підприємстві. Тому поновлення на роботі ОСОБА_1 відбулося на посаду, яка не перебуває в обліковому складі (поза штатом), оскільки така була скорочена в 2016 році. У квітні 2021 року Залізничним ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) було подано касаційну скаргу до Верховного Суду на ухвали Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1. Підставою касаційного оскарження Залізничне ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Залізничне ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) вказує на те, що справу було розглянуто судом першої інстанції за відсутності Залізничного ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення не містять жодних обґрунтувань того, які саме норми Закону України "Про виконавче провадження" порушив державний виконавець при винесенні постанов про закінчення виконавчого провадження. Представником боржника листом від 18 жовтня 2019 року повідомлено про те, що поновлення на роботі ОСОБА_1 відбулося 16 жовтня 2019 року та долучено копію наказу від 16 жовтня 2019 року №1014-о "Про поновлення на роботі ОСОБА_1 згідно рішення суду". Враховуючи викладене, на підставі пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" 25 жовтня 2019 року державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. З дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача - правових підстав для вчинення інших дій, окрім як тих, що передбачені частиною другою статті 65 Закону України "Про виконавче провадження" та пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", а саме закінчення виконавчого провадження, у державного виконавця не було, оскільки вказані вище положення Закону містять імперативні норми щодо обов'язку державного виконавця винести постанову про закінчення виконавчого провадження. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 14 травня 2021 року та від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції. У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Залізничного РВ ДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. призначено до судового розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційні скарги ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького", у якому вона просила прийняти відзив до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2018 року, яке набрало законної сили 02 вересня 2019 року після його перегляду Львівським апеляційним судом у справі №465/6661/16-ц, поновлено ОСОБА_1 з 07 листопада 2016 року на посаді першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького", стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2016 року по 14 листопада 2018 року в сумі 658 449,00 грн та моральну шкоду в сумі 5 000,00 грн. 03 грудня 2018 року державний виконавець Залізничного ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. винесла дві постанови про відкриття виконавчого провадження: ВП №57821728 щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького", і ВП №57821669 щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Постановою державного виконавця Тарабан О. О. від 25 жовтня 2019 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Франківським районним судом м. Львова на виконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника генерального директора, закінчене, підставою для закінчення виконавчого провадження був наказ ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" від 16 жовтня 2019 року №1014-0, про що повідомлено державного виконавця заявою боржника від 18 жовтня 2019 року. Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що 24 жовтня 2019 року державний виконавець Залізничного ВДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області Тарабан О. О. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження: ВП №60395873 щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаду першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького". Постановою державного виконавця Тарабан О. О. від 22 листопада 2019 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №456/6661/16-ц, виданого Львівським апеляційним судом 22 жовтня 2019 року на виконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького", закінчене. Як зазначено у зазначеній постанові, державним виконавцем встановлено, що листами від 04 листопада 2019 року та 14 листопада 2019 року (вх. №15056/15.2-13 від 07 листопада 2019 року та 15774/15.2-13 від 20 листопада 2019 року) представником боржника повідомлено, що наказом від 16 жовтня 2019 року №1014-0 ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" з 07 листопада 2016 року та долучено копію наказу; надано копію трудової книжки ОСОБА_1 із записом від 16 жовтня 2019 року №29 про поновлення ОСОБА_1 на роботі за рішенням суду на посаді першого заступника генерального директора з 07 листопада 2016 року (наказ від 16 жовтня 2019 року №1014-о). В обґрунтування своїх висновків про наявність підстав для закінчення виконавчих проваджень державний виконавець посилався на положення частини другої статті 65 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якої рішення про поновлення на роботі вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційні скарги ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" та Залізничного ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) задоволенню не підлягають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов'язками, які мали місце до звільнення. Обов'язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов'язків. Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника. Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17 (провадження №61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття "поновлення на роботі", як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України "Про виконавче провадження". Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків". Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 17 червня 2020 року у справі №521/1892/18 (провадження №61-39740св18). Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Згідно із частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Як встановлено судами у цій справі, з пояснень представника ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького", пояснень ОСОБА_1, долученого до скарги акту, вбачається, що робочим місцем ОСОБА_1 визначено службове технічне приміщення площею 4,0 кв. м (колишня каса), яке, як вбачається з пояснень ОСОБА_1, долучених до матеріалів скарг фотографій, потребує ремонту, є непридатним для виконання ОСОБА_1 покладених на неї службових обов'язків, у ньому відсутні меблі, засоби зв'язку, інше, необхідне для виконання ОСОБА_1 обов'язків першого заступника генерального директора, що доводить підставність тверджень ОСОБА_1 про те, що роботодавець не створив належних умов праці, за яких вона могла би виконувати покладені на неї обов'язки у порядку, що мав місце до її звільнення. Крім цього, судом встановлено, що ОСОБА_1 поновлена на позаштатну посаду першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького", що суттєво впливає на розмір посадового окладу, що становить 21 750,00 грн, в той час як посадовий оклад заступника генерального директора цього ж підприємства становить 46 137,00 грн, погіршує її трудові та соціальні права, її матеріальне забезпечення, оскільки до звільнення ОСОБА_1 займала штатну посаду першого заступника генерального директора, і відповідно отримувала значно більший розмір заробітної плати у вигляді посадового окладу, надбавок, доплат, премій, визначених колективним договором, мала певні соціальні гарантії. Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що фактичного допуску ОСОБА_1 до виконання попередніх обов'язків з наданням відповідного робочого місця, збереження заробітної плати, створення належних умов праці, які були до її незаконного звільнення, не відбулося, а відтак у державного виконавця не було достатніх підстав вважати виконаним рішення судів про поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького. Встановлено, що функціональні обов'язки, які покладаються на ОСОБА_3, як першого заступника генерального директора ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" після видання наказу про поновлення, до її відома не доводилися; їй, як першому заступнику генерального директора, жодні доручення, пов'язані з виконанням трудових обов'язків, керівництвом не надавалися. Враховуючи встановлені у справі обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що всупереч Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець не перевірив належним чином виконання ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" рішення суду, не врахував неповне виконання роботодавцем рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді, а саме, в частині її фактичного допуску до роботи, надання ОСОБА_1 саме цієї роботи, яку вона виконувала до незаконного звільнення, надання їй можливості виконувати ті обов'язки, які вона виконувала до незаконного звільнення, створення належних умов праці, у зв'язку з чим помилково дійшов до передчасного висновку про виконання рішення судів про поновлення ОСОБА_1 на посаді та про прийняття постанов про закінчення виконавчих проваджень. Доводи касаційних скарг ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" про те, що посада першого заступника генерального директора скорочена в 2016 році, тому ОСОБА_1 було поновлено на посаді, яка не перебуває в обліковому складі (поза штатом), є необґрунтованими, оскільки як зазначено у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18) у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником. Посилання касаційних скарг ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" ім. Д. Галицького" та Залізничного ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про неповідомлення їх про належним чином судом першої інстанції про дату, час і місце судового засідання колегія суддів відхиляє з огляду на те таке. Питання про те, чи призвело те чи інше процесуальне порушення до неправильного вирішення справи в кожному конкретному випадку вирішує суд апеляційної інстанції. Одне й те ж процесуальне порушення залежно від обставин справи може тягнути різні процесуальні наслідки і не завжди призводить до скасування чи зміни рішення. Допущені судом першої інстанції при розгляді справи процесуальні порушення, якщо вони були усунуті апеляційним судом та не призвели до неправильного вирішення справи, не є підставою для скасування чи зміни РІШЕННЯ: З огляду на викладене в цьому конкретному випадку Верховний Суд не вбачає підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду з огляду на те, що цим судом належним чином забезпечено суб'єкту оскарження та заінтересованій особі можливість реалізувати всі свої процесуальні права, розглянуто їхні апеляційні скарги по суті та спростовано наведені в ній доводи. Направлення цієї справи на новий апеляційний розгляд лише задля того, щоб суд апеляційної інстанції скасував ухвали суду першої інстанції та ухвалив аналогічне рішення про скасування оскаржуваних постанов державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, призведе до надмірного формалізму і не сприятиме правовій визначеності. Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для її задоволення скарги. Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" та Залізничного відділу державної виконавчої служби у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) залишити без задоволення. Ухвали Франківського районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №181/257/19 провадження №61-19430св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Межівська селищна об'єднана територіальна громада Межівського району Дніпропетровської області, особа, що подала апеляційну та касаційну скарги, - заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року у складі судді Юр'єва О. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Межівської селищної об'єднаної територіальної громади про встановлення факту належності особі запису про право на земельну частку (пай) та визнання права на таку земельну частку (пай). На обґрунтування заявлених вимог зазначив, що в період з весни 1993 року по осінь 1997 року він перебував у членах Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" Межівського району Дніпропетровської області. Спочатку він працював на посаді помічника механізатора в тракторній бригаді №1 вказаного сільськогосподарського товариства. Потім за рішенням правління товариства його було направлено від підприємства на підвищення кваліфікації в Межівському сільськогосподарському професійно-технічному училищі №76 за спеціальністю механізатора, після закінчення якого він повернувся до сільськогосподарського товариства та ще деякий час перебував з ним у трудових відносинах до кінця осені 1997 року. З членів сільськогосподарського товариства його не виключали, заяву про вихід з його членів він також особисто не подавав. Відповідно до чинного законодавства акціонерне товариство "Колос" Межівського району отримало у колективну власність землі сільськогосподарського призначення, що підтверджується державним актом на право колективної власності на землю серії ДП Мж за №014 виданому 22 лютого 1996 року на ім'я Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" в с. Преображенка, яке є правонаступником колгоспу імені Калініна Межівського району Дніпропетровської області. На момент отримання вищенаведеного акту він був членом вказаного підприємства. У 1997 році він припинив трудові відносини з цим сільськогосподарським підприємством. Як він дізнався пізніше з довідки №1606 від 31.07.2012 Держгеокадастру у Межівському районі, він як ОСОБА_1 був внесений до списку громадян - членів КСП або товариства під №238. Даний список додається до державного акту на право колективної власності на землю серія ДП Мж №014, виданого 22 лютого 1996 року Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" в с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області. Позивач вважає, що при складенні вищенаведеного списку-додатку було помилково визначено його дані по-батькові як "ОСОБА_2", адже в членах акціонерного товариства "Колос" інші особи під прізвищем "ОСОБА_3" не перебували. З урахуванням уточнених позовних вимог просив суд встановити факт належності йому запису під порядковим номером 238 у списку - додатку громадян - членів колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або товариства до державного акту на право колективної власності на землю серії ДП Мж за №014, виданому 22 лютого 1996 року на користь Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" в с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області, відповідно до якого таке право належить ОСОБА_1; визнати за ОСОБА_1, право на земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення розміром - 6,91 гектари в умовних кадастрових гектарах із не витребуваних земель сільськогосподарського призначення Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Межівської селищної об'єднаної територіальної громади про встановлення факту належності особі запису про право на земельну частку (пай) та визнання права на таку земельну частку (пай) задоволено. Встановлено факт належності ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, запису під порядковим номером 238, на ім'я "ОСОБА_1", в списку - додатку громадян - членів колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або товариства до державного акту на право колективної власності на землю серії ДП Мж за №014, виданому 22 лютого 1996 року на користь Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос", в с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області. Визнано за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, право на земельну частку (пай) сільськогосподарського призначення розміром - 6,91 гектари в умовних кадастрових гектарах із невитребуваних земель сільськогосподарського призначення Межівського району Дніпропетровської області. Додатковим рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 3 097,02 грн. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності на землю, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай) й це право є непорушним та підлягає захисту. При цьому, суд першої інстанції вказав про те, що таке право підлягає захисту без обмеження строком позовної давності. Не погодившись із вказаним рішенням, заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (обєднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (обєднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області залишено без задоволення, рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 23 грудня 2020 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у вказаній цивільній справі. В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове про відмову у позові. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 03 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що з весни 1993 року по осінь 1997 року позивач ОСОБА_1 перебував у членах Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" Межівського району Дніпропетровської області. Згідно відомостей, наданих Межівською районною радою, про стаж роботи (вихододні) на ім'я "ОСОБА_4" (по батькові не зазначено), згідно з документами (книги обліку розрахунків по оплаті праці) архівного фонду "Колективне сільськогосподарське підприємство "Колос" с. Преображенка Межівського району Дніпропетровської області вбачається, що останній працював у КСП "Колос". Інших відомостей про трудову діяльність не виявлено. Із довідки №1606 від 31 липня 2012 року, виданої відділом Держкомзему у Межівському районі, вбачається що громадянин ОСОБА_1 внесений до списку громадян - членів КСП, сільськогосподарського кооперативу або товариства під порядковим номером 238. Даний список додається до державного акту на право колективної власності на землю серії ДП Мж №014 виданий аграрно-виробничому акціонерному товаристві "Колос" с. Преображенка, Межівського району, Дніпропетровської області 22 лютого 1996 року. Згідно показів свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, допитаних у суді першої інстанції під присягою, останні були членами КСП "Колос" та підтвердили, що позивач ОСОБА_1 працював разом з ними та також перебував у членах Аграрно-виробничого акціонерного товариства "Колос" Межівського району Дніпропетровської області. Пояснили, що іншого ОСОБА_1 в КСП "Колос" не було. Із відповіді державного реєстратора Попової Н. В. №90 від 25 липня 2012 року вбачається, що КСП "Колос" реорганізовано в Товариство з обмеженою відповідальністю "Надія". ТОВ "Надія" є правонаступником КСП "Колос". Товариство з обмеженою відповідальністю "Надія" ліквідовано 24 червня 2009 року за судовим рішенням щодо визнання особи банкрутом. Також встановлено, що відповідно до довідки №526 від 17 серпня 2012 року, виданої виконкомом Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, ОСОБА_1 на території Преображенської сільської ради земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та земельного паю у власності не має. З матеріалів справи вбачається, що 23 серпня 2012 року ОСОБА_1 звертався до Межівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа - відділ Держземагенства у Межівському районі, про визнання права на земельну частку (пай). 27 лютого 2014 року стороною позивача подана суду заяву про залишення позову без розгляду. Ухвалою Межівського районного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2014 року позовну заяву ОСОБА_1 до Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа - відділ Держземагенства у Межівському районі про визнання права на земельну частку (пай) - залишено без задоволення. 19 березня 2019 року Межівською селищною радою було подано до Межівського районного суду Дніпропетровської області заяву про застосування строку позовної давності до заявлених вимог позивача. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Рішення судів першої та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про зобов'язання провести реєстрацію спадкового майна та видати свідоцтво на спадкове майно в касаційному порядку не оскаржуються, а тому у вказаній частині вимог не є предметом касаційного перегляду. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною дев'ятою статті 5 Земельного кодексу України (тут і далі у редакції від 22 червня 1993 року) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Згідно з вимогами частини першої статті 22 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно з вимогами статей 22, 23 ЗК України та зазначеного Указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта. Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом колективного сільськогосподарського підприємства на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 6 листа Верховного Суду України від 29 жовтня 2008 року №19-3767/0/8-08, при розгляді справ про визнання права на земельну частку (пай) судам необхідно перевіряти наявність підстав, передбачених Указом Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, організаціям", відповідно до пункту 2 якого право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП), сільськогосподарського кооперативу (далі - СК), сільськогосподарського акціонерного товариства (далі - САТ), у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються його членами відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При цьому слід мати на увазі, що трудова книжка свідчить не про членство в КСП, СК чи САТ, а про наявність трудових відносин з ними. Судами попередніх інстанцій встановлено, що право ОСОБА_1 на земельну ділянку (пай) виникло з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності на землю, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай). Верховний Суд погоджується з даним висновком судів, оскільки вони відповідають приписам матеріального закону, діючого на час виникнення спірних правовідносин, а встановлені судами обставини у повній мірі підтверджуються матеріалами справи. Разом із цим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку. 19 березня 2019 року Межівською селищною радою було подано до Межівського районного суду Дніпропетровської області заяву про застосування строку позовної давності до заявлених вимог позивача. Також на застосуванні строку позовної давності наполягав прокурор в апеляційній та касаційній скаргах. Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом. Згідно зі статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Згідно з вимогами статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються і статтями 78 і 79 цього Кодексу. Відповідно до статті 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року в справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року в справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Судами вірно враховано те, що відповідно до встановлених ними обставин справи та вимог закону позивач набув право на земельну частку (пай) з дня видачі сільськогосподарському підприємству державного акта на землю, в додатку до якого він значиться під №238. З цього часу вказане право позивача не оспорювалось та припинено не було. Таким чином, оскільки право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акту про право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), це право є непорушним, строк на його реалізацію законодавством не встановлено, а відтак воно підлягає захисту без обмеження строком позовної давності. Посилання у касаційній скарзі на звернення ОСОБА_1 23 серпня 2012 року до Межівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до Преображенської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання права на земельну частку (пай) є безпідставним, оскільки сам по собі факт такого звернення не свідчить про порушення (оспорювання, припинення) прав позивача на земельну частку (пай), а відтак - і про початок перебігу позовної давності. При цьому слід ураховувати, що вказаний позов не було розглянуто, оскільки суд залишив його без розгляду за відповідною заявою саме сторони позивача. При таких обставинах доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на їх законність не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Межівської селищної ради (об'єднаної територіальної громади) Межівського району Дніпропетровської області залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №759/9251/16-ц провадження №61-12121св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_1, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Солонець Тамара Миколаївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Мостової Г. І., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_1, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - Київський МНО) Солонець Т. М., про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 17 грудня 2003 року за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусам Київського МНО Качельніковим С. В. за реєстровим номером №8902, придбала квартиру АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності 18 грудня 2003 року за реєстровим номером №30528. Позивач зазначає, що була і залишається власником квартири АДРЕСА_1. У зв'язку з важкою хворобою матері позивач на деякий час залишила територію України та переїхала в місто Пермь Російської Федерації для догляду за нею. Відповідно до рішення Управління Федерації міграційної служби Росії по Пермському краю №9470 від 26 липня 2007 року позивачці дозволено тимчасове проживання на території Російської Федерації, який продовжено до 27 серпня 2019 року. За квартирою наглядав син та друзі, які сплачували комунальні послуги і послуги з охорони. 07 жовтня 2014 року ОСОБА_1 дізналася від друзів, що 02 жовтня 2014 року нібито в неї було куплено квартиру ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. за реєстровим номером 1197. Позивач зазначає, що продавцем квартири вказано недійсного власника хоча із тим же прізвищем, ім'ям та по-батькові, а вона, як власник, не мала на меті продавати квартиру, в договорі купівлі-продажу не розписувалася та кошти за продаж квартири не отримувала, не зверталась про внесення квартири до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки на той час знаходилася на території Російської Федерації. Позивач вважає, що стала жертвою шахрайських злочинних дій зі сторони організованої групи сторонніх осіб та дій нотаріуса, який зловживаючи своїми повноваженнями грубо порушив законодавство в частині встановлення (ідентифікації) осіб учасників цивільно-правової угоди, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії. Приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. 02 жовтня 2014 року внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і зареєстровано право власності на квартиру на третю особу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1). Позивач вважає, що саме приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. було неправомірно і протиправно оформлено право власності, зареєстровано на третю особу ОСОБА_1 та внесено невірні відомості про реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб-платників податків на недійсного власника квартири. Приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. посвідчено договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2014 року на підставі підробленого договору купівлі-продажу квартири. Таким чином, просила витребувати у ОСОБА_2 належну їй квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 серпня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щопозивачем не доведено належними і допустимими доказами всіх необхідних обставин справи та невірно обрано спосіб захисту порушеного права, а тому позов задоволенню не підлягає. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 серпня 2019 року скасовано; позовну заяву залишено без розгляду. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позивачем у 2015 та 2016 роках було пред'явлено тотожні позови щодо витребування спірної квартири. Враховуючи наявність на розгляді апеляційного суду двох тотожних справ між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, апеляційний суддійшов висновку про залишення позовної заяви без розгляду. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - Горбовий В. А., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасуватиухвалу апеляційного суду та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що ухвала апеляційного суду про залишення позову без розгляду є передчасною, оскільки судові рішення не є остаточними та, у разі скасування постанови апеляційного суду в іншій справі №759/14874/15-ц Верховним Судом і ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову буде порушено право ОСОБА_1 на захист своєї власності, оскільки повторно звернутися з даним позовом буде неможливо у зв'язку зі спливом позовної давності. Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що позивачем ОСОБА_1 05 липня 2016 року у справі, що переглядається ( №759/9251/16-ц) пред'явлено позов до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_1, приватний нотаріус Київського МНО Солонець Т. М. про витребування у ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 на підставі статей 387, 388 ЦК України. До пред'явлення зазначеного позову, позивач ОСОБА_1 у вересні 2015 року пред'явила позов (справа №759/14874/15-ц) до ОСОБА_2, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Київського МНО Солонець Т. В., в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М., за реєстровим №1197; застосувати наслідки недійсності правочину, зобов'язавши ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 належну їй квартиру АДРЕСА_1; визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1; усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири; вселити ОСОБА_1 у належну їй квартиру АДРЕСА_1. Правовою підставою для задоволення позовних вимог у даній справі позивачка вказувала порушення її права власності на спірну квартиру та просила відновити її порушене право, посилаючись, зокрема на статті 203, 215, 321, 387, 388, 391 ЦК України. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 січня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (справа №759/14874/15-ц). Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Горбового В. А., відхилено. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 січня 2017 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Горбового В. А., задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового апеляційного перегляду справи №759/14874/15-ц Київський апеляційний суд постановою від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу адвоката Горбового В. А. в інтересах ОСОБА_1 задовольнив частково, постановивши нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Солонець Т. М. за реєстровим №1197. Застосовано наслідки недійсності правочину шляхом витребування у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 31 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_5, залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишено без змін. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд апеляційної інстанції, посилався на наявність в апеляційному суді справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Тобто необхідна наявність водночас трьох складових: тотожних сторін спору; тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає розгляду таких позовів. Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі №372/2230/17. Установлено, що у провадженні апеляційного суду перебувала цивільна справа №759/14874/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Київського МНО Солонець Т. М. про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, усунення перешкод в користуванні власністю, виселення та витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом спору у справі №759/9251/16-ц є вимога позивача про витребування майна з чужого незаконного володіння. Встановивши, що вимоги ОСОБА_1 у справі №759/14874/15-ц та у поданій нею позовній заяві у справі, що переглядається №759/9251/16-ц, є тотожними, спір виник між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, суд апеляційної інстанції інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову без розгляду. Доводи касаційної скарги про те, що ухвалення остаточного рішення у справі №759/14874/15-ц про відмову у задоволенні позову позбавить її можливості захистити своє право власності на квартиру є безпідставними, оскільки нормами ЦПК України не передбачено повторне вирішення спору між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав, у випадку якщо позивач не погоджується з рішенням суду. Крім того, набуло законної сили судове рішення, яким витребувано зазначену вище квартиру з чужого незаконного володіння. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №325/329/19 провадження №61-1994св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Приморська вітроелектростанція-2", відповідач - ОСОБА_1, треті особи: Запорізька обласна державна адміністрація, Фермерське господарство "Родник-1", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 08 травня 2019 року у складі судді Пантилус О. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Подліянової Г. С., Кочеткової І. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Приморська вітроелектростанція-2" (далі - ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2 ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, за участю третіх осіб: Запорізької обласної державної адміністрації, Фермерського господарства "Родник-1" (далі - ФГ "Родник-1"), про встановлення земельного сервітуту. Позов мотивовано тим, що ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" було створене підприємством енергетичної галузі, яке планує реалізацію проекту будівництва об'єкту, що вироблятиме електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, зокрема: Приморської вітроелектростанції-2 потужністю 100 Мвт на території Приазовського району Запорізької області (далі - ВЕС). У рамках реалізації проекту будівництва ВЕС, товариством відповідно до вимог чинного законодавства України були вжиті заходи та отримані необхідні висновки, погодження та інші дозвільні документи. Товариство за власний рахунок забезпечило розробку відповідної землевпорядної документації та на сьогоднішній день уклало з власниками окремих земельних ділянок на території планованого будівництва більше 100 оплатних договорів про встановлення земельного сервітуту. У той же час, не звертаючи уваги на факт погодження громадськістю будівництва ВЕС на відкритому обговоренні (громадських слуханнях) оцінки впливу на навколишнє середовище будівництва та експлуатації ВЕС від 03 серпня 2017 року, а також засіданнях погоджувальної комісії від 11 серпня 2017 року та 14 вересня 2017 року, власник земельної ділянки площею 7,2800 га, з кадастровим номером 2324581400:01:006:0043, що розташована на території Ботіївської сільської об'єднаної територіальної громади Приазовського району Запорізької області - відповідач у справі ОСОБА_1 після звернення ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" з пропозицією укладення договору про встановлення земельного сервітуту не погодився. Договір про встановлення земельного сервітуту, запропонований відповідачу, передбачає встановлення обмеженого платного сервітуту на період будівництва ВЕС площею 0,1675 га, а саме - для разового прокладання підземного кабелю через частину земельної ділянки відповідача та на період експлуатації та обслуговування об'єктів ВЕС - 0,0000 га на 49 років. З метою вирішення питання укладення договору про встановлення земельного сервітуту в позасудовому порядку, позивач неодноразово намагався провести обговорення цього питання, зокрема: проведення зустрічей з власниками окремих земельних ділянок біля будівлі Ботіївської сільської ради та будинку культури, виїзд до місця проживання власників земельних ділянок, які відмовилися від підписання договору про встановлення земельного сервітуту з метою обговорення причин відмови від підписання договору, тощо. Відмова від підписання зазначеного договору унеможливлює виконання будівельних робіт, а також експлуатування вказаної земельної ділянки для будівництва і обслуговування об'єктів ВЕС. Посилаючись на статті 14, 16 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів", статтю 25 Закону України "Про землеустрій", частину першу, третю статті 20, статті 98, 100 ЗК України, статтю 402, частину п'яту статті 403, частину другу статті 638 ЦК України, позивач просив встановити ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" право земельного сервітуту щодо земельної ділянки площею 0,1675 га, що розташована за адресою: Запорізька область, Приазовський район, Ботіївська сільська об'єднана територіальна громада, загальна площа земельної ділянки складає 7,2800 га, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, власником якої є ОСОБА_1. Визначити наступні істотні умови сервітуту: об'єкт сервітутного права (площа, на яку поширюється земельний сервітут) та строк сервітуту: - на період будівництва об'єктів ВЕС ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (строковий сервітут) - 0,1675 га в межах відповідно до плану-схеми земельної ділянки з відображенням зони земельного сервітуту, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, що є додатком №1 до проекту договору про встановлення земельного сервітуту між ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" та ОСОБА_1; - на період експлуатації та обслуговування об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (постійний сервітут) - 0,0000 га в межах відповідно до Плану-схеми земельної ділянки з відображенням зони земельного сервітуту, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, що є додатком №1 до проекту договору про встановлення земельного сервітуту між ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" та ОСОБА_1. Опис зони дії сервітуту згідно з вказаним планом-схемою: частина ділянки площею 0,1675 га вздовж східної межі земельної ділянки, в тому числі частина земельної ділянки площею 0 кв. м, що використовується для забезпечення експлуатації та обслуговування об'єктів вітроелектростанції на постійній основі. Вид сервітуту: право будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (отримувача сервітуту), з правом встановлення будівельного риштування та складування будівельних матеріалів з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2", правом проїзду та використання будівельної техніки для виконання робіт, проходу робітників та іншими правами, безпосередньо пов'язаними з будівництвом, експлуатацією, обслуговуванням та ремонту комплексу будівель та споруд ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2". Строк дії сервітуту - 49 років. Плата за користування сервітутом визначається за наступною формулою: Пр = Пс*Уу *Цтз, де: Пр - розмір плати за сервітут; Пс - площа частини земельної ділянки-1 (у гектарах), використання якої підлягає оплаті за умовами сервітуту. Її розмір визначається згідно з площею встановленого сервітуту; Уу = 35 ц/га - умовна урожайність пшениці; Цтз - середня ціна 1 центнера пшениці 3-го класу (гривень), визначена на 31 грудня року, за який здійснюється розрахунок плати за сервітут, відповідно до довідки Торгово-промислової палати у Запорізькій області (при розрахунку платежів на постійній основі згідно з пунктом 1.4. договору), або за останні три місяці періоду, у якому здійснюватимуться розрахунки (при розрахунку платежів в рамках здійснення будівництва/обслуговування та ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2"). Плата за користування сервітутом здійснюється шляхом безготівкового перерахування грошових коштів отримувачу: при виконанні будівельних робіт, а також робіт з ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" - протягом 20-ти календарних днів з дати завершення виконання будівельних/ремонтних робіт; при щорічних виплатах (в рамках експлуатації та обслуговування об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" за умови, що на земельній ділянці розміщені об'єкти ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2", елементи дорожнього покриття під'їзних шляхів, інші споруди довготривалого використання) - один раз на рік до 01 березня року, що слідує за звітним роком. Короткий змістрішення суду першої інстанції Рішенням Приазовського районного суду Запорізької області від 08 травня 2019 року позов задоволено. Встановлено ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" право земельного сервітуту щодо земельної ділянки площею 0,1675 га, що розташована за адресою: Запорізька область, Приазовський район, Ботіївська сільська об'єднана територіальна громада, загальна площа земельної ділянки складає 7,2800 га, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, власником якої є ОСОБА_1. Визначено істотні умови сервітуту: об'єкт сервітутного права (площа, на яку поширюється земельний сервітут) та строк сервітуту: - на період будівництва об'єктів ВЕС ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (строковий сервітут) - 0,1675 га в межах відповідно до плану-схеми земельної ділянки з відображенням зони земельного сервітуту, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, що є додатком №1 до проекту договору про встановлення земельного сервітуту між ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" та ОСОБА_1; - на період експлуатації та обслуговування об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (постійний сервітут) - 0,0000 га в межах відповідно до плану-схеми земельної ділянки з відображенням зони земельного сервітуту, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, що є додатком №1 до проекту договору про встановлення земельного сервітуту між ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" та ОСОБА_1. Опис зони дії сервітуту згідно з вказаним планом-схемою: частина ділянки площею 0,1675 га вздовж східної межі земельної ділянки, в тому числі частина земельної ділянки площею 0 кв. м, що використовується для забезпечення експлуатації та обслуговування об'єктів вітроелектростанції на постійній основі. Вид сервітуту: право будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" (отримувача сервітуту), з правом встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2", правом проїзду та використання будівельної техніки для виконання робіт, проходу робітників та іншими правами, безпосередньо пов'язаними з будівництвом, експлуатацією, обслуговуванням та ремонту комплексу будівель та споруд ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2". Строк дії сервітуту - 49 років. Плата за користування сервітутом визначається за наступною формулою: Пр = Пс*Уу *Цтз, де: Пр - розмір плати за сервітут; Пс - площа частини земельної ділянки-1 (у гектарах), використання якої підлягає оплаті за умовами сервітуту. Її розмір визначається згідно з площею встановленого сервітуту; Уу = 35 ц/га - умовна урожайність пшениці; Цтз - середня ціна 1 центнера пшениці 3-го класу (гривень), визначена на 31 грудня року, за який здійснюється розрахунок плати за сервітут, відповідно до довідки Торгово-промислової палати у Запорізькій області (при розрахунку платежів на постійній основі згідно з пунктом 1.4. договору), або за останні три місяці періоду, у якому здійснюватимуться розрахунки (при розрахунку платежів в рамках здійснення будівництва/обслуговування та ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2"). Плата за користування сервітутом здійснюється шляхом безготівкового перерахування грошових коштів отримувачу: при виконанні будівельних робіт, а також робіт з ремонту об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" - протягом 20-ти календарних днів з дати завершення виконання будівельних/ремонтних робіт; при щорічних виплатах (в рамках експлуатації та обслуговування об'єктів ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" за умови, що на земельній ділянці розміщені об'єкти ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2", елементи дорожнього покриття під'їзних шляхів, інші споруди довготривалого використання) - один раз на рік до 01 березня року, що слідує за звітним роком. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не надав згоди на укладення договору сервітуту, про свої інші умови сервітуту позивача чи суд не повідомив, а позивач не має можливості задовольнити свої потреби в інший спосіб, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту, оскільки план будівництва передбачає необхідність доступу до земельних ділянок відповідача з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ВЕС. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У березні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що у позивача є можливість виконати певні роботи іншим чином, ніж встановлення сервітуту на земельній ділянці відповідача, оскільки земельна ділянка позивача не суміжна з земельною ділянкою відповідача, експертиза у справі не проводилася; територіальна громада Приазовського району Запорізької області не залучена до участі у справі; у сервітуті не дотримані всі умови: не визначено строки конкретними датами, тобто сервітут не має конкретного строку дії; фактично сервітут є безоплатним, оскільки у формулі суми компенсації є показник, що арифметично помножується на 0,00 га. У лютому 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. У березні 2020 року до суду надійшли пояснення на касаційну скаргу, у яких Запорізька обласна державна адміністрація просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, що розташована за адресою: Запорізька область, Приазовський район, Ботіївська сільська об'єднана територіальна громада, загальна площа земельної ділянки складає 7,2800 га, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:01:006:0043, що підтверджується інформацією про право власності та речові права на земельну ділянку з Державного земельного кадастру (т. 1 а. с. 15). Згідно із інформацією про право власності та речові права на земельну ділянку з Державного земельного кадастру право оренди земельної ділянки відповідача зареєстроване за ФГ "Родник-1", обмеження у використанні землі не зареєстровані (т. 1 а. с. 15). Відповідно до договору оренди землі від 24 травня 2018 року (т. 2 а. с. 2-3) та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 2 а. с. 4) позивач прийняв в оренду земельну ділянку площею 0,1400 га для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій з кадастровим номером 2324581400:01:006:0169, яка розташована на території Ботіївської сільської територіальної громади Приазовського району Запорізької області, строком на 7 (сім) років, з правом пролонгації. В проекті нового будівництва Приморської ВЕС-2 потужністю 100 МВт в Приазовському районі Запорізької області (т. 2 а. с. 5-12) передбачена необхідність оформлення сервітуту на частини земельних ділянок, на території яких проходять траси кабельних ліній, а також території необхідні для організації будівельно-монтажних робіт і подальшого обслуговування об'єкту. Передбачено здійснити визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам, компенсувати втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва та встановлені інші застереження щодо дотримання прав власників і землекористувачів. Згідно із витягом публічної кадастрової карти України земельна ділянка відповідача є суміжною із земельною ділянкою, що орендована позивачем. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб які не можуть бути задоволені іншим способом. Частиною першою статті 402 ЦК України передбачає можливість встановлення сервітуту договором, законом, заповітом або рішенням суду. Згідно із частиною першою статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Частина перша статті 404 ЦК України, встановлює способи встановлення, в тому числі, можливостей земельного сервітуту, серед яких: право проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Відповідно до статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Згідно з частиною четвертою цієї ж статті ЗК України, земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Статтею 99 ЗК України визначено наступні види земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) ; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути. Згідно з частинами першою, другою статті 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Відповідно до статті 101 ЗК України, власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом. Статтею 14 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено для будівництва, розміщення та експлуатації об'єктів передачі електричної або теплової енергії земельні ділянки всіх форм власності, за договором з власником чи користувачем земельної ділянки, можуть використовуватися також шляхом встановлення постійних або строкових земельних сервітутів без зміни цільового призначення цих земельних ділянок. З огляду на статтю 16 цього Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, які будують чи експлуатують об'єкти енергетики та передачі електричної енергії, мають право використовувати земельні ділянки за договором про встановлення земельного сервітуту з власником чи користувачем земельної ділянки для розміщення об'єктів, зазначених у частині четвертій цієї статті, на праві постійних або строкових земельних сервітутів. Постійні земельні сервітути можуть встановлюватися для розміщення споруд опорних конструкцій повітряних ліній електропередачі, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів, пристроїв і споруд. Строкові земельні сервітути можуть встановлюватися на період будівництва чи проведення планових ремонтних робіт об'єктів передачі електричної енергії. Постійні або строкові земельні сервітути можуть встановлюватися для: будівництва, реконструкції, капітального ремонту, розміщення споруд опорних конструкцій повітряних ліній електропередачі, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів та пристроїв; проходу, проїзду, а також перевезення будівельних та інших матеріалів через земельну ділянку для будівництва і експлуатації ліній електропередачі; розміщення на земельній ділянці інформаційних щитів, попереджувальних знаків, які стосуються будівництва та експлуатації ліній електропередачі; проведення вишукувальних, дослідних та інших робіт для будівництва ліній електропередачі. Земельні сервітути щодо права будівництва та обслуговування об'єктів передачі електричної енергії встановлюються на підставі договору про встановлення земельного сервітуту між експлуатуючим підприємством та власниками чи постійними користувачами земельних ділянок, укладеному в порядку, встановленому Цивільним кодексом України. Так, види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном. Закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому, слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом. Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати: що правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб'єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі №642/3165/17 (провадження №61-14776св18); що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №351/1146/16-ц, провадження №61-16854св18). Встановивши, що відповідач не надав згоди на укладення договору сервітуту, про свої інші умови сервітуту позивача чи суд не повідомив, а позивач не має можливості задовольнити свої потреби в інший спосіб, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту, оскільки план будівництва передбачає необхідність доступу до земельних ділянок відповідача з метою будівництва, експлуатації, обслуговування та ремонту комплексу будівель та споруд ВЕС, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача у цій справі. Доводи касаційної скарги про те, що у позивача є можливість виконати певні роботи іншим чином, ніж встановлення сервітуту на земельній ділянці відповідача, оскільки земельна ділянка позивача не суміжна з земельною ділянкою відповідача та експертиза у справі не проводилася, є неприйнятними оскільки матеріали справи не містять клопотання відповідача про призначення експертизи та судами попередніх інстанцій встановлені всі обставини у справі та надано оцінку доказам. Не знайшли свого підтвердження доводи скарги про необхідність залучення територіальної громади Приазовського району Запорізької області до участі у справі, оскільки позивач ТОВ "Приморська вітроелектростанція-2" звернулося до суду в своїх інтересах та для забезпечення господарської діяльності товариства. Доводи відповідача про те, що у сервітуті не дотримані всі умови: не визначено строки конкретними датами, тобто сервітут не має конкретного строку дії; фактично сервітут є безоплатним, оскільки у формулі суми компенсації є показник, що арифметично помножується на 0,00 га також не знайшли свого підтвердження, оскільки у сервітуті зазначений термін - 49 років, а також зазначено про оплату строкового сервітут на період будівництва (0,1675 га). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Наведене передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 08 травня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 листопада2021 року м. Київ справа №350/1969/14 провадження №61-333св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Бойчука І. В., Василишин Л. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації, про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада Рожнятівського району Івано-Франківської області, відділ Держземагенства у Рожнятівському районі Івано-Франківської області, відділ містобудування та архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області (далі - відділ містобудування та архітектури Рожнятівської РДА Івано-Франківської області), про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила усунути їй перешкоди в користуванні АДРЕСА_1 шляхом демонтажу відповідачами самовільно встановлених огорож на проїзній частині вулиці. Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка розміром 0,1207 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_7, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). Від центральної дороги села до її будинку проходить дорога загального призначення. Відповідачі самовільно забудували частину вказаної дороги, встановивши свої огорожі так, що ширина АДРЕСА_1 у м. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області зменшилася до 3,5 м, при тому що згідно генерального плану забудови с. Сваричів ширина вказаної вулиці повинна становити 8 м. Такі неправомірні дії відповідачів призвели до того, що вона не може безперешкодно користуватися дорогою, проїхати автомобілем до свого будинку, завезти будівельні матеріали на своє подвір'я, взимку почистити транспортом дорогу від снігу, за необхідності викликати швидку чи пожежну машину. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 06 серпня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 вересня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, відділ Держземагенства у Рожнятівському районі, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення відмовлено за безпідставністю позовних вимог. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 06 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 вересня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2016 року в даній справі замінено відповідача ОСОБА_5 на ОСОБА_3 та третю особу відділ Держземагенства у Рожнятівському районі на відділ Держгеокадастру у Рожнятівському районі Івано-Франківської. Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року під головуванням судді Бейка А. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, відділ Держгеокадастру у Рожнятівському районі, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації про усунення перешкод в користуванні дорогою загального призначення відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не довела порушення її права на здійснення володіння, розпорядження та користування її земельною ділянкою внаслідок встановлених відповідачами огорож, а також що у неї існують перешкоди щодо користування дорогою на АДРЕСА_1 через встановлені огорожі, і вона не є суб'єктом права вимоги про знесення самочинного будівництва, а саме огорож відповідачів. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року ухвала Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 лютого 2017 року скасована, справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відправляючи справу на новий розгляд касаційний суд вказував, що суд апеляційної інстанції не врахував, не перевірив доводів та не дав належної оцінки в сукупності з іншими доказами, на які посилалась ОСОБА_1, про те, що актом комісії Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 01 липня 2013 року підтверджено факт самовільного встановлення своїх огорож відповідачами та недотримання при цьому розмірів, які вказані в будівельних паспортах їх будинковолодінь, у зв'язку із чим відбулося звуження дороги. При цьому апеляційний суд не врахував, що згідно з частиною четвертою статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Також апеляційний суд не дав належної оцінки доводам ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 є спадкоємцем будинковолодіння після свого батька ОСОБА_5, а тому відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України, їй перейшли всі права та обов'язки від спадкодавця щодо зазначеного майна. Передчасним є висновок апеляційного суду про те, що позивач не є суб'єктом права вимоги про знесення відповідачами здійсненого ними самочинного будівництва й про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 про порушення її прав користування дорогою загального користування, які ґрунтуються на припущеннях. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Сваричівська сільська рада, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, відділ містобудування і архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації, про усунення перешкод в користуванні вулицею загального призначення задоволено. Усунено перешкоди в користуванні АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 демонтувати за власний рахунок огорожу земельної ділянки на АДРЕСА_6, звільнивши частину житлової АДРЕСА_1 площею 67 кв. м згідно конфігурації та промірам, позначеним червоною штриховкою у додатку №2 до висновку земельно-технічної експертизи від 05 червня 2020 року №733/19-28/375/376/377/20-28. Зобов'язано ОСОБА_4 демонтувати за власний рахунок огорожу земельної ділянки кадастровий номер 2624885101:01:003:0136 на АДРЕСА_4, звільнивши частину житлової АДРЕСА_1 площею 35 кв. м згідно конфігурації та промірам, позначеним зеленою штриховкою у додатку №2 до висновку земельно-технічної експертизи від 05 червня 2020 року №733/19-28/375/376/377/20-28. Зобов'язано ОСОБА_3 демонтувати за власний рахунок огорожу земельної ділянки 2624885101:01:003:0196 на АДРЕСА_5, звільнивши частину житлової АДРЕСА_1 площею 116 кв. м згідно конфігурації та промірам, позначеним синьою штриховкою у додатку №2 до висновку земельно-технічної експертизи від 05 червня 2020 року №733/19-28/375/376/377/20-28. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ним встановлено, що огорожі земельних ділянок відповідачів розміщені на житловій вулиці, яка не може бути передана у приватну власність, що призвело до її звуження та невідповідність вимогам ДБН та містобудівній документації, тому відповідачів слід зобов'язати звільнити частину вулиці, демонтувавши огорожі, що буде ефективним способом захисту порушеного права позивача та не буде перешкодою відповідачам для встановлення огорож на своїх земельних ділянках. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц внаслідок чого апеляційним судом не було встановлено чи були порушені права позивача. Апеляційним судом не встановлено, яких перешкод зазнає позивач під час проїзду до своєї садиби, а тому його висновки щодо наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції неправильні. Дорогу звужено не лише парканами відповідачів, а і інших осіб які мешкають вздовж вулиці, а тому з огляду на зміст позовної вимоги висновок апеляційного суду про задоволення позову не можна вважати обґрунтованим, адже право позивача не відновиться. Доводом касаційної скарги є також те, що детального плану території, планувальної структури єдиної дорожньо-транспортної мережі спірної території нема, а тому визначити де саме повинні проходити межі АДРЕСА_1 неможливо. Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У лютому 2021 року представник Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області - начальник Гаврищук Н. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 в якому при розгляді касаційної скарги заявника покладається на розсуд суду. Відзив Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області містить посилання на норми матеріального права, своєї позиції з приводу поданої касаційної скарги представником не висловлено. У лютому 2021 року представник Рожнятівської селищної ради Івано-Франківської області -селищний голова Рибчак В. Я. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 в якому просить оскаржену постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі. Вказує, що АДРЕСА_1 спочатку була заїздом до городів громадян, при плануванні генплану 1988 року її планувалось продовжити до АДРЕСА_2. З часом на них було здійснено будівництво, частину земельних ділянок було приватизовано. Наразі вказана вулиця розпочинається від АДРЕСА_2 та закінчується перед домоволодінням позивача. Представник третьої особи вказує, що жодна вулиця в с. Сваричів не відповідає ДБН щодо ширини. Відповідачі збудували огорожі по межах АДРЕСА_1, що склались декілька десятиліть тому, а сам факт невідповідності проектної ширини вулиці її фактичній ширині не доводить факт існування перешкод позивачу. У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану ОСОБА_3 в якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. В поданому відзиві вказує, що висновки суду апеляційної інстанції по суті розгляду справи правильні. Межі вулиці за її шириною визначені, а тому розташування будь-яких споруд на ній протиправне. Вказує, що аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, а зводяться до формальних міркувань та не відповідають фактичним обставинам справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області. 10 лютого 2021 року цивільна справа №350/1969/14 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що згідно свідоцтва про право власності від 31 липня 2014 року ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,1207 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_7, кадастровий номер 2624885101:01:003:0132, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) (а. с. 4, том 1; а. с.103, том 3). Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та ведення особистого селянського господарства в с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області ОСОБА_1 розроблено на підставі рішення Сваричівської сільської ради від 11 травня 2014 року (а. с.104-123, том 3). Із витягу з протоколу №2 загальних зборів членів колгоспу "Радянська Україна" від 29 серпня 1987 року, наданої архівним відділом Рожнятівської районної державної адміністрації від 22 квітня 2019 року за № С-35/04-01 встановлено, що ОСОБА_2 виділено земельну ділянку 0,08 га під будівництво житлового будинку на присадибній ділянці ОСОБА_6 в урочищі "Новоселиця" між сусідами ОСОБА_5 і вільним фондом (а. с.127, том 3). Відповідно до будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, виділеної індивідуальному забудовнику ОСОБА_2, затвердженого рішенням виконкому Рожнятівської районної Ради народних депутатів від 09 березня 1988 року, зареєстрованого 19 червня 1989 року, йому виділена земельна ділянка площею 0,08 га за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 72-77, том 1). Із рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 14 жовтня 2012 року №155-14/2012 встановлено, що ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою на земельну ділянку площею 0,15 га за рахунок земель запасу сільської ради, для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_1. Ця земельна ділянка належала матері ОСОБА_6 (а. с.126, том 3). Згідно свідоцтва про право власності від 12 грудня 2014 року, відповідачу ОСОБА_4 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,1446 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 2624885101:01:003:0136, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) (а. с. 24, том 1). Копії первинної технічної документації на земельну ділянку, яка знаходиться у власності відповідача ОСОБА_4, а саме акту виносу в натурі меж земельної ділянки і розбивки будівель та будівельного паспорта, оформлених на ім'я першого землекористувача ОСОБА_7, правонаступником якої є ОСОБА_4, а також ескізу забудови земельної ділянки ОСОБА_4, проекту забудови та збірного кадастрового плану меж земельної ділянки містяться у матеріалах справи (а. с. 64-65, 67-71, 86 том 1) Із копії спадкової справи №18/2016 (а. с. 42-49, том 2) встановлено, що ОСОБА_5 заповів належне йому домоволодіння, яке знаходиться на АДРЕСА_5 ОСОБА_3. Вказане домоволодіння належало йому на праві приватної власності (а. с. 34, том 1) та згідно свідоцтва на забудову садиби в сільських населених пунктах Івано-Франківської області знаходилось на земельній ділянці площею 0,07 га, виділеній йому під забудову (а. с. 78-83, том 1). Відповідно до довідки Сваричівської сільської ради від 22 січня 2016 року №167, будинок АДРЕСА_5, збудований в 1989 році (а. с. 49, том 2). Рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 22 грудня 2017 року №181-14/2017 (а. с. 34, том 3) ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_5 (а. с. 130-162, том 3) площею 0,2165 га із присвоєнням кадастрового номера 2624885101:01:003:0196, а також передано ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку у власність та згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10 січня 2018 року №110167816 ОСОБА_3 являється власником зазначеної земельної ділянки (а. с. 35, том 3). Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є власниками садиб на АДРЕСА_6, АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 (а. с. 64-83, том 1; а. с. 42-49, том 2). АДРЕСА_1 має двосторонню забудову. Домоволодіння ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розташовані з протилежної сторони вулиці від домоволодіння позивача ОСОБА_1. Для населеного пункту - с. Сваричів розроблялася та затверджувалася така містобудівна документація: 1) проект планування та забудови села Сваричів колгоспу "Рядянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року; 2) генеральний план с. Сваричів, затверджений рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 22 грудня 2015 року №23-2/2015 року з наступними змінами до генерального плану села згідно рішення сільської ради від 22 грудня 2017 року №190-14/2017; 3) зміна до генерального плану с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, суміщена з ДПТ земельної ділянки в урочищі "Мочар" для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель енергетичних підприємств з наслідком втрати чинності генерального плану села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області 2015 року. Уся ця містобудівна документація оглянута у судовому засіданні та її оригінали знаходяться у Сваричівській сільській раді. Викопіювання з цієї містобудівної документації в частині АДРЕСА_1 містяться у матеріалах справи (а. с. 9, 63,84, 85, 87, 233 том 1, а. с. 31 том 2, а. с. 76-79, 98 том 3). Актом комісії Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 01 липня 2013 року підтверджено факт звуження частини АДРЕСА_1 до 3,5 м. за рахунок встановлення огорож відповідачами ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та недотримання при цьому розмірів, які вказані в будівельних паспортах їх садиб (а. с. 7, том 1). Згідно з витягом із рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 29 вересня 2013 року, жителів АДРЕСА_1 ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1 до 01 грудня 2013 року зобов'язано привести свої огорожі в межах, передбачених схемою відповідно до таблиці 7.3 пункт 7.36 ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", або згідно своїх будівельних паспортів на забудову земельних ділянок (а. с. 8, том 1). Із витягу з рішення від 03 липня 2016 року №69-6/2016 Сваричівської сільської ради Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області встановлено, що рішення сесії Сваричівської сільської ради Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 вересня 2013 року "Про визначення меж житлової частини АДРЕСА_1", яким запропоновано жителям АДРЕСА_1 привести свої огорожі в межах передбачених схемою відповідно до таблиці 7.3 пункт 7.36 ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", скасовано в цілому (а. с. 62, том 2). Актом комісії Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 31 жовтня 2013 року визначено та винесено в натурі (на місцевості) межі АДРЕСА_1 згідно генерального плану забудови села Сваричів, проектних пропозицій по визначенню меж житлової АДРЕСА_1 та відповідно до рішення сесії сільської ради від 29 вересня 2013 року. Межі по визначенню вулиці виносились в присутності жителів цієї вулиці ОСОБА_1, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_2, ОСОБА_14, ОСОБА_3 (а. с. 232, том 1). З відповіді відділу містобудування та архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації Івано-Франківської області від 13 вересня 2013 року №16/01-15, встановлено, що спірна ділянка вулиці, згідно проведених обмірів, становить в різних місцях від 3,30 м до 4,40 м. У листі зазначено, що комісія вважає за можливе передбачити розширення частини існуючої АДРЕСА_1 до мінімальної нормативної ширини - 7 м при односторонній забудові (6 м - проїзна частина, 1 м - тротуар), або 8 м при двосторонній забудові (6 м - проїзна частина, 1 м - тротуар по обидві сторони) відповідно до табл. 7.3 пункт 7.36 ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" (а. с. 6, том 1). За змістом листа Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 05 січня 2015 року за №9/02-26, АДРЕСА_1 належить до житлової вулиці на підставі генерального плану забудови села Сваричів (а. с. 33, том 1). У листі Державного підприємства "Дніпромісто" від 17 березня 2015 року за №7/131 зазначено, що відповідно до генерального плану с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, розробленого інститутом "Івано-Франківськагропроект", у 1988 році ширина АДРЕСА_1 в червоних лініях орієнтовно становить 8-10 метрів (а. с. 230, том 1). Рішенням від 22 грудня 2015 року №23-2/2015 Сваричівської сільської ради Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області "Про затвердження Генерального плану села Сваричів" затверджена містобудівна документація "Генеральний план села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області", розроблений Івано-Франківською філією Державного підприємства Український державний науково-дослідний інститут проектування міст "Дніпромісто" ім. Білоконя. Генеральний план села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, який розроблений "Івано-Франківськагропроект" в 1988 році втратив чинність (а. с.128, том 3). Із витягу з рішення від 22 грудня 2017 року №190-14/2017 Сваричівської сільської ради Рожнятівського району "Про дострокове внесення змін до генерального плану села Сваричів" встановлено, що сільська рада дала згоду на дострокове внесення змін в генеральний план с. Сваричів. В додатку №3 вказано рекомендовані мінімальні розміри житлових вулиць та проїздів с. Сваричів згідно ДБН, зокрема, АДРЕСА_1 - 8 метрів (а. с. 231 "а", 231 "б", том 2; а. с.124, 125, том 3). Рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 16 вересня 2018 року №241-19/2018 затверджено містобудівну документацію "Зміна до генерального плану с. Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області, суміщена з ДПТ земельної ділянки в урочищі "Мочар" для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель енергетичних підприємств". Генеральний план села Сваричів Рожнятівського району Івано-Франківської області" 2015 року втратив чинність. (а. с. 129, том 3). Як вбачається із клопотання відділу містобудування та архітектури Рожнятівської районної державної адміністрації від 16 квітня 2019 року, відповідно до рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 16 вересня 2018 року №241-19/2018, АДРЕСА_1 запроектовано шириною 8 метрів (копія поперечного профілю вулиць додається) (а. с. 74-75, 76-79, 98, том 3). За результатами проведення судової земельно-технічної експертизи Івано-Франківського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 05 червня 2020 року складено висновок експерта за №733/19-28/375/376/377/20-28, із якого встановлено наступне (а. с. 3-47, том 4). Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6, власник ОСОБА_2 (червоний колір), площа ділянки відповідно фактичного використання становить 1 039 кв. м. Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4, площею 0,1446 га кадастровий номер 2524885101:01:003:0136 - власник ОСОБА_4 (зелений колір). Площа ділянки відповідно фактичного використання становить 1 054 кв. м. Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 площею 0,2165 га, кадастровий номер 2624885101:003:0196, власник ОСОБА_3 (синій колір). Площа ділянки відповідно фактичного використання становить 2 176 кв. м. Конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_7 площею 0,1207 га, кадастровий номер 2624885101:01:003:0132, власник - ОСОБА_1 (фіолетовий колір). Площа ділянки відповідно фактичного використання становить 1 202 кв. м. АДРЕСА_1 починається з АДРЕСА_2. Ширина АДРЕСА_1 відповідно до "Проекту планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року становить 8 метрів. Місцерозташування вулиці здійснювалося по центральній осі вулиці за результатами топографо-геодезичних робіт з відступом від центральної осі АДРЕСА_5 у кожну сторону. Враховуючи особливість забудови початку вулиці, а саме права сторона межі вулиці - канава, ширина АДРЕСА_1 вздовж канави становить 5,37 м, 4,68 м, 5,23 м, 5,82 м. Не співпадає місцерозташування АДРЕСА_1 в проекті планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року та у генеральному плані с. Сваричів, затвердженому рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 22 грудня 2015 року №23-2/2015р. з наступними змінами до генерального плану села згідно рішення сільської ради від 22 грудня 2017 року №190-14/2017 та від 16 вересня 2018 року №241-19/2018р., в тому числі і після проектного розширення дороги згідно рішення Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 29 вересня 2013 року, а також з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів: земельної ділянки, виділеної відповідно будівельного паспорта індивідуальному забудовнику ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_6 площею 0,08 га на забудову земельної ділянки; земельної ділянки, належної згідно свідоцтва про право власності від 12 грудня 2014 року відповідачу ОСОБА_4 на праві власності площею 0,1446 га, за адресою: АДРЕСА_6, кадастровий номер 2524885101:01:003:0136, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) ; земельної ділянки, виділеної під забудову та належної згідно свідоцтва про право власності ОСОБА_5 на АДРЕСА_5 (яку успадкувала ОСОБА_3) площею 0,07 га. Дані щодо місцерозташування АДРЕСА_1 по межах відносно земельних ділянок відповідачів, позивача та з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок АДРЕСА_1 зведені та описані у таблиці №20 (а. с. 210-зворот, том 3). Розташування АДРЕСА_1 згідно "Проекту планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" від 1988 року та згідно зміни до генерального плану села згідно рішення сільської ради №190-14/2017 від 22 грудня 2017 року, а саме шириною 8 метрів графічно зображено у додатку №2. Невідповідність та накладання АДРЕСА_1 (шириною 8 метрів) з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів відповідно фактичного розташування (додаток №2 до висновку), де: конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6 (власник ОСОБА_2 (зелена штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 8 метрів, площа ділянки становить 67 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4 (власник ОСОБА_4 (червона штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 8 метрів, площа ділянки становить 35 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_3 (синя штриховка), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 8 метрів, площа ділянки становить 116 кв. м; згідно Генерального плану с. Сваричів, затвердженого рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району від 22 грудня 2015 року №23-2/2015р., а саме шириною 12 метрів, графічно зображено у додатку 33. Невідповідність та накладання АДРЕСА_1 (шириною 12 метрів) з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів відповідно фактичного розташування (додаток №3 до висновку), де: конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6 (власник ОСОБА_2 (червона штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 134 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4 (власник ОСОБА_4 (зелена штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 88 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_3 (синя штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 270 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_7 (власник ОСОБА_1 (фіолетова штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_6 шириною 12 метрів, площа ділянки становить 50 кв. м. Згідно Генерального плану с. Сваричів, затвердженого Сваричівською сільською радою Рожнятівського району від 16 вересня 2018 року №241-19/18, а саме відповідно поперечного профілю вулиці шириною 8 м з відступом від центральної осі АДРЕСА_1 3,5 та 4,5 м, графічно зображено у додатку №4. Невідповідність та накладання АДРЕСА_1 (шириною 8 метрів, вісь 3,5 м+4,5 м) з урахуванням іншої сторони забудови земельних ділянок, що виходять на вулицю загального користування АДРЕСА_1, по межах та відносно земельних ділянок відповідачів відповідно фактичного розташування (додаток №4 до висновку), де: конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_6 (власник ОСОБА_2 (червона штриховка) ), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 50 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_4 (власник ОСОБА_4 (зелена штриховка), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 22 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_5 (власник ОСОБА_3 (синя штриховка), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 77 кв. м; конфігурація та проміри земельної ділянки на АДРЕСА_7 (власник ОСОБА_1 (фіолетова штриховка), що накладається на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м+4,5 м), площа ділянки становить 24 кв. м. Фактичне розташування та ширина вулиці загального користування АДРЕСА_1 по межах відносно земельних ділянок кожного з відповідачів зображено у додатку №1 та зведено у таблицю. Розташування меж досліджуваних земельних ділянок по межі АДРЕСА_1 згідно технічної документації та фактичного користування зображено у додатку №6. Невідповідність полягає у наступному: площа земельної ділянки ОСОБА_4 (зелена штриховка) по межі АДРЕСА_1 згідно фактичного використання, що не відповідає конфігурації та промірам, вказаних у технічній документації, становить 26 кв. м (таблиця №21); площа земельної ділянки ОСОБА_3 (синя штриховка) по межі АДРЕСА_1 згідно фактичного використання, що не відповідає конфігурації та промірам, вказаних у технічній документації, становить 28 кв. м (ділянка №1 площею 9 кв. м, ділянка №2 площею 19 кв. м) (таблиця №22). Накладання досліджуваних земельних ділянок відповідно до технічної документації, згідно з Публічною кадастровою картою України на межі АДРЕСА_1, відповідно до "Проекту планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року згідно із зміною до генерального плану села згідно рішення сільської ради від 22 грудня 2017 року №190\14/2017, а саме шириною 8 метрів з відступом від центральної осі АДРЕСА_1 по 4 метри у кожну сторону (додаток №7), де: площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0136, площею 0,1446 га, власник ОСОБА_4 (зелена штриховка), відповідно до даних технічної документації та публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів, становить 9 кв. м; площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0196, площею 0,2165 га, власник ОСОБА_3 (синя штриховка), відповідно до даних технічної документації та публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів, становить 105 кв. м. Накладання досліджуваних земельних ділянок відповідно до технічної документації, згідно з публічною кадастровою картою України на межі АДРЕСА_1, відповідно до Генерального плану села Сваричів, затвердженого Сваричівською сільською радою від 16 вересня 2018 року №241-19/2018р., а саме відповідно поперечного профілю вулиці шириною 8 метрів з відступом від центральної осі АДРЕСА_1 3,5 та 4,5 метра (додаток №8), де: площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0136, площею 0,1446 га, власник ОСОБА_4, відповідно до даних технічної документації та Публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 та 4,5м) - немає; площа накладання земельної ділянки з кадастровим номером 2624885101:01:003:0196, площею 0,2165 га, власник ОСОБА_3 (синя штриховка), відповідно до даних технічної документації та Публічної кадастрової карти України на АДРЕСА_1 шириною 8 метрів (вісь 3,5 м та 4,5 м), становить 67 кв. м; Оскільки земельна ділянка на АДРЕСА_6 - власник ОСОБА_2, не сформована, у неї відсутній кадастровий номер, у матеріалах справи відсутня документація із землеустрою, яка може бути підставою для її формування, встановити, чи має місце накладання досліджуваної земельної ділянки згідно технічної документації та фактичного користування, а також згідно генеральних планів забудови села з урахуванням затверджених змін до них - неможливо. Апеляційним судом встановлено, що спір щодо ширини АДРЕСА_1 виник у 2013 році. Ця обставина підтверджується актом сільської ради від 01 липня 2013 року, який свідчить про розгляд скарги ОСОБА_15 (чоловіка позивача) щодо звуження вулиці ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_2 (а. с. 7, том 1). Під час розгляду спору судами рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 22 грудня 2017 року №181-14/2017 ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_5, площею 0,2165 га із присвоєнням кадастрового номера 2624885101:01:003:0196, а також передано ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку у власність. Право власності на земельну ділянку площею 0,2165 га ОСОБА_3, що розташована на АДРЕСА_5 оформлено під час розгляду спору в суді. Аналогічно під час розгляду спору у липні 2014 року передана у власність земельна ділянка позивачу ОСОБА_1, а також у грудні 2014 року зареєстровано право власності на земельну ділянку за відповідачем ОСОБА_4. На час подачі позовної заяви земельні ділянки перебували у користуванні відповідачів. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 78 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками. Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Статтею 83 ЗК України встановлено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо). Відповідно до статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Відповідно до частин першої-третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Апеляційний суд, з огляду на зміст заявлених позовних вимог, врахувавши, що вулиця має двосторонню забудову, тому спір стосується прав та обов'язків не лише позивача та відповідачів, але і власників та користувачів інших домоволодінь, які не є учасниками цього спору, а також встановивши, що вперше ширина АДРЕСА_1 встановлена проектом планування та забудови села Сваричів колгоспу "Радянська Україна" Рожнятівського району Івано-Франківської області від 1988 року у 8 метрів і така ширина вулиці відповідає вимогам ДБН, правильно вказував, що при вирішенні земельного спору сільська рада повинна була керуватися цією містобудівною документацією, врахувавши що склався відповідно до неї порядок користування членами територіальної громади як житловою вулицею, так і наданими їм у користування земельними ділянками та були виготовлені відповідно, будівельні паспорти на забудову, а тому уся наступна містобудівна технічна документація повинна була узгоджуватися з інтересами усіх землекористувачів та землевласників, земельні ділянки яких є суміжними з вулицею. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Апеляційний суд встановив, що огорожі земельних ділянок відповідачів розміщені на житловій вулиці, яка не може бути передана у приватну власність, це призвело до її звуження і не відповідає вимогам ДБН та містобудівній документації. Таким чином колегія суддів вважає висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для зобов'язання відповідачів звільнити частину вулиці, демонтувавши огорожі правильним. Апеляційний суд обґрунтовано вважав, що це буде ефективним способом захисту порушеного права позивача. Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не встановлено, яких перешкод зазнає позивач під час проїзду до своєї садиби, а тому його висновки щодо наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції неправильні. Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц не заслуговують на увагу, адже у справі, яка є предметом касаційного перегляду та у справі, на правовий висновок у якій посилається заявник, встановлені судами фактичні обставини різні. Одночасно колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не було встановлено чим та яким чином були порушені права позивача не заслуговують на увагу з огляду на таке. Суд апеляційної інстанції зазначав, що в аспекті захисту прав члена територіальної громади предмет негаторного позову становить вимога володіючого комунальним майном члена територіальної громади до інших осіб про усунення порушень його права, що перешкоджають йому належним чином користуватися цим майном. При цьому для задоволення вимог члена територіальної громади достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним своїх правомочностей. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями комунальної власності, які не підлягають приватизації (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Та обставина, що АДРЕСА_1 відноситься до категорій вулиць та доріг - житлова вулиця (вулиця в житловій забудові) сільського населеного пункту, що вказує на неможливість виникнення приватного власника на неї. Отже, зайняття земельної ділянки - вулиці у населеному пункті з порушенням ЗК України слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання звільнити частину земельної ділянки у спосіб демонтажу огорож слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки комунальної власності. Апеляційний суд зазначав, що як встановлено в ході розгляду справи, спір щодо ширини АДРЕСА_1 виник у 2013 році. Ця обставина підтверджується актом сільської ради від 01 липня 2013 року, який свідчить про розгляд скарги ОСОБА_15 (чоловіка позивача) щодо звуження вулиці ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_2. Однак, під час розгляду спору судами рішенням Сваричівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області №181-14/2017 від 22 грудня 2017 року ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_5, площею 0,2165 га із присвоєнням кадастрового номера 2624885101:01:003:0196, а також передано ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку у власність. Таким чином, ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,2165 га, що розташована на АДРЕСА_5 оформлено після прийняття рішення судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції посилався на те, що не вирішивши земельний спір, сільською радою передані у власність громадян земельні ділянки, що спонукало ускладнення цього спору. Разом із тим колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України). Аналіз статті 367 ЦПК свідчить, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції. Таким чином колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, про те, що на час подачі позовної заяви земельні ділянки перебували у користуванні відповідачів, позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою комунальної власності, призначеною для використання у якості житлової вулиці сільського населеного пункту, подано правильно. Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження, слід поновити її виконання. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року місто Київ справа №707/816/19 провадження №61-8453св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., позивач - заступник прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації та Черкаського регіонального управління водних ресурсів, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року у складі судді Морозова В. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Заступник прокурора Черкаської області, діючи в інтересах держави в особі Черкаської обласної державної адміністрації (далі - Облдержадміністрація) та Черкаського регіонального управління водних ресурсів, у квітні 2019 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, у якому просив витребувати у відповідача на користь держави Україна в особі Черкаської обласної державної адміністрації земельну ділянку, площею 0, 0996 га, кадастровий номер 7124982500:01:001:2071, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області за межами населеного пункту. Просив скасувати запис про державну реєстрацію права власності від 17 лютого 2016 року №8757279 на земельну ділянку, загальною площею 0, 0996 га, за ОСОБА_1, вчинений державним реєстратором Черкаської районної державної нотаріальної контори Черкаського районного нотаріального округу Черкаської області Чуй Н. В. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 січня 2014 року розпорядженням Черкаської районної державної адміністрації (далі - Черкаська РДА) №26 "Про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою" надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для індивідуального дачного будівництва, які розташовані в адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту, в тому числі ОСОБА_2 та іншим особам. Розпорядженням Черкаської РДА від 13 лютого 2014 року №28 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земельних ділянок" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо проведення інвентаризації земельних ділянок, загальною площею 12, 5166 га, в адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту. Зазначеним розпорядженням визначено вид угідь цих земель як "піски" та віднесено до земель загального користування. Розпорядженням Черкаської РДА від 21 березня 2014 року №72 "Про затвердження проектів землеустрою та передачу земельних ділянок у власність" затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок в адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту та безоплатно передано у власність ОСОБА_2 та іншим 23 громадянам земельні ділянки для ведення індивідуального дачного будівництва. Рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071 прийнято реєстраційною службою Черкаського районного управління юстиції та видано свідоцтво про право власності від 09 квітня 2014 року, серії НОМЕР_1. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у справі №707/2176/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 05 серпня 2016 року, задоволено позов керівника Черкаської місцевої прокуратури до Черкаської РДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2 про визнання розпорядження незаконним, визнання недійсними свідоцтв, скасування рішень державного реєстратора. Зокрема, визнано незаконним та скасовано розпорядження Черкаської РДА від 21 березня 2014 року №72 "Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельних ділянок у власність" у частині передачі у власність земельної ділянки первісному набувачу ОСОБА_2, площею 0, 0996 га, у адміністративних межах Будищенської сільської ради за межами населеного пункту, свідоцтво на право власності на земельну ділянку від 09 квітня 2014 року серії НОМЕР_1, скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на землю від 11 квітня 2014 року №12292490. За результатами моніторингу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071 на підставі договору купівлі-продажу від 17 лютого 2015 року №1-144 перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1, яка є власником спірної ділянки на цей час. Державним реєстратором Черкаської районної державної нотаріальної контори Черкаського районного нотаріального округу Черкаської області Чуй Н. В. 17 лютого 2015 року зареєстровано за ОСОБА_1 речове право на земельну ділянку з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, про що зроблено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №8757279. Прокурор вважає, що внаслідок незаконної передачі у приватну власність земельної ділянки водного фонду відбулося порушення інтересів держави, права власності Українського народу на землю, закріпленого у статтях 13, 14 Конституції України. Правовідносини, пов'язані з протиправним вибуттям земель із державної власності, становлять суспільний, публічний інтерес. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні, подала заяву про застосування позовної давності. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Черкаська РДА повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою не мала, вона вибула з володіння її власника поза його волею. Отже, існують усі підстави для задоволення позовних вимог по суті, втім, на переконання суду, позивач пропустив строк звернення до суду з такими вимогами, що підтверджується письмовими доказами, які додано відповідачем до заяви про застосування позовної давності, а саме інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, яку надано на запит прокурора Пітюренка М. В. 25 січня 2016 року, та відповідно до якої власником земельної ділянки з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, площею 0, 0996 га, розташованої в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, є ОСОБА_1. Постановою Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі Облдержадміністрації залишено без задоволення. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, керувався тим, що є необґрунтованими доводи позивача про те, що він міг довідатися про незаконність розпорядження землею Черкаської РДА, незаконність набуття її ОСОБА_2 та наявність підстав для витребування у ОСОБА_1 спірної земельної ділянки з моменту винесення рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року, а фактично довідалися про порушення їх прав лише після їх повідомлення Прокуратурою Черкаської області про виявлене порушення закону, доказами чого є листи Облдержадміністрації від 01 квітня 2019 року №01/01-33/1929/01/01-33 та Черкаського регіонального управління водних ресурсів (далі - Черкаське РУВР) від 25 березня 2019 року №223/13. Прокурор не клопотав про поновлення пропущеного строку для звернення до суду, тому колегія суддів погодилася із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги Заступник прокурора Черкаської області із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Заявник зазначає, що оспорювані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі №697/2434/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі №363/1003/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі №372/5906/14-ц, від 21 березня 2018 року у справі №57/314-6/526/2012, від 18 грудня 2018 року у справі №911/544/16, від 02 липня 2019 року у справі №925/271/18, від 24 квітня 2020 року у справі №654/3433/16-ц, в ухвалі Верховного Суду від 12 лютого 2018 року у справі №913/983/16, у постановах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №3-54гс15, від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 13 квітня 2016 року у справі №3-224гс16, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, щодо питань обчислення позовної даності та заволодіння земельною ділянкою водного фонду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Прокурор зазначив, що відповідно до зазначених висновків зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням вимог Водного кодексу України треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку потрібно по суті розглядати як негаторний позов, який може бути пред'явлений впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відповідач подала до суду відзив, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у справі №707/2176/15-ц позов керівника Черкаської місцевої прокуратури задоволено, визнано незаконним та скасовано розпорядження Черкаської РДА від 21 березня 2014 року №72 "Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельних ділянок у власність" в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, площею 0, 0996 га, розташованої у адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, за межами населеного пункту. Визнано недійсним свідоцтво від 09 квітня 2014 року, серія НОМЕР_1, про право власності на земельну ділянку, площею 0, 0996 га, видане ОСОБА_2. Скасовано рішення державного реєстратора реєстраційної служби Черкаського районного управління юстиції від 09 квітня 2014 року №12292490 "Про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2, за кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, розташовану в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району за межами населеного пункту, площею 0, 0996 га". Зазначене судове рішення ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 05 серпня 2016 року залишено без змін. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №155770426, яку сформовано 11 лютого 2019 року за запитом прокурора Прокуратури Черкаської області Пітюренка М. В., власником земельної ділянки з кадастровим номером 7124981500:01:001:2071, площею 0, 0996 га, розташованої в адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 лютого 2015 року. Рішення про реєстрацію права власності внесено нотаріусом Черкаської районної державної нотаріальної контори Чуй Н. В. 17 лютого 2015 року, номер РІШЕННЯ: Згідно з договором купівлі-продажу від 17 лютого 2015 року, посвідченим державним нотаріусом Черкаської районної державної нотаріальної контори Чуй Н. В., ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_1 купила та прийняла від продавця земельну ділянку, площею 0, 0996 га, яка розташована у адміністративних межах Будищенської сільської ради Черкаського району Черкаської області, продаж вчинено за 23 000, 00 грн. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, не могли передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, згідно із рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 26 травня 2016 року у справі №707/2176/15-ц спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц). Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19), пункт 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п'ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18)). Отже, правомірним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність. У справі, що переглядається, для відновлення порушеного права власності на землі водного фонду прокурор пред'явив вимогу про їх витребування від кінцевих набувачів на користь Вінницької міської ради з посиланням як на правову підставу такої вимоги на статтю 387 ЦК України, тобто віндикаційний позов. Оскільки вимоги прокурора про витребування земельної ділянки не є правомірним та ефективним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій зобов'язані були відмовити у задоволенні цих вимог з підстав обрання неправомірного способу захисту, а не за спливом позовної давності. Отже, Верховний Суд часткового погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані рішення без урахування наведених правових висновків Верховного Суду, водночас Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення про задоволення позову з підстав обрання неправильного способу захисту. Така відмова через обрання неправильного (неправомірного) способу захисту не перешкоджає Облдержадміністрації чи прокурору (у разі, якщо Облдержадміністрація не здійснюватиме чи неналежно здійснюватиме повноваження із захисту права власності на спірну земельну ділянку водного фонду, допускаючи продовження порушення такого права після набрання чинності цією постановою) пред'явити негаторний позов про повернення земельної ділянки її власникові. За встановлених обставин Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц: у постановах Верховного Суду: від 05 червня 2019 року у справі №697/2434/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі №363/1003/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі №372/5906/14-ц, від 18 грудня 2018 року у справі №911/544/16, від 02 липня 2019 року у справі №925/271/18, від 24 квітня 2020 року у справі №654/3433/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №3-224гс16, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, оскільки у наведених рішеннях зроблені висновки щодо правильного застосування норм матеріального права стосовно початку перебігу позовної давності, а у справі, що переглядається, встановлено, що позовна давність до спірних правовідносин не застосовується. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, дійшов висновку про відмову у задоволенні такого позову з підстав пропуску позовної давності, надавши помилкову оцінку цим вимогам по суті. Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Керуючись статтями 400, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області задовольнити частково. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 14 січня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасувати, ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову заступника прокурора Черкаської області про витребування земельної ділянки відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №489/742/20 провадження №61-1706св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), позивач - Миколаївська міська рада, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Естетик-1", ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Миколаївської міської ради на постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Лівінського І. В., Кушнірової Т. Б., Тищук Н. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року Миколаївська міська рада звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естетик-1" (далі - ТОВ "Естетик-1"), ОСОБА_1 про скасування записів про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути земельну ділянку. Позовну заяву мотивовано тим, що 10 жовтня 2016 року між Миколаївською міською радою та ТОВ "Естетик-1" укладено договір оренди землі №11202, відповідно до якого ТОВ "Естетик-1" надано земельну ділянку, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, для обслуговування логістичного центру з автостоянкою, за умови збереження зелених насаджень, без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зі строком дії договору до 10 жовтня 2019 року. У 2018 році ТОВ "Естетик-1" на цій земельній ділянці здійснило будівництво об'єкта нежитлової нерухомості, зокрема логістичного центру з автостоянкою, без дозволу орендодавця та власника орендованої земельної ділянки, а також оформило на нього право власності, чим фактично порушило умови укладеного між сторонами договору оренди. 10 травня 2019 року між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Горобченко С. Г. та зареєстрований в реєстрі за №912. При цьому договір оренди землі від 10 жовтня 2016 року №11202, укладений між Миколаївською міською радою та ТОВ "Естетик-1", не припинив свою дію в цілому, а відбулася заміна сторони в зобов'язанні, а саме орендаря, з ТОВ "Естетик-1" на ОСОБА_1. На даний час речове право на нерухоме майно логістичного центру з автостоянкою зареєстровано за ОСОБА_1, номер запису про право власності 31490431. Миколаївська міська рада вважає, що ТОВ "Естетик-1" здійснило самочинне будівництво логістичного центру з автостоянкою на належній їй земельній ділянці без її згоди, зареєструвало право власності на зазначений об'єкт, а згодом здійснило його відчуження на користь ОСОБА_1, що призвело до самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки та порушення прав територіальної громади міста. Ураховуючи викладене, Миколаївська міська рада просила суд: - скасувати запис про право власності від 03 липня 2018 року №26904111, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ТОВ "Естетик-1" права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1 Миколаївської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1591156548101; - визнати недійсним договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою від 10 травня 2019 року, укладений між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горобченко С. Г. та зареєстрований в реєстрі за №912; - скасувати запис про право власності від 10 травня 2019 року №31490431, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1 Миколаївської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1591156548101; - зобов'язати ОСОБА_1 повернути Миколаївській міській раді самовільно зайняту земельну ділянку, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, на АДРЕСА_1 Миколаївської області у придатному для використання стані шляхом звільнення її від будівель і споруд, у тому числі, від будівель та споруд логістичного центру з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2020 року у складі судді Кокорєва В. В. позов Миколаївської міської ради задоволено. Скасовано запис про право власності від 03 липня 2018 року №26904111, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ТОВ "Естетик-1" права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1591156548101. Визнано недійсним договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою від 10 травня 2019 року, укладений між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горобченко С. Г. та зареєстрований в реєстрі за №912. Скасовано запис про право власності від 10 травня 2019 року №31490431, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_1, права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1591156548101. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути Миколаївській міській раді самовільно зайняту земельну ділянку, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, на АДРЕСА_1 Миколаївської області у придатному для використання стані шляхом звільнення її від будівель та споруд, у тому числі, від будівель та споруд логістичного центру з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд виходив з того, що ТОВ "Естетик-1" без дозволу власника земельної ділянки здійснило на ній будівництво нерухомості, яке є самочинним будівництвом, право власності на яке не виникає. Таким чином, державна реєстрація цього майна відбулася на підставі документів, які не засвідчують в установленому законом порядку право власності на об'єкт нерухомого майна. Договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою від 10 травня 2020 року між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 укладений з порушенням вимог чинного законодавства України, оскільки ТОВ "Естетик-1" не було належним власником зазначеного нерухомого майна і не мало права його відчужувати. Як наслідок визнання договору недійсним підлягають задоволенню і вимоги про скасування запису про право власності, внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на логістичний центр з автостоянкою. Обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку та державної реєстрації майнового права на неї. Відсутність таких документів свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки. Враховуючи те, що земельна ділянка перебуває у володінні ОСОБА_1 без належних правових підстав, відповідно до статті 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) наявні підстави для зобов'язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку у стані, придатному для використання, шляхом звільнення її від будівель і споруд, у тому числі, від будівель та споруд логістичного центру з автостоянкою. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2020 року скасовано, провадження у справі за позовом Миколаївської міської ради закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд апеляційної інстанції постановив, що логістичний центр з автостоянкою був збудований ТОВ "Естетик-1" на земельній ділянці, цільове призначення якої для розміщення та експлуатації будівель і споруд транспортних послуг та допоміжних операцій, тому в силу свого правового режиму є таким, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб'єктом такого використання може бути особа - суб'єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Отже, спір виник у межах правовідносин з набуття суб'єктами господарювання права власності на об'єкт, який використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а також користування земельною ділянкою, на якій знаходиться цей об'єкт. Таким чином, за змістом спірних правовідносин, суб'єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, цей спір є господарським та має розглядатися господарським судом за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, Миколаївська міська рада, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, просила скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року і залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2020 року. Підставами касаційного оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року Миколаївська міська рада зазначила неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №911/488/18 (провадження №12-207гс18), від 05 червня 2018 року у справі №522/7909/16 (провадження №14-150цс18), від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15 (провадження №14-39цс18), від 04 квітня 2018 року у справі №817/1048/16 (провадження №11-202апп18), та у постанові Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі №808/2298/15. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2019 року у справі №915/1305/18 встановлено, що 10 травня 2019 року між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 як фізичною особою укладено договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області. Також речове право на зазначене нерухоме майно, логістичний центр з автостоянкою, зареєстровано за ОСОБА_1 як за фізичною особою. Отже, стороною у спірних правовідносинах ОСОБА_1 є саме як фізична особа, а не як фізична-особа підприємець (далі - ФОП). Наявність у ОСОБА_1 статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту набуття цього статусу вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах. Цивільні права й обов'язки фізичної особи ОСОБА_1, зокрема право власності, набувається та здійснюється останньою у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи. Таким чином, правовідносини, що є предметом спору у цій справі виникли саме у зв'язку з реалізацією ОСОБА_1 її цивільної дієздатності та набуттям прав на відповідну земельну ділянку комунальної власності та логістичний центр з автостоянкою. Крім того, спір про скасування запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи обтяження такого права є цивільно-правовим, тому має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Татарінов В. П., зазначила, що касаційна скарга Миколаївської міської ради не підлягає задоволенню, оскільки ОСОБА_1 використовує об'єкт нерухомого майна, зокрема логістичний центр з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області, саме для здійснення підприємницької діяльності, і земельна ділянка під цим об'єктом використовується в господарській діяльності, тому касаційна скарга не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18лютого 2021 року касаційну скаргу Миколаївської міської ради на постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків. У березні 2021 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Миколаївської міської ради на постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року і витребувано із Ленінського районного суду м. Миколаєва цивільну справу №489/742/20. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга Миколаївської міської ради не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. За змістом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. За приписами частини другої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відповідно до частин першої та другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: - справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП; - справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП. Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Статтями 25, 26 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право - і дієздатністю, та не обмежує їх. Набуття статусу ФОП не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб'єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими. Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). За статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. За положеннями статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України). Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. Відносини суб'єктів господарювання з органами місцевого самоврядування врегульовано статтею 23 ГК України, за частинами першою, четвертою, шостою та сьомою якої органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку. Статтею 147 ГК України визначені гарантії та захист майнових прав суб'єктів господарювання, за якими майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом, а вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, визначений у статті 20 ГК України. Ознаками господарського спору є, зокрема, участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 25 лютого 2020 року у справі №916/385/19 (провадження №12-167гс19), від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження №14-385цс19). Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи і не спростовано позивачем те, що відповідно до договору купівлі-продажу від 10 травня 2019 року, укладеного між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1, логістичний центр з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області був збудований ТОВ "Естетик-1" на земельній ділянці, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, із цільовим призначенням для розміщення та експлуатації будівель і споруд транспортних послуг та допоміжних операцій. Згідно з частиною першою статті 65 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. До земель транспорту належить землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (стаття 67 ЗК України). Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії В03 №319836 ОСОБА_1 з 16 жовтня 2000 року є ФОП. Відповідно до договору оренди від 15 травня 2019 року, укладеним між ФОП ОСОБА_1 (Орендодавець) та ФОП ОСОБА_2 (Орендар), предметом оренди є нежитлові приміщення логістичного центру з автостоянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на об'єкт оренди належить Орендодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 10 травня 2019 року, укладеного між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 (п. 1.3. Договору оренди). Об'єкт оренди буде використовуватися орендарем для проведення підприємницької діяльності (п. 1.4. Договору оренди). Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що логістичний центр з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області було збудовано ТОВ "Естетик-1" на земельній ділянці, цільове призначення якої - для розміщення та експлуатації будівель і споруд транспортних послуг та допоміжних операцій, а тому в силу вимог правового режиму є таким, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб фізичної особи. Суб'єктом такого використання може бути особа - суб'єкт господарювання відповідно до статті 55 ГК України. Таким чином, за змістом спірних правовідносин, суб'єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, цей спір є господарським і має розглядатися господарським судом за правилами господарського судочинства. Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги посилання Миколаївської міської ради в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №911/488/18 (провадження №12-207гс18), оскільки у цій постанові викладено висновок про те, що справи у спорах між органами місцевого самоврядування, у яких органи місцевого самоврядування є учасниками цивільних відносин та реалізують повноваження власника майна, не мають ознак публічно-правового спору та належать до юрисдикції господарських судів; від 05 червня 2018 року у справі №522/7909/16 (провадження №14-150цс18), оскільки у цій справі спірні правовідносини виникли у зв'язку із кладенням договору поставки із фізичною особою; від 13 березня 2018 року у справі №306/2004/15 (провадження №14-39цс18), оскільки у цій справі спір виник із-за набуття фізичною особою-підприємцем права власності на земельну ділянку, яка статус СПД пізніше, ніж була придбана ця земельна ділянка, від 04 квітня 2018 року у справі №817/1048/16 (провадження №11-202апп18), яка стосується спору між юридичною особою та приватним нотаріусом як державним реєстратором, та у постанові Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі №808/2298/15. Таким чином, у всіх перерахованих справах фактичні обставини є відмінними від справи, яка переглядається у касаційному порядку. Інші доводи касаційної скарги висновки суду апеляційної інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального права. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Миколаївської міської ради залишити без задоволення. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 березня 2021 року м. Київ справа №372/2876/17 провадження №61-9568св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Обухівське", відповідачі: Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області, Головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Обухівське" на рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 жовтня 2019 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Іванченка М. М., Сержанюка А. С., у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Обухівське" до Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області, Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання недійсними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, зобов'язання вчинити дії. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року публічне акціонерне товариство "Обухівське", яке змінило назву на приватне акціонерне товариство "Обухівське" (далі - ПрАТ "Обухівське") звернулося до суду з позовною заявою, у якій з урахуванням змін, наведених у заяві про зміну предмета позову, просило визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 16 вересня 2016 року №200/42, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0023 площею 0,15 га ОСОБА_19; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/9, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0012 площею 0,15 га ОСОБА_3; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 22 квітня 2016 року №154/3, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0004 площею 0,15 га ОСОБА_4; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 02 квітня 2016 року №154/1, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0005 площею 0,15 га ОСОБА_5; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/8, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0014 площею 0,15 га ОСОБА_6; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/6, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0013 площею 0,15 га ОСОБА_7; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 22 травня 2016 року №154/4, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0006 площею 0,15 га ОСОБА_8; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 22 травня 2016 року №154/2, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0007 площею 0,15 га ОСОБА_9; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/5, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0010 площею 0,15 га ОСОБА_10; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 жовтня 2016 року №202/2, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0026 площею 0,15 га ОСОБА_11; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 25 липня 2016 року №185/1, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0016 площею 0,15 га ОСОБА_12; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/4, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0011 площею 0,15 га ОСОБА_13; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 23 листопада 2016 року №210/7, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0028 площею 0,15 га ОСОБА_1; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/7, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0015 площею 0,15 га ОСОБА_14; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/3, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0008 площею 0,15 га ОСОБА_15; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 травня 2016 року №160/2, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:007:0009 площею 0,15 га ОСОБА_16; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 16 вересня 2016 року №200/13, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:005:0023 площею 0,1857 га ОСОБА_17; визнати недійсним та скасувати рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області від 16 вересня 2016 року №200/17, скасувати запис у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельної ділянки за кадастровим номером 3223186600:03:005:0024 площею 0,1869 га ОСОБА_20, (в зв'язку з реєстрацією шлюбу прізвище змінено на ОСОБА_21); зобов'язати ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку від розміщених на ній сторонніх об'єктів, зокрема, залізобетонного паркану. В обґрунтування позовних вимог ПрАТ "Обухівське" зазначало, що у відповідності до державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-КВ №003262 від 13 лютого 1996 року, виданого Першотравенською сільською радою Обухівського району Київської області та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №1, радгоспу-комбінату "Обухівський" було передано в користування земельну ділянку площею 2 164,6 га для сільськогосподарського виробництва. Пунктом 1 статуту ПрАТ "Обухівське" передбачено, що товариство є правонаступником ВАТ "Обухівське", яке засноване рішенням Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 05 травня 2006 року №14-25-7/1 шляхом перетворення державного підприємства радгосп-комбінат "Обухівський" у ВАТ "Обухівське" відповідно до Законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про господарські товариства". Таким чином, як вказує позивач, ПрАТ "Обухівське" є законним землекористувачем земель сільськогосподарського призначення державної власності, що знаходяться на території Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області в межах плану користування, що посвідчено державним актом на право користування серії ІІ-КВ №003262 від 13 лютого 1996 року. З інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачу стало відомо, що на підставі рішень Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області земельні ділянки, що перебувають у користуванні товариства на підставі державного акта серії ІІ-КВ №003262 від 13 лютого 1996 року, були передані третім особам у приватну власність. ПрАТ "Обухівське" вважає, що відповідач Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області в порушення вимог ЗК України передала у приватну власність фізичним особам, які є відповідачами у справі земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення, що належать позивачу на праві постійного користування на підставі державного акта, а тому рішення, за якими було передано земельні ділянки у приватну власність, є незаконними, у зв'язку з чим підлягають визнанню недійсними та скасуванню, що в свою чергу дає підстави для скасування записів у поземельній книзі про цільове призначення земельних ділянок. Також позивач зазначав, що відповідач ОСОБА_1 на виділеній йому у приватну власність земельній ділянці за кадастровим номером 3223186600:03:007:0028 площею 0,15 га встановив залізобетонний паркан, який перешкоджає позивачу вільно користуватися земельною ділянкою, тому з метою відновлення попереднього стану земельної ділянки, позивач вважає за необхідне зобов'язати ОСОБА_1 звільнити вказану земельну ділянку від розміщених на ній сторонніх об'єктів, зокрема залізобетонного паркану. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 жовтня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивачем не доведено, що рішення Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області про надання відповідачам у справі у приватну власність земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель, споруд порушують його права як землекористувача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ПрАТ "Обухівське", посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норму, яка не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а також встановили обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів. В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 21 лютого 2011 року у справі №21-3а11, суд необґрунтовано відхилив клопотання про огляд доказів та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. У касаційній скарзі зазначається, що радгосп-комбінат "Обухівський" в 1996 році у встановленому законом порядку набув право постійного користування земельною ділянкою державної власності площею 2 164,6 га та отримав відповідний документ - державний акт, зареєстрований належним чином. ПрАТ "Обухівське", як правонаступник радгоспу-комбінату "Обухівський", згоди на вилучення та припинення права користування земельними ділянками за державними актами №003262, 003263, 003264 не надавало, а відтак оскаржувані рішення прийнято з порушенням приписів статті 149 ЗК України. Доводи інших учасників справи У серпні 2020 року Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області, надіслала відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є обґрунтованими, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_14 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_11 надіслав клопотання щодо касаційної скарги у якому зазначає, що касаційна скарга є безпідставною та просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_6 на електронну пошту Касаційного цивільного суду надіслали відзиви на касаційну скаргу, проте не скріпили їх електронним цифровим підписом, тому вказані відзиви до уваги Верховним Судом не беруться. У серпні 2020 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_22 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_17 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є обґрунтованими, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_5 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що вимоги позивача, які викладені в касаційній скарзі, ОСОБА_5 не визнає, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_23 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що вимоги позивача, які викладені в касаційній скарзі, не визнає, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_8 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що вимоги позивача, які викладені в касаційній скарзі, не визнає, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У серпні 2020 року ОСОБА_9 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що вимоги позивача, які викладені в касаційній скарзі, не визнає, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. У жовтні 2020 року ПрАТ "Обухівське" надіслало відповідь на відзиви щодо касаційної скарги у якому просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Обухівського районного суду Київської області. 04 лютого 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що пунктом 1 статуту ПрАТ "Обухівське" передбачено, що товариство є правонаступником ВАТ "Обухівське", яке засноване рішенням Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 05 травня 2006 року №14-25-7/1 шляхом перетворення державного підприємства радгосп-комбінат "Обухівський" у ВАТ "Обухівське" відповідно до Законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про господарські товариства". Згідно державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-КВ від 13 лютого 1996 року №003262, виданого Першотравенською сільською радою Обухівського району Київської області, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №1 радгоспу-комбінату "Обухівський" було передано у користування земельну ділянку площею 2 164,6 га для сільськогосподарського виробництва. Рішеннями Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області відповідачам - фізичним особам були надані у приватну власність земельні ділянки з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) : ОСОБА_2 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0023 площею 0,15 га, рішення від 16 вересня 2016 року №200/42; ОСОБА_3 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0012 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/9; ОСОБА_4 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0004 площею 0,15 га, рішення від 22 квітня 2016 року №154/3; ОСОБА_5 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0005 площею 0,15 га, рішення від 22 квітня 2016 року №154/4; ОСОБА_6 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0014 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/8; ОСОБА_7 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0013 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/6; ОСОБА_8 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0006 площею 0,15 га, рішення від 22 квітня 2016 року №154/4; ОСОБА_9 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0007 площею 0,15 га, рішення від 22 квітня 2016 року №154/2; ОСОБА_10 за кадастровим номером 3223186600:03:007:00010 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/5; ОСОБА_11 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0026 площею 0,15 га, рішення від 27 жовтня 2016 року №202/2; ОСОБА_12 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0016 площею 0,15 га, рішення від 25 липня 2016 року №185/1; ОСОБА_13 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0011 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/4; ОСОБА_1 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0028 площею 0,15 га, рішення від 23 листопада 2016 року №210/7; ОСОБА_14 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0015 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/7; ОСОБА_15 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0008 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/3; ОСОБА_16 за кадастровим номером 3223186600:03:007:0009 площею 0,15 га, рішення від 27 травня 2016 року №160/2; ОСОБА_17 за кадастровим номером 3223186600:03:005:0023 площею 0,1857 га, рішення від 16 вересня 2016 року №200/13; ОСОБА_24 за кадастровим номером 3223186600:03:005:0024 площею 0,1860 га, рішення від 16 вересня 2016 року №200/17. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до статті 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (стаття 14 Конституції України). Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтвердженого належними доказами факту порушення (невизнання або оспорювання) цього права на земельну ділянку. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №175/4348/17 (провадження №61-12868св19). Пунктом 2 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про державний земельний кадастр" передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. Їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності). Згідно зі статтею 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. Згідно із статтею 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. В статті 125 ЗК України вказано, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Враховуючи зазначене, обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку. На підтвердження своїх прав як землекористувача позивач надав суду копію державного акта від 13 лютого 1996 року №003262 на право постійного користування землями державної власності, виданого радгоспу-комбінату "Обухівський". Позивач не надав документів, які б підтверджували право власності, оренди чи наявність іншого речового права на спірну земельну ділянку у ПрАТ Обухівське". Позивач просив захистити своє порушене право, зазначаючи, що земельні ділянки були передані у власність відповідачам - фізичним особам за рахунок земель, які знаходяться у його користуванні відповідно до державного акта №003262 від 13 лютого 1996 року. Згідно встановлених судами обставин, площа земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні ПрАТ "Обухівське" на момент прийняття Першотравенською сільською радою Обухівського району Київської області оскаржуваних рішень, відрізняється від площі земельної ділянки, зазначеної у державному акті. У пункті 3.5 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 квітня 1993 року №28, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 23 квітня 1993 року за №31 (яка була чинною на час видачі державного акта) вказано, що у разі зміни меж, розміру, цільового призначення та умов надання земельних ділянок, що відбулися після видачі державного акта, до нього вносяться ці зміни, які фіксуються на плані зовнішніх меж на останній сторінці державного акта. Всі зміни вносяться одночасно в обидва примірники державного акта. У наданому позивачем державному акті серії II-КВ №003262 від 13 лютого 1996 року зміни у площі земельних ділянок та плані зовнішніх меж не відображені. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку, що ПрАТ "Обухівське" переконливих, належних та допустимих доказів щодо накладення спірних земельних ділянок до суду не надало, а також не довело наявність у нього права користування саме спірними земельними ділянками, які виділялись Першотравенською сільською радою Обухівського району Київської області у власність відповідачів. Тобто, з вказаного вбачається, що факт надання у власність фізичним особам - відповідачам земельних ділянок за рахунок земель, що знаходяться на законних підставах у користуванні позивача не підтверджений належними та допустимими доказами. Щодо доводів касаційної скарги про незаконну зміну цільового призначення земельних ділянок необхідно зазначити наступне. Рішенням №183-14-ХХIV від 27 травня 2004 року Київська обласна рада затвердила межі села Перше Травня, визначені проектом землеустрою. Відповідно до рішення №20 від 21 березня 2007 року Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області затвердила проект детального плану територій житлових масивів в селі Перше Травня. Попереднє погодження місця розташування ділянок для житлового будівництва було надане всіма уповноваженими державними органами. Рішенням Першотравенської сільської ради Обухівського району Київської області №215 від 22 травня 2007 року затверджено Генеральний план села Перше Травня, поєднаний з детальним планом території. 26 грудня 2012 року Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області прийняла рішення №318 про розробку проекту землеустрою щодо встановлення (зміни) меж села Перше Травня. Проект пройшов державну експертизу в Управлінні державної землевпорядної експертизи Головного управління Держземагентства у Київській області, про що 24 липня 2013 року за №881-16е було видано позитивний висновок. Розпорядженням №138 від 03 квітня 2013 року Обухівська районна державна адміністрація Київської області погодила проект землеустрою щодо встановлення (зміни) меж села Перше Травня. За таких обставин Першотравенська сільська рада Обухівського району Київської області надала відповідачам у справі дозволи на виготовлення проектів землеустрою відповідно до положень ЗК України і Закону України "Про землеустрій". Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що передача земельних ділянок у приватну власність проведена у встановленому чинним законодавством порядку. Право власності відповідачів на надані їм земельні ділянки було зареєстроване за рішеннями реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області, а земельним ділянкам присвоєно кадастрові номери. Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ПрАТ "Обухівське". Відповідно до висновку, викладеного у пунктах 69, 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц (провадження №14-651цс18) обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту. Визначаючи належність обраного позивачем способу захисту, слід оцінювати його ефективність для захисту того права чи інтересу, за захистом якого позивач звернувся до суду. Вимога про захист цивільного права або інтересу має відповідати змісту цього права чи інтересу, характеру його порушення, оспорювання або невизнання і повинна забезпечувати поновлення права чи інтересу, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати отримання відповідного відшкодування. Суди попередніх інстанцій у цій справі, вважаючи позов недоведеним, виходили із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які підтверджують порушення відповідачами його прав як землекористувача. Зокрема, суди не установили обставин, які б свідчили про те, що виділені відповідачам у приватну власність земельні ділянки на законних підставах знаходилися у володінні позивача та не були вилучені із його користування у встановленому законом порядку. Разом з тим, захист права титульного володільця земельної ділянки залежно від її статусу здійснюється шляхом пред'явлення віндикаційного або негаторного позову. Позивач не обґрунтував, наскільки ефективним для нього, у випадку доведення факту порушення права, буде винесення судом рішення про визнання недійсними та скасування рішень органів місцевого самоврядування та скасування записів у поземельній книзі про цільове призначення та надання у власність земельних ділянок. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 21 лютого 2011 року у справі №21-3а11, згідно якого припинення права користування земельною ділянкою з підстави припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво, оскільки суди обґрунтували рішення про відмову в позові не відсутністю у позивача права землекористування як правонаступника радгоспу-комбінату "Обухівський", а недоведеністю позову в частині саме спірних земельних ділянок. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про безпідставне відхилення судом клопотання про огляд доказів та встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Позивачем не наведено обставин, які б переконливо свідчили про те, що огляд засіяного сільгоспкультурою поля міг сприяти встановленню обставин щодо меж та накладення спірних земельних ділянок, а також не наведено фактів, якими підтверджується одержання судом доказів з порушенням порядку, встановленого законом. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Обухівське" залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №361/2840/18 провадження №61-2878св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, відповідачі: Броварська міська рада Київської області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Броварської міської ради Броварського району Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М., в справі за позовом керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави до Броварської міської ради Київської області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність, витребування земельної ділянки з незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність, витребування земельної ділянки з незаконного володіння. Позов мотивований тим, що рішенням Броварської міської ради від 02 липня 2010 року №1575-85-05 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передано у власність земельну ділянку, загальною площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1. На підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2011 року ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_1 вищевказану земельну ділянку, кадастровий номер 3210600000:00:063:1314. Прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка розташована поблизу озера та включає в себе землі, які відносяться до земель водного фонду (прибережна захисна смуга), а станом на 2018 рік частково і безпосередньо водного плеса, що підтверджується даними публічної кадастрової карти, викопіюванням з плану землекористування, погодженим головним архітектором м. Бровари, та відповіддю Київського ДП геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 04 січня 2018 року із відповідними схемами накладення земельних ділянок на землі водного фонду. Посилаючись на те, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 вибула з комунальної власності з порушенням вимог Конституції України, ЗК України, ВК України, внаслідок чого фактично відбулась незаконна зміна її цільового призначення, керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області просив: визнати незаконним та скасувати рішення Броварської міської ради Київської області від 02 липня 2010 року №1575-85-05 в частині затвердження проекту землеустрою та передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,1000 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади Броварської міської ради Київської області в особі Броварської міської ради Київської області земельну ділянку, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3210600000:063:1314, яка знаходиться на АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, врахував, що ОСОБА_2, отримавши дозвіл на розроблення проекту землеустрою, замовила виготовлення проектної документації, в результаті чого дотрималась порядку отримання у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1. Оскільки проектна документація виготовлена відповідно до вимог чинного законодавства, Броварська міська рада Київської області не мала як підстав для відмови у її затвердженні, так і підстав для відмови в передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2. Керівник Броварської місцевої прокуратури Київської області не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що станом на час передачі земельної ділянки на АДРЕСА_1 біля неї знаходилось озеро, як водний об'єкт з необхідною охоронною зоною, і вказана земельна ділянка розташована у водоохоронній зоні. Встановивши, що спірна земельна ділянка набута ОСОБА_2 у власність на законних підставах, місцевий суддійшов висновку, що остання мала право розпоряджатись нею на вільний розсуд, а тому відсутні підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК України, для її витребування від ОСОБА_1. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано рішення Броварської міської ради від 02 липня 2010 року №1575-85-05 "Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання дозволів на виготовлення технічної документації по оформленню права власності та користування, надання дозволів на розроблення проектів землеустрою, щодо відведення земельних ділянок у власність та внесення змін до рішень Броварської міської ради" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, загальною площею 0,1000 га, з них 0,0160 га - землі обмеженого використання - інженерний коридор мережі лінії електропередачі, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади Броварської міської ради Київської області в особі Броварської міської ради Київської області земельну ділянку, загальною площею 0,1000 га, з кадастровим номером 3210600000:00:063:1314, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані у справі докази (лист правління водних ресурсів у м. Києві та Київській області від 24 січня 2018 року №01-12/53 "Про надання інформації щодо статусу озер в м. Бровари", листи Київського державного підприємства геодезії, картографії та кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 18 жовтня 2017 року №01-01/488, від 02 травня 2018 року №01-01/283, схеми накладення земельної ділянки, висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року №12/18), дійшов висновку, що передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка на АДРЕСА_1 повністю накладається на землі водного фонду (прибережні захисні смуги озер, які становлять 100 м), а тому наявні підстави для визнання незаконним та скасування рішення Броварської міської ради від 02 липня 2010 року №1575-85-05. Витребовуючи спірну земельну ділянку від добросовісного набувача ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що позов прокурором заявлений на підставі статей 387, 388 ЦК України, проте, врахувавши принцип jura novit curia ("суд знає закони"), дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин положення статті 391 ЦК України щодо повернення земельної ділянки на АДРЕСА_1 протягом усього триваючого порушення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року Броварська міська рада Броварського району Київської області засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Броварського міськрайонного суду Київської області. У травні 2021 року справа №361/2840/18 передана до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження Броварська міська рада Броварського району Київської області посилається на застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування правового висновку Верховного Суду про застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, що відповідає підставі касаційного оскарження, передбаченій пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, що відповідає підставі касаційного оскарження за пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Так, у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2020 року в справі №915/1784/18 вказано про неможливість витребування майна у особи, яка вже не є його власником. Оскільки ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 18 серпня 2018 року відчужила спірну земельну ділянку ОСОБА_3, позов пред'явлений до неналежного відповідача. Докази, які апеляційний суд взяв за основу, зокрема, листи з відповідними схемами накладення земельних ділянок на землі водного фонду, містять лише суб'єктивну, не підтверджену інформацію відповідних органів та не є належними та допустими доказами у справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Броварської міської ради Київської області від 20 травня 2010 року №1530-84-05 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на земельну ділянку, орієнтовною площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 (а. с. 19, т. 1). Рішенням Броварської міської ради Київської області від 02 липня 2010 року №1575-85-05 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та передано у власність земельну ділянку, загальною площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 (а. с. 20, т. 1). На підставі рішення Броварської міської ради Київської області від 02 липня 2010 року №1575-85-05 ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210600000:00:063:1314, загальною площею 0,1000 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 24, т. 1). Згідно з Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованою станом на 02 лютого 2018 року, земельна ділянка (кадастровий номер 3210600000:00:063:1314), площею 0,1000 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1, перебуває у приватній власності ОСОБА_1, дата державної реєстрації: 24 жовтня 2017 року (а. с. 21-22, т. 1). 18 липня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_1 продала ОСОБА_3 земельну ділянку на АДРЕСА_1, загальною площею 0,1000 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3210600000:00:063:1314 (а. с. 72-73, т. 1). У відповідь на запит Броварської місцевої прокуратури Київської області листом від 18 жовтня 2017 року №01-01/488 КДП геодезії, картографії, кадастрових та геоінформатичних систем "Київгеоінформатика" повідомило, що з топографічних планів масштабу 1:2000 та ортофотопланів масштабу 1:2000 станом на 2010 рік із схемою накладення земельних ділянок згідно з запитом на землі водного фонду в межах м. Бровари Київської області земельні ділянки з кадастровими номерами 3210600000:00:064:0521, 3210600000:00:063:1314 повністю або частково накладаються на землі водного фонду, а саме: на 100 метрову прибережну захисну смугу озер. Площа накладення на землі водного фонду земельної ділянки з кадастровим номером 3210600000:00:063:1314 - 0,1 га (повністю) (а. с. 24-25, т. 1). У листі Управління водних ресурсів у м. Києві та Київській області від 24 січня 2018 року №01-12/53 зазначено, що водойми, розташовані між вул. Сонячна та Фельдмана в м. Бровари, відносяться до озер, що підтверджується картографічними матеріалами ДП геодезії, картографії, кадастрових та геоінформатичних систем (викопіювання з оргтофотоплану М 1:2000 станом на 2010 рік, представленими у додатку) (а. с. 26, т. 1). Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 22 лютого 2018 року №12/18 на території міста розташовані озера в парку "Приозерний" (Озеро "Біле "), у парку "Перемоги" (озеро "Перемога") між вул. Сонячна та вул. Фельдмана на вул. Петропавлівська, на вул. Тургенєва та вул. А. Луценка; водойми розташовані між вул. Сонячна та Фельдмана м. Бровари відносяться до озер. Між вулицями Фельдмана-Абрикосова-Спортивна-Кобилянської-Сонячна в м. Бровари розташовані два водні об'єкти, які з огляду на вихідні дані є озерами. Між такими озерами проходить ґрунтова дорога. В цілому озера оточені кварталом індивідуальної житлової забудови (а. с. 30-40, т. 1). У відповідь на запит Броварської місцевої прокуратури Київської області листом від 02 травня 2018 року №01-01/283 КДП геодезії, картографії, кадастрових та геоінформатичних систем "Київгеоінформатика" повідомило, з топографічного плану масштабу 1:2000 станом місцевості на 2007 рік, ортофотоплану масштабу 1:10000 станом місцевості на 2010 рік, викопіювання з матеріалів космічної зйомки станом місцевості на 2007 та 2009 роки із схемою накладення земельних ділянок на землі водного фонду в межах Броварського району Київської області земельна ділянка з кадастровим номером 3210600000:00:063:1314 повністю накладається на землі водного фонду, на прибережні захисні смуги озер, площа накладення 0,01 га (а. с. 41-52, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступних підстав. Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтями 19, 20 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м. Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону., За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Зазначена правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц (провадження №14-235цс18). Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог керівника Броварської місцевої прокуратури Київської області та визнання незаконним і скасування рішення Броварської міської ради від 02 липня 2010 року №1575-85-05 "Про передачу земельних ділянок громадянам у власність, надання дозволів на виготовлення технічної документації по оформленню права власності та користування, надання дозволів на розроблення проектів землеустрою, щодо відведення земельних ділянок у власність та внесення змін до рішень Броварської міської ради" в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, загальною площею 0,1000 га, оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності на підставі рішення, яке прийнято з порушенням вимог земельного та водного законодавства. Доводи касаційної скарги з посилання на те, що апеляційний суд взяв за основу листи з відповідними схемами накладення земельних ділянок на землі водного фонду, які містять лише суб'єктивну, не підтверджену інформацію відповідних органів, є безпідставними, оскільки спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Враховуючи, що ОСОБА_1 не реалізувала своє процесуальне право щодо оскарження постанови апеляційного суду в касаційному порядку, а Броварська міська рада Броварського району Київської області не є її законним представником та не неділена відповідними повноваження захищати права та інтереси останньої, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги з посиланням на те, що відсутні підстави для повернення ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, оскільки права та інтереси Броварської міської ради Броварського району Київської області у цій частині не порушені. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в постанові апеляційного суду, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованого та правильного висновку суду апеляційної інстанції. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року - без змін. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Броварської міської ради Броварського району Київської області залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 лютого 2021 року м. Київ справа №410/2775/12 провадження №61-13019св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_3, ОСОБА_4, Дніпропетровська районна державна адміністрація, треті особи: Кіровська селищна рада Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Сидоревич Валентина Азисівна, державний нотаріус третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янкова Ірина Володимирівна, Відділ Держкомзему в Дніпропетровському районі Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5, на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року у складі судді Озерянської Ж. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_3, ОСОБА_4, Дніпропетровської районної державної адміністрації (далі - РДА), треті особи: Кіровська селищна рада Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Сидоревич В. А., державний нотаріус третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янкова І. В., Відділ Держкомзему в Дніпропетровському районі Дніпропетровської області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання договорів купівлі-продажу та розпорядження недійсними. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 03 квітня 2008 року він придбав у ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані на земельній ділянці 6 240 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, у тому числі, під будинком і господарськими будівлями та спорудами - 41 кв. м, двір - 427 кв. м., під городом - 5 772 кв. м. Рішенням Кіровської селищної ради Дніпропетровської області від 23 грудня 2008 року №454 йому надано дозвіл на розробку землевпорядної документації. Відділом Держкомзему у Дніпропетровському районі було погоджено документацію із землеустрою щодо передачі йому у власність земельної ділянки площею 0,5490 га, у тому числі: 0,15 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та 0,3990 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель присадибного фонду в межах населеного пункту Кіровське на АДРЕСА_1. Головним архітектором відділу регіонального розвитку, містобудування та архітектури Дніпропетровської райдержадміністрації також погоджено документацію із землеустрою щодо передачі йому у власність зазначеної земельної ділянки площею 0,5490 га за рахунок земель присадибного фонду у межах населеного пункту Кіровське на АДРЕСА_1. Рішенням Кіровської селищної ради від 17 лютого 2009 року №493-25/У затверджено вказану землевпорядну документацію, та передано земельну ділянку йому у власність. У ході виготовлення та погодження зазначеної документації були встановлені та закріплені довгостроковими межовими знаками межі земельної ділянки, на якій розташоване домоволодіння АДРЕСА_1. Між його земельною ділянкою та земельною ділянкою суміжного землекористувача - ОСОБА_3, у 2008 року встановлено паркан по всій довжині його ділянки, геодезична зйомка здійснювалась згідно з межею ділянки по паркану. Розпорядженням голови Дніпропетровської РДА Дніпропетровської області від 02 грудня 2010 року №3873-р йому надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 0,35 га за рахунок земель резервного фонду (рілля) за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради. Розпорядженням Голови Дніпропетровської РДА від 22 лютого 2011 року №363-р вказаний проект затверджено, а земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,3281 га за рахунок земель резервного фонду (рілля) за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради передано у його власність. Однак, при внесенні інформації про земельну ділянку до бази даних ДЗК виявилось, що вона вже перебуває у власності ОСОБА_7 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 20 грудня 2010 року ЯЛ №049993. Ним було з'ясовано, що ОСОБА_7 є зареєстрованим власником земельної ділянки (землекористувачем), право власності на яку набула внаслідок укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 28 вересня 2011 року. У свою чергу, ОСОБА_2 отримала вказану земельну ділянку у власність шляхом безоплатної її передачі - приватизації. Крім цього, вказував, що приватизація земельної ділянки ОСОБА_2 була проведена з порушеннями норм чинного законодавства, внаслідок чого не був дотриманий існуючий порядок приватизації земельної ділянки та порушені права та інтереси суміжних землекористувачів. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати недійним розпорядження голови Дніпропетровської РДА Дніпропетровської області від 04 лютого 2011 року №322-р з моменту його прийняття; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 22 лютого 2010 року ЯИ №482057, виданий на ім'я ОСОБА_2 з моменту його видачі; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 28 вересня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сидоревич В. А. та зареєстрований у реєстрі 28 вересня 2011 року за №805 з моменту укладення; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 грудня 2010 року ЯЛ №049993, виданий на ім'я ОСОБА_7, з моменту його видачі; визнати недійним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 30 грудня 2010 року, посвідчений державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори м. Дніпропетровська Янковою І. В. та зареєстрований у реєстрі 30 грудня 2010 року за №5-7070, з моменту укладення; припинити право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку (кадастровий номер 1221455400010190413), яка є власником на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 30 грудня 2010 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори м. Дніпропетровська Янковою І. В. та зареєстрованого у реєстрі 30 грудня 2010 року за №5-7070; зобов'язати відділ Держкомзему в Дніпропетровському районі Дніпропетровської області скасувати реєстрацію Державних актів на право власності на земельну ділянку від 20 грудня 2010 року ЯЛ №049993, виданого на ім'я ОСОБА_7 та від 22 лютого 2010 року ЯИ №482057, виданого ім'я ОСОБА_2, а також скасувати інші відомості щодо реєстрації прав власності на вказану земельну ділянку (кадастровий номер 1221455400010190413) та внести відповідні зміни до земельно-кадастрової документації; усунути йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою (кадастровий номер 1221455400010190413), що знаходиться у нього у користуванні та є частиною домоволодіння з боку ОСОБА_7 та ОСОБА_4, зобов'язавши їх не використовувати вказану земельну ділянку та не чинити перешкод йому у користуванні вказаною земельною ділянкою та в оформленні прав на неї; зобов'язати ОСОБА_7 та ОСОБА_4 повернути земельну ділянку у придатному для її використання стані до земель державної власності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час оформлення технічної документації на право власності на земельну ділянку 0,6 га ОСОБА_2, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 порушень законодавства не допускалося. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачем не було надано суду будь-яких належних доказів на підтвердження того, що розпорядженням голови РДА Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 04 лютого 2010 року №322-р, яким був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, та передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 0,6 га за рахунок земель резервного фонду (рілля) для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради, а також отриманням державного акту на право власності на земельну ділянку ЯИ №482057 ОСОБА_2 12 лютого 2010 року, порушуються його права щодо користування земельною ділянкою, оскільки розпорядження голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 02 грудня 2010 року №3873-р, яким ОСОБА_1 був наданий дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 0,35 га за рахунок земель резервного фонду (рілля) за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради, розпорядження від 22 лютого 2011 року №363-р, яким було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Кіровської селищної ради, було винесено значно пізніше, ніж винесення вищевказаних розпоряджень щодо земельної ділянки, наданій ОСОБА_2. Доказів на підтвердження того, що дійсно існує накладення меж земельних ділянок, переданих ОСОБА_2 та позивачу за вказаними розпорядженнями, суду не надано. Крім того, апеляційний суд вказав, що ОСОБА_8 не є стороною оскаржуваних договорів купівлі-продажу. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами взагалі не враховано той факт, що він є землекористувачем спірної земельної ділянки, ще з 2008 року, тобто значно раніше, ніж вона була виділена ОСОБА_2. Вказує, що суди безпідставно не застосували норми статті 120 ЗК України у частині переходу права користування спірною земельною ділянкою до ОСОБА_1. Зазначає, що розпорядження голови Дніпропетровської РДА Дніпропетровської області від 04 лютого 2011 року №322-р, яким затверджено проект землеустрою ОСОБА_2 не відповідає містобудівній документації, земельна ділянка не була вільною, тобто були перешкоди для надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою, а відтак, таке розпорядження є незаконним. Посилання суду на те, що позивачем не доведено факт накладання земельних ділянок, є безпідставним, оскільки відповідачі визнавали цей факт. Крім того, вказує, що факт незаконності спірного розпорядження було підтверджено проведеною у справі судовою експертизою з питань землеустрою, проте апеляційний суд не навів аргументів, чому він не погоджується з висновком експертизи. Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 03 квітня 2008 року ОСОБА_8 є власником житлового будинку, загальною площею 19,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, розташованого на земельній ділянці площею 6 240 кв. м. Розпорядженням голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 01 грудня 2009 року №4880-р ОСОБА_2 був наданий дозвіл на підготовку матеріалів погодження місця розташування земельної ділянки площею 0,6 га, яка передавалася для ведення особистого селянського господарства на території Кіровської селищної ради за межами населеного пункту, за адресою: АДРЕСА_1. Розпорядженням голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 31 грудня 2009 року №5867-р ОСОБА_2 наданий дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки площею 0,6 га у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель резервного фонду (рілля) за межами населеного пункту на території Кіровської сільської ради. Розпорядженням голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 04 лютого 2010 року №322-р затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розроблений ТОВ "Земельні реформи", та передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 0,6 га ріллі за рахунок земель резервного фонду (рілля) для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради. На підставі розпорядження голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 04 лютого 2010 року №322-р ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 12 лютого 2010 року серії ЯИ №482057, відповідно до якого ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,6 га (кадастровий номер 1221455400:01:019:0413) у межах згідно із планом меж земельної ділянки, що розташована на території Кіровської селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області для ведення особистого селянського господарства. За нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 28 вересня 2010 року, зареєстрованим у реєстрі №805, ОСОБА_2 продала вказану вище земельну ділянку ОСОБА_7. На підставі вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_7 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку від 16 грудня 2010 року серії ЯЛ №049993, відповідно якого ОСОБА_7 є власником земельної ділянки площею 0,6 га (кадастровий номер 1221455400:01:019:0413) у межах згідно з планом меж земельної ділянки, що розташована на території Кіровської селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_7 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 30 грудня 2010 року, зареєстрованим в реєстрі №5-7070, продала вказану вище земельну ділянку ОСОБА_4. Розпорядженням голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 02 грудня 2010 року №3873-р ОСОБА_1 був наданий дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 0,35 га, за рахунок земель резервного фонду (рілля) за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради. Розпорядженням голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 22 лютого 2011 року №363-р затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Кіровської селищної ради. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17 (провадження №14-487цс19), постановах Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі №910/5702/17, від 01 серпня 2018 року у справі №369/6516/16-ц, від 06 березня 2019 року у справі №917/535/18, від 27 листопада 2019 року у справі №461/2328/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5,задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Аналіз норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь яке право особи, а саме порушене. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій правильно правильно виходили з того, що ним не доведено порушення його прав спірними розпорядженнями та правочинами. Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що позивачем не було надано суду будь-яких належних доказів на підтвердження того, що розпорядженням голови РДА Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 04 лютого 2010 року №322-р, яким був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, та передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 0,6 га за рахунок земель резервного фонду (рілля) для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради, а також отриманням державного акту на право власності на земельну ділянку ЯИ №482057 ОСОБА_2 12 лютого 2010 року, порушуються його права щодо користування земельною ділянкою, оскільки розпорядження голови районної державної адміністрації Дніпропетровського району Дніпропетровської області від 02 грудня 2010 року №3873-р, яким ОСОБА_1 був наданий дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 0,35 га за рахунок земель резервного фонду (рілля) за межами населеного пункту на території Кіровської селищної ради, розпорядження від 22 лютого 2011 року №363-р, яким було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Кіровської селищної ради, було прийнято значно пізніше, ніж прийняття вищевказаних розпоряджень щодо земельної ділянки, наданій ОСОБА_2. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судами не враховано той факт, що він є землекористувачем спірної земельної ділянки ще з 2008 року, не заслуговують на увагу, оскільки ним не доведено цієї обставини належними доказами, що було його процесуальним обов'язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Доводи ОСОБА_1 про визнання відповідачами факту накладення земельних ділянко з посиланням на положення частини першої статті 81 ЦПК України, є безпідставними, оскільки ОСОБА_9, на яку посилається заявник, не є учасником цієї справи, а сам факт оскарження його розпоряджень про виділ землі не є фактом, який підтверджує накладення земельних ділянок. Крім того, відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. При цьому, ОСОБА_1 не надано судам належних доказів того, що виділена ОСОБА_2 земельна ділянка накладається на його земельну ділянку, чи в будь-який інший спосіб порушує його права. Посилання заявника на те, що суд повинен був із власної ініціативи збирати докази, є безпідставним, оскільки цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України), а відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Згідно із частинами першою, другою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України). Враховуючи наведені норми процесуального законодавства, суди не могли збирати докази за власної ініціативи у цій справі, оскільки обставин, за яких у суду є таке право, у межах цієї справи встановлено не було. Доводи заявника щодо невідповідності розпорядження голови Дніпропетровської РДА Дніпропетровської області від 04 лютого 2011 року №322-р, яким затверджено проект землеустрою ОСОБА_2 містобудівній документації, тощо, не беруться Верховним Судом до уваги, оскільки ці обставини не підлягали перевірці у цій справі у зв'язку з недоведенням позивачем самого факту порушення його прав, а, отже, й можливості оскарження спірних розпоряджень та правочинів. Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 - залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №128/3410/15-ц провадження №61-16208св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Широкогребельська сільська рада Вінницького району Вінницької області, ОСОБА_2, особа, яка подавала апеляційну скаргу - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 рок у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області та ОСОБА_2 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю. Позовну заяву мотивовано тим, що 12 березня 1997 року між нею, ОСОБА _2 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 купили земельну ділянку площею 0, 1915 га, розміщену на землях, що знаходяться у віданні Широкогребельської сільської ради народних депутатів Вінницького району й надану для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства. Продаж цей вчинено за 700,00 грн, які ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплатили продавцю ОСОБА_5 повністю при підписанні цього договору. Зазначала, що на момент придбання вказаної земельної ділянки, згідно діючого на той час законодавства, не вимагалася державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Спірна земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА _1. Їй на праві приватної власності належало будинковолодіння АДРЕСА_1. Також зазначала, що 12 серпня 2015 року їй стало відомо про те, що зазначена земельна ділянка належить лише ОСОБА_2 на праві приватної власності та вона не має жодних прав на неї, внаслідок чого між сторонами виникла сварка, з приводу якої вона зверталася із відповідною заявою до Вінницького районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області. Після звернення за правовою допомогою до адвоката, вона отримала довідку Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області, згідно якої земельна ділянка площею 0, 1915 га що розташована по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року. Також, їй було надано копію державного акта на право приватної власності на землю, в якому зазначено, що власником вказаної вище земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року є ОСОБА_2. З невідомих їй причин Широкогребельська сільська рада Вінницького району Вінницької області видала на ім'я ОСОБА_2 державний акт на право приватної власності на землю, яка була придбана спільно з позивачем та ОСОБА_2 й належала їм на праві спільної сумісної власності. Крім того, в погосподарських книгах Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області зазначено, що власником домогосподарства АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 ОСОБА_1 вважала, що відповідачі порушили її право спільної сумісної власності на земельну ділянку. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконними дії Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області по складанню, видачі та реєстрації державного акта на право приватної власності на землю серії ВН від 17 травня 1997 року, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1915 га для обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства та визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ВН від 17 травня 1997 року, виданий на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1915 га для обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 18 листопада 2015 року у складі судді Бондаренка О. І. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконними дії Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області по складанню, видачі та реєстрації державного акта на право приватної власності на землю серії ВН від 17 травня 1997 року, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1915 га для обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ВН від 17 травня 1997 року, виданий на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1915 га для обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА _1 є доведеними та такими, що підлягають до задоволення, оскільки земельна ділянка належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а діями відповідачів порушено право спільної сумісної власності позивача на земельну ділянку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 18 листопада 2015 року скасовано й ухвалено нове судове ішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин положення статей 71, 75-78 ЦК Української РСР, у редакції 1963 року. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із презумпції цивільного права про те, що власність зобов'язує, а також враховував те, що саме позивач повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про оформлення на ім'я ОСОБА_2 державного акта на право власності на спільне майно ще у 1997 році. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), мала діяти відповідально, зокрема: виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан, тощо. Позивач придбавши спільно земельну ділянку у 1997 році, у цьому ж 1997 році була позбавлена права на предмет спору (земельну ділянку), і саме з цього часу мала б цікавитися станом своїх речей, проте вказує про обізнаність щодо порушення їх прав зі спливом 18 років, що свідчить про очевидну необґрунтованість цих доводів. При цьому суд апеляційної інстанції вважав, що отримавши 26 квітня 2007 гроші у розмірі 2 000,00 доларів США від ОСОБА_2 за свою частку землі та знаючи, що ОСОБА_2 здійснював продаж земельної ділянки, позивач ОСОБА_1 могла довідатися про порушення свого цивільного права щодо спірного майна, проте цього не зробила, у зв'язку із чим позивач пропустила позовну давність. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №128/3410/15-ц із Вінницького районного суду Вінницької області. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга мотивована тим, що, на думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №145/797/15-ц (провадження №14-608цс18). Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 зазначає, що оскільки днем виникнення права на позов є день, коли особа довідалась або повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а тому, на її думку, право на позов у ОСОБА_1 виникло лише 12 серпня 2015 року, у зв'язку із чим до спірних правовідносин слід застосовувати норми ЦК України у редакції 2003 року, який набув чинності 01 січня 2004 року, якими, зокрема, частиною третьою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: При цьому зазначає, що сторонами у справі такої заяви зроблено не було. Разом із цим представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 вважає, що вирішуючи спір, судом апеляційної інстанції не врахованого того, що рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 06 грудня 2016 року, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року, у справі №128/2526/16-ц (провадження №128/2526/16-ц) позов ОСОБА_1 було задоволено та витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0421 га, кадастровий номер 0520688200:02:003:0018 та земельну ділянку площею 0,1494 га, кадастровий номер 0520688200:02:003:0020, що розташовані по АДРЕСА_1. Під час розгляду зазначеної справи було встановлено, що ОСОБА_1 не мала наміру відчужувати належну їй на праві спільної власності земельну ділянку, повноваженнями щодо її відчуження ОСОБА_2 не наділяла, дії останньої не відповідали її волі, тобто належне ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності майно вибуло поза її волею. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржуване судове РІШЕННЯ: є законним та обґрунтованим. Фактичні обставини справи, встановлені судами 12 березня 1997 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений завідуючою Вінницької районної державної нотаріальної контори Надольською Т. П. та зареєстрований у реєстрі №1-858, відповідно до умов якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_1 й ОСОБА_2 купили земельну ділянку площею 0, 1915 га, розміщену на землях, що знаходяться у віданні Широкогребельської сільської ради народних депутатів Вінницького району і надану для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства; продаж цей вчинено за 700,00 грн, які ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплатили продавцю ОСОБА_5 повністю при підписанні цього договору (а. с. 5). Відповідно до довідки державного нотаріального архіву Вінницької області від 17 серпня 2015 року №1100/01.14 земельна ділянка належала ОСОБА _5 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ВН, виданого Широкогребельською сільською радою народних депутатів Вінницького району Вінницької області 18 грудня 1996 року, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства (а. с. 14). Згідно довідки Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області від 25 серпня 2015 року №293 земельна ділянка ОСОБА _2 площею 0,1915 га, яка належить йому на праві приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858, розташована на території Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 8). Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю від 17 травня 1997 року серії ВН земельна ділянка площею 0,1915 га, що розташована на території Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства належить ОСОБА_2 на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 (а. с. 9). Згідно виписок з погосподарської книги Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області власником домогосподарства АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 (а. с. 10-13). Відповідно до копії розписки (оригінал знаходиться у ОСОБА_3) від 26 квітня 2007 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 гроші за частку землі 09,15 га у с. Широка Гребля Вінницького району Вінницької області у розмірі 2 000,00 доларів США. Претензій до ОСОБА_2 не мала (а. с. 53). 30 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0421 га, цільове призначення, якої: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та земельної ділянки площею 0,1494 га, цільове призначення, якої: для ведення особистого селянського господарства, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Надольською Т. П. та зареєстровано у реєстрі №1372. У день реєстрації правочину нотаріусом здійснено державну реєстрацію речового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Аналізуючи підстави звернення до суду з указаною скаргою, зміст ухвалених у справі судових рішень та доводи касаційної скарги, колегія суддів виходить з такого. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК України встановлено, що право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18)). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та її розгляду). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України). Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 зазначала, що лише у серпні 2015 року їй стало відомо про те, що відповідачами у 1997 році порушено її право спільної сумісної власності на земельну ділянку, розташовану на території Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку із чим просила визнати незаконними дії Широкогребельської сільської ради Вінницького району Вінницької області по складанню, видачі та реєстрації державного акта на право приватної власності на землю серії ВН від 17 травня 1997 року, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 про передачу у приватну власність ОСОБА _2 земельної ділянки площею 0,1915 га для обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства та визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ВН від 17 травня 1997 року, виданий на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 1997 року №1-858 про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1915 га для обслуговування жилого будинку та ведення особистого підсобного господарства. На час подання ОСОБА_1 зазначеного позову власником земельної ділянки площею 0,0421 га, кадастровий номер 0520688200:02:003:0018 та земельної ділянки площею 0,1494 га, кадастровий номер 0520688200:02:003:0020, на підставі договору купівлі-продажу земельних ділянок від 30 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, була остання, що підтверджується копією із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а. с. 50-52). Встановлено, що відповідачами у цій справі позивач зазначила Широкогребельську сільську раду Вінницького району Вінницької області та ОСОБА_2. При цьому власника спірних земельних ділянок у якості відповідача (співвідповідача) залучено у вказаній справі не було. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач у цій справі заявляла клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі ОСОБА_3 особи як співвідповідача. Таким чином, оскільки належне вирішення цього спору без залучення відповідачем (співвідповідачем) власника спірних земельних ділянок - ОСОБА_3, є неможливим, Верховний Суд з урахуванням положень статті 412 ЦПК України дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково, а ухвалене у справі судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні з урахуванням мотивів, наведених у цій постанові. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року змінити з урахуванням мотивів, наведених у цій постанові. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 жовтня 2021 року м. Київ справа №341/1162/19 провадження №61-2148св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), заявник - Акціонерне товариство "Укрпошта", заінтересована особа - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Матківського Р. Й., Максюти І. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Акціонерне товариство "Укрпошта" в особі філії Івано-Франківської дирекції Акціонерного товариства "Укрпошта" (далі - АТ "Укрпошта ") звернулося до суду із заявою про забезпечення позову до подання позову у справі за позовом АТ "Укрпошта" до ОСОБА_1 про знесення фундаменту шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, до розгляду справи по суті. Уточнену заяву мотивовано тим, що в травні 2019 року ОСОБА_1 розпочала винесення в натуру осей майбутнього будівництва на земельній ділянці значно близько до гаражів, які знаходяться на АДРЕСА_1 та обліковуються на балансі Івано-Франківської дирекції АТ "Укрпошта". АТ "Укрпошта", вважаючи дії ОСОБА_1 неправомірними та такими, що суперечить вимогам пункту 6.1.41 Державних будівельних норм Б.2.2-12:2018 "Планування і забудова територій", звернулося до ОСОБА_1 з вимогою про надання копій підтверджуючих документів щодо правомірності будівництва. Проте жодних підтверджуючих документів ОСОБА_1 надано не було. 20 травня 2019 року АТ "Укрпошта" направило Галицькій міській раді листа про надання інформації щодо правомірності будівництва ОСОБА_1, на що отримало відповідь, що правомірність будівництва перевіряє Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області. Також АТ "Укрпошта" звернулося з відповідним листом і до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю з проханням вжити відповідні заходи реагування, однак відповіді не отримало. На час подання заяви ОСОБА_1 проведено певні будівельні роботи, зокрема зведено фундамент на відстані 1,06 м від стіни гаражів та на відстані 0,6 м від границі земельної ділянки, що практично на межі земельної ділянки АТ "Укрпошта". Після проведення зазначених будівельних робіт в оглядовій ямі гаражів почав підніматися рівень води, який 14 червня 2019 року становив 19 см і в подальшому збільшився до 24 см. Для уникнення пошкодження майна АТ "Укрпошта" направило ОСОБА_1 листа щодо термінового припинення будівельних робіт до з'ясування обставин, також АТ "Укрпошта" звернулося із листами в Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області, Галицьку міську раду, Комунальне підприємство "Галичводоканал" та правоохоронні органи. Посилаючись на те, що дії ОСОБА_1 щодо будівництва на земельній ділянці біля гаражів АТ "Укрпошта" можуть призвести до пошкодження майна товариства та перешкоджають безперебійній роботі працівників АТ "Укрпошта" щодо ремонту та огляду транспортних засобів, які для забезпечення належної роботи, мають перебувати у справному стані просило забезпечити позов. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року у складі судді Юсип І. М. заяву АТ "Укрпошта" задоволено. Заборонено ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, до розгляду справи по суті. Суд виходив із того, що з метою уникнення порушення прав власника необхідно забезпечити позов шляхом накладення заборони відповідачу вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці, розташованій на АДРЕСА_1 до розгляду справи по суті. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року скасовано, у задоволенні заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову відмовлено. Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову, оскільки, постановляючи ухвалу про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції не врахував, що такі роботи за зазначеною адресою ОСОБА_1 не проводяться. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, АТ "Укрпошта", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, просило скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року, а ухвалу Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також неправильно застосував вимоги статей 79, 80, 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) до спірних правовідносин. Крім того, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції заявником було наголошено, що ОСОБА_1 продовжує будівельні роботи, під час яких блоковано стіну нежитлових приміщень (гаражів) АТ "Укрпошта" на АДРЕСА_1, що може призвести до пошкодження майна АТ "Укрпошта". Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що касаційна скарга АТ "Укрпошта" не підлягає задоволенню, оскільки наявність позову про знесення фундаменту у жодному разі не є підставою для задоволення заяви про забезпечення позову шляхом заборони їй вчиняти будь-які дії щодо будівництва, а також касаційна скарга не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Укрпошта" на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року і витребувано із Галицького районного суду Івано-Франківської області цивільну справу №341/1162/19. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга АТ "Укрпошта" не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Щодо можливості перегляду в порядку касаційного провадження постанови суду апеляційної інстанції про скасування вжитих судом першої інстанції заходів забезпечення позову Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 травня 2021 року у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) відступила від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20), у частині висновків про неможливість оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про відмову в забезпеченні позову та про неможливість касаційного оскарження постанови апеляційної інстанції, якою скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову, оскільки Велика Палата Верховного Суду вважає невиправданими такі обмеження та зазначає, що у касаційному порядку можуть, окрім інших, переглядатися ухвали суду апеляційної інстанції щодо забезпечення позову (тобто, як ухвали, якими задоволено заяву про забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено у такому забезпеченні), а також постанови суду апеляційної інстанції, якими скасовано вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову (пункт 7.7). Таким чином, постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року про скасування ухвали Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2019 року та відмову у задоволенні заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову підлягає касаційному оскарженню. Щодо законності та обґрунтованості постанови суду апеляційної інстанції Частинами першою та другою статті 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Виходячи з аналізу змісту норм глави 10 ЦПК України "Забезпечення позову" та правової природи заходів забезпечення позову, вони мають такі основні ознаки: 1) заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер захисту прав; 2) судове рішення про забезпечення позову не є остаточним рішенням по суті справи; 3) заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до Принципів попередніх і забезпечувальних (охоронних) заходів у міжнародному цивільному процесі Міжнародної Асоціації процесуального права, "попередні і забезпечувальні заходи мають дві принципові цілі у цивільних спорах: а) збереження існуючого status quo до вирішення спору по суті; б) збереження активів, за рахунок яких остаточне судове рішення може бути виконано". Відповідно до Правила 17.1 "Попередні заходи та охоронні заходи", що закріплено у Правилах міжнародного цивільного процесу ALI/UNIDROIT, суд може вжити попередній захід для того, щоб обмежити поведінку сторони чи іншої особи або змусити її до поведінки у випадках, коли необхідно зберегти можливість надання ефективного засобу судового захисту до ухвалення остаточного судового рішення або ж для того, щоб підтримати або іншим чином врегулювати існуючу ситуацію (status quo). Перелік видів забезпечення позову передбачений статтею 150 ЦПК України, у якій, зокрема, визначено, що позов забезпечується забороною вчиняти певні дії (пункт 2 частини першої статті 150 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду заяви про забезпечення позову судом першої інстанції) ; а також встановленням обов'язку вчинити певні дії (пункт 3 частини першої статті 150 ЦПК України). Частиною десятою статті 150 ЦПК України визначено заборону вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позовними вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України). Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам; вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку з застосуванням відповідних заходів. Крім того, у пунктах 1-4 цієї постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів до забезпечення позову з урахуванням адекватності вимог заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання рішення суду в разі невжиття таких заходів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №753/22860/17 (провадження №14-88цс20) зазначено, що "умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача". За змістом положень частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову до пред'явлення позову у справі про знесення фундаменту, АТ "Укрпошта" просило до розгляду справи по суті забезпечити позов шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: Майдан Різдва, в м. Галич Івано-Франківської області. 15 листопада 2019 року АТ "Укрпошта" уточнило вимоги заяви про забезпечення позову та просило до розгляду справи по суті забезпечити позов шляхом заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 93). На обґрунтування обраного виду забезпечення позову АТ "Укрпошта" посилалося на те, що після проведення ОСОБА_1 будівельних робіт в оглядовій ямі гаражів на АДРЕСА_1 почав підніматися рівень води, який 14 червня 2019 року становив 19 см і в подальшому збільшився до 24 см, тому АТ "Укрпошта" вважає дії ОСОБА_1 неправомірними та такими, що суперечить вимогам пункту 6.1.41 Державних будівельних норм Б.2.2-12:2018 "Планування і забудова територій". У справі, що переглядається, судами при вирішенні питання про необхідність застосування забезпечення позову встановлено, що між АТ "Укрпошта" та ОСОБА_1 виник спір з приводу законності будівництва ОСОБА_1 адміністративних приміщень з житловою надбудовою на Майдані Різдва в м. Галич Івано-Франківської області. Апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову та відмовляючи у задоволенні заяви АТ "Укрпошта" про забезпечення позову зазначив, що будівельні роботи ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 не проводяться. Судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи і АТ "Укрпошта" те, що відповідно до листа Галицької міської ради від 05 червня 2019 року №02.2-14/357, повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 07 травня 2019 року ІФ 061191280982, акта головного інспектора будівельного нагляду управління Державної архітектурно-будівельної інспекції в Івано-Франківській області від 09 липня 2019 року №265/1009/m.8/2019 підтверджується, що ОСОБА_1 дійсно проводяться будівельні роботи на АДРЕСА_3. Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 грудня 2016 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 перебуває в користуванні АТ "Укрпошта" на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 16 квітня 1997 року серії ІІ-ІФ №000659. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 15 липня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, ступінь готовності 9%, на земельній ділянці, площею 0,0529 га, кадастровий номер 2621210100:01:001:0640, на АДРЕСА_2. Отже, будівельні роботи здійснюються ОСОБА_1 на земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Разом з цим, АТ "Укрпошта", з урахуванням уточнених вимог заяви про забезпечення позову, просило заборонити ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо будівництва на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1. Колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що АТ "Укрпошта" не було надано до суду належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 здійснює будь-які будівельні роботи саме за адресою: АДРЕСА_1, а тому забезпечення позову у той спосіб, про який просить заявник в уточненій заяві, суперечить вимогам частини третьої статті 150 ЦПК України щодо співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами. Доводи касаційної скарги висновки суду апеляційної інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального права. Також колегія суддів вважає за потрібне роз'яснити позивачеві, що він не позбавлений права повторно звернутися до суду із заявою про забезпечення позову. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Укрпошта" залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 травня 2021 року м. Київ справа №641/7633/18 провадження №61-11449св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Одисея 2000", ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "АТП Сервіс Торг", треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галина Олександрівна, Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Ємець Іван Олександрович", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Мельникової Людмили Володимирівни на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2020 року у складі судді Чайка І. В., постанову Харківського апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Одисея 2000" (далі - ТОВ "Одисея 2000 "), ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Сервіс Торг" (далі - ТОВ "АТП Сервіс Торг"), треті особи: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Г. О., Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Ємець І. О., про усунення перешкод користування майном шляхом припинення права власності на приміщення загального користування та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень 1-го поверху: 1-3:-1-7, 1-11-:-1-15 (загальною площею 258,0 кв. м), №1-22, 1-23, 1-25-:-1-28 (площею 164,1 кв. м) №1-41а, 1-42, 1-43 (площею 301,0 кв. м) другого поверху №2-1-:-2-5, 2-7-:-2-21 (площею 571,3 кв. м, №2-27 (площею 37,4 кв. м) в нежитловій будівлі літ. Ж-8, загальною площею 1331,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.16 серпня 2018 ОСОБА_1 була надана довіреність на ім'я ОСОБА_3 на управління, у тому числі здачу в найм (оренду), нежитлових приміщень, а також з правом вільного доступу до вищевказаних приміщень, представництва інтересів ОСОБА_1 у зв'язку з цим в будь-яких установах чи підприємствах. Проте, ОСОБА_3 20 серпня 2018 року повідомила позивача, що вона позбавлена можливості забезпечити виконання вказаного доручення, оскільки охоронці будівлі, які працюють у ТОВ "Одисея 2000", не допускають її до нежитлових приміщень. Зазначає, що позивач 22 серпня 2018 року також намагався потрапити до цих приміщень, однак його також не було допущено до належних йому нежитлових приміщень. При цьому охоронці обґрунтовували свої дії тим, що приміщення загального користування, через які позивачу або його представникам необхідно пройти, щоб мати доступ до належних йому приміщень, належать на праві приватної власності ТОВ "Одисея 2000". З цього приводу позивач звернувся із відповідною заявою до ГУ НП в Харківській області. Нежитлові приміщення, що є предметом розгляду даної справи, належали ТОВ "Одисея 2000", а з 12 листопада 2018 року власником вказаних приміщень став ТОВ "АТП Сервіс Торг", єдиним засновником та учасником якого є ОСОБА_2. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: усунути позивачу перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном в нежитловій будівлі літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1, шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на приміщення загального користування №1-1 та 1-2, а також технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані за вказаною адресою; усунути позивачу перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном в нежитловій будівлі літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1; припинити право власності ТОВ "АТП Сервіс Торг" на приміщення загального користування №1-1 та 1-2, а також технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані за вказаною адресою; скасувати рішення приватного нотаріуса Чуприни Г. О. індексний номер №44025112 від 14 листопада 2018 року в частині державної реєстрації права власності за ТОВ "АТП Сервіс Торг" на нежитлові приміщення №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1, а також рішення 32218404 від 04 листопада 2016 року, в частині державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на нежитлові приміщення №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1; скасувати рішення приватного нотаріуса Ємця І. О. індексний номер №10886808 від 13 лютого 2014 року в частині державної реєстрації права власності за ТОВ "Одисея 2000" на нежитлові приміщення №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл.201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність правових підстав для припинення права власності відповідача. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду представник ОСОБА_1 адвокат Мельникова Л. В. подала апеляційну скаргу. Постановою Харківського апеляційного суду від 01 липня 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. При цьому зазначено, що обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У серпні 2020 року ОСОБА_1, в особі представника - адвоката Мельникової Л. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. На думку заявника, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те що, ТОВ "Одисея 2000" та ОСОБА_2, безпідставно перебравши на себе функції управителя нежитлової будівлі, на власний розсуд приймали рішення щодо не допуску інших власників та їх законних представників до належних їм приміщень. Доводи інших учасників справи У відзивах на касаційну скаргуТОВ "Одисея 2000", ОСОБА_2 просили залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 25 серпня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 з 21 березня 2014 року є власником нежитлових приміщень 1-го поверху: 1-3:-1-7, 1-11-:-1-15 (загальною площею 258,0 кв. м), №1-22, 1-23, 1-25-:-1-28 (площею 164,1 кв. м) №1-41а, 1-42, 1-43 (площею 301,0 кв. м) другого поверху №2-1-:-2-5, 2-7-:-2-21 (площею 571,3 кв. м), №2-27 (площею 37,4 кв. м) в нежитловій будівлі літ. Ж-8, загальною площею 1331,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Нежитлові приміщення, які є предметом розгляду цієї справи: а саме: №1-1 та 1-2, технічного пов. № І-ІХ пл. 201,9 кв. м, що розташовані в літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1, належали ТОВ "Одисея 2000", а з 12 листопада 2018 року їх власником стало ТОВ "АТП Сервіс Торг", єдиним засновником та учасником якого є ОСОБА_2. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 31 січня 2019 №01.01.19, приміщення вестибюлю (вхідної групи, приміщення 1-1 та 1-2 згідно плану) першого поверху нежитлової будівлі літ. Ж-8 за адресою: АДРЕСА_1 за своїм функціональним призначенням є допоміжними. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог (частина перша статті 13 ЦПК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Близькі за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 (справа №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18); від 11.09.2019 (справа №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19); від 19.02.2020 (справа №210/4458/15-ц, провадження №14-354цс19); від 04.04.2020 (справа №610/1030/18, провадження №14-436цс19); від 16.06.2020 (справа №145/2047/16-ц, провадження №14-499цс19); від 15.09.2020 (справа №469/1044/17, провадження №14-317цс19). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц (пункт 69)). У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) вказано, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Пред'являючи позов з вимогами про усунення перешкод користування майном, а саме - шляхом припинення права власності на приміщення загального користування та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення, позивач посилався на неправомірні дії з боку відповідачів щодо перешкоджання йому та його представникам входу до приміщень, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом. Підстави припинення права власності передбачені частиною першою статті 346 ЦК України. Так, право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. При цьому частиною другою вказаної статті визначено, що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Суди встановили, що власником спірних нежитлових приміщень було ТОВ "Одисея 2000", а з 12 листопада 2018 року - ТОВ "АТП Сервіс Торг". Встановлено, що будь-яких належних та допустимих доказів того, що існують передбачені частиною першою статті 346 ЦК України або іншими нормами матеріального права підстави припинення права власності ТОВ "АТП Сервіс Торг" на спірні нежитлові приміщення суду не надано. Разом із тим, частина перша стаття 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут) ; 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ; 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Згідно із частинами першої, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Згідно із частинами першою, другою та п'ятою статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Відповідно до частини третьої статті 404 ЦК України право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Позивач зазначає, що власником спірних приміщень, які за своїм функціональним призначенням є допоміжними, чиняться перешкоди у доступі до належних йому нежитлових приміщень, оскільки для доступу до них необхідно пройти через належні відповідачу ТОВ "АТП Сервіс Торг" приміщення №1-1 та 1-2, а також технічний пов. № І-ІХ. Таким чином, позивач вважає, що виникла ситуація, коли він як власник нерухомого майна позбавлений права вільного потрапляння до належних йому приміщень внаслідок неправомірного перешкоджання цьому відповідачем як власником допоміжних приміщень. Доказів звернення позивача до відповідачів з питанням про укладення договору сервітуту щодо користування ОСОБА_1 належними відповідачу ТОВ "АТП Сервіс Торг" допоміжними приміщеннями суду не надано. З позовом про встановлення сервітуту щодо спірних нежитлових приміщень ОСОБА_1 до суду не звертався. При таких обставинах, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, врахувавши вказані норми матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що відсутні підстави для позбавлення власника права власності на належне йому майно, а обраний позивачем спосіб захисту є неефективним. З огляду на викладене є необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо належного способу захисту та відновлення порушеного права. Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в особі представника - адвоката Мельникової Людмили Володимирівни залишити без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2020 року, постанову Харківського апеляційного суду від 01 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №308/10075/16-ц провадження №61-5883св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Ужгородська міська рада, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Кожух О. А., Куштана Б. П., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Ужгородської міської ради Закарпатської області, третя особа - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора. Позов мотивовано тим, що 13 серпня 2004 року у відповідності до договору купівлі-продажу нерухомого майна позивачка разом із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набула право спільної часткової власності на житловий будинок із надвірними спорудами та огорожею площею 248 кв. м в АДРЕСА_1. За наслідками проведеної реконструкції, 27 лютого 2009 року на ім'я співвласників було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - навчальний центр після реконструкції з надбудовою загальною площею 341 кв. м., згідно з рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради №24 від 28 січня 2009 року. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 24 лютого 2014 року було виділено в натурі ОСОБА_1 1/3 частину будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1, виділено в натурі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 2/3 частини будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1. Приміщення цокольного поверху (20,5 кв. м) залишено у спільному користуванні співвласників. Проведення будівельних робіт щодо реалізації розподілу майна, а саме: влаштування сходової клітини з цокольного на перший поверх, закладання дверних та віконних прорізів покладено солідарно на ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Однак, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не виконавши вищевказане рішення в частині проведення будівельних робіт щодо реалізації розподілу майна, одразу звернулися до державного реєстратора Реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській з метою реєстрації за собою на підставі рішення суду права власності на 2/3 частини будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1.24 червня 2014 року відповідно до заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3, державним реєстратором ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 на об'єкт: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м, а також прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:14007576 від 24 червня 2014 року. Позивачка вважала, що свідоцтво про право власності видане відповідачам підлягає визнанню недійсним, оскільки воно отримане з порушенням умов визначених рішенням суду про поділ майна. Водночас, незаконним є рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності та внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки під час проведення державної реєстрації не було перевірено виконання відповідачами рішення суду про поділ майна, а також відповідність поданих документів вимогам чинного законодавства. ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 від 24 червня 2014 року, відповідно до якого, об'єкт нерухомого майна: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності; визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про державну реєстрацію прав і обтяжень від 24 червня 2014 року, індексний номер:14007576. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 від 24 червня 2014 року, відповідно до якого, об'єкт нерухомого майна: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про державну реєстрацію прав і обтяжень від 24 червня 2014 року, індексний номер:14007576. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 102,42 грн. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що реального розподілу будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1 не відбулося, новостворені об'єкти нерухомого майна фактично утворені не були, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не провели будівельні роботи: влаштування сходової клітини з цокольного на перший поверх, закладення дверних та віконних прорізів; під час проведення державної реєстрації не було перевірено виконання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 рішення суду про виділ майна, а тому наявні підстави для визнання незаконним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 від 24 червня 2014 року, та рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Ужгородського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про державну реєстрацію права власності та внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Ужгородської міської ради, третя особа - ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора - залишено без задоволення. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення, власником об'єкту нерухомого майна щодо якого наявний спір, є ОСОБА_5, якого суд до участі у справі не залучав і фактично вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 25 березня 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року та залишити в силі заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 жовтня 2018 року. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 13 липня 2020 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу відхилити, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. 10 червня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у касаційній скарзі, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: У справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що 13 серпня 2004 року згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право спільної часткової власності на житловий будинок із надвірними спорудами та огорожею площею 248 кв. м в АДРЕСА_1. За наслідками проведеної реконструкції, 27 лютого 2009 року на ім'я вказаних співвласників було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - навчальний центр після реконструкції з надбудовою загальною площею 341 кв. м., згідно з рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради №24 від 28 січня 2009 року. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 24 лютого 2014 року, що набуло законної сили 14 травня 2014 року, у цивільній справі за первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3, третьої особи: виконавчий комітет Ужгородської міської ради, про виділ частки в спільній власності, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, третьої особи: виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про виділ часки у спільній частковій власності, а також за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третьої особи виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про виділ частки у спільній частковій власності, та про розподіл частки у спільній власності на нерухоме майно в АДРЕСА_1 загальною площею 341 кв. м, виділення в натурі та визнання права власності ОСОБА_7 на 1/341 частини у спільній частковій власності, ОСОБА_3 - на 1/341 частини у спільній частковій власності, ОСОБА_2 - на 1/341 частини у спільній частковій власності, було вирішено, зокрема: виділено в натурі ОСОБА_1 1/3 частину будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1, а саме: сходи (6,4 кв. м), чотири приміщення (1,6 кв. м), (6,2 кв. м), (11,0 кв. м) та (17,1 кв. м) - цокольного поверху будівлі, приймальню (20,0 кв. м), кабінет (18,5 кв. м), вбиральню (2,7 кв. м), кабінет (12,9 кв. м), коридор (10,2 кв. м) - першого поверху, що разом становить 106,6 кв. м; виділено в натурі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 2/3 частини будинковолодіння розташованого за адресою АДРЕСА_1, а саме: кабінет (13,9 кв. м), сходи (10,3 ев. м) - першого поверху, коридор (12,2 кв. м), чотири кабінети (15,2 кв. м), (18,0 кв. м), (21,3 кв. м), (9,1 кв. м), вбиральню (2,0 кв. м), підсобку (3,7 кв. м) - другого поверху, сходи (10,1 кв. м), два приміщення (75,9 кв. м), (8,5 кв. м), котельню (4,8 кв. м) сходи (9,7 кв. м) - третього поверху, що разом становить 214,7 кв. м, визнавши за ними право спільної, часткової власності на вказані приміщення в рівних частках по 1/2 кожній. Приміщення цокольного поверху (20,5 кв. м) залишено у спільному користуванні співвласників. Проведення будівельних робіт щодо реалізації розподілу майна, а саме: влаштування сходової клітини з цокольного на перший поверх, закладання дверних та віконних прорізів покладено солідарно на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 24 червня 2014 року відповідно до заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3, державним реєстратором відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 23428070 на об'єкт: 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м, а також прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:14007576 від 24 червня 2014 року. На підставі вказаного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державним реєстратором було внесено два записи про право власності до державного реєстру прав на нерухоме майно: 1) запис про право власності №6121026 від 24 червня 2014 р. (форма власності: приватна; вид спільної власності: спільна часткова; розмір частки: Ѕ; власник: ОСОБА_3); 2) запис про право власності №6121042 від 24 червня 2014 року (форма власності: приватна; вид спільної власності: спільна часткова; розмір частки: Ѕ; власник: ОСОБА_2). Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 12 листопада 2014 року приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Парамоновим О. В., 2/3 частини навчального центру після реконструкції з надбудовою власної будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м набув у приватну власність ОСОБА_4 та здійснено за ним державну реєстрацію права власності. Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 03 квітня 2018 року приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі- Торжаш В. Л. 2/3 частини будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м набув у приватну власність ОСОБА_5 та здійснено за ним державну реєстрацію права власності. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із такого. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У справі, що переглядається, позовні вимоги пред? явлено до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та Ужгородської міської ради, проте, як встановлено апеляційним судом під час розгляду справи в апеляційному порядку, що згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 03 квітня 2018 року приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі- Торжаш В. Л. 2/3 частини будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 214,7 кв. м набув у приватну власність ОСОБА_5 та здійснено за ним державну реєстрацію права власності. Право та порядок на звернення до суду за захистом визначається процесуальним законом. Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства (стаття 1 ЦПК України). Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Відповідно до частини першої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення по справі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки суд першої інстанції вирішуючи спір зазначених обставин не врахував та, як наслідок, дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог, оскільки на момент ухвалення судом першої інстанції судового рішення власником об'єкту нерухомого майна щодо якого наявний спір, є ОСОБА_5, якого суд до участі у справі не залучав і фактично вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки. Суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду позбавлений процесуальної можливості залучати до участі у справі осіб та змінювати процесуальне положення сторін. Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Щодо судових витрат Оскільки Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, розподіл судових витрат пов? язаних з переглядом справи в суді касаційної інстанції, відповідно до правил статті 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №750/9209/19 провадження №61-10779св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Акціонерне товариство "Альфа-Банк", державний реєстратор Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананко Костянтин Вікторович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 грудня 2019 року в складі судді: Логвінової Т. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року в складі колегії суддів: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Вінгаль В. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Альфа-Банк", державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананка Костянтина Вікторовича про скасування запису державного реєстратора та поновлення запису про державну реєстрацію права власності, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананка К. В. (далі - державний реєстратор), про скасування запису державного реєстратора та поновлення запису про державну реєстрацію права власності. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що 19 березня 2008 року між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк") було укладено кредитний договір №2402/0308/71-028, відповідно до якого вона отримала кредит у розмірі 50 000,00 доларів США, строком до 18 березня 2038 року під 11,9% річних. На забезпечення виконання кредитних зобов'язань за вказаним кредитним договором між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" 19 березня 2008 року було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира). 25 травня 2012 ВАТ "Сведбанк" право вимоги за зазначеним кредитним договором відступило Публічному акціонерному товариству "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк", АТ "Дельта Банк "), а останнє у свою чергу 15 червня 2012 року відступило право вимоги за цим договором ПАТ "Альфа-Банк". 21 червня 2019 року державним реєстратором прийнято рішення за реєстраційним номером 47459512 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ПАТ "Альфа-Банк" (запис №32097659 від 19 червня 2019 року). Позивач вважає цю реєстрацію незаконною, оскільки: - її здійснено за відсутності оригінала іпотечного договору; - підставою здійснення цієї реєстрації є договір про задоволення вимог іпотекодержателя у вигляді застереження в іпотечному договорі, однак відповідного договору між АТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_1 не було укладено; - у пункті 12 договору іпотеки зазначено, що задоволення вимог іпотекодержателя можливе одним з таких способів: за рішенням суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, що укладений у вигляді застереження в цьому іпотечному договорі. Проте АТ "Альфа-Банк" протиправно використано одночасно всі три способи задоволення своїх вимог; - розмір заборгованості ОСОБА_1 на погашення якої здійснено оспорювану реєстрацію, встановити неможливо. Посилаючись на зазначене, позивач просила суд, з урахуванням уточнених позовних вимог: скасувати запис державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 19 червня 2019 року №32097659 про державну реєстрацію права власності за ПАТ "Альфа-Банк" на спірну квартиру; поновити право власності на квартиру шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності на неї за ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 19 березня 2008 року, який посвідчено приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Красногором О. В. за реєстровим номером 2845. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано запис державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананка К. В. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису 32097659 від 19 червня 2019 року) про державну реєстрацію права власності за ПАТ "Альфа-Банк" на квартиру загальною площею 52,1 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1857032074101, номер об'єкту в РПВН 22014922. Поновлено право власності ОСОБА_1 шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 19 березня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Красногором О. В. за реєстровим №2845. Стягнено з АТ "Альфа-Банк" на користь ОСОБА_1 1 536,80 грн судового збору. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що: - між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб, визначений пунктом 12.3 іпотечного договору від 19 березня 2008 року, а отже оригінал такого договору не надавався реєстратору; - до вчинення реєстратором оспорюваного запису АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовано належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме шляхом звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса; - АТ "Альфа-Банк" не надало реєстратору оригінал іпотечного договору, що є порушенням пункту 7 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25 липня 2015 року (далі - Порядок №1127); - оскільки не визначено розміру заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028, зобов'язання за яким забезпечено іпотечним договором, то АТ "Альфа-Банк" не мало права звертати стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому пунктом 12 цього іпотечного договору. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 грудня 2019 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що у справі відсутні докази розміру правомірної вимоги АТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, спричиненої порушенням останньою умов кредитного договору від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028 (тобто розміру кредитної заборгованості ОСОБА_1), станом на час вчинення оскаржуваної реєстраційної дії (19 червня 2019 року), тому апеляційний суддійшов висновку про неправомірність рішення державного реєстратора за реєстраційним №47459512 та вчиненого ним запису від 19 червня 2019 року №32097659. Також апеляційний суд зазначив, що помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб, визначений пунктом 12.3 іпотечного договору, оскільки у ході розгляду справи встановлено, що внаслідок двох відступлень права вимоги до "Альфа-Банк" перейшло право вимагати від ОСОБА_1 виконання зобов'язань і за цим іпотечним договором (оригінал якого надано реєстратору), і за укладеним ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" кредитним договором від 19 березня 2008 року. Помилковими є посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог, про те, що АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовувало належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме шляхом звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, оскільки жоден з цих способів не призвів до задоволення вимог АТ "Альфа-Банк". Однак ці два хибні мотиви задоволення позову не призвели до неправильного вирішення справи. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У липні 2020 року АТ "Альфа-Банк" в особі представника Воронцової М. В. через засоби поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 09 грудня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки відповідно до пункту 12.3 іпотечного договору встановлено, що згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору - задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. Сторони, з розумінням змісту статті 37 Закону України "Про іпотеку" свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов'язання". Тобто, сторони, укладаючи іпотечний договір, одночасно також уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя у формі іпотечного застереження в іпотечному договорі, що повністю відповідає вимогам законодавства. Суд першої інстанції не врахував, що всі вжиті АТ "Альфа-Банк" заходи щодо погашення ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, зобов'язання за яким забезпечено іпотекою, не потягли за собою позитивних наслідків. АТ "Альфа-Банк" не має іншого способу як втретє вживати заходи для задоволення своїх грошових потреб у спосіб, визначаний умовами іпотечного договору, оскільки самостійно та добровільно боржник взяті на себе зобов'язання не виконує. Заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що не встановлення розміру кредитної заборгованості ОСОБА_1 є підставою для відмови у позові, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах законодавства, що регулюють спірні правовідносини. Закон та умови іпотечного договору пов'язують право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки не із визначенням судом розміру кредитної заборгованості, як помилково зазначають суди, а із фактами порушення боржником/іпотекодавцем умов кредитного та іпотечного договорів, в тому числі одноразовим простроченням внесення платежів. Позивачем не надано доказів, які б спростовували порушення останнім умов кредитного договору в частині допущення прострочення платежів як за основним боргом, так і зі сплати процентів за користування кредитними коштами. Незгода позивача із розміром кредитного боргу не є підставою для відмови державного реєстратора у реєстрації права власності на предметі іпотеки. В цій справі суд взагалі не досліджував питання суми кредитної заборгованості, яка зазначена в повідомленні про звернення стягнення на предмет іпотеки і складає станом на 01 грудня 2018 року - 71 932,83 долари США, оскільки предмет позову скасування запису державного реєстратора та поновлення запису про державну реєстрацію права власності. Тому посилання суддів на не встановлення розміру кредитної заборгованості суперечить положенням статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду справи. Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема 575, 589 ЦК України, статей 7, 12, 33, 37 Закону України "Про іпотеку". Доводи інших учасників справи У грудні 2020 року позивач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін. Крім того, зазначає, що оскаржувана державна реєстрація права власності за банком була здійснена державним реєстратором з порушенням Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", тому суди дійшли правильного висновку про задоволення позову. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи з Деснянського районного суду м. Чернігова. У грудні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 19 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" укладено кредитний договір №2402/0308/71-028, відповідно до якого позивач отримала кредит у розмірі 50 000,00 доларів США строком до 18 березня 2038 року під 11,9% річних (а. с. 21-23 т. 1). 19 березня 2008 року для забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" укладено договір іпотеки, предметом якого є спірна квартира (а. с. 24, 25 т. 1). Відповідно до пункту 12.3. договору іпотеки задоволення вимог іпотекодержателя та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснене згідно з відповідним договором шляхом вчинення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що викладене у підпунктах 12.3.1 і 12.3.2 пункту 12.3. У цих підпунктах зазначено, що задоволення таких вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до цієї статті у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в пункті 12.3 договору, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом вчинення цього застереження, є підставою для реєстрації права іпотекодержателя на предмет іпотеки. При цьому вважається, що предмет іпотеки набувається у власність іпотекодержателя за ціною, що буде визначена на підставі висновку незалежного експерта; якщо розмір заборгованості іпотекодавця за основним зобов'язанням менший за вартість, вказану у висновку експерта, то іпотекодержатель перераховує різницю на поточний рахунок іпотекодавця. Сторони договору, розуміючи зміст статті 37 Закону України "Про іпотеку", свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту пункту 12.3 договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем у судовому порядку. 25 травня 2012 року ПАТ "Сведбанк" (правонаступником якого є ВАТ "Сведбанк ") відступлено право вимоги за кредитним договором №2402/0308/71-028 - ПАТ "Дельта Банк". В свою чергу ПАТ "Дельта Банк" 15 червня 2012 року право вимоги за цим же кредитним договором відступило ПАТ "Альфа-Банк". Ці обставини встановлено рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 03 червня 2016 року, що залишене без змін ухвалами апеляційного суду Чернігівської області від 26 липня 2016 року та від 17 жовтня 2016 року і постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, у справі №750/2336/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Омега Банк", ПАТ "Дельта Банк", ПАТ "Альфа-Банк", ТОВ "Кредитні ініціативи", приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Красногора О. В. про захист прав споживача, визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту та іпотечного договору, за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ПАТ "Дельта Банк", ПАТ "Альфа-Банк", ТОВ "Кредитні ініціативи", приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Красногора О. В., ПАТ "Омега Банк" про захист прав споживача та визнання договорів поруки припиненими і за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості (а. с. 194-200, 201-205, 206-214, 215-230 т. 1). Вищезгаданими судовими рішеннями у справі №750/2336/15-ц у задоволенні позову ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028 відмовлено, так як ПАТ "Альфа-Банк" не довело розміру кредитної заборгованості останніх. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 28 січня 2019 року, у справі №750/2369/17 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки - на спірну квартиру, у задоволенні позовних ПАТ "Альфа-Банк" відмовлено з мотивів неможливості встановити суму заборгованості за кредитним договором, на забезпечення якого спірну квартиру було передано в іпотеку, що в свою чергу унеможливило встановити рівень відповідальності відповідача перед позивачем за основним зобов'язанням (а. с. 33-35 т. 2). 01 лютого 2019 року АТ "Альфа-Банк" надіслало позивачу повідомлення №10772-102-б/б про те, що воно є правонаступником ВАТ "Сведбанк" за кредитним договором №2402/0308/71-028. У цьому повідомленні АТ "Альфа-Банк" вимагало від ОСОБА_1 протягом 30-денного строку сплатити борг за вказаним договором, розмір якого на 01 грудня 2018 року становить 71 932,83 долари США, що відповідно до курсу НБУ на 01 грудня 2018 року становить 2 042 240,09 грн. В повідомленні також зазначається, що у випадку незадоволення зазначеної вимоги АТ "Альфа-Банк" в порядку, передбаченому статями 35, 36, 37 Закону України "Про іпотеку", має право звернути стягнення на предмет іпотеки (а. с. 61-63 т. 1). Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 вересня 2019 року, залишеного без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 грудня 2019 року, у справі №750/8452/19 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ "Альфа-Банк", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В. А. про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, позовні вимоги задоволено і визнано виконавчий напис №4087, вчинений 24 березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А., про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №2402/0308/71-028 від 19 березня 2008 року за період з 01 листопада 2014 року по 29 грудня 2016 року у загальній сумі 47 685,05 доларів США, таким, що не підлягає виконанню (а. с. 231-236, 237-245 т. 1). 19 червня 2019 року представник АТ "Альфа-Банк" звернувся до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру (а. с. 89-90 т. 1). За результатами розгляду цієї заяви державним реєстратором Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Ананком К. В. 21 червня 2019 року прийнято рішення за реєстраційним №47459512 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ "Альфа-Банк". На підставі цього рішення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис №32097659 про право власності АТ "Альфа-Банк" на спірну квартиру (а. с. 8-10, 89, 99 т. 1). До цієї реєстраційної справи приєднано також і копії згаданих вище повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, доказів вручення його ОСОБА_1 та іпотечного договору. У справі відсутні відомості про вартість спірної квартири, крім тих, що вказані в іпотечному договорі від 19 березня 2008 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із такого. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя; до вчинення реєстратором оспорюваного запису АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовано належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки; оскільки не визначено розміру заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 березня 2008 року №2402/0308/71-028, зобов'язання за яким забезпечено іпотечним договором, то АТ "Альфа-Банк" не мало права звертати стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що рішення про реєстрацію права власності від 19 червня 2019 року, прийнято державним реєстратором всупереч вимогам законодавства, є неправомірним, оскільки відсутній визначений розмір кредитної заборгованості ОСОБА_1. Також апеляційний суд зазначив, що помилковими є посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог, про те, що АТ "Альфа-Банк" двічі реалізовувало належне йому право на звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме шляхом звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, оскільки жоден з цих способів не призвів до задоволення вимог АТ "Альфа-Банк". Крім того апеляційний суд зазначив, що помилковими є посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог на те, що між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб, визначений пунктом 12.3 іпотечного договору від 19 березня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк", оскільки у ході розгляду справи встановлено, що внаслідок двох відступлень права вимоги до АТ "Альфа-Банк" перейшло право вимагати від ОСОБА_1 виконання зобов'язань і за цим іпотечним договором (оригінал якого надано реєстратору), і за укладеним ОСОБА_1 та ВАТ "Сведбанк" кредитним договором від 19 березня 2008 року. Колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на таке. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. У підпункті в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України визначено, що постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Так, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Мотивованість судового рішення - це відображення всіх мотивів та обґрунтувань судового рішення у його змісті. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Також за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя. Звертаючись до суду з позов, ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог посилалася на те, що на дату укладання сторонами договору іпотеки (19 березня 2008 року) редакція статті 37 Закону України "Про іпотеку" не містила та не передбачала можливості набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем на підставі застереження в іпотечному договорі. Правовою підставою набуття права власності на предмет іпотеки є договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Позивач зазначала, що такого договору між АТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_1 не було укладено. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд не надав оцінки таким доводам позивача, а також не зазначив мотивів їх відхилення, не дослідив договір іпотеки та чи містив договір іпотеки застереження, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Зазначаючи, що внаслідок двох відступлень права вимоги до АТ "Альфа-Банк" перейшло право вимагати від ОСОБА_1 виконання зобов'язань і за іпотечним договором і за кредитним договором, а тому між позивачем та ПАТ "Альфа-Банк" не укладався договір про задоволення вимог іпотекодержателя, апеляційний суд залишив поза увагою, що позивачем не заперечувалось право ПАТ "Альфа-Банк" вимагати виконання зобов'язань за зазначеними договорами, а оскаржувався сам факт перереєстрації права власності на квартиру за відсутності укладеного між сторонами окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції на час укладення договору іпотеки. З огляду на зазначене Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи заявника касаційної скарги. Отже апеляційний суд у порушення вимог статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечив повний та всебічний розгляд справи, не перевірив належним чином і не надав правової оцінки доводам позивача, дійшовши передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін. Таким чином, всупереч вимог процесуального закону суд апеляційної інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених позивачем вимог, не дослідили належним чином докази надані сторонами, що має суттєве значення для правильного вирішення спору з урахуванням вищевказаних норм матеріального права. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, розгляд справи апеляційним судом проведено не повно, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Разом з цим Верховний Суд звертає увагу на таке. Звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування запису державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності (реєстрацію переходу прав власності) на квартиру, позивач співвідповідачем у справі визначив, зокрема державного реєстратора. В той же час спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин, оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунені при касаційному розгляді справи, судове рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, надати оцінку всім обставинам справи, у тому числі, які були підставою для скасування судових рішень, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Також під час нового розгляду, суду необхідно звернути увагу на доводи позивача про те, що оскаржувана державна реєстрація права власності за банком була здійснена державним реєстратором з порушенням Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та з'ясувати чи має позивач у власності інше нерухоме майна окрім спірної квартири, яка була передана в іпотеку, чи є спірна квартира єдиним його місцем проживання, чи поширюється на спірні правовідносини положення зазначеного Закону. Щодо судових витрат Оскільки касаційний суддійшов висновку про передачу справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, встановлених статтею 141 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 402, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" задовольнити частково. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 09 червня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до апеляційного суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №161/992/20 провадження №61-8740св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Шиповича В. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Єврокредит", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич Іван Володимирович, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області, у складі судді Рудської С. М., від 10 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Данилюк В. А., Федонюк С. Ю., від 21 квітня 2021 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА _3, товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Єврокредит" (далі - ТОВ "ФК "Єврокредит"), про скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що 09 липня 2008 року між акціонерним комерційним банком (далі - АКБ) "Форум" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №0523/08/74/22-СLNv, відповідно до якого банк надав останньому кредитні кошти у розмірі 70 000 доларів США. Цього ж числа між нею та АКБ "Форум" було укладено іпотечний договір, за умовами якого в забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за вказаним кредитним договором вона передала в іпотеку банку належне їй нежиле приміщення нотаріальної контори, загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (після реконструкції у 2010 році - офіс нотаріальної контори, площею 149 кв. м). 26 вересня 2016 року на електронних торгах було реалізовано право вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами, переможцем яких стало ТОВ "ФК "Єврокредит". Після чого 06 жовтня 2016 року між ТОВ "ФК "Єврокредит" та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_2 були укладені договори про відступлення права вимоги №07-10/16 за вказаними договорами. 28 лютого 2017 року за заявою нового іпотекодержателя державним реєстратором комунального підприємства (далі - КП) "Волинське обласне БТІ" Яремчуком Г. Я. було прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, про реєстрацію права власності на належне позивачу приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 149 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за відповідачем ОСОБА _2, про що 22 лютого 2017 року в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності 19242975. Водночас, рішенням Луцького міськрайонного суду від 30 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року, у справі №161/13889/17 визнано недійсним: договір про відступлення прав вимоги від 06 жовтня 2016 року №07-10/16 за кредитним договором, укладеним між ТОВ "ФК "Єврокредит" та ФОП ОСОБА_2; договір про передачу прав за договором про відступлення прав за іпотечним договором від 06 жовтня 2016 року, укладеним між ТОВ "ФК "Єврокредит" та ФОП ОСОБА_2. Посилаючись на те, що реєстрація права власності на зазначений предмет іпотеки за ОСОБА_2 відбулась на підставі договорів, які були визнані недійсними, ОСОБА_1 просила суд скасувати запис про державну реєстрацію права власності номер 19242975 від 22 лютого 2017 року на нерухоме майно за ОСОБА_2 на нежиле приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 149 кв. м, яке заходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рух справи у судах попередніх інстанцій Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області, у складі судді: Кирилюк В. Ф., від 14 серпня 2020 року провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції вважав, що відсутній предмет спору, оскільки постановою Волинського апеляційного суду від 16 липня 2020 року у справі №161/15629/19, зокрема скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, від 28 лютого 2017 року щодо реєстрації права власності на спірне приміщення за ОСОБА_2. Постановою Волинського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 серпня 2020 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що у розглядуваній справі та у справі №161/15629/19 різний предмет спору. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушених прав, з урахуванням змін внесених до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич І. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 21 травня 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич І. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду. У серпні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18 та від 07 серпня 2019 року у справі №823/750/16. Зазначає, що рішення суду про визнання недійсними документів, на підставі яких було набуто право власності, набрало законної сили до внесення змін у статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та не виконане, а тому у цій справі скасування запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно є належним способом захисту. Вказує, що Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим постановою Кабінету міністрів України №1141 від 26 жовтня 2011 року, передбачено такий спосіб захисту прав як скасування запису про державну реєстрацію права власності. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 09 липня 2008 року між АКБ "Форум" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №0523/08/74/22-СLNv, за умовами якого банк надав позичальникові кредитні кошти у розмірі 70 000 доларів США. 09 липня 2008 року між АКБ "Форум" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ковальчук Л. С. та зареєстрований в реєстрі за №1810, за умовами якого в забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором майновий поручитель передав в іпотеку кредитодавцеві нежиле приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 24,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, і яке у 2010 році було реконструйовано в офіс нотаріальної контори, загальною площею 149 кв. м. Під час здійснення процедури ліквідації банку, 05 жовтня 2016 року між ПАТ "Банк Форум" (первісний кредитор) та ТОВ "ФК "Єврокредит" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги №241-ф, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги до ОСОБА_3, що належить первісному кредитору на підставі кредитного договору №0523/08/22-CLNv від 09 липня 2008 року, а новий кредитор зобов'язується прийняти зазначене вище право вимоги та перерахувати первісному кредитору кошти в розмірі ціни відступлення. 05 жовтня 2016 року між банком (первісним іпотекодержателем) та ТОВ "ФК "Єврокредит" (новим іпотекодержателем) укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором, відповідно до якого банк відступає, а ТОВ "ФК "Єврокредит" набуває прав первісного іпотекодержателя згідно з іпотечним договором, укладеним між АКБ "Форум" та ОСОБА_1. Зазначений договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрований в реєстрі №1494.06 жовтня 2016 року між ТОВ "ФК "Єврокредит" (первісним кредитором) та ФОП ОСОБА_2 (новим кредитором) укладено договір про відступлення прав вимоги №07-10/16, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги до ОСОБА_3, що належить первісному кредитору на підставі кредитного договору №0523/08/22-CLNv, а новий кредитор зобов'язується прийняти зазначене вище право вимоги та перерахувати первісному кредитору кошти в розмірі ціни відступлення. 06 жовтня 2016 року між ТОВ "ФК "Єврокредит" (первісним іпотекодержателем) та ФОП ОСОБА_2 (новим іпотекодержателем) укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором, відповідно до умов якого ТОВ "ФК "Єврокредит" відступає, а ФОП ОСОБА_2 набуває прав первісного іпотекодержателя згідно з іпотечним договором, укладеним між банком та ОСОБА_1. Наведений договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В. та зареєстрований у реєстрі №1507.28 лютого 2017 року державним реєстратором КП "Волинське обласне БТІ" Яремчуком Г. Я. було прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, про реєстрацію права власності на приміщення нотаріальної контори /літер А-2/, загальною площею 149 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА _1 за ОСОБА_2, про що 22 лютого 2017 року в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був внесений запис про право власності 19242975. Позиція Верховного Суду Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 15 та частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування, а саме за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суд першої інстанції та апеляційний суд, який врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19, дійшли правильного висновку, що у зв'язку із викладенням статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у новій редакції згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності 16 січня 2020 року, наразі чинне законодавство не передбачає скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а тому зазначений спосіб не може бути ефективним способом захисту порушених прав. Наведене також узгоджується з висновками Верховного Суд, викладеними у постановах від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 18 лютого 2021 року у справі №756/13679/16-ц, від 13 травня 2021 року у справі №200/11360/19, від 13 жовтня 2021 року у справі №161/15629/19. Крім того, згідно відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Волинського апеляційного суду від 16 липня 2020 року, з урахуванням змін внесених постановою Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року, у справі №161/15629/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" Яремчука Г. Я., ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, позов ОСОБА_1 задоволено частково, зокрема скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 34074309, від 28 лютого 2017 року про реєстрацію права власності на спірне приміщення за ОСОБА_2 та зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні приміщенням нотаріальної контори за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення даного приміщення. Ухвалюючи постанову від 13 жовтня 2021 року у справі №161/15629/19, Верховний Суд погодився із висновками апеляційного суду в частині скасування рішення державного реєстратора, вказавши, що станом на 28 лютого 2017 року державному реєстратору Яремчуку Г. Я. не було надано документів, необхідних для про проведення державної реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення нотаріальної контори, тому були відсутні визначені законом підстави для прийняття оскарженого РІШЕННЯ: Таким чином, права ОСОБА_1, які порушені, зокрема, реєстрацією права власності на спірний об'єкт нерухомості за ОСОБА_2, відновлені остаточним судовим рішенням у справі №161/15629/19. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 07 серпня 2019 року у справі №823/750/16, оскільки висновки у зазначених справах щодо належного способу захисту стосуються іншого матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, зокрема, порядку внесення записів до державного реєстру, змін до них та їх скасування, який діяв до 16 січня 2020 року. Також колегія суддів відхиляє посилання заявника на приписи пункту 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", відповідно до яких судові рішення, зокрема про визнання недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, мають виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом, оскільки в даному випадку ОСОБА_1 звернулась до суду із новим позовом, а не в порядку виконанням судового рішення у справі №161/13889/17 про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги. Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають і фактично зводяться до помилкового тлумачення норм матеріального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи по суті, в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих доказів, правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, відтак колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Ліпкевич Іван Володимирович, залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: В. В. Шипович О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 березня 2021 року м. Київ справа №308/4932/20 провадження №61-17824св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ужгородської міської ради, Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Закарпатській області, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року у складі судді Зарева Н. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Бисага Т. Ю., Фазикош Г. В., Готри Т. Ю., за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ужгородської міської ради, Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Закарпатській області, про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст заяви про забезпечення позову У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ужгородської міської ради, Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Закарпатській області, про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя. У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про забезпечення позову. Заява мотивована тим, що 07 вересня 1991 року ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_2. За час перебування в шлюбі у сторін народилися троє дітей, а саме: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ _2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ: На момент зверення до суду із позовом та заявою про забезпечення позову шлюб між сторонами не розірвано, але з вересня 2019 року він з дружиною не проживають разом однією сім'єю, не ведуть разом господарство. За час перебування у шлюбі за спільні кошти сторони набули нерухоме майно та автомобіль, право власності на які на момент звернення до суду було оформлено на їх сина ОСОБА_3 та дружину ОСОБА_2.12 лютого 2019 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: кв. АДРЕСА_1, загальна площа 141,9 кв. м, житлова площа 80,4 кв. м, що складається із чотирьох кімнат. З інформаційної довідки від 02 квітня 2020 року вбачається, що квартира була переобладнана, та їй надано чотири адреси, а саме: АДРЕСА_2, АДРЕСА_4, АДРЕСА_3, АДРЕСА_5. Власником вказаного майна є син - ОСОБА_3. Також за спільні кошти було придбано автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3. Дата реєстрації автомобіля згідно з інформаційною довідкою - 28 лютого 2020 року. Крім рухомого та нерухомого майна дружина відкрила на своє ім'я депозитний рахунок в АТ "Райфайзен Банк Аваль", МФО банку 300335, ЄДРПОУ 14305909 та АО "КРЕДИ АГРИКОЛЬ БАНК", МФО банку 300614, ЄДРПОУ 14361575. Оскільки дружина розпоряджалася спільними коштами у власних цілях шляхом обману та використання сина, ОСОБА_1 вважав, що існує об'єктивний ризик того, що відповідач спробує відчужити майно на користь третіх осіб із метою унеможливити в майбутньому виконання рішення суду про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на: - квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА _5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; - квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; - квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; - квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101; - усі рахунки, що наявні у АТ "Райфайзен Банк Аваль", МФО 300335, ЄДРПОУ 14305909, та відкриті на ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ: - усі рахунки, що наявні у АО "КРЕДИ АГРИКОЛЬ БАНК", МФО 300614, ЄДРПОУ 14361575, та відкриті на ОСОБА_2, - накладення арешту із забороною права користування на автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3. У судовому засіданні позивач та його представник у зв'язку з тим, що інформація про відкриті рахунки на ім'я ОСОБА_2 не надійшла до суду, відкликав вимогу про накладення арешту на усі рахунки, відкриті на ОСОБА _2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року, залишеною без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на квартири, що на праві приватної власності належать ОСОБА_3, а саме: квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА _5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101. У задоволенні заяви про забезпечення позову в частині накладення арешту на автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3, відмовлено. Судові рішення мотивовано тим, що між сторонами дійсно виник спір стосовно вказаних квартир та невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду по суті спору. На думку судів, заявлений позивачем вид заходу забезпечення позову у вигляді накладення арешту передбачений нормами чинного законодавства та є доцільним і співмірним заходом забезпечення позову в рамках цієї справи. Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову в частині накладення арешту на автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що вказаний автомобіль відповідно до договору купівлі-продажу від 02 липня 2020 року, укладеного між комісіонером ТОВ "Автомто Групп" та ОСОБА_7 під час розгляду цієї справи, на праві власності належить саме ОСОБА_7. Забезпечення позову шляхом накладання арешту забезпечується на майно, що належить відповідачу, разом із тим, вказаний автомобіль відповідачам не належить. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У листопаді 2020 року ОСОБА_3 через адвоката Овсепян К. А.подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. У січні 2021 року справу №308/4932/20 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_3 зазначає частину другу статті 389 ЦПК України з посиланням на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Судами попередніх інстанцій не було досліджено правовий режим майна, яке є об'єктом забезпечення позову, на яке позивач просив суд накласти арешт. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Позивач не довів намірів ОСОБА_3 відчужити спірне майно або чинити перешкоди у виконанні рішення суду, у зв'язку з чим висновок судів про часткове задоволення заяви позивача про забезпечення позову є передчасним. Посилання в заяві про можливість відчуження спірної квартири на користь третіх осіб без наведення відповідного обґрунтування, не є достатньою підставою для її задоволення. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що утравні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомпро скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя. Одночасно з позовом ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про забезпечення позову. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2020 року відмовлено у забезпеченні позову у зв'язку з тим, що позивач не навів достатніх підстав для забезпечення позову та не надав суду доказів, що майно може бути відчужене. 02 липня 2020 року ОСОБА_2 частково відчужила оспорюване майно, а саме: автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3. У липні 2020 року ОСОБА_1 повторно звернувся до суду з заявою про забезпечення позову. Також встановлено, що предметом позову у цій цивільній справі є: скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101; визнання вищевказаного майна, а також автомобіля марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3, та грошових коштів, наявних на рахунках у АТ "Райфайзен Банк Аваль, АО "КРЕДИ АГРИКОЛЬ БАНК" та відкритих на ОСОБА_2, спільною сумісною власністю подружжя; поділ вищевказаного майна між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Право на ефективний засіб юридичного захисту" встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову. У пункті 43 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Шмалько проти України" зазначено, що право на суд одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Таким чином, невжиття заходів забезпечення позову, може призвести до утруднення виконання рішення суду, а відтак й до порушення права особи на доступ до правосуддя, в аспекті статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Частиною першою, другою статті 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Суд, обираючи вид забезпечення позову, у кожному випадку повинен обирати такий спосіб, який у найбільший мірі спрямований на забезпечення предмету спору. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов може забезпечуватися, зокрема, шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Частиною третьою статті 150 ЦПК України встановлено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 152 ЦПК України заява про забезпечення позову подається: одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа. З огляду на вказані норми права, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходячи з того, що між сторонами існує спір про право, зокрема: про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 47,8 кв. м, житловою площею 15,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776544721101; квартиру загальною площею 30,1 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776528521101; квартиру загальною площею 32,6 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776507021101; квартиру загальною площею 30,2 кв. м, житловою площею 11 кв. м, що складається з одної кімнати та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1776492321101; визнання вищевказаного майна, спільною сумісною власністю подружжя; поділ вказаного майна між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, встановивши, що до моменту набрання законної сили рішенням суду у цій справі існує загроза відчуження майна відповідачем, що створює реальну загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, дійшов правильного висновку про наявність підстав для забезпечення позову у справі шляхом накладення арешту на вказане нерухоме майно, оскільки такий вид забезпечення позову у найбільший мірі спрямований на забезпечення предмету спору та є співмірний із заявленими позивачем вимогами. Доводи касаційної скарги про те, що судами не встановлено факт утруднення виконання судового рішення по суті спору в майбутньому колегія суддів відхиляє, оскільки, як встановлено судами, ОСОБА_1 у цій справі вже звертався із заявою про забезпечення позову одночасно із позовною заявою, проте ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2020 року заявнику відмовлено у забезпеченні позову. Після чого 02 липня 2020 року ОСОБА_2 відчужила частково майно, що є предметом спору у цій справі, а саме: автомобіль марки HONDA CR-V, державний номерний знак НОМЕР_1, VIN-код транспортного засобу НОМЕР_2, номер двигуна НОМЕР_3. З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали наявними правові підстави для часткового задоволення заяви про забезпечення позову. Крім того, колегія суддів наголошує, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Мета забезпечення позову - це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дав належну оцінку доводам заявника щодо необхідності вжиття такого заходу забезпечення позову, врахував вимоги розумності, обґрунтованості позивачем необхідності забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін. Посилання в касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не було досліджено правовий режим майна, яке є об'єктом забезпечення позову та на яке позивач просив накласти арешт, колегія суддів відхиляє, оскільки вказані доводи стосуються вирішення питання щодо суті наявного спору між сторонами, проте судами попередніх інстанцій вирішувалося питання щодо забезпечення позову. При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову. Доводи касаційної скарги про те, що позивач не довів намірів ОСОБА_3 відчужити спірне майно або чинити перешкоди у виконанні рішення суду та не навів відповідного обґрунтування у заяві про забезпечення позову зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої і апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 липня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 липня 2021 року м. Київ справа №562/482/20 провадження №61-17302св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., учасники справи: позивачка - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи "), Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") про визнання договору факторингу та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором недійсними. На обґрунтування позову посилалася на таке. 04 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк ") та ОСОБА_2 укладений кредитний договір №1703/0808/55-031, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 139 000 дол. США терміном до 04 серпня 2018 року зі сплатою відсотків за користування кредитом. Відповідно до пункту 2.1 зазначеного кредитного договору забезпеченням виконання зобов'язання із погашенню заборгованості за кредитом є іпотека - житловий будинок загальною площею 234,0 кв. м та земельна ділянка площею 0,10 га на АДРЕСА_1. Тоді ж між кредитодавцем та ОСОБА_1 укладений договір поруки №1703/0808/55-031-Р-1, відповідно до умов якого вона поручилася за виконання ОСОБА_2 обов'язків, що виникли на підставі основного договору. 28 листопада 2012 року між кредитодавцем та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу №15, відповідно до якого клієнт передав фактору право грошової вимоги на погашення (стягнення) заборгованості за кредитними договорами, укладеними з указаними в реєстрі заборгованості боржниками. Того ж дня ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на підставі договору факторингу передало на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" набуте ним право грошової вимоги до боржника - ОСОБА_2. Разом з договором факторингу також укладено і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. За умовами договору факторингу та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором, відбулася заміна кредитора, а саме ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора/стягувача за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031, що укладений між кредитодавцем та ОСОБА_2. Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, укладений між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи", суперечить положенням цивільного законодавства, порушує її права та законні інтереси як поручителя за кредитним договором і договором поруки. Відповідачі не мали права укладати договір факторингу, оскільки не мають ліцензії на здійснення валютних операцій, що є необхідною умовою, оскільки предметом кредитного договору є іноземна валюта - долари США. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 червня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсними договір факторингу від 28 листопада 2012 року, укладений між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" в частині передачі прав за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-03, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2, та договором поруки від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031-Р-1, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1; договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 28 листопада 2012 року, укладеним між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи", у частині передачі прав за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2, та договором поруки від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031-Р-1, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що здійснення діяльності з надання послуг факторингу, що передбачає проведення валютних операцій (передачу права вимоги за кредитами у іноземній валюті), потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями. Проте у ТОВ "Кредитні ініціативи" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" відсутні ліцензії на здійснення операцій з іноземною валютою, що свідчить про укладення оспорюваного договору факторингу з порушенням вимог закону, тобто цей правочин є недійсним. Оскільки договір факторингу є недійсним, тому і договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором також є недійсним. Постановою Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 червня 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних договору факторингу та договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором від 28 листопада 2012 року, що укладені між ТОВ "Кредитні ініціативи" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс". Цими договорами не вирішувалося питання про її права і обов'язки, а наявність договорів про передачу прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами не змінює обсяг прав і обов'язків позивачки. Тобто ОСОБА_1 не наділена правом оспорювати договір факторингу і договір про відступлення права вимоги. Визнання недійсними оспорюваних договорів не відновлює її прав, а тому за обставинами справи не є необхідним. Крім того, постановою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №562/2666/14-ц за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості залишено без змін заочне рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2018 року про солідарне стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" 3 133 951, 09 грн заборгованості за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031. У вказаній справі касаційний суд зазначив, що ТОВ "Кредитні ініціативи" пред'явило позов до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором в національній валюті України - гривні за її офіційним курсом до валюти кредитного договору на час звернення до суду, що відповідає статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а ВАТ "Сведбанк" мав генеральну ліцензію Національного банку України від 07 грудня 2007 року, яка дозволяла видавати кредити в іноземній валюті. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанцій дійшов помилкового висновку, що у неї відсутнє право на оскарження договору факторингу та договору про відступлення прав вимоги, оскільки вона не є стороною зазначених договорів. Вона має право на оскарження цих договорів як заінтересована особа, оскільки внаслідок укладення оспорюваних договорів до неї пред'явлено вимогу про стягнення боргу за кредитним договором як до поручителя. Наявність рішення у справі №562/2666/14-ц про стягнення заборгованості за кредитним договором не перешкоджає зверненню до суду з позовом про визнання договору факторингу недійсним. ТОВ "Кредитні ініціативи" не має ліцензії на здійснення валютних операцій, водночас предметом оспорюваного договору факторингу є саме право вимоги за кредитним договором в іноземній валюті. Апеляційний суд не взяв до уваги, що постановою Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2018 року у справі №562/2258/15 встановлено обставини щодо необхідності ліцензії на здійснення валютних операцій та відсутність такої ліцензії у ТОВ "Кредитні ініціативи". Тому зазначені обставини не підлягають доказуванню у цій справі. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в указаній справі на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №756/668/15-ц, від 17 січня 2020 року у справі №916/2286/16, відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо питання застосування частини четвертої статті 82 ЦПК України у правовідносинах щодо визнання договору факторингу недійсним. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що 04 серпня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2 укладений кредитний договір №1703/0808/55-031, за яким позичальник отримав у банку кредит у розмірі 139 000 дол. США терміном до 04 серпня 2018 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5%. Відповідно до пункту 2.1 зазначеного кредитного договору забезпеченням виконання зобов'язання з погашення заборгованості за кредитом, сплаті відсотків за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату відсотків і несвоєчасне погашення заборгованості, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов цього договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, є іпотека - житловий будинок загальною площею 234,0 кв. м та земельна ділянка площею 0,10 га на АДРЕСА_1. Того ж дня між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладений договір поруки №1703/0808/55-031-Р-1, яким належне повернення позичальником одержаного кредиту забезпечено порукою позивача. 28 листопада 2012 року, між ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу №15, за умовами якого клієнт набув право грошової вимоги на погашення (стягнення) заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними в реєстрі заборгованості боржників. Того ж дня ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на підставі договору факторингу передало ТОВ "Кредитні ініціативи" набуте ним право грошової вимоги до боржника - ОСОБА_2. За цим правочином фактор через надання фінансової послуги клієнту набув права вимоги такої заборгованості від боржників та передав клієнту за плату грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становив ціну продажу, та в порядку, передбаченому цим договором. Того ж дня між ними укладений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором. Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу укладення між ТОВ "Кредитні ініціативи" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" договору факторингу та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором в частині передачі прав за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031 та договором поруки від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031-Р-1. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частини перша та друга статті 203 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Статтею1078 ЦК України передбачено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Відповідно до статті 1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Постановою Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №562/2666/14-ц залишено без змін заочне рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 05 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2018 року про солідарне стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" 3 133 951, 09 грн заборгованості за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031. Зазначеними рішеннями встановлено, щоТОВ "Кредитні ініціативи" набуло право вимоги за кредитним договором від 04 серпня 2008 року №1703/0808/55-031, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2, тому у нього як нового кредитора виникло право вимоги повернення кредиту та інших передбачених договором платежів, у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань. Верховний Суд у цій справі відхилив доводи касаційної скарги щодо ненадання Національним банком України ТОВ "Кредитні ініціативи" дозволу на здійснення валютних операцій, та зазначив, що ТОВ "Кредитні ініціативи" пред'явило позов до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитним договором в національній валюті України - гривні за її офіційним курсом до валюти кредитного договору на час звернення до суду, що відповідає статті 533 ЦК України. Крім того, зазначив, що у ВАТ "Сведбанк" була генеральна ліцензія Національного банку України від 07 грудня 2007 року, яка дозволяє видавати кредити в іноземній валюті. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність підстав для нарахування боргу, оскільки вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту. Отже, ухвалення судом рішення у справі про стягнення з боржника кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання договорів факторингу та відступлення прав вимоги, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з боржника кредитної заборгованості. Подібний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (провадження №14-67цс20). З урахуванням наведеного Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права у питанні висновків про відповідність нормам законодавства оспорюваних договорів. Суд не бере до уваги посилання заявниці на неврахування апеляційним судом постанови Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі №916/2286/16, відповідно до якої новий кредитор набуває права вимоги тільки після повної оплати за договором про відступлення права вимоги, оскільки такі обставини мали перевірятися при розгляді справи №562/2666/14-ц за повозом нового кредитора (ТОВ "Кредитні ініціативи") до боржника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором. Крім цього, такі доводи виходять за межі підстав позову, а відповідно до частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Також як на підставу відкриття касаційного провадження заявниця посилалася на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини четвертої статті 82 ЦПК України у правовідносинах щодо визнання договору факторингу недійсним. Зокрема, заявниця зазначала, що постановою Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2018 року у справі №562/2258/15 встановлено обставини щодо необхідності ліцензії на здійснення валютних операцій та відсутності такої ліцензії у ТОВ "Кредитні ініціативи", проте апеляційний суд у цій справі не врахував зазначених встановлених обставин. Порушене заявницею питання стосується як встановлених в іншій справі обставин справи, так і їх правової оцінки. Суд виходить з того, що преюдиція може стосуватися виключно встановлення певних обставин та не передбачає обов'язковості правової оцінки таких обставин іншим судом. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 13 липня 2020 року у справі №756/1539/14-ц (провадження №61-37762св18). Зважаючи на склад учасників та суть правовідносин у справі №562/2258/15, на яку посилається заявниця, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що постановою Рівненського апеляційного суду від 06 вересня 2018 року у зазначеній справі встановлено преюдиціальну обставину, яка має значення для розгляду цієї справи. Водночас заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд помилково зазначив, що у позивачки відсутнє право на оскарження договору факторингу та договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, оскільки вона не стороною цих правочинів. Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі №756/668/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №926/1172/18, від 28 січня 2020 року у справі №924/1208/18 зазначав, що відповідно до статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно зі статтями 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов'язаний довести в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Таким чином ОСОБА_1 хоч і не є стороною оспорюваних договорів, проте мала право на оскарження зазначених договорів як заінтересована особа. Водночас позивачка мала довести наявність фактичних обставин справи, з якими закон пов'язує визнання недійсними оспорюваних договорів та довести порушення цими правочинами її прав та інтересів. Проте, з урахуванням наявності рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором у справі №562/2666/14-ц, ОСОБА_1 мала вчиняти дії щодо захисту своїх прав та інтересів саме у справі №562/2666/14-ц, а не ініціювати новий судовий процес. Отже, помилковий висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивачки права на оскарження зазначених правочинів не вплинув на правильність по суті вирішення спору, оскільки з урахуванням встановлених у справі обставин відмова у позові є обґрунтованою. Наведене свідчить, що постанова суду апеляційної інстанції про відмову у позові є по суті правильною, тому підстави для її скасування відсутні. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Яремко А. С. Олійник С. О. Погрібний

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №569/7197/20 провадження №61-7178св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - обслуговуючий кооператив "Житлово-Будівельний кооператив "Театральний", третя особа - ОСОБА_2, представник позивача - адвокат Остапов Роман Олегович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остапов Роман Олегович, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2020 року у складі судді Галінської В. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Хилевича С. В., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до обслуговуючого кооперативу "Житлово-Будівельний кооператив "Театральний" (далі - ОК ЖБК "Театральний") про стягнення штрафних санкцій за невиконання умов договору та зобов'язання виконати умови договору. Позовну заяву мотивовано тим, що 02 грудня 2015 року між нею та ОК ЖБК "Театральний" укладений договір про сплату пайових внесків АДРЕСА_2, за умовами якого відповідач зобов'язується організувати будівництво житлового будинку на АДРЕСА_1 за рахунок пайових внесків учасника та пайових внесків інших асоційованих членів ОК ЖБК "Театральний", здати його в експлуатацію, передати у власність учаснику приміщення у вказаному об'єкті будівництва. Зазначала, що відповідач зобов'язався організувати будівництво об'єкта будівництва та забезпечити завершення будівельних робіт в IV кварталі 2018 року, декларацію про готовність об'єкта до експлуатації відповідач зобов'язався оформити у І-II кварталі 2019 року. Вказувала, що вона умови договору виконала у повному обсязі та сплатила на рахунок ОК ЖБК "Театральний" 20 845,60 дол. США, що еквівалентно 503 792,08 грн. Однак відповідач взяті на себе зобов'язання за договором не виконав, будинок в експлуатацію здав із запізненням, штрафні санкції не сплатив, приміщення, а саме квартиру АДРЕСА_2, у власність їй не передав. 10 лютого 2020 року вона зверталася до ОК ЖБК "Театральний" з листом щодо належного виконання взятих обов'язків та видачі відповідних документів для оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_2, однак, станом на день звернення до суду ОК ЖБК "Театральний" ні відповіді на лист, ні документів, зазначених у пункті 6.1 договору від 02 грудня 2015 року про сплату пайових внесків АДРЕСА_2, не надав. Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд: - зобов'язати ОК ЖБК "Театральний" передати їй у власність квартиру АДРЕСА_2; - стягнути з ОК ЖБК "Театральний" штраф у розмірі 5 000,00 грн за неналежне виконання своїх зобов'язань та пеню у розмірі 4 382 990,40 грн. Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 06 серпня 2020 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - ОСОБА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не виконала в повному обсязі взяті на себе зобов'язання за двома договорами від 02 грудня 2015 року про сплату пайових внесків АДРЕСА_2, тому заявлені нею позовні вимоги не підлягають задоволенню. Оскільки ОСОБА_1 не дотрималася порядку та строків сплати пайових внесків, передбачених договорами, тому у ОК ЖБК "Театральний" не настала відповідальність, передбачена пунктами 7.4.2 договорів АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків зі сплати штрафів та пені. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2020 року залишено без змін. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що місцевий суд обґрунтовано взяв до уваги вартість квартири в розмірі 40 845,60 дол. США, що на момент укладення договору за комерційним курсом еквівалентно 980 294,40 грн, оскільки вона відповідає реальним ринковим цінам та підтверджується умовами уточненого договору, зворотнього позивач не довела. Вимог про визнання умов уточненого договору недійсними ОСОБА_1 не заявляла. Щодо довідки №28/12 про сплату ОСОБА_1 100% вартості квартири, то місцевий суд дав належну оцінку цьому доказу та правильно зазначив, що вона не є платіжним документом. Крім того, вона не є належним і допустимим доказом, оскільки видана без дотримання умов договору, а саме до завершення будівництва і обміру спірної квартири та визначення остаточної вартості. ОСОБА_1 не дотрималася умов договору АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків (зокрема уточнених), не сплатила повну вартість пайових внесків, отже місцевий суддійшов обґрунтованого висновку, що її позовні вимоги щодо стягнення штрафу та пені за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань є безпідставними. З тих же підстав безпідставною є вимога ОСОБА_1 про передачу їй відповідачем спірної квартири. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, в інтересах якої діє адвокат Остапов Р. О., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що сторонами договору було узгоджено та підписано договір від 02 грудня 2015 року АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків у ОК "ЖБК "Театральний" із ціною договору 20 845,60 дол. США, що еквівалентно 503 792,08 грн, про що вказано у пункті 3.2. додатка №3 до договору. Будь-які інші умови договору та/або зміна ціни із нею узгоджено не було. Таким чином, вважає, що договір з ціною 40 845,60 дол. США, що еквівалентно 980 294,40 грн слід сприймати як проект договору, який так і не набув чинності у зв'язку зі зміною його умов. Зазначає, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано зазначили, що договір з ціною 40 845,60 дол. США, що еквівалентно 980 294,40 грн, є уточненим стосовно договору з ціною 20 845,60 дол. США, що еквівалентно 503 792,08 грн. При цьому відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували цей факт. Зазначає, що згідно з підпунктом 7.4.2 договору відповідач зобов'язувався організувати будівництво об'єкта будівництва та забезпечити завершення будівельних робіт в IV кварталі 2018 року, а декларацію про готовність об'єкта до експлуатації зобов'язувався оформити у І-ІІ кварталі 2019 року, і цей факт відповідач не оспорював, тоді як за умовами аналогічного пункту проекту договору відповідач зобов'язувався організувати будівництво об'єкта будівництва та забезпечити завершення будівельних робіт в II кварталі 2017 року. Крім того, згідно з пунктом 3.7 додатка №3 до договору передбачено, що для оплати пайових внесків учасник особисто звертається до кооперативу за рахунком, а рахунок на оплату першого пайового внеску надається учаснику одночасно з підписанням цього договору. В розділі 13 договору як платіжні реквізити відповідача вказаний р/р № НОМЕР_1 в ПАТ "Альфа-банк" м. Києва, МФО 300346. Саме за цими платіжними реквізитами вона здійснювала перерахунок першого пайового внеску, що підтверджується платіжним дорученням від 03 грудня 2015 року №79125. За цими ж реквізитами було здійснено перерахунок і решти пайових внесків, що підтверджується квитанціями від 11 квітня 2017 року № ПН1371 та від 12 квітня 2017 року № ПН2511. Факт оплати згідно з вказаними платіжними документами підтверджено також доказами, які надав до суду першої інстанції відповідач. В той же час у проекті договору вказано зовсім інші платіжні реквізити відповідача, а саме р/р № НОМЕР_2 в ПАТ "А-Банк" м. Рівне, МФО 307770. На час надходження коштів відповідач не заявляв заперечень проти такого виконання зобов'язань та кошти не повернув, що свідчить про те, що пайові внески сплачувалися за правильними реквізитами, тобто тими, що передбачені у договорі, а не в проекті договору. Таким чином всі наведені обставини в сукупності вказують на те, що саме договір від 02 грудня 2015 року про сплату пайових внесків АДРЕСА_2 у ОК "ЖБК "Театральний" із ціною договору20 845,60 дол. США, що еквівалентно 503 792,08 грн, є чинним договором, укладеним між нею та відповідачем. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року ОК ЖБК "Театральний" подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами 19 жовтня 2015 року між Товариством з додатковою відповідальністю "Фабрика Рівненчанка" (далі - ТОВ "Фабрика Рівненчанка ") як забудовником та ОК ЖБК "Театральний" як інвестором укладений договір №19-01 про забудову земельної ділянки із залученням житлово-будівельного кооперативу (а. с. 85). Згідно з пунктом 3.3 договору №19-01 кооперативу на праві власності належать майнові права на всі квартири та інші нежитлові приміщення в об'єкті будівництва (окрім нежитлових приміщень, що переходять у власність товариства). 02 грудня 2015 року між ОК ЖБК "Театральний" та ОСОБА_1 укладений договір АДРЕСА_2 про сплату нею пайових внесків у сумі 20 000,00 дол. США та 845,60 дол. США до 01 грудня 2019 року, що еквівалентно 503 792,08 грн (а. с. 6-15). Крім того, 02 грудня 2015 року між ОК ЖБК "Театральний" та ОСОБА_1 укладено ще один договір АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків у ОК ЖБК "Театральний", яким змінено та уточнено пункт 3 та додаток №1 (а. с. 90). Згідно з пунктом 3.1 договору, вартість будівництва одного квадратного метра приміщення становить 540,00 дол. США, що на дату укладення цього договору за комерційним курсом еквівалентно 12 960,00 грн. Відповідно до пунктів 3.2, 3.3 договору вартість приміщення становить 40 845,60 дол. США, що на момент укладення договору за комерційним курсом еквівалентно 980 294,40 грн. Сума, що складає остаточну вартість приміщення та підлягає сплаті учасником кооперативу, визначається відповідно до фактичної загальної площі приміщення, яка буде встановлена замірювачем за результатами обмірів приміщення. Порядок сплати внесків обумовлено додатком №1 до договору АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків у ОК ЖБК "Театральний" від 02 грудня 2015 року. У цьому додатку визначено, що учасник сплачує пайовий внесок на розрахунковий рахунок ЖБК в національній валюті України - гривні, згідно з комерційним курсом на день здійснення оплати, в такому порядку: 02 грудня 2015 року - укладення договору про сплату пайових внесків у сумі 20 000,00 дол. США, що еквівалентно 480 000,00 грн, 02 березня 2016 року - (свайне поле, розвертки), завершення першого поверху (перекриття) - 10 000,00 дол. США та на момент завершення будівництва 10 845,60 дол. США. У підпунктах 7.4.2 та 8.2.1 договорів визначено, що кооператив зобов'язується організувати будівництво об'єкта будівництва та забезпечити завершення будівельних робіт в четвертому кварталі 2018 року, при умові дотримання учасником порядку та строків сплати пайових внесків. У випадку порушення кооперативом строку визначеного, підпунктом 7.4.2 договору, кооператив зобов'язується сплатити учаснику неустойку у формі штрафу, що складає 1 000,00 грн за кожний повний календарний місяць такого затримання. Фактом виконання зобов'язання кооперативом перед учасником є складення акта виконання сторонами обов'язків за цим договором, в якому зазначається приміщення, щодо якого виконані обов'язки (пункт 5.1 договорів). У пунктах 5.2 цих договорів зазначено, що акт виконання сторонами обов'язків за цим договором підписують сторони та/або їх уповноважені представники. Підписи представників сторін - юридичних осіб скріплюються печатками таких юридичних осіб. Пунктами 5.4 передбачено, що з моменту складення сторонами письмового акта виконання сторонами обов'язків за цим договором, обов'язок кооперативу щодо предмета договору та учасника щодо предмета договору вважається виконаним. ОСОБА_1 на виконання умов договору АДРЕСА_2 на рахунок ЖБК сплатила 503 792,08 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 03 грудня 2015 року №79125 та квитанціями від 11 квітня 2017 року № ПН1371 та від 12 квітня 2017 року № ПН2511.28 грудня 2018 року ОК ЖБК "Театральний" видано ОСОБА_1 довідку №28/12 про сплату нею 100% вартості квартири АДРЕСА_2 в сумі 503 792,08 грн, яка еквівалентна 20 845,60 дол. США. 22 травня 2020 року між ОК ЖБК "Театральний" та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остапов Р. О., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК Українидоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У частині першій статті 627 ЦК Українивизначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з частинами першою та другою статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Судом встановлено, що 02 грудня 2015 року між ОК ЖБК "Театральний" та ОСОБА_1 укладений договір АДРЕСА_2 про сплату нею пайових внесків у сумі 20 000,00 дол. США та 845,60 дол. США до 01 грудня 2019 року, що еквівалентно 503 792,08 грн (а. с. 5-6). Крім того, 02 грудня 2015 року між ОК ЖБК "Театральний" та ОСОБА_1 також укладено договір АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків у ОК ЖБК "Театральний", яким змінено та уточнено пункт 3 та додаток №1 (а. с. 90). Згідно з пунктом 3.1 договору вартість будівництва одного квадратного метра приміщення становить 540,00 дол. США, що на дату складення цього договору за комерційним курсом еквівалентно 12 960,00 грн. Відповідно до пунктів 3.2, 3.3 цього договору вартість приміщення становить 40 845,60 дол. США, що на момент укладення договору за комерційним курсом еквівалентно 980 294,40 грн. Сума, що складає остаточну вартість приміщення та підлягає сплаті учасником кооперативу, визначається відповідно до фактичної загальної площі приміщення, яка буде встановлена замірювачем за результатами обмірів приміщення. Порядок сплати внесків обумовлено додатком №1 до договору АДРЕСА_2 про сплату пайових внесків у ОК ЖБК "Театральний" від 02 грудня 2015 року. У цьому додатку визначено, що учасник сплачує пайовий внесок на розрахунковий рахунок ЖБК в національній валюті України - гривні, згідно з комерційним курсом на день здійснення оплати, в такому порядку: 02 грудня 2015 року - укладення договору про сплату пайових внесків у сумі 20 000,00 дол. США, що еквівалентно 480 000,00 грн, 02 березня 2016 року - (свайне поле, розвертки), завершення першого поверху (перекриття) - 10 000,00 дол. США, та на момент завершення будівництва 10 845,60 дол. США. Відповідно до довідки ОК ЖБК "Театральний" від 28 грудня 2018 року №28/12 ОСОБА_1 сплатила 100% вартості квартири АДРЕСА_2 в сумі 503 792,08 грн, яка еквівалентна 20 845,60 дол. США. У пунктах 4.1 договорів про сплату пайових внесків АДРЕСА_2 від 02 грудня 2015 року зазначено, одностороннє розірвання цього договору може здійснюватися кооперативом у випадку порушення учасником строку, визначеного у графіку платежів (додаток №1 до цього договору) та/або у розділі 3 цього договору більш ніж на 10 календарних днів та/або порушення учасником заборони щодо перепланування приміщення, в тому числі і одноразового, у порядку, встановленому пунктом 11.5 цього договору. Одностороннє розірвання цього договору у цьому випадку може здійснюватися кооперативом протягом всього строку дії договору. Згідно з підпунктами 4.2.3 відмова від приміщення здійснюється шляхом розірвання цього договору. Розірвання цього договору оформлюється сторонами письмово. У випадку відмови учасника від приміщення грошові кошти, отримані від нього, повертаються кооперативом за умови, що учасник або кооператив знайде іншу особу, яка має намір вступити до кооперативута сплачувати пайові внески до кооперативу за приміщення (підпункт 4.2.4 вказаних договорів). Одностороннє розірвання договору може здійснюватися кооперативом при невиконанні учасником умов, встановлених у пункті 4.1 цього договору, у порядку, встановленому пунктом 11.5 цього договору, за змови сплати кооперативом кооперативом збитків, розмір яких визначений пунктом 8.2.1 цього договору. Одностороннє розірвання цього договору може здійснюватися кооперативом до моменту прийняття об'єкта будівництва до експлуатації (пункт 4.3 договорів). Пунктами 5.11 цих договорів передбачено, що для припинення дії цього договору в односторонньому порядку за умов, передбачених пунктом 11.4 цього договору, кооператив зобов'язується надіслати учаснику письмове повідомлення про припинення дії цього договору не менше ніж за десять календарних днів до припинення в порядку, передбаченому пунктом 9.1 цього договору. Договір вважається припиненим на наступний день після спливу 10 (десяти) календарних днів з дня відправлення письмового повідомлення учаснику в порядку, визначеному цим договором. У випадку, коли учасник змінив своє місцезнаходження (в тому числі поштову адресу та/або адресу проживання, які визначені розділом 13 цього договору) і не повідомив про це кооператив в порядку, визначеному пунктом 9.2 цього договору, та/або з будь-яких інших причин не отримав письмове повідомлення кооперативу, кооператив має право вважати цей договір таким, що припинив свою дію з моменту отримання повідомлення про неможливість вручення учаснику письмового повідомлення у зв'язку із вибуттям, непроживанням, відмовою від отримання, закінчення строків зберігання повідомлення у відділенні зв'язку тощо. Обидва договори є чинними, жоден не анульований за домовленістю між ними. Суд першої інстанції, вказаного не врахував, та посилаючись на те, що позивач не виконала в повному обсязі взяті на себе зобов'язання за двома договорами від 02 грудня 2015 року про сплату пайових внесків АДРЕСА_2, не встановив, чи припинені (розірвані) договори про сплату пайових внесків АДРЕСА_2 від 02 грудня 2015 року, укладені між ОСОБА_1 та ОК ЖБК "Театральний", відповідно до умов вказаних договорів, чи можливе розпорядження квартирою АДРЕСА_2, без виконання пунктів 4.1, 4.2.3, 4.2.4, 4.3, 11.5 цих договорів, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Крім того, 22 травня 2020 року між ОК ЖБК "Театральний" та ОСОБА _2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2. Заявлені позивачем вимоги про передачу їй у власність квартири АДРЕСА _2,безпосередньо стосуються прав та обов'язків ОСОБА_2. Отже, такі вимоги не можуть бути розглянуті судом і вирішені у спорі позивача з іншою особою - ОК ЖБК "Театральний", за наявності особи, яка в такій ситуації має бути залучена відповідачем, оскільки лише за наявності належних відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть. Проте ОСОБА_2 не був залучений до участі у справі як відповідач. У цій справі залучення належного відповідача до участі у справі має принципове значення, оскільки це пов'язано також і з обранням належних та ефективних способів захисту прав, на захист яких заявлено позовні вимоги. Обраний спосіб захисту прав особи, яка наполягає на застосуванні судового захисту її цивільного права та інтересу, має відповідати характеру та природі спірних правовідносин. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, мав можливість усунути недоліки неповноти судового розгляду, допущені судом першої інстанції, проте зазначеного не зробив, у зв'язку з чим оскаржуване рішення апеляційного суду не може вважатись законним і обґрунтованим. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбаченихпунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, у зв'язку із чим справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028сво18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне РІШЕННЯ: у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Остапов Роман Олегович, задовольнити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 серпня 2021 року м. Київ справа №720/23/20 провадження №61-17492св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Рулякова Віталія Володимировича на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2020 року у складі судді Павлінчука С. С. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Владичан А. І., Кулянди М. І., Височанської Н. К., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №014/5810/44/16766 у розмірі 940 711,52 грн та вирішити питання про розподіл судових витрат. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 15 лютого 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Ерсте Банк" (далі - ВАТ "Ерсте Банк", банк), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Фідобанк" (далі - ПАТ "Фідобанк"), і ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №014/5810/44/06766, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 135 000,00 дол. США на строк до 15 листопада 2017 року, а позичальник зобов'язувався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та порядку, що встановлені кредитним договором. ОСОБА_2 зобов'язання за кредитним договором №014/5810/44/06766 належним чином не виконував, у зв'язку з чим станом на 09 грудня 2014 року виникла заборгованість у загальному розмірі 78 584,00 дол. США. Для врегулювання питання простроченої заборгованості 09 грудня 2014 року між ПАТ "Фідобанк" та ОСОБА_2 була укладена додаткова угода №2 до кредитного договору, згідно з якою умови кредитування були змінені шляхом видачі нового траншу кредитної лінії в розмірі 627 886,16 грн, який призначався для погашення заборгованості позичальника перед банком за кредитним договором від 15 лютого 2008 року. Жодних платежів після 15 листопада 2017 року позичальник на користь кредитора не здійснював. У зв'язку з цим утворилася заборгованість в загальному розмірі 940 711,52 грн, з яких: 516 727,28 грн - сума основної заборгованості; 265 600,41 грн - проценти за користування кредитом; 146 695,99 грн - пеня; 108 743,54 грн - інфляційні втрати; 49 640,29 грн - три проценти річних. 19 червня 2018 року між ПАТ "Фідобанк" та позивачем був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за умовами якого банк передав свої права вимоги за кредитним договором новому кредитору - ОСОБА_1, який набув права вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_2. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Новоселицький районний суд Чернівецької області рішенням від 07 липня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що немає підстав для задоволення позову оскільки позивач не довів обставини переходу права вимоги згідно з договором права відступлення прав вимоги від 19 червня 2018 року, зокрема, через те, що позивач не надав доказів сплати коштів новим кредитором банку за придбані права вимоги. Короткий зміст постанови апеляційного суду Чернівецький апеляційний суд постановою від 26 жовтня 2020 року рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №014/5810/44/16766 в розмірі 940 711,52 грн, яка складається із: 516 727,28 грн - заборгованість за кредитом; 265 600,41 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 146 695,99 грн - пеня; 108 743,54 грн - інфляційні втрати; 49 640,29 грн - три проценти річних. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність факту переходу до ОСОБА_1 права вимоги за кредитним договором, стягнення заборгованості за яким є предметом позову у цій справі, оскільки сторони договору визначили, що його підписання та нотаріальне посвідчення є підтвердженням факту, що новий кредитор уже сплатив визначену сторонами ціну договору. Цей договір підписаний сторонами та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голій Л. І. 19 червня 2018 року. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У листопаді 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Руляков В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Підставою касаційного оскарження вказував те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили і не надали правової оцінки зібраним у справі доказам, зокрема, договору про відступлення права вимоги. Не проаналізувавши всі умови договору про відступлення суди, не встановили мети укладення цього договору з урахуванням того, що його було укладено на стадії ліквідації банку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому суди не врахували, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Саме ця обставина доводить той факт, що пред'явлений у цій справі позов не підлягає задоволенню, а оскаржувані рішення суду підлягають скасуванню. У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що вона є законною і обґрунтованою. Доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведених обставин і не обґрунтовують порушення судом норм матеріального та процесуального права, які давали би підстави для скасування оскаржуваного судового рішення. Доводи касаційної скарги про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16 є необґрунтованими, оскільки у справі, що переглядається, договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором був укладений у процедурі примусової ліквідації банку, порядок проведення якої регулюється законом. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 лютого 2021 року справа №720/23/20 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Апеляційний суд встановив, що 16 листопада 2007 року між ВАТ "Ерсте Банк" і ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №014/5810/44/06766 за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 135 000,00 дол. США на строк до 15 листопада 2017 року із сплатою 12% річних. 09 грудня 2014 року між ПАТ "Фідобанк" і ОСОБА_2 була укладена додаткова угода №2 до кредитного договору, згідно з якою умови кредитування були змінені, а позичальнику було видано новий кредит в сумі 627 886,16 грн, який призначався для погашення заборгованості перед банком за кредитним договором у розмірі 78 584,00 дол. США зі строком користування кредитними коштами до 15 листопада 2017 року із сплатою 12,5% річних з дати укладення угоди до 31 грудня 2015 року, з 01 червня 2016 року до кінця дії договору із сплатою 20% річних, а в разі прострочення сплати понад 90 календарних днів, може бути встановлена ставка в розмірі 24% річних. 19 червня 2018 року між ПАТ "Фідобанк" як первісним кредитором та ОСОБА_1 як новим кредитором був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за умовами якого банк передав свої права вимоги за кредитним договором №014/5810/44/06766 новому кредитору ОСОБА_1, що підтверджується додатком 1 до цього договору. Згідно з пунктом 1.1 договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги сторони погоджуються, що за правовою природою цей договір є правочином з передання банком шляхом продажу прав вимоги, визначених у цьому договорі, новому кредитору (відступлення прав вимоги). Пунктом 2.2 зазначеного договору передбачено, що новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів, відповідно до пункту 4.1 цього договору, набуває усі права кредитора за основними договорами. Згідно з пунктом 4.1 договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги сторони домовилися, що за відступлення прав вимоги за основними договорами, відповідно до цього договору новий кредитор сплачує банку грошові кошти у сумі 160 523,74 грн. Ціна договору сплачується новим кредитором банку у повному обсязі до моменту набуття чинності цим договором відповідно до пункту 6.6 цього договору, на підставі протоколу, складеного за результатами відкритих торгів (аукціону), переможцем яких став новий кредитор. Пунктом 6.6 договору визначено, що він набуває чинності з дати його підписання сторонами та нотаріального посвідчення. Сторони домовились, що усі витрати, пов'язані з укладенням цього договору, покладаються на нового кредитора. Будь-які зміни та доповнення до цього договору є чинними за умови підписання їх сторонами та нотаріального посвідчення. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (частина перша статті 509 ЦК України). Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов'язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) таке зобов'язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо) ; 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов'язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (пункти 37, 38)). Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов'язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" умови (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (пункт 48)). Суди встановили, що 19 червня 2018 року між ПАТ "Фідобанк" як первісним кредитором та ОСОБА_1 як новим кредитором був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за умовами якого банк передав свої права вимоги за кредитним договором від 16 листопада 2007 року №014/5810/44/06766 новому кредитору ОСОБА_1. Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору властиві як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (пункт 51)). Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (пункт 57)). Договір відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за його ознаками є договором, за якими банк у зобов'язаннях за кредитним договором і договором іпотеки замінений на ОСОБА_1 як нового кредитора. ОСОБА_1 не набув право здійснювати фінансові операції стосовно боржника, оскільки за умовами договору відступлення права вимоги у нього виникло лише право вимагати виконання зобов'язань за кредитним договором. Отже, такий договір не можна кваліфікувати як договір факторингу. Він є змішаним, бо місить елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору). Крім того, положення нормативно-правових актів, які врегулювали процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов'язання будь-яким суб'єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі №640/14873/19). Ураховуючи наведене, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що позивач на підставі договору відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 19 червня 2018 року набув права вимоги за кредитним договором від 16 листопада 2007 року №014/5810/44/06766. Договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 19 червня 2018 року не містить умов, які передбачали би передання грошових коштів новим кредитором в розпорядження первісному кредитору за плату, тобто його умови не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за цим правочином не є відносинами у сфері факторингу. Цей правочин є купівлею-продажем прав вимоги та за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України і суб'єктний склад на укладення яких не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, тому наявність у ОСОБА_1 як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу, не вимагається. Такий висновок суду відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постановах від 08 червня 2021 року у справі №346/1305/19, від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 та не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 грудня 2019 року у справі №761/20611/17, від 24 квітня 2019 року у справі №465/647/11. Враховуючи зазначене, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16. Доводів про неправильність обчислення стягнених з відповідача сум касаційна скарга не містить. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. У касаційній скарзі заявник просив скасувати як рішення місцевого суду, так і постанову апеляційного суду, якою скасоване рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 07 липня 2020 року та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Оскільки Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду про задоволення позову, немає підстав для скасування рішення місцевого суду, тому що воно вже скасоване за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки виконання постанови Чернівецького апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року, у зв'язку із залишенням цього судового рішення без змін її виконання необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Рулякова Віталія Володимировича залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Чернівецького апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 серпня 2021 року м. Київ справа №431/1499/20 провадження №61-553св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Смолій Юлії Василівни, на постанову Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Луганської В. М., Лозко Ю. П., Назарової М. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення вартості неповернутого майна за договором відповідального зберігання. Позов обґрунтовано тим, що 14 листопада 2011 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір зберігання, відповідно до умов якого він передав ОСОБА_2 на зберігання 150 тонн насіння соняшнику, який зобов'язався повернути це майно на його вимогу, на підтвердження чого надав йому розписку. Згідно з внесеними змінами до розписки від 14 листопада 2011 року, станом на 19 вересня 2017 року кількість насіння соняшнику, що підлягає поверненню, склала 140 тонн. Наприкінці 2019 року він неодноразово звертався до ОСОБА_2 з вимогою про повернення товару, однак отримав відповідь, що насіння соняшнику ОСОБА_2 не має і йому нічого не зобов'язаний. Відповідно до цінової довідки Луганської регіональної торгово-промислової палати №6-С від 20 березня 2020 року орієнтовна середня вартість 1 тонни насіння соняшнику станом на 20 березня 2020 року становить 9 240,91 грн. Вважав, що ОСОБА_2 зобов'язаний відшкодувати йому вартість неповернутого майна за договором відповідального зберігання, враховуючи кількість неповернутого насіння соняшнику (140 тонн) та середньої вартості 1 тонни насіння соняшнику станом на 20 березня 2020 року. З урахуванням наведеного, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь вартість неповернутого майна за договором відповідального зберігання від 14 листопада 2011 року у розмірі 1 293 727,40 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 28 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Старобільського районного суду Луганської області від 09 квітня 2020 року (справа №431/1499/20, провадження 2-з/431/10/20), якою було накладено арешт на рухоме і нерухоме майно та грошові кошти ОСОБА_2 у рамках суми позову у розмірі 1 293 727,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у розписці від 14 листопада 2011 року, яку ОСОБА_1 надано як доказ на підтвердження укладення договору відповідального зберігання, відсутня умова щодо ціни договору та належним чином не визначено предмет договору, а тому розписка від 14 листопада 2011 року не є доказом укладення між сторонами договору відповідального зберігання, оскільки її зміст не відповідає вимогам частини першої статті 638 ЦК України та статей 936-937 ЦК України. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Старобільського районного суду Луганської області від 28 липня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість неповернутого майна за договором зберігання від 14 листопада 2011 року у розмірі 1 293 727,40 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 15 765,00 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із тих підстав, що розписка від 14 листопада 2011 року, згідно з якою ОСОБА_2 прийняв на зберігання від ОСОБА_1 насіння соняшника (товарного) на зберігання та частково його виконав, є письмовим договором зберігання, який відповідає вимогам статті 937 ЦК України. Доказів, які б спростовували укладання між сторонами договору відповідального зберігання насіння соняшника (товарного), відповідачем не надано. Крім того, факт щодо написання ОСОБА_2 власноруч розписки від 14 листопада 2011 року у судовому засіданні не заперечувався. Належних і допустимих доказів того, що відповідач писав розписку та продовжував її дію під погрозою суду не надано. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та її короткий зміст У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Смолій Ю. В., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року та залишити в силі рішення Старобільського районного суду Луганської області від 28 липня 2020 року. Підставою касаційного оскарження постанови Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Смолій Ю. В., зазначає те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Також вказує на те, що апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №431/1499/20 та витребувано її матеріали зі Старобільського районного суду Луганської області, зупинено виконання постанови Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу. У лютому 2021 року цивільна справа №431/1499/20 надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Смолій Ю. В., мотивована тим, що розписка від 14 листопада 2011 року про прийняття на зберігання насіння соняшника (товарного) є нікчемним правочином, оскільки його недійсність встановлена Законом України "Про зерно та ринок зерна в Україні" у частині типової форми договору складського зберігання зерна, що є публічним договором, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України, так як у розписці відсутня істотна умова щодо ціни договору та належним чином не визначено предмет договору. Також, позивачем не надано доказів на підтвердження факту передачі на зберігання такого майна в натурі. Посилалася на відповідні правові позиції Верховного Суду. Доводи особи, які подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому вказується, що доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Смолій Ю. В., є безпідставними та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувана постанова Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судом Згідно з розпискою від 14 листопада 2011 року ОСОБА_2 прийняв від ОСОБА_1 на відповідальне зберігання насіння соняшнику (товарного) у кількості 150 тонн та взяв на себе зобов'язання його повернути (відвантажити) на вимогу ОСОБА_1 (а. с. 60). 08 грудня 2014 року за взаємною згодою розписку від 14 листопада 2011 року було продовжено (а. с. 60). 19 вересня 2017 року за взаємною згодою розписку від 14 листопада 2011 року було продовжено, а також зазначено, що борг складає 140 тонн (а. с. 60). Згідно з ціновою довідкою Луганської регіональноїторгово-промисловоїплати від 20 березня 2020 року №6-С, середня оптова ціна на насіння соняшнику станом на 20 березня 2020 року складає 9 240,91 грн за 1 тонну (а. с. 59). Факт написання розписки від 14 листопада 2011 року про прийняття від ОСОБА_1 на відповідальне зберігання 150 тонн насіння соняшнику (товарного) ОСОБА_2 та його представником - адвокатом Смолій Ю. В., не заперечується, що підтверджується відзивом на позовну заяву та відзивом на апеляційну скаргу (а. с. 32-39, 101-104). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Смолій Ю. В., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Частинами першою, третьою статті 937 ЦК України передбачено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. Відповідно до статті 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк. Згідно зі статтею 949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (частина перша статті 950 ЦК України). Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість (частина перша статті 951 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з частинами першою та другою статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, встановивши, що розписка від 14 листопада 2011 року, згідно з якою ОСОБА_2 прийняв від ОСОБА_1 насіння соняшнику (товарного) на відповідальне зберігання та зобов'язався на вимогу ОСОБА_1 його повернути, є письмовим договором зберігання, який відповідає вимогам статті 937 ЦК України, прийшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1. При цьому суд зазначив, що відповідачем не заперечувався факт написання розписки від 14 листопада 2011 року, а його доводи про написання даної розписки під примусом у встановленому законом порядку ним не доведено. Доводи касаційної скарги про те, що розписка від 14 листопада 2011 року про прийняття на зберігання насіння соняшника (товарного) є нікчемним правочином, оскільки його недійсність встановлена Законом України "Про зерно та ринок зерна в Україні" у частині типової форми договору складського зберігання зерна, що є публічним договором, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України, є необґрунтованими, оскільки спірні правовідносини не регулюються Законом України "Про зерно та ринок зерна в Україні", а укладений між сторонами договір зберігання не є договором складського зберігання зерна у розумінні положень цього Закону. Доводи касаційної скарги про те, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження факту передачі на зберігання відповідачеві зазначеного у розписці майна в натурі, є безпідставними, оскільки наданою позивачу розпискою відповідач посвідчив факт прийняття майна на зберігання, зазначивши у розписці, яке саме майно він приймає на зберігання, його кількість та строк зберігання. Так, одержання поклажодавцем від зберігача розписки, квитанції чи іншого підписаного ним документа слугує належним доказом укладення договору. Інші наведені у касаційній скарзі доводи не беруться до уваги, оскільки висновків суду не спростовують, на законність судового рішення суду апеляційної інстанції не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з положеннями статті 400 ЦПК України. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2021 року зупинено виконання постанови Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року закінчення її перегляду в касаційному порядку, її виконання необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Смолій Юлії Василівни, залишити без задоволення. Постанову Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Луганського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 жовтня 2021 року м. Київ справа №369/295/20 провадження №61-10247св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Юрій Вікторович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Ю. В., про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. 04 червня 2020 року через канцелярію суду ПАТ "Дельта Банк" подано клопотання про заміну позивача з АТ "Дельта Банк" на товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" (далі - ТОВ "ФК Інвест-Кредо". Клопотання обґрунтовано тим, що 15 квітня 2020 року між АТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК Інвест-Кредо" укладено Договір №2227/К про відступлення прав вимоги. Відповідно до пункту 1-2 договору банк відступає новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів, зазначених у додатку №1 до цього договору, включаючи право вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов'язки боржників, за кредитними договорами (договори про надання кредиту (овердрафту) ) та/або договорами поруки та/або договорами іпотеки (іпотечні договори) та/або договорами застави, з урахуванням всіх змін, доповнень і додатків до них, згідно реєстру додатку №1 до цього договору. Новий кредитор сплачує банку за права вимоги грошові кошти у сумі та порядку, визначених цим договором. За цим договором новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів відповідно до пункту 4 цього договору, набуває усі права кредитора за основними договорами, включаючи: право вимагати належного виконання боржниками зобов'язань за основними договорами, сплати боржниками грошових коштів, сплати процентів у розмірах, вказаних у додатку №2 до цього договору, право вимагати сплати неустойок, пеней, штрафів, передбачених основними договорами, право вимагати сплати сум, передбачених статтею 625 ЦК України (індекс інфляції, 3,0% річних), право вимагати передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов'язань за основними договорами, право вимагати застосуванню наслідки реституції при недійсності правочинів, право отримання коштів від реалізації заставного та іншого майна боржників, вимоги які випливають з розірвання та/або визнання недійсними договорів із боржниками, права, що випливають із судових справ, у тому числі справ про банкрутство боржників, виконавчих проваджень щодо боржників, в тому числі щодо майна боржників, яке не було реалізоване на торгах та підлягатиме передачі стягувачу в погашення боргу після укладення цього договору, права вимоги за мировими угодами із боржниками, договорами з арбітражними керуючими боржників, охоронними організаціями, права участі в комітеті кредиторів боржників тощо. Розмір прав вимоги, які переходять до нового кредитора, вказаний у додатку №2 до цього договору. Права кредитора за основними договорами переходять до нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги, за виключенням права на здійснення договірного списання коштів з рахунку/рахунків боржників, що надане банку відповідно до умов основних договорів. Згідно з пунктом 4 договору права вимоги, що відступаються за цим договором, є складовою частиною пулу активів, що є предметом відкритих торгів (аукціону), результати якого оформлені протоколом електронного аукціону № UА-ЕА-2020-02-25-000024-b від 18 березня 2020 року, переможцем яких визнаний новий кредитор. Загальна сума, яка підлягає сплаті новим кредитором за лотом, як переможцем зазначених відкритих торгів (аукціону), АТ "Дельта Банк", складає 22 374 870,53 грн (двадцять два мільйони триста сімдесят чотири тисячі вісімсот сімдесят гривень 53 коп. (не оподатковується ПДВ)). Сторони домовились, що за відступлення права вимоги за цим договором новий кредитор сплачує банку грошові кошти у сумі 15 115 249,37 грн (п'ятнадцять мільйонів сто п'ятнадцять тисяч двісті сорок дев'ять гривень 37 коп. (не оподатковується ПДВ)), що є складовою частиною єдиного платежу у розмірі 22 374 870, 53 грн (двадцять два мільйони триста сімдесят чотири тисячі вісімсот сімдесят гривень 53 коп. (не оподатковується ПДВ) згідно протоколу електронного аукціону № UA-ЕА-2020-02-25-000024-b від 18 березня 2020 року. Ціна договору сплачується новим кредитором банку у повному обсязі до моменту набуття чинності цим договором на підставі протоколу, сформованого за результатами відкритих торгів (аукціону), переможцем яких став новий кредитор. Інша частина грошових коштів, що має бути сплачена згідно протоколу електронного аукціону № UА-ЕА-2020-02-25-000024-b від 18 березня 2020 року, у розмірі 7 229 815,27 грн (сім мільйонів двісті двадцять дев'ять тисяч вісімсот п'ятнадцять гривень 27 коп. (не оподатковується ПДВ)), сплачена згідно договору №2227/К/1 від 15 квітня 2020 року, та сума грошових коштів у розмірі 29 805,89 грн. (двадцять дев'ять тисяч вісімсот п'ять гривень 89 коп. (не оподатковується ПДВ)), сплачена згідно договору №2227/К/2 від 15 квітня 2020 року. У пункті 101 додатку №1 до договору зазначено право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №788-Ф від 05 лютого 2007 року. Новим кредитором ОСОБА_1 за кредитним договором №788-Ф від 05 лютого 2007 року є ТОВ "ФК Інвест-Кредо". На підставі вищевикладеного просило суд замінити позивача по справі №369/295/20 за позовною заявою ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Ю. В., про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину - на його правонаступника ТОВ "ФК Інвест-Кредо". Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, заяви ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК Інвест-Кредо" задоволено. Замінено ПАТ "Дельта Банк" на правонаступника ТОВ "ФК Інвест-Кредо" у цивільній справі №369/295/20 за позовною заявою ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Ю. В., про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що за договором від 15 квітня 2020 року про відступлення права вимоги, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК Інвест-Кредо", до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, який був укладений між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні клопотання про заміну позивача його правонаступником. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суди дійшли помилкового висновку про обґрунтованість заяви про заміну сторони на підставі договору про відступлення права вимоги, положення якого не передбачають набуття ТОВ "ФК Інвест-Кредо" можливості оскарження угод, які укладалися ОСОБА_1. Також у касаційній скарзі заявник вказує, що ТОВ "ФК Інвест-Кредо" не надало суду доказів здійснення оплати за договором про відступлення права вимоги. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від ТОВ "ФК Інвест-Кредо", у якому вказано, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено відповідно до вимог закону, доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують. Фактичні обставини справи, встановлені судами В провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області перебуває цивільна справа за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Ю. В., про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. 04 квітня 2020 року АТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК Інвест-Кредо" подано заяви про заміну позивача з АТ "Дельта Банк" на ТОВ "ФК Інвест-Кредо". 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Заміна особи в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Згідно частини першої статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною першою статті 55 ЦПК України визначено, що у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Судами встановлено, що у червні 2020 року ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК Інвест-Кредо" подали заяви про заміну сторони у справі правонаступником. До заяви ПАТ "Дельта Банк" додано наступні документи: копію протоколу електронного аукціону № UА-ЕА-2020-02-25-000024-b від 18 березня 2020 року; платіжне доручення від 10 квітня 2020 року №13; копія договору про відступлення права вимоги від 15 квітня 2020 року №2227/К; копія витягу з додатку №1 до договору №2227/К про відступлення права вимоги від 15 квітня 2020 року; копія договору про відступлення прав вимоги від 15 квітня 2020 року №2227/К/1; копія договору купівлі-продажу майнових прав від 15 квітня 2020 року №2227/К/2. Таким чином, суди попередніх інстанцій, оцінивши надані сторонами докази та встановивши обставини справи, правильно виходили із того, що оскільки ПАТ "Дельта Банк" відступило ТОВ "ФК Інвест-Кредо" право вимоги за кредитним договором від 05 лютого 2007 року №778-Ф, укладеним з ОСОБА_1, перехід права вимоги до товариства відбувся із дотриманням вимог закону, недійсним договір про відступлення права вимоги не визнавався, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення заяв про заміну сторони у справі його правонаступником. Доводи заявника про те, що ТОВ "ФК Інвест-Кредо" не надало суду доказів здійснення оплати за договором про відступлення права вимоги, не можуть бути прийняті судом, оскільки спростовуються матеріалами справи. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що положення договору про відступлення права вимоги не передбачають набуття ТОВ "ФК Інвест-Кредо" можливості оскарження угод, які укладалися ОСОБА_1, не можуть бути прийняті судом, оскільки ТОВ "ФК Інвест-Кредо" набуло усіх прав кредитора, у тому числі вимагати належного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором. Крім того, на обґрунтування вказаного позову ПАТ "Дельта Банк" вказувало, що ОСОБА_1 з метою уникнення цивільно-правової відповідальності за невиконання кредитного зобов'язання, діючи недобросовісно та зловживаючи правом, після ухвалення апеляційним судом рішення про поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання, відчужив земельні ділянки за договорами, які банк просив визнати недійсними та застосувати наслідки недійсності правочину. Таким чином, враховуючи те, що ТОВ "ФК Інвест-Кредо" є новим кредитором, останнє продовжує захищати свої права з метою задоволення вимог за рахунок майна боржника. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог закону, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 березня 2021 року м. Київ справа №363/1075/20 провадження №61-51св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: стягувач - публічне акціонерне товариство "Укрсиббанк", боржник - ОСОБА_1, приватний виконавець виконавчого округу Київської області Голяченко Іван Павлович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником Приходько Іриною Андріївною, на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 24 вересня 2020 року в складі судді: Баличевої М. Б., та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Мараєва Н. Є., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог скарги У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка І. П. щодо оцінки майна, стягувач - ПАТ "Укрсиббанк". Скарга мотивована тим, що на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка І. П. знаходиться виконавче провадження №60821830 про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки №41321 від 26 грудня 2006 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ "УкрСиббанк" по кредитному договору №11105190000 від 26 грудня 2006 року в сумі 140 223,36 доларів США, що за курсом НБУ на дату розрахунку становить 3 593 903,40 грн та 775 191,94 грн, а саме: житловий будинок загальною площею 44,5 кв. м та житловою площею 38,4 кв. м, з надвірними будівлями: сарай "Б", сарай "В", сарай "Г", погріб "Д", убиральня "Е", огорожа " №1-3", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650026, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням, для будівництва та обслуговування житлового будинку; земельну ділянку площею 0,0194 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650027, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням, для ведення особистого селянського господарства, шляхом продажу на прилюдних торгах, за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид нерухомого майна, визначеної на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності, проведеної на стадії оцінки майна під час здійснення виконавчого провадження. 11 грудня 2019 року приватним виконавцем складена постанова про опис та арешт нерухомого майна боржника, а саме: житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 та земельних ділянок площею 0,2500 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650026 та площею 0,0194 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650027, які розташовані за цією ж адресою. Постановою приватного виконавця Голяченко І. П. призначено суб'єкта оціночної діяльності ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ". У ході примусового виконання виконавчого провадження ВП №60821830 проведено оцінку вказаного вище нерухомого майна, за результатом якої 06 лютого 2020 року складено звіт про оцінку майна, в якому ринкова вартість об'єкта оцінки станом на дату оцінки 23 лютого 2020 року складає 545 516 грн, що за курсом НБУ на дату оцінки еквівалентно 22 421 доларів США. Про складання звіту про оцінку майна скаржник дізнався 28 лютого 2020 року під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження №60821830, офіційних повідомлень від приватного виконавця Голяченко І. П. він не отримував. Боржник вказував, що звіт про оцінку майна є необ'єктивним, незаконним та підлягає скасуванню, оскільки вартість нерухомого майна занижена, що робить неможливим погашення заборгованості ОСОБА_1 перед банком за кредитним договором №11105190000 від 26 грудня 2006 року в розмірі 3 989 574,50 грн, що порушує права та інтереси скаржника, та є підставою для скасування звіту. ОСОБА_1 просив: визнати дії приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченка І. П. по оцінці майна в ході примусового виконання виконавчого провадження №60821830 неправомірними та скасувати звіт про оцінку майна від 06 лютого 2020 року. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 24 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року, взадоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що дії приватного виконавця щодо оцінки майна відповідали положенням частин першої-третьої, п'ятої статті 57 Закону України "Про виконавче провадження". У своїй діяльності суб'єкт оціночної діяльності є самостійним, а тому приватний виконавець жодним чином не може впливати на порядок проведення оцінки майна. Залучивши суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для проведення оцінки майна, приватний виконавець діяв відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження" та, відповідно до положень цього ж Закону має визначити ціну продажу майна згідно зі складеним звітом про оцінку майна. Вимоги про визнання незаконною та скасування постанови від 21 січня 2020 року про призначення суб'єкта оціночної діяльності ОСОБА_1 не заявляв, доказів, які б свідчили про його звернення до приватного виконавця з відповідними заявами про незгоду з результатами визначення вартості майна вказаного у цьому звіті не надав. Доводи апеляційної скарги, що судом не взято до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц, у постанові від 20 березня 2019 року у справі №821/197/18, відповідно до яких оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішення та дій виконавців, апеляційний суд відхилив, оскільки звіт про оцінку майна лише відображає та підтверджує зроблені суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності, тобто, є суб'єктивною думкою оцінювача. Звіт про оцінку майна ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" від 23 січня 2020 року винесений в рамках виконавчого провадження та звіти про незалежну оцінку нерухомого майна, які виконані ТОВ "АН "СТАРГОРОД" на замовлення представника ОСОБА_1 10 березня 2020 року, не можуть впливати на правомірність та правильність один одного. Крім того звіт проведений на замовлення скаржника не може бути підставою для оскарження дій приватного виконавця з визначення вартості майна. До того ж, звіти виконані на замовлення скаржника виконані окремо відносно кожного із складових суб'єкта оцінки визначених у звіті ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" та не є ідентичними один одному. Оригінал оскарженого звіту про оцінку від 23 січня 2020 року з додатками становить 88 аркушів, а не 33 аркуші надані експерту представником ОСОБА_1, тобто, представник боржника для складення висновку судового експерта Свістунова І. С. від 27 квітня 2020 року по другому питанню надала не повний Звіт про оцінку від 23 січня 2020 року, а саме без 55 аркушів звіту та без додатків до звіту, що ставить під сумнів достовірність висновків експерта Свістунова І. С. Доводи про те, що постанова приватного виконавця від 21 січня 2020 року про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні не містить попередження виконавця про кримінальну відповідальність, висунуте за своїм змістом саме суб'єкту оціночної діяльності - суб'єкту господарювання, апеляційний суд відхилив, оскільки відповідно до пункту 3 вказаної постанови приватним виконавцем попереджено суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ", в особі керівника Зражевський Д. В., про кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків під час здійснення виконавчого провадження, надання завідомо неправдивого звіту з питань, що містяться в постанові. Доводи апеляційної скарги, що висновком експерта №912/04-2020 від 27 квітня 2020 року скаржник довів, що звіт про оцінку домоволодіння з двома земельними ділянками виконаний ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" 23 січня 2020 року не повною мірою відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, має значні недоліки, що вплинули на достовірність оцінки арештованого майна, колегія суддів відхилила. 25 червня 2020 року АТ "УкрСиббанк" звернулось до експертної ради асоціації спеціалістів банківської оцінки України з заявою про виконання рецензування звіту ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" від 23 січня 2020 року. У загальних висновках рецензії експертної ради АСБОУ від 01 липня 2020 року про достовірність оцінки вказано, що звіт про оцінку домоволодіння з двома земельними ділянками за адресою АДРЕСА_1 станом на дату оцінки 23 січня 2020 року виконаний ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" оцінювачем Кузнецовим В. І. класифікується як такий, що у цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинули на достовірність оцінки. Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 не погоджується з ціною, яка вказана у звіті про оцінку майна від 23 січня 2020 року, однак, з клопотанням про призначення судової експертизи з метою визначення вартості домоволодіння із земельними ділянками та спростування звіту про оцінку майна від 23 січня 2020 року ОСОБА_1 не звертався. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, яка підписана представником Приходько І. А., в якій просив: скасувати оскаржені судові рішення та задовольнити скаргу; розподілити судові витрати. При цьому посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами не застосовано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17, від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі №821/197/18 про те, що оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. Рішення суду не містить обґрунтувань та мотивів, з яких виходив суд, відмовляючи у вимозі скарги про скасування звіту про оцінку майна від 06 лютого 2020 року. Суд не навів мотивів та оцінки висновку експерта №912/04-2020 від 27 квітня 2020 року, з оскаржених судових рішень не зрозуміло як суд оцінив указаний доказ та як цей доказ вплинув на прийняте судом рішення. Оскільки ПАТ "Укрсиббанк" не надано доказів про те, що ТОВ "Ессет Експертайз" є членом Асоціації спеціалістів банківської оцінки України, беручи до уваги вимоги статті 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" щодо осіб, які можуть надавати рецензію, відсутні підстави вважати, що рецензію виконав належний суб'єкт. Окрім цього, рецензія від 01 липня 2020 року не містить висновку про можливість проведення оцінки майна відповідно до правових вимог провадження професійної оціночної діяльності, її зміст є загальним, що з неї неможливо встановити на предмет відповідності яких нормативно-правових актів перевірявся звіт про оцінку. Таким чином, указана рецензія є недопустимим доказом, тому апеляційний суд, визнавши рецензію від 01 липня 2020 року допустимим доказом, порушив норми процесуального права щодо допустимості доказів. Апеляційним судом застосовано частину восьму статті 26 Закону України "Про виконавче провадження", яка не підлягає застосуванню до указаних правовідносин. Постанова приватного виконавця про призначення суб'єкта оціночної діяльності не містить попередження, висунутого за своїм змістом саме суб'єкту оціночної діяльності - за недостовірну чи необ'єктивну оцінку майна. Оскаржений звіт про оцінку майна виконано на замовлення стягувача, а не на вимогу виконавця, окрім цього, він не містись інформації про проведення саме експертної оцінки, як постановив виконавець. До призначення оцінки майна за постановою від 21 січня 2020 року ні стягувач, ні виконавець не зверталися до боржника з пропозицією визначити вартість майна для його продажу, тому указана процедура була порушена виконавцем й призначення оцінки було передчасним. Аналізуючи оскаржений звіт, суди не звернули увагу, що відомості про ціну предмета іпотеки сформовано лише на основі чотирьох об'єктів порівняння, в той час як у експертному висновку вартість предмета іпотеки визначалася на основі 20 об'єктів для порівняння, що дало можливість експерту об'єктивно дослідити ринок та визначити дійсну ринкову вартість нерухомості. Проведена ТОВ "Ессет Експертайз" оцінка майна не відповідає пунктами 15, 16 Національного стандарту №1, а вказаний звіт про оцінку майна не можна вважати достатньо обґрунтованим та об'єктивним. Суди не урахували, що з огляду на розбіжність у визначенні орієнтованої вартості майна, оспорений звіт призводить до реалізації описаного майна за істотно заниженою ціною, що завдає суттєвих збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартістю, що узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц. У лютому 2021 року приватний виконавець виконавчого округу Київської області Голяченко І. П. надав відзив на касаційну скаргу, в кому просить у задоволені касаційної скарги відмовити, оскаржені рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що скаржником не надано суду жодних допустимих, належних та достовірних доказів на підтвердження позиції про проведення відповідачем неякісного аналізу ринку та заниження вартості об'єктів оцінки. Всі доводи скаржника зводяться до загальних фраз про неправомірність дій суб'єкта оцінки, очевидність факту заниження вартості майна та неправильність обраних підходів при визначенні вартості майна, при цьому скаржником не було враховано, що суб'єктом оціночної діяльності проводились відповідні коригування вартості майна, в тому визначена вартість є достовірною та об'єктивною. Звіт про оцінку майна ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" винесений в рамках виконавчого провадження, та звіти про незалежну оцінку нерухомого манна які виготовлені ТОВ "АН "СТАРГОРОД" 10 березня 2020 року, не можуть впливати на правомірність та правильність один одного. Встановивши відсутність доказів протиправності дій приватного виконавця щодо проведення у рамках виконавчого провадження оцінки нерухомого манна, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні скарги. У лютому 2021 року ПАТ "Укрсиббанк" через представника Ігнатенка В. Л. надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що скарга божника на дії приватного виконавця подана із пропуском строку, що є підставою для залишення скарги без розгляду. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 25 січня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права). Фактичні обставини Суди встановили, що постановою приватного виконавця виконавчого округу Київської області Голяченко І. П. від 06 грудня 2019 року відкрито виконавче провадження ВП №60821830 з виконання виконавчого листа Вишгородського районного суду Київської області №363/156/16-ц виданого 14 червня 2016 року про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки №41321 від 26 грудня 2006 року, а саме: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ "УкрСиббанк" по кредитному договору №11105190000 від 26 грудня 2006 року в сумі 140 223,36 доларів США, що за курсом НБУ на дату розрахунку становить 3 593 903,40 грн та 775 191,94 грн, а саме: житловий будинок загальною площею 44,5 кв. м та житловою площею 38,4 кв. м, з надвірними будівлями: сарай "Б", сарай "В", сарай "Г", погріб "Д", убиральня "Е", огорожа " №1-3", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку площею 0,2500 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650026, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням, для будівництва та обслуговування житлового будинку; земельну ділянку площею 0,0194 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650027, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням, для ведення особистого селянського господарства, шляхом продажу на прилюдних торгах, за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид нерухомого майна, визначеної на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності, проведеної на стадії оцінки майна під час здійснення виконавчого провадження. 11 грудня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Голяченком І. П. винесена постанова про опис та арешт нерухомого майна боржника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні ВП №60821830, а саме: житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та земельних ділянок площею 0,2500 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650026 та площею 0,0194 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650027, які розташовані за цією адресою. 21 січня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Голяченком І. П. винесена постанова про призначення суб'єкта оціночної діяльності суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні ВП №60821830 ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ", який має сертифікат виданий 29 травня 2018 року №451/18 Фондом Державного майна України, зі строком дії до 29 травня 2021 року та доручено останньому провести експертну оцінку описаного майна боржника ОСОБА_1, а саме: житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та земельних ділянок площею 0,2500 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650026 та площею 0,0194 га, кадастровий номер 3221883601:20:2650027, які розташовані за цією адресою. 23 січня 2020 року ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" складено звіт про оцінку домоволодіння загальною площею 44,50 кв. м, з двома земельними ділянками загальною площею 0,2694 га, за адресою: АДРЕСА_1, згідно якого ринкова вартість об'єкта оцінки вищевказаного нерухомого майна станом на 23.01.2020 року складає 545 516 грн, що за курсом НБ України на дату оцінки, еквівалентно (округлене до цілих) 22 421 доларів США. 10 березня 2020 року ТОВ "АН "СТАРГОРОД" складено звіт про оцінку майна, а саме: земельної ділянки площею 0,2500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 3221883601:20:265:0026, згідно якого станом на 10 березня 2020 року вартість складає 847 972 грн. 10 березня 2020 року ТОВ "АН "СТАРГОРОД" складено звіт про оцінку майна, а саме: житлового будинку загальною площею 44,5 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, згідно якого станом на 10 березня 2020 року вартість складає 389 445 грн. 10 березня 2020 року ТОВ "АН "СТАРГОРОД" складено звіт про оцінку майна, а саме: земельної ділянки площею 0,0194 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 3221883601:20:265:0027, згідно якого станом на 10 березня 2020 року вартість складає 17 337 грн. 27 квітня 2020 року за заявою представника ОСОБА_1 - адвоката Приходько І. А. судовим експертом Свістуновим І. С. проведено судову оціночно будівельну та оціночно - земельну експертизи за результатами якої, був складений висновок експерта №912/04-2020, згідно якого дійсна ринкова вартість будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, з урахуванням технічного стану та об'ємно планувального рішення будинку садибного типу, в цінах станом на дату проведення дослідження, становить 76 700 грн. Вартість земельної ділянки площею 0,2500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 3221883601:20:265:0026, станом на дату проведення дослідження становить 878 900 грн. Вартість земельної ділянки площею 0,0194 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 3221883601:20:265:0027, станом на дату проведення дослідження становить 49 900 грн. При зверненні із скаргою боржник посилався на те, що дії приватного виконавця з визначення вартості вказаного нерухомого майна є неправомірними, а результати оцінки цього майна є заниженими та такими, що не відповідають реальному стану нерухомого майна та об'єктивним цінам, що склалися на ринку нерухомості в цей час. Позиція Верховного Суду Згідно частин третьої, п'ятої статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент звернення зі скаргою) у разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №904/7326/17 (провадження №12-197гс18) вказано, що "право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов'язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця" У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі №641/7824/18 (провадження №61-10355св19) зазначено, що "завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі №308/12150/16-ц (провадження №14-187цс19) зроблено висновок, що "право на звернення зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція. На думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб'єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі №821/197/18/4440/16 (провадження №11-1200апп18). Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання рішень Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованості та про звернення стягнення на предмет іпотеки, то в силу вимог частини другої статті 74 Закону №1404-VIII така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до суду у порядку цивільного судочинства". Встановивши, що дії приватного виконавця щодо оцінки майна відповідали положенням статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні скарги. Доводи касаційної скарги про те, що суд не навів мотивів та оцінки висновку експерта №912/04-2020 від 27 квітня 2020 року колегія суддів відхиляє. Як встановлено апеляційним судом 25 червня 2020 року АТ "УкрСиббанк" звернулось до Експертної Ради Асоціації Спеціалістів Банківської Оцінки України з заявою про виконання рецензування Звіту ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" від 23 січня 2020 року. В загальних висновках рецензії Експертної Ради АСБОУ від 01 липня 2020 року про достовірність оцінки вказано, що звіт про оцінку домоволодіння з двома земельними ділянками за адресою АДРЕСА_1 станом на дату оцінки 23 січня 2020 року виконаний ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" оцінювачем Кузнецовим В. І. класифікується як такий, що у цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинули на достовірність оцінки. Твердження в касаційній скарзі про те, що з огляду на розбіжність у визначенні орієнтованої вартості майна, оспорений звіт призводить до реалізації описаного майна за істотно заниженою ціною, що завдає суттєвих збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартістю, колегія суддів вважає необґрунтованим. Згідно частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Апеляційний суд встановив, що звіт про оцінку майна ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" від 23 січня 2020 року винесений в рамках виконавчого провадження та звіти про незалежну оцінку нерухомого майна, які виконані ТОВ "АН "СТАРГОРОД" на замовлення представника ОСОБА_1 10 березня 2020 року, не можуть впливати на правомірність та правильність один одного. Звіт проведений на замовлення боржника не може бути підставою для оскарження дій приватного виконавця з визначення вартості майна. До того ж, звіти виконані на замовлення скаржника виконані окремо відносно кожного із складових суб'єкта оцінки визначених у звіті ТОВ "ЕССЕТ ЕКСПЕРТАЙЗ" та не є ідентичними один одному. Оригінал оскарженого звіту про оцінку від 23 січня 2020 року з додатками становить 88 аркушів, а не 33 аркуші надані експерту представником ОСОБА_1, тобто, представник боржника для складення висновку судового експерта Свістунова І. С. від 27 квітня 2020 року по другому питанню надала не повний звіт про оцінку від 23 січня 2020 року, а саме без 55 аркушів звіту та без додатків до звіту, що ставить під сумнів достовірність висновків експерта Свістунова І. С. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги та інші витрати, пов'язані із розглядом справи, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником Приходько Іриною Андріївною, залишити без задоволення. Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 24 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 червня 2021 року м. Київ справа №183/4873/18 провадження №61-12939св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Новомосковська місцева прокуратура Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, відповідачі: ОСОБА_1, державний реєстратор Мар? янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергель Сергій Володимирович, третя особа - Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року у складі судді Городецького Д. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року керівник Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, який діє в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., третя особа - Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання розпорядження незаконним, скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позов мотивовано тим, що під час вивченням стану дотримання законодавства у сфері земельних відносин на території Новомосковського району місцевою прокуратурою встановлено, що 13 лютого 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1, зареєстровано право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, площею 55,6426 га, кадастровий номер 1223281000:02:028:1004, що розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. Відповідно до відомостей Державного реєстру право власності на зазначену земельну ділянку виникло у ОСОБА_1 на підставі розпорядження голови Новомосковської районної державної адміністрації №1772 від 21 грудня 2005 року. Згідно відповіді Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №02-11-1367/0/327-18 від 19 квітня 2018 року, якою надано архівну сканкопію розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації від 21 грудня 2005 року №1772, встановлено, що у розпорядженні Новомосковської районної державної адміністрації від 21 грудня 2005 року №1772 "Про відведення в натурі (на місцевості) земельних ділянок в земельні ділянки на території Василівської сільської ради, колишнє АВОП "Самарське", ОСОБА_1 як громадянка, які передається земельна ділянка (пай) у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, не зазначена, відведення земельної ділянки вказаній особі не проводилося. Прокурор зазначив в позові, що розпорядження голови Новомосковської районної державної адміністрації №1772 від 21 грудня 2005 року в частині передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є підробленим, що у свою чергу, відповідно до вимог статті 393 ЦК України є підставою для визнання його незаконним. Також, підлягає скасуванню і рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. №39719385 від 16 лютого 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, оскільки таке рішення прийняте на підставі підробленого документу, а спірна земельна ділянка повинна бути витребувана із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області В зв'язку з наведеним, в позовній заяві прокурор просив: - визнати незаконним розпорядження Новомосковської районної державної адміністрації №1772 від 21 грудня 2005 року "Про відведення в натурі (на місцевості) земельних ділянок в розмірі земельної частки (паю) та видачу державних актів на право власності на земельні ділянки на території Василівської сільської ради, колишнє АВОП "Самарське" в частині передачі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у власність ОСОБА_1; - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. №39719385 від 16 лютого 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 55,6426 га, кадастровий номер №1223281000:02:028:1004, з цільовим призначенням землі сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області; - витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 55,6426 га сільськогосподарського призначення, кадастровий номер №1223281000:02:028:1004, що розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В. №39719385 від 16 лютого 2018 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 55,6426 га, кадастровий номер №1223281000:02:028:1004, з цільовим призначенням землі сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 55,6426 га сільськогосподарського призначення, кадастровий номер №1223281000:02:028:1004, що розташована на території Василівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Дніпропетровської області судові витрати в сумі 5 061,27 грн. частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із відсутності рішення Новомосковської районної державної адміністрації Дніпропетровської області щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. А відтак, суд зробив висновок, що у відповідності до приписів статті 152 ЗК України та статті 387 ЦК України, земельна ділянка повинна бути витребувана у відповідача ОСОБА_1 на користь держави із скасуванням рішення про її державну реєстрацію. Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року у цивільній справі за позовом керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., третя особа - Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання розпорядження незаконним, скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні заяви про перегляд заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року у цивільній справі за позовом керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, державного реєстратора Мар'янівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Гергеля С. В., третя особа - Новомосковська районна державна адміністрація Дніпропетровської області про визнання розпорядження незаконним, скасування рішення державного реєстратора, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Заонче рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 28 серпня 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази набуття державою права власності на відповідну земельну ділянку. Спірна земельна ділянка згідно з державним актом на право колективної власності на землю належить до земель колективної власності. Звертаючись до суду з позовними вимогами про витребування спірної земельної ділянки, позивач не довів всіх елементів віндикаційного позову. Відповідачка не була належним чином повідомлена про час, місце та дату розгляду справи судом першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 травня 2018 року у справі №914/1394/17, постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №295/5011/15-ц, постанові Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі №921/62/17-г/17, постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №911/926/17, постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №816/1618/17, постанові Верховного Суду від 17 липня 2020 року у справі №810/719/18, постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №904/8549/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі №912/2385/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи 30 листопада 2020 року Новомосковська місцева прокуратура Дніпропетровської області через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Зупинено виконання заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. 30 листопада 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно частини першої та другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Згідно із положеннями статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. За правилами частини першої статті 130 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (No. 2), №38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, №43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року). Аналіз матеріалів справи свідчить, що судова повістка на судове засідання, призначене на 19 березня 2019 року адресована ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1, повернута із відміткою "інші причини, що не дали змоги виконати обов? язки щодо пересилання поштового відправлення" (т. 1, а. с. 66). Тобто матеріали справи не містять документів, які б підтверджували, що відповідач ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про розгляд судом справи 19 березня 2019 року. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 29). Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Аналіз змісту апеляційної скарги ОСОБА_1, свідчить, що в апеляційній скарзі вказувалося про неповідомлення судом першої інстанції її про дату, час і місце розгляду справи. Проте суд апеляційної інстанції на пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України увагу не звернув. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на статтю 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). У зв'язку з вказаними вище порушеннями судом апеляційної інстанції норми процесуального права, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у справі не перевіряється. За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року - скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасувати. Справу №183/4873/18 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №522/387/17-ц провадження №61-4045св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради на постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Сегеди С. М., Гірняк Л. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2017 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року за ОСОБА_2 було визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, на АДРЕСА _1, цільове призначення якої: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Зобов'язано Одеську регіональну філію державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" при Державному комітеті України по земельних ресурсах видати ОСОБА_2 державний акт на право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати його у відповідному реєстрі. На підставі цього рішення ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку та 22 травня 2007 року продала її ОСОБА_1 ОСОБА _1, у свою чергу, отримав державний акт від 05 червня 2007 року серії ЯЕ №112006 на право власності на спірну земельну ділянку. За заявою прокуратури Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року скасовано. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2009 року позов ОСОБА_2 залишений без розгляду. Звернення до суду з позовом прокурора обґрунтоване неналежним здійсненням своїх повноважень Одеською міською радою, якою не вжито жодних заходів щодо відновлення порушеного права і повернення земельної ділянки у комунальну власність. Посилаючись на те, що рішення суду, на підставі якого з державної власності вибула земельна ділянка загальною площею 0,1 га, розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5110137500:51:003:0287, скасоване, та з урахуванням зазначеного, заступник прокурора Одеської області в особі Одеської міської ради просив витребувати у ОСОБА_3 на користь Одеської міської ради зазначену земельну ділянку. Справа переглядалась судами апеляційної та касаційної інстанцій неодноразово. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 липня 2017 року у складі судді Загороднюка В. І. позов заступника прокурора Одеської області в особі Одеської міської ради задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку загальною площею 0,1 га, вартістю 4 379 870,00 грн, розташовану по АДРЕСА_2, кадастровий номер 5110137500:51:003:0287. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника - територіальної громади м. Одеси, в особі Одеської міської ради, не з її волі, а іншим шляхом, у зв'язку із чим наявні правові підстави для задоволення позовних вимог заступника прокурора Одеської області і витребування майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 липня 2017 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року скасовано й справу передано на новий апеляційний розгляд. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 липня 2017 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог про витребування майна є правильними, проте суд першої інстанції не врахував, що позивачем пропущено позовну давність, про що заявлялось відповідачем до ухвалення судового РІШЕННЯ: Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у провадженні №14-179цс18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України), просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий апеляційний розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовано положення статей 257, 267 ЦК України без урахування висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-240цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15, а також Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (з аналогічним предметом спору, а саме про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України). Заступник прокурора Одеської області вважає, що судом апеляційної інстанції не враховано того, що під час звернення до суду із вказаним позовом прокурором враховано вимоги частини другої статті 214 ЦПК України у редакції, яка діяла на момент пред'явлення прокурором позову, а тому, прокурор виходив із того, що до позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України позовна давність не застосовується. Вважає, що зазначене узгоджується із правовою позицією, висловленою у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справах № №904/11143/16, 904/9637/16 та від 21 березня 2018 року у справі №904/11141/16 в аналогічних правовідносинах. Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду, зробив передчасний висновок, про початок перебігу позовної давності починаючи з 2009 року, не надавши жодної можливості прокурору та Одеській міській раді довести протилежне або надати суду клопотання про поновлення строків позовної давності у зв'язку із тим, що він був пропущений з поважних причин. Разом із тим касаційна скарга також містить посилання на те, що у разі, якщо судова колегія при розгляді цієї справи вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 257 ЦК України, викладеного у постанові від 05 грудня 2018 року №14-179цс18, то вказана справа разом із касаційною скаргою і доданими до неї документами підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до статті 403 ЦПК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №522/387/17-ц із Приморського районного суду м. Одеси. У березні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу №522/387/17-ц призначено до розгляду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов'язано Одеську регіональну філію державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" видати ОСОБА_2 державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати його у відповідному реєстрі. 27 грудня 2006 року ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯГ №950697. Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. та зареєстрованого у реєстрі за №8432, ОСОБА _2 продала ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована на АДРЕСА_1. На підставі цього договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримав державний акт від 05 червня 2007 року серії ЯЕ №112006 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" за №010750500753. У подальшому рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2006 року за заявою прокуратури Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами було скасовано. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2009 року позов ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1, залишений без розгляду. 13 квітня 2017 року ОСОБА_1 заявив про пропуск прокуратурою Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради позовної давності. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Згідно статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, із чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом). Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. Стаття 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин (пункт 34 частини першої статті 26). Такі питання мають вирішуватись виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради. Отже обов'язковою умовою передачі у власність земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, є наявність позитивного рішення сесії відповідної ради про передачу земельної ділянки у власність. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №61-183цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв. Встановивши, що Одеська міська рада як уповноважений орган власника територіальної громади м. Одеси рішення про передачу спірної земельної ділянки із земель комунальної власності територіальної громади у приватну власність ОСОБА_2 чи будь-якої іншої особи не приймала, земельна ділянка вибула із володіння територіальної громади м. Одеси не з волі громади, а іншим шляхом, а саме: на підставі рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку, яке було згодом скасовано, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав Одеської міської ради. Щодо позовної давності Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 посилалась на пропуск прокурором позовної давності. Зазначав, що органам прокуратури Одеської області ще у 2009 році було відомо, що спірна земельна ділянка належить ОСОБА_1, але належних заходів для вирішення цього спору в суді ними не було вжито. У свою чергу, прокурор, діючи в інтересах Одеської міської ради заперечив проти доводів зазначеної заяви, наполягав на тому, що на звернення з віндикаційним позовом позовна давність не застосовується. Питання поновлення строку на подачу позову позивачем не порушувалось. З матеріалів справи слідує, що справа неодноразово була предметом перегляду судом касаційної інстанції. Так, скасовуючи ухвалене у справі судове рішення та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2020 року зазначав, що суд апеляційної інстанції при новому розгляді не встановив початку перебігу позовної давності для Одеської міської ради, а також того, що Одеській міській раді було чи могло бути відомо про порушення її права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до суду. Суд апеляційної інстанції не встановив всіх фактичних обставин, які мають значення для справи, неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 257 ЦК України щодо вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Згідно із частиною другою статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України, покладено представництво інтересів держави у в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 81 діючого ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі №711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі №520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки право власності на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли власник довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Європейського суду з прав людини від 09 жовтня 2018 року в справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України", заява №5876/15, суд зауважив, що питання наявності "суспільного інтересу" у втручанні тісно пов'язане з пропорційністю втручання, тому суд розглянув його у контексті пропорційності (див., рішення у справі "Волчкова та Міронов проти Росії" (Volchkova and Mironov v. Russia), заяви №45668/05 та №2292/06, пункт 114, від 28 березня 2017 року). 15 грудня 2006 року Приморським районним судом м. Одеси у справі за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради, Одеської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам" було ухвалено рішення, яким за ОСОБА_2 було визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га на АДРЕСА_3, згідно якого ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. ОСОБА _1 спірну земельну ділянку набув у власність 22 травня 2007 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, який того ж дня зареєстровано в установленому законом порядку. Дійсність правочину не оспорювалась. У подальшому, рішення Приморським районним судом м. Одеси від 15 грудня 2006 року було скасовано за заявою прокурора Одеської області. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2009 року позов ОСОБА_2 було залишено без розгляду. Достеменно встановивши, що датою порушення права Одеської міської ради є 15 грудня 2006 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що до поданого 10 січня 2017 року заступником прокурора Одеської області, в інтересах держави в особі Одеської міської ради, права якої порушені, позовна давність має відраховуватись саме з 2006 року. Навіть з моменту ухвалення судового рішення про скасування права власності до звернення за захистом порушеного права минуло близько 8 років. Зазначені вище судові рішення свідчать, що прокурору, міській раді, в інтересах якої подано цей позов, достеменно було відомо про наявність правових підстав для звернення до суду. Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: Ураховуючи подану відповідачем ОСОБА_1 заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 березня 2021 року у справі №522/4690/17 (провадження 3 61-14106св20). Також висновок суду узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19). Посилання в касаційній скарзі на те, що позовна давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються відповідає приписам матеріального права та підтверджена чисельною судовою практикою, зокрема: постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі №916/2129/15, постановою Вищого господарського суду України від 03 жовтня 2017 року у справі 908/1740/13-908/1024/13, постановою Вищого господарського суду України від 12 грудня 2017 року у справі №904/11078/16, та постановою Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року у справі №904/10673/16 не заслуговує на увагу, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі №916/2129/15 ( №3-604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі №904/10673/16. У постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Щодо доводів касаційної скарзі про те, що судом апеляційної інстанції не надано жодної можливості прокурору та Одеській міській раді надати суду клопотання про поновлення строків позовної давності у зв'язку з тим, що він був пропущений з поважних причин, то колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на таке. Частиною третьою статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: Щодо пропуску позивачем позовної давності стороною відповідача наголошувалось 13 квітня 2017 року у запереченнях на позовну заяву, тобто до ухвалення у справі судового РІШЕННЯ: Крім того, суд касаційної інстанції у судових рішеннях двічі наголошував щодо необхідності встановлення судам попередніх інстанцій початку відліку позовної давності. За викладених обставин, сторона позивача не була позбавлена можливості надати суду клопотання про поновлення позовної давності. Проте заява про поновлення строку подана не була. З огляду на зазначене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. При вирішенні цієї справи судом апеляційної інстанції правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Посилання в касаційній скарзі на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 05 грудня 2018 року провадження №14-179цс18 (справа №522/2201/15-ц), та передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необґрунтованими, виходячи з наступного. Так, у постанові 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц (провадження №14-396цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16, від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13 (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах №522/2202/15 (пункт 61), №522/2201/15 (пункт 62) та №522/2110/15 (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (пункт 134)). Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду про те, що позовна давність застосовується при пред'явлені віндикаційного позову, викладеного у постанові від 05 грудня 2018 року провадження №14-179цс18, про що містить посилання касаційна скарга, оскільки наразі судова практика з наведеного питання є незмінною та сталою. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №363/4879/17 провадження №61-6180св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, Головне управління Держгеокадастру у Київській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Садівниче товариство "Десна-3", Хотянівська сільська рада, Служба у справах дітей і сім'ї Вишгородської районної державної адміністрації, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року у складі судді Баличевої М. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У грудні 2017 року ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Садівниче товариство "Десна-3" (далі - СТ "Десна-3"), Хотянівська сільська рада, Служба у справах дітей і сім'ї Вишгородської районної державної адміністрації, про визнання незаконними та скасування рішень щодо державної реєстрації земельної ділянки і затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність. На обґрунтування позову посилався на таке. Його малолітня дочка ОСОБА_2, 2007 року народження, є власником 1/2 частини садового будинку та 1/2 частини земельної ділянки загальною площею 0,040 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0157, що розташована на АДРЕСА_1 (далі - АДРЕСА_2 частини земельної ділянки належить ОСОБА_4, 2002 року народження, законним представником якої є ОСОБА_3 30 травня 2017 року Вишгородською міською радою Київської області за №20773074 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" та витягу з Державного земельного кадастру НВ-3209066942017, виданого 29 травня 2017 року Управлінням Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області, було зареєстровано речове право ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0085 га, для колективного садівництва, кадастровий номер 3221888800:386123:0158. Виділення ОСОБА_3 цієї земельної ділянки порушує майнові права та інтереси малолітньої ОСОБА_2 і є перешкодою в користуванні її майном, оскільки повністю перекриває вхід до земельної ділянки площею 0,040 га та садового будинку. Інша можливість потрапити до цього майна відсутня. Земельна ділянка площею 0,040 га та земельна ділянка площею 0,0085 га об'єднані спільною огорожею у 2006 році. Земельна ділянка площею 0,040 га належала ОСОБА_5 відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І-КВ №114126, виданого йому на підставі рішення Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області від 29 грудня 1997 року №114. Зайнятою із земель загального користування земельною ділянкою площею 0,0085 га користувався ОСОБА_5 та через неї можна було потрапити на земельну ділянку площею 0,040 га і до садового будинку. 15 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернулась до ГУ Держгеокадастру із клопотанням про отримання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення їй у власність земельної ділянки площею 0,0085 га для колективного садівництва. До клопотання ОСОБА_3 додала довідку голови правління СТ "Десна-3" від 15 травня 2015 року №1/05 про виділення їй у приватну власність земельної ділянки, яка розташована у СТ "Десна-3". Зазначені у цій довідці відомості про те, що ОСОБА_3 є членом СТ "Десна-3", не відповідають дійсності, оскільки у неї відсутнє майно у цьому товаристві, а вона є тільки законним представником неповнолітньої ОСОБА_4, в інтересах якої сплачує членські внески. Законних підстав для користування землею загального користування площею 0,0085 га ОСОБА_3 не мала, оскільки вона створила перешкоди малолітній ОСОБА_2 у користуванні її власністю та порушила вимоги рішення Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, яким встановлено наявність перешкод з боку ОСОБА_3 і її чоловіка ОСОБА_6. Під час прийняття ГУ Держгеокадастру рішення від 04 грудня 2015 року про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га для ведення садівництва у власність ОСОБА_3 не було враховано схематичного плану СТ "Десна-3", відповідно до якого дорога на вул. Прирічній належить до земель загального користування та слугує єдиним проходом до земельної ділянки, власником якої є ОСОБА_2. Також ГУ Держгеокадастру при відведенні земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3 було порушено норми земельного законодавства, не виготовлено документації із землеустрою та не враховано рішення Апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, а тому відновити існуюче становище можливо лише шляхом визнання незаконними та скасування державної реєстрації земельної ділянки та наказу ГУ Держгеокадастру у Київській області від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг. У зв'язку з викладеним, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив:визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, що розташована на АДРЕСА_1, за ОСОБА_3, на підтвердження якої державний кадастровий реєстратор видав витяг з ДЗК НВ-3209066942017 з недостовірними відомостями; визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" щодо земельної ділянки площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, що розташована на АДРЕСА_1, яким у власність ОСОБА_3 передано спірну земельну ділянку. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено порушення відповідачами при зверненні із заявою про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3, та виданням наказу ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації землеустрою та надання земельної ділянки у власність" прав чи інтересів малолітньої ОСОБА_2. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У квітні 2020 року ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просиврішення суду першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу передати на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що земельна ділянка площею 0,0085 га знаходиться у визначеній містобудівною документацією зоні, що не передбачає надання громадянам земельних ділянок, з цільовим призначенням - для колективного садівництва, оскільки знаходиться на території загального користування, а саме на дорозі, яка зайнята спорудами загального користування. Суди необґрунтовано відхилили клопотання про призначення земельно-технічної експертизи на підтвердження порушення земельного законодавства при розробленні і затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3.При затвердженні ГУ Держгеокадастру документації із землеустрою на земельну ділянку площею 0,0085 га проєкт землеустрою був відсутній. Позивача як суміжного власника земельної ділянки площею 0,040 га не було повідомлено про погодження меж земельної ділянки площею 0,0085 га. Суди не дослідили схематичний план СТ "Десна-3", генеральний план СТ "Десна-3", публічну кадастрову карту України, план-схему земельних ділянок, що межують між собою, а саме: земельні ділянки площею 0,040 га та площею 0,0085 га, не врахували, що прохід до земельної ділянки малолітньої ОСОБА_2 можливий лише через спірну земельну ділянку. У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають. Суди встановили, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 листопада 2010 року визнано за ОСОБА_7 та малолітньою ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині садового будинку АДРЕСА_3 та земельну ділянку площею 0,040 га у СТ "Десна-3" в с. Осещина. 24 травня 2013 року ОСОБА_7 подарувала належну їй частину садового будинку та земельної ділянки малолітній ОСОБА_2. Право власності на зазначене майно зареєстровано за ОСОБА_2 у встановленому законом порядку. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 29 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 16 липня 2014 року, частково задоволено позов ОСОБА_1 як законного представника малолітньої ОСОБА_2. Встановлено порядок користування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 садовим будинком АДРЕСА_3, надавши у користування ОСОБА_2 кімнату 3, площею 15,6 кв. м, а ОСОБА_4 - кімнату 4 (мансарда), площею 17,4 кв. м. Решту приміщень у садовому будинку, зокрема, приміщення 2 площею 14,6 кв. м, коридор 1 площею 5,1 кв. м, а також надвірні споруди: навіс "Б", вбиральню "В", господарський блок "Г", огорожу та земельну ділянку площею 0,040 га під цим будинком - залишено у спільному користуванні. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 квітня 2014 року скасовано рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2015 року в частині відмови ОСОБА_1, який діяв в інтересах малолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_7 у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні будинком та земельною ділянкою на АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. Усунуто ОСОБА_1, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, перешкоди у користуванні 1/2 частини будинку та 1/2 частини земельної ділянки на АДРЕСА_1 шляхом передачі ОСОБА_1, який діє в інтересах малолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником неповнолітньої ОСОБА_4, та ОСОБА_6 ключів від садового будинку АДРЕСА_1 та зобов'язано їх не чинити перешкод у користуванні зазначеним майном. У решті рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 квітня 2015 року залишено без змін. 15 жовтня 2015 року до ГУ Держгеокадастру надійшло клопотання ОСОБА_3 про отримання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0,0085 га із земель державної власності для колективного садівництва, що розташована в СТ "Десна-3" на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, що підтверджується листом ГУ Держгеокадастру від 18 листопада 2016 року. До цього клопотання додано довідку від 15 травня 2015 року №1/05 СТ "Десна-3" про те, що ОСОБА_3 є членом СТ "Десна-3" з 2013 року в с. Осещина, створення якого затверджено рішенням Вишгородської районної ради від 20 липня 1981 року №307. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 з 2009 року користується та обробляє 0,01 га загальних земель товариства на АДРЕСА_3, тому СТ "Десна-3" не заперечувало проти виділення ОСОБА_3 вищевказаних земель у приватну власність. Також зазначено, що садові внески сплачено у повному обсязі, заборгованість відсутня (т. 1, а. с. 16). Згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 04 грудня 2015 року №10-8469/36-15-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3. Відповідно до змісту акта прийому-передачі межових знаків на зберігання від 22 грудня 2015 року, який складений виконавцем Київської обласної філії Центру ДЗК Вишгородського районного відділу Луценко Ю. С. у присутності власника земельної ділянки ОСОБА_3 та власників (користувачів) суміжних земельних ділянок ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_9 межі земельної ділянки площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка знаходиться в СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3 на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, наданої власнику земельної ділянки ОСОБА_3 для ведення колективного садівництва, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками у кількості 4 штук, які передані на зберігання ОСОБА_3. В акті вказано, що власник суміжної земельної ділянки ОСОБА_2 не з'явилася (т. 1, а. с. 22). Згідно з висновком від 11 січня 2016 року №32 заступника начальника Управління Держгеокадастру у Вишгородському районі Київської області "Про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3 для колективного садівництва в СТ "Десна-3" на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області" Управління погодило проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0085 га у власність ОСОБА_3 для колективного садівництва в СТ "Десна-3" земельна ділянка №18 на АДРЕСА_3 на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, який розроблений на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 04 грудня 2015 року №10-8469/36-15-СГ (т. 2, а. с. 68). Наказом ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Надано ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,0850 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для колективного садівництва, розташовану на території АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 13). На підставі цього наказу державним реєстратором Вишгородської міської ради Київської області Найдьонишевою-Буренко Ю. П. зареєстроване право приватної власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка розташована на території АДРЕСА_6, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. 14 вересня 2017 року приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Загвоздіною А. М. на підставі договору дарування від 14 вересня 2017 року зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,0085 га, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка розташована на території АДРЕСА_6, за ОСОБА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т. 1, а. с. 61). Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 15 листопада 2017 року № НВ-3210424312017 випливає, що на підставі проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 18 травня 2015 року ВРВ Київської обласної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" земельна ділянка площею 0,0085 га з цільовим призначенням для колективного садівництва, кадастровий номер 3221888800:38:123:0158, яка розташована на території АДРЕСА_6, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, право власності зареєстровано за ОСОБА_4. Відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Виходячи з положень статті 152 ЗК України, статті 16 ЦК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту. Системний аналіз зазначених положень ЦК України та ЗК України свідчить про те, що вирішуючи питання про недійсність рішення органу виконавчої влади та правовстановлюючого документа на право власності на земельну ділянку, суд має встановити не тільки дотримання вимог законодавства щодо відведення земельної ділянки, а й факт порушення таким актом прав особи, яка звернулася до суду за захистом порушених прав - користування земельною ділянкою. Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено порушеного права чи інтересу позивача відповідачами при зверненні із заявою про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території СТ "Десна-3" на АДРЕСА_3, та виданням наказу ГУ Держгеокадастру від 18 травня 2017 року №10-8392/15-17-сг "Про затвердження документації землеустрою та надання земельної ділянки у власність". У касаційній скарзі заявник посилається на порушення права на справедливий суд, а саме необґрунтоване відхилення судами клопотань щодо призначення земельно-технічної експертизи, що має значення для правильного вирішення справи. Такі доводи Верховний Суд оцінює в контексті процесуальних дій судів першої та апеляційної інстанцій, а саме, чи забезпечено учасникам процесу під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція). Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. З урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), згідно з якою відповідно до Конвенції право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства ("Airey v. Ireland" (Ейрі проти Ірландії), § 24; "Stanev v. Bulgaria" (Станєв проти Болгарії), § 231, "Pretto and Others v. Italy" (Претто та інші проти Італії), § 21), Верховний Суд зазначає, що ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. У справі "Delcourt v. Belgium" (Делькур проти Бельгії) ЄСПЛ зазначив, що "у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення". Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав ("Beles and others v. the Czech Republic" (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49). У справі "Bellet v. France" (Беллет проти Франції) ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права". У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1 Конвеції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою ("Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany" (Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини) ). Вимога справедливості застосовується до проваджень загалом і не обмежується слуханнями ("Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece" (Стрен Грік Рифайнеріз і Стратіс Андреадіс проти Греції), § 49). Верховний Суд зауважує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і має дотримуватися порядок ведення провадження, а також особі не можуть чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Ефективність розгляду справи досягається тоді, коли сторони мають право надати суду ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом, що знаходить своє відображення у рішенні суду, яке й буде свідчити про справедливість здійсненої судової процедури. Посилаючись у касаційній скарзі на порушення права на справедливий суд, заявник зазначає, що суди відмовили йому у задоволенні клопотання про проведення експертизи, не дослідили наявних у справі доказів, отже, обмежили позивача у використанні переліку засобів встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Верховний Суд зазначає, що ідея справедливого судового розгляду включає основоположне право на змагальні провадження, незалежно від предмета спору. Право на змагальні провадження фактично означає можливість сторін бути обізнаними щодо усіх коментарів з приводу представлених доказів та спостережень, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду ("Ruiz-Mateos v. Spain" (Руїз Матеос проти Іспанії), § 63; "McMichael v. the United Kingdom" (МакМайкл проти Сполученого Королівства), § 80; "Vermeulen v. Belgium" (Вермюлен проти Бельгії), § 33; "Lobo Machado v. Portugal" (Лобу Машаду проти Португалії), § 31; "Kress v. France" (Кресс проти Франції), § 74). Право на змагальні провадження повинно надаватись у задовільних умовах: сторона у справі повинна мати можливість ознайомитись із доказами у суді, і коментувати їх існування, зміст та достовірність у належній формі у встановлений час ("Krcmar and Others v. the Czech Republic" (Kрцмар та інші проти Чеської республіки), § 42; "Immeubles Groupe Kosser v. France" (Іммебль Груп Коссер проти Франції), § 26), за необхідності, отримати відкладення справи ("Yvon v. France" (Івон проти Франції), § 39); сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги ("Clinique des Acacias and Others v. France" (Клінік дез Акація та інші проти Франції), § 37). Бажання зекономити час і прискорити провадження не обґрунтовує невиконання такого фундаментального принципу, як право на змагальні провадження ("Niderost-Huber v. Switzerland" (Нідерьост-Хубер проти Швейцарії), § 30). Стосовно доводів касаційної скарги про відхилення судами клопотання про призначення земельно-технічної експертизи, то з огляду на право на справедливий суд Верховний Суд зазначає таке. Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 02 серпня 2018 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, про призначення земельно-технічної експертизи відмовлено. Суд виходив з того, що судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять саме до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Оскільки у своєму клопотанні ні позивач, ні представники позивача не наводили обставини та обґрунтування необхідності призначення експертизи, тому заявлене клопотання, на думку суду, є необґрунтованим, а питання, які поставленні в клопотанні, не входять до предмета доказування, у зв'язку з чим підстав для призначення експертизи суд не вбачав. При цьому суд звернув увагу позивача та представників позивача, що питання, які просить поставити на вирішення експертів, не потребують спеціальних знань та за своєю природою носять правовий характер. Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі земельно-технічної експертизи повернуто заявнику, оскільки це клопотання не відповідало вимогам частини третьої статті 117 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції зазначав, що під час апеляційного розгляду справи представник позивача не заявляв клопотання про призначення у справі земельно-технічної експертизи, хоча таке право було роз'яснено апеляційним судом усім учасниками справи. Оцінюючи доводи касаційної скарги в частині порушення права на справедливий суд, як одну з підстав оскарження судових рішень (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України), Верховний Суд на виконання завдання цивільного судочинства має визначити, чи були докази представлені сторонами, враховуючи порядок їх прийняття судом, таким чином, що не суперечить гарантії справедливого судового розгляду. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України). Верховний Суд зауважує, що обов'язкове призначення судом експертизи визначено статтею 105 ЦПК України. У справах про визнання незаконними та скасування рішень щодо державної реєстрації земельної ділянки і затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність процесуальний закон не передбачає обов'язкового призначення судом експертизи, проте і не містить заборони на її призначення. ЦПК України, Закон України "Про судову експертизу", Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/59 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2012 №1950/5)регулюють питання призначення судових експертиз. Положення цих законів та підзаконних нормативно-правових актів є доступними, чіткими і передбачуваними для особи, яка бажає заявити клопотання про призначення судової експертизи. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду. Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Згідно з частиною першою статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Водночас суд касаційної інстанції зазначає, що відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Системне тлумачення положень статті 103, частини першої статті 106 ЦПК України дає підстави дійти висновку, що суд призначає експертизу, якщо без проведення експертизи неможливо з'ясувати обставини, які мають значення у справі, і сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Ненадання стороною відповідних висновків експертів із питань, щодо яких вона просить призначити експертизу і які потребують спеціальних знань, не може бути підставою відмови у призначенні експертизи. Крім того, відповідно до частини першої статті 106 ЦПК України надання учасником справи суду висновку експерта є його правом, а не обов'язком. Заявивши клопотання про призначення земельно-технічної експертизи, заявник мав право розраховувати на те, що правила ЦПК України та інших нормативно-правових актів будуть застосовані у цій справі. Суд першої інстанції неправильно витлумачив положення статті 103, частини першої статті 106 ЦПК України в їх системному зв'язку, тому обґрунтування суду першої інстанції, викладені в ухвалі від 02 серпня 2018 року, про відмову в призначенні експертизи є такими, що не відповідають нормам цивільного процесуального права, чого не виправив суд апеляційної інстанції, не взяв до уваги, що позивач має довести факт порушення його прав на земельну ділянку. У Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обґрунтування повинно засвідчувати дотримання суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини (а саме, додержання прав сторони захисту та права на справедливий суд). Обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Вказавши, що питання, які пропонувалися позивачем поставити експерту, не входять до предмета доказування, не потребують спеціальних знань та за своєю природою носять правовий характер, суд першої інстанції не виклав мотиви конкретно щодо кожної групи питань, запропонованих експерту, з урахуванням підстав та змісту позову, які він виокремив в ухвалі про відмову в призначенні судової експертизи від 02 серпня 2018 року. Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування залежить від специфіки обставин, про доведення яких йдеться, а сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги. При визначенні наявності або відсутності підстав для призначення судової експертизи суди не повинні ігнорувати позицію осіб, які беруть участь у справі. Для забезпечення реалізації вказаного положення суди повинні мотивовано відповідати на клопотання сторін як про призначення експертизи, так і про відмову в її призначенні. Крім того, вирішуючи питання про доцільність призначення експертизи в цивільній справі, необхідно враховувати, чи має значення для справи факт, який експерт має встановити, чи не доведений той чи інший факт іншими доказами, зібраними у справі, які реальні можливості тієї чи іншої судової експертизи. За загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Ухваливши рішення про відмову в позові, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а для повного та всебічного розгляду справи необхідно дати оцінку всім доводам та запереченням сторін. Суд апеляційної інстанції такі вимоги також не виконав, оскільки не усунув допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права. ЄСПЛ у справі "Дія-97" проти України" від 21 жовтня 2011 року зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, й до національних судів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Kanye de Honji v. Spain" (Каньєте де Хоньї проти Іспанії), заява №55782/00, п. 36, ECHR 2002-VIII; "Gorou v. Greece (no. 3)" (Гору проти Греції" ( №3)), заява №21845/03, п. 27, від 22 червня 2006 року; "Miholapa v. Latvia" (Михолапа проти Латвії), зава №61655/00, п. 24, від 31 травня 2007 року, та "Andrejeva v. Latvia" (Андрєєва проти Латвії), заява №55707/00, пункт 99). З огляду на викладене Верховний Суд зазначає, що відмова судів у призначенні експертизи належним чином не мотивована, що не відповідає нормам ЦПК України, отже, суди не забезпечили справедливу процедуру розгляду справи. Верховний Суд зауважує, що саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру). Дотримання цивільного процесуального закону є гарантією прав особи у цивільному судочинстві та виконання судом його завдання. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі №760/13253/19 (провадження №61-5972св20). З урахуванням наведеного необхідно дійти висновку, щосуди допустили порушення норм процесуального права, які мають значення для застосування норм матеріального права, доводи касаційної скарги про порушення права на справедливий суд є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбаченихпунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. В аспекті зазначеної підстави касаційного оскарження заявник посилається на недослідження наявних у справі доказів:схематичного плану СТ "Десна-3", генерального плану СТ "Десна-3", публічної кадастрової карти України, план-схеми земельних ділянок та неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-25486) щодо необхідності погодження меж земельної ділянки із сумісними власниками (землекористувачами). Водночас висновок про дотримання процедури надання у власність та погодження меж спірної земельної ділянки, порушення цими діями прав співвласника суміжної земельної ділянки можливе за умови належного дослідження наявних у справі доказів, чого суд першої інстанції не здійснив, а апеляційний суд не виправив цього недоліку. Так, досліджуючи докази у справі, апеляційний суд зробив загальний висновок, що схематичний план СТ "Десна-3", генеральний план СТ "Десна-3", публічна кадастрова карта України, план-схема земельних ділянок не є беззаперечними та достатніми доказами на підтвердження обставин, на які посилався позивач. З таким висновком погодитись не можна, оскільки він є загальним, суд його дійшов без належного дослідження кожного доказу з наданням відповідної оцінки. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановлено, що суди попередніх інстанцій не дослідили кожен доказ окремо, не перевірили їх належність, допустимість, достовірність Формальний підхід до вирішення справи та ухвалення судового рішення за відсутності встановлених судом фактичних обставин справи суперечить фундаментальним принципам цивільного судочинства та не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на ухвалення законних та справедливих рішень, а також захист прав та інтересів учасників судового розгляду. Указане також є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Отже, судові рішення підлягають скасуванню на підставі пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України. Під час нового розгляду справи судам належить урахувати викладене, дослідити наявні у справі докази, дати їм відповідну оцінку, вирішити клопотання про призначення земельно-технічної експертизи та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, відповідачка ОСОБА_3 посилається на безпідставність заявленого позову й з огляду на те, що вона не заперечує можливості встановлення сервітуту для позивача за рахунок спірної земельної ділянки. Щодо таких тверджень судам при новому розгляді справи необхідно врахувати, що встановлення земельного сервітуту не є способом захисту права особи. Особа, права якої порушено, не має бути зобов'язана вживати активних дій з метою усунення негативних наслідків вчинення такого правопорушення стосовно неї, а має право вимагати надання їй відповідного і ефективного судового захисту. Висновок про можливість встановлення сервітуту перекладає обов'язок з вчинення активних дій з усунення порушень інтересів позивача з порушників (у цій справі - відповідачів) (які у своїй поведінці не виконали обов'язок не порушувати прав та інтересів інших осіб) на самого позивача, що є неприйнятним, виходячи з розуміння права та ідеї забезпечення справедливості (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №509/1679/18 (провадження №61-13307св19)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 чинної редакції ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається у суді з грудня 2017 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє як законний представник малолітньої ОСОБА_2, задовольнити. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №555/962/18 провадження №61-13457св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Бистрицька сільська рада Березнівського району Рівненської області, відповідачі: ОСОБА_12, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Бистрицької сільської ради Березнівського району Рівненської області на рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року у складі судді Собчука А. Ю.та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 червня 2019 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О.,Боймистука С. В.,Бондаренко Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року Бистрицька сільська рада Березнівського району Рівненської області (далі - Бистрицька сільська рада) звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про вилучення земельних ділянок. Позов обґрунтований тим, що рішенням сесії VI скликання Бистрицької сільської ради від 18 липня 2014 року №342 затверджений генеральний план забудови села Бистричі Березнівського району Рівненської області. Відповідно до генерального плану забудови с. Бистричі передбачена дорога білягосподарств відповідачів, яка надалі пролягає до центральної АДРЕСА_1. Земельною ділянкою, якою має проходити дорога, користуються відповідачі. ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та ОСОБА_10 земельні ділянки не виділялися, вонисамовільно їх зайняли. На підставі частини третьої статті212 ЗК України земельні ділянки підлягають вилученню у відповідачів за рішенням суду, як самовільно зайняті. Щодо відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_11, то частини належних їм земельних ділянок мають бути вилучені для суспільних потреб -для влаштування проїзду до і на АДРЕСА_1. Оскільки ці відповідачі не надали своєї згоди на такий порядок вилучення частин земельних ділянок, то позивач вважає, що на підставі частини десятої статті 149 ЗК України вилучення земель має здійснюватися у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року в позові відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовивши в позові, суд першої інстанціївиходив з того, що відповідачі є власниками спірної частини земельної ділянки, однак у позовній заяві немає посилання на Закон України №1559-VI "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" (далі - Закон №1559-VI). Тому земельні ділянки не можуть бути вилучені у відповідачів з мотивів суспільної необхідності без застосування Закону №1559-VI. Отже, позовні вимоги є безпідставними. Коротний зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 06 червня 2019 року, рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що будь-яка технічна документація землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, яка відводиться для будівництва дороги в натурі (на місцевості), зокрема щодо розміщення спірних земельних ділянок, їх розміру та конфігурації, проєкт землеустрою щодо вилучення частини земельних ділянок, що перебувають у користуванні відповідачів, з метою встановлення координат вказаних ділянок, кадастрова зйомка позивачем, не виготовлялися. Матеріали справи не містять будь-якого рішення, прийнятого відповідно до законодавства, щодо порядку та підстав вилучення частини земельної ділянки у відповідачів для суспільних потреб, а також суду не надано доказів на спростування суперечливих даних щодо розміщення спірних земельних ділянок. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що не дотримано необхідної процедури для вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в судовому порядку, а тому заявлені вимоги є передчасними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року Бистрицька сільська рада звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення, просила їх скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обгрунтована тим, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Суди не звернули уваги, що Бистрицька сільська рада не приймала рішення про надання земельної ділянки відповідачам, що свідчить про самовільне використання земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції не дослідив докази, що відповідачі у встановленому порядку прийняли спадщину. Земельні ділянки відповідачів, які зазначені у земельно-кадастрових документах, стосуються земельних ділянок, що знаходяться в інших місцях, в межах Бистрицької сільської ради. Бистрицька сільська рада не передавала у приватну власність та у користування земельні ділянки, згідно з якими відповідно до старого генерального плану забудови с. Бистричі проходить проїзд і прохід на АДРЕСА_1. Суди не взяли до уваги, що архівні рішення від 29 травня 1995 року №14, від 15 жовтня 1996 року №50, від 26 грудня 1996 року №35, на які посилаються відповідачі, не стосуються спірних земельних ділянок, оскільки вони мають в користуванні інші земельні ділянки в межах Бистрицької сільської ради. Відповідачі не надали доказів, що вони користуються спірними земельними ділянками на законних підставах. Суди не взяли до уваги правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №140/1903/16ц, згідно з якими відповідно до частини другої статті 22 ЗК України в редакції 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Суди не дослідили рішення Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року, неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу. У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішеннями Бистрицької сільської Ради народних депутатів від 29 травня 1995 року №14, від 15 жовтня 1996 року №50 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність та постійне користування" відповідачам, в тому числі спадкодавцям ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7 передано у приватну власність та постійне користування раніше надані земельні ділянки у с. Бистричі Березнівського району для будівництва і обслуговування житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства. Державні акти на землю не видавались і державна реєстрація земель не здійснювалась. Рішенням сесії VI скликання Бистрицької сільської ради від 18 липня 2014 року №342 затверджено генеральний план забудови с. Бистричі Березнівського району Рівненської області. Відповідно до генерального плану забудови с. Бистричі передбачена дорога, яка перетинає земельні ділянки відповідачів, пролягає до центральної АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 18 жовтня 2016 року зобов'язано Бистрицьку сільську раду Березнівського району Рівненської області привести у відповідність до генерального плану забудови с. Бистричі Березнівського району проїзд до і на вулиці Надслучанська. На сьогодні спірною частиною земельною ділянкою, якою має проходити дорога, користуються відповідачі. Всі відповідачі, в тому числі спадкоємці ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7, які у встановленому законом порядку прийняли спадщину, набули право користування спірними земельними ділянками правомірно, у встановленому законом порядку цього права не позбавлені. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності врегульовані Законом №1559-VІ). Відповідно до статті 1 Закону №1559-VІ суспільна необхідність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку. Відповідно до частини 3 статті 4 цього Закону примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом. Із оскаржуваних судових рішень випливає, що у позові відмовлено через недотримання процедури вилучення земельних ділянок для суспільних потреб. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Верховний Суд виходить з того, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень пункт 7 частини першої статті 4 КАС України. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 липня 2019 року у справі №879/2/18, провадження № А/9901/8/19, від 03 березня 2020 року у справі №850/8/19, провадження № А/9901/19, № А/9901/274/19, від 20 квітня 2021 року у справі №850/1/20, провадження № А/9901/5/21. Отже, ураховуючи зміст та суб'єктний склад спірних правовідносин, Верховний Суд виходить з того, що позов про вилучення земельних ділянок для суспільних потребне підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен розглядатися адміністративним судом. Суди, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства діяли не як суди, встановлені законом, тому провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги, зокрема, має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. З урахуванням висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року, справа №145/166/18, провадження 14-524цс19, на виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне роз'яснити Бистрицькій сільській раді Березнівського району Рівненської області, що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду, протягом десяти днів з дня отримання нею відповідної постанови вона може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 400, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Бистрицької сільської ради Березнівського району Рівненської області задовольнити частково. Рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 червня 2019 року скасувати, провадження закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №328/2708/15-ц провадження №61-6404св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, треті особи: Токмацька міська рада, Виконавчий комітет Токмацької міської ради, Міськрайонне управління у Токмацькому районі та м. Токмаку Головного управління Держгеокадастру Запорізької області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року в складі судді: Коваленка П. Л. та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року в складі судді: Коваленка П. Л. та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2, треті особи: Токмацька міська рада, Виконавчий комітет Токмацької міської ради, Міськрайонне управління у Токмацькому районі та м. Токмаку Головного управління Держгеокадастру Запорізької області, про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Первісний позов мотивований тим, що їй на підставі договору міни від 22 березня 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Токмацької державної нотаріальної контори, на праві власності належить 14/25 частин жилого будинку АДРЕСА_1, розташованих на земельній ділянці розміром 1864 кв. м. Інші 11/25 частин жилого будинку і надвірних будівель належать на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 липня 1984 року, згідно з яким 22/50 частини жилого будинку знаходяться в АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2015 року жилий будинок і надвірні споруди розділено в натурі між сторонами. Згідно з рішенням виконавчого комітету Токмацької міської ради від 21 лютого 2001 року за №48 загальний розмір земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, становить 1 864 кв. м. Угода про порядок користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, відсутня. Акт погодження меж також відсутній, реальні частки не визначені. У договорі міни від 22 березня 2001 року та договорі купівлі-продажу від 17 липня 1984 року жодних застережень з приводу фактичного користування не зазначено. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 17 травня 2013 року визнано недійсним рішення Токмацької міської ради №16 від 09 листопада 2006 року у частині пунктів 8, 9 додатку до нього про передачу у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку серія ЯГ №709409 від 02 липня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_2. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 03 грудня 2013 року визнано недійсним рішення Токмацької міської ради №16 від 09 листопада 2006 року у частині пункту 7 додатку до нього, про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯГ №709407 від 03 квітня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_2. Між сторонами виник спір з приводу порядку користування земельною ділянкою, оскільки у неї в фактичному користуванні знаходиться земельна ділянка в значно меншому розмірі, що не відповідає 14/25 частці житлового будинку і надвірних споруд та істотно порушує її права. ОСОБА_1 просила: встановити порядок користування земельною ділянкою пропорційно її частці (14/25) у вартості житлового будинку та надвірних споруд за адресою АДРЕСА_2. У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: Токмацька міська рада, Виконавчий комітет Токмацької міської ради, Міськрайонне управління у Токмацькому районі та м. Токмаку Головного управління Держгеокадастру Запорізької області, про визначення порядку користування земельною ділянкою. Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 1946 року його дід ОСОБА_3 та ОСОБА_4 стали співвласниками вказаного житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_3 придбав 2/3 частини домоволодіння, а ОСОБА_4 1/3 частину домоволодіння. Між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було встановлено ідеальні долі співвласників жилого будинку та визначені кімнати за кожним із них. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за взаємною згодою визначили порядок користування та розділу земельної ділянки, де спочатку земельні ділянки були розділені порівну (16 березня 1957 року - генеральний план), а в подальшому за ОСОБА_4 залишилася земельна ділянка у користуванні розміром 810 кв. м, а ОСОБА_3 - 1 923,30 кв. м. Після смерті діда ОСОБА_3 належну йому частину будинку успадкували його доньки ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Співвласники за час проживання збільшили житлову площу шляхом добудови житлових кімнат, здійснили будівництво господарських споруд та будівель та після проведення перерахунку часток по фактичному користуванню отримали свідоцтво про право особистої власності, відповідно до якого ОСОБА_5 та ОСОБА_6 стали співвласниками 11/25 частин жилого будинку. Шляхом подання власноручної заяви до інвентарного бюро в 1979 році ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 встановили порядок користування житловим будинком з господарськими спорудами та будівлями та земельною ділянкою. 17 липня 1984 року він придбав 22/50 частин житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці розміром 1 833,3 кв. м. 07 січня 1982 року ОСОБА_4 продав частину свого житлового будинку ОСОБА_7, ОСОБА_7 продав належну йому частку жилого будинку ОСОБА_8 У 2001 році ОСОБА_8 обміняв свою частину будинку на квартиру, яка належала ОСОБА_9. З 2001 року по цей час ОСОБА_1 користується квартирою №1 житлового будинку з надвірними будівлями, якою користувалися на праві власності попередні співвласники, частина земельної ділянки також була фактично відокремлена огорожею від його земельної ділянки, співвласники мають окреме подвір'я, город, сад, будь-яких непорозумінь з приводу користування житловим будинком та земельною ділянкою між ними не виникало. ОСОБА_2, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визначити порядок користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, виділивши йому в натурі частину земельної ділянки для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами згідно з висновком експерта №5 та додатком №1 - 424 кв. м. + 1/2 СК (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянки під колодязем літ. Ж виділити в спільне користування земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м (на схемі позначена червоним кольором) ; виділити йому в натурі частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 806 кв. м, для ведення особистого селянського господарства відповідно до фактичного користування. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визначено порядок користування земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_3, за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарских будівель і споруд, наступним чином: виділено ОСОБА_2 частину земельної ділянки згідно з висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи №4999-16 від 03 липня 2017 року та додатком №1 - 424 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; виділено ОСОБА_1 частину земельної ділянки згідно з висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи №4999-16 від 03 липня 2017 року та додатком №1 - 563 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 569,5 кв. м, що складає - 14,2/25 приблизно 14/25 (на схемі позначено жовтим кольором) ; для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянку під колодязем літ. Ж виділено в спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м (на схемі позначена червоним кольором). У задоволенні інших зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що: за приписами статті 30 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час придбання позивачем ОСОБА_1 частини жилого будинку) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом. Згідно статті 67 ЗК України 1990 року громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач. Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара. У статті 121 ЗК України в чинній редакції визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України із земель державної або комунальної власності, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в містах - не більше 0,10 га; оскільки порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам; на підставі ухвал Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року, від 01 червня 2016 року, від 28 вересня 2016 року у справі проведено наступні експертизи: експертом Тернових В. А. - судова земельно-технічна експертиза від 15 квітня 2016 року та додаткова судова земельно-технічна експертиза від 30 червня 2016 року; експертом Баляй О. Б. - додаткова судова земельно-технічна експертиза від 03 липня 2017 року; суди не прийняли до уваги висновки судової земельно-технічної експертизи від 15 квітня 2016 року в частині запропонованих варіантів розподілу земельної ділянки до часток співвласників (11/25 та 14/25) як такі, що не відповідають положенням ЗК України, нормам ДБН 360-92**, оскільки експертом при встановлені порядку користування землею площею 1890 кв. м відповідно до часток співвласників в житловому будинку та господарських будівлях і спорудах не було враховано, що частки співвласників 14/25 та 11/25 можуть розповсюджуватися лише на земельну ділянку за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, площа якої згідно з діючим законодавством в містах - 0,10 га; в варіантах запропонованого користування землею не враховано можливість користування власниками належними їм будівлями та спорудами, їх обслуговування, проходу та проїзду; висновок додаткової судової земельно-технічної експертизи від 30 червня 2016 року суди визнали недопустимим доказом, у зв'язку з порушенням пункту 4.14 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 №53/5, а саме: експерт не був належним чином попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків при складанні висновку; за висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 03 липня 2017 року для усунення порушень пункту 3.25* ДБН 360-92 експертом запропонований варіант порядку користування земельною ділянкою з урахуванням її фактичного використання на площі 1 000 кв. м (0,10 га), що відповідає нормативній площі, передбаченої законодавством за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, з визначенням ділянок спільного користування для доступу та можливості обслуговування будівель та споруд, які є у спільній власності - хвіртка №6, колодязь літ. Ж та водопровід літ. Л. Оскільки будівля дворової вбиральні літ. І (власник ОСОБА_2) значно віддалена від земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель та споруд, тому її розташування необхідно змінити - звести нову, зокрема за гаражем літ. Г. З врахуванням забудови ділянки, що склалася тривалий час, для зручного користування будівлями та спорудами, належних власникам, з урахуванням фактичного користування прибудинковою територією і без здійснення надлишкових перебудов у домоволодінні, варіант порядку користування пропонується з незначним відступом від ідеальних часток, а саме: виділити ОСОБА_2 частину земельної ділянки площею 424 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; виділити ОСОБА_1 частину земельної ділянки - 563 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 569,5 кв. м, що на 9,5 кв. м більше від ідеальної (560 кв. м) складає - 14,2/25 приблизно 14/25 (на схемі позначено жовтим кольором). Для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянку під колодязем літ. Ж виділити в спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м (на схемі позначена червоним кольором). При розрахунку оптимальної конфігурації ділянки площею 1 000 кв. м (0,1 га) експертом враховувалась оптимальна відстань її межі від гаражу літ. Г для можливості здійснення маневру в'їзду (виїзду) автомобілю як до гаражу, так і по дворовому проїзду. Порядок користування рештою площі земельної ділянки, що була призначена не для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, а для ведення особистого селянського господарства, експертом не розроблявся, оскільки за висновком експерта Баляй О. Б. вирішення цього питання потребує розробки проекту землеустрою або технічної документації із землеустрою з визначенням функціонального призначення земельної ділянки з встановленням її площі, меж та визначеними правами у відповідності до чинного законодавства. Тому суди зробили висновок про те, що встановлення порядку користування земельною ділянкою відповідно до частки співвласників (14/25 та 11/25-відповідно) в житловому будинку та надвірних спорудах можливо лише на земельній ділянці за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, площа якої згідно з діючого законодавства в містах - не більше 0,10 га. Доказів про те, що запропонований експертом порядок користування земельною ділянкою, визначений в додатку №1 до висновку експертизи від 03 липня 2017 року, порушує законні права її як співвласника, позбавляє її можливості належно користуватися своєю частиною будинку, чи фактично виключає її з числа користувачів спільної земельної ділянки, або ж суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам ОСОБА_1 не надала; оскільки судом першої інстанції не встановлювався порядок користування земельною ділянкою в розмірі 890 кв. м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд безпідставно залишив в її користуванні з 890 кв. м лише 84 кв. м, апеляційний суд відхилив, оскільки вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в розмірі 0,1 га (1 000 кв. м) ОСОБА_1 не заявляла; виконання попередніми співвласниками вимог статті 91 ЗК УРСР станом на 01 січня 1971 року не було предметом спору в зазначеній справі. Додатковим рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі №328/2708/15-ц задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М., у розмірі 10 600 грн. В іншій частині заяви ОСОБА_2 відмовлено. У частині стягнення витрат на професійну правову допомогу, надану адвокатом Майсак В. О., у розмірі 800 грн заяву ОСОБА_2 залишено без розгляду. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що професійну правничу допомогу ОСОБА_12 надавав адвокат Мороз О. М. та адвокат Майсак В. О., що підтверджено дослідженими у судовому засіданні матеріалами справи. Витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М., підтверджується свідоцтвом на право на заняття адвокатською діяльністю №286, договором про надання правової допомоги від 14 серпня 2015 року, та квитанціями до прибуткового касового ордеру №2 від 14 січня 2017 року на суму 600 грн; №3 від 10 травня 2016 року на суму 2 000 грн; №9 від 24 січня 2016 року на суму 4 600 грн; №7 від 20 серпня 2015 року на суму 2 000 грн; №2 від 15 січня 2018 року на суму 2 000 грн. На загальну суму 11 200 грн. Що також підтверджується актами-розрахунками суми гонорару на надану правову допомогу від 24 січня 2016 року на суму 6 600 грн, 14 січня 2016 року на суму 2 600 грн, від 15 січня 2018 року на суму 2 000 грн. Під час ухвалення рішення по справі судом не було вирішено питання про судові витрати ОСОБА_12, понесені ним на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М. Тому витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Мороз О. М. відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України підлягають стягненню з ОСОБА_1 у межах суми заявленої ОСОБА_12, а саме 10 600 грн. Відповідно до акту №4999-16 здачі-прийманні висновку судового експерта (експертного дослідження) №4999-16 від 03 липня 2017 року, ціна експертизи склала 6 066,20 грн, яка рішенням суду від 01 листопада 2019 року стягнена в повному обсязі. Тому не підлягає стягненню витрати на професійну правову допомогу, надану адвокатом Майсак В. О. Заявлена 28 листопада 2019 року ОСОБА_12 сума на професійну правову допомогу, надану адвокатом Майсак В. О. в розмірі 800 грн, не відповідає частині восьмій статті 141 ЦПК України, а тому залишається без розгляду. Клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу від відповідача не надходило. Апеляційний суд зазначив, що внесення ОСОБА_12 більшої суми в рахунок оплати проведення експертизи не є підставою для покладення на ОСОБА_1 обов'язку компенсувати таку переплату. Аргументи учасників справи У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення повторної судової технічної експертизи, про що поставлялася ухвала Токмацького районного суду Запорізької області від 28 вересня 2016 року, яка залишилися не виконаною. Вся земельна ділянка розміром 1 890 кв. м, а не розміром 1 000 кв. м, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі і споруди, підлягає дослідженню для встановлення порядку користування землею між колишніми співвласниками жилого будинку. ОСОБА_2 не заявляв клопотання про проведення судової експертизи, проти задоволення клопотань ОСОБА_1 про проведення судової будівельно-технічної експертизи, додаткової судово-технічної експертизи заперечував. ОСОБА_1 подавала заяву від 07 серпня 2017 року про повернення висновку експерта Валяй О. Б. за результатами проведення додаткової судової земельно-технічної експертизи №49999-16 для повного виконання ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 28 вересня 2016 року. Ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 08 листопада 2017 року клопотання було задоволено, але ОСОБА_2 та його представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення заяви. Зазначене свідчить про зловживання ОСОБА_2 процесуальними правами. Додаткова експертиза має доповнювати вже проведену експертизу. Проте висновки експерта Валяй О. Б. від 03 липня 2017 року не узгоджуються з висновками експертизи Тернових В. А. №01/2016 від 15 лютого 2016 року. Експертиза Валяй О. Б. завідомо унеможливлювала встановлення порядку користування земельною ділянкою в розмірі 890 кв. м. Додаткова судова земельно-технічна експертиза від 03 липня 2017 року (експерт Баляй О. Б. ) проведена з порушенням вимог статей 103, 104 ЦПК України. Позивач заявила клопотання про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи з приводу всього розміру земельної ділянки 0,1890 га та відносно проведенних судових експертиз: №01/2016 від 15 квітня 2016 року згідно ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року, №10/2016 від 30 червня 2016 року згідно ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 02 травня 2016 року про призначення додаткової експертизи, №4999-16 від 03 липня 2017 року згідно до ухвали Токмацького районного суду Запорізької області від 28 вересня 2016 року про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи. Спірним питанням між сторонами є встановлення порядку користування земельною ділянкою в розмірі 890 кв. м, що призначалися для ведення особистого селянського господарства. Із вказаного розміру 0,0890 га по фактичному користуванню у ОСОБА_14 - 0,0742 га, а у ОСОБА_1 - 0,0148 га. У суді першої інстанції не було заявлено клопотання про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи з поважної причини. Позивач діяла добросовісно і приймала всі процесуальні заходи, щоб в експертизі було відображено весь розмір земельної ділянки 0,1890 га відповідно до розмірів за цільовим призначенням. У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно стягнули витрати на правову допомогу, бо необґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. У липні 2020 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін. Відзив мотивований тим, що апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи, оскільки у суді першої Інстанції ОСОБА_1, не заявляла клопотання про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи для вирішення і питання, які вказані в клопотанні, вже були вирішені висновком додаткової земельно-технічної експертизи експерта Баляй О. Б. від 03 липня 2017 року. Житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами належав на праві спільної часткової власності позивачу та відповідачу, розташований на земельній ділянці розміром 0,1000 га за цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, а тому саме вказана земельна ділянка була об'єктом дослідження та встановлення порядку користування згідно додаткової судової земельно-технічної експертизи №49999-16 від 03 липня 2017 року. Вважає, що ОСОБА_1 пропустила позовну давність. У липні 2020 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати на правничу допомогу, надану на стадії касаційного розгляду. Відзив мотивований необґрунтованістю доводів касаційної скарги ОСОБА_1. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання додаткового рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року відмовлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 червня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу, а саме - необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про призначення у справі повторної судової земельно-технічної експертизи. В ухвалі Верховного Суду від 03 липня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі №905/1795/18. Фактичні обставини Суди встановили, що за договором міни від 22 березня 2001 року, посвідченим державним нотаріусом Токмацької державної нотаріальної контори Зиріною Є. О., ОСОБА_1 на праві власності належить 14/25 частин жилого будинку АДРЕСА_4. Відповідно до договору купівлі-продажу від 17 липня 1984 року, посвідченого державним нотаріусом Токмацької державної нотаріальної контори Таран К. О., ОСОБА_6 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_2 купив 22/50 частин жилого будинку, що знаходяться на земельній ділянці загальною площею 1 833,3 кв. м по АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 05 березня 2015 року та додатковим рішенням апеляційного суду Запорізької області від 23 липня 2015 року задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку, жилий будинок і надвірні споруди, розташовані по АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розділено в натурі відповідно до фактичного користування, що склався між сторонами, а саме: співвласнику ОСОБА_1 і на належні їй 14/25 часток вказаного житлового будинку і надвірних споруд виділено в натурі наступні приміщення в житловому будинку літ. "А-1": приміщення 1-1 (6,9 кв. м), приміщення 1-2 (6,0 кв. м), приміщення 1-3 (16,1 кв. м), приміщення 1-4 (5,0 кв. м), приміщення 1-5 (9.0 кв. м), а також надвірні будівлі та споруди: літня кухня літера Б, гараж літера В, погріб з шийкою літера Д, вбиральня літера Е, 1/2 колодязя літера Ж, 1/2 водопроводу літера Л, яма вигрібна літера М, огорожа №3, ворота №4, 1/2 хвіртки №6 (зафарбовані на плані в жовтий колір) ; співвласнику домоволодіння ОСОБА_2 на належні йому 11/25 часток житлового будинку і надвірних споруд виділено в натурі житловому будинку літера "А-1": приміщення 2-1 (6,8 кв. м), приміщення 2-2 (7,7 кв. м), приміщення 2-3 (11,2 кв. м), приміщення 2-4 (8,4 кв. м), приміщення 2-5 (7,0 кв. м), приміщення 2-6 (6,4 кв. м), а також наступні будівлі та споруди: вбиральня літера 1, 1/2 колодязя літера Ж, водопровід літера К, 1/2 водопроводу літера Л, гараж літера Г, погреб під гаражем літера Г, огорожі № №1, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, ворота №2, 1/2 хвіртки №6 (зафарбовані на плані в зелений колір. Виділеній в натурі частині житлового будинку, що належить ОСОБА_1, рішенням виконавчого комітету Токмацької міської ради №101 від 23 квітня 2015 року присвоєно поштова адреса - АДРЕСА_2. Право власності на цілу частину житлового будинку загальною площею 43 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_1, про що свідчить свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 від 09 червня 2015 року, витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №38805495 від 09 червня 2015, видані РС Токмацького МРУЮ у Запорізькій області. Згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 22/50 частини житлового будинку, загальною площею 89,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до рішення виконавчого комітету Токмацької міської ради від 21 лютого 2001 року за №48 загальний розмір земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 становить 1 864 кв. м. У зазначеному розмірі земельна ділянка виділялася ОСОБА_2 та ОСОБА_8, яка згодом перейшла до ОСОБА_1. За вказаною адресою: АДРЕСА_3, в фактичному користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знаходяться: земельна ділянка для обслуговування будинку та господарських споруд розміром 0,1000 га та земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства загальним розміром 0,089 га. Відповідно до державного акту на право власності на земельні ділянки серія ЯГ №709409 від 02 липня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_2 та серія ЯГ №709407 від 03 квітня 2007 року, які втратили чинність, згідно з рішеннями Токмацького районного суду Запорізької області №328/842/13-ц від 17 травня 2013 року та №328/3475/13-ц від 03 грудня 2013 року, загальна площа земельної ділянки по АДРЕСА_1, становить 0,1890 га. Рішенням Токмацького районного суду від 03 грудня 2013 року у справі №328/3475/13-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Токмацької міської ради Запорізької області, третя особа - відділ Держземагенства у Токмацькому районі Запорізької області задоволено. Визнано недійсним рішення Токмацької міської ради Запорізької області №16 від 09 листопада 2006 року у частині пункту 7 додатку до нього про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель (присадибна земельна ділянка) ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданий на ім'я ОСОБА_2. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 17 травня 2013 року у справі №328/842/13-ц визнано недійсним рішення Токмацької міської ради №16 від 09 листопада 2006 року у частині пунктів 8, 9 додатку до нього про передачу у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку: серія ЯГ №709409 від 02 липня 2007 року, виданий на ім'я ОСОБА_1, серія ЯГ №709408 від 03 квітня 2007 року, виданий на ім'я ОСОБА_2. На цей час спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, сторони не є суб'єктами права власності на цю земельну ділянку у зв'язку зі скасуванням вказаних державних актів. Згідно відповіді виконавчого комітету Токмацької міської ради № Д-245 від 05 травня 2016 року, територія по АДРЕСА_1, яка обслуговує житловий будинок (поштові адреси: АДРЕСА_3) складається з трьох земельних ділянок, кадастровий номер 2311000000:01:016:0077, 2311000000:01:016:0076, 2311000000:01:016:0075, загальна площа яких становить 0,1890 га. Враховуючи сформованість земельних ділянок, існування їх як об'єкта цивільних правовідносин, вважають, що відсутність підпису ОСОБА_2 в акті визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки, не впливає на зміну контуру вказаних земельних ділянок та зміну їх загального розміру. З часу набуття ОСОБА_1 права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами та до жовтня 2012 року фактичний порядок користування земельною ділянкою між сторонами визнавався та не оспорювався. Потім між ними почалися суперечки з приводу поділу житлового будинку та порядку користування земельною ділянкою, були оспорені державні акти на право власності на земельні ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд та для ведення особистого селянського господарства. На підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 1946 року ОСОБА_3 придбав 2/3 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_5, а ОСОБА_4 - 1/3 частину зазначеного домоволодіння. Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 є внуком ОСОБА_3. Відповідно до акту бюро технічної інвентаризації від 22 січня 1958 року та акту Мелітопольського міжміського БТІ від 25 травня 1966 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було встановлено ідеальні частки співвласників зазначеного жилого будинку: 9/20 часток за ОСОБА_3 та 11/20 часток за ОСОБА_4. Згідно з генеральним планом (схемою) від 25 квітня 1946 року за житловим будинком по АДРЕСА_5, рахується земельна ділянка площею 3 268 кв. м, яка знаходилася в користуванні ОСОБА_15 та ОСОБА_4 в рівних частинах. Згідно з генеральним планом (схемою) від 12 грудня 1954 року з наступними змінами, за житловим будинком по АДРЕСА_5, рахується земельна ділянка площею 3 907,30 кв. м, яка знаходилася в користуванні ОСОБА_16 та ОСОБА_4 в рівних частинах. Рішенням виконкому Токмацької міської ради депутатів №3 від 09 лютого 1957 року за спільною заявою співвласників було внесено зміни до площі земельної ділянки по АДРЕСА_5, у зв'язку з виділенням із ділянки ОСОБА_4 600 кв. м ОСОБА_17 для будівництва індивідуального будинку. Записом від 16 березня 1957 року в генеральному плані (схема) від 12 грудня 1954 року та рішенням виконкому Токмацької міської Ради депутатів №3 від 09 лютого 1957 року підтверджується, що загальна площа земельної ділянки зменшена до 3 307,30 кв. м, при цьому в користуванні ОСОБА_3 залишилося 1 953,65 кв. м, а в користуванні ОСОБА_4 - 1 356,65 кв. м. На підставі рішення виконкому Токмацької міської ради депутатів №382 від 29 жовтня 1964 року за спільною заявою співвласників, у зв'язку з виділенням із земельної ділянки по АДРЕСА_6, 550 кв. м ОСОБА_18 для будівництва індивідуального будинку загальну площу земельної ділянки зменшено до 2 733,30 кв. м, що підтверджується записом від 31 травня 1965 року в генеральному плані (схема) від 12 грудня 1954 року. При цьому в користуванні ОСОБА_3 залишилося 1 923,30 кв. м, а в ОСОБА_4 - 810 кв. м. Згідно викопіювання із плану домоволодіння АДРЕСА_6 загальну площу земельною ділянки за зазначеною адресою змінено на підставі рішення виконкому Токмацької міської ради депутатів №143 від 10 травня 1979 року шляхом виділу з неї частини земельної ділянки для ОСОБА_19 та ОСОБА_20 до 1 833,30 кв. м. Після смерті ОСОБА_3 належну йому частину будинку успадкували його доньки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (свідоцтва про право на спадкування за законом від 27 червня 1979 року). За час проживання співвласники будинку збільшили житлову площу шляхом добудови житлових кімнат, здійснили будівництво господарських споруд та будівель. На підставі заяв ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до Мелітопольського міжміського бюро технічної інвентаризації про перерахування часток по фактичному користуванню 02 серпня 1979 року складений акт та визначено ідеальні частки, де ОСОБА_4 належить 56,6% (або 14/25 частки), ОСОБА_6 та ОСОБА_5 - 43,4% (або 11/25 частки), що підтверджується заявою до БТІ, актом від 02 серпня 1979 року, висновком Мелітопольського МБТІ від 02 серпня 1979 року. 20 вересня 1979 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 отримали свідоцтво про право власності на 11/25 частин жилого будинку по АДРЕСА_6. ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 встановили порядок користування житловим будинком з господарськими спорудами та будівлями та земельною ділянкою площею 1 833,30 кв. м., шляхом подання спільної заяви до інвентарного бюро в 1979 році про перерахунок часток у домоволодінні. Встановивши порядок користування житловим будинком, вони визначили і порядок користування земельною ділянкою за даною адресою, не змінюючи ні площі, ні меж земельної ділянки, що існували на момент набуття ними права власності після смерті ОСОБА_3. Після набуття права власності на 11/25 частин житлового будинку у 1984 році ОСОБА_2 користується земельною ділянкою, якою користувались попередні співвласники ОСОБА_6 та ОСОБА_5 07 січня 1982 року ОСОБА_21 продав частину житлового будинку ОСОБА_7, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 07 січня 1982 року. У подальшому ОСОБА_7 продав належну йому частку жилого будинку ОСОБА_8 У 2001 році ОСОБА_8 обміняв свою частину будинку на квартиру, яка належить ОСОБА_1. З 2001 року ОСОБА_1 користується частиною земельної ділянки, якою користувалися попередні співвласники ОСОБА_4, ОСОБА_7 та ОСОБА_8. Земельні ділянки сторін відокремлені огорожею, що відображено в технічних паспортах на будинок та підтверджено показаннями допитаних в судовому засіданні свідків. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 11 березня 2014 року у справі №328/166/14-ц встановлено, що ОСОБА_2 огорожі у дворі та позад будинку не встановлював, вони встановлені ще з 1957 року. Лише огорожа позаду будинку була ним відновлена після того, як ОСОБА_1 в листопаді 2013 року її зняла. Згідно з поясненнями свідків огорожі стояли ще задовго до того, як ОСОБА_1 придбала частину вказаного будинку. Колишній співвласник частини будинку ОСОБА_8, частка якого перейшла за договором міни до ОСОБА_1, також користувався земельною ділянкою, якою користувався попередній власник. І саме тому, у 2006 році ОСОБА_2 та ОСОБА_1 була проведена приватизація земельних ділянок по їх фактичному використанню. На час укладення договору міни частини житлового будинку ОСОБА_1 все влаштовувало. Тобто сторони користуються земельною ділянкою на тих умовах, що і попередні співвласники. На підставі ухвал Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року, від 01 червня 2016 року, від 28 вересня 2016 у справі проведені експертом Тернових В. А. судова земельно-технічна експертиза від 15 квітня 2016 року та додаткова судова земельно-технічна експертизи від 30 червня 2016 року, експертом Дніпропетровського НДІСЕ Баляй О. Б. додаткова судова земельно-технічна експертиза від 03 листопада 2017 року. Згідно висновку додаткової судової земельно-технічна експертизи від 03 липня 2017 року для усунення порушень пункту 3.25* ДБН 360-92 експертом запропонований варіант порядку користування земельною ділянкою з урахуванням її фактичного використання на площі 1 000 кв. м, що відповідає нормативній площі дозволеній законодавством за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, з визначенням ділянок спільного користування для доступу та можливості обслуговування будівель та споруд, які є у спільній власності - хвіртка №6, колодязь літ. Ж та водопровід літ. Л. Оскільки будівля дворової вбиральні літ. І (власник ОСОБА_2) значно віддалена від земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель та споруд, тому її розташування необхідно змінити - звести нову, зокрема за гаражем літ. Г. З врахуванням забудови ділянки, що склалася тривалий час, для зручного користування будівлями та спорудами, належних власникам, з урахуванням фактичного користування прибудинковою територією і без здійснення надлишкових перебудов у домоволодінні, варіант порядку користування пропонується з незначним відступом від ідеальних часток, а саме: виділити ОСОБА_2 частину земельної ділянки площею 424 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 430,5 кв. м, що складає - 10,8/25 приблизно 11/25 (на схемі позначено синім кольором) ; виділити ОСОБА_1 частину земельної ділянки - 563 кв. м + 1/2 спільне користування (6,5 кв. м) = 569,5 кв. м, що на 9,5 кв. м більше від ідеальної (560 кв. м) складає - 14,2/25 приблизно 14/25 (на схемі позначено жовтим кольором). Для доступу та обслуговування водопроводу літ. Л та ділянку під колодязем літ. Ж виділити в спільне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 13,0 кв. м. (на схемі позначена червоним кольором). При цьому, експерт зазначив, що встановлення зовнішніх меж ділянки та визначення її площі не входить до компетенції експертів. Тому на схемі земельної ділянки (додаток 1) її конфігурація (зовнішні межі) та площа умовно з позначенням основних прив'язок до існуючих будівель та споруд. При розрахунку оптимальної конфігурації ділянки площею 1 000 кв. м також враховувалась оптимальна відстань її межі від гаражу літ. Г для можливості здійснення маневру в'їзду (виїзду) автомобілю як до гаражу, так і по дворовому проїзду. Порядок користування рештою площі земельної ділянки, що була призначена не для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, а для ведення особистого селянського господарства, експертом не розроблявся, оскільки дана решта площі потребує розробки проекту землеустрою або технічної документації із землеустрою з визначенням функціонального призначення земельної ділянки з встановленням її площі, меж та визначеними правами у відповідності до чинного законодавства. Крім того, незалежно від наявного наявного правового статусу решти площі ділянки, що була призначена для ведення особистого селянського господарства та оскільки частки співвласників домоволодіння, виникають з прав власності на будівлі та споруди домоволодіння, у даному домоволодінні по АДРЕСА_3 частки співвласників 14/25 та 11/25 зазначені як частки в житловому будинку та надвірних спорудах, тому дані частки можуть розповсюджуватись лише на земельну ділянку за функціональним призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, площа якої згідно з діючого законодавства в містах - не більше 0,10 га. Тому остаточний статус земельної мідянки площею 890 кв. м може бути визначений проектом землеустрою (технічною документацією із землеустрою) з урахуванням утримання та використання тривалий час з наданням у власність чи оренду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно пункту 1 частини п'ятої статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначається висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18) зазначено, що "суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Зокрема, у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору". Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ОСОБА_1 просила встановити порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок під АДРЕСА_2, а. с. 42). При цьому у позовній заяві вказувала, що житловий будинок знаходить на земельній ділянці 1 833,3 кв. м. (Т. 1, а. с. 40); ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області від 02 листопада 2015 року призначено у справі судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено питання: Який на даний час загальний розмір земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, де розташований весь житловий будинок з надвірними спорудами, в якому 14/25 частки житлового будинку з надвірними спорудами виділені в натурі і належать на праві власності ОСОБА_1 та 11/25 частки житлового будинку з надвірними спорудами виділені і належать на праві власності ОСОБА_2? (Т. 1, а. с. 245); у висновку судової земельно-технічної експертизи від 15 квітня 2016 року №01-2016 зазначено, що на підставі проведеної геодезичної зйомки виконаної працівниками ПП "Інфотера", земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 має площу 1 890 кв. м, з яких: 1 000 кв. м з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ; 890 кв. м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (Т. 2, а. с. 9, 10); у висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи від 03 липня 2017 року №4999-16 зазначено, що на підставі проведеної геодезичної зйомки виконаної працівниками ПП "Інфотера", земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 має площу 1 890 кв. м, з яких: 1 000 кв. м з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ; 890 кв. м з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (Т. 3, а. с. 22). У варіантах 1, 2, а також варіантах 1, 2, з урахуванням пропозицій відповідача ОСОБА_2, експертом визначені варіанти порядку користування земельною ділянкою виходячи із її загальної площі 1 890 кв. м (Т. 3, а. с. 23-26). Таким чином ОСОБА_1 просила визначити порядок користування земельною ділянкою площею 1 833,3 кв. м., а тому суди зробили помилковий висновок про те, що вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в розмірі 0,1 га (1 000 кв. м) ОСОБА_1 не заявляла. За таких обставин, суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні первісного позову та часткове задоволення зустрічного позову. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Оскільки встановлено підстави для скасування оскаржених судових рішень, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження не аналізує. У зв'язку із скасуванням рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року також підлягають скасуванню. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційні скарги задовольнити, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року, постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року скасувати. Передати справу №328/2708/15-ц на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року, постанова Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, додаткове рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 24 грудня 2019 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 10 березня 2020 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 грудня 2021 року м. Київ справа №551/1325/19 провадження №61-10825св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ім. Довженка", відповідачі: ОСОБА_1, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Ганночка Валентина Михайлівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ім. Довженка" на рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року у складі судді Сиволапа Д. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Одринської Т. В., Панченка О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених позовних вимог У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ім. Довженка" (далі - ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка", товариство) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Ганночки В. М. (далі - приватний нотаріус Ганночка В. М. ) про визнання недійсними угод про дострокове розірвання договорів оренди землі та скасування рішень державного реєстратора щодо припинення іншого речового права (права оренди) земельних ділянок. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 08 травня 2014 року та 10 жовтня 2016 року між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" (орендар) та відповідачем (орендодавець) укладені договори оренди земельних ділянок, за умовами яких ОСОБА_1 передав, а орендар прийняв у строкове платне користування строком на десять та сім років відповідно, земельну ділянку площею 5,5799 га, кадастровий номер 5325783800:00:015:0025 та земельну ділянку площею 5,73 га, кадастровий номер 5325783800:00:009:0159, розташовані на території Шишацької сільської ради Шишацького району Полтавської області, що належать ОСОБА_1 на праві приватної власності. Право оренди земельної ділянки, кадастровий номер 5325783800:00:015:0025, зареєстровано 06 жовтня 2014 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 16281628. Право оренди земельної ділянки, кадастровий номер 5325783800:00:009:0159, зареєстровано 04 листопада 2016 року на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32223551. У грудні 2019 року позивачу стало відомо, що 22 квітня 2019 року та 07 травня 2019 року на підставі угод про розірвання договорів оренди землі від 03 серпня 2015 року та від 14 вересня 2017 року відповідно, укладених між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" в особі генерального директора генерального директора ОСОБА_3 та ОСОБА_1, приватний нотаріусом Ганночка В. М. зареєструвала припинення права оренди товариства на зазначені вище земельні ділянки. Посилаючись на те, що угоди про дострокове розірвання договорів оренди від 03 серпня 2015 року та від 14 вересня 2017 року є сфальсифікованими, на підтвердження чого зазначав, що угоди про дострокове розірвання договорів оренди підписано неуповноваженою особою та з проставленням на них минулої дати, відсутність оригіналу примірника оскаржуваної угоди, порушення процедури та порядку розірвання (припинення) договорів оренди землі, які не відповідають звичаям ділового обороту, позивач просив: визнати недійсною угоду про розірвання договору оренди землі від 08 травня 2014 року, укладену 03 серпня 2015 року між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5325783800:00:015:0025; скасувати рішення приватного нотаріуса Ганночки В. М., індексний номер 46743549 від 07 травня 2019 року про припинення іншого речового права (права оренди) ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" щодо земельної ділянки кадастровий номер 5325783800:00:015:0025; визнати недійсною угоду про розірвання договору оренди землі від 10 жовтня 2016 року, яка укладена 14 вересня 2017 року між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки кадастровий номер 5325783800:00:009:0159; скасувати рішення приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Ганночки В. М., індексний номер 46589142 від 22 квітня 2019 року про припинення іншого речового права (права оренди) ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" щодо земельної ділянки кадастровий номер 5325783800:00:009:0159. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2021 року, у задоволенні позову ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" відмовлено. Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що вимоги ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" є необґрунтованими, оскільки у справі встановлено, що сторони добровільно, на власний розсуд, за взаємною згодою прийняли рішення про розірвання договорів оренди землі від 03 серпня 2015 року та від 14 вересня 2017 року. Позивач не надав доказів на підтвердження відсутності волевиявлення сторін на укладення оспорюваних угод, їх підроблення або підписання неуповноваженою особою. Сам по собі факт дотримання/недотримання працівниками товариства, у тому числі його генеральним директором, певних локальних нормативних документів при підготовці та укладенні оспорюваних угод, не спростовує дійсності таких, і не впливає на права та обов'язки орендодавця, який при укладенні правочинів з уповноваженою ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" особою, не повинен перевіряти чи діє вона відповідно до існуючих внутрішніх інструкцій товариства. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка", у якій він просив рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року і постанову Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2021 року скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставами касаційного оскарження судового рішення, заявник зазначав неправильне застосування норм матеріального права, зокрема неурахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №910/11163/17, від 04 липня 2018 року у справі №369/1923/15-ц, від 17 липня 2018 року у справі №915/1145/17, від 26 вересня 2018 року у справі №346/2946/16-ц, від 18 червня 2019 року у справі №920/330/18, 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, від 23 вересня 2020 року у справі №544/35/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка", у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки факту невиконання ОСОБА_2 ухвали Шишацького районного суду Полтавської області від 08 січня 2020 року про витребування оригіналів оспорюваних угод від 03 серпня 2015 року та від 14 вересня 2017 року, а також відсутності доказів на підтвердження, що такі 14 січня 2020 року були передані ОСОБА_1 адвокату Швиденко П. Ю. Зобов'язавши відповідача ухвалою від 08 січня 2020 року надати оригінали угод про розірвання договорів оренди землі та не отримавши відповіді від відповідача щодо виконання такої вимоги, суд, у порушення вимоги частини четвертої статті 81 ЦПК України, не визнав відсутність події укладення угод від 03 серпня 2015 року та від 14 вересня 2017 року про розірвання договорів оренди, фактично звільнивши ОСОБА_1 від обов'язку доказування, після чого ухвалив рішення у якому послався, як на встановлений факт, на укладення угод про дострокове розірвання договорів оренди землі. Натомість, Верховний Суд у постанові від 18 червня 2019 року у справі №920/330/18 застосував до подібних правовідносин положення статті 74 ГПК України, частини шосту, сьому, дев'яту статті 81 ГПК України та дійшов висновку, що беручи до уваги посилання позивача на те, що додаткову угоду він не підписував (відсутність події), суд правомірно зобов'язав відповідача, який заперечуючи проти позову та стверджував про існування підписаного документа, подати відповідні докази на підтвердження події підписання додаткової угоди, а у зв'язку з ненаданням такої угоди прийшов до висновку, що така угода не укладалась. Верховний Суд не знайшов підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 липня 2018 року у справі №915/1145/17, зокрема, що "урахувавши розподіл обов'язків доказування, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем не спростовано твердження позивача про те, що оспорюваний правочин не було укладено 08 червня 2011 року, як і не доведено обставин його укладення 08 червня 2011 року (або 16 серпня 2011 року, як безпосередньо зазначав відповідач). Наведене стосується і доведення обставин щодо справжності відтиску печатки позивача (ОСОБА_6) на його укладення (саме на момент фактичного підписання цього правочину)". Суди не надали належної оцінки і тим обставинам, що до грудня 2019 року спірні земельні ділянки знаходилися у користуванні позивача, позивач нараховував та виплачував ОСОБА_1 орендну плату, а ОСОБА_1 не звертався до товариства з вимогою про повернення йому земельних ділянок, що свідчить про конклюдентні дії відповідача ОСОБА_1, який своїми фактичними діями продовжив орендні відносини з позивачем та не визнав умови оспорюваних угод про розірвання договорів оренди землі. Зокрема у постанові від 16 травня 2018 року у справі №910/1163/17 Верховний Суд зазначив, що схвалення може відбуватися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину. Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статі 3 ЦК України, свідчить, що загалі засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Подібний висновок, викладений у пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18 (провадження №12-79гс19), у якому вказано, що "водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах". Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі №369/1923/15-ц та від 26 вересня 2018 року у справі №346/2946/16-ц виходив з того, що "Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді "Верховенство права", схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, місто Венеція, 25-26 березня 2011 року) ; ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін; у пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом; у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (рішення у справах "Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands" від 27 жовтня 1993 р., заява №14448/88, пункт 33, та "Ankerl v. Switzerland" від 23 жовтня 1996 р., заява №17748/91 пункт 38)". Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. У судовому засіданні ОСОБА_1 пояснив, що на даний час він працює трактористом Фермерського господарства "В. В. С." (далі - ФГ "В. В. С."). Згідно з відомостями з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ФГ "В. В. С." (код ЄДРПОУ) зареєстровано в селі Гоголеве Шишацького району Полтавської області. Кінцевим бенефіціарним власником ФГ "В. В. С." є ОСОБА_3, який підписав оспопрювані угоди, та члени його родини. Директором ФГ "В. В. С. " є ОСОБА_4 (син ОСОБА_3). Аналіз дій ОСОБА_1 щодо укладення договорів оренди землі, а в подальшому їх розірвання, свідчить що такі є нелогічними та про зловмисну домовленість зі ОСОБА_3 на укладення спірних угод. У постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі №544/35/18 зазначено, що "кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює доведення та встановлення судом таких умов: від імені однієї із сторін правочину виступав представник; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; наявність умислу в діях представника щодо зловмисної домовленості; настання несприятливих наслідків для особи, яку представляють; наявність причинного зв'язку між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений із метою завдання шкоди довірителю. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто, в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №554/10202/13-ц, від 07 серпня 2019 року у справі №753/7290/17, в ухвалі Верховного Суду України від 28 травня 2009 року по справі №6-6639вов09". Крім того, заявник просив передати справу на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду посилаючись на те, що вона містить виключну правову проблему і передача справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Відзив на касаційну скаргу не надійшов Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території колишньої Пришибської сільської ради Шишацького району Полтавської області: земельна ділянка площею 5,5799 га, кадастровий номер 5325783800:00:015:0025 (дата державної реєстрації права власності - 07 травня 2014 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 355207353257), та земельна ділянка площею 5,73 га, кадастровий номер 5325783800:00:009:0159 (дата державної реєстрації права власності - 02 листопада 2016 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1075971953257). 08 травня 2014 року між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" (орендар) та ОСОБА_1 (орендодавець) укладений договір оренди землі №15, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 5,5799 га, кадастровий номер 5325783800:00:015:0025. Строк дії договору - 10 років. 08 травня 2014 року сторонами договору оренди складений акт приймання-передачі земельної ділянки в оренду, який є додатком до договору оренди землі від 08 травня 2014 року №15.06 жовтня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Шишацького районного управління юстиції Полтавської області Дерій В. І. здійснено реєстрацію права оренди ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" на вказану земельну ділянку. 10 жовтня 2016 року між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" (орендар) та ОСОБА_1 (орендодавець) укладений договір оренди землі №20, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 5,73 га, кадастровий номер 5325783800:00:009:0159. Строк дії договору - 7 років. 10 жовтня 2016 року сторонами договору оренди складений акт приймання-передачі земельної ділянки в оренду, який є додатком до договору оренди землі від 10 жовтня 2014 року №20.02 листопада 2016 року приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Полтавської області Березою Д. В. здійснено реєстрацію права оренди ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" на вказану земельну ділянку. 02 травня 2019 року приватним нотаріусом Ганночкою В. М. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про припинення іншого речового права (права оренди) належної ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номером 5325783800:00:015:0025. Підставою для прийняття даного рішення вказано угоду про розірвання договору оренди землі б/н від 03 серпня 2015 року, укладену між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" та ОСОБА_1. Відповідно до угоди про розірвання договору оренди землі від 08 травня 2014 року, укладеної 03 серпня 2015 року, сторони, а саме орендодавець ОСОБА_1 та орендар ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" в особі генерального директора ОСОБА_6 дійшли взаємної згоди про те, що договір оренди землі від 08 травня 2014 року №15 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5325783800:00:015:0025, буде розірвано 31 серпня 2018 року. Після вказаної дати сторони не вважають себе обтяженими будь-якими правами і обов'язками, що випливали з договору оренди землі та не мають одна до одної будь-яких претензій. Дана угода набирає чинності з моменту підписання. Обов'язок щодо внесення відомостей про розірвання договору оренди землі покладається на орендодавця та виникає у нього після 31 серпня 2018 року. Відповідно до пункту 5 даної угоди визначено, що вона складена у 2-х примірниках, які мають однакову юридичну силу, один з яких знаходиться в орендаря, а другий в орендодавця. 22 квітня 2019 року приватним нотаріусом Ганночкою В. М. внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про припинення іншого речового права (права оренди) належної ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номер 5325783800:00:009:0159. Підставою для прийняття даного рішення вказано угоду про розірвання договору оренди землі б/н від 14 вересня 2017 року, укладену між ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" та ОСОБА_1. Відповідно до угоди про розірвання договору оренди землі від 10 жовтня 2016 року №20, укладеної 14 вересня 2017 року, сторони, а саме орендодавець ОСОБА_1 та орендар ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" в особі генерального директора ОСОБА_6 дійшли взаємної згоди про те, що договір оренди землі від 10 жовтня 2016 року №20 щодо земельної ділянки, кадастровий номер 5325783800:00:009:0159 буде розірвано 31 грудня 2018 року. Після вказаної дати сторони не вважають себе обтяженими будь-якими правами і обов'язками, що випливали з договору оренди та не мають одна до одної будь-яких претензій. Дана угода набирає чинності з моменту підписання. Обов'язок щодо внесення відомостей про розірвання договору оренди землі покладається на орендодавця та виникає у нього після 31 грудня 2018 року. Відповідно до пункту 5 даної угоди визначено, що вона складена у 2-х примірниках, які мають однакову юридичну силу, один з яких знаходиться в орендаря, а другий в орендодавця. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (стаття 93 ЗК України). Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди укладається в письмовій формі і за бажанням сторін може бути посвідчено нотаріально. Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Частиною першою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом (частина третя статті 31 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до частин першої-третьої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій, надали належну оцінку наданим сторонами доказам, та правильно виходили з того, що сторони добровільно, на власний розсуд, за взаємною згодою прийняли рішення про розірвання договорів оренди землі від 08 травня 2014 року та від 10 жовтня 2016 року. Позивач не довів наявності у спірних правовідносинах підстав недійсності угод про розірвання договорів оренди землі від 03 серпня 2015 року та від 14 вересня 2017 року, зокрема товариство не надало доказів, які б свідчили про відсутність волевиявлення сторін на укладення цієї угоди, її підроблення або підписання неуповноваженою особою. До подібних висновків Верховний суддійшов у постановах: від 02 листопада 2020 року у справі №551/410/19 (провадження №61-6092св20); від 10 серпня 2021 року у справі №551/338/19 (провадження №61-7342св21); від 10 серпня 2021 року у справі №529/464/19 (провадження №61-8600св21); від 12 жовтня 2021 року у справі №551/1323/19 (провадження №61-10436св21); від 26 листопада 2021 року у справі №551/1320/19 (провадження №61-8904св21). Наведена судова практика є незмінною, що спростовує відповідні доводи товариства. Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, що відповідає висновками, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18). Отже, переглядаючи законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції, діючи у межах повноважень визначених статтею 400 ЦПК України, не вправі здійснювати переоцінку доказів. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Посилання ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" у доводах касаційної скарги на те, що укладення оспорюваних угод - результат умисної змови з метою заподіяти шкоду інтересам товариства, а судами при вирішенні справи не ураховано висновки, викладені у постанові від 23 вересня 2020 року у справі №544/35/18 щодо кваліфікації правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості є безпідставними, ґрунтуються на припущеннях заявника, які не могли бути покладені судами в основу судових рішень, в силу вимог частини шостої статті 81 ЦПК України. Сам по собі факт родинних відносин сторін таких угод у спірних правовідносинах не свідчить про їх недійсність. При цьому позивачем не доведено, що ОСОБА_3 або ОСОБА_5 отримали особисту вигоду від укладення оспорюваних угод, чи виникнення негативних наслідків для товариства. Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" про неурахування судами висновків, зроблених Верховним Судом у постановах: від 18 червня 2019 року у справі №920/330/18 та від 17 липня 2018 року у справі №915/1145/17 щодо розподілу обов'язків доказування, оскільки у наведених справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини, доказування вимог та застосовані до них норми права. У цій справі, відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з недоведеності ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" заявлених вимог. Тобто з урахуванням фактичних обставин цієї справи, встановлених судами попередніх інстанцій, немає підстав вважати, що суди ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, Верховного Суду у постановах: від 16 травня 2018 року у справі №910/1163/17, 04 липня 2018 року у справі №369/1923/15-ц та від 26 вересня 2018 року у справі №346/2946/16-ц стосуються застосування загальних засад (принципів) цивільного права, що з урахуванням підстав відмови у задоволенні вказаного позову (недоведеність позивачем заявлених позовних вимог), не спростовує правильність застосування судами до спірних правовідносин норм права. Щодо клопотання ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" про передачу справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду У касаційній скарзі ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" заявило клопотання про передачу справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що справа містить виключну правову проблему, а тому передача справи на розгляд об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати (частина третя статті 403 ЦПК України). Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України). Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі №757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права. У справі, яка переглядається, заявник належним чином не мотивував наявність виключної правової проблеми. Навпаки, Верховний Суд у постановах: від 02 листопада 2020 року у справі №551/410/19 (провадження №61-6092св20); від 10 серпня 2021 року у справі №551/338/19 (провадження №61-7342св21); від 10 серпня 2021 року у справі №529/464/19 (провадження №61-8600св21); від 12 жовтня 2021 року у справі №551/1323/19 (провадження №61-10436св21); від 26 листопада 2021 року у справі №551/1320/19 (провадження №61-8904св21) уже викладав правові висновки в аналогічних справах за позовами ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" до фізичних осіб про визнання недійсним угод про дострокове розірвання договорів оренди землі. За наведених обставин Верховний суддійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені у клопотанні аргументи не свідчать про наявність виключної правової проблеми і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ТОВ "Агрофірма "ім. Довженка". Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ім. Довженка" про передачу справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду або Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ім. Довженка" залишити без задоволення. Рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2021 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик А. С. Олійник В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 березня 2021 року м. Київ справа №302/169/19 провадження №61-13924св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. учасники справи: позивачі (відповідачі за зустрічним позовом) : ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3, відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Міжгірська районна державна адміністрація Закарпатської області, відповідач за зустрічним позовом - Ізківська сільська рада, треті особи за первісним позовом: сектор з питань державної реєстрації Міжгірської районної державної адміністрації, відділ у Міжгірському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, треті особи: сектор з питань державної реєстрації Міжгірської районної державної адміністрації, відділ у Міжгірському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, про визнання незаконними та скасування розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області про затвердження документації та передання у приватну власність земельної ділянки, визнання недійсними свідоцтва про право власності на земельні ділянки та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Ізківської сільської ради про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 21 січня 2020 року у складі судді Гайдура А. Ю. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Бисаги Т. Ю. Фазикош Г. В., Кожух О. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому просили: визнати незаконними та скасувати розпорядження Міжгірської державної адміністрації Закарпатської області від 05 червня 2014 року №110, від 26 травня 2014 року №92, від 26 травня 2014 року №86 "Про передачу у власність земельної ділянки (паю) " та від 22 липня 2016 року №182 "Про затвердження документації та передачу у приватну власність земельної ділянки"; визнати недійсними та скасувати свідоцтва про право власності на земельні ділянки, видані на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_3 у 2014 році Державним реєстратором реєстраційної служби Міжгірського районного управління юстиції у Закарпатській області; скасувати записи про державну реєстрацію права приватної власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме на земельні ділянки ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, та скасувати записи про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами - 2122481600:02:004:0093, 2122481600:02:004:0081, 2122481600:02:004:0086, 2122481600:02:004:0120 у Поземельній книзі. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що їм на праві приватної власності належать земельні ділянки, а саме: ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 лютого 2010 року та державного акта на право приватної власності на землю від 31 липня 2003 року серії ІІІ-ЗК №003734, виданого Ізківською сільською радою на підставі рішення від 25 червня 2002 року, площею 1,0320 га, із яких 0,3120 га - в урочищі Стайки та 0,7200 га - в урочищі Літовище на території Ізківської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства; право власності на ці ділянки оформлене спадкодавцем ОСОБА_7 у 2002-2003 роках; ОСОБА_2 - на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 31 липня 2003 року серії ІІІ-ЗК №003733, відповідно на підставі рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року належать земельні ділянки загальною площею 0,9800 га, з яких: 0,5120 га - в урочищі Стайки та 0,4680 га - в урочищі Літовище на території Ізківської сільської ради, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. У 2018 році вони звернулись до фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 для виготовлення технічної документації із землеустрою на свої земельні ділянки, в ході виготовлення яких з'ясувалося, що їх земельні ділянки перетинаються з іншими земельними ділянками, на які право власності було оформлене у 2014-2016 роках, а саме: земельна ділянка ОСОБА_1 площею 0,7200 га за межами села Ізки в урочищі Літовище перетинається з трьома земельними ділянками, власниками яких є ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, а земельна ділянка ОСОБА_2 площею 0,5120 га в урочищі Стайки за межами села Ізки перетинається із земельною ділянкою, власником якої є ОСОБА_4, інша земельна ділянка ОСОБА_2 в урочищі Літовище площею 0,4680 га за межами села Ізки перетинається із земельною ділянкою ОСОБА_3. З огляду на ці обставини державний реєстратором відділу у Міжгірському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області їм відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру. У зв'язку з цим просили позов задовольнити. У березні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та Ізківської сільської ради, у якому просила: визнати недійсним рішення III сесії VI скликання Ізківської сільської ради від 25 грудня 2002 року про надання у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельних ділянок площею 2,15 га кожному в селі Ізки Міжгірського району Закарпатської області в урочищах Стайки та Літовище; визнати недійсними та скасувати державні акти на право власності на земельні ділянки, видані 31 липня 2003 року Ізківською сільською радою ОСОБА_2 та ОСОБА_7; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 05 лютого 2010 року державним нотаріусом Міжгірської державної нотаріальної контори спадкоємцю ОСОБА_1 на земельні ділянки в урочищах Стайки та Літовище загальною площею 1,0320 га. Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_3 посилалася на те, що рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року та видані на його підставі державні акти на право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 і ОСОБА_7 є незаконними, оскільки ці рішення підписано сільським головою ОСОБА_9, який на момент їх прийняття не був сільським головою. Крім того, з рішень сільської ради видно, що ОСОБА_2 і ОСОБА_7 було передано у власність земельні ділянки площею по 2,1500 га кожному, чим порушено вимоги статті 121 ЗК України. Крім того, зі змісту рішення та державних актів видно, що площа земельних ділянок сільською радою внесена самовільно. Посилаючись на зазначені обставини, а також на відсутність належних доказів про накладення ділянки ОСОБА_3 на ділянки ОСОБА_2 і ОСОБА_7, на неналежність технічної документації із землеустрою, просила зустрічний позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Міжгірський районний суд Закарпатської області рішенням від 21 січня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав недійсним рішення III сесії VI скликання Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року про надання у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_7 земельних ділянок площею по 2,1500 га кожному в урочищах Стайки та Літовище в селі Ізки. Визнав недійсним та скасував: державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЗК №003733, виданий 31 липня 2003 року Ізківською сільською радою ОСОБА_2 на земельні ділянки загальною площею 0,98 га, з яких: ділянка площею 0,3120 га в урочищі Стайки та ділянка площею 0,4680 га в урочищі "Літовище"; державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЗК №003734, виданий 31 липня 2003 року Ізківською сільською радою ОСОБА_7 на земельні ділянки загальною площею 1,0320 га, з яких: ділянка площею 0,3120 га в урочищі "Стайки" та ділянка площею 0,7200 га в урочищі Літовище. Визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 05 лютого 2010 року державним нотаріусом Міжгірської державної нотаріальної контори Шкелебей Л. В. спадкоємцю ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею 1,0320 га, з яких: земельна ділянка площею 0,3120 га в урочищі Стайки, земельна ділянка площею 0,7200 га в урочищі Літовище, зареєстроване у реєстрі за №97, спадкова справа №19723009. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 незаконно набули право власності на земельні ділянки як власники земельних часток (паїв), що доведено в суді належними доказами, а тому підлягають визнанню недійсними як рішення сільської ради від 25 червня 2002 року в частині виділення в натурі та передання у приватну власність земельної частки (паю) ОСОБА_2 і ОСОБА_7, так і видані на підставі цього рішення державні акти на право приватної власності на землю від 31 липня 2003 року. Із цих самих підстав суд вважав за необхідне визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_1 05 лютого 2010 року державним нотаріусом Міжгірського нотаріального округу, за яким ОСОБА_1 успадкувала за батьком ОСОБА_7 право власності на земельні ділянки загальною площею 1,0320 га в урочищах Стайки та Літовище на території Ізківської сільської ради на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 31 липня 2002 року серії ІІІ-ЗК №003734, виданого ОСОБА_7. Також місцевий суддійшов висновку, що позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 належними доказами не довели обґрунтованість своїх вимог, ніяких порушень їхніх прав як власників земельних ділянок з боку відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 допущено не було. Вони набули право власності на свої земельні ділянки відповідно до норм земельного законодавства, водночас позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули права на землю не на правових підставах, а отже, і ніяких порушень їх прав на землю відповідачі не допустили. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що немає підстав для застосування позовної давності, про яку заявили сторони. Крім того суд виходив з того, що рішенням Ізківської сільської ради від 08 квітня 2005 року вирішено виділити в натурі і передати безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 в урочищі Літовище і ОСОБА_7 в урочищі Стайки земельні частки (пай) розміром по 2,1500 га кожному. Це рішення не скасоване і не змінене. Отже ОСОБА_2 та її донька ОСОБА_1 мають змогу у законний спосіб оформити право власності на земельні ділянки як власник та спадкоємець сертифікатів на земельні частки (паї), така можливість у них не втрачена, що підтвердив у суді і сільський голова ОСОБА_9. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Закарпатський апеляційний суд постановою від 13 серпня 2020 року рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 21 січня 2020 року в частині зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення III сесії VI скликання Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року про надання у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельних ділянок площею по 2,1500 га кожному в урочищах Стайки та Літовище в селі Ізки скасував та в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову відмовив. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд виходив з того, що в матеріалах справи є два рішення Ізківської сільської ради: одне - від 25 червня 2002 року, яке підписане сільським головою Дубаничем М. І., який на той час не займав посаду сільського голови, друге - №1 від 25 червня 2002 року підписане сільським головою Пиринець М. М., однак в цьому рішенні немає посилання про виділення в натурі та передання у приватну власність земельних часток (паїв) ОСОБА_2 і ОСОБА_7, і це рішення не порушує права позивача за зустрічним позовом, а тому апеляційний суддійшов висновку, що в частині вимог зустрічного позову про визнання недійсним рішення III сесії IV скликання Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року про надання у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельних ділянок площею по 2,1500 га кожному в урочищах Стайки, Літовище в селі Ізки слід відмовити. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2020 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 21 січня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов та відмовити в задоволенні зустрічного позову. Підставою касаційного оскарження вказували те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, а також суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило становлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, оскаржувані судові рішення суперечать правовим позиціям Верховного суду України, викладеними у постановах від 18 травня 2016 року у справі №6-658цс15 та від 24 травня 2017 року у справі №6-951цс16, висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 08 травня 2018 року у справі №520/125/16-ц, від 28 серпня 2019 року у справі №715/2363/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням його за межами України та неможливості прибуття позивачів в судове засідання через поширення гострої респіраторної хвороби COVID-19. Таке рішення суду є невмотивованим, незаконним і таким, що мало наслідком порушення принципу рівності та змагальності сторін, права на захист та отримання професійної правничої допомоги. Також суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові дійшов двох взаємовиключних висновків, а саме з одного боку, залишив в силі рішення місцевого суду про визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки позивачів у зв'язку з тим, що ці акти були видані на підставі рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1 про виділення ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельних часток (паїв) площею по 2,1500 га в урочищах Літовище і Станки, підписаного нелегітимним сільським головою Дубаничем М. І., а з іншого боку суд відмовив ОСОБА_3 у задоволенні вимоги щодо визнання цього ж рішення недійсним, оскільки це рішення не порушує її прав. Ураховуючи висновок суду апеляційної інстанції про те, що рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1 не порушує прав ОСОБА_3, логічним був би висновок про відмову в задоволенні її вимог щодо визнання недійсними державних актів та свідоцтва про право на спадщину, оскільки ці вимоги є похідними від вимоги про визнання недійсним зазначеного рішення сільської ради. Суди попередніх інстанцій не врахували, що державні акти видавалися ОСОБА_7 і ОСОБА_2 на підставі рішення Ізківської сільради від 25 червня 2002 року №1 "Про порядок проведення земельної реформи згідно із Земельним кодексом України" на земельні ділянки площею по 1,00 га кожному, яке було підписане сільським головою Пиринцем М. М., і оригінал цього рішення зберігається в архівному секторі Міжгірської районної державної адміністрації. Також суди не взяли до уваги і не надали належної оцінки тому факту, що разом з позовом позивачі подали до суду копії витягів з рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1, які були надані сільським головою ОСОБА_9. Невідповідність цих витягів змісту оригінального рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1 є наслідком халатності посадових осіб Ізківської сільської ради, які видали ці витяги, і безпосередньо сільського голови ОСОБА_9. За наявності в матеріалах справи копії рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1, суди мали лише визнати неналежними доказами витяги з цього рішення за підписом ОСОБА_9 і надати оцінку саме оригінальному змісту рішення, підписаного сільським головою Пиринцем М. М., яке в сукупності зі схемою паювання та рішенням Ізківської сільської ради від 06 березня 2001 року №9 було підставою для видачі ОСОБА_2 і ОСОБА_7 спірних державних актів. Суди не взяли до уваги і не надали належної оцінки тому факту, що рішенням Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1 було вирішено вважати дійсним попереднє рішення сільської ради від 06 березня 2001 року №9 "Про виділення земельних часток (паїв) в натурі", яким жителям села Ізки згідно зі списком надавався дозвіл на приватизацію їх земельних часток (паїв) площею 1,0 га. В додатку до цього рішення був наведений список жителів села Ізки, яким надавалися в натурі земельні частки (паї), в якому під №128 був зазначений ОСОБА_7 і під №129 - ОСОБА_2.3а таких обставин висновок судів про те, що в архівній копії рішення Ізківської сільради від 25 червня 2002 року №1 "Про порядок проведення земельної реформи згідно Земельного кодексу України" немає посилання на виділення в натурі та передання у власність земельних часток (паїв) ОСОБА_2 і ОСОБА_7 спростовується змістом цього рішення в сукупності зі змістом рішення Ізківської сільської ради від 06 березня 2001 року №9. В оскаржуваних судових рішеннях суди не навели аргументів в частині того, що отримані ОСОБА_7 і ОСОБА_2 31 липня 2003 року державні акти порушили права, свободи чи інтереси ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 2122481600:02:004:0086, межі якої були встановлені в натурі (на місцевості) лише в 2014 році і право власності на неї було зареєстровано за ОСОБА_3 лише 09 липня 2014 року. Задовольнивши позов ОСОБА_3 в частині скасування державних актів, суди захистили права ОСОБА_3 на земельну ділянку, які виникли через 11 років після видачі оспорюваних державних актів і щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2122481600:02:004:0086, яка як об'єкт права власності була сформована через 11 років після закріплення в натурі на місцевості земельних ділянок ОСОБА_2 і ОСОБА_7 в урочищах Стайки і Літовище. частково задовольняючи зустрічний позов суди не врахували той факт, що земельна ділянка з кадастровим номером 2122481600:02:004:0086, права на яку просила захистити ОСОБА_3, не перетинається із земельною ділянкою ОСОБА_1 з кадастровим номером 2122431600:02:004:0135 площею 0,3120 га в урочищі Стайки, а також ця земельна ділянка ОСОБА_3 не перетинається із земельною ділянкою ОСОБА_2 в урочищі Стайки площею 0,5120 га. Отже, суди попередніх інстанцій скасували державні акти в частині посвідчення права власності на ці земельні ділянки взагалі навіть без натяку на наявність спору між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Крім того, задоволення судами попередніх інстанцій вимог зустрічного позову щодо скасування державного акта в частині прав ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,3120 га в урочищі Стайки з кадастровим номером 2122481600:02:004:0135 є незаконним, необґрунтованим, оскільки права на цю ділянку не були предметом вимог за первісним позовом, і ця ділянка не має жодного відношення до земельної ділянки ОСОБА_3 з кадастровим номером 2122481600:02:004:0086. Відповідачами за зустрічним позовом не порушують жодних прав ОСОБА_3 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2122481600:02:004:0086. Більше того, у зустрічному позові немає посилань на такі порушення. Факт наявності у відповідачів за зустрічним позовом оспорюваних державних актів та свідоцтва про право на спадщину не припиняє державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 2122481600:02:004:0086, а тому скасування судами правовстановлюючих документів не мало наслідком поновлення (визнання) прав ОСОБА_3. Також помилковим є висновок апеляційного суду про те, що Ізківська сільська рада визнала повністю позовні вимоги ОСОБА_3, а також про те, що визнані обставини щодо недійсності рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року та оспорюваних державних актів не підлягають доказуванню, оскільки відповідачами за зустрічним позовом, окрім Ізківської сільської ради, були ОСОБА_1 і ОСОБА_2, які категорично заперечували як проти обставин, зазначених в зустрічному позові, так і проти задоволення позовних вимог ОСОБА_3, а тому вона зобов'язана була довести ті обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог або заперечень в загальному порядку, а суд - перевірити ці обставини на предмет підтвердження їх доказами. Беззастережне і безумовне визнання Ізківською сільрадою в особі сільського голови Дубанича М. І. вимог ОСОБА_3 за зустрічним позовом свідчить про відсутність спору між цими учасниками справи. Також скарга містить доводи про порушення визначеного ЦПК України порядку прийняття доказів та допиту свідків. У грудні 2020 року Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило при розгляді касаційної скарги врахувати наведені у ньому пояснення. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 25 січня 2021 року справа 302/169/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 лютого 2010 року, виданого державним нотаріусом Міжгірської державної нотаріальної контори отримала у спадщину земельні ділянки загальною площею 1,0320 га, а саме: 0,3120 га - в урочищі Стайки та 0,7200 га - в урочищі Літовище, що розташовані на території Ізківської сільської ради. Ці земельні ділянки ОСОБА_1 отримала від померлого батька ОСОБА_7, які належали йому на праві приватної власності на землю згідно з державним актом серії ІІІ-ЗК №003734, виданим 31 липня 2003 року та зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право власності за №84. ОСОБА_2 отримала у власність земельні ділянки загальною площею 0,9800 га, а саме: 0,5120 га - в урочищі Стайки та 0,4680 га - в урочищі Літовище на території Ізківської сільської ради для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю від 31 липня 2003 року серії ІІІ-ЗК №003733, виданим на підставі рішення Ізківської сільської ради від 25 липня 2002 року, який було зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №85, ОСОБА_6 є власником земельної ділянки в урочищі Літовище площею 2,1500 га на території Ізківської сільської ради, кадастровий номер 2122481600:02:004:0093, згідно зі свідоцтвом про право власності від 26 липня 2014 року №24766457, виданим Державним реєстратором реєстраційної служби Міжгірського РУЮ зробленим на підставі розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації від 05 червня 2014 року №110 "Про передачу у власність земельної частки (паю)". ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 1,5989 га в урочищі Літовище, кадастровий номер 2122481600:02:004:0081, згідно зі свідоцтвом про право власності від 04 липня 2014 року №23844668, виданим Державним реєстратором реєстраційної служби Міжгірського РУЮ зробленим на підставі розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації від 26 травня 2014 року №92 "Про передачу у власність земельної частки (паю)". ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 2,1500 га в урочищі Літовище, кадастровий номер 2122481600:02:004:0086 згідно зі свідоцтвом про право власності від 09 липня 2014 року №29995481 виданим Державним реєстратором реєстраційної служби Міжгірського РУЮ зробленим на підставі розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації від 26 травня 2014 року №86 "Про передачу у власність земельної частки (паю)". ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 2,1500 га в урочищі Закуття за межами села Ізки, кадастровий номер 2122481600:02:004:0120 згідно із записом про право власності №15814545 зробленим на підставі розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації від 22 липня 2016 року №182 "Про затвердження документації та передачу у власність земельної ділянки". 27 вересня 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до фізичної особи-підприємця ОСОБА_8 із заявами про виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за межами села Ізки в урочищах Стайки і Літовище. З Державних актів на право приватної власності на землю від 31 липня 2003 року, виданих Ізківською сільською радою ОСОБА_7 і ОСОБА_2, встановлено, що ці акти видані на підставі рішення ІІІ сесії ІV скликання Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року, зокрема ОСОБА_7 надано земельну ділянку площею 1,0320 га в урочищі Стайки та Літовище, а ОСОБА_2 - 0,9800 га в цих же урочищах, для ведення особистого селянського господарства. Згідно з наданими позивачами за первісним позовом рішеннями ІІІ сесії ІV скликання Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1 "Про виділення в натурі та передачу у приватну власність земельної частки (паю)" вирішено виділити в натурі і передати безоплатно у приватну власність ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельні частки (паї) розміром 2,1500 га кожному в урочищах Літовище та Стайки. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Зміст прохальної частини касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що судові рішення оскаржені тільки в частині відмови в задоволенні первісного позову та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом, а тому переглядаються лише в частині вирішення цих вимог. Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з такого. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду. Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18) вказано, що "підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку". Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11 (провадження №14-525цс18) зазначила, що "державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку". Щодо вирішення зустрічних позовних вимог Постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову про визнання недійсним рішення Ізківської сільської ради III сесії VI скликання від 25 грудня 2002 року про надання у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельних ділянок площами 2,1500 га кожному в селі Ізки в урочищах Стайки та Літовище не оскаржена в касаційному порядку, а тому не переглядається Верховним Судом в цій частині. частково скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив з того, що оспорювані державні акти були видані на підставі рішень Ізківської сільської ради ІІІ сесії ІV скликання від 25 червня 2002 року та підписані сільським головою ОСОБА_9, який у 2002 році сільським головою села Ізки не працював, що він підтвердив в суді першої інстанції. Крім пояснення ОСОБА_9, цей факт підтверджується рішенням Ізківської сільської ради від 17 квітня 2003 року №1 "Про визнання повноважень сільського голови", згідно з яким прийнято до відома інформацію про обрання сільським головою ОСОБА_9. Оскільки рішення Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1, які стали підставою для передання у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_7 земельних ділянок як власникам земельних часток (паїв) та в подальшому видачі державних актів на право приватної власності на землю підписане нелегітимним сільським головою тобто сторонньою особою, суди дійшли висновку про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю. Крім того, суди виходили з того, що подані ОСОБА_1 і ОСОБА_2 технічні документації із землеустрою (акти про перенесення в натурі проектів відведення земельної ділянки, акти про передання та прийом земельної частки (паю) в натурі, на яких відсутні дати складання, підписи власників про прийняття земельних ділянок із межовими знаками) не відповідають вимогам чинного на той час земельного законодавства. Також апеляційний суд врахував, що Ізківська сільська рада визнала позовні вимоги про визнання недійсним рішень від 25 червня 2002 року та державних актів, виданих на ім'я ОСОБА_7 і ОСОБА_2, що є підставою для часткового задоволення позову. При цьому суд посилався на частину першу статті 82 ЦПК України. Такі висновки суду апеляційної інстанції є помилковими. Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в межах цієї справи посилалися на правомірність набуття ними права власності на спірні земельні ділянки, а тому визнання Ізківською сільською радою вимог про визнання недійсним рішень від 25 червня 2002 року та державних актів, виданих на ім'я ОСОБА_7 і ОСОБА_2, порушує їх права, у зв'язку з чим немає підстав прийняття судом визнання відповідачем позову, а обставини обґрунтування зустрічних позовних вимог підлягають доказуванню в загальному порядку. В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з такого. Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Результат аналізу вищезазначених норм процесуального права, а також статей 15, 16 ЦК України, статті 152 ЗК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь яке право особи, а саме порушене. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Із зустрічним позовом, який спрямований на позбавлення права власності відповідачів на чотири спірні земельні ділянки, звернулася лише ОСОБА_3 - власниця однієї земельної ділянки, яка обґрунтовувала свої вимоги, зокрема, незаконністю рішення Ізківської сільської ради III сесії VI скликання від 25 грудня 2002 року про надання у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_7 земельних ділянок (постанова апеляційного суду про відмову в задоволенні цих вимог не оскаржена в касаційному порядку) і невідповідністю технічної документації із землеустрою на спірні земельні ділянки. Вирішуючи зустрічний позов суди не звернули уваги на те, що оспорювані ОСОБА_3 державні акти та свідоцтво про право на спадщину видані задовго до набуття нею права власності на земельну ділянку та у зв'язку з цим не зробили висновку про можливість/неможливість задоволення позову в цій частині, тобто не встановили чи оспорюваними державними актами та свідоцтвом порушуються права позивачки. Також суди не надали оцінки й іншим доказам, зокрема рішенню Ізківської сільської ради від 25 червня 2002 року №1 яким було вирішено вважати дійсним попереднє рішення сільської ради від 06 березня 2001 року №9 "Про виділення земельних часток (паїв) в натурі", яким жителям села Ізки згідно зі списком надавався дозвіл на приватизацію їх земельних часток (паїв) площею 1,0 га. Отже, суди не врахували, що в спірному випадку мало місце виділення земельних ділянок в порядку проведення розпаювання згідно із затвердженим Ізківською сільською радою списком пайовиків, які мали майнові сертифікати на землю. Крім того суди не завернули уваги на те, що сам по собі факт неналежного оформлення технічної документації із землеустрою до видання державних актів про право приватної власності на землю, які підписані, видані та зареєстровані у встановленому на час їх видачі законом порядку, та без доведення ОСОБА_3 факту порушення її права, не свідчить про їх недійсність в цілому, що матиме наслідком позбавлення права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 власності на землю, яке оформлене ще у 2003 році. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про можливість задоволення зустрічного позову в частині визнання незаконними спірних державних актів про право приватної власності на землю та свідоцтва про право на спадщину, а тому судові рішення в цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, і не належить до компетенції касаційного суду. Щодо вирішення первісного позову Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 обґрунтовували свої вимоги тим, що відповідачі під час оформлення документації із землеустрою допустили порушення, що призвело до того, що земельні ділянки відповідачів, які занесено до державного земельного кадастру, частково (повністю) накладаються на земельні ділянки позивачів, належні їм на підставі державних актів, виданих 31 липня 2003 року Ізківською сільською радою, та свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 лютого 2010 року. Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що право власності на земельні ділянки відповідачі за первісним позовом набули на підставі розпоряджень Міжгірської районної державної адміністрації. Позивачі порушення своїх прав обґрунтовували державними актами на право власності на земельні ділянки та свідоцтвом про право на спадщину, які видані з порушенням вимог закону, а тому право позивачів у судовому порядку не підлягає захисту. Оскільки у задоволенні первісного позову було відмовлено через часткове задоволення вимог зустрічного позову про визнання недійсними та скасування державних актів про право приватної власності на землю і свідоцтва про право на спадщину, однак за результатами розгляду касаційної скарги постанова апеляційного суду в частині задоволених вимог зустрічного позову скасовується з передачею справи на новий розгляд, то і судове рішення апеляційного суду в частині вирішення первісного позову також підлягає скасуванню з передачею на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, з огляду на мотиви скасування судового рішення, зробити висновок щодо порушення (не порушення) прав позивачів за первісним позовом та позивачки за зустрічним позовом, на підставі чого вирішити спір. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року в частині вирішення первісного позову про визнання незаконними та скасування розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області про затвердження документації та передання у приватну власність земельної ділянки, визнання недійсними свідоцтва про право власності на земельні ділянки та зустрічного позову в частині вирішення вимог про визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №477/1029/19 провадження №61-5371св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Воскресенська селищна рада Вітовського району Миколаївської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2019 року у складі судді Полішко В. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Кушнірової Т. Б., Лівінського І. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Воскресенської селищної ради Вітовського району Миколаївської області про визнання недійсними державних актів про право власності на земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом в якому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просив визнати недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку від 01 грудня 2009 року серії ЯИ №656689, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4823355300:07:014:0027. Крім цього просив визнати недійним державний акт про право власності на земельну ділянку від 14 серпня 2012 року серії ЯК №916509, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4823355300:07:014:0027. Свої вимоги мотивував наступним. Позивач є власником житлового будинку та земельної ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 грудня 2011 року. Власником суміжної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, з якою межує його земельна ділянка, є відповідач ОСОБА_2. Позивач вважає, що відповідачем порушуються його права як власника земельної ділянки, оскільки ОСОБА_2 розібрала частину шиферного паркану між земельними ділянками, встановила новий паркан, чим захопила частину належної йому на праві власності земельної ділянки, розбила цементну відмостку його гаража, знищила межові знаки, встановлені між земельними ділянками Жовтневим ВП ДП "Центр ДЗК". Для відновлення порушених відповідачем прав він звернувся до Жовтневого районного суду Миколаївської області із заявою про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядженням майном шляхом відновлення меж земельних ділянок. В ході розгляду вказаної справи з'ясувалося, що державний акт про право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я чоловіка відповідача ОСОБА_3, серії ЯИ №656689 від 01 грудня 2009 року, видавався без виготовлення технічної документації із землеустрою та за відсутності рішення сільської ради про розгляд проекту відведення та передачі земельної ділянки. Рішення 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради від 07 вересня 2009 року за №4 спірної земельної ділянки не стосується, а рішенням 35 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради від 20 листопада 2009 року №5 надано дозвіл на виготовлення технічної документації. Крім цього, зазначає, що державний акт був виданий через тиждень від дня написання заяви, що викликає сумніви щодо дотримання процедури його видачі. Вважає, що державний акт про право власності на землю був виданий з порушенням порядку, а тому є недійсним. В процесі розгляду справи з'ясувалось, що на підставі документації із землеустрою земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 4823355300:07:014:0027, яка розроблена в 2012 році з метою відновлення в натурі меж земельної ділянки, відповідачу ОСОБА_2 було видано державний акт про право власності на землю серії ЯК №916509 від 14 серпня 2012 року. В свою чергу, державний акт, виданий ОСОБА_2 після прийняття спадщини, теж є недійсним. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2019 року без змін. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позбавлення права власності ОСОБА_2 на землю, яка залишилася їй у спадок після смерті чоловіка, якою він був наділений задовго до набуття позивачем відповідного права з формальних підстав, які виразились у помилці щодо дати реєстрації державного акту та зазначення рішення сесії селищної ради, та перерозподіл цього права через 10 років на користь іншої фізичної особи, при тому, що земля була задовго до оформлення права власності передана у користування сім'ї відповідача та з того часу не змінювала своєї площі та конфігурації, що підтверджується висновком експерта, буде свідчити про непропорційне та незаконне втручання в права людини. Суди вказували, що на час видачі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №658689 від 04 грудня 2009 року ОСОБА_3 права позивача як власника суміжної земельної ділянки порушені не були. За життя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спору між ними та ОСОБА_3 з приводу користування земельною ділянкою не існувало. Спір виник, коли власником земельної ділянки став позивач. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2019 та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16-ц. Вказує, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав, проте апеляційним судом було здійснене посилання на інше рішення, яке ухвалене в інших правовідносинах. Заявник вказує, що обставини у цій справі були встановлені судами на підставі недопустимих доказів, адже надані витяги з рішень, якими вирішувалось питання передачі у власність чоловіку відповідача земельної ділянки мають вигляд витягів, а їх зміст є суперечливим. Зазначає, що на його думку оспорювані державні акти були видані за відсутності відповідних правових підстав. Державний акт на ім'я покійного чоловіка відповідача ОСОБА_3 було видано без виготовлення технічної документації, а державний акт на ім'я ОСОБА_2 виданий на підставі сфальсифікованої документації з землеустрою. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Жовтневого районного суду Миколаївської області. 24 червня 2020 року цивільна справа №477/1029/16 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що ОСОБА_1 отримав у спадщину відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 08 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області Красновою С. М., зареєстрованого в реєстрі за №3158, після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_2. Право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано за позивачем 09 грудня 2011 року. Сину ОСОБА_5 - ОСОБА_4 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 11 червня 2008 року, серії ЯЕ №922893, виданого на підставі рішення 18 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради від 16 січня 2008 року №13, належала земельна ділянка площею 0,1235 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_2. Вказану земельну ділянку ОСОБА_5 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Жовтневою державною нотаріальною конторою Миколаївської області 06 травня 2010 року за реєстровим номером 3-51 успадкувала після смерті сина. Після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, позивач успадкував вказану земельну ділянку площею 0,1235 га, кадастровий №4823355300:07:014:0161, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого 08 грудня 2011 року приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області Красновою С. М., зареєстрованого за №3160. Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 15 березня 2017 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 березня 2017 року №82598541. При цьому зазначена площа земельної ділянки 0,1227 га. Відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за результатами топографо-геодезичних робіт зафіксовано межі фактичного використання земельної ділянки в АДРЕСА_2, загальна площа земельної ділянки складає 0,1235 га, що відповідає площі, зазначеної у довідці (0,1235 га). Відповідно до акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 10 лютого 2017 року площа земельної ділянки складає 0,1235 га. Відповідно до кадастрового плану зовнішніх меж площа земельної ділянки складає 0,1227 га. Суміжна спірна земельна ділянка площею 0,1407 га з кадастровим номером 4823355300:07:014:0027 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №658689, виданого 04 грудня 2009 року відділом Держкомзему у Жовтневому районі Миколаївської області, належала чоловіку відповідача ОСОБА_3. На вказаному державному акті мається відмітка про те, що державний акт видано на підставі рішення 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 07 вересня 2009 року №4 та рішення 35 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 20 листопада 2009 року №5. Судами встановлено, що на звороті рішення №4 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 07 вересня 2009 року, наданого архівним сектором Вітовської РДА, яким вирішувалось питання про безкоштовну передачу земельної ділянки у власність та надання дозволу на виготовлення технічної документації про передачу земельної ділянки у власність, надано додаток до рішення №10 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 07 вересня 2009 року, в якому прізвище ОСОБА_3 відсутнє. З рішення Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 28 вересня 2009 року №10 33 сесії 5 скликання про безкоштовну передачу земельної ділянки у власність та надання дозволу на виготовлення технічної документації про передачу земельної ділянки у власність, наданого архівним сектором Вітовської РДА, та витягу зі списку громадян, встановлено, що під номером 203 зазначено прізвище ОСОБА_3, АДРЕСА_3, земельна ділянка в розмірі 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. На звороті рішення №5 35 сесії Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 20 листопада 2009 року, наданого архівним сектором Вітовської РДА, яким вирішувалось питання про безкоштовну передачу земельної ділянки у власність та надання дозволу на виготовлення технічної документації про передачу земельної ділянки у власність, надано додаток до зазначеного рішення у вигляді списку громадян про внесення змін щодо розміру земельної ділянки, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, де зазначено прізвище ОСОБА_3 - земельна ділянка в розмірі 0,1407 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташована на АДРЕСА_3. Після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, земельна ділянка була успадкована його дружиною - відповідачем ОСОБА_2, яка 21 грудня 2011 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Жовтневою державною нотаріальною конторою Миколаївської області та зареєстроване за №2-2858, на підставі чого 14 вересня 2012 року відділом Держкомзему у Жовтневому районі Миколаївської області їй було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №916509. Судом першої інстанції було встановлено, що згідно з відомостями, наданими 08 квітня 2019 року №29-14-03-2383/2-19 Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області, державний акт серії ЯИ №656689, виданий на ім'я ОСОБА_3 відповідно до вимог законодавства, діючого на дату реєстрації державного акту. Державний акт серії ЯК №916509, зареєстрований 14 серпня 2012 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі на ім'я ОСОБА_2 на успадковану земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_3 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Відповідно до інформації відділу у Вітовському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 04 березня 2019 року №217/109-19, згідно даними Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 4823355300:07:014:0027 площею 0,1407 га, зареєстрована 04 грудня 2009 року. Дата державної реєстрації речових прав на нерухоме майно 24 травня 2017 року, земельна ділянка обліковується за відповідачем ОСОБА_2. Крім цього, зазначено, що у Фонді документації із землеустрою наявна Технічна документація із землеустрою щодо складання документу (державного акта), що посвідчує право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 спадкоємцю земельної ділянки 2012 року. З технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) прав власності ОСОБА_1 місцевим судом встановлено, що в акті прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 10 лютого 2017 року відсутній підпис ОСОБА_2, яка є власницею суміжної земельної ділянки. Крім цього, в ньому не зазначений кадастровий номер земельної ділянки позивача. Відповідно до висновку експерта від 25 лютого 2019 року №18-694/695 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Одеським НДІСЕ Міністерства юстиції України площа та конфігурація земельної ділянки (кадастровий номер 4823355300:07:014:016), що розташована за адресою: АДРЕСА_2, та фактично використовується ОСОБА_1, не відповідає фізичним характеристикам земельної ділянки, яка перебувала у власності ОСОБА_4, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку (серії ЯЕ №922893), який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю.... за №010801505064 від 11 червня 2008 року, а на сьогодні успадкована позивачем. Фізичні характеристики земельної ділянки (кадастровий номер 4823355300:07:014:0027), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що була успадкована та фактично перебуває у користуванні ОСОБА_2, відповідають характеристикам земельної ділянки, відображеної на бланку Державного акту на право власності на земельну ділянку (серії ЯИ №656689), який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю.... за №010949005076 від 04 грудня 2009 року. Порушення меж земельних ділянок свідчать про самовільне та безпідставне їх заняття, що в свою чергу, є порушенням нормативно-правових актів з питань землеустрою та землекористування. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно частини першої статі 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а згідно із пунктом 4 частини 2 статті 16 цього Кодексу одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення. За змістом частини 4 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини 1 статті Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з приписами статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. За змістом права власності, визначеного у статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (пункт 1 статті 321 вказаного Кодексу). Позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб. Захист права власності врегульовано Главою 29 ЦК України. За приписами статті 391 цього Кодексу власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до пунктів "б", "ґ" статті 5 ЗК України земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. Згідно з частинами другою, третьою статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Згідно з частинами першою, другою статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Судами встановлено, що спірна земельна ділянка площею 0,1407 га з кадастровим номером 4823355300:07:014:0027 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №658689, виданого 04 грудня 2009 року відділом Держкомзему у Жовтневому районі Миколаївської області, належала чоловіку відповідача ОСОБА_3. На вказаному державному акті мається відмітка про те, що державний акт видано на підставі рішення 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 07 вересня 2009 року №4 та рішення 35 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 20 листопада 2009 року №5. Судом апеляційної інстанції, з копії рішення №4 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 07 вересня 2009 року, наданого архівним сектором Вітовської РДА, яким вирішувалось питання про безкоштовну передачу земельної ділянки у власність та надання дозволу на виготовлення технічної документації про передачу земельної ділянки у власність та додатку до рішення №10 32 сесії 5 скликання Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 07 вересня 2009 року, встановлено, що прізвище ОСОБА_3 в ньому відсутнє. З рішення Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 28 вересня 2009 року №10 33 сесії 5 скликання про безкоштовну передачу земельної ділянки у власність та надання дозволу на виготовлення технічної документації про передачу земельної ділянки у власність, наданого архівним сектором Вітовської РДА, та витягу зі списку громадян, встановлено, що під номером 203 зазначено прізвище ОСОБА_3, АДРЕСА_3, земельна ділянка в розмірі 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. З рішення Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області від 20 листопада 2009 року №5 35 сесії 5 скликання про внесення змін в додаток щодо розміру земельної ділянки наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, відповідно до якого внесено зміни в додаток №5 рішення №4 від 07 вересня 2009 року "Про безкоштовну передачу земельних ділянок у власність та надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо передачі земельної ділянки у власність" в розмір земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків та ведення особистого селянського господарства встановлено, що в додатку до зазначеного рішення у вигляді списку громадян про внесення змін щодо розміру земельної ділянки, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства), зазначено прізвище ОСОБА_3 - земельна ділянка в розмірі 0,1407 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташована на АДРЕСА_3. Статтею 1225 ЦК України встановлено, що право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. Судами також встановлено, що після смерті ОСОБА_3 спірна земельна ділянка була успадкована його дружиною ОСОБА_2. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 грудня 2011 року, зареєстрованого за №2-2858, їй було видано державний акт на право власності на земельну ділянку 09 вересня 2012 року серії ЯК №916509, кадастровий номер 4823355300:07:014:0027 Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що оспорювані державні акти були видані за відсутності відповідних правових підстав не заслуговують на увагу, адже державний акт ЯИ №658689 на земельну ділянку площею 0,1407 га з кадастровим номером 4823355300:07:014:0027 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 був виданий чоловіку відповідача ОСОБА_3 на підставі рішення Воскресенської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області. Крім того апеляційний суд правильно зазначав, що та обставина, що в державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №658689, виданому 04 грудня 2009 року ОСОБА_3, зазначені як підстава видачі інші рішення Воскресенської селищної ради, не впливає на його дійсність. Згідно вимог частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судами було встановлено, що згідно з відомостями, наданими 08 квітня 2019 року №29-14-03-2383/2-19 Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області, державний акт серії ЯИ №656689, виданий на ім'я ОСОБА_3 відповідно до вимог законодавства, діючого на дату реєстрації державного акту. Державний акт серії ЯК, №916509, зареєстрований 14 серпня 2012 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі на ім'я ОСОБА_2 на успадковану земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_3 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Відповідно до інформації відділу у Вітовському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 04 березня 2019 року №217/109-19, згідно з даними Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 4823355300:07:014:0027 площею 0,1407 га, зареєстрована 04 грудня 2009 року. Дата державної реєстрації речових прав на нерухоме майно 24 травня 2017 року, земельна ділянка обліковується за відповідачем ОСОБА_2. Крім цього, зазначено, що у Фонді документації із землеустрою наявна "Технічна документація із землеустрою щодо складання документу (державного акта), що посвідчує право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 спадкоємцю земельної ділянки 2012 року. Відповідно до висновку експерта від 25 лютого 2019 року №18-694/695 судової земельно-технічної експертизи, проведеної Одеським НДІСЕ Міністерства юстиції України фізичні характеристики земельної ділянки (кадастровий номер 4823355300:07:014:0027), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що була успадкована та фактично перебуває у користуванні ОСОБА_2, відповідають характеристикам земельної ділянки, відображеної на бланку Державного акту на право власності на земельну ділянку (серії ЯИ, №656689), який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю.... за №010949005076 від 04 грудня 2009 року. Крім того судами було встановлено, що відповідно до технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за результатами топографо-геодезичних робіт зафіксовано межі фактичного використання земельної ділянки в АДРЕСА_2 загальна площа земельної ділянки складає 0,1235 га, що відповідає площі, зазначеної у довідці (0,1235 га). Відповідно до акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 10 лютого 2017 року площа земельної ділянки складає 0,1235 га. Відповідно до кадастрового плану зовнішніх меж площа земельної ділянки складає 0,1227 га. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову та відхиляє доводи касаційної скарги про те, що фактичні обставини у цій справі були встановлені судами на підставі недопустимих доказів. Також колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій Висновків Верховного Суду викладених у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16-ц (провадження №61-346св19) з огляду на таке. У вказаній постанові викладено правовий висновок про те, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку, а також про те, що "належними відповідачами у справах про визнання недійсними актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу". Обставин, які б свідчили про відступлення судами попередніх інстанцій від правових висновків в вказаній заявником постанові Верховним Судом не встановлено. Інші доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками судів попередніх інстанцій, невірного розуміння заявником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судами попередніх інстанцій та не знайшли свого підтвердження. Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 грудня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №340/236/17 провадження №61-13820св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Голівська сільська рада Верховинського району Івано-Франківської області, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, від імені якого діє адвокат Парфан Тарас Дмитрович, на рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 19 квітня 2018 року у складі судді Бучинського А. Б. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Ясеновенко Л. В., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У травні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Голівської сільської ради Верховинського району Івано-Франківської області (далі - Голівська сільська рада), Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області), ОСОБА_5 про визнання незаконним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку. На обґрунтування позову посилалися на те, що вони є користувачами земельних ділянок у селах Чорна Річка і Голови Верховинського району Івано-Франківської області. Рішенням Голівської сільської ради від 30 грудня 2009 року ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку площею 0,5657 га для ведення особистого селянського господарства у селі Чорна Річка Верховинського району Івано-Франківської області. 30 березня 2012 року він отримав державний акт на право власності. Зазначали, що ОСОБА_5 приватизував земельну ділянку без погодження меж із суміжними землекористувачами (позивачами). Межі його земельної ділянки накладаються на межі їх земельних ділянок. Зокрема, у приватизовану ОСОБА_5 земельну ділянку ввійшли частини земельних ділянок: ОСОБА_1 - площею 0,100 га, ОСОБА_3 - 0,1500 га, ОСОБА_4 - площею 0,2657 га, а також кормосклад ОСОБА_2, що підтверджено актом обстеження земельної ділянки складеним комісією виконавчого комітету Голівської сільської ради від 08 лютого 2017 року. Також через земельну ділянку відповідача проходить дорога комунального користування, що унеможливлює доступ до земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Про зазначені обставини їм стало відомо у квітні 2016 року під час оформлення права власності на їхні земельні ділянки. Уточнивши позовні вимоги, позивачі просили поновити строк звернення до суду з позовом, визнати незаконним і скасувати державний акт на право приватної власності на землю, виданий 30 березня 2012 року на ім'я ОСОБА_5, на земельну ділянку, площею 0,5657 га, для ведення особистого селянського господарства у селі Чорна Річка. ОСОБА_5 подав до суду заяву про застосування наслідків пропуску позовної давності. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 19 квітня 2018 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано державний акт на право приватної власті, виданий 30 березня 2012 року ОСОБА_5 на підставі рішення Голівської сільської ради від 30 грудня 2009 року, на земельну ділянку, площею 0,5657 га, для ведення особистого селянського господарства в селі Чорна Річка. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що через приватизовану ОСОБА_5 земельну ділянку проходить комунальна під'їзна дорога, якою користуються ОСОБА_2 та ОСОБА_1 для під'їзду до своїх будинковолодінь та земельних ділянок, що є підставою для скасування оспорюваного державного акта на право власності на землю. Інші вимоги суд визнав необґрунтованими, зазначивши, що позивачі не довели, що межі земельної ділянки відповідача накладаються на межі земельних ділянок, які перебувають у їхньому користуванні. Суд зазначив, що позовна давність не пропущена, оскільки позивачам стало відомо про наявність державного акта лише у квітні 2016 року. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 19 квітня 2018 року в частині задоволення вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_5 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовна заява не містить посилання на порушення прав ОСОБА_2 на вільне користування проїзною дорогою до його господарства у присілку Костівський села Чорна Річка. ОСОБА_2 не надав доказів щодо наявності у нього господарства чи земельної ділянки у цьому присілку. Та обставина, що ОСОБА_2 як мешканець присілку Костівський села Чорна Річка звертався, у числі інших, із заявою про те, що частина дороги, якою користуються жителі присілку, неправомірно приватизована ОСОБА_5, не позбавляє його права з цих підстав пред'явити позовні вимоги до суду та на підтвердження цих вимог надати належні докази. Щодо вимог ОСОБА_1, то апеляційний суд зазначив, що суду надано достатньо доказів, які у своїй сукупності дають підстави для висновку, що ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку, через яку проходить під'їзна дорога до присілку Костівський села Чорна річка та господарства ОСОБА_1. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У вересні 2020 року ОСОБА_5 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, встановлюючи, що ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку, через яку проходить під'їзна дорога до присілку Костівський села Чорна річка, не врахували, що доказами, які б підтверджували факт існування сільської під'їзної дороги до присілку Костівський, можуть бути рішення Голівської сільської ради та містобудівна документація, зокрема генеральний план села Чорна Річка. Проте у матеріалах справи відсутні такі докази. Висновок експерта про те, що сільська під'їзна дорога до присілка Костівський проходить у межах земельної ділянки ОСОБА_5 є безпідставним та необґрунтованим, оскільки такий висновок містить відомості лише про фактичне розташування проїзної дороги на земельній ділянці відповідача, проте не підтверджує, що фактично наявна проїзна дорога є дорогою у правовому значенні. Апеляційний суд безпідставно не надав оцінки письмовим доказам, які знаходяться у матеріалах справи та спростовують позовні вимоги ОСОБА_1, помилково зазначив про те, що Державний земельний кадастр не містить інформації про наявність комунальних доріг. ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту, оскільки мав звернутися до суду із позовом про встановлення сервітуту. Крім того, на час розгляду справи судом апеляційної інстанції відсутній предмет спору, оскільки спірна земельна ділянка розділена на дві ділянки та відповідні зміни зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а державний акт, який є предметом спору, як правовстановлюючий документ втратив юридичну силу. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання незаконним і скасування державного акта з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі №343/2416/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі №302/470/16-ц, від 08 липня 2019 року у справі №726/1846/16, від 09 січня 2020 року у справі №812/1264/17, від 26 червня 2018 року у справі №307/104/16, від 05 березня 2018 року у справі №340/219/16; встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. У листопаді 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області просить касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити, а в позові ОСОБА_1 відмовити. У відзиві відповідач посилається на те, що апеляційний суд помилкового не врахував як доказ витяг з Публічної кадастрової карти України та з супутникової карти України в частині села Чорна Річка. Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 січня 2020 року у справі №812/1264/17, графічні матеріали (викопіювання), роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена відповідним суб'єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості та містить прив'язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту. Суди не врахували, що на час розгляду справи у суді, спірна земельна ділянка розділена на дві ділянки, а державний акт на спірну земельну ділянку втратив юридичну силу, отже, предмет спору відсутній. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5, від імені якого діє адвокат Парфан Т. Д., на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають. Суди встановили, що 14 лютого 2012 року ОСОБА_5 виданий державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯК №848800, яка розташована у селі Чорна Річка, площею 0,5657 га, для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають у присілку Костівський села Чорна Річка. Згідно з довідкою Голівської сільської ради від 02 серпня 2017 року №172 сільські під'їзні дороги сіл Голови та Чорна Річка знаходяться на позабалансовому рахунку, зокрема сільська дорога на присілок Костівський, протяжністю 3,2 км. Відповідно до акта-абриса від 08 лютого 2017 року обстеження земельних ділянок, складеного комісією Голівської сільської ради, по внутрішньому правому краю земельної ділянки ОСОБА_5 зверху вниз проходить дорога на присілок Костівський. Ухвалою Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 15 листопада 2017 року у справі призначено земельно-технічну експертизу. Відповідно до висновку судового експерта Худака М. Я. від 15 січня 2018 року № СА/030118/ЛО сільська під'їзна дорога протяжністю 3,2 км проходить у межах досліджуваної земельної ділянки, площею 0,5657 га, у селі Чорна Річка. Під'їзд до земельних ділянок, житлових будинків чи іншого нерухомого майна, що перебуває у власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2, здійснюється сільською під'їзною дорогою до присілка Костівський села Чорна Річка, протяжністю 3,2 км. У межах досліджуваної земельної ділянки, площею 0,5657 га, зокрема розташована цегляна будівля кормосклад, яка належить ОСОБА_2. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Відповідно до частин першої, другої статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (частина перша статті 123 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, чинній на час видачі державного акта) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав, визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування тощо. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно із частиною першою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. За змістом пункту "а" частини четвертої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів (вулиці, проїзди, шляхи тощо). З аналізу зазначених норми ЗК України можна дійти висновку, що передача громадянам у приватну власність земель комунальної власності (вулиці, проїзди, шляхи) є порушенням вимог чинного законодавства України. Відповідно до статті 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм. Згідно зі статтею 12 Закону України "Про основи містобудування" до компетенції сільських, селищних, міських рад належить затвердження генеральних планів відповідних населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території - детальних планів територій. Відповідно до статті 17 Закону України "Про основи містобудування" містобудівна документація - затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. Містобудівна документація є основою вирішення питань щодо передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб. Види, склад, порядок розробки та затвердження містобудівної документації визначаються законодавством. Згідно з частиною першою статті 16 Закону України "Про автомобільні дороги" вулиці і дороги міст та інших населених пунктів знаходяться у віданні органів місцевого самоврядування і є комунальною власністю. Відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України. Суди встановили, що виготовлена технічна документація та виданий у подальшому державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_5 не містять посилання на проходження через земельну ділянку, площею 0,5657 га, у с. Чорна Річка сільської під'їзної дороги до присілку Костівський. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України). Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частинами першою та другою статті 321, статтею 391 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування й розпорядження своїм майном. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій послалися на довідку Голівської сільської ради від 02 серпня 2017 року №172 та на акт-абрис від 08 лютого 2017 року, проте зазначені документи не є допустимими доказами, які підтверджують факт проходження через земельну ділянку відповідача дороги загального користування - сільської під'їзної дороги до присілку Костівський, а тому не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог. Суди встановили, що генеральний план забудови села Чорна Річка не виготовлений, а тому при видачі відповідачу державного акта на спірну земельну ділянку права позивача ОСОБА_1 не були порушені, оскільки на момент передачі ділянки в її межах будь-яким документом місцева дорога не затверджувалася та не проєктувалася, а отже, відсутні допустимі докази незаконності видачі оспорюваного державного акта. Також суди попередніх інстанцій як на доказ доведеності позову помилково послалися на висновок судового експерта Худака М. Я. від 15 січня 2018 року, оскільки зазначений висновок містить відомості лише про фактичне розташування проїзної дороги на території земельної ділянки відповідача, але не підтверджує правовий статус проїзду як дороги у правовому значенні. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі №340/219/16 (провадження №61-6213св18), на який посилається заявник у касаційній скарзі. З урахуванням наведеного Верховний суддійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 є безпідставним та задоволенню не підлягає, оскільки встановлено, що видачею ОСОБА_5 державного акта на право приватної власності на земельну ділянку вимоги закону як і права позивача не порушені. Крім того, посилання позивача на відсутність під'їзду до його земельної ділянки не є підставою для визнання недійсним оспорюваного державного акта на право приватної власності, оскільки він не позбавлений права звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю або про встановлення відповідного земельного сервітуту. Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі №302/470/16-ц (провадження №61-32685св18), від 26 червня 2018 року у справі №307/104/16 (провадження №61-6459св18), на які заявник посилається у касаційній скарзі. Отже, оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним нормам матеріального права, нормам процесуального права щодо законності й обґрунтованості судового рішення, а також завданням цивільного судочинства, ґрунтуються на недопустимих доказах, а тому підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу меж, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: Оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються лише в частині задоволених вимог ОСОБА_1, то в іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не переглядалися. Суди першої та апеляційної інстанцій внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права дійшли помилкових висновків про задоволення позову, а оскаржувані судові рішення ґрунтуються на неналежних та недопустимих доказах. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог ОСОБА_1 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_5, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 підлягає стягненню сплачений ним за подання апеляційної та касаційних скарг судовий збір у розмірі 3 520 грн (960 грн + 1 280 грн + 1 280 грн). Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Рішення Верховинського районного суду від 19 квітня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку скасувати, ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 3 520 грн - витрати зі сплати судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №329/176/19 провадження №61-21986св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство "Дом", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Дом" на рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року у складі судді Богослова А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Подліянової Г. С., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до приватного сільськогосподарського підприємства "Дом" (далі - ПСП "Дом") про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позов мотивовано тим, що 21 вересня 2018 року ОСОБА_1 успадкувала у власність, після смерті батька ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, земельну ділянку. Земельній ділянці наданий кадастровий номер 2325587900:01:024:0001, площа складає 8,5575 га, розташована на території Широкоярської сільської ради Чернігівського району Запорізької області. 26 вересня 2018 року з листа відділу у Чернігівському районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області позивачка дізналася, що 27 жовтня 2008 року був зареєстрований договір оренди вказаної земельної ділянки. Договір був укладений між її батьком та ПСП "Дом" строком до 27 жовтня 2016 року. Позивач мала намір самостійно використовувати належну їй земельну ділянку та отримати від відповідача орендну плату за весь час фактичного користування земельною ділянкою. Однак відповідач надіслав їй лист від 15 листопада 2018 року в якому зазначив, що йому стало відомо, що позивач отримала право власності на земельну ділянку, відповідач використовує на праві оренди земельну ділянку та пропонує укласти додаткову угоду до договору оренди землі. Позивач повідомила відповідачу у письмовій формі, що не бажає з ним укладати будь-яких угод щодо оренди земельної ділянки, а бажає її використовувати самостійно та просить повернути. Однак відповідач добровільно відмовився це зробити. ОСОБА_1 просила зобов? язати ПСП "Дом" повернути їй земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Широкоярської сільської ради Чернігівського району Запорізької області, площею 8,5575 га, кадастровий номер 23255587900:01:024:0001. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року позовні вимоги задоволено. Зобов'язано ПСП "Дом" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку, розташовану на території Широкоярської сільської ради Чернігівського району Запорізької області, площею 8,5575 га, кадастровий номер 2325587900:01:024:0001, яка належить останній на праві власності. Стягнуто з ПСП "Дом" на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 813,06 грн. Задовольняючи позовні вимоги про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходи з того, що пунктом 37 договору оренди земельної ділянки від 25 серпня 2008 року передбачалося, що договір припиняється у випадках передбачених законом. В силу статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди укладений між ПСП "Дом" та ОСОБА_2 був припинений 06 лютого 2013 року, в день смерті орендодавця ОСОБА_2, а тому відповідач не має на теперішній час жодних правових підстав для користування земельною ділянкою. Постановою Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу ПСП "Дом" задоволено частково. Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року змінено в частині правового обґрунтування підстав задоволення позову. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції, помилково застосував до даних правовідносин частину першу статті 7 та пункт 4 частини першої статті 31 Закону України "Про оренду землі", дійшовши до хибного висновку про припинення договору оренди землі в день смерті орендодавця ОСОБА_2, оскільки відповідно до пункту 40 договору оренди землі перехід права власності на земельну ділянку до другої особи як може, так і не може бути підставою для розірвання договору. Тобто сторони не визначили чітко цю обставину, як підставу для розірвання договору. А відповідно до пункту 37 договору, дія договору припиняється у разі закінчення строку на який його було укладено, що згідно пункту 8 договору становить 8 років. Відповідно державну реєстрацію вказаний договір пройшов 27 жовтня 2008 року. Таким чином дія договору припинилась 28 жовтня 2016 року, так як орендар не виконав всіх вказаних у Законі України "Про оренду землі" умов для поновлення договору оренди врахувавши також те, що орендодавець повідомив письмово про свою відмову в поновленні договору оренди, і додаткову угоду не підписав. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 02 грудня 2019 року представник ПСП "Дом" - Усенко Ю. Д. через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що представник відповідача не був присутнім під час розгляду справи судом першої інстанції з тих підстав, що судом безпідставно не було розглянуто його клопотання про відкладення розгляду справи у зв? язку із участю у кримінальному провадженні у Верховному Суді, чим було порушено статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доводи інших учасників справи 18 лютого 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв? язку подала до Верховного суду відзив, у якому просить у задоволенні касаційної скарги представника ПСП "Дом" - Усенка Ю. Д. відмовити, а рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Чернігівського районного суду Запорізької області. 24 березня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ПСП "Дом" на рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов таких висновків. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: У справі, яка переглядається, апеляційним судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2. За життя ОСОБА_2 належала земельна ділянка, кадастровий номер 2325587900:01:024:0001, площею 8,5575 га, розташована на території Широкоярської сільської ради Чернігівського району Запорізької області. Згідно пункту 8 договору оренди, строк його дії складав 8 років. 25 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ПСП "ДОМ" було укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, який зареєстрований 27 жовтня 2008 року. Таким чином строк дії договору оренди закінчився 27 жовтня 2016 року. До закінчення строку дії договору, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2 помер. 21 вересня 2018 року позивач, як дочка спадкодавця ОСОБА_2, отримала свідоцтво про право на спадщину за законом серії ННК №601189 і в той же день за нею було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку. 18 січня 2019 року ОСОБА_1 направила ПСП "Дом" листа, в якому зазначила, що не бажає продовжувати орендні відносини з відповідачем та просила повернути земельну ділянку. Відповідач листом від 01 лютого 2019 року відповів, що договір оренди земельної ділянки від 25 серпня 2008 року є поновленим з позивачем, оскільки остання з часу отримання земельної ділянки у власність - 21 вересня 2018 року, не виявила бажання припинити договір, та наполягав на укладенні додаткової угоди до договору оренди землі від 28 серпня 2008 року. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55). Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. За правилами частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відступаючи від висновків, зроблених Верховним Судом у складі Судової палати з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладених в постанові від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 вересня 2020 року у справі №313/350/16-ц (провадження №14-97цс20) та від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 (провадження №14-99цс20) зробила такі висновки, від яких не відступила у постанові від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (провадження №12-4гс21). Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (статті 1, 2 Закону України "Про оренду землі"). Частиною третьою статті 792 ЦК України встановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Земельний кодекс України визначає основні засади регулювання земельних відносин, зокрема, порядок передачі земельних ділянок в оренду (стаття 124). Проте саме Законом України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, врегульовано відносини, що виникають між власником земельної ділянки та іншими особами в зв'язку із передачею її у користування та володіння, в тому числі конкретизовано та деталізовано особливості та порядок укладення договору оренди землі, його істотні умови, основні права та обов'язки його сторін, порядок зміни, припинення та поновлення такого договору. Стаття 33 Закону України "Про оренду землі" має назву "Поновлення договору оренди землі" та передбачає, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) (частина перша цієї статті). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (частина друга статті 33 зазначеного Закону). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (частина третя статті 33 цього Закону). При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина четверта статті 33 вказаного Закону). Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина п'ята статті 33 Закону України "Про оренду землі"). Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності). Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку (частина восьма статті 33 цього Закону). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина дев'ята статті 33 вказаного Закону). У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди (частина десята статті 33 зазначеного Закону). Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що статтею ЗЗ Закону України "Про оренду землі" було визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. При цьому законодавець ототожнив поняття "переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк" та "поновлення договору оренди землі", використовуючи конструкцію "поновлення договору оренди землі" як для підстави такого поновлення, передбаченої частинами першою-п'ятою, так і для підстави, передбаченої частиною шостою цієї статті, що свідчить про їх логічну послідовність. Так, дійсний орендар, який добросовісно виконував свої обов'язки за договором оренди землі, має переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин. Маючи такий намір, він (орендар) зобов'язаний до закінчення строку оренди землі (у строки, визначені частиною другою статті 33 вказаного Закону) повідомити про це орендаря та надіслати проект додаткової угоди. Мета такого повідомлення - запобігання укладення орендодавцем договору оренди з іншою особою у зв'язку з відсутністю в нього інформації про наявність наміру в дійсного орендаря продовжувати орендні правовідносини. При цьому таке завчасне повідомлення з надсиланням проекту додаткової угоди є передумовою для зміни сторонами умов договору оренди під час його поновлення (укладення на новий строк). Орендодавець, розглянувши у місячний термін таке повідомлення і проект додаткової угоди, за необхідності узгодивши з орендарем істотні умови, зобов'язаний або укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, або повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень щодо поновлення договору оренди землі шляхом надсилання листа-повідомлення про прийняте рішення (частини перша - п'ята статті 33 Закону України "Про оренду землі"). У разі, якщо орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві такого листа-повідомлення про наявність заперечень щодо поновлення договору, про яке йшлося вище, а орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після його закінчення, то такий договір вважатиметься поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, без можливості внесення змін до умов договору оренди (частина шоста статті 33 Закону України "Про оренду землі"). При цьому додаткова угода про поновлення договору оренди землі має бути укладена в обов'язковому порядку, а за наявності відмови чи ухилення орендодавця від її укладення після дотримання усіх перелічених вище умов - орендар може оскаржити такі дії орендодавця в судовому порядку. Тобто виникненню в орендодавця обов'язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі "). І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Аналогічний за змістом висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження №14-330цс18), згідно з яким для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Суди установивши, що орендар не надав доказів про виконання ним всіх вказаних в законі умов для поновлення договору оренди враховуючи також те, що орендодавець повідомив письмово про свою відмову в поновленні договору оренди, і додаткову угоду не підписав, суди зробили правильний та обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог. Аргументи заявника про те, що апеляційним судом безпідставно не було розглянуто клопотання представника ПСП "Дом" про відкладення розгляду справи у зв? язку із участю у кримінальному провадженні у Верховному Суді є безпідставними, оскільки з протоколу судового засідання вбачається, що під час розгляду справи 05 листопада 2019 рок присутніми був, зокрема, представник відповідача - адвокат Усенко Ю. Д. Інші аргументи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18).При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року, у не зміненій його частині, та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року- без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Дом" залишити без задоволення. Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 01 липня 2019 року, у не зміненій його частині, та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №750/2254/19 провадження №61-6102св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: акціонерне товариство "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк", державний реєстратор Чернігівської районної державної адміністрації Пінчук Іван Юрійович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк", яка підписана представником Воронцовою Мариною Володимирівною, на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року у складі судді: Карапута Л. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в складі колегії суддів:Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Скрипки А. А., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до державного реєстратора Чернігівської РДА Пінчука І. Ю., акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - "Укрсоцбанк", банк) про визнання неправомірними дій державного реєстратора, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на майно та визнання права власності. Позов мотивований тим, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та АКБСР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", укладено іпотечний договір, згідно з яким вона стала майновим поручителем її колишнього чоловіка - ОСОБА_2, та нею була передана в іпотеку однокімнатна квартира АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 лютого 2019 року позивачці стало відомо, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк" на підставі рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. від 08 лютого 2019 року за №45423963. Позивач вказувала, що банк порушив положення Закону України "Про іпотеку", не врахувавши, що наразі діє мораторій на стягнення майна громадян України відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Такими діями порушено права неповнолітньої дитини, яка зареєстрована та проживає разом з матір'ю у спірній квартирі, оскільки не отримано дозвіл на вчинення правочину від органу опіки та піклування. При цьому державний реєстратор провів реєстрацію не за місцезнаходженням нерухомого майна, чим порушив вимоги законодавства про порядок реєстрації прав на нерухоме майно. ОСОБА_1 просила: визнати неправомірними дії державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та внесення запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата час державної реєстрації - 05 лютого 2019 року 09:52:38 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; скасувати рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запис про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата час державної реєстрації - 05 лютого 2019 року 09:52:38 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора Чернігівської РДА Чернігівської обл. Пінчука І. Ю. про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запис про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації - 05 лютого 2019 року 09:52:38 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони іпотечного договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 4.2 та 4.5.3 договору іпотеки. Разом із тим, відповідно до пункту 4.5.3 звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання можливе у порядку, встановленому статтею 37 Закону, тобто шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Під час прийняття оскарженого рішення щодо реєстрації права власності на спірну квартиру договору про її добровільну передачу у власність між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 укладено не було, а ОСОБА_1, як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю. За таких обставин, ураховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору державному реєстратору та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну квартиру, власником якої залишався позивач, не можна вважати законними. Тому прийняття державним реєстратором рішення про передачу спірної квартири у власність ПАТ "Укрсоцбанк" та державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі іпотечного договору, є протиправним, що є підставою для задоволення позовних вимог шляхом скасування рішення державного реєстратора. Суд першої інстанції вказав, що слід відмовити у задоволенні вимог позивача про визнання права власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, оскільки на підставі статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", запис про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру поновлюється автоматично. Вимога про визнання неправомірними дій державного реєстратора щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08.02.2019 08:50:32 та внесення запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490 заявлена позивачем не у спосіб порушеного цивільного права та не відновлює порушеного її права, а тому в задоволенні даної вимоги слід відмовити. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Протокольною ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 20 січня 2021 року замінено АТ "Укрсоцбанк" на його правонаступника - АТ "Альфа-Банк". Постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року апеляційну скаргу АТ "Укрсоцбанк" залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно пункту 4.5.3 укладеного між сторонами іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання можливе у порядку, встановленому статтею 37 Закону, тобто шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Сторони договору дійсно досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пунктів 4.2 та 4.5.3 договору іпотеки. Однак, як встановлено судом, ні ОСОБА_1, ні боржник за кредитним договором - ОСОБА_2 не отримали повідомлення кредитора про сплату боргу за договором від 27 серпня 2018 року. Встановивши, що під час прийняття рішення державним реєстратором щодо реєстрації права власності на спірну квартиру договору про її добровільну передачу у власність між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 укладено не було, що статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що саме договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, що позивачка не була належним чином повідомлена про наявність заборгованості, не отримала вимогу банку та, як іпотекодавець, не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію та запису про проведену державну реєстрацію права власності. Доводи апеляційної скарги, що підписанням іпотечного договору ОСОБА_1 засвідчила, що вона надає іпотекодержателю згоду на прийняття ним одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки до банку, ґрунтуються на невірному розумінні відповідачем норм права та самої суті іпотечного договору, укладеного між сторонами. Аргументи учасників справи У квітні 2021 року АТ "Альфа-Банк", яка підписана представником Воронцовою М. В. подало касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, в якій просило: скасувати оскаржені судові рішення про скасування рішення державного реєстратора; постановити нове рішення про відмову в позові в повному обсязі; вирішити питання про розподіл судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди зробили неправильний висновок, що відповідачем не надано належних та достовірних доказів, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 отримали повідомлення-вимогу. Навіть повернення від боржника належно направленої вимоги за закінченням встановленого строку зберігання свідчить про вжиття іпотекодержателем всіх заходів для відповідного повідомлення боржника про наявність заборгованості, а тому судами не застосовані висновки Верховного Суду у справі №755/5691/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №522/2732/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №755/2030/19, від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17. Банком направлено на адресу позивача вимогу, однак остання ухилялась від її отримання, внаслідок чого вимога повернулась відправнику, що є належним доказом повідомлення позивача. Суди помилково вважали, що під час прийняття рішення державним реєстратором щодо реєстрації права власності на спірну квартиру договору про її добровільну передачу у власність між банком та ОСОБА_1 укладено не було, остання не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю та застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду в справі №201/344/18, від 27 березня 2019 року у справі №522/24450/14, Зазначає, що в матеріалах справи немає жодного доказу про проживання позивачки в квартирі, що була предметом іпотеки на час здійснення спірної реєстрації права власності. Матеріали справи взагалі не містять доказів про те, що у позивача або членів її сім'ї немає іншого житла, в тому числі належного їй на праві спільної сумісної власності (довідок з ОБТІ, органу місцевого самоврядування, даних з державних реєстрів по членах родини, тощо). Більше того, ОСОБА_1 за весь час розгляду даної цивільної справи не надала складений за участі органу місцевого самоврядування або ж з житлово-експлуатаційної організації акту обтяження житлових умов з якого б вбачалось що вона справді використовує іпотечне майно як місце свого постійного проживання (що не є співзначним з поняттям реєстрації місця проживання). Адже, як зазначалось вище, іпотекодержатель реєструючи за собою право власності на предмет іпотеки, керувався положеннями законодавства в тій частині, в якій сторони не погодили свої правовідносини договором, а згідно пункту 4.5 Іпотечного договору. Таким чином суди не встановили обставин які є необхідними для застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", зокрема наявності згоди іпотекодержателя на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку настання відповідних відкладальних обставин. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Із змісту вказаної норми вбачається, що суд не вправі постановити рішення про скасування рішення державного реєстратора, без одночасного зазначення про припинення речового права (права власності) за попереднім власником, та поновлення речового права (права власності) за позивачем. Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до банку, державного реєстратора та судових витрат. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви АТ "Альфа-Банк" про зупинення дії рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 04 червня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 29 серпня 2018 року у справі №755/5691/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №522/2732/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №755/2030/19, від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17, від 15 січня 2020 року у справі №201/344/18, від 27 березня 2019 року у справі №522/24450/14, від 31 жовтня 2018 року у справі №369/382/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Фактичні обставини Суди встановили, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір, за умовами якого позивачка виступила майновим поручителем ОСОБА_2, та нею була передана в іпотеку однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 28,8 кв. м. і яка належить позивачці на праві власності. У пункту 4.5. іпотечного договору від 25 квітня 2008 року передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (підпункт 4.5.5). Рішенням Деснянського районного суду від 20 січня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано 05 вересня 2014 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище на ОСОБА_6.23 серпня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали письмові заяви до Голови правління ПАТ "Укрсоцбанк" на добровільну реалізацію нерухомого майна, переданого в іпотеку, а саме квартири АДРЕСА_1. Вказане майно останні згідно поданих заяв передають банку на продаж з метою погашення заборгованості за кредитним договором №985/08-040 від 25 квітня 2008 року. Також ОСОБА_1 повідомила банк, що має малолітню дитину - сина, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, що підтверджується відповідною довідкою. Суди встановили, що матеріали справи містять копію повідомлення АТ "Укрсоцбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням від 10 вересня 2018 року, направленого на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та надано копії вкладень у цінний лист та реєстр відправлень даних повідомлень. Також матеріали справи містять копію заяви АТ "Укрсоцбанк" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_1, відомості з бази даних про реєстрацію заяв та запитів Державного реєстру речових прав, копію рішення державного реєстратора Пінчука І. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08 лютого 2019 року; докази направлення на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення з яких вбачається, що боржники не отримали дане повідомлення. Відповідно до інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 25 лютого 2019 року право власності на квартиру позивачки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк". Підставою для внесення відповідного запису до реєстру стало рішення Державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука І. Ю. від 08 лютого 2019 року за №45423963. Згідно довідки Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 26 лютого 2019 року №2093 позивачка та її син зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до банку Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі №522/24450/14 (провадження №61-38762св18) вказано, що: "згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі №750/10129/18 (провадження №61-4971св20) вказано, що: "пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (підпункт 4.5.5). Згідно з частиною першою статті 37 Закону України "Про іпотеку" в редакції Закону України №800-VI іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Нова редакція статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ "Перехідні положення" Закону №800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх. Аналіз наведених норм, як і Закону №800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що із прийняттям названого закону законодавець обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом. Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Таким чином, Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд, на відміну від місцевого суду, безпідставно не врахував правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №199/1276/17 (провадження №14-486цс18), згідно з яким відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, свідчить, що дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за іпотекодержателем права власності на спірну квартиру, власником якої залишалася позивач, є незаконними, не заслуговують на увагу, так як в цій постанові та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини. Зокрема, у справі №199/1276/17 суди встановили, що в договорі іпотеки відсутнє застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, тоді як у справі, яка переглядається, в іпотечному договорі міститься відповідне застереження, яке дозволяє іпотекодержателю зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19) зазначено, що: "згідно із частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки. В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України "Про іпотеку" (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №643/6211/18 (провадження №61-1134св20) вказано, що: "договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку "). Отже, Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про те, що спірна квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнуто на підставі дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", у тому числі і шляхом реєстрації права власності за ПАТ "Укрсоцбанк", враховуючи, що кредит є споживчим і наданий в іноземній валюті. Отже, у державного реєстратора відділу реєстраційних послуг Зміївської міської ради Харківської області Калініної Л. М. були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2021 року в справі №466/3651/18 (провадження №61-16122св20) зазначено, що: "підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті'право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про протиправність дій АТ КБ "Приват Банк" та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційного запису від 29 вересня 2016 року №16656352 про реєстрацію за АТ КБ "Приват Банк" права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, з огляду на іноземну валюту кредиту, використання позивачем предмета іпотеки як місця постійного проживання та площу квартири (30,6 кв. м), яка не перевищує 140 кв. м, тобто розповсюдження на спірні правовідносини дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" щодо заборони примусового стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки. Отже, у державного реєстратора були відсутні підстави для проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ КБ "Приват Банк". Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша, друга статті 89 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України). У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України). У справі, що переглядається: суди не врахували, що в іпотечному договорі (пункт 4.5) міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема шляхом можливості набуття ним права власності на предмет іпотеки, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя; суди не звернули увагу, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. У пункті 6.2. іпотечного договору від 25 квітня 2008 року сторони домовилися про те, що усі повідомлення за цим договором будуть вважатись зробленими належним чином у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом, або зроблені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатись дата їх особистого вручення, або дата поштового штемпеля відділення одержувача. Проте в оскаржених судових рішеннях оцінка зазначеної умови іпотечного договору в контексті належності/неналежності повідомлення іпотекодавця здійснена не була; суди вказали, що позивачка посилалась на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та на те, що спірна квартира є її єдиним місцем проживання з неповнолітньою дитиною. Проте мотивованої оцінки, зазначеного аргументу та наявних в матеріалах справи доказів, зокрема, письмових заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Голови правління ПАТ "Укрсоцбанк" на добровільну реалізацію нерухомого майна, переданого в іпотеку, а саме квартири АДРЕСА_1, не навели. За таких обставин, суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до банку, а тому судові рішення в цій частині належить скасувати та направити справу в частині позовних вимог ОСОБА_1 до банку на новий розгляд до суду першої інстанції. Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року по справі №752/3612/19 (провадження №61-1129св20) вказано, що: "позивач заявив вимогу про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1.[...] Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права. Отже, позовна вимога про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є АТ "Альфа-Банк" як правонаступник АТ "Укрсоцбанк", за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку. Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб'єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням банку про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача є помилковими". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОСОБА_1 та банком. Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому судові рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині не відповідають висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі №522/24450/14 (провадження №61-38762св18), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19)та з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі №750/10129/18 (провадження №61-4971св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року по справі №752/3612/19 (провадження №61-1129св20), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №643/6211/18 (провадження №61-1134св20), у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 липня 2021 року в справі №466/3651/18 (провадження №61-16122св20), колегія суддів вважає, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним: касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора слід скасувати та в задоволенні цих позовних вимог відмовити; судові рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до банку, про стягнення судових витрат скасувати та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк", яка підписана представником Воронцовою Мариною Володимирівною задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Пінчука Івана Юрійовича про скасування рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука Івана Юрійовича про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації 05 лютого 2019 року 09:52:38 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк", про скасування рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука Івана Юрійовича про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації 05 лютого 2019 року 09:52:38 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та судових витрат скасувати. Передати справу №750/2254/19 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк", про скасування рішення державного реєстратора Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівської області Пінчука Івана Юрійовича про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45423963 від 08 лютого 2019 року 08:50:32 та запису про проведену державну реєстрацію права власності №30197490, дата, час державної реєстрації 05 лютого 2019 року 09:52:38 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та судових витрат на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 17 квітня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №947/25644/19 провадження №61-3034св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс", треті особи: Обслуговуючий кооператив "Набережний квартал-Жаботинського", державний реєстратор Комунального підприємства "Агенція державної реєстрації" Махортов Ігор Олександрович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс" на ухвалу Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Комлевої О. С. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс" (далі - ТОВ "Олімпекс Транс "), треті особи: Обслуговуючий кооператив "Набережний квартал-Жаботинського" (далі - ОК "Набережний квартал-Жаботинського "), державний реєстратор Комунального підприємства "Агенція державної реєстрації" (далі - КП "Агенція державної реєстрації") Махортов І. О., в якому просив визнати за ним майнові права на об'єкт нерухомого майна - квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 42,18 кв. м, номер 105, в об'єкті незавершеного будівництва 2-секційного багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом, вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та даховою котельною (перша та друга черги будівництва), ОНМ №1813415251101, та визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46525278, від 17 квітня 2019 року, прийняте державним реєстратором КП "Агенція державної реєстрації" Махортовим І. О. Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 жовтня 2014 року між ТОВ "Олімпекс Транс" та ОК "Набережний квартал-Жаботинського" укладений договір співпраці, предметом якого є спільна діяльність сторін, направлена на будівництво 2-х секційного 22-х поверхового житлового будинку з вбудовано-прибудованими офісними приміщеннями і підземним паркінгом, що будуть побудовані на земельній ділянці загальною площею 4 775 кв. м, розташованій за адресою: АДРЕСА_2. На підставі вказаного договору ОК "Набережний квартал - Жаботинського" з метою фінансування будівництва житлового будинку укладено ряд договорів із пайовиками, зокрема з позивачем. Між ним та ОК "Набережний квартал-Жаботинського" укладено договір про сплату внесків №15.01.1.132 від 14 липня 2015 року, відповідно до якого він повністю сплатив вартість об'єкту нерухомості на рахунок ОК "Набережний квартал-Жаботинського" у загальній сумі 590 520 грн, внаслідок чого набув майнових прав на об'єкт нерухомості. Пізніше рішенням господарського суду Одеської області від 01 серпня 2017 року у справі №916/3315/16 розірвано укладений між ТОВ "Транс" та ОК "Набережний квартал-Жаботинського" договір співпраці від 17 жовтня 2014 року і ТОВ "Олімпекс Транс" не визнає майнові права позивача. Йому стало відомо про те, що право власності на об'єкт нерухомості, що побудований за рахунок його паю, зареєстровано за ТОВ "Олімпекс Транс" на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46525278, від 17 квітня 2019 року, прийнятого державним реєстратором КП "Агенція державної реєстрації" Махортовим І. О. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 до ТОВ "Олімпекс Транс", треті особи: ОК "Набережний квартал-Жаботинського", державний реєстратор КП "Агенція державної реєстрації" Махортов І. О., про визнання майнових прав та скасування рішення задоволено. Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об'єкт нерухомого майна - квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 42,18 кв. м, номер 105, в об'єкті незавершеного будівництва 2-секційного багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом, вбудовано-прибудованими приміщеннями громадського призначення та даховою котельною (перша та друга черги будівництва), ОНМ №1813415251101. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46565948, від 19 квітня 2019 року, прийняте державним реєстратором КП "Агенція державної реєстрації" стосовно проведення державної реєстрації іншого речового права, майнові права на квартиру в об'єкті незавершеного будівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_3. Стягнено з ТОВ "Олімпекс Транс" на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 555,60 грн. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач повністю сплатив вартість пайового внеску; введення об'єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, оскільки ОК "Набережний квартал-Жаботинського" вибуло із зобов'язання про співпрацю та припинило діяльність (ініційована справа про банкрутство), що унеможливлює виконання ним своїх зобов'язань за договором, тому єдиним належним і ефективним способом захисту позивача є визнання за ним права на майнові права на об'єкт нерухомості, що побудований за його кошти, у відповідності до договору №15.01.1.132 від 14 липня 2015 року про сплату внесків у ОК "Набережний Квартал-Жаботинського". Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції Ухвалою Одеського апеляційного суду від 04 грудня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Олімпекс Транс" на рішення суду першої інстанції залишено без руху у зв'язку з пропуском строку на апеляційне оскарження. Надано строк для усунення недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня отримання копії ухвали. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Олімпекс Транс" на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2020 року. Апеляційний суд виходив з того, що на виконання вимог ухвали суду від 04 грудня 2020 року ТОВ "Олімпекс Транс" подало заяву про усунення недоліків апеляційної скарги та поновлення процесуальних строків для подання апеляційної скарги, в якій посилалося на те, що строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 08 жовтня 2020 року пропущений з поважних причин, оскільки копію оскарженого рішення суду скаржник отримав лише 20 жовтня 2020 року. З метою формування належної правової позиції у скаржника була необхідність в ознайомленні з матеріалами справи, тому 21 жовтня 2020 року ТОВ "Олімпекс Транс" подало до Київського районного суду м. Одеси заяву про ознайомлення з матеріалами справи та 17 листопада 2020 року представник ТОВ "Олімпекс Транс" ознайомився з матеріалами справи. За результатами чого відповідачем підготовлено та 25 листопада 2020 року подано до суду апеляційну скаргу. Зазначені підстави не є поважними для поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження, оскільки строк на апеляційне оскарження відраховується з моменту отримання скаржником копії оскарженого рішення суду, а не з моменту ознайомлення з матеріалами справи. З огляду на те, що копію оскаржуваного рішення суду ТОВ "Олімпекс Транс" отримано 20 жовтня 2020 року, а апеляційну скаргу подано 25 листопада 2020 року, тому ТОВ "Олімпекс Транс" пропустило строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 08 жовтня 2020 року, встановлений статтею 354 ЦПК України. Заявником в поданому клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження не наведено інших поважних підстав для поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження. Аргументи учасників справи У лютому 2021 року ТОВ "Олімпекс Транс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу до апеляційного суду для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржену ухвалу суду постановлено з порушенням частини третьої статті 354, статті 358 ЦПК України, всупереч положенням статті 129 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і без належної об'єктивної оцінки судом апеляційної інстанції обставин, що стали підставою для незначного (шість днів, два дні з яких - вихідні) пропуску процесуального строку. При вирішенні питання наявності поважних причин пропуску процесуального строку, а саме значних труднощів для своєчасного подання апеляційної скарги, відповідач просив врахувати у заяві від 29 грудня 2020 року такі обставини. Відповідач є підприємством, яке взяло на себе зобов'язання добудувати об'єкт незавершеного будівництва, що має статус резонансної недобудови у м. Одесі внаслідок злочинних дій посадових осіб ОК "НК-Жаботинського", який безпосередньо здійснював будівництво об'єкту. У зв'язку з виниклою ситуацією, в суспільстві існує значний рівень недовіри до ТОВ "Олімпекс Транс" як забудовника, що провокує за собою численні судові спори для підприємства та значні фінансові заборгованості контрагентів та інвесторів перед підприємством. Тому відповідач фінансово не може собі дозволити укладати договори про надання правничої допомоги з адвокатами у десятках судових справ з огляду на значну вартість таких послуг, а захист своїх інтересів і прав здійснює в порядку само представництва. У складі ТОВ "Олімпекс Транс" перебуває лише дві особи, що уповноважені на юридичний супровід діяльності підприємства - директор та юрисконсульт. У період з 26 жовтня 2020 року по 08 листопада 2020 року (включно) директор підприємства перебував у відпустці за власний рахунок; 20 жовтня 2020 року та 22 жовтня 2020 року підприємство одночасно отримало копії судових рішень Київського районного суду м. Одеси по чотирнадцяти справах, процесуальні строки для подання апеляційної скарги для яких розпочались практично одночасно і спливали, відповідно, 20 листопада 2020 року та 22 листопада 2020 року. Крім того, підприємство також отримало у цей час копії інших судових рішень Київського районного суду м. Одеси ще по шести справах, протягом жовтня-листопада 2020 року відповідач ознайомлювався в суді зі всіма вказаними матеріалами судових справ, кожна з яких має не менше чотирьох томів, та в порядку черговості подавав апеляційні скарги. Проте зазначені обставини не враховані апеляційним судом, їм не надано жодної оцінки, хоча зазначені обставини викликали значні труднощі в можливості реалізації гарантованих конвенційних прав на оскарження судових рішень підприємством та дотримання процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення. Апеляційним судом без належного мотивування були відхилені доводи товариства щодо неможливості належним чином реалізувати право на справедливий суд з огляду на тривале ненадання судом першої інстанції можливості ознайомитися з матеріалами справи. У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі №376/229/15-ц зазначено, що при вирішенні питання поважності причин пропуску процесуального строку на апеляційне оскарження суд мав би врахувати обставини неможливості вчасного ознайомлення з матеріалами судової справи, оскільки такі обставини мають суттєве значення для вирішення такого питання. У справі, що переглядається, представник відповідача ознайомився з матеріалами судової справи лише 17 листопада 2020 року (як із шістьма іншими справами цієї ж судді Київського районного суду м. Одеси в цей же день), а подав апеляційну скаргу 25 листопада 2020 року, зміст якої був викладений на 30-ти сторінках із детальним зазначенням сторінок матеріалів справи, на які посилався скаржник у власній скарзі. Зазначене свідчить, що відповідач намагався сумлінно та добросовісно вжити всіх об'єктивно необхідних від нього дій для належного захисту своїх прав та інтересів і дотримання процесуальних вимог діючого законодавства. Крім того, пропуск процесуального строку на подання апеляційної скарги є незначним - шість днів, два з яких були вихідними днями (21, 22 листопада 2020 року). У контексті забезпечення реалізації права на оскарження судового рішення та вирішення питання поновлення строків на таке оскарження у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сформувалась стала судова практика, відповідно до якої поновлення строків на оскарження може бути виправданим, якщо незначний пропуск строку є поважним та об'єктивно незалежним від волі скаржника (постанова Верховного Суду від 09 листопада 2020 року у справі №420/1813/19). У постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №372/4155/18 зазначено, що Верховний Суд також виходить з того, що заявник не допустив необ'єктивного зволікання з поданням апеляційної скарги, а можливе, на думку апеляційного суду, пропущення строку на апеляційне оскарження є незначним, тому перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata. Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. В указаній ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Суд встановив, що відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення ТОВ "Олімпекс Транс" отримало копію оскарженого судового рішення 20 жовтня 2020 року (т. 3, а. с. 169). З матеріалами справи представник скаржника ознайомився 17 листопада 2020 року (т. 3, а. с. 171). Апеляційну скаргу подано скаржником до суду 25 листопада 2020 року (т. 3, а. с. 174). Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплене забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (частини перша, пункт 2 частини другої статті 354 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. ЄСПЛзауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, №26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року). Правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи ("llhan v. Turkey", №22277/93, § 59, ЄСПЛ, від 27 червня 2000 року). ЄСПЛ вказав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 14 червня 2017 року у справі №376/229/15-ц зроблено висновок, що "норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи. [...] У справі, яка переглядається, порушуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, заявниця посилалась на те, що неодноразово зверталась до суду із заявами про надання справи для ознайомлення, про що свідчать відповідні заяви з штампами Сквирського районного суду Київської області про їх одержання від 5 січня, 16 і 23 лютого, 9 березня 2016 року, проте відповіді не отримала, справа не була надана їй для ознайомлення, тому з вини суду вона не мала можливості оформити апеляційну скаргу у визначені процесуальним законом строки. Таким чином, зважаючи на зазначені обставини, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7, повинен був перевірити її доводи про поважність причин пропуску процесуального строку, оскільки вони мають суттєве значення для вирішення питання про поновлення цього строку". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі №521/2-3752/11 (провадження №61-35754св18) зазначено, що "при відхиленні клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на незначний пропуск заявником строку на апеляційне оскарження, подання апеляційної скарги через шість днів після отримання перекладу тексту судового рішення на російську мову (пункт 1.3 договору про надання перекладацьких послуг), що свідчить про дійсний її намір оскаржити судове рішення, відсутність інших дій, що свідчать про зловживання процесуальними правами. Таким чином, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, тому суд вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відхилення клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції та відмову у відкритті апеляційного провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №61-11168св21) вказано, що "у статтях 127, 358 ЦПК України не визначено конкретного переліку причин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Однак суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою, яка подає апеляційну скаргу, обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов'язані з перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами. Отже, вирішення питання про поновлення процесуального строку належить до дискреційних повноважень суду, і у кожній конкретній справі суд має ґрунтовно перевіряти, чи є обставини, на які посилається заявник, такими, що свідчать про наявність поважних причин для поновлення строку". Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року у справі №372/4155/18 (провадження №61-7685св20) та вказано, що заявник не допустив необ'єктивного зволікання з поданням апеляційної скарги, а можливе, на думку апеляційного суду, пропущення строку на апеляційне оскарження є незначним, тому перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata. Аналіз матеріалів справи свідчить, що в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги та поновлення процесуальних строків для подання апеляційної скарги від 28 грудня 2020 року ТОВ "Олімпекс Транс" просило врахувати, окрім іншого, що ТОВ "Олімпекс Транс" одночасно отримало копії судових рішень Київського районного суду м. Одеси по чотирнадцяти справах, процесуальні строки для подання апеляційної скарги для яких розпочались практично одночасно; незначний пропуск процесуального строку - шість днів (два з яких - вихідні) ; працівники канцелярії Київського районного суду м. Одеси не могли більше тижня надати матеріали справи для ознайомлення юрисконсульту ТОВ "Олімпекс Транс" (т. 3, а. с. 199, 200). Апеляційний суд встановив, що строк на апеляційне оскарження закінчувався 19 листопада 2020 року, апеляційну скаргу подано скаржником до суду 25 листопада 2020 року. Отже, зазначений строк пропущено на шість днів. За таких обставин апеляційний суд не надав оцінку всім наведеним скаржником обставинам в обґрунтування поважності причин пропуску строку, не встановив необ'єктивного зволікання ТОВ "Олімпекс Транс" з поданням апеляційної скарги та не врахував, що пропущення строку на апеляційне оскарження є незначним, а тому зробив передчасний висновок про відмову у відкритті апеляційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене судове рішення скасувати з передачею справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Олімпекс Транс" задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року скасувати. Справу №947/25644/19 передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Одеського апеляційного суду від 12 лютого 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2021 року м. Київ справа №148/2112/19 провадження №61-18061св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Меркурій", відповідачі: ОСОБА_1, Тиврівська районна державна адміністрація, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Чернілевською Русланою Віталіївною, на заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року в складі судді Саламахи О. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року в складі колегії суддів Шемети Т. М., Ковальчука О. В., Панасюка О. С., ВСТАНОВИВ: Історія справи 31 жовтня 2020 року ТОВ "Меркурій" звернулося з позовом до ОСОБА_1, Тиврівської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позов мотивовано тим, що судовими рішеннями в інших справах установлено обставину належності ТОВ "Меркурій" будинку по АДРЕСА_1, а також систематичне порушення ОСОБА_1 прав та інтересів позивача щодо володіння та користування будинком. Разом із тим державним реєстратором Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області Мигдалюком О. Г. 11 червня 2019 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47294031) про реєстрацію права власності на житловий будинок із вбудованим кафе А, прибудовою а, а1, підвалом А/п по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1. При цьому підставою виникнення права власності ОСОБА_1. Реєстратор, зокрема, зазначив: договір купівлі-продажу від 03 серпня 1995 року, який визнано недійсним рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 лютого 1997 року, та рішення Тульчинської міської ради від 27 серпня 1995 року, яке відмінено рішенням виконавчого комітету Тульчинської міської ради від 15 серпня 2012 року. Тобто, реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ОСОБА_1 здійснена на підставі документів, які втратили свою чинність. З огляду на викладене ТОВ "Меркурій" просило суд ухвалити рішення, яким визнати незаконним і скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47294031) від 11 червня 2019 року, номер запису 31944272, згідно якого за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, з подальшим внесенням запису про скасування державної реєстрації прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року позов задоволено: визнано незаконним і скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47294031) від 11 червня 2019 року, номер запису 31944272, згідно якого за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, з подальшим внесенням запису про скасування державної реєстрації прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обставина належності ТОВ "Меркурій" будинку по АДРЕСА_1 встановлена судовими рішеннями в інших справах, а тому в силу положень статті 82 ЦПК України не підлягає доказуванню. Установивши, що державна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за відповідачем проведена на підставі документів, які втратили чинність, суд зробив висновок про її незаконність та наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора. Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 15 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, відмовлено ОСОБА_1 у поновленні строку на звернення до суду з заявою про перегляд заочного рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року, у зв'язку з чим заяву представника ОСОБА_1 про перегляд указаного заочного рішення залишено без розгляду. Постановою Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що державна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за відповідачем проведена на підставі документів, які втратили чинність. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про те, що ТОВ "Меркурій" не є власником спірної будівлі, пославшись на те, що ця обставина встановлена судовими рішеннями в інших справах та не потребує доказуванню. Аргументи учасників справи 02 квітня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційна скарга мотивована тим, що пред'явлений ТОВ "Меркурій" позов за своєю суттю є негаторним, правом на подання якого наділений виключно власник майна. Вказує, що суди не звернули увагу на те, що ТОВ "Меркурій" не надав доказів того, що спірна будівля належить йому на праві власності. Зазначає, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту його державної реєстрації, однак жодного дня ТОВ "Меркурій" не було власником будинку по АДРЕСА_1. Посилається також на те, що суди застосували положення ЦК України до правовідносин, які виникли під час дії ЦК УРСР. У липні 2021 року до Верховного Суду від ТОВ "Меркурій" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просив залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що суди правильно встановили факт належності ТОВ "Меркурій" спірного нерухомого майна, а також те, що реєстрація права власності на таке майно за ОСОБА_1 проведена на підставі документів, які втратили чинність. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 07 червня 2021 року зазначено, що відповідач оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктом 1частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17, від 23 січня 2019 року в справі №210/2104/16-ц, від 20 листопада 2019 року в справі №210/3177/17. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Тульчинської міської ради №24 від 27 січня 1992 року виділено земельну ділянку 0,2 га та надано дозвіл МП "Меркурій", правонаступником якого є ТОВ "Меркурій", на забудову 4-х квартирного житлового будинку з магазином "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою АДРЕСА_2. Рішенням виконкому Тульчинської міської ради №212 від 03 серпня 1995 року надано ТОВ "Меркурій" дозвіл на відчуження незавершеного будівництвом житлового будинку з вбудованим магазином по АДРЕСА_2 ОСОБА_1 та зобов'язано ОСОБА_1 закінчити побудову житлового будинку до 01 серпня 1997 року. Відповідно до договору купівлі-продажу від 03 серпня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом, ТОВ "Меркурій" продало, а ОСОБА_1 купив незакінчений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_2. Рішенням Тульчинської міської ради №238 від 27 серпня 1995 року вилучено з земельного фонду міста 0,21 га земельної ділянки по АДРЕСА_2, виділеної рішенням виконкому від 27 січня 1992 року МП "Меркурій" для побудови кафе-магазину, та передано вказану земельну ділянку ОСОБА_1. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 14 лютого 1997 року, яке набрало законної сили, договір купівлі-продажу від 03 серпня 1995 року, укладений між МП "Меркурій" та ОСОБА_1, визнано недійсним. Рішенням виконкому Тульчинської міської ради Тульчинського району Вінницької області від 19 лютого 1998 року №68 за ТОВ "Меркурій" закріплено земельну ділянку площею 2107 м? по АДРЕСА_2. Згідно протоколу №1 від 01 жовтня 2005 року в зв'язку з визнанням судом недійсним договору купівлі-продажу 4-х квартирного житлового будинку по АДРЕСА_2 цей будинок поставлено на баланс ТОВ "Меркурій". В подальшому відбулася зміна нумерації та назви вулиці. Відповідно до довідки Тульчинської міської ради №1726 від 22 квітня 2008 року житловий будинок АДРЕСА_2 став рахуватися під АДРЕСА_1. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 23 квітня 2012 року, яке набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_1 повернути ТОВ "Меркурій" у натурі житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1, за належністю. Рішенням виконавчого комітету Тульчинської міської ради №278 від 15 серпня 2012 року рішення виконкому Тульчинської міської ради №238 від 27 серпня 1995 року та рішення виконкому Тульчинської міської ради №212 від 03 серпня 1996 року відмінено. Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 10 липня 2013 року у справі №226/4881/12 зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ТОВ "Меркурій" у користуванні житловим будинком по АДРЕСА_1, виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та їх неповнолітніх дітей з житлового будинку по АДРЕСА_1. Постановою апеляційного суду Вінницької області від 27 серпня 2013 року рішення Тульчинського районного суду від 10 липня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким усунуто ТОВ "Меркурій" перешкоди у користуванні незавершеним будівництвом житловим будинком по АДРЕСА_1 та у введенні його в експлуатацію шляхом виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з будинку по АДРЕСА_1. Земельна ділянка площею 0,2107 га, що запроектована для відведення в оренду з подальшим правом викупу для добудови та обслуговування житлового будинку з вбудованим магазином-кафе ТОВ "Меркурій", станом на 31 грудня 2015 року обліковується як землі, не надані у власність або постійне користування в межах населеного пункту м. Тульчин. АДРЕСА_1 була перейменована на АДРЕСА_1 11 червня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в якій просив зареєструвати за ним право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_1, за якою заведено реєстраційну справу №1849363405000. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 19 жовтня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1992,5 м? , житловою площею 435,5 м? , із вбудованим кафе А, прибудовою а, а1, підвалом А/п, 1990 року побудови. Державну реєстрацію права власності відповідача на вказане майно здійснено 11 червня 2019 року державним реєстратором Тиврівської районної державної адміністрації Магдалюком О. Г. на підставі: - договору купівлі-продажу серії та номер І-4392, виданого 03 серпня 1995 року Тульчинською державною нотаріальною конторою; - технічного паспорту б/н, виданого Тульчинським МБТІ 04 червня 2008 року; - рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер 238, виданого 27 серпня 1995 року, видавник: Тульчинська міська рада Тульчинського району Вінницької області. Позиція Верховного Суду Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі). З набранням законної сили судовим рішенням про визнання договору купівлі-продажу будинку від 03 серпня 1995 року недійсним відпала правова підстава припинення права власності ТОВ "Меркурій" на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Визначаючи правовий режим спірного нерухомого майна та встановлюючи наявність або відсутність порушеного права позивача, суди врахували, що: - саме позивачеві 27 січня 1992 року було виділено земельну ділянку під забудову та надано дозвіл на будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 (АДРЕСА_1; - рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 23 квітня 2012 року, яке набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_1 повернути за належністю ТОВ "Меркурій" у натурі житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1; - постановою апеляційного суду Вінницької області від 27 серпня 2013 року усунуто ТОВ "Меркурій" перешкоди у користуванні незавершеним будівництвом житловим будинком по АДРЕСА_1 та у введенні його в експлуатацію шляхом виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з будинку по АДРЕСА_1. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). Оскільки факт належності спірного нерухомого майна ТОВ "Меркурій" установлений судовими рішеннями, які набрали законної сили, а відсутність у Державному реєстрі речових прав запису про право власності позивача на таке майно зумовлена невведенням його в експлуатацію внаслідок перешкод з боку відповідача, суди встановили, що ТОВ "Меркурій" є неволодіючим власником спірного об'єкта нерухомого майна (житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1). Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Аналіз статті 387 ЦК свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) зроблено висновок, що: "володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). [...] З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об'єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. [...] З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. [...] Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. [...] У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними". За встановлених судами обставин ефективним способом захисту порушеного права ТОВ "Меркурій" є пред'явлення віндикаційного позову про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння. Тому в задоволенні позовуТОВ "Меркурій", пред'явленого до ОСОБА_1, про скасування рішення державного реєстратора слід було відмовити в зв'язку з обранням позивачем неефективного способу захисту. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи свідчать, що спір виник між ТОВ "Меркурій" та ОСОБА_1 як особою, за якою зареєстровано право власності на спірне майно. Тому Тиврівська районна державна адміністрація є неналежним відповідачем у справі і в зв'язку з цим у задоволенні позовних вимог, пред'явлених до неї, необхідно було відмовити з указаної підстави. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржені судові рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. З урахуванням висновків щодо суті касаційної скарги судові витрати, з ТОВ "Меркурій" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у загальному розмірі 4 418,30 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Чернілевською Русланою Віталіївною, задовольнити. Заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "Меркурій" до ОСОБА_1, Тиврівської районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Меркурій" на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 4 418,30 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 лютого 2020 року та постанова Вінницького апеляційного суду від 04 березня 2021 року втрачають законну силу й подальшому виконанню не підлягають. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 грудня 2021 року м. Київ справа №570/5330/19 провадження №61-6837св21 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, державний реєстратор відділу центра надання адміністративних послуг Шпанівської сільської ради, товариство з обмеженою відповідальністю "РОНІ ДС", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року в складі судді Гнатущенко Ю. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року в складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М. ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року визнано спільною сумісною власністю позивача та відповідача ОСОБА_2: земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташовану в с. Малий Олексин, Рівненського району, Рівненської області; житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1. У листопаді 2019 року позивач вирішила здійснити державну реєстрацію права власності на відповідне нерухоме майно. Однак державний реєстратор повідомив, що власником вищевказаного майна є відповідач ОСОБА_3. Вона стала власником належної позивачу 1/2 частки у праві власності на спірне нерухоме майно на підставі виданих ОСОБА_2 та товариством з обмеженою відповідальністю "РОНІ ДС" (далі - ТОВ "РОНІ ДС "): актів приймання-передачі від 25 лютого 2019 року та від 31 травня 2019 року; протоколів від 31 травня 2019 року, виданих установчими зборами засновників ТОВ "РОНІ ДС"; витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 травня 2019 року, виданого Шпанівською сільською радою. Інформація про право власності відповідача на спірне майно отримана позивачем із сайту Міністерства юстиції України та на її думку свідчить, що учасники ТОВ "РОНІ ДС" - відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 незаконно зареєстрували право власності на належне позивачу майно. ОСОБА_1 просила визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180137 та від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180508, якими зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовані на АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180137, та від 04 червня 2019 року, індексний номер 47180508, якими зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовані на АДРЕСА_1. Постановою Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року - без змін. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив із того, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року у справі №570/1280/14-ц, визначено спірне нерухоме майно (будинок та земельну ділянку) спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Реєстрації права власності на це майно за відповідачами ОСОБА_2 та ТОВ "РОНІ ДС" 27 травня 2019 року та 31 травня 2019 року як власниками, є незаконними. А тому як наслідок - реєстрація оскаржуваними рішеннями державного реєстратора права власності за ОСОБА_3 є неправомірною, оскільки порушує права позивача, як власника 1/2 частки. Тому відповідні рішення державного реєстратора підлягали визнанню протиправними та скасуванню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 26 квітня 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 01 квітня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року Справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту. У зв'язку із цим судами не враховано висновок щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 29 травня 2019 року в справі №367/2022/15-ц, згідно із яким рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпало свою дію; тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту, відсутні підстави для задоволення його позовних вимог. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Позиції інших учасників 11 червня 2021 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просила Верховний Суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Фактичні обставини, встановлені судами Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року у справі №570/1280/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1: земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована в с. Малий Олексин, Рівненського району, Рівненської області; житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1. Відповідно до інформації з реєстраційних справ №1839826356246 та №1839819256246, наданої відділом з питань державної реєстрації Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області, 27 травня 2019 року ОСОБА_2 звернувся із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, надавши такі документи: рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 25 липня 2008 року в справі №2-1281/08 за позовом ОСОБА_2, до Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, третя особа - ОСОБА_1, про визнання права власності на самочинне будівництво, (яке не містить відмітки про набрання ним законної сили) ; технічний паспорт на житловий (індивідуальний садибний) будинок АДРЕСА_1; державний акт на право власності на земельну ділянку кадастровий номер 5624689500:08:000:0097.27 травня 2019 року державним реєстратором Чернацькою О. В. прийняті рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно. 31 травня 2019 року спірне нерухоме майно (будинок і земельна ділянка) було зареєстроване на праві власності за ТОВ "РОНІ ДС", що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01 листопада 2019 року. З інформаційної довідки від 01 листопада 2019 року №187154358 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна видно, що: - земельна ділянка, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташована за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_3; 1. Внесення запису право власності на це майно здійснено на підставі рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацькою О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47180137 від 04 червня 2019 року; - рішення державного реєстратора було вчинено на підставі наступних документів: акт приймання-передачі №2 від 31 травня 2019 року, підписаний між ТОВ "РОНІ ДС" та ОСОБА_3; протокол №2 від 31 травня 2019 року загальних зборів учасників ТОВ "РОНІ ДС"; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 травня 2019 року №168761741, виданий Шпанівською сільською радою, Рівненського району, Рівненської області; 2. Житловий будинок АДРЕСА_1, належить на праві приватної власності відповідачу ОСОБА_3; - внесення запису право власності на це майно здійснено на підставі рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацькою О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47180508 від 04 червня 2019 року; - рішення державного реєстратора було вчинено на підставі наступних документів: протокол №2 від 31 травня 2019 року ТОВ "РОНІ ДС"; акт приймання-передачі №2 від 31 травня 2019 року, підписаний між ТОВ "РОНІ ДС" та ОСОБА_3; витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 травня 2019 року №168765577, виданий Шпанівською сільською радою, Рівненського району, Рівненської області. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За статтею 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним з можливих способів захисту цивільних та інтересів є визнання права. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 липня 2015 року у справі №570/1280/14-ц, визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1: земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована в с. Малий Олексин, Рівненського району, Рівненської області; житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиція - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню. Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі №761/29966/16-ц). Рішенням державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 травня 2019 року та від 31 травня 2019 року за ОСОБА_2 та ТОВ "РОНІ ДС" відповідно були зареєстровані права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га та на житловий будинок АДРЕСА_1. На підставі рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47180137 від 04 червня 2019 року зареєстровано право власності відповідача ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 5624689500:08:000:0097, площею 0,1126 га. Відповідно до рішення державного реєстратора Шпанівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Чернацької О. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47180508 від 04 червня 2019 року зареєстровано право власності відповідача ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_1. Стаття 15 ЦК України об'єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частина друга статті 355 ЦК України). За частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 Сімейного кодексу України). Суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що за наявності рішення суду, яким встановлено, що спірне майно (будинок та земельна ділянка) є спільною сумісною власністю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2, реєстрація права власності на зазначене майно за ОСОБА_2 та ТОВ "РОНІ ДС" як одноосібними власниками, порушує права позивача як співвласника цього майна. Відтак, наступні (оскаржувані) рішення про реєстрацію права власності за відповідачем ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно є неправомірними та мають бути скасовані. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Відповідачами не спростовано незаконість оскаржуваних позивачем рішень з урахуванням підстав позову та обставин спірних правовідносин. Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій, оцінивши належним чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшли правильних висновків про задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог у зв'язку із їх обґрунтованістю. Як видно із касаційної скарги, вона мотивована тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту. Зокрема, апеляційним судом при постановленні рішення не враховано висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 22 серпня 2018 року в справі №925/1265/16, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 29 травня 2019 року в справі №367/2022/15-ц, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпало свою дію; тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Верховний Суд не приймає до уваги такі доводи касаційної скарги, зважаючи на наступне. Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон України №1952), державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з позовом у цій справі) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. За змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України №1952 викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). За змістом наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України №1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних рішень у цій справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому доводи заявника (відповідача) про належність застосування саме такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права позивача касаційним судом відхиляються. У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України №1952. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19, від 18 лютого 2021 року в справі №756/13679/16-ц. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). З урахуванням істотної зміни з 16 січня 2020 року і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора відповідає вимогам закону та є ефективним. Висновки, викладені у наведених у касаційній скарзі постановах суду касаційної інстанції щодо належного способу захисту, стосуються іншого матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, зокрема, порядку внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування, який діяв до 16 січня 2020 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанції у цих справах ухвалені до набрання з 16 січня 2020 року чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", на відміну від даної справи, яка переглядається Верховним судом та в якій судові рішення ухвалені вже після набрання чинності цим законом та відповідних змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв'язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили належним чином всі обставини у справі, відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів у справі, що за змістом статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися. ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення від 03 квітня 2008 року). Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 14 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №496/967/16-ц провадження №61-9820св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3,ОСОБА_1, Комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 08 травня 2018 року у складі судді Трушиної О. І., постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення вартості безпідставно набутого майна. Позовна заява мотивована тим, що він з 23 вересня 1995 року до 24 листопада 2011 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. Зазначав, що 05 липня 1995 року ОСОБА_2 купила житловий будинок під АДРЕСА_1, житловою площею 41,2 кв. м, без надвірних споруд. Вказував, що під час перебування у шлюбі технічний стан зазначеного будинку значно змінився, загальна площа збільшилась до 269 кв. м, житлова - до 88,1 кв. м, а також були добудовані надвірні споруди, що підтверджується рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року у справі №22-ц/785/1334/15. Також вказаним рішенням встановлено вартість робіт з реконструкції та добудови будинку у період перебування подружжя ОСОБА_1 у шлюбі, яка становить 272 686,00 грн. При цьому рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року (справа №22-ц/785/1138/15) за ОСОБА_3 визнано право власності на 1/2 частини будинку та земельної ділянки площею 0,1028 га, що розташовані по АДРЕСА_1. Вважав, що отримавши у власність 1/2 частину будинку АДРЕСА_1, фактичною площею 269 кв. м, відповідачка безпідставно збагатилась на 1/2 частини поліпшень, добудов будинку та надвірних споруд за його рахунок, а тому повинна відшкодувати йому 1/2 частини вартості поліпшень, добудов будинку та надвірних споруд, яка, згідно з висновком судового оціночно-будівельного експертного дослідження від 15 березня 2016 року №6-16-0903 становить 380 371,00 грн. Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_3 на його користь грошові кошти у розмірі 190 185,50 грн. У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради (далі - КП "БТІ" Одеської міської ради) про стягнення вартості безпідставно набутого майна, матеріальної шкоди та зобов'язання вчинити певні дії про стягнення вартості безпідставно набутого майна. Позовна заява мотивована тим, що протягом тривалого часу між нею ОСОБА_1 ведуться судові спори з приводу розподілу рухомого та нерухомого майна. Зазначала, що рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року, яке ухвалено за результатами розгляду її апеляційної скарги на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 21 червня 2013 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до неї про стягнення коштів, з неї на користь колишнього чоловіка як компенсацію витрачених коштів на будівництво 1/4 частини житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого по АДРЕСА _1, стягнуто грошові кошти у розмірі 68 172,00 грн, з урахуванням того, що за її донькою ОСОБА_3 рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року у справі №22-ц/785/1138/15 визнано право власності на 1/2 частини зазначеного будинку. Під час розгляду справи суд апеляційної інстанції зобов'язав її оновити технічний паспорт на спірний житловий будинок з надвірними спорудами, у зв'язку з чим 13 лютого 2014 року вона звернулась до Біляївської філії КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації і реєстрації об'єктів нерухомості" (далі - Біляївська філія КП "Одеського МБТІ та РОН") з відповідною заявою та копіями документів, зокрема з технічним паспортом на житловий будинок від 04 червня 2004 року. 16 січня 2014 року працівником БТІ було виготовлено новий технічний паспорт, який складений з порушеннями, а саме: надвірні споруди: вбиральня літ. "Б", літня кухня літ. "В", гараж літ. "Г", не вказані як самочинне будівництво, про що було зазначено у попередньому технічному паспорті, а також не вказано рік їх побудови; відповідно до пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури і житлової політики України від 10 липня 2001 року за №582/5773, з наступними змінами (далі - Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна) така архітектурна споруда як вбиральня під літ. "Б " із "самочинного будівництва" стала допоміжним тимчасовим приміщенням, як мощення, огорожа, цистерна, про що також повинно було зазначено у технічному паспорті. Вказувала, що час розгляду справи в Апеляційному суді Одеської області вона не звернула на це увагу. У зв'язку з тим, що у технічному паспорті від 16 січня 2014 року надвірні споруди не були вказані як самочинне будівництво і не зазначено рік їх побудови, експертом Гончар Н. В. складено висновок на підставі недостовірних даних, що потягло за собою неправильне визначення вартості нерухомого майна, 1/2 частини якого на підставі судового рішення вона повинна сплатити ОСОБА_3, а 1/4 частини - ОСОБА_1. На її думку, вищевказані обставини є підставою для анулювання стягнутих з неї платежів. Через деякий час вона виявила вищевказані помилки та 20 серпня 2015 року звернулась до БТІ з відповідною заявою. 21 серпня 2015 року Біляївською філією КП "Одеського МБТІ та РОН" було відкориговано технічний паспорт від 16 січня 2014 року, згідно з договором купівлі-продажу від 05 липня 1995 року, але знову ж таки не зазначено, на якій підставі було змінено статус приміщення вбиральні під літ. "Б", яка у технічному паспорті 2004 року вказана як самочинне будівництво, а у 2016 році - як допоміжна архітектурна споруда. Внаслідок допущених Біляївською філією КП "Одеське МБТІ та РОН" помилок під час виготовлення технічного паспорта у 2014 році на житловий будинок з надвірними спорудами, який розташований по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 безпідставно набули майно у вигляді вартості будівельних матеріалів за такими господарськими спорудами: вбиральня літ. "Б", літня кухня літ. "В", гараж літ. "Г", які не були вказані у технічному паспорті як самочинне будівництво, а тому суми коштів, безпідставно стягнутих з неї рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3, повинні бути їй повернуті, за вирахуванням вартості веранди у розмірі 63 949,00 грн, яка була зазначена в технічному паспорті 2014 року як самочинне будівництво та яка є єдиним приміщенням, добудованим до житлового будинку за роки спільного проживанням з ОСОБА_1. У свою чергу, надвірні споруди: вбиральню, літню кухню та гараж, вона у 1995 році придбала разом з будинком у ОСОБА_5, який побудував їх самочинно та не ввів в експлуатацію. Вказує, що внаслідок неякісної роботи працівників БТІ їй було спричинено матеріальну шкоду, яка становить 156 552,25 грн. Ураховуючи зазначене та уточнені позовні вимоги, ОСОБА_2 просила суд: - зобов'язати КП "БТІ" Одеської міської ради в технічному паспорті від 16 січня 2014 року, відкоригованим 21 серпня 2015 року, внести інформацію про те, що на підставі пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна (зі змінами і доповненнями №2 (z0113-13), з від 08 січня 2013 року така мала архітектурна споруда як вбиральня під літ. "Б " із "самочинного будівництва" перейшла у статус тимчасової споруди, такої як тротуар, паркан, цистерна, які обслуговують основну споруду - будинок; - стягнути з КП "БТІ" Одеської міської ради на її користь суму матеріальної шкоди у розмірі 156 552,25 грн; - повернути їй грошову суму у розмірі 104 368,50 грн як компенсацію витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА_3 на підставі частини першої статті 1212, частини другої статті 1213 ЦК України; - повернути їй грошову суму у розмірі 52 184,75 грн як компенсацію витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 1212, частини другої статті 1213 ЦК України. Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 24 травня 2016 року залучено до участі у справі як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмет спору у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення вартості безпідставно набутого майна, - ОСОБА_2. Прийнято до спільного розгляду з первісним позовом зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, КП "БТІ" Одеської міської ради про стягнення вартості безпідставно набутого майна, матеріальної шкоди та зобов'язання вчинити певні дії про стягнення вартості безпідставно набутого майна. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 08 травня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 95 092,75 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті позовних вимог відмовлено. Позовні вимоги третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 95 092,75 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У частині позовних вимог про зобов'язання КП "БТІ та РОН" Одеської міської ради в технічному паспорті від 16 січня 2014 року, відкоригованому 21 серпня 2015 року, внести інформацію про те, що на підставі пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна (зі змінами і доповненнями №2 (z0113-13) від 08 січня 2013 року така мала архітектурна споруда, як вбиральня під літ. "Б" із "самочинного будівництва" перейшла у статус тимчасової споруди, такої як тротуар, паркан, цистерна, які обслуговують основну споруду - будинок, тому на даний момент споруда "вбиральня" не відображається "самочинним будівництвом", про стягнення з КП "БТІ та РОН" Одеської міської ради на користь ОСОБА_2 матеріальної шкоди у розмірі 156 552,25 грн, про повернення ОСОБА_2 грошової суми у розмірі 52 184,75 грн як компенсації витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 1212, частини другої статті 1213 ЦК України, відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право власності на 1/2 частини житлового будинку під АДРЕСА_1 ОСОБА_3 набула на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року. На час ухвалення судового рішення право власності на спірний будинок було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 1995 року, посвідченого нотаріально. Договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, недійсним не визнався, тобто згідно з вимогами статті 204 ЦК України цей договір є правомірним. Таким чином, судом встановлено, що 1/2 частини житлового будинку відповідач набула правомірно, що є достатньою правовою підставою для виникнення права власності на це майно, а тому остання не може бути визнана особою, яка набула майно без достатньої правової підстави, у розумінні статті 1212 ЦК України. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року встановлено факт, що будівництво сторонами (подружжям ОСОБА_1) здійснювалось під час перебування у шлюбі, несення ними за спільні кошти подружжя, і оскільки через нездачу будинку в експлуатацію ОСОБА_1 позбавляється можливості набути право на майно, яке істотно збільшилося у своїй вартості за час перебування у шлюбі, то він має право на компенсацію затрат, витрачених на його будівництво. Суд першої інстанції вважав, що позовна вимога ОСОБА_2 щодо зобов'язання КП "БТІ та РОН" Одеської міської ради в технічному паспорті від 16 січня 2014 року, відкоригованому 21 серпня 2015 року, внести інформацію про те, що на підставі пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна (зі змінами і доповненнями №2 (z0113-13)) від 08 січня 2013 року така мала архітектурна споруда, як вбиральня під літ. "Б " із "самочинного будівництво" перейшла в статус тимчасової споруди, такої як тротуар, паркан, цистерна, які обслуговують основну споруду - будинок, тому на даний момент споруда "вбиральня" не відображається "самочинним будівництва", є передчасною, оскільки вищевказаною Інструкцією не передбачено обмежень стосовно осіб, які можуть бути замовниками технічної інвентаризації, а тому ОСОБА_2 має можливість звернутися до БТІ для виготовлення нового технічного паспорта. Суду не надано доказів того, що КП "БТІ та РОН" Одеської міської ради відмовлено ОСОБА_2 у виготовленні нового технічного паспорта з внесенням відповідних змін до нього та доказів спричинення їй КП "БТІ та РОН" Одеської міської ради матеріальної шкоди у розмірі 156 552,25 грн. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 21 травня 2020 року Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 08 травня 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правильним є висновок суду першої інстанції про те, що в даному випадку позивач ОСОБА_1 має право на відшкодування коштів, витрачених на реконструкцію належної ОСОБА_3 частини будинку, і у зв'язку з тим, що будівництво здійснювалось під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2, частка, яка може бути стягнута з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, становить 1/4 частини, тобто 95 092,75 грн, з урахуванням рівності витрат на реконструкцію будинку і прибудов, здійснених подружжям ОСОБА_1. Щодо позовної вимоги ОСОБА_2 щодо зобов'язання КП "БТІ" Одеської міської ради внести інформацію в технічний паспорт від 16 січня 2014 року, відкоригований 21 серпня 2015 року, про те, що на підставі пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна з наступними змінами, суд першої інстанції правильно вважав, що вищевказаною Інструкцією не передбачено обмежень стосовно осіб, які можуть бути замовниками технічної інвентаризації, а тому ОСОБА_2 має можливість звернутися до КП "БТІ" Одеської міської ради для виготовлення нового технічного паспорта. При цьому суд правильно виходив із того, що КП "БТІ" Одеської міської ради було відмовлено ОСОБА_2 у виготовленні нового технічного паспорта з внесенням відповідних змін до нього. Крім цього, суд також обґрунтовано вказав, що ОСОБА_2 не надала суду доказів на підтвердження спричинення їй органом КП "БТІ" Одеської міської ради матеріальної шкоди у розмірі 156 552,25 грн. Що стосується позовних вимог про повернення ОСОБА_2 грошової суми у розмірі 104 368,50 грн як компенсації витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА_3 на підставі частини першої статті 1212 та частини другої статті 1213 ЦК України, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що реконструкція житлового будинку по АДРЕСА _1 здійснювалася під час перебування подружжя ОСОБА_1 у шлюбі, частка, яка може бути стягнута з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, становить 1/4, тобто 95 092,75 грн з урахуванням рівності витрат на будівництво подружжям та вартості відтворення (заміщення) добудов вищевказаного житлового будинку в цінах на час проведення дослідження з врахуванням вартості, вказаної у відповіді на питання №2 висновку від 09 вересня 2014 року №405/24 додаткової судової будівельно-технічної експертизи, що складає 380 371 грн. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_2 про повернення їй грошової суми у розмірі 52 184,75 грн як компенсації витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 1212, частини другої статті 1213 ЦК України, ОСОБА_2 не надала суду належних і допустимих доказів зазначених позовних вимог. Постановою Одеського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення вартості безпідставно набутого майна, за позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, КП "БТІ" Одеської міської ради про стягнення вартості безпідставно набутого майна, матеріальної шкоди та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено. Заяву ОСОБА_2 про виправлення описок задоволено частково. Із сторінки першої абзацу першого описової частини та із сторінки четвертої абзацу восьмого мотивувальної частини постанови Одеського апеляційного суду від 21 травня 2020 року, відповідно, виключено слова такого змісту:"...який є її батьком..." та"...доньки подружжя ОСОБА_1...". Постановою Одеського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення вартості безпідставно набутого майна, за позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, КП "БТІ" Одеської міської ради про стягнення вартості безпідставно набутого майна, матеріальної шкоди та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено. Заяву ОСОБА_2 про виправлення описок задоволено частково. Із сторінки першої абзацу першого описової частини та із сторінки четвертої абзацу восьмого мотивувальної частини постанови Одеського апеляційного суду від 21 травня 2020 року, відповідно, виключено слова такого змісту:"...який є її батьком..." та"...доньки подружжя ОСОБА_1...". Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 фактично просить переглянути рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, висловлює незгоду з висновками, викладеними у вказаних судових рішеннях. Однак наведені доводи заявника не можуть слугувати підставою для ухвалення додаткового рішення, оскільки суд, який ухвалив судове рішення, не вправі змінювати зміст цього судового рішення та правові результати перегляду справи. Разом з тим, заява ОСОБА_2 про виправлення описок підлягає задоволенню, оскільки знайшла своє підтвердження у матеріалах справи. Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції не надали оцінки тому, що сторони у справі не надали належних і допустимих доказів на підтвердження того, що надвірні споруди, а саме убиральня літ. "В", гараж літ. "Г", є спільною сумісною власністю подружжя. Крім того суди попередніх інстанцій не встановили року побудови самочинної добудови надвірних споруд, у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про те, що технічний стан будинку під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 значно змінився, що є помилковим. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень, ОСОБА _3 зазначає, що справу розглянуто за її відсутності (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував обставин, що встановлені у рішенні Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року. Зазначає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив їй у задоволенні клопотання про призначення додаткової технічно-будівельної експертизи надвірних споруд та не заслухав пояснень ОСОБА_6 як свідка. Вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на порушення, які були здійснені КП "БТІ" Одеської міської ради, щодо складеного підприємством технічного паспорта від 16 січня 2014 року, не врахували факту корегування помилок КП "БТІ" Одеської міської ради 21 серпня 2015 року, внесені на листку №2 та 5 технічного паспорта від 16 січня 2014 року, де зазначено рік самочинної побудови "1995" надвірних будівель і споруд, тому вважає, що її позовні вимоги до КП "БТІ" Одеської міської ради підлягають задоволенню. Вказує, що суд апеляційної інстанції безпідставно розглянув справу без її участі. Зазначає, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази щодо правильності нарахування та сплати судового збору. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА _2 зазначає те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому зазначає, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому зазначає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Просить оскаржувані судові рішення залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Подружжя ОСОБА_1 перебувало у зареєстрованому шлюбі з 23 вересня 1995 року до 24 листопада 2011 року. 05 липня 1995 року ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу придбала у ОСОБА_5 житловий будинок, загальною житловою площею 41,2 кв. м, без надвірних споруд, розташований по АДРЕСА_1, згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим нотаріально. Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку площею 0,1028 га, що призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, яка розташована по АДРЕСА_1, про що видано державний акт на право приватної власності на землю від 10 липня 2000 року серії Ш-ОД №016433. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року, постановленим за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА _3 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Нерубайська сільська рада Біляївського району Одеської області, державний нотаріус Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області, ОСОБА_5, про визнання права власності на 1/2 частини будинку та земельної ділянки, за ОСОБА_3 визнано право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, загальною житловою площею 41,2 кв. м, що належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області Калашніковою Н. М., зареєстрованого в реєстрі за №22152, зареєстрованого в Нерубайській сільській раді за №14/858 від 05 липня 1995 року, рішення про реєстрацію права власності від 22 лютого 2005 року, реєстраційний номер 99716221, номер запису: 399 в книзі: 99-ж-8, у КП "БТІ та РОН", а також право власності на 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,1028 га, за зазначеною адресою, що належить ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю, виданого 10 липня 2010 року Нерубайською сільською радою Біляївського району Одеської області, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №747. Вказане рішення набрало законної сили (а. с. 16-21, т. 1). Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року, постановленим за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА _2 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 21 червня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Нерубайська сільська рада Біляївського району Одеської області, про стягнення коштів, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти в розмірі 68 172,00 грн та судові витрати в розмірі 453,00 грн. Вказане рішення набрало законної сили (а. с. 14-15, т. 1). Технічний стан спірного будинку на час виникнення спору істотно змінився, загальна площа збільшена до 269 кв. м, житлова площа збільшена до 88,1 кв. м, добудовані надвірні господарські споруди: вбиральня літ. "Б " площею 2,3 кв. м, літня кухня літ. "В " площею 35,2 кв. м, гараж літ. "Г" площею 53,6 кв. м, але будинок у такому стані в експлуатацію не зданий. Декларація про готовність об'єкта до експлуатації була скасована за заявою ОСОБА_2. Висновком судової будівельно-технічної експертизи Одеського науково-дослідний інститут судових експертиз (далі - Одеський НДІСЕ) від 09 вересня 2014 року визначено, що за час перебування сторін у шлюбі були виконанні роботи із реконструкції будинку та добудовані надвірні споруди вартістю 272 686,00 грн. На підтвердження вартості відтворення (заміщення) добудов житлового будинку по АДРЕСА_1 представником позивача надано висновок, складений 15 березня 2016 року судовим експертом ПП "Відкриття" Андреєвою О. А., відповідно до якого вартість заміщення добудов зазначеного житлового будинку в цінах на час проведення дослідження з врахуванням вартості, вказаної у відповіді на питання №2 висновку від 09 вересня 2014 року №405/24 додаткової судової будівельно-технічної експертизи складає 380 371,00 грн (а. с. 22-24, т. 1). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_3, отримавши у власність 1/2 частини будинку АДРЕСА _1 фактичною площею 269 кв. м, безпідставно збагатилась на 1/2 частини поліпшень, добудов будинку та надвірних споруд за його рахунок, а тому повинна відшкодувати йому 1/2 частини вартості поліпшень, добудов будинку та надвірних споруд, що згідно з висновком судового оціночно-будівельного експертного дослідження від 15 березня 2016 року №6-16-0903 становить 380 371,00 грн. Згідно з частинами першою та шостою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. Відповідно до частини четвертої статті 390 ЦК України добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Судом встановлено, що рішенням Апеляційного суду Одеської області від 19 лютого 2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Нерубайська сільська рада Біляївського району Одеської області, державний нотаріус Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області, ОСОБА_5, про визнання права власності на 1/2 частини будинку та земельної ділянки, за ОСОБА_3 визнано право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційний суд Одеської області від 13 травня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Нерубайська сільська рада Біляївського району Одеської області, про стягнення коштів, встановлено, що будівництво та реконструкція будинку АДРЕСА_1, сторонами (подружжям ОСОБА_1) здійснювалось під час перебування у шлюбі, за спільні кошти; через нездачу будинку до експлуатації ОСОБА_1 позбавляється можливості набути право на майно, яке істотно збільшилося у своїй вартості за час перебування у шлюбі, а тому він має право на компенсацію затрат, витрачених на його будівництво. Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до висновку судового експерта ПП "Відкриття" Андреєвої О. А. від 15 березня 2016 року, вартість добудов зазначеного житлового будинку в цінах на час проведення дослідження з врахуванням вартості, вказаної у відповіді на питання №2 висновку додаткової судової будівельно-технічної експертизи №405/24 від 09 вересня 2014 року складає 380 371,00 грн. При складанні висновку експерта використовувались положення Національного стандарту №1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав" та Національного стандарту №2 "Оцінка нерухомого майна", які є обов'язковими при визначенні ринкової вартості нерухомого майна (а. с. 22-24, т. 1). Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, правильно вважав, що позивач має право на відшкодування коштів, витрачених на реконструкцію належної відповідачці частини будинку, і у зв'язку з тим, що будівництво здійснювалось під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2, частка, яка може бути стягнута з відповідачки на користь позивача, становить 1/4, тобто 95 092,75 грн з урахуванням рівності витрат на будівництво подружжям. При цьому апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не надали належних доказів того, що вказані висновки судової будівельно-технічної експертизи ПП "Відкриття" Андреєвої О. А. не відповідають дійсності, клопотання про призначення експертизи для визначення вартості відтворення (заміщення) добудов домоволодіння по АДРЕСА _1 суду першої інстанції не заявляли. Щодо позовних вимог третьої особи ОСОБА_2 про повернення їй грошової суми у розмірі 104 368,50 грн як компенсації витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА_3 на підставі частини першої статті 1212, частини другої статті 1213 ЦК України. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановивши, що реконструкція житлового будинку по АДРЕСА_1 здійснювалася під час перебування подружжя ОСОБА_1 у шлюбі, правильно вважав, що частка, яка може бути стягнута з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, становить 1/4, тобто 95 092,75 грн з урахуванням рівності витрат на будівництво подружжям. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ураховуючи зазначене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 про повернення їй грошової суми у розмірі 52 184,75 грн як компенсації витрачених грошових коштів на будівництво, безпідставно стягнутих з неї на користь ОСОБА _1 відповідно до частини першої статті 1212, частини другої статті 1213 ЦК України задоволенню не підлягають, оскільки ОСОБА_2 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження цих позовних вимог. Також ОСОБА_2, звертаючись до суду із цим позовом, посилалася на те, що внаслідок допущених Біляївською філією КП "БТІ та РОН" помилок під час виготовлення технічного паспорта у 2014 році, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 безпідставно набули майно у вигляді вартості будівельних матеріалів за такими господарським спорудам: вбиральня літ. "Б", літня кухня літ. "В", гараж літ. "Г", які не були вказані у технічному паспорті як самочинне будівництво, а тому суми коштів, стягнутих з неї рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 березня 2015 року на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_3 повинні бути їй повернуті. Крім того, внаслідок неякісної роботи працівників БТІ їй було спричинено матеріальну шкоду, яка становить 156 552,25 грн. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що згідно з даними технічного паспорта, складеного КП "БТІ" Одеської міської ради 16 січня 2014 року, самочинно збудованими або переобладнаними приміщеннями є: 1-1 прихожа, 1-2 ванна, 1-3 кладова, 1-4 уборна, 1-5 кухня, 1-11 лоджія, 1-12 житлова кімната, 1-13 хол, 1-14 кабінет, 1-15 житлова кімната, а також надвірні споруди: літня кухня та гараж, дійшли правильного висновку про те, що зазначене спростовує твердження ОСОБА_2 про відсутність вказівки у технічному паспорті надвірних споруд, як самочинно збудованих та не є підставою для скасування стягнутих з неї судовим рішенням коштів на користь ОСОБА_1. Вимога ОСОБА_2 щодо зобов'язання КП "БТІ" Одеської міської ради внести інформацію в технічному паспорті від 16 січня 2014 року, відкоригованому 21 серпня 2015 року, про те, що на підставі пункту 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури і житлової політики України від 10 липня 2001 року за №582/5773, з наступними змінами, така мала архітектурна споруда як вбиральня під літ. "Б " із "самочинного будівництва" перейшла в статус тимчасової споруди, такої як тротуар, паркан, цистерна, які обслуговують основну споруду - будинок. З цих підстав суди попередніх інстанцій, врахувавши, що споруда "вбиральня" не відображається як "самочинне будівництво", правильно вважали, що вимога ОСОБА_2 є передчасною, оскільки вищевказаною Інструкцією не передбачено обмежень стосовно осіб, які можуть бути замовниками технічної інвентаризації, а тому ОСОБА_2 має можливість звернутися до КП "БТІ" Одеської міської ради для виготовлення нового технічного паспорта. Відповідно до статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Отже, частина перша статті 270 ЦПК України містить вичерпний перелік випадків, у яких може бути ухвалене ДОДАТКОВЕ РІШЕННЯ: Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 фактично просить переглянути рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, висловлює незгоду з висновками, викладеними у вказаних судових рішеннях. Однак наведені доводи заявника не можуть слугувати підставою для ухвалення додаткового рішення, оскільки суд, який ухвалив судове рішення, не вправі змінювати зміст цього судового рішення та правові результати перегляду справи. Разом з тим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано задовольнив заяву ОСОБА_2 про виправлення описок, оскільки такі знайшли своє підтвердження у матеріалах справи. Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд розглянув справу за їх відсутності, що відповідно до пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення, не заслуговують на увагу. Справа у суді апеляційної інстанції перебувала тривалий час. Так справа була призначена на 11 квітня 2019 року, проте у судове засідання сторони не з'явилися. Справу відкладено на 05 вересня 2019 року (а. с. 195, т. 2). 05 вересня 2019 року у судове засідання з'явилися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та надали свої пояснення. Суд оголосив перерву до 23 січня 2020 року (а. с. 199-219, т. 2). 21 січня 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 надіслала телефонограму про перенесення судового засідання (а. с. 227, т. 2). 23 січня 2020 року відкладено розгляд справи на 13 травня 2020 року (а. с. 228, т. 2). 13 травня 2020 року, на 13.00 год. учасники справи до суду не з'явились, хоча і були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (а. с. 230-238, т. 2). Інші доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки доводи касаційних скарг не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, то касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 08 травня 2018 року, постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №403/337/17 провадження №61-5690св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у складі судді Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приват Банк" (далі - ПАТ КБ "Приват Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного 08 січня 2014 року оговору між ПАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 остання отримала кредит у розмірі 4 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає дії картки. ОСОБА_1 в порушення умов договору від 08 січня 2014 року, укладеного між сторонами, допустила заборгованість за кредитом, яка станом на 19 червня 2017 року становить 41 651,86 грн. Ураховуючи, що відповідачка свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконала та не сплатила своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, позивач просить суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "Приват Банк" заборгованість у розмірі 41 651,86 грн, яка складається з наступного: 3 759,19 грн - заборгованість за кредитом; 32 433,06 грн - заборгованість по процентам за користування кредитом; 3 000,00 грн - заборгованість за пенею, а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн -штраф (фіксована частина) ; 1 959,61 грн - штраф (процента складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 травня 2019 року позовні вимоги ПАТ КБ "Приват Банк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "Приват Банк" заборгованість станом на 19 червня 2017 року за кредитним договором від 08 січня 2014 року в загальній сумі 9 911,02 грн, яка складається з наступного: 3 759,19 грн -заборгованість за кредитом; 3 692,22 грн -заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 2 459,61 грн - штрафи. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у складі судді Черненка В. В. у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 травня 2019 року відмовлено. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд виходив з того, що апеляційна скарга подана відповідачем після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення за відсутності передбачених частиною другою статті 358 ЦПК України виключень. Узагальнені доводи касаційної скарги 03 квітня 2021 року (згідно з відміткою на поштовому конверті) ОСОБА_1 звернулась до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у вказаній цивільній справі. В касаційній скарзі заявник просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу для розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції відмовлено у відкритті апеляційного провадження з порушенням норм процесуального права. Доводи інших учасників справи У травні 2021 року на адресу Верховного Суду від ПАТ КБ "Приват Банк" надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому позивач просить суд касаційну скаргу відповідача залишити без задоволення, ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 28 травня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, у межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (VOLOVIK v. UKRAINE, N 15123/03, § 53, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). При цьому, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з цією нормою перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 15, 16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року в справі №263/4637/18 (провадження №14-126цс20) вказано, що регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження. Натомість, ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів. Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. А такий перегляд регламентований у Главі І "Апеляційне провадження" розділу V "Перегляд судових рішень" ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що слова "суд апеляційної інстанції", вжиті у частинах першій і другій статті 358 ЦПК України, треба розуміти як колегію суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів у світлі загальних положень ЦПК України щодо складу суду, який здійснює перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції (частина третя статті 34 ЦПК України). Таким чином, Кропивницький апеляційний суд помилково постановив у складі судді одноособово ухвалу від 01 лютого 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1, що призвело до порушення правил щодо складу суду, а тому вказана ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, оскільки постановлена з порушенням норм процесуального права, що є підставою для її скасування та направлення справи до апеляційного суду для продовження розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження. За таких обставин колегія суддів не оцінює інші доводи касаційної скарги, в тому числі щодо причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке є обов'язковою підставою для скасування оскарженої ухвали апеляційного суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другоюстатті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки оскаржувана ухвала постановлена з порушення норм процесуального права, її належить скасувати, а справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №204/8037/18 провадження №61-18296св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Державна установа "Дніпровська установа виконання покарань №4", Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань №4" (далі - ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4), Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди. Позов обґрунтований тим, щоз 21 серпня 2013 року до 08 травня 2014 року він утримувався в ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" - установі для тримання осіб під вартою, в якій були неналежні умови тримання, які суперечили нормам законодавства та статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Згідно з довідкою ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" від 13 липня 2018 року у вказаній установі позивач тримався в таких камерах: камера №625 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера №630 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера №631 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера №636 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених. Вказана інформація не відповідає дійсності, оскільки згідно з довідкою ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" від 07 серпня 2017 року, яка була видана ОСОБА_2, зазначено такий розмір камер: камера №625 площею 6,75 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера №631 площею 6,71 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера №636 площею 6,75 кв. м, розрахована на двох ув'язнених. Зазначав, що камери не провітрювались, вікна в камерах не відкривались, а штучна вентиляція ніколи не працювала, його співкамерник постійно палив цигарки, у зв'язку з чим у камері стояли клуби тютюнового диму і він був змушений бути пасивним курцем. У камерах були антисанітарні умови, не було необхідних санітарних зручностей, гарачої води, предметів першої необхідності та особистої гігієни, постільна білизна видавалась в поганому стані та не змінювалась протягом часу тримання під вартою - 8 місяців 21 день. Від тривалого використання м'яке наповнення матраців ущільнене по краях, що фактично не дозволяє використовувати матраци за їх призначенням. Харчування погане: одноманітна їжа, відсутні свіжі овочі або фрукти, м'ясо не видавалося. Право митися надавалось один раз на тиждень протягом 15 хвилин. Прокурор з нагляду за додержанням законності в місцях попереднього ув'язнення при прокурорських обходах та керівництва установи не відреагував на неодноразові усні скарги на вказані порушення умов тримання під вартою. Умови утримання в ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" були несумісними з людською гідністю. Більшу частину строку, проведеного у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4", він провів у камерах, площа яких є меншою за мінімальну, рекомендовану Україні Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Бездіяльність керівництва ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" як державного органу не сприяла зміцненню авторитету держави та призвела до глибоких моральних і психологічних страждань, у зв'язку з чим він просив відшкодувати завдану йому моральну шкоду. Просив суд відшкодувати моральну шкоду в розмірі 70 000,00 грн шляхом списання з Державної казначейської служби України з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року, у позові відмовлено. Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги про визнання незаконною (неправомірною) бездіяльності чи дій відповідача ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" або їх посадових чи службових осіб ОСОБА_1 не заявляв, жодних судових рішень, якими встановлено незаконність або протиправність таких дій відповідача чи його працівників, до суду не надав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення є незаконними, ухваленими з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Суди не врахували, що службові або посадові особи ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" належать до посадових осіб Державної кримінально-виконавчої служби України. Під час виконання своїх службових обов'язків вони керуються відповідними положеннями та нормативно-правовими актами, які закріплені в Законі України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" та Законі України "Про попереднє ув'язнення", Кодексом етики та службової поведінки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та Конвенцією. Отже, співробітники ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" є службовими особами державного органу виконавчої гілки влади, тому матеріальна та моральна шкода, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою відповідно до статті 56 Конституції України. Зазначає, що його позов є обґрунтованим, ґрунтується, зокрема, на положеннях статті 3 Конвенції і відповідній прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у жовтні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що з 21 серпня 2013 року до 08 травня 2014 року ОСОБА_1 утримувався під вартою у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4", що підтверджується довідкою від 13 липня 2018 року №117-18/К-130. Згідно із цією довідкою під час перебування у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" ОСОБА_1 утримувався в таких камерах: маломісна камера №625 площею 7,7 кв. м, розрахована на дві особи; маломісна камера №630 площею 7,6 кв. м, розрахована на дві особи; маломісна камера №631 площею 7,6 кв. м, розрахована на дві особи; маломісна камера №636 площею 7,6 кв. м, розрахована на дві особи. Сторони підтвердили та не оспорювали, що розміщення ОСОБА_1 у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" у камерах №625, 630, 631, 636 відповідало нормі житлової площі в камері для однієї особи відповідно до Закону України "Про попереднє ув'язнення" та не було меншим за 2,5 кв. м. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 13 вересня 2017 року Уряд (Кабінет Міністрів) України схвалив Концепцію реформування (розвитку) пенітенціарної системи України (далі - Концепція 2017 року), встановивши загальні принципи, які лежатимуть в основі реформування та функціонування пенітенціарної системи в Україні, а такожзапропонувавши шляхи вирішення наявних проблем у цій системі. У Концепції 2017 року, зокрема, визнано, що умови тримання під вартою в Україні необхідно привести у відповідність із європейськими стандартами. Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України "Про попереднє ув'язнення" тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув'язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність. Згідно зі статтею 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умовивиконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними. Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон) визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження. Відповідно до статті 2 Закону основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, зокрема є: законність; повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; гуманізм. Згідно зі статтею 3 Закону правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України. Відповідно до статті 4 Закону діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Згідно з частиною шостою статті 6 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків. Згідно зі статтею 7 Закону державну політику у сфері виконання кримінальних покарань реалізовує центральний орган виконавчої влади. Результат системного аналізу зазначених норм права дає підстави для висновку, що Державна кримінально-виконавча служба України - це система, на яку покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У пункті 85 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Сукачов проти України" зазначено, що держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув'язнення охорона здоров'я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином (див. рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 141 і 142, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 228 і 229). У низці справ ЄСПЛ дійшов висновку про існування позитивного обов'язку держави забезпечувати захист від нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справах "3. та інші проти Сполученого Королівства" (Z et autres с. Royaume-Uni), №29392/95, пункт 73, "М. С. проти Болгарії" (М. С. с. Bulgarie), №39272/98, пункт 149). З огляду на зазначені норми матеріального права та практику ЄСПЛ Верховний Суд зазначає, що саме держава в особі органів Державної кримінально-виконавчої служби України несе відповідальність за функціонування пенітенціарної системи, отже, за порушення прав і свобод особи, яка перебуває під вартою. Відповідно до Конвенції права і свободи людини становлять абсолютну цінність, є невід'ємні і належать кожному від народження. У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, межі вторгнення в її особисту сферу, встановлюються гарантії захисту і реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення - одна з найголовніших функцій держави. Однією з гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина, закріплених в Конвенції, є їх кримінально-правовий захист. Згідно зі статтею 3 Конвенції категорично забороняється катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Жорстке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватись також вік, стать і стан здоров'я потерпілого. Відтворення статті 3 Конвенції, що забороняє нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, міститься в статті 28 Конституції України, згідно з якоюкожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює також відповідні положення Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнятої в 1984 році, учасницею якої є УКРАЇНА: Згідно зі статтею 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення" осіб, взятих під варту, розміщують у маломісних або загальних камерах з додержанням вимог ізоляції. Суди встановили, що розміщення ОСОБА_1 у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" у камерах відповідало нормі площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України "Про попереднє ув'язнення", яка не була менше ніж 2,5 кв. м. Відповідно до частини другої статті 11 Закону України "Про попереднє ув'язнення" норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра. Проте визначена частиною другою статті 11 Закону України "Про попереднє ув'язнення" норма площі в камері для однієї взятої під варту особи є меншою, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, що вже неодноразово констатувалось у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справах "Давидов та інші проти України", "Іглін проти України", "Мельник проти України", і становить проблему системного характеру, яка порушує питання дотримання статті 3 Конвенції. ЄСПЛ урішенні "Сукачов проти України" (заява №14057/17) зазначив, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого... Серйозна нестача простору в камері є впливовим чинником під час оцінки, чи суперечили умови тримання під вартою статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev andOthers v. Russia), пункт 143, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov andOthers v. Bulgaria), пункт 231, а також рішення у справі "Муршіч проти Хорватії", заява №7334/13, пункт 104). Так, коли особистий простір ув'язненого становить менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції. Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги про визнання незаконною (неправомірною) бездіяльності чи дій відповідача ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" або їх посадових чи службових осіб ОСОБА_1 не заявляв, жодних судових рішень, якими встановлено незаконність або протиправність таких дій відповідача чи його працівників, до суду не надав. Додатково суди зазначили, що ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а є юридичною особою, яка самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а тому стаття 56 Конституції України та статті 1173, 1174 ЦК України, згідно з якими відповідальність несе держава, на які посилався позивач, як на правову підставу позову, застосуванню не підлягають. Верховний Суд не погоджується з висновками судів з огляду на таке. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України). Верховний Суд зазначає, що згідно зі статтею 1173 ЦК України завдана шкода відшкодовується не безпосередньо, зокрема, органами державної влади, а за рахунок державного бюджету. Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою. Тобто відповідачем у зазначених категоріях справ є держава Україна, а не посадова особа, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування. До суб'єктів відповідальності згідно зі статтями 1173, 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основні ознаки органів державної влади такі: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів державної влади не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов'язками щодо реалізації державної влади. Верховний Суд зазначає, тлумачення статтей 1173, 1174 ЦК України має здійснюватися в контексті не лише положень ЦК України, а й конституційного припису, а саме: відповідальності держави перед людиною (стаття 3 Конституції України) Визначені статтями 1173, 1174 ЦК України підстави відповідальності характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою для покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. Суди не звернули уваги, що відповідачем у позові також зазначено Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, а по суті таким відповідачем є держава Україна, яка гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), зокрема, і під час перебування під вартою та відбування покарання. Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Згідно з пунктом 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц, провадження №14-538цс19, вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави України, не є обов'язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі №495/6187/16, провадження №61-8385св20. ЄСПЛ вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Stankovv. Bulgaria, №68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Таким чином, з урахуванням підстав позову, страждання позивача виникли у зв'язку з браком особистого простору під час тримання під вартою, яке саме по собі порушує статтю 3 Конвенції з огляду, зокрема, на суворі обмеження свободи пересування та прогулянок на свіжому повітрі. Верховний суддійшов висновку, що тримання позивача в умовах ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4" було нелюдським і таким, що принижують його гідність протягом тривалого часу, у зв'язку з чим було порушено статтю 3 Конвенції. Стосовно різних аспектів умов тримання заявника під вартою, на які він посилався у позовній заяві, Верховний Суд зазначає, що незважаючи на структурні проблеми функціонування пенітенціарної системи України, на які ЄСПЛ звертав увагу у своїх рішеннях, у кожній справі такі мають бути доведені. Обгрунтованим є посилання у касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції допитав двох свідків, ув'язнених ОСОБА_3 та ОСОБА_4, проте не надав оцінки їхнім показанням. Водночас Верховний Суд зауважує, що на інші докази на підтвердження підстав позову позивач не посилався, суди такі не досліджували та не оцінювали, тому суд касаційної інстанції виходить з тих обставин, які встановлені судами. У зв'язку з наведеним Верховний Суд зазначає, що в межах розгляду цієї справи права позивача порушені бездіяльністю держави в особі ДУ "Дніпровська установа виконання покарань №4", вони можуть бути відновлені шляхом компенсації моральної шкоди в розмірі 4 000,00 грн з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, розмір якої визначено за критеріями, що мають істотне значення та належать до характеру порушень, виходячи з обставин справи з урахуванням критерію справедливості відшкодування. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі №761/24881/16-ц, провадження №14-57цс18, дійшла висновку, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і виріщення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Верховний Суд виходить з того, що позивачі, які згідно зі статтею 3 Закону України "Про судовий збір" звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню також і в разі подання ними апеляційних та касаційних скарг. Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання позовної заяви майнового характеру фізичною особою справляється судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений в розмірі 1 762,00 грн з 1 січня 2018 року. Розмір заявлених вимог - 70 000,00 грн (1 762,00 х 0,4 = 704,80 грн - розмір судового збору, що підлягав сплаті при зверненні до суду з цим позовом), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 4 000,00 грн (0,06% - 40,27 грн - розмір судового збору, пропорційний до задоволеної частини вимог), проте з урахуванням мінімальної ставки - 704,80 грн (1 762,00 х 0,4 = 704,80 грн). Оскільки ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, то судові витрати за подання позовної заяви у вигляді судового збору підлягають віднесенню за рахунок держави пропорційно до задоволеної частини вимог з урахуванням мінімальної ставки судового збору, встановленого на час звернення з позовом, у розмірі 704,80 грн. Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції на час подання апеляційної скарги) за подання апеляційної скарги на рішення суду справляється судовий збір в розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції на час подання касаційної скарги) за подання касаційної скарги на рішення суду справляється судовий збір в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. З урахуванням того, щорозмір вимог, що підлягають задоволенню - 4 000,00 грн, а ОСОБА_1 також звільнено від сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг, то судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 1 057,20 грн (704,80 грн х 150%) за подання апеляційної скарги та у розмірі 1 409,60 грн (704,80 грн х 200%) за подання касаційної скарги підлягають віднесенню за рахунок держави (загальний розмір 2 466,80 грн). Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 до Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань №4", Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 4 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Судові витрати у вигляді судового зборуза подання позовної заяви в розмірі 704,80 грн віднести за рахунок держави. Судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 466,80 грн віднести за рахунок держави. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №372/4359/15 провадження №61-7213св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, заінтересовані особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, правонаступником якого є ОСОБА_5, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк Ірина Іванівна, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Семенченко Володимир Іванович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст скарг У вересні 2018 року представником ОСОБА_1 - ОСОБА_6 та ОСОБА_1 подані скарги на дії та рішення державного виконавця, в яких вони просили скасувати повідомлення державного виконавця Обухівського міськрайонного відділу ДВС ГТУЮ у Київській області від 30 серпня 2018 року, зобов'язати державного виконавця усунути порушення прав стягувача, а також визнати неправомірним і скасувати повідомлення про повернення стягувачу 30 серпня 2018 року без прийняття до виконання ухвали Обухівського районного суду Київської області від 27 серпня 2018 року про застосування заходів процесуального примусу по цивільні справі №372/4359/15-ц та зобов'язати старшого державного виконавця Обухівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Курашову К. В. усунути порушення початку примусового виконання заходів процесуального примусу за ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 27 серпня 2018 року по цивільній справі №372/4359/15-ц. Скарги обґрунтовані тим, що державний виконавець повинен був розпочати примусове виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів, яка надійшла від суду, і за наявності обставин, що ускладнюють виконання доручення суду, порушити перед відповідним керівником питання передачі відкритого виконавчого провадження у відповідності до пунктів 6, 7, 9 розділу VІнструкції з організації примусового виконання рішень. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 18 листопада 2020 року, в задоволенні скарг позивача, представника позивача на дії та рішення державного виконавця відмовлено. Клопотання представника позивача про долучення доказів задоволено. Долучено до матеріалів справи копію поданого представником позивача письмового доказу. В задоволенні заяви представника відповідачів про зустрічне забезпечення відмовлено. Клопотання представника відповідачів про заміну відповідача задоволено. Замінено відповідача ОСОБА_4 на його правонаступника - ОСОБА_5, залучивши її до участі в цій цивільній справі в якості співвідповідача. Відмовляючи у задоволенні скарги на дії державного виконавця, суд першої інстанції виходив з того, що дії державного виконавця узгоджувались із приписами чинного законодавства, а занадто вільне тлумачення скаржником таких норм є непереконливим, суб'єктивним та не може слугувати підставою для виникнення у державного виконавця обов'язків вчинити не у спосіб, передбачений законом, а також не можуть покладатись в основу судового рішення. Під час судового розгляду скаржником не повідомлено обставин, які б унеможливлювали відкриття виконавчого провадження належним і уповноваженим органом державної виконавчої служби у визначеному пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" порядку - за заявою стягувача про примусове виконання рішення. З обставин справи вбачається, що стягувач до жодного органу виконання судових рішень із заявами про звернення вказаного виконавчого документа до примусового виконання не звертався, суду не повідомлено відомостей про наявність перешкод у реалізації ним такого права. Отже, порушень прав чи законних інтересів скаржника, які б підлягали судовому захисту, під час судового розгляду не встановлено. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 18 листопада 2020 року залишено без змін. Колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції, що державний виконавець діяв у межах чинного законодавства, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах положень статті 25 Закону України "Про виконавче провадження", крім того скаржником не повідомлено обставин, які б унеможливлювали відкриття виконавчого провадження належним і уповноваженим органом державної виконавчої служби у визначеному пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" порядку - за заявою стягувача про примусове виконання РІШЕННЯ: Та обставина, що у зв'язку із прийняттям Закону України "Про виконавче провадження" у новій редакції положення Інструкції з організації примусового виконання рішень є застарілими, не може вплинути на законність дій державного виконавця, який правомірно керувався зазначеною Інструкцією, так як вона на час її застосування не була скасованою і не втратила свою чинність. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року і залишену нею без змін ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 18 листопада 2020 року в частині відмови у задоволенні скарги на рішення та дії державного виконавця скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що істотно порушено порядок розгляду поданих позивачем та його представником скарг, встановлений імперативними приписами розділу VII ЦПК України. Суд першої інстанції державного виконавця у судове засідання не викликав, питання про залучення до розгляду скарги компетентної посадової особи не вирішував, суть скарги в судовому засіданні головуючий не доповів, докази, які стосуються предмета оскарження безпосередньо у судовому засіданні не досліджував. Суд апеляційної інстанції клопотання позивача про залучення державного виконавця і повідомлення його про апеляційний розгляд залишив в ухвалі про призначення справи до розгляду не розв'язаним, а у прийнятій постанові жодних мотивів відхилення доводів про порушений порядок розгляду скарги на рішення і дії державного виконавця не навів. Апеляційне провадження за скаргою позивача відкрито одноособово ухвалою судді-доповідача Андрієнко А. М. Апеляційна скарга передана судді-доповідачу за протоколом неавтоматичного розподілу, як раніше визначеному складу суду. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №372/4359/15, витребувано справу з суду першої інстанції. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, правонаступником якого є ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І., приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Семенченко В. І., про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на земельну ділянку та витребування майна з чужого незаконного володіння. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 липня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права). Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає доводи, викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Про відкриття апеляційного провадження у справі суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу (частина перша статті 359 ЦПК України). З 15 грудня 2017 року ЦПК України не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. За змістом частини шостої статті 357 ЦПК України на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 15, 16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року в справі №263/4637/18 (провадження №14-126цс20) вказано, що "регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження. Натомість, ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів. Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. А такий перегляд регламентований у Главі І "Апеляційне провадження" розділу V "Перегляд судових рішень" ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що слова "суд апеляційної інстанції", вжиті у частинах першій і другій статті 358 ЦПК України, треба розуміти як колегію суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів у світлі загальних положень ЦПК України щодо складу суду, який здійснює перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції (частина третя статті 34 ЦПК України). Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково постановив одноособово ухвалу від 02 лютого 2021 року про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 18 листопада 2020 року, що призвело до порушення правил щодо складу суду, а тому оскаржені ухвала та постанова суду апеляційної інстанції не можуть вважатися законними та обґрунтованими, оскільки постановлені з порушенням норм процесуального права, що є підставою для їх скасування та направлення справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Оскільки встановлено підставу для скасування судових рішень зі стадії відкриття апеляційного провадження, іншим доводам касаційної скарги колегія суддів оцінки не надає Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України). Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду дають підстави для висновку, що ухвала та постанова апеляційного суду прийняті з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, ухвалу та постанову апеляційного суду скасувати, передати справу до суду апеляційної інстанціїдля вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року скасувати. Справу №372/4359/15 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Київського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №449/325/18 провадження №61-14463св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, заінтересовані особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, представник ОСОБА_3 - адвокат Бухтоярова Оксана Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року у складі судді Борняка Р. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Крайник Н. П., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст заяви У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову до пред'явлення позову, в якій просив суд забезпечити майбутні позовні вимоги шляхом накладення арешту на нерухоме майно, власником яких є ОСОБА_3, а саме: земельну ділянку площею 0,0926 га, кадастровий номер №2124455600:03:003:0100, реєстраційний номер №591677921244, яка знаходиться на АДРЕСА_1; домоволодіння АДРЕСА_2, площею 294,80 кв. м, реєстраційний номер майна №29581348; квартиру АДРЕСА_3, площею 56 кв. м, реєстраційний номер майна №27760973; домоволодіння АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна №34575651; житловий будинок АДРЕСА_1, площею 52,40 кв. м, реєстраційний номер майна №38557563; житловий будинок АДРЕСА_4, площею 150,3 кв. м., реєстраційний номер майна №38665787; домоволодіння АДРЕСА_5, площею 386,60 кв. м, реєстраційний номер майна №32185076; корпоративні права та все рухоме майно, яке належить ОСОБА_3. Заява подана в порядку частини другої статті 149 ЦПК України до пред'явлення позову. В заяві зазначав, що має намір звернутись до Перемишлянського районного суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 1 495 000, 00 грн. Посилався на те, що відповідно до договору позики від 12 квітня 2011 року він надав ОСОБА_3 позику в розмірі 1 495 000, 00 грн строком на три роки, з можливістю продовження цього строку за домовленістю сторін. Вказував, що крім того, 01 квітня 2016 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, згідно з яким останній поручився відповідати перед ним за повернення наданої позики у сумі 1 495 000, 00 грн., сплату неустойки за несвоєчасне повернення позики та сплату збитків у зв'язку з неналежним виконанням боржником своїх зобов'язань. ОСОБА_3 свого зобов'язання щодо повернення отриманої позики не виконав, позику не повернув. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд заяву про забезпечення позову задовольнити. Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій Ухвалою Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено арешт на нерухоме майно, що належить ОСОБА_3, а саме: земельну ділянку площею 0,0926 га, кадастровий номер №2124455600:03:003:0100, реєстраційний номер №591677921244, яка знаходиться на АДРЕСА_1; домоволодіння АДРЕСА_2, площею 294,80 кв. м, реєстраційний номер майна №29581348; квартиру АДРЕСА_3, площею 56 кв. м, реєстраційний номер майна №27760973; домоволодіння АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна №34575651; житловий будинок АДРЕСА_1, площею 52,40 кв. м, реєстраційний номер майна №38557563; житловий будинок АДРЕСА_4, площею 150,3 кв. м, реєстраційний номер майна №38665787; домоволодіння АДРЕСА_5, площею 386,60 кв. м, реєстраційний номер майна №32185076. В іншій частині заяви відмовлено. Постановою Львівського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Бухтоярової (Андрейкович) О. В. залишено без задоволення. Ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Бухтоярової О. В. задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження №61-19785св19). Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Бухтоярової О. В. задоволено частково. Ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року в частині накладення арешту на 1/2 частку домоволодіння АДРЕСА_2, площею 294,80 кв. м, реєстраційний номер майна №29581348, скасовано та ухвалено в цій частині нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову в частині накладення арешту на 1/2 частку домоволодіння АДРЕСА_2, площею 294,80 кв. м, реєстраційний номер майна №29581348, відмовлено. У решті ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвала Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року в частині накладення арешту на 1/2 частку домоволодіння загальною площею 294,80 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна 29581348 підлягає скасуванню, оскільки на момент накладення арешту на 1/2 частку вказаного домоволодіння згадана частка домоволодіння вже не належала ОСОБА_3 у зв'язку з відчуженням 08 листопада 2017 року. Апеляційний суд зазначив, що в решті ухвала Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року є законною та обгрунтованою, отже, підлягає залишенню без змін. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року в частині часткового задоволення заяви про забезпечення позову та повністю постанову Львівського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій порушено положення статті 149, пункт 1 частини першої статті 150, частини третю, четверту, сьому, дев'яту статті 153, статтю 154 ЦПК України, оскільки в ухвалі від 02 квітня 2018 року не зазначено мотивів, чому невжиття таких заходів, як накладення арешту на 7 об'єктів нерухомого майна може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. При цьому вказує, що про розгляд заяви про забезпечення позову в суді першої інстанції йому повідомлено не було. Стверджує, що арешт накладено на 7 об'єктів нерухомого майна, які йому не належать. Вказує, що судами не перевірено вартість майна для можливості надання оцінки співмірності позовних вимог вартості майна, на яке накладено арешт. Звертає увагу на те, що відповідно до Інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 16 вересня 2020 року в особи, на майно якої накладено арешт - ОСОБА_3 відсутній РНОКПП у зв'язку з релігійними переконаннями, а у нього РНОКПП наявний. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки твердження ОСОБА_3 про те, що об'єкти нерухомості, на які накладено арешт, йому не належать, не підтверджені належними і допустимими доказами та є голослівними. Крім того, від нібито справжніх власників вказаного майна не пред'явлено до суду жодного доказу про звільнення його з-під арешту, що підтверджує належність цього майна саме ОСОБА_3. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У жовтні 2020 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою судді Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року справу призначено до розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує порушення норм процесуального права, зокрема, те, що задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову судами не мотивовано чому невжиття таких заходів як накладення арешту на нерухоме майно може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Вважає, що судами не надано оцінки співмірності виду забезпечення позову, який просив застосувати ОСОБА_1, позовним вимогам та не з'ясовано вартість майна, на яке було накладено арешт. Звертає увагу на те, що жодне майно, на яке було накладено арешт, йому не належить. Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судове рішення суду першої інстанції, у нескасованій після апеляційного перегляду частині, та постанова апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Пунктами 1, 2 частини першої статті 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Тлумачення статей 152, 153 ЦПК України свідчить, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинен враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, суд першої інстанції вважав її частково обґрунтованою та дійшов висновку про часткове задоволення заяви, зокрема, в частині накладення арешту щодо нерухомого майна. При цьому районний суд вважав, що підстав для задоволення заяви в частині накладення арешту на корпоративні права та рухоме майно немає, оскільки заявником таке майно не ідентифіковано. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд встановив, що 1/2 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 08 листопада 2017 року (а. с. 47-48) була передана у власність ОСОБА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 листопада 2017 року (а. с. 49) та вважав висновки районного суду в частині накладення арешту на вказане майно неправильними, відтак, ухвалу районного суду у вказаній частині скасував. У решті судове рішення районного суду вважав законним. З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується та вважає їх обґрунтованими з огляду на таке. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" судам роз'яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (пункт 4). Крім того, пунктами 1-4 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів до забезпечення позову з урахуванням адекватності вимог заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання рішення суду в разі невжиття таких заходів. У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі №754/4437/18 (провадження №61-47464св18) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують реальне виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог у справі. частково задовольняючи заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на: - земельну ділянку площею 0,0926 га, кадастровий номер 2124455600:03:003:0100, за адресою: АДРЕСА_1; - 1/2 частку домоволодіння загальною площею 294,80 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна 29581348; - квартиру АДРЕСА_6, реєстраційний номер майна 27760973; спільна сумісна власність з ОСОБА_5; - 1/2 частку домоволодіння загальною площею 207,60 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна 34575651; - 1/2 частку житлового будинку загальною площею 52,40 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна 38557563; - житловий будинок загальною площею 150,3 кв. м, за адресою: АДРЕСА_4, реєстраційний номер майна 38665787; - 1/2 частку домоволодіння загальною площею 386,60 кв. м., за адресою: АДРЕСА_5, реєстраційний номер майна 32185076, суд першої інстанції встановив, що між сторонами існує спір щодо стягнення заборгованості за договором позики в сумі 1 495 000, 00 грн, тому невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду. Апеляційний суд вважав висновки районного суду про наявність підстав для забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача правильними та дійшов правильного висновку, що ухвала Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року в частині накладення арешту на 1/2 частку домоволодіння загальною площею 294,80 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна 29581348 підлягає скасуванню, оскільки вказане майно на момент вжиття заходів забезпечення позову вибуло з власності відповідача. Такі висновки суду апеляційної інстанції є правильними з огляду на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Отже, на момент постановлення ухвали районним судом в частині накладення арешту на 1/2 частку домоволодіння загальною площею 294,80 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна 29581348, зазначене майно належало ОСОБА_4 та щодо нього не могло бути вжиті заходи забезпечення позову за зобов'язаннями ОСОБА_3. Верховний Суд також звертає увагу на те, що апеляційний суд виконав вказівки суду касаційної інстанцій при попередньому скасуванні судового рішення (частина перша статті 417 ЦПК України) та встановив, що ОСОБА_1 звернувся до Перемишлянського районного суду Львівської області із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики в сумі 4 394 946, 25 грн, отже, доводи ОСОБА_1 про наявність підстав для забезпечення позову до пред'явлення позову були обґрунтованими. В решті заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Перимишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року є доцільним та співмірним з можливими вимогами майбутнього позову, а невжиття таких заходів може призвести до істотного порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача та утруднити виконання рішення суду в майбутньому. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, у нескасованій після апеляційного перегляду частині, та постанови апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість його судового рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судове рішення суду першої інстанції, у нескасованій після апеляційного перегляду частині, та постанову апеляційного суду без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 02 квітня 2018 року, у нескасованій після апеляційного перегляду частині, та постанову Львівського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №757/19016/15-ц провадження №61-4407св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної реєстрації), Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Зубко Вероніка Володимирівна, ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко Віра Миколаївна, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська Інеса Володимирівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року у складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Пікуль А. А., Борисової О. В., Ратнікової В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної реєстрації), Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Зубко В. В., ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М., Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська І. В., про визнання договорів купівлі-продажу, іпотеки недійсними, зняття заборони з відчуження квартири, витребування майна, визнання права власності, усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, вселення, скасування державної реєстрації права власності, зобов'язання здійснити реєстрацію права власності. Позов обґрунтовано тим, що 27 січня 2011 року згідно з договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ващенко В. В., зареєстрованим в реєстрі за №98, позивач прийняв у дар (власність) від матері ОСОБА_7 квартиру під АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності 21 вересня 2012 року, номер запису: 44243 в книзі: 413-97.02 листопада 2014 року між позивачем (наймодавець) і ОСОБА_8 (наймач) укладено договір найму (оренди) нерухомого майна, а саме цієї квартири та передано квартиру ОСОБА_8 (наймач) за актом приймання-передачі жилого приміщення разом із побутовою технікою. Строк дії договору складав з 02 листопада 2014 року по 02 листопада 2015 року, орендна плата складає 19 500,00 грн. ОСОБА_8 сплатила тільки за перший місяць найму квартири, листопад 2014 року, в подальшому орендну плату не вносила. Позивач розшукував наймача, проте його спроби були марними. У кінці травня 2015 року, в черговий раз, розшукуючи ОСОБА_8, позивач прийшов до своєї квартири, двері якої відчинив ОСОБА_2, який представився її власником. Згодом позивачу стало відомо, що його квартира на підставі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. за реєстровим №246, перейшла від нього за підробленим паспортом та правовстановлюючими документами ОСОБА_3. Потім, на підставі договору про задоволення вимог іпотекдержателя перейшла до ОСОБА_5, а згодом на підставі договору купівлі-продажу від 15 квітня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. за реєстровим №832 перейшла квартира у власність від ОСОБА_5 до ОСОБА_2, яку останній передав в іпотеку ОСОБА_4 на підставі договору іпотеки від 25 червня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. та зареєстрованим в реєстрі за №1231. З урахуванням уточнень, ОСОБА_1 просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. за реєстровим №246; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 15 квітня 2015 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. за реєстровим №832; визнати недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2015 року укладений між іпотекодавцем ОСОБА_2 та іпотекодержателем ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. та зареєстрованим в реєстрі за №1231; зняти заборону на відчуження квартири АДРЕСА_1 та виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою; витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1; визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за позивачем, ОСОБА_1; усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування та володіння квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1; вселити ОСОБА_1 у належну йому квартиру АДРЕСА_1; скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2; зобов'язати Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) зареєструвати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 стягнути на користь ОСОБА_1 понесені позивачем судові витрати по справі, в тому числі витрати на правничу допомогу. Також ОСОБА_1 просив поновити строк на звернення до суду з позовними вимогами про визнання договору іпотеки недійним, оскільки про наявність такого договору йому стало відомо 26 червня 2018 року із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. за реєстровим №246. Визнано недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2015 року, укладений між іпотекодавцем ОСОБА_2 та іпотекодержателем ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. та зареєстрованим в реєстрі за №1231. Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1. Усунено ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування та володіння квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1. Вселено ОСОБА_1 у належну йому квартиру АДРЕСА_1. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 судовий збір з ОСОБА_2 -10 218,00 грн, з ОСОБА_3 - 352,40 грн, з ОСОБА_4 - 352,40 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, укладений з порушенням положень статті 203 ЦК України поза волею позивача і за документами, що посвідчують особу ОСОБА_1 та правовстановлюючого документу на квартиру (договору дарування), які не відповідають дійсності, а тому такий договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірна квартира вибула з власності позивача поза його волею на підставі недійсного договору, то він має право витребувати таке майно від добросовісного набувача ОСОБА_2 у свою власність на підставі статті 388 ЦК України. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки у спірній квартирі проживає відповідач ОСОБА_2, а позивач не має можливості користуватись вказаною квартирою, то позовні вимоги про усунення ОСОБА_1 перешкод у здійсненні права користування та володіння квартирою АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири та вселення ОСОБА_1 у належну йому квартиру підлягають задоволенню, як похідні від задоволення позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу квартири позивача недійсним та витребування її від добросовісного набувача. Також, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. також є похідною вимогою щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартир та її витребування, а тому підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 15 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. за реєстровим №832, суд першої інстанції виходив із того, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Крім того, суд врахував, ОСОБА_5 у справі має процесуальний статус третьої особи, а не відповідача. Також відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 за позивачем, ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що право позивача на спірне майно захищено шляхом визнання договору купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2015 року недійсним та витребування її від добросовісного набувача, а це виключає можливість суду за належних позивачу правовстановлюючих документів на квартиру - договору дарування вирішити питання про визнання права власності на цю квартиру, тим більше, що позивачем не доведені обставини, викладені у статті 392 ЦК України. Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зняття заборони на відчуження квартири АДРЕСА_1 та виключення з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою, скасування державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень щодо прийняття останнім рішення в межах компетенції, а також того, що рішення суду є самостійною підставою для внесення відповідних даних для державної реєстрації права власності та інших речових прав щодо квартири позивача. Додатковим рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 квітня 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 397,41 грн. Ухвалюючи у справі додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що питання щодо розподілу судового збору у сумі 397,41 грн, сплаченого позивачем, не вирішувалось, а тому такий піддягає стягненню з ОСОБА_2 на користь позивача. Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, вселення скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення яким відмовлено в задоволенні зазначених позовних вимог. Зменшено розмір стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат по сплаті судового збору з 10 218,00 грн до 8 810,00 грн. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання недійсним договору іпотеки квартири, витребування квартири залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині розгляду позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, вселення, та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, віндикаційний позов про витребування майна із чужого незаконного володіння і негаторний позов про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення невласника зі спірного житла, про вселення власника у спірну квартиру, є взаємовиключними. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині розгляду інших позовних вимог, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції в цій частині та виходила із того, що доводи апеляційної скарги не суттєві та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг та позиція інших учасників справи 17 березня 2021 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог, скасувати постанову апеляційного суду в частині стягнення з відповідачів судових витрат і в частині, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції, та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1; в іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій: - не звернули увагу на те, що факт того, що спірна квартира була відчужена поза волею позивача, в ході розгляду цієї справи, за наявних доказів та фактичних обставин справи, не знайшов своє підтвердження; - не надали належної оцінки висновку судової-почеркознавчої експертизи від 20 травня 2018 року №93/18, висновку експертного почеркознавчого дослідження від 10 жовтня 2017 року №107/17, висновку від 29 листопада 2017 року №8939, висновку судово-почеркознавчої експертизи від 04 грудня 2020 року №425/1 які підтверджують дійсність підпису ОСОБА_1 на договорі купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2015 року; - не врахували, що висновок експерта про "ймовірність" не може бути підставою для висновку про те, що підпис вчинений не стороною правочину; - проігнорували те, що факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача; - не звернули увагу на те, що позивачем пропущено позовну давність щодо звернення до суду з позовними вимогами про визнання недійсним договору іпотеки спірної квартири від 25 червня 2015 року; - не врахували, що на момент посвідчення договору купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2015 року існував обов'язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності стався відповідно до закону; - застосували норми права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №760/10691/18, від 18 липня 2019 року у справі №761/8051/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц, від 09 квітня 2019 року у справі №912/1104/18, від 20 вересня 2019 року у справі №904/4342/18, постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-832цс15, від 28 вересня 2016 року у справі №6-2165цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-2165цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14, від 21 грудня 2016 року у справі №6-1503цс16, від 08 червня 2016 року у справі №6-3029цс16. Також у касаційній скарзі заявник вказує на те, що висновок експерта від 29 вересня 2020 року № СЕ-19-20/25012-ПЧ, в сукупності з іншими доказами, що наявні в матеріалах справи, викликає сумнів щодо його об'єктивності та неупередженості під час проведення дослідження, а тому не мав бути прийнятий до уваги апеляційним судом. 18 березня 2021 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції повністю, постанову апеляційного суду скасувати в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 повністю. Касаційна скарга, мотивована тим, що: - суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно визнали ймовірний висновок судової почеркознавчої експертизи від 09 серпня 2016 року №988/тдд достатнім для вирішення питання підписання позивачем оспорюваного правочину; - суди першої та апеляційної інстанцій не врахували подані 11 грудня 2017 року та долучені до матеріалів справи заявником висновок експертного почеркознавчого дослідження від 18 жовтня 2017 року №107/17 та третьою особою висновок почеркознавчого дослідження від 29 листопада 2017 року, які категорично встановлюють факт, що оспорюваний договір від 04 лютого 2015 року підписаний позивачем; - суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відхилили рецензії на висновки експертів, як докази у справі; - суди першої та апеляційної інстанцій неправомірно встановили, що спірна квартира вибула із власності позивача поза його волею; - суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №760/10691/18, від 29 серпня 2018 року у справі №761/41032/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі №371/640/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №2-694/11; Також касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд: - протиправно відмовив у клопотанні ОСОБА_2 про проведення почеркознавчої експертизи; - безпідставно прийняв до уваги висновок експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 29 вересня 2020 року № СЕ-19-20-25012-ПЧ, оскільки клопотання позивача про його долучення до матеріалів справи на етапі апеляційного розгляду не містить причин, які об'єктивно не залежали від нього (позивача), з яких він не міг долучити такий висновок експерта в суді першої інстанції; - неправильно визнав недопустимим висновок експерта Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтернатива" від 20 вересня 2018 року №93/18; - дійшов помилкового висновку про незастосування позовної давності до позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки; - не надав належної оцінки доводам заявника щодо наявності у заяві позивача про збільшення позовних вимог від 06 грудня 2016 року клопотань про одночасну зміну предмету та підстав позову. Касаційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 не містять жодних доводів щодо оскарження рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року в частині розгляду позовних вимог про зняття заборони на відчуження квартири, визнання за позивачем права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2, зобов'язання зареєструвати право власності на квартиру, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, вселення, а тому такі судові рішення у вказаній частині не перевіряються Верховним Судом. У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6, в яких заявник зазначив про їх необґрунтованість та безпідставність їх доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Також у квітні 2021 року Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної реєстрації) із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду заяву про розгляд справи без участі його представника. У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 надіслав до Верховного Суду клопотання про виклик учасників справи для надання пояснень. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколів автоматизованого розподілу справи між суддями Верховного Суду від 18 та 22 березня 2021 року касаційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ; витребувано із Печерського районного суду міста Києва матеріали справи №757/19016/15-ц; надано учасникам справи строк для подання відзиву. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; надано учасникам справи строк для подання відзиву. 29 квітня 2021 року матеріали справи №757/19016/15-ц надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування від 27 січня 2011 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ващенко В. В., зареєстрованим в реєстрі за №98. При цьому в договорі дарування зазначено прізвище обдаровуваного "ОСОБА_10" замість правильного "ОСОБА_11". Відповідно до довідки Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Печерського району "Печерська брама" Печерської районної в місті Києві Ради від 04 серпня 2012 року №1182 ОСОБА_1 раніше належав паспорт серії НОМЕР_1, виданий 28 березня 1996 року Ленінським районним відділом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області на ім'я "ОСОБА_1". Згодом був здійснений обмін паспорту у зв'язку з уточненням прізвища "ОСОБА_10" на "ОСОБА_11" на підставі свідоцтва про народження серії НОМЕР_2, виданого повторно 07 грудня 2011 року Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції. Право власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності 21 вересня 2012 року, номер запису: 44243 в книзі: 413-97 відповідно до порядку, встановленому законодавством України, що діяв на час посвідчення договору дарування. Отже ОСОБА_1 на законних підставах набув у власність зазначену квартиру АДРЕСА_1 та є її власником. З часу набуття у власність ОСОБА_1 належним чином, відкрито, добросовісно володів, користувався та розпоряджався належною йому на праві власності квартирою. 02 листопада 2014 року між ОСОБА_1 (наймодавець) та ОСОБА_8 (наймач) укладено договір найму (оренди) нерухомого майна, а саме: двохкімнатної квартири загальною площею 95,9 кв. м, житлова площа 42,4 кв. м на 18 поверху за адресою: АДРЕСА_1, строком на один рік, тобто до 02 листопада 2015 року. У цей день ОСОБА_1 передано квартиру ОСОБА_8 (наймач) по акту приймання-передачі жилого приміщення разом із побутовою технікою. Відповідно до пункту 1.1 договору найму (оренди) нерухомого майна предметом договору є тимчасова здача в найм (оренду) на оплатній основі двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 4.1 договору найму (оренди) нерухомого майна від 02 листопада 2014 року строк дії договору складав період часу з 02 листопада 2014 року по 02 листопада 2015 року. ОСОБА_8 відповідно до підпункту 3.2.1 пункту 3.2 договору сплатила лише за перший місяць найму квартири, листопад 2014 року (з 02 листопада 2014 року по 02 грудня 2014 року). З грудня 2014 року ОСОБА_8 перестала вносити орендну плату. ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_8 із письмовими заявами про дострокове припинення дії договору оренди, повернення об'єкту найму, телефонував, проте належних результатів вказане не дало. Зазначені обставини призвели до виникнення заборгованості по орендній платі за 6 місяців (грудень 2014 року - травень 2015 року) та до неможливості перевірки стану використання квартири, як це передбачено умовами договору найму (оренди) нерухомого майна від 02 листопада 2014 року. У зв'язку з чим ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_8 про усунення перешкод й користуванні нерухомим майном, розірвання договору, зобов'язання вчинити дії (виселення) і стягнення заборгованості. В кінці травня 2015 року під час з'ясовування питання про надання позивачем згоди на переоформлення договору про надання послуг від менеджерів інтернет-провайдера позивачу стало відомо про можливу зміну власника квартири. Вказане стало підставою позивачу перевірки інформації про квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна позивач дізнався, що власником його квартири є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2015 року. У зв'язку з цим 09 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного управління Головного управління Міністерства внутрішній справ України в м. Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення та до Печерського районного суду м. Києва з вказаним позовом. Відомості за заявою позивача внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 12 червня 2015 року, кримінальне провадження №12015100060003949 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 Кримінального кодексу України. З матеріалів кримінальної справи встановлено, що 04 лютого 2015 року нібито між ОСОБА_1, та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. за реєстровим №246. Для посвідчення вказаного договору нотаріусу було надано договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 27 січня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 (а не ОСОБА_1 за договором дарування, оригінал якого оглянуто в судовому засіданні) та його матір'ю, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ващенко В. В., за реєстровим №98. Також при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу було надано паспорт на ім'я ОСОБА_1 та картку платника податків, які суттєво відрізняються від оригіналу паспорту позивача та картки платника податків за фотографією, шрифтом набору тексту в картках платника податків, печатками, підписами, датами та особами, що видали картку платника податків. В межах кримінальної справи було призначено судову почеркознавчу експертизу, за результатами якої експертами Київського міського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру складено висновок від 09 серпня 2016 року №988/тдд, відповідно до якого: підпис та рукописний запис у графі "продавець" в договорі купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2015 року виконано ймовірно не ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зразки якого були надані для порівняння, а іншою особою; підпис та рукописний запис у графі "Обдаровуваний" в договорі дарування квартири від 27 січня 2011 року виконано не ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зразки якого були надані для порівняння, а іншою особою; підпис та рукописний запис у графі "підпис" в заяві від імені ОСОБА_1 на ім'я Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. від 04 лютого 2015 року виконано ймовірно не ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зразки якого були надані для порівняння, а іншою особою; підпис та рукописний запис у графі "Замовник" в звіті про оцінку майна № FO-150130-002 виконано не ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зразки якого були надані для порівняння, а іншою особою; підпис та рукописний запис у графі "підпис" в нотаріальному примірнику довіреності від ОСОБА_1 від 26 січня 2015 року виконано не ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зразки якого були надані для порівняння, а іншою особою. Відповідно до вступної частини цього висновку для проведення експертного дослідження було надано вісім документів, які місять вільні зразки підписів та почерку ОСОБА_1 за період з грудня 2009 року до травня 2015 року. Згідно зі змістом дослідницької частини цього висновку при порівнянні досліджуваного підпису та рукописного запису в графі "Продавець" в Договорі купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2015 року., підпису та рукописного запису в графі "ПІДПИС:" в заяві від імені ОСОБА_1 на ім'я приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. від 04 лютого 2015 року зі зразками почерку та підписів ОСОБА_1 у кожному випадку порівняння було встановлено розбіжність перерахованих діагностичних, деяких загальних ознак, а також окремих ознак (експертом перераховано одинадцять розбіжностей). Поряд із розбіжностями було встановлено збіги за деякими загальними та окремими ознаками (експертом перераховано три збіги). Вказані розбіжності суттєві, але у зв'язку із простотою будови елементів та обмеженим обсягом почеркової інформації досліджуваних підписів та рукописних записів, а також виконанням їх викривленими рухами, в повній мірі оцінити їх стійкість не виявляється можливим, а тому встановлені ознаки достатні лише для ймовірного негативного висновку про те, що підпис та рукописний запис у графі продавець в договорі купівлі-продажу квартири від 04 лютого 2015 року, підпис та рукописний запис в графі "Підпис:" в заяві ОСОБА_1 на ім'я приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко М. В. від 04 лютого 2015 року - виконано, ймовірно, не ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, зразки якого були надані для порівняння, а іншою особою. Що ж стосується встановлених збігів, то вони в даному випадку несуттєві, на негативний висновок експерта не впливають, відносяться до числа ознак, які часто зустрічаються в почерках багатьох осіб, а також можуть пояснюватися виконанням досліджуваних підписів та рукописних записів із наслідуванням підпису та почерку ОСОБА_1. У висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 20 березня 2017 року №521/тдд встановлено, що у договорі дарування квартири АДРЕСА_1 від 27 січня 2011 року, укладеному між ОСОБА_1 та його матір'ю, ОСОБА_7, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ващенко В. В., за реєстровим №98, який знаходиться у архіві приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. при примірнику договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року підпис виконано не ОСОБА_1, а іншою особою. Також підпис нотаріуса Ващенко В. В., дарувальника ОСОБА_7 у договорі дарування, який знаходився у приватного нотаріуса Кударенко В. М. при посвідченні договору купівлі-продажу спірної квартири також виконані не нотаріусом ОСОБА_12 та не ОСОБА_7 відповідно, а іншими особами. Разом з тим, відповідно до висновку від 20 вересня 2018 року №93/18, складеного експертом ТОВ "Центру судових експертиз "Альтернатива" Фраймович Л. В., висновку почеркознавчого дослідження від 18 жовтня 2017 року №103/17 складеного експертом ТОВ "Центру судових експертиз "Альтернатива" Фраймович Л. В., висновку почеркознавчого дослідження №8939 від 29 листопада 2017 року, складеного експертом ТОВ "Незалежний інститут судових експертиз" Панчошніком І. З. підпис у договорі купівлі-продажу квартири від імені ОСОБА_1 та рукописний запис "ОСОБА_1" виконані ОСОБА_1. Матеріали справи також містять і рецензію від 08 грудня 2017 року, складену ОСОБА_13, на висновок експертизи №988/тдц від 09 серпня 2016 року. Судами попередніх інстанцій також встановлено, що 02 лютого 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_3 грошові кошти в гривнях, в сумі еквівалентній 300 000,00 дол. США. Строк повернення позики визначений до 12 лютого 2015 року. Актом про фактичну передачу та отримання коштів сторони договору позики підтвердили отримання ОСОБА_3 коштів в сумі 300 000,00 дол. США. 3 метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 05 лютого 2015 року між сторонами договору укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., про що зроблений запис в реєстрі за №319, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_3 на праві приватної власності. 13 лютого 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В. та зареєстрований в реєстрі за №402, відповідно до якого ОСОБА_5 набув прав власності на належну квартиру, а саме: квартиру АДРЕСА_1.15 квітня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. та зареєстрований в реєстрі за №832, відповідно до якого ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1. На виконання вказаного договору ОСОБА_2 надані всі необхідні документи для укладення цього договору, сплачено вартість квартири. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2015 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що на даний час належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 25 червня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_14 укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В., тобто через місяць після купівля квартири ОСОБА_2. Відповідно до вказаного договору строк виконання основного зобов'язання - 25 червня 2020 року, розмір основного зобов'язання - 4 375 000,00 грн, правочин, в якому встановлено основне зобов'язання - договір позики, серія та номер: б/н, виданий 25 червня 2015 року, видавник: ОСОБА_4, ОСОБА_2 іпотекодержатель: ОСОБА_4, іпотекодавець: ОСОБА_2. Підставою внесення запису до Державного реєстру іпотек є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 22398618 від 25 червня 2015 року, здійснений о 21:07:16, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. Також приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. 25 червня 2015 року о 21:31:25 внесено відомості про державну реєстрацію обтяжень у зв'язку із укладенням договору іпотеки квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2015 року, обтяжувач ОСОБА_4. Крім того, під час апеляційного розгляду досліджено наданий позивачем висновок експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 29 вересня 2020 року № СЕ-19-20/25012-ПЧ, відповідно до якого підпис від імені ОСОБА_1 та рукописний запис: "/ ОСОБА_1 /" в договорі купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, в графі: "Продавець", виконано не ОСОБА_1. Відповідно до вступної частини цього висновку для проведення експертного дослідження було надано двадцять дев'ять документів, які містять вільні зразки підписів та почерку ОСОБА_1 за період з 2011 року до березня 2017 року, з яких, вісім документів за період з листопада 2014 року до квітня 2015 року. З дослідницької частини цього висновку убачається наступне. При порівнянні досліджуваного підпису зі зразками підписів ОСОБА_1 було встановлено розбіжність за темпом письма, натиском та наведеними експертом шістьома ознаками. Поряд із виявленими розбіжними ознаками встановлено збіжність за загальним виглядом, транскрипцією підпису, нахилом, формою рухів, що переважає, розміром, розгоном, розстановкою, формою і напрямом основи підпису та окремими переліченими експертом шістьома ознаками. Виявлені розбіжні ознаки стійкі, суттєві не можуть бути пояснені варіаційністю ознак підпису ОСОБА_1, дією на ОСОБА_1 збиваючих факторів в момент виконання підпису або будь-якими іншими чинниками і тому достатні для категоричного негативного висновку. Виявлені збіжні ознаки разом із виявленими діагностичними ознаками штучного характеру можуть пояснюватися виконанням досліджуваного підпису від імені ОСОБА_1 іншою особою з ретельним наслідуванням якимось справжнім підписам ОСОБА_1, або перемальовуванням на просвіт із якогось справжнього підпису ОСОБА_1. Тому вони несуттєві і на зроблений категоричний негативний висновок не впливають. Таким чином, підпис від імені ОСОБА_1 в графі "ПРОДАВЕЦЬ" договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, виконаний не ОСОБА_1. При порівнянні почерку, яким виконано досліджуваний рукописний запис "/ ОСОБА_1 /" із порівняльними зразками почерку ОСОБА_1 було встановлено розбіжність за темпом, зв'язністю рухів та наведеними експертом сімома окремими ознаками. Поряд із розбіжними ознаками встановлено збіжність за будовою почерку, ступенем виробленості рухів, формою та напрямом рухів, розміром, розгоном, нахилом та наведеними експертом чотирма окремими ознаками. Виявлені розбіжні ознаки стійкі, суттєві не можуть бути пояснені варіаційністю ознак почерку ОСОБА_1, дією на ОСОБА_1 збиваючих факторів в момент виконання ним рукописного запису або будь-якими іншими чинниками і тому достатні для категоричного негативного висновку. Виявлені збіжні ознаки разом із виявленими діагностичними ознаками штучного характеру можуть пояснюватися виконанням досліджуваного рукописного запису з ретельним наслідуванням якимось справжнім рукописним записам ОСОБА_1, або перемальовуванням на просвіт із якогось справжнього рукописного запису ОСОБА_1. Тому вони несуттєві і на зроблений категоричний висновок не впливають. Таким чином, рукописний запис: "/ ОСОБА_1 /" в графі: "Продавець" договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, виконаний не ОСОБА_1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За правилами частини першої статі 627, статті 629 ЦК України згідно статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умова про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний стороною (сторонами). Підпис у договорі - це дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, що підпадає під поняття "правочин" (стаття 202 ЦК України), і стверджує про волевиявлення сторони. Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене статтею 203 ЦК України, є важливим чинником, без якого неможливо укладення договору. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Зі змісту частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цього Кодексу Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Проте застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, а саме реституції як способу захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Така правова позиція, висловлена Верховним Судом України від 19 листопада 2014 року №6-170цс14, від 13 травня 2015 року у справі 6-67цс15, від 25 червня 2014 року у справі 6-6714цс. Крім того, така позиція підтверджена і постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц, а також у справі №127/17971/15-ц відповідно до якої на практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача, як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України) Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом (стаття 388 ЦК України) є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин. Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. За пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України можливість витребувати майно від добросовісного набувача є за наявності у діях власника майна волі на передачу майна. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого у нескасованій частині рішення погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, враховуючи висновок судової почеркознавчої експертизи, від 09 серпня 2016 року №988/тдд, правильно виходив із того, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, укладений з порушенням положень статті 203 ЦК України поза волею позивача і за документами, що посвідчують особу ОСОБА_1 та правовстановлюючого документу на квартиру (договору дарування), які не відповідають дійсності, в тому дійшов обґрунтованого висновку про те, що такий договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним. Також, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскільки спірна квартира вибула з власності позивача поза його волею на підставі недійсного договору, то спірне майно підлягає витребуванню від добросовісного набувача ОСОБА_2 на користь позивача на підставі статті 388 ЦК України. Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. є похідною вимогою щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартир та її витребування, а тому також підлягає задоволенню. Разом з тим, суд першої інстанції врахував, що договір іпотеки від 25 червня 2015 року укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 після накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1. Доводи касаційних скарг відповідачів щодо того, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно визнали ймовірний висновок судової почеркознавчої експертизи від 09 серпня 2016 року №988/тдд достатнім для вирішення питання підписання позивачем оспорюваного правочину, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно з цивільним процесуальним законодавством, у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини одинадцятої статті 83 ЦПК України просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (стаття 81 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. Як вбачається із матеріалів справи, позивач на підтвердження тієї обставини, що він не підписував оспорюваний ним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. за реєстровим №246, окрім висновку експерта Київського міського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 09 серпня 2016 року №988/тдд, надав ще ряд письмових доказів. Зокрема пакет документів, які знаходилися у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. при примірнику оспорюваного договору купівлі-продажу (т. 1, а. с. 186-211), серед яких наявні: правовстановлюючий документ на квартиру - договір дарування; технічна копія паспорта продавця ОСОБА_1; довідка про присвоєння продавцю ідентифікаційного номера; свій дійсний паспорт та картку платника податків, копії яких приєднані до матеріалів справи (т. 1, а. с. 212-213). Аналіз вказаних документів здійснений судом першої інстанції, свідчить про те, що для посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу нотаріусу було надано паспорт продавця, який за наявною у ньому фотографією не відповідає дійсному паспорту ОСОБА_1, довідка, яка ідентифікує особу продавця як платника податків, також не відповідає дійсній картці платника податків позивача. Крім того, на підтвердження тієї обставини, що правовстановлюючий документ, на підставі якого відбулося відчуження спірної квартири за оспорюваним договором, - договір дарування, не відповідає дійсному правовстановлюючому документу на квартиру, -договору дарування квартири, оригінал якого досі знаходиться у ОСОБА_1, позивач надав суду висновок експерта Київського міського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру №521/тдд від 20 березня 2017 року. Всі ці докази у сукупності з висновком експерта Київського міського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 09 серпня 2016 року №988/тдд отримали належну оцінку судів першої та апеляційної інстанцій, не були спростовані відповідачами, та стали підставою для висновків про не підписання позивачем оспорюваного правочину. Аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що позивачем пропущено позовну давність щодо звернення до суду з позовними вимогами про визнання недійсним договору іпотеки спірної квартири від 25 червня 2015 року, були предметом розгляду судів попередніх інстанцій та їм надана належна правова оцінка. Зокрема суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено позовну давність за вимогою про визнання договору іпотеки недійсним, виходячи з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 258 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В матеріалах справи наявні письмові заперечення Реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві від 08 вересня 2015 року (т. 1, а. с. 102-104), до яких долучено Інформаційну довідку щодо права власності на спірну квартира та наявності на неї обтяження за договором іпотеки від 07 вересня 2015 року (т. 1 а. с. 106-123). Разом з тим, лише 18 грудня 2018 року до Печерського районного суду м. Києва від відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Зубко В. В. на виконання ухвали суду від 26 вересня 2018 року надійшла копія договору іпотеки квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2015 року та документів на підставі яких він укладений (т. 4 а. с. 102-118), у зв'язку з чим представник позивача мав змогу ознайомитись з ними та ознайомився 11 лютого 2019 року з матеріалами судової справи №757/19016/15-ц (т. 4 а. с. 122), а з позовом про визнання договору іпотеки недійним позивач звернувся 18 квітня 2019 року (т. 1 а. с. 155-164), тому позивачем не пропущено позовну давність. Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що факт того, що спірна квартира була відчужена поза волею позивача, в ході розгляду цієї справи, за наявних доказів та фактичних обставин справи, не знайшов своє підтвердження, Верховний Суд відхиляє вони не відповідають дійсності. Посилання у касаційній скарзі представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 на те, що апеляційний суд протиправно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про проведення почеркознавчої експертизи, є безпідставними з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України, суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. За правилами статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом (судом апеляційної інстанції) лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Як вбачається із матеріалів справи разом з апеляційною скаргою представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подав клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. У якості підстави для призначення указаної експертизи на стадії апеляційного провадження представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 зазначив, що суд першої інстанції всупереч вимогам законодавства, визнав недопустимими доказами три почеркознавчі дослідження, а також рецензію, які однозначно та категорично встановлювали абсолютно протилежні обставини до тих, що визнано рішенням суду першої інстанції встановленими, визнав допустимим доказами експертизи, проведені у кримінальному проваджені, в якому немає вироку по суті справи, прийняв як єдиний доказ ймовірний висновок почеркознавчого дослідження. Тобто районний суд не здійснив повний та всебічний розгляд справи. Крім того, заявник вказав, що районний суд не роз'яснив сторонам право клопотати про призначення повторної судової експертизи, що є порушенням пункт 3 частини п'ятої статті 12 ЦПК України, а також не призначив за власної ініціативи повторну експертизу, що є порушенням вимог частини другої статті 113 ЦПК України. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про призначення судової почеркознавчої експертизи залишено без задоволення. Також із матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи у суді першої інстанції 17 березня 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_15 зверталась до суду із письмовим клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи, яке було продубльоване 20 березня 2017 року (т. 2, а. с. 168-169; 231-234). Згідно з відомостями журналу судового засідання від 20 березня 2017 року (дія №19 о 16:59:50) представник відповідача ОСОБА_15 відкликала клопотання про призначення експертизи для усунення недоліків (т. 2, а. с. 233-234). У подальшому, 11 грудня 2017 року представник ОСОБА_2, адвокат Гук Т. І., подав до суду заяву про відмову від клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи (т. 3, а. с. 112). Отже, у суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 через своїх представників скористувався своїм правом та двічі звертався із клопотанням про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, однак з власної ініціативи відмовився від них. Таким чином апеляційний суд керуючись положеннями частини третьої статті 367 ЦПК України дійшов цілком правильного висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_15 про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи на етапі апеляційного провадження. Доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №761/41032/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц, від 09 квітня 2019 року у справі №912/1104/18, від 18 липня 2019 року у справі №761/8051/16-ц, від 04 вересня 2019 року у справі №760/10691/18, від 11 вересня 2019 року у справі №2-694/11, від 16 вересня 2020 року у справі №371/640/16-ц, від 20 вересня 2019 року у справі №904/4342/18, постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі №6-3029цс16, від 14 вересня 2016 року у справі №6-2165цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14, від 16 листопада 2016 року у справі №6-832цс15, від 21 грудня 2016 року у справі №6-1503цс16, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявниками постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях встановлено різні фактичні обставини справ. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Інші наведені у касаційних скаргах ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення судів першої інстанції в нескасованій частині та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 про виклик учасників справи для надання пояснень Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у цій справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 необхідно відмовити. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат. Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_9 у задоволенні клопотання про виклик учасників справи для надання пояснень. Касаційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 червня 2021 року м. Київ справа №937/2163/20 провадження №61-13783св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року, постановлену у складі судді Юрлагіної Т. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Подліянової Г. С. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600 кв. м, про визнання недійсним встановленого постійного сервітуту, про визнання недійсним стягнення з інваліда ІІ групи судових витрат, про стягнення вартості земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що після смерті її чоловіка - ОСОБА_3 відкрилася спадщина, зокрема, на належну йому земельну ділянку площею 600,14 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на цю земельну ділянку. Вважала, що вказаним рішенням суд вирішив питання про її права та обов'язки, однак не залучив її до участі у справі. Крім того, зазначала, що ухвали Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області про відкриття провадження у цивільній справі №2-421/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на земельну ділянку, за підписом головуючого судді Мелітопольського міськрайонного суду Баранова В. І., не існує. З огляду на це, позовна заява не мала розглядатися в суді. Також позивач стверджувала, що не існує ухвали Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області про залучення до участі у справі правонаступника померлого, постановленої суддею Мелітопольського міськрайонного суду Барановим В. І. Отже, після смерті власника ОСОБА_3 суд не міг розглядати справу про визнання права власності на земельну ділянку. З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року; визнати недійсним встановлений постійний земельний сервітут, яким ОСОБА_2 надано право на експлуатацію трубопроводів з газопостачання та водопостачання на земельній ділянці площею 55,972 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_4; визнати недійсним стягнення з інваліда 2 групи ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судових витрат у розмірі 549,20 грн; стягнути з ОСОБА_2 на її користь вартість земельної ділянки у розмірі 100 996 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині вимог про визнання недійсним права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, про визнання недійсним стягнення судових витрат з інваліда ІІ групи ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у розмірі 549,20 грн відмовлено. Відмовляючи у відкритті провадження в частині вимог про визнання недійсним права власності, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 вже зверталась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1 з тих же підстав, за яким ухвалено рішення, яке набрало законної сили, а тому повторне звернення із даним позовом є неможливим та суперечить нормам процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що помилкове зазначення судом першої інстанції про те, що ОСОБА_1 захищає цими позовами право на спадкування, в той час як в новому позові вона наголошує на захисті свого права на частину спільного майна подружжя, не створює різності цих позовів, оскільки фактичне обґрунтування позовних вимог вибудовується не на підставах порушення сімейного законодавства чи спадкового законодавства, а саме на незаконності придбання земельної ділянки ОСОБА_2, через неправильне застосування судами матеріальних норм права, які вирішували позовні вимоги ОСОБА_2. Відмовляючи у відкритті провадження у частині позовних вимог про визнання недійсним стягнення судових витрат з інваліда ІІ групи ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у розмірі 549,20 грн, суди попередніх інстанцій виходили з того, що такі вимоги є фактично оскарженням ухвалених судових рішень у іншій справі, а тому не можуть розглядатися як окремі позовні вимоги у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, справу направити до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області для продовження розгляду. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 28 вересня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанції порушили норми процесуального права, а саме те, що її не залучили як правонаступника при розгляді справи про визнання за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, якою вирішено її права та обов'язки. Також вказує на те, що зміст позовних вимог є іншим, ніж зміст позовних вимог у справі №320/6243/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Мелітопольська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним права власності на земельну ділянку. Відзив на касаційну скаргу у строки встановлені судом касаційної інстанції не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 жовтня 2019 року у справі №320/6243/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Мелітопольська державна нотаріальна контора про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року - відмовлено у задоволенні позову. Постановою Запорізького апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 жовтня 2019 року залишено без змін. Сторони у справі №320/6243/19: ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Предмет позову - набуття права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, без достатньої правової підстави. Підставами для визнання недійсним права власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 визначила неправильне застосування судами, під час вирішення позову ОСОБА_2, вимог статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, що призвело, на думку ОСОБА_1, до неправильного вирішення позову ОСОБА_2 та визнання за нею права власності на земельну ділянку, яке у такому разі позивач (ОСОБА_1) просила визнати недійсним. Додатково обґрунтовувала позов, тим що захищає своє право на спадкування після померлого чоловіка ОСОБА_3.19 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області з позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, без достатньої правової підстави. Сторони у цій справі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Предмет позову - набуття права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 600 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, з моменту укладення з ОСОБА_3 договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, без достатньої правової підстави. Підставами для визнання недійсним права власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 визначила неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції, під час вирішенні позову ОСОБА_2, норм матеріального права, а саме - статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, що призвело, на думку ОСОБА_1, до неправильного вирішення позову ОСОБА_2 та визнання за нею права власності на земельну ділянку, яке вона просила визнати недійсним. Додатково обґрунтовувала позов тим, що відбулося порушення її прав, визначених сімейним чи спадковим законодавством. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами. Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: При визначенні підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового РІШЕННЯ: Згідно із Рішенням Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини в ід 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що предметом позову ОСОБА_5, пред'явленого 19 березня 2020 року до ОСОБА_2, є те ж саме, на думку ОСОБА_1, незаконно набуте ОСОБА_2 право власності на ту ж саму земельну ділянку, за тим же договором купівлі-продажу будинку від 10 листопада 2006 року, що і у справі №320/6243/19. При цьому обґрунтування позовних вимог надається у позовній заяві ОСОБА_1 від 19 березня 2020 року з посиланням на ті ж самі незаконні, на думку ОСОБА_1, рішення судів, та непогодження з ними через неправильне, на думку ОСОБА_1, застосування судами цих же норм матеріального права, тобто статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, що і у позові, який вирішено у справі №320/6243/19. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позов ОСОБА_1, у частині визнання недійсним права власності та поданий до суду 19 березня 2020 року, є тотожнім з її позовом, вирішеним у справі №320/6243/19, тобто є таким, у якому співпадають сторони, предмет та підстави позову, тому правильно застосували положення пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України. Щодо позовних вимог про визнання недійсним стягнення судових витрат, визначених судовим рішенням, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що не можна шляхом пред'явлення позову визнавати нечинними судові рішення про розподіл судових витрат (стягнення судового збору), що намагається зробити ОСОБА_1 у цій справі, ставлячи питання про визнання недійсним стягнення з ОСОБА_4 судових витрат в іншій справі, що узгоджується з положеннями статей 352, 389 ЦПК України. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що її не залучили як правонаступника під час розгляду справи про визнання за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, якою вирішено її права та обов'язки, зводяться до незгоди з рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, яке не є предметом касаційного перегляду. Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу. Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 березня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник

УХВАЛА: 03 березня 2021 року місто Київ справа №397/1307/19 провадження №61-3256ск21 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 05 жовтня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Розумівський Урожай", третя особа - ОСОБА_2, про розірвання договору оренди земельної ділянки та стягнення відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА_1 у вересні 2019 року звернувся до суду із позовом про розірвання договору оренди землі від 05 березня 2015 року, укладеного із Товариством з обмеженою відповідальністю "Розумівський Урожай" (далі - ТОВ "Розумівський Урожай"), відшкодування моральної шкоди у розмірі 30 000, 00 грн. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 05 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. ІІ. ВИМОГИ ТА АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ ОСОБА_1 23 лютого 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 05 жовтня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник визначив: - неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права. ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд вивчив касаційну скаргу та додані до неї документи, зробив висновок про наявність підстав для повернення касаційної скарги заявнику, яку подано без додержання вимог процесуального закону, чинного на момент звернення зі скаргою. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно із частиною першою статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. У поданій касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, не навів передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження судових рішень. Виключно посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права та/або порушення норм процесуального права без зазначення на обґрунтування наявності випадків, визначених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов'язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження. Таким чином, Верховний Суд констатує, що подана заявником касаційна скарга не містить належного викладу підстав для оскарження судових рішення в касаційному порядку. Доводи про здійснення оцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції, що визначенні статтею 400 ЦПК України. Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції здійснює перегляд постановлених судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень у виключних випадках, кожен з яких окремо передбачений процесуальним законом. Стадія касаційного перегляду не є обов'язковою стадією для усіх видів судових проваджень, а перегляд рішень у касаційному порядку відбувається виключно з підстав, що вичерпним чином визначені законом. При цьому, Верховний Суд є судом права, тобто такою судовою інстанцією, яка не здійснює перегляд постановлених та оскаржених рішень повністю, а лише у питанні правильності застосування судами норм права. Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року). Враховуючи те, що заявник не виконав вимог процесуального закону під час подання касаційної скарги щодо наведення визначених процесуальним законом підстав касаційного оскарження судових рішень, така скарга підлягає поверненню заявнику. Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення. Керуючись статтями 389, 393, 411 ЦПК України, Верховний Суд УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 05 жовтня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Розумівський Урожай", третя особа - ОСОБА_2, про розірвання договору оренди земельної ділянки та відшкодування моральної шкоди, не прийняти до розгляду та повернути заявнику. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає. суддя С. О. Погрібний

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 квітня 2021 року м. Київ справа №307/1418/18 провадження №61-13097св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Калинівська сільська рада Тячівського району Закарпатської області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області про скасування рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності на землю, державної реєстрації земельної ділянки та знесення самочинно збудованої частини будівлі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кохман Марії Василівни на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року у складі Чопика В. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 липня 2020 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Фазикош Г. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: скасувати рішення 22-ої сесії 6-го скликання Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області (далі - Калинівська сільська рада) від 16 грудня 2014 року №1016, яким затверджено проект із землеустрою щодо передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 0,0100 га для будівництва індивідуального гаража; скасувати свідоцтво про право приватної власності на земельну ділянку від 14 січня 2015 року, індексний номер 32180901, площею 0,01 га для будівництва індивідуальних гаражів, видане ОСОБА_2; скасувати державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку, номер витягу НВ-210072952201, передану у власність ОСОБА_2, площею 0,0100 га для будівництва індивідуального гаража, дата реєстрації 18 листопада 2014 року; скасувати рішення 8-ої сесії 7-го скликання Калинівської сільської ради від 09 червня 2017 року №495 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 на АДРЕСА_2, площею 0,0097 га для будівництва індивідуального гаража; скасувати державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку, номер витягу НВ-2101996712017, яка зареєстрована за ОСОБА_3, площею 0,097 га для будівництва індивідуального гаражу; знести частину самочинно збудованої будівлі, яка прибудована до будинку, що належить ОСОБА_2, та розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 2124482800:04:001:0226, загального користування за адресою: АДРЕСА_2; стягнути з відповідачів на його користь 4 935,00 грн судового збору та 20 000,00 грн витрат на правову допомогу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що з 2005 року він є власником торговельно-виробничого комплексу на АДРЕСА_2 та орендатором земельної ділянки площею 0,0867 га для обслуговування зазначеного комплексу. Згідно з планом цієї земельної ділянки частина земель (від А до Б) належить до земель загального користування, тобто це заїзд від центральної дороги (АДРЕСА_2 до орендованої ним земельної ділянки та торгово-виробничого комплексу. Водночас Калинівська сільська рада всупереч закону своїми рішеннями від 16 грудня 2014 року №1016 і від 09 червня 2017 року №495 передала землі загального користування у приватну власність ОСОБА_2 (площею 0,0100 га) та ОСОБА_3 (площею 0,0097 га) для будівництва індивідуальних гаражів. Окрім того, ОСОБА_2 став загороджувати йому проїзд добудовою до будинку, яка значно звузила ширину проїзду до торгово-виробничого комплексу та орендованої земельної ділянки. Також відповідачі мають намір забудувати гаражами земельну ділянку (проїзд), що призведе до знецінення належного йому комплексу, а тому просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Тячівський районний суд Закарпатської області рішенням від 05 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що твердження ОСОБА_1 про порушення його прав унаслідок передання у власність відповідачів землі загального користування - проїзду до орендованої ним земельної ділянки та до будівлі торгово-виробничого комплексу - є безпідставними, недоведеними, оскільки позивач не надав доказів самого юридичного існування проїзду, тобто того факту, що проїзд до належних йому об'єктів у встановленому порядку запроектований, передбачений відповідною містобудівною документацією, відведений як проїзд і має статус елемента вулично-дорожньої мережі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Закарпатський апеляційний суд постановою від 30 липня 2020 року рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кохман М. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 липня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України - суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що в ході розгляду цієї справи суди не з'ясували, яке цільове призначення земельних ділянок, виділених відповідачам під будівництво гаражів, та необґрунтовано відмовили у позові через ненадання позивачем доказів юридичного існування проїзду відповідно до містобудівної документації. Водночас містобудівної документації спірної території не існує, оскільки генеральний план села Калини зроблений у 1976 році, коли спірна територія не входила у межі села, детальний план території, виготовлений у 2018 році, є неналежним доказом, тому що він деталізує та уточнює положення генерального плану, якого взагалі не існує. Єдиним первинним документом є проект відведення земельної ділянки ОСОБА_1 на умовах оренди, виготовлений Державним центром земельного кадастру у 2008 році, затверджений рішенням Калинівської сільської ради. У наведеному проекті чітко зазначено, що проїзд до торговельно-виробничого комплексу, який належить ОСОБА_1, та площадка перед комплексом є землями загального користування. Таким чином, є підстави вважати, що спірні земельні ділянки, які були виділені під будівництво гаража ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є землями загального користування. Через відсутність інших доказів на підтвердження заявлених вимог сторона позивача в суді першої та апеляційної інстанції декілька разів заявляла клопотання про призначення комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою на предмет визначення цільового призначення земель, які були виділені ОСОБА_2 і ОСОБА_3 під будівництво гаражів. Однак, суди безпідставно відмовили в задоволенні клопотання про призначення експертизи. У січні 2021 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 10 листопада 2020 року справа №307/1418/18 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить торгово-виробничий комплекс на АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом на право власності від 29 серпня 2005 року №07, виданим виконавчим комітетом Калинівської сільської ради. У зв'язку з переходом права власності на торгово-виробничий комплекс рішенням Калинівської сільської ради від 21 червня 2005 року за позивачем на умовах договору оренди була закріплена земельна ділянка на АДРЕСА_2 площею 0,11 га для обслуговування торгово-виробничого комплексу. Рішенням Калинівської сільської ради від 19 червня 2008 року №385 внесено зміни до рішення Калинівської сільської ради від 21 червня 2005 року, яким позивачу надано дозвіл на збір матеріалів для розроблення проекту відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 площею 0,09 га на умовах оренди. На замовлення позивача Державне підприємство "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" у 2008 році виготовило проект відведення земельної ділянки на умовах оренди на АДРЕСА_2. Рішенням Калинівської сільської ради від 03 жовтня 2008 року №448 затверджено проект відведення земельної ділянки на умовах оренди на АДРЕСА_2 площею 0,0867 га строком на 49 років для обслуговування торгово-виробничого комплексу. Із зазначеного проекту, а саме із плану земельної ділянки, яка виділена ОСОБА_1 на умовах оренди, встановлено, що земельна ділянка межує з такими земельними ділянками: від А до Б - землі загального користування, від Б до В - землі ПП ОСОБА_2, від Б до Г - землі ПП ОСОБА_4, від Г до Д - землі користування, від Д до А - землі сільськогосподарського виробничого кооперативу. На підставі договору купівлі-продажу магазину від 26 червня 2007 року №2325 ОСОБА_2 набув право власності на будівлю магазину, розташовану на АДРЕСА_2, а згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07 жовтня 2009 року №3014 набув право власності на земельну ділянку площею 673 кв. м, розташовану за цією адресою для обслуговування магазину. Згідно з пунктом 2 рішення Калинівської сільської ради від 16 грудня 2014 року №1016 ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку площею 0,0100 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0226, розташовану на АДРЕСА_2, для будівництва індивідуального гаража. Рішенням Калинівської сільської ради від 09 червня 2017 року №495 ОСОБА_3 надано у власність земельну ділянку площею 0,0097 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0116, розташовану на АДРЕСА_2, для будівництва індивідуального гаража. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували право власності на зазначені земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив про порушення його прав унаслідок передання Калинівською сільською радою у власність відповідачів землі загального користування - проїзду до орендованої ним земельної ділянки та до будівлі торгово-виробничого комплексу. При цьому позивач стверджував про наявність проїзду загального користування з АДРЕСА_2 до орендованої ним земельної ділянки та до належної йому будівлі торгово-виробничого комплексу, який повинен знаходитися на місці розташування належних відповідачам земельних ділянок площею 0,0100 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0226, і площею 0,0097 га, кадастровий номер 2124482800:04:001:0116. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суди попередніх інстанцій, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні докази, дійшли таких висновків. У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність проїзду (під'їзду) з АДРЕСА_2 до земельної ділянки і торгово-виробничого комплексу позивача, а тому і встановлення факту порушення прав ОСОБА_1 як власника комплексу та орендаря відповідної земельної ділянки оспорюваними рішеннями органу місцевого самоврядування або відсутність такого порушення. Доводи ОСОБА_1 ґрунтуються на проектній документації щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди для здійснення ним підприємницької діяльності (обслуговування торгово-виробничого комплексу), а саме: на плані земельної ділянки (землі загального користування (вулиця Леніна) від А до Б) та збірному кадастровому плані меж земельної ділянки (землі загального користування (площадка), під'їзд). Позивач стверджує, що землі загального користування на вказаних планах є проїздом, і саме вони надані Калинівською сільською радою ОСОБА_2 і ОСОБА_3 для будівництва індивідуальних гаражів. Водночас таке твердження ОСОБА_1 спростовується низкою письмових доказів, а саме: - технічною документацією на реконструкцію колишнього адміністративного будинку КСП "Калини" під торгово-виробничий комплекс приватного підприємця ОСОБА_1 на АДРЕСА_2 від 16 серпня 2004 року, згідно з якою до головного фасаду будівлі цього комплексу під'їзд із вулиці Леніна не передбачений (не запроектований), а передбачено проїзд з вулиці Леніна до бокового фасаду і тильної сторони будівлі; - генеральним планом населеного пункту села Калини станом на 1976 року, який не містить інформації щодо наявності проїздів із вулиці Леніна до території колишнього КСП "Калини" та до адміністративної будівлі зокрема; - детальним планом території АДРЕСА_2, розробленим на замовлення Калинівської сільської ради, згідно з яким під'їзд до будівлі торгово-виробничого комплексу передбачено з бокових фасадів; - інформаційним листом відділу капітального будівництва, містобудування та архітектури Тячівської районної державної адміністрації Закарпатської області від 20 вересня 2018 року №55; - збірними кадастровими планами земельних ділянок села Калини (включно із земельними ділянками відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3) з відображенням можливих проїздів до земельної ділянки позивача, згідно з якими проїзди загального користування передбачені зі сторони бокового фасаду та з тильної сторони будівлі торгово-виробничого комплексу; - інформаційним листом сільськогосподарського виробничого кооперативу - агропромислової фірми "Калини" від 25 листопада 2018 року №11, згідно з яким проїзд до будівлі колишньої контори на АДРЕСА_2 був передбачений із території ферми "Верхня прохідна" та з гаража кооперативу "Нижня прохідна", до головного фасаду будівлі колишньої контори з вулиці Леніна проїзду не було. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки позивач не довів факту, що передані у власність відповідачів земельні ділянки були землями загального користування і на цих землях був проїзд (під'їзд) з АДРЕСА_2 до земельної ділянки і торгово-виробничого комплексу позивача. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно відмовили в задоволенні клопотання про призначення експертизи колегія суддів до уваги не бере, оскільки з матеріалів справи встановлено, що заявлене стороною позивача клопотання про призначення судової експертизи розглянуто з постановленням вмотивованої ухвали відповідно до норм статті 103 ЦПК України та без порушень норм статті 105 ЦПК України. Так, апеляційний суд, постановляючи ухвалу від 30 липня 2020 року про відмову в задоволенні клопотання представника позивача про призначення комплексної будівельно-технічної, земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою, виходив з того, що з'ясування цієї обставини не потребує спеціальних знань експерта. Окрім того, суд взяв до уваги і те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції була призначена земельно-технічна експертиза. Водночас постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 червня 2019 року ухвала місцевого суду була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду через відсутність потреби в такій експертизі. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кохман Марії Василівни залишити без задоволення. Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 серпня 2021 року м. Київ справа №303/934/19-ц провадження №61-3111св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "Приват Банк", відповідачі: Мукачівська міська рада та ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Кожух О. А., Кондора Р. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У лютому 2019 року Акціонерне товариство Комерційний банк "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк") звернулося до суду із позовом до Мукачівської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним, скасування рішення органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 22 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 (продавець) і банком (покупець) укладений договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 6.3 цього договору, домоволодіння розташоване на земельній ділянці, площею 0.0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка не перебуває у приватній власності продавця; представнику покупця роз'яснено положення про необхідність оформлення права власності покупця на земельну ділянку, на якій розташоване відчужене домоволодіння; сторони домовились, що всі витрати, пов'язані з оформленням права власності покупця на земельну ділянку будуть відшкодовані в повному розмірі продавцем. Тобто, відповідно до статті 120 ЗК України, 22 жовтня 2011 року до банку як набувача права власності на житловий будинок перейшло право користування і земельною ділянкою, на якій розташоване це домоволодіння, без зміни її цільового призначення, у обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землекористувача. У жовтні 2018 року банку в процесі реалізації наміру відчужити домоволодіння АДРЕСА_1, стало відомо, що рішенням Мукачівської міської ради від 29 березня 2012 року №498 присадибну земельну ділянку, без припинення права користування такою банком, надано ОСОБА_1 у приватну власність, про що внесено відомості до Державного земельного кадастру. Вважає вказане рішення органу місцевого самоврядування незаконним, у зв'язку з чим підлягає скасуванню державна реєстрація земельної ділянки у Державному земельному кадастрі. Посилаючись на викладене, АТ КБ "Приват Банк" просило визнати незаконним і скасувати рішення Мукачівської міської ради від 29 березня 2012 року №498 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині передачі земельної ділянки, площею 0,0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, яка знаходиться на АДРЕСА_1, безкоштовно у власність ОСОБА_1; скасувати державну реєстрацію вказаної земельної ділянки Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року позов АТ КБ "Приват Банк" задоволено частково. Визнано незаконним і скасовано рішення Мукачівської міської ради від 29 березня 2012 року №498 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині передачі земельної ділянки, площею 0,0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, безкоштовно у власність ОСОБА_1. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що АТ КБ "Приват Банк", яке набуло право власності на домоволодіння, також набув право і користування спірною земельною ділянкою, на якій розміщене домоволодіння, без зміни її цільового призначення та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Крім того, Мукачівською міською радою при прийнятті рішення від 29 березня 2012 року №498 не дотримано вимоги законодавства, що у свою чергу тягне за собою визнання незаконним та скасування такого рішення. Що стосується іншої вимоги щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки, то у її задоволенні необхідно відмовити, оскільки ОСОБА_1 видавався Державний акт на право власності на земельну ділянку, який на час розгляду справи дійсний та не скасований, що у свою чергу позбавляє суд можливості скасувати державну реєстрацію земельної ділянки. позивачем не пропущений строк давності, оскільки про рішення орану місцевого самоврядування стало відомо 05 жовтня 2018 року після одержання інформації від Державного земельного кадастру. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що земельну ділянку, яка правомірно перебувала в користуванні банку, Мукачівська міська рада передала ОСОБА_1 у власність без вирішення питання припинення такого права. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволених позовних вимог АТ КБ "Приват Банк" та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №916/2403/16, від 13 червня 2018 року у справі №343/1400/15-ц та постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-92цс13. Також, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень. Заявниця зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у приватну власність за умови перебування у користуванні особи за договором лізингу домоволодіння, яке розташована на цій земельній ділянці. Крім того, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини четвертої статті 411 ЦПК України). У травні 2021 року АТ КБ "Приват Банк" подано відзив на касаційну скаргу, згідно з яким орган місцевого самоврядування не мав права приймати рішення про передачу ОСОБА_1 земельної ділянки, яка перебуває у постійному користування банку у зв'язку з набуттям права власності на будинок, що находиться на спірний земельній ділянці. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 14 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами 22 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, яка діяла від імені ПАТ КБ "Приват Банк", укладений договір купівлі-продажу домоволодіння, згідно з яким продавець зобов'язується передати (продати) майно - домоволодіння, у власність покупця, а представник покупця зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього обумовлену грошову суму. Домоволодіння, яке відчужується за цим договором, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 6.3 договору, домоволодіння розташоване на земельній ділянці, яка не перебуває у приватній власності продавця, (що підтверджується довідкою, виданою Міськрайонним Управлінням Держкомзему у місті Мукачеві та Мукачівському районі Закарпатської області від 05 жовтня 2011 року за №04/09/1631). Земельній ділянці, загальною площею 0,0706 га, цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку, присвоєно кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, (що підтверджується довідкою про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, виданої Міськрайонним Управлінням Держкомзему у місті Мукачеві та Мукачівському районі Закарпатської області 29 вересня 2011 року за №01/14/1579). Представнику покупця роз'яснено положення про необхідність оформлення права власності покупця на земельну ділянку, на якій розташоване відчужуване домоволодіння шляхом укладення договору купівлі-продажу, оренди, викупу, або іншим способом, передбаченим чинним законодавством України. Сторони домовилися, що всі витрати пов'язані з оформленням власності покупця на земельну ділянку будь-яким із перерахованих вище способів та отримання Державного акта на право приватної власності на землю, будуть відшкодовані в повній мірі продавцем - ОСОБА_1. Довідкою міськрайонного Управління Держкомзему у місті Мукачево та Мукачівському районі Закарпатської області від 05 жовтня 2011 року за №04/09/631 підтверджено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, в приватній власності не перебуває. Рішенням Мукачівської міської ради 24 сесії 6-го скликання від 29 березня 2012 року за №498 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на землю громадян з наступним затвердженням зазначеної документації на сесії Мукачівської міської ради та наданням земельної ділянки у власність відповідно до вимог частини другої статті 118 ЗК України та в межах норм, визначених статтею 121 ЗК України згідно з додатком 1. Крім того, затверджено технічну документацію із землеустрою, щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку громадян згідно з додатком 2, у тому числі ОСОБА_1 ( №1.8 списку). Відповідно до Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 05 жовтня 2018 року встановлено, що власником земельної ділянки, загальною площею 0,0706 га, кадастровий номер: 2110400000:01:004:0302, є ОСОБА_1. Згідно з Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯК №643155, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0,0706 га, на АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. За умовами частини другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічні положення містяться у статті 377 ЦК України. Аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені. Отже, перехід права користування на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об'єкт нерухомості, що відповідає принципу "superficies solo cedit" - збудоване на землі слідує за нею. Відповідно до вимог статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що Мукачівська міська рада передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, яка з 2011 року перебуває у користуванні АТ КБ "Приват Банк" як власника житлового будинку, який розташований на цій земельній ділянці, за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав банку як користувача цією земельною ділянкою внаслідок передачі спірної земельної ділянки відповідачу. Враховуючи, що на момент приватизації земельної ділянки право користування цією ділянкою відповідно до частини другої статті 377 ЦК України перейшло до АТ КБ "Приват Банк", то приватизація ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, відведеної для обслуговування будинку, який на праві власності належить АТ КБ "Приват Банк", порушує права банку як користувача земельної ділянки, враховуючи принцип неподільності долі нерухомого майна та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Аналогічні висновки сформульовано у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс16, від 15 травня 2017 року у справі №6-841цс16 і підстав для відступу від наведених правових позицій не встановлено. Отже, оскаржуючи рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність іншій особі земельної, позивач, законні права якого порушені, скористався способом захисту, який прямо передбачений законом. Факт правомірного володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Отже, Верховний Суд зазначає, що АТ КБ "Приват Банк" як особа, якій належить право постійного користування спірною земельною ділянкою, наділений правом на звернення до суду з метою захисту порушеного права. Визнання незаконним, скасування рішення органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації відновить порушені права для користувача спірної земельної ділянки - АТ КБ "Приват Банк". Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що внаслідок приватизації земельної ділянки ОСОБА_1 відбулось порушення прав позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання незаконним, скасування рішення органу місцевого самоврядування і скасування державної реєстрації. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №916/2403/16, від 13 червня 2018 року у справі №343/1400/15-ц та постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-92цс13. Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1. У постанові Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №916/2403/16 висловлено правову позицію про те, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки, що також визначено у судовій практиці Верховного Суду України у постановах 06 грудня 2010 у справі №3-13гс10, від 08 червня 2016 у справі №6-3089цс15, від 22 червня 2017 у справі №6-1047цс17. При цьому, за вимогами статті 261 ЦК України початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. З огляду на наведене, враховуючи, що рішення Господарського суду Одеської області від 03 червня 2013 року у справі №3/17-4969-2011, на підставі якого третя особа-7 набула право власності на спірне нерухоме майно, скасовано постановою Вищого господарського суду України від 17 червня 2014 року, з дня ухвалення якої позивач отримав можливість звернутися з позовом про витребування майна, а відповідач набув право власності на це майно 17 червня 2016 року, прокурор звернувся до господарського суду з даним позовом 02 вересня 2016 року, тобто в межах загального строку позовної давності. У постанові від 13 червня 2018 року у справі №343/1400/15-ц Верховний Суд вказав на те, що стаття 261 ЦК України визначає, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права. Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. У справі, що переглядається, судами встановлено, що про порушення своїх прав АТ КБ "Приват Банк" дізналося 05 жовтня 2018 року з Державного земельного кадастру у зв'язку з наміром банку укласти правочин щодо домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Протилежного суду не доведено. Крім того, потрібно враховувати, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц). З огляду на зазначене, приймаючи до уваги, що позивачем по суті заявлено позов про усунення перешкод у користуванні майном, відсутні підстави для застосування позовної давності. Посилання заявниці на неврахування висновків Верховного Суду України, сформульованих 18 вересня 2013 року у справі №6-92цс13 про те, що особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника, є безпідставними, оскільки за обставинами цієї справи ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого з порушенням вимог земельного законодавства. ОСОБА_1 було достовірно відомо про те, що спірна земельна ділянка перебуває у користуванні АТ КБ "Приват Банк" у зв'язку з придбанням будинку, який розташований на цій земельній ділянці. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості скасування рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у приватну власність за умови перебування у користуванні особи за договором лізингу домоволодіння, яке розташоване на цій земельній ділянці. Проте Верховний Суд приходить висновку, що доводи заявника в цій частині не знайшли свого підтвердження, оскільки лізингові правовідносини не є предметом цього спору. Домоволодіння на праві власності зареєстровано за АТ КБ "Приват Банк", а отже, Мукачівська міська рада без достатніх правових підстав передала земельну ділянку, на якій розташоване вказане домоволодіння, іншій особі. Доводи заявника про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, не знайшли свого підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №649/779/19 провадження №61-17791св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - Князегригорівська сільська рада Великолепетиського району Херсонської області, особа, яка звернулася з апеляційною скаргою, - заступник прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Вейтас І. В., Радченко С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області про визнання права оренди земельної ділянки в порядку спадкування. Позовна заява мотивована тим, що 26 листопада 2003 року Великолепетиська районна державна адміністрація Херсонської області та ОСОБА_3, який є чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_2, уклали договір оренди земельної ділянки площею 30 га, яка розташована в адміністративних межах Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області, строком на 4 роки 11 місяців до 23 листопада 2008 року. Вказаний договір зареєстровано у реєстрі 23 грудня 2003 року. Сторони договору оренди від 13 березня 2009 року уклали додаткову угоду до цього правочину, якою поновили оренду землі на строк 4 роки 11 місяців. Додаткова угода зареєстрована 07 квітня 2009 року. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, внаслідок смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, спадкоємцями останнього є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які хочуть успадкувати право оренди вищевказаної земельної ділянки, оскільки використовують її у складі Фермерського господарства "Геліос" (далі - ФГ "Геліос"), створеного спадкодавцем 09 грудня 2003 року. Станом на 24 червня 2019 року площа орендованої земельної ділянки зменшилася з 30 га до 9,2 га, оскільки члени вказаного фермерського господарства: ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5, отримали у власність частину зазначеної земельної ділянки площею 5,1999 га, 5,2002 га та 5,2 га, відповідно. Вказували, що договір оренди землі від 26 листопада 2003 року неодноразово автоматично пролонгувався та на даний час є чинним до 07 січня 2024 року. У червні 2019 року позивачі звернулися до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на вищевказану земельну ділянку площею 9,2 га, проте листом від 13 червня 2019 року отримали відмову у зв'язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності спадкодавця на це майно. Зазначали, що умовами договору оренди землі від 26 листопада 2003 року не передбачено заборони на перехід права оренди земельної ділянки в порядку спадкування до спадкоємців. На підставі викладеного, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили визнати за ними право оренди земельної ділянки площею 9,2 га на умовах договору оренди землі, укладеного 26 листопада 2003 року, у порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_3. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 01 серпня 2019 року (в складі судді Соловйова В. В. ) позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право оренди земельної ділянки площею 9,2 га на умовах договору оренди землі, укладеного 26 листопада 2003 року з Великолепетиською районною державною адміністрацією Херсонської області та зареєстрованого у Великолепетиському реєстраційному окрузі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 23 грудня 2003 року за №3, у порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_3. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі мають право на спадкування за законом після померлого ОСОБА_3 права оренди спірної земельної ділянки на умовах договору оренди землі, укладеного 26 листопада 2003 року між останнім та Великолепетиською районною державною адміністрацією Херсонської області. Постановою Херсонського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь Прокуратури Херсонської області по 1 153 грн з кожного у відшкодування витрат по сплаті судового збору. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору в цій справі є право оренди позивачів на спірну земельну ділянку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 за договором оренди від 26 листопада 2003 року, укладеним між останнім та Великолепетиською районною державною адміністрацією Херсонської області. Разом з тим, на час звернення до суду дійсним розпорядником вказаної вище земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, яким заперечувалася дійсність договору оренди та права позивачів на спірну земельну ділянку. Проте, зазначений орган до участі у справі залучений не був. Цивільний спір може бути вирішений лише між належними суб'єктами спірних цивільних правовідносин, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області є учасником таких правовідносин, проте його як відповідача до участі у справі у встановленому порядку залучено не було, а рішенням суду вирішено питання про його права та обов'язки стосовно вказаної у позові земельної ділянки, тому це судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: частину першу статті 7 Закону України "Про оренду землі", частину першу статті 352 ЦПК України, частини третю та четверту статті 23 Закону України "Про прокуратуру". ОСОБА _1 вказувала, що апеляційний суд не врахував висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18; Верховного Суду від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 11 грудня 2019 року у справі №1715/2798/12, від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08, від 30 січня 2020 року у справі №646/6461/17, від 22 червня 2020 року у справі №615/724/17, від 10 вересня 2020 року у справі №757/66808/19-ц. Касаційна скарга також мотивована тим, що предметом спору є спадкові права позивачів на спірну земельну ділянку, тому Князегригорівська сільська рада Великолепетиського району Херсонської області є належним відповідачем у цій справі. Умовами договору оренди не передбачено заборони на перехід права оренди земельної ділянки до позивачів як спадкоємців. У разі смерті спадкодавця, спадкоємці, які прийняли спадщину та не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця. Прокурор помилково зазначив про закінчення договору оренди у 2014 році, оскільки листом від 21 березня 2018 року Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області повідомило про те, що строк дії спірного правочину закінчується 07 квітня 2019 року. Факт незалучення Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області до участі у справі як співвідповідача не є підставою для відмови у задоволенні цього позову. В апеляційній скарзі прокурор не зазначив, яким чином спірні правовідносини та рішення суду першої інстанції порушують, встановлюють, змінюють, обмежують чи припиняють права Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, вказаний орган не є суб'єктом спадкових правовідносин після смерті ОСОБА_3. Прокурор пропустив строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Крім того, прокурор не мав права звертатися до суду з апеляційною скаргою в інтересах Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області. Доводи інших учасників справи Перший заступник керівника Херсонської обласної прокуратури подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою. Вказував, що предметом спору у цій справі є право оренди позивачів у порядку спадкування після смерті ОСОБА_3 на земельну ділянку, розпорядником якої є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, яким заперечувалась дійсність спірного договору оренди та права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно. Разом з тим, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області не здійснювало належним чином нагляд за дотриманням земельного законодавства в частині порядку набуття і реалізації права на спірну земельну ділянку, тому бездіяльність цього органу і є виключним випадком для подання апеляційної скарги прокурором. Апеляційний суддійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову з викладених в оскаржуваній постанові підстав, оскільки до участі у справі не залучено належного відповідача. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_1 30 листопада 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 26 листопада 2003 року Великолепетиська районна державна адміністрація Херсонської області та ОСОБА_3, який є чоловіком ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_2, уклали договір оренди земельної ділянки площею 30 га, яка розташована в адміністративних межах Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області, строком на 4 роки 11 місяців до 23 листопада 2008 року. Договір оренди від 26 листопада 2003 року зареєстрованого у Великолепетиському реєстраційному окрузі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 23 грудня 2003 року за №3. ОСОБА _3 та Великолепетиська районна державна адміністрація Херсонської області 13 березня 2009 року уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, якою продовжено строк дії договору на той самий строк. Додаткову угоду від 13 березня 2009 року зареєстровано у Великолепетиському районному відділі Херсонської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" 07 квітня 2009 року за №717-09-00068. Згідно з листом приватного нотаріуса Великолепетиського районного нотаріального округу Херсонської області від 13 червня 2019 року спадкову справу після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, заведено 16 червня 2010 року за заявами ОСОБА_2 та ОСОБА_1, проте у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 30 га для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Князегригорівської сільської ради Великолепетиського району Херсонської області, відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове майно. Апеляційний суд встановив, що на час звернення до суду з позовом у цій справі дійсним розпорядником спірної земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що цивільний спір може бути вирішений лише між належними суб'єктами спірних цивільних правовідносин, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області є учасником таких правовідносин, проте його як відповідача до участі у справі у встановленому порядку залучено не було, а рішенням суду вирішено питання про його права та обов'язків щодо вказаної у позові земельної ділянки, оскільки він є розпорядником цієї земельної ділянки від імені держави, тому зазначене РІШЕННЯ: підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Разом із тим, частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. Пред 'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц. Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. У разі пред'явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи та без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів відповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. За клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі у справі, що визначено статтею 51 ЦПК України. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2021 року у справі №677/1893/18. Обґрунтовуючи необхідність звернення до суду із апеляційною скаргою, поданою в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 56 ЦПК України, прокурор зазначив, що Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, яке наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і правом захисту інтересів держави в суді, не було залучене до участі у справі. Прокурор також вказував, що Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області заперечує щодо права позивачів на оренду спірної земельної ділянки, проте, нагляд в частині дотримання земельного законодавства у спірних правовідносинах не здійснюється належним чином, що свідчить про бездіяльність вказаного суб'єкта владних повноважень. Апеляційний суд встановив, що на час звернення до суду з позовом у цій справі дійсним розпорядником спірної земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області. Так, згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 червня 2020 року власником спірної земельної ділянки є держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області. Позивачі неодноразово зверталися із заявами до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області щодо поновлення спірного договору оренди, проте такі заяви не були задоволені. Верховний Суд у постанові від 28 квітня 2021 року у справі №325/1141/18 зазначив, якщо право позивача оспорюється іншими учасниками конкретних цивільних правовідносин, які вважають, що вчинення чи не вчинення певної нотаріальної дії вплине на їх права та обов'язки, такий спір підлягає розгляду саме між особою, яка безпосередньо брала участь у нотаріальному процесі та особою, яка оспорює права, які виникають на підставі вчинення нотаріальної дії. Встановлено, що листами від 21 серпня 2018 року та від 08 жовтня 2019 року Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області не погодило право позивачів на оренду земельної ділянки відповідно до вищевказаного договору оренди. З урахуванням наведеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку, що позивач пред'явив позов без залучення всіх обов'язкових відповідачів, що є безумовною підставою для відмови у його задоволенні. При цьому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на наявність у позивачів права на спадкування права оренди щодо спірної земельної ділянки, оскільки позов не підлягає задоволенню через неналежний суб'єктний склад, а не у зв'язку з недоведеністю позовних вимог, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про відсутність у прокурора права на оскарження в апеляційному суді рішення суду першої інстанції, враховуючи наступне. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший, другий і третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц. Участь прокурора у цій справі (подання апеляційної скарги) визнана апеляційним судом доцільною і обґрунтованою, оскільки викликана необхідністю дотримання встановленого законом порядку набуття прав оренди на земельну ділянку, яка перебуває у власності держави, а тому доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які регулюють представництво прокурором інтересів держави, є необґрунтованими. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №386/113/16-ц. Отже, наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18. Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, прокурор вказував на неналежне виконання Головним управлінням Держгеокадастру у Херсонській областісвоїх повноважень, внаслідок чого залишається не захищеним права власності держави на спірні землі. Крім того, перед зверненням до суду, прокурор звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області з відповідним повідомленням, що підтверджується доданим до апеляційної скарги листом. Бездіяльність компетентного органу полягає у тому, що він знав про порушення інтересів держави, але не вживав передбачених законом заходів у розумний строк. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2020 року у справі №372/3089/18. Таким чином, прокурор у визначений законом спосіб оскаржив рішення суду першої інстанції, тому апеляційний суд правильно прийняв його апеляційну скаргу до розгляду. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд помилково розглянув апеляційну скаргу прокурора, яка подана з пропуском визначеного законом строку, оскільки в апеляційній скарзі заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, а також наведено доводи на підтвердження зазначено клопотання - підстави для поновлення такого строку. Вказані у клопотанні обставини були перевірені апеляційним судом, клопотання прокурора про поновлення строку на апеляційне оскарження було задоволено, а відповідні мотиви з цього питання викладені в ухвалі Херсонського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18; Верховного Суду від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18, від 11 грудня 2019 року у справі №1715/2798/12, від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08, від 30 січня 2020 року у справі №646/6461/17, від 22 червня 2020 року у справі №615/724/17, від 10 вересня 2020 року у справі №757/66808/19-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №587/430/16-ц заступник керівника Сумської місцевої прокуратури Сумської області звернувся до суду з позовом до фізичної особи та Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, в якому просив: визнати незаконним і скасувати наказ останнього про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; визнати незаконним і скасувати наказ про надання земельної ділянки; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між відповідачами; зобов'язати фізичну особу повернути земельну ділянку до земель запасу державної власності. За результатом розгляду касаційної скарги прокурора Велика Палата Верховного Суду постановою від 26 червня 2019 року скасувала ухвалу місцевого суду про залишення позову без розгляду та ухвалу апеляційного суду, якою залишено ухвалу суду першої інстанції без змін, справу передала на новий розгляд. У справі №912/2385/18 заступник керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укртранссервіс-груп", Відділу освіти, молоді та спорту Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області, в якому просив визнати недійсними додаткові угоди до укладеного відповідачами договору про постачання природного газу, а також стягнути з указаного вище товариства на користь бюджету надмірно сплачені грошові кошти. У постанові від 26 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу заступника прокурора задовольнила, постанову апеляційного суду скасувала, справу направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Предметом позовних вимог керівника Миколаївської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області до Фермерського господарства "Урожай" у справі №915/242/18 є зобов'язання вказаного господарства повернути у розпорядження держави в особі зазначеного управління дві земельні ділянки площею, які перебували у постійному користуванні фізичної особи на підставі державного акта на право постійного користування, виданого органом місцевого самоврядування. Задовольняючи касаційну скаргу прокурора, Верховний суддійшов висновку, що прокурор правомірно звернувся з вказаним позовом до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області. У справі №1715/2798/12 заступник прокурора Рівненської області в інтересах держави в особі Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" звернувся до суду з позовом до фізичної особи, в якому просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором. Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року скасував постанову апеляційного суду та зазначив, що, переглядаючи справу по суті заявлених вимог за апеляційною скаргою іншої фізичної особи, яка не брала участі в розгляді справи, апеляційний суд не встановив та в рішенні не зазначив, про які права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи вирішив суд першої інстанції, та за наслідками встановлення таких фактів не ухвалив рішення яке б відповідало вимогам ЦПК України. Предметом позовних вимог фізичної особи до Територіальної громади в особі Інгулецької районної у місті ради міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, Територіальної громади міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, треті особи: П'ята Криворізька державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, інша фізична особа, у справі №2-1426/08 є продовження строку прийняття спадщини та визначення частки померлого у спільному майні. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд постановою від 20 січня 2020 року залишив без змін ухвалу апеляційного суду про закриття апеляційного провадження. Касаційний суд зазначив, що фізична особа, яка подала апеляційну скаргу не є учасником справи, яка розглядається, не був спадкоємцем померлого, а судом першої інстанції при визначенні позивачу додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та визначенні за померлим 1/2 частини спірної квартири, питання про права та обов'язки скаржника не вирішувалися. За результатом касаційного перегляду справи №646/6461/17 Верховний Суд постановою від 30 січня 2020 року залишив без змін постанову апеляційного суду, якою відмовлено у задоволення заяви про забезпечення позову фізичної особи до Приватної фірми "Левада-7", трьох інших фізичних особі про стягнення з боржника та поручителів заборгованості за договором позики. Предметом позовних вимог двох фізичних осіб до Ков'язької селищної ради Валківського району Харківської області, іншої фізичної особи, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, у справі №615/724/17 є визнання права власності в порядку спадкування. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд постановою від 22 червня 2020 року залишив без змін рішення місцевого суду та ухвалу апеляційного суду, якими позов задоволено частково. Суди розглянули зазначений спір по суті та встановили, що через неотримання відповідей, направлених відділу Держгеокадастру у Валківському районі Харківської області, нотаріус не має можливості оформити спадкові права спадкоємців після смерті спадкодавця. Частка спадкоємців у спадковому майні є рівною, тобто по 1/3. У справі №757/66808/19 фізична особа звернулася до суду із заявою, в якій просила встановити юридичний факт безперервного на законних підставах проживання на території України у певний період. Верховний Суд у постанові від 10 вересня 2020 року погодився з висновками апеляційного суду про наявність правових підстав для закриття апеляційного провадження за апеляційними скаргами двох фізичних осіб, які не брали участі у справі, а рішенням місцевого суду не вирішувалося питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини. При цьому висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладених у постановах касаційного суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №752/2544/17 провадження №61-5083св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, обслуговуючий кооператив житловий кооператив "Харчомашовець", товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація", про витребування майна з чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року у складі СУДДІ: Шкірай М. І. та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Мельника Я. С., учасники справи: позивач - заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_3, обслуговуючий кооператив житловий кооператив "Харчомашовець", товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація", ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2017 року заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до ОСОБА_3, треті особи: обслуговуючий кооператив житловий кооператив "Харчомашовець" (далі - ОКЖК "Харчомашовець "), Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельна асоціація" (далі - ТОВ "Будівельна асоціація"), з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. 2. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року №356/3190 "Про передачу земельних ділянок ОКЖК "Харчомашовець" для житлової забудови на АДРЕСА _1" земельні ділянки загальною площею 105,46 га віднесено до земель запасу житлової та громадської забудови з виключенням їх з категорії земель сільськогосподарського призначення і передано ОКЖК "Харчомашовець" (ділянки площею 90,25 га - у власність для житлової забудови, а 15,21 га - в довгострокову оренду на 49 років). 3. На передані у власність ОКЖК "Харчомашовець" земельні ділянки площею 55,9336 га та 29,8789 га кооперативу видано державні акти серії ЯЖ №006292 та серії ЯЖ №006293 відповідно, зареєстровані 08 січня 2008 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Після отримання державних актів на вказані земельні ділянки ОКЖК "Харчомашовець" вніс їх до статутного капіталу ТОВ "Будівельна асоціація". 4. У подальшому за договором дарування від 13 лютого 2009 року №319 земельну ділянку площею 1,5 га, яка входила до складу земельної ділянки площею 29,8789 га, ТОВ "Будівельна асоціація" подарувало ОСОБА_3. На підставі зазначеного договору ОСОБА_3 отримав державний акт серії ЯЖ №920174 на право власності на земельну ділянку площею 1,5 га, кадастровий номер 8000000000:90:335:0050, зареєстрований 27 квітня 2009 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-7-04460.5. Рішенням Господарського суду м. Києва від 02 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 червня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року, у справі №910/3725/14 було задоволено позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави до Київської міської ради, ОКЖК "Харчомашовець", ТОВ "Будівельна асоціація", товариства з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" (далі - ТОВ "Тестбуд"), треті особи: Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Головне управління Державного агентства земельних ресурсів України у м. Києві, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, про визнання недійсними рішення, державних актів на право власності на землю та визнання відсутності прав: визнано недійсним рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року №356/3190 "Про передачу земельних ділянок ОКЖК "Харчомашовець" для житлової забудови на АДРЕСА_1"; визнано недійсними видані ОКЖК "Харчомашовець" державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ №006292 та серії ЯЖ №006293, зареєстровані 08 січня 2008 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00199 та №07-8-00200; визнано недійсними видані ТОВ "Будівельна асоціація" державні акти на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №030300 та серії ЯЖ №920173, зареєстровані 30 жовтня 2008 року і 09 липня 2009 року відповідно Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00261 та №07-8-00301; визнано недійсним виданий ТОВ "Тестбуд" державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №011945, зареєстрований 08 вересня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00389; визнано відсутність у ОКЖК "Харчомашовець", ТОВ "Будівельна асоціація" та ТОВ "Тестбуд" права власності на земельні ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1: площею 55,9336 га, кадастровий номер 8000000000:90:335:0040, вартістю за нормативною грошовою оцінкою 103 449 025,40 грн, площею 28,3789 га, кадастровий номер 8000000000:90:335:0041, вартістю за нормативною грошовою оцінкою 63 505 863,31 грн. 6. У вказаній господарській справі судами встановлено, що земельна ділянка площею 29,8789 га, до складу якої входила спірна ділянка площею 1,5 га, незаконно вибула з власності територіальної громади м. Києва. Враховуючи викладене, заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради просив витребувати в ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку та передати її у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради. 7. У червні 2017 року заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради подав до суду клопотання, в якому просив: замінити первісного відповідача ОСОБА_3 на належних відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, залучити ОСОБА_3 до участі у справі як третю особу; витребувати в ОСОБА_1, ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1,5 га, кадастровий номер: 8000000000:90:335:0050, розташовану на АДРЕСА_1 та передати її у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради. 8. В обґрунтування клопотання заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради зазначив, що за договором купівлі-продажу від 23 січня 2017 року ОСОБА_3 продав спірну земельну ділянку ОСОБА_1. За пунктом 5.6 вказаного договору купівлі-продажу земельна ділянка придбана за спільні гроші подружжя та вона є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.9. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 22 червня 2017 року замінено неналежного відповідача ОСОБА_3 на належних - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Залучено ОСОБА_3 до участі у справі як третю особу без самостійних вимог щодо предмета спору. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 10. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено. 11. Витребувано в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1,5 га, кадастровий номер 8000000000:90:335:0050, розташовану на АДРЕСА_1, та передано її у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради. Стягнуто зі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Генеральної прокуратури України судовий збір у розмірі 23 766,84 грн з кожного. 12. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна земельна ділянка вибула з власності територіальної громади м. Києва на підставі рішення Київської міської ради, яке в подальшому було скасоване. Тому правові підстави збереження цього майна за відповідачами відсутні. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції 13. Постановою Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року залишено без змін. 14. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши, що власником спірної земельної ділянки для житлової забудови, яка була передана у приватну власність ОЖК "Харчомашовець", є територіальна громада м. Києва, у судовому порядку визнано недійсними рішення Київської міської ради та державні акти, видані ОЖК "Харчомашовець" та ТОВ "Будівельна асоціація", то відсутні правові підстави збереження цього майна за відповідачем. 15. Відхиляючи доводи апеляційної скарги про безпідставне витребування спірної земельної ділянки без визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 13 лютого 2009 року та договору купівлі-продажу від 23 січня 2017 року, за яким відповідачі набули право власності на спірну земельну ділянку, колегія суддів апеляційного суду зіслалась на правову позицію, викладену в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі №910/1809/18 та від 14 листопада 2018 року в справі №183/1617/16, відповідно до якої власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, та оскаржувати весь ланцюг договорів щодо спірного майна. 16. Апеляційний суд також відхилив посилання в апеляційній скарзі на пропуск строку звернення до суду за захистом права, з посиланням на те, що підставою для подачі позову стало ухвалення рішення Господарського суду м. Києва від 02 лютого 2016 року, яке було залишене без змін 24 червня 2016 року Київським апеляційним господарським судом. Відповідачами в даній справі є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які набули право власності на спірну земельну ділянку лише на підставі договору купівлі-продажу від 23 січня 2017 року. Про відчуження ОСОБА_1 спірної земельної ділянки згідно вказаного договору стало відомо під час розгляду справи, а з даним позовом до суду прокурор звернувся в інтересах держави 03 лютого 2017 року. Відтак, у суду відсутні підстави вважати, що прокурором пропущено строки позовної давності при зверненні з даним позовом. Короткий зміст вимог касаційної скарги 17. У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. 18. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від: 17 квітня 2008 року у справі №523/9076/16-ц (провадження 14-61цс18); 30 червня 2020 року у справі №264/5957/17; від 07 квітня 2020 року у справі №473/1433/18; від 17 жовтня 2009 року у справі №359/2012/15; від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16; від 17 жовтня 2019 року у справі №362/44/17; від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц та Верховного Суду від: 18 листопада 2020 року у справі №760/8064/13-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №4.3/2-1744/2006; від 21 березня 2021 року у справі №522/4690/17; від 03 березня 2021 року у справі №172/264/16-ц; від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17.20. Заявник звертає увагу на наступне: відсутність предмета спору, оскільки витребовувана земельна ділянка відсутня як така в натурі, а відповідачі є неналежними відповідачами і не наділені будь-якими матеріальними правами щодо витребовуваного майна. Факт обізнаності позивача із вищенаведеними обставинами підтверджується зверненням до Господарського суду м. Києва із позовною заявою до нового власника - компанії "ХІЛТЕК ГРУП ЛТД" щодо витребування у останньої двох окремих земельних ділянок: кадастровий номер: 8000000000:90:335:0101, площею 1,4 га та кадастровий номер: 8000000000:90:335:0102, площею 0,1 га; пропуск позивачем строку позовної давності. Факт вибуття земельної ділянки площею 1,5 га (кадастровий номер: 8 000 000 000:90:335:0050) із державної власності позивачу уже було відомо до 19 серпня 2011 року (дата звернення до суду із позовними вимогами у справі №2602/5087/12 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської ради про визнання недійсним державного акту на право власності на землю серії ЯК №920174, визнання права власності на земельну ділянку (кадастровий номер: 8 000 000 000:90:335:0050) за державою в особі Київської міської ради та зобов'язання ОСОБА_3 повернути Київській міській раді зазначену земельну ділянку. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, у задоволенні вказаного позову відмовлено повністю), а державі в особі Київської міської ради про наявність всіх обставин було відомо з 01 жовтня 2007 року (моменту прийняття рішення №3526/3190 "Про передачу земельних ділянок ОКЖК "Харчомашовець"); відсутність прав у прокурора на звернення з даним позовом, оскільки прокурор не звертався з протестом до уповноважених органів, а матеріали справи не містять доказів, які б спростовували даний факт. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. 21. Заявник також указує на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної оцінки. Крім того, судами не застосовано положення пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України, які підлягали до застосування. Доводи інших учасників справи 22. У відзиві Офіс Генерального прокурора заперечив проти доводів касаційної скарги, вважає викладені в ній твердження безпідставними та такими, що не ґрунтуються на законі, законність судових рішень про задоволення позовних вимог не спростовують. 23. У відзиві зауважено наступне: позов спрямований на захист порушених прав та інтересів територіальної громади м. Києва і його вирішення по суті має важливе значення для їх поновлення; відсутні правові підстави для закриття провадження у цій справі у зв'язку з відсутністю предмета спору; визначення компанії "Хілтек Груп ЛТД", яка є юридичною особою, як відповідача у справі у порядку цивільного судочинства, є неможливими, оскільки процесуальним законом не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства; особливою ознакою відповідних правовідносин є те, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки, яка має закріплений у законодавстві статус обмежено оборотоздатної. 24. Посилання в касаційній скарзі на сплив строку позовної давності є безпідставним, оскільки про застосування наслідків спливу позовної давності у справі заявляв ОСОБА_5 - представник ОСОБА _3, який у справі має процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. У свою чергу, ОСОБА_1, обґрунтовуючи свою касаційну скаргу необхідністю відмови у позові з підстав спливу позовної давності, не зазначає про подання ним такої заяви. 25. Крім того, у разі ж протиправної передачі у приватну власність обмежених в обороті об'єктів відповідне порушення, ураховуючи їх правовий титул, необхідно розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. 26. Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 27. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції. 28. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 29.01 жовтня 2007 року Київською міською радою прийнято рішення №356/3190 "Про передачу земельних ділянок обслуговуючому кооперативу житлового кооперативу "Харчомашовець" для житлової забудови на АДРЕСА_1", яким ОК ЖК "Харчомашовець" передано земельні ділянки загальною площею 105,46 га на АДРЕСА_1 за рахунок земель заказника "Острів Жуків" та частини земель сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрокомбінату "Хотівський", наданих відповідно до пункту 5 рішення Київської міської ради від 23 жовтня 2003 року №117/990 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 29 жовтня 2004 року №79-6-00244, з них: площею 90,25 га - у власність для житлової забудови; площею 15,21 га - в довгострокову оренду на 49 років - для рекреаційних цілей та благоустрою території. 30. На підставі вказаного рішення Київської міської ради ОКЖК "Харчомашовець" видано державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ №006292 та №006293, зареєстровані 08 січня 2008 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00199 та №07-8-00200.31. Після отримання державних актів ОКЖК "Харчомашовець" вніс вказані земельні ділянки до статутного капіталу ТОВ "Будівельна асоціація". 32. У подальшому між ТОВ "Будівельна асоціація" та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К. М. 30 лютого 2009 року, відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав у дар частину земельної ділянки площею 1,5 га від земельної ділянки площею 29,8789 га, яка розташована на АДРЕСА_1.33. На підставі вказаного договору дарування Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ №920174, який посвідчує право власності останнього на земельну ділянку площею 1,5 га, яка розташована на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - житлова забудова та кадастровим номером 8 000 000 000:90:335:0050.34. Рішенням Господарського суду м. Києва від 02 лютого 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 червня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 24 листопада 2016 року, у справі №910/3725/14: визнано недійсним з моменту прийняття рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року №356/3190 "Про передачу земельних ділянок ОКЖК "Харчомашовець" для житлової забудови на АДРЕСА_1"; визнано недійсними видані ОКЖК "Харчомашовець" державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ №006292, серії ЯЖ №006293, зареєстровані 08 січня 2008 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00199 та №07-8-00200; визнано недійсними видані ТОВ "Будівельна асоціація" державні акти на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №030300 та серії ЯЖ №920173, зареєстровані 30 жовтня 2008 року і 09 липня 2009 року відповідно Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00261 та №07-8-00301; визнано недійсним виданий Товариству з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" (код ЄДРПОУ 37053545; адреса: 02166, м. Київ, вул. Маршала Жукова, 26) державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №011945, зареєстрований 08 вересня 2010 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за №07-8-00389; визнано відсутність у ОКЖК "Харчомашовець", ТОВ "Будівельна асоціація" та товариства з обмеженою відповідальністю "Тестбуд" права власності на земельні ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, площею 55,9336 га, кадастровий номер 8000000000:90:335:0040 вартістю за нормативною грошовою оцінкою 103 449 025,40 грн; АДРЕСА_1, площею 28,3789 га, кадастровий номер 8000000000:90:335:0041 вартістю за нормативною грошовою оцінкою 63 505 863,31 грн. 35.23 січня 2017 року, тобто до звернення прокурора з цим позовом до ОСОБА_3, між останнім та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Глуговською С. Л. та зареєстрований в реєстрі під №19, відповідно до умов якого ОСОБА _3 продав ОСОБА_1 спірну земельну ділянку. 36. Пунктом 5.6 вказаного договору купівлі-продажу визначено, що покупець купує вказану земельну ділянку за спільні кошти подружжя і ця земельна ділянка буде об'єктом спільної сумісної власності подружжя - ОСОБА_1 та ОСОБА_2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду 37. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 38. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 39. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 40. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. 41. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 42. Предметом позову у справі, яка переглядається, є витребування в порядку статті 388 ЦК України у фізичних осіб земельної ділянки площею 1,5 га, кадастровий номер: 8000000000:90:335:0050, яка розташована на АДРЕСА_1.43. Як на підставу позову заступник Генерального прокурора вказував, що в судовому порядку встановлено незаконність вибуття з власності територіальної громади м. Києва земельної ділянки площею 29,8789 га, до складу якої входила спірна ділянка площею 1,5 га, а відтак, така земельна ділянка підлягає витребуванню з незаконного володіння у останнього власника. 44. З обставин справи слідує, що спірна земельна ділянка неодноразово була предметом відчуження. 45. Так, за договором дарування від 13 лютого 2009 року ОКЖК "Харчомашовець" земельну ділянку відчужило ОСОБА_3 (а. с. 60 т. 1). 46. У подальшому ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 1,5 га (кадастровий номер 8000000000:90:335:0050) серії ЯЖ №920174, зареєстрований 27 квітня 2009 року (а. с. 65-66 т.1). 47. Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08 серпня 2013 року у справі №2601/5087/12, яке набрало законної сили, відмовлено заступнику Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Київської міської Ради, Державного агентства земельних ресурсів України в задоволенні позову до ОСОБА_3 та ТОВ "Будівельна асоціація" про визнання недійсним державного акту на право власності на землю, визнання права власності та відновлення становища, яке існувало до порушення. 48. При розгляді вказаної справи суд установив, що на момент укладення договору дарування від 13 лютого 2009 року спірна земельна ділянка перебувала у приватній власності ТОВ "Будівельна асоціація", що посвідчувалось відповідними правовстановлюючими документами. Прокурором не заперечувався факт, що своїм розпорядчим актом Київська міська рада в 2007 році передала спірну земельну ділянку у власність кооперативу. Договір дарування від 13 лютого 2009 року відповідає визначеним статтею 203 ЦК України вимогам. Дотримання зазначених вимог цивільного законодавства України при укладенні договору, в тому числі належність відчужуваної ділянки товариству, перевірено нотаріусом. Дії відповідачів щодо відчуження та, відповідно набуття прав на спірну земельну ділянку, подальше оформлення правовстановлюючих документів на неї, підтверджують здійснення ними своїх цивільних прав. 49. За договором купівлі-продажу від 23 січня 2017 року, тобто до пред'явлення 02 лютого 2017 року позову заступником Генерального прокурора України (а. с. 2 т. 1), ОСОБА_3 продав спірну земельну ділянку ОСОБА_1. Відповідно до пункту 5.6 вказаного договору купівлі-продажу земельна ділянка придбана за спільні гроші подружжя та вона буде об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА _1 та ОСОБА_2 (а. с. 105-108 т. 1). Право власності за ОСОБА_1 зареєстровано в установленому законом порядку (а. с. 99-104 т. 1). 50. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 51. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. 52. Згідно із частиною другою статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. 53. Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України, покладено представництво інтересів держави у в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. 54. За приписами частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 55. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 56. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. 57. Встановивши, що власником спірної земельної ділянки є територіальна громада м. Києва, проте рішенням Київської міської ради, яке в подальшому скасовано вказану земельну ділянку відчужено третім особам, суд першої інстанції, з яким поголився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що відсутні правові підстави збереження цього майна за відповідачами. 58. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 59. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 60. При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 61. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. 62. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 63. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. 64. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 65. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. 66. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. 67. Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною. 68. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. 69. Перевіряючи дотримання позивачем строку позовної давності, суд апеляційної інстанції встановив, що підставою для подачі позову стало ухвалення рішення Господарського суду м. Києва від 02 лютого 2016 року, яке 24 червня 2016 року залишене без змін Київським апеляційним господарським судом. Прокурор з даним позовом до суду звернувся в інтересах держави 03 лютого 2017 року, а відтак, у суду відсутні підстави вважати, що прокурором пропущено строки позовної давності при зверненні з даним позовом. 70. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до необхідності переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України. 71. Необґрунтованим є посилання касаційної скарги на відсутність предмета спору, оскільки витребовувана земельна ділянка відсутня як така в натурі, а відповідачі є неналежними відповідачами і не наділені будь-якими матеріальними правами щодо витребовуваного майна. 72. За змістом пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд може закрити провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо встановить, що предмет спору був відсутній на час пред'явлення позову. 73. Поняття "юридичного спору" має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття "спір про право" (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття "спору про право" має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. 74. Логічно-граматичне тлумачення словосполучення "відсутність предмета спору" в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред'явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв'язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрите з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні). 75. Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо. 76. Подібного правового висновку Верховний суддійшов у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі №456/647/18 (провадження №61-2018св19), від 13 травня 2020 року у справі №686/20582/19-ц (провадження №61-1807св20), від 09 вересня 2020 року у справі №750/1658/20 (провадження №61-9658св20), від 23 грудня 2020 року у справі №522/8782/16-ц (провадження №61-21649св19). 77. Таким чином, саме по собі відчуження відповідачами спірної земельної ділянки після ухвалення судом першої інстанції рішення за наслідками вирішення спору, та його оскарження відповідачем в апеляційному порядку, не може свідчити про те, що між сторонами відсутній спір. 78. Посилання в касаційній скарзі на відсутність прав у прокурора на звернення з даним позовом не знайшли підтвердження. Щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 79. До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 80. Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року №475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права 81. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. 82. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. 83. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. 84. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. 85. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". 86. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. 87. За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. 88. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. 89. З огляду на таке, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. 90. Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). 91. Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. 92. У питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). 93. У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 94. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 95. Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 96. Розглядаючи зазначений позов, суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. 97. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. 98. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення 2. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №625/306/20 провадження №61-4181св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Колос", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Колос" на постанову Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів Хорошевського О. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Колос" (далі - СТОВ "Колос ") з позовом, в якому просив розірвати договір оренди землі №249 від 12 листопада 2004 року, укладений між ним та СТОВ "КОЛОС". Позов мотивовано тим, що 12 листопада 2004 року між позивачем та СТОВ "Колос" укладено договір оренди земельної ділянки, яка поділена на дві земельні ділянки площами 1,3086 га і 4,8201 га, відповідно, які розташовані на території Шелестівськьої сільської ради Коломацького району Харківської області. Відповідач протягом 2018 та 2019 року не сплачує орендну плату по вказаному договору оренди, що є підставою для його розірвання. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Коломацького районного суду Харківської області від 20 жовтня 2020 року у складі судді Лосева Д. К. у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для розірвання договору оренди відсутні, оскільки у допущених відповідачем порушеннях відсутня системність, тобто, несплата орендної плати за два і більше роки дії договору. Постановою Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Розірвано договір оренди землі №249 від 12 листопада 2004 року, укладений між СТОВ "Колос" та ОСОБА_1. Стягнуто з СТОВ "Колос" на користь ОСОБА_1 судові витрати за подання позовної заяви у сумі 840, 00 грн та за подання апеляційної скарги 1 262 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачем у 2018 році, 2019 році орендна плата по договору оренди не була виплачена позивачу, що є істотним порушенням відповідачем умов договору, а отже наявні юридичні підстави для розірвання спірного договору оренди, незважаючи на те, що заборгованість з орендної плати була виплачена в подальшому. Висновок суду першої інстанції, що несплата оренди позивачу за 2018 та 2019 роки не носить систематичний характер не ґрунтується на встановлених обставинах, оскільки установлено, що відповідач, будучи, зобов'язаним своєчасно сплачувати орендну плату у порядку та строки, передбачені умовами договору, а саме до 31 грудня поточного року, таких платежів не здійснив у 2018 та у 2019 році, що в сукупності складає 2 роки, тобто є систематичною несплатою за оренду землі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі СТОВ "Колос" не погодився з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення даної справи та прийняття оскаржуваної постанови апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №183/1749/17, в якій Верховний Суд вказав на те, що для відмови у розірванні договору оренди землі з підстав систематичної несплати орендної плати орендар має довести виконання обов'язку із сплати орендної плати, у тому числі шляхом вчинення дій, спрямованих на виконання грошового зобов'язання за договором оренди землі шляхом внесення їх кредитору за місцем його проживання або шляхом внесення боргу у депозит нотаріуса. Відповідачем надані докази, необхідні й достатні для підтвердження факту вчинення дій, направлених на виконання обов'язку зі своєчасної сплати орендної плати за договором - список згрупованих поштових переказів АТ "УКРПОШТА" №16428, розрахунковий чек, докази повернення грошового переказу. Так, факт систематичності несплати орендної плати (два і більше рази) відсутній. Висновки апеляційного суду щодо неналежності способу виконання зобов'язання (направлення орендної плати поштовим переказом) є необґрунтовані в силу положень норм чинного законодавства та спростовуються сформованою правовою практикою Верховного Суду. Відповідач не був зобов'язаний особисто повідомляти орендодавця про направлення грошових коштів поштовим переказом, адже відповідна вимога не передбачена ані договором, ані законом, тим більше таке повідомлення здійснюється оператором поштового зв'язку - АТ "УКРПОШТА", згідно діючого тарифу. Судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, від 09 грудня 2019 року у справі №709/1089/17, від 21 травня 2018 року у справі №479/187/17, від 17 травня 2019 року у справі №365/315/16, згідно яких невикористання орендарем свого права на внесення орендної плати на депозит нотаріуса не може тлумачитися як невиконання ним зобов'язання, не може тлумачитись як систематична несплата орендної плати. Суд апеляційної інстанції не надав оцінку жодним доводам відповідача, викладеним у заявах по суті справи, належним чином не дослідив надані останнім докази, вдавався до припущень під час обґрунтування обставин справи замість надання об'єктивної оцінку наявним у справі доказам. Внаслідок неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду у наведених постановах, не надання оцінки доказам, доводам відповідача, апеляційний суд безпідставно скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, чим допустив помилку в застосуванні норм матеріального та процесуального права. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заперечує проти доводів відповідача та просить залишити прийняту апеляційним судом постанову без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість. Фактичні обставини, встановлені судами На підставі державного акту, виданого 08 листопада 2004 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, яка поділена на дві земельні ділянки площами 1,3086 га і 4,8201 га, які розташовані на території Шелестівськьої сільської ради Коломацького району Харківської області. 12 листопада 2004 року СТОВ "КОЛОС" та ОСОБА_1 уклали договір оренди щодо вказаних земельних ділянок терміном на 20 років, які були передані в строкове платне користування СТОВ "КОЛОС". Вказаний договір оренди зареєстрований у Коломацькому районному відділі реєстрації земель, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 11 січня 2006 року. У пунктах 9, 11 договору оренди сторонами обумовлено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: 1 015 грн в грошовій формі, або рослиннницькою продукцією, яка вирощується орендарем, по її собівартості, але не в державних закупівельних цін, чи послугами. Орендна плата вноситься у такі строки: - до 31 грудня кожного року. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 67 124 грн. З часу укладення договору оренди і до 2018 року позивач отримував оренду плату своєчасно та в повному обсязі шляхом вручення орендної плати готівкою під розпис у відомостях, або шляхом сплати її на картковий рахунок. Призначення платежу згідно кожного окремого документа відповідало конкретному періоду виплати такої орендної плати. Відповідно до списку згрупованих поштових переказів АТ "УКРПОШТА" за №16428 СТОВ "КОЛОС" 04 листопада 2019 року зробило грошовий переказ ОСОБА_1 на суму 16 613,70 грн. Проте вказаний переказ 16 грудня 2019 року був повернутий Харківською дирекцією АТ "УКРПОШТА" до СТОВ "КОЛОС" із призначенням платежу "ЗА ПЕРЕКАЗ ЧУЛЬ С. М. ТЕРМ. ЧИН" МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі"). Згідно зі статтею 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Відповідно до статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року в справі №912/1385/17 (провадження №12-201гс18) зазначено, що враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року в справі №6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку в справі №910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) зроблено висновок, що частинами першою і другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) зазначив, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). У справі установлено, щоукладеним між сторонами договором оренди не встановлено місце і порядок сплати орендної плати, проте до 2018 року позивач отримував оренду плату шляхом вручення орендної плати готівкою під розпис у відомостях, або шляхом сплати її на картковий рахунок та з цього часу її не отримував, місце проживання не змінював. Орендна плата за 2018 рік позивачу не виплачувалась. У листопаді 2019 року відповідач надіславкошти поштовим переказом без належного зазначеня призначення платежу та вказаний переказ повернуто відправнику. Суд апеляційної інстанції дав належну оцінку доводам відповідача, що непроведення оплати за оренду землі за 2019 рік відбулось з вини позивача, та відхилив їх з підстав відсутності належних і допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин. Судом не встановлено підстав для висновку, що відповідачем сплачено орендну плату за 2019 рік, а з боку ОСОБА_1 відбулось прострочення кредитора. Під час розгляду справи відповідачем не доведено належними та допустимими доказами вчинення ним дій по належному виконанню обумовленого договором обов'язку щодо сплати до 31 грудня поточного року орендної платиу 2018 та у 2019 роках. Матеріали справи не містять доказів, що СТОВ "Колос" запропонувало, а ОСОБА_1 відмовився приймати орендну плату за 2018 та 2019 роки. Винної поведінки орендодавця у неотриманні орендної плати за вказані роки не встановлено. Згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України "Про оренду землі" основною метою договору оренди земельної ділянки та одним із визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. Установивши, що у 2018 та 2019 роках СТОВ "Колос" не виконувало істотної умови укладеного між сторонами договору оренди та систематично не сплачувало орендодавцю передбачену договором суму орендної плати, а обставини навмисного ухилення позивача від отримання орендної плати, створення ним перешкод орендарю на виконання відповідного обов'язку, вчинення останнім усіх залежних від нього дій, направлених на виконання цього зобов'язання у цій справі не встановлено і такі доводи є недоведеними, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для розірвання договору оренди землі згідно вимог пункту "д " частини першої статті 141 ЗК України, частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі". Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18), є необґрунтованими, оскільки з урахуванням обставин, установлених у справі, яка переглядається, апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин і його висновки наведеній постанові суду касаційної інстанції не суперечать. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №183/1749/17 (провадження №61-2475св19), оскільки оскаржувана у справі, що переглядається постанова апеляційного суду з урахуванням установлених у ній обставин не суперечить висновкам, наведеним у цій постанові Верховного Суду. У наведеній справі, як і у справі, що переглядається, орендар не довів виконання (вчинення дій спрямованих на виконання) свого обов'язку зі сплати орендної плати, а тому суди вважали безпідставними доводи про відсутність обов'язку щодо сплати орендної плати за відповідний період. Доводи касаційної скарги про надання відповідачем доказів вчинення ним дій, спрямованих на виплату позивачу орендної плати за місцем проживання останнього шляхом направлення поштового переказу, зводяться до доведення необхідності переоцінки доказів, яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку, до переоцінки яких Верховний Суд вдаватись не може в силу положень статті 400 ЦПК України. Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі №709/1089/17 (провадження №61-12745сво18), оскільки у зазначеній справі судами встановлено одноразове порушення обов'язку по сплаті орендної плати, тоді як у справі, яка переглядається доведеним є систематичне порушення обов'язку орендаря по сплаті орендних платежів. Необґрунтованим є посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 21 травня 2018 року у справі №479/187/17 (провадження №61-4907св18), оскільки у цій справі має місце перехід прав та обов'язків орендаря до спадкоємця, невиконання ним обов'язку щодо повідомлення орендаря про перехід до нього прав та обов'язків за договором оренди, а також виконання обов'язку щодо сплати орендної плати на користь спадкоємця. Проте, у справі яка переглядається мають місце інші фактичні обставини, які суд встановив на підставі оцінки поданих сторонами доказів і які стосуються фактів саме цього спору між власником земельної ділянки та орендарем. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №365/315/16 (провадження №61-23532св18), оскільки вказаною постановою за результатами скасування судового рішення справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї. За результатами нового розгляду цієї справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судами обставин і доказів зі справи, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у ній. За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, зокрема у тому контексті, що на думку відповідача свідчить про належне виконання ним обов'язку по сплаті орендної плати за 2018-2019 роки шляхом направлення поштового переказу у 2019 році без зазначення призначення платежу, який повернуто відправнику. Проте такі аргументи належним чином перевірені апеляційним судом та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин та оцінки сукупності поданих сторонами доказів. Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Колос" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №233/4333/19 провадження №61-5107св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Приватне акціонерне товариство "АПК-Інвест", відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" на постанову Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мірути О. А., Агєєва О. В., Космачевської Т. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Приватне акціонерне товариство "АПК-Інвест" (далі - ПрАТ "АПК-Інвест") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, в якому просило визнати переукладеним договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року на договір оренди землі на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності відповідача на земельну ділянку у викладеній редакції. Позовна заява мотивована тим, що 22 березня 2012 року між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної частки (паю), зареєстрований 03 квітня 2012 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1059, згідно з яким в оренду передається земельна частка (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів, згідно з сертифікатом на право на земельну частку (пай) серія НОМЕР_1 від 30 серпня 1996 року. 22 березня 2012 року, згідно з актом приймання-передачі земельної частки (паю), ОСОБА_1 передав, а ПрАТ "АПК-Інвест" прийняло у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай) (рілля) розміром 4,78 умовних кадастрових гектарів, що розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом. Позивачу стало відомо про факт виділення в натурі відповідачем земельної ділянки площею 4,2167 га, якій було присвоєно кадастровий номер 1422483900:43:000:0007 та яка фактично використовується позивачем ПрАТ "АПК-Інвест" на підставі укладеного договору орендної земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року. Проте, ОСОБА_1 порушив норми, закріплені чинним законодавством та безпосередньо договором оренди земельної частки (паю) щодо виконання ним обов'язку повідомити та в подальшому переукласти договір з ПрАТ "АПК-Інвест" після виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), чим були порушені права позивача як орендаря. На підставі вказаного, уточнивши вимоги, ПрАТ "АПК-Інвест" просило визнати переукладеним договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладений між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, зареєстрований у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області 03 квітня 2012 року за №1059, на договір оренди землі (кадастровий номер земельної ділянки 1422483900:43:000:0007, площею 4,2167 га) на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності відповідача на земельну ділянку, кадастровий номер 1422483900:43:000:0007, площею 4,2167 га (20 серпня 2018 року), в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у запропонованій редакції. У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав зустрічний позов, в якому просив розірвати договір оренди земельної частки (паю), укладений 22 березня 2012 року між сторонами. Зустрічний позов мотивовано тим, що 22 березня 2012 року між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної частки (паю). ОСОБА_1 отримав у власність в натурі земельну ділянку площею 4,2167 га, кадастровий №1422483900:43:000:0007, яка розташована на території Миколайпільської сільської ради. 31 травня 2019 року ПрАТ "АПК-Інвест" дізналося про виділення земельної ділянки в натурі на місцевості та зміну власника земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:43:000:0007, площею 4,2167 га, на ОСОБА_2, проте наполягає на дії договору оренди земельної частки (паю). Зважаючи на позицію відповідача, ОСОБА_1 звернувся з вказаним позовом до суду та просив розірвати договір від 22 березня 2012 року, укладений між ним та ПрАТ "АПК-Інвест" про оренду земельної частки (паю) розміром 4,78 га умовних кадастрових гектарів, зареєстрований 03 квітня 2012 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1059. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 грудня 2019 року первісний позов ПрАТ "АПК-Інвест" задоволено, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що реєстрація 20 серпня 2018 року ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 4,2167 га з кадастровим номером 1422483900:43:000:0007 автоматично не припиняє дію укладеного між ним та товариством договору оренди земельної частки (паю), який укладено на двадцять років. Отже, фактично ОСОБА_1 вчинив односторонню відмову від зобов'язання, що суперечить як умовам укладеного договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, так і діючому законодавству, зокрема, Закону України "Про оренду землі". Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року рішення місцевого суду скасовано. В задоволенні позову ПрАТ "АПК-Інвест" до ОСОБА_1 про переукладання договору оренди відмовлено. Позов ОСОБА_1 до ПрАТ "АПК-Інвест" про розірвання договору оренди земельної частки (паю) задоволено. Розірвано договір від 22 березня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ПрАТ "АПК-Інвест", про оренду земельної частки (паю) розміром 4,78 га умовних кадастрових гектарів, зареєстрований 03 квітня 2012 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області за №1059. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач уклав договір оренди з власником сертифіката на право земельної частки (пай). Вказаний сертифікат був дійсними до моменту виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок та отримання їх власником, ОСОБА_1, права власності на землю. Отже, із часу отримання права приватної власності на землю ОСОБА_1 набув статусу власника земельної ділянки, тобто змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладений між ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1, підлягає розірванню. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ПрАТ "АПК-Інвест", посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час ухвалення судового рішення апеляційний суд не врахував, що оформлення державного акта на право власності на землю автоматично не припиняє дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв, а такі договори підлягають переукладанню. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Ружницький В. В. просить залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду без змін. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи в суді касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 13 квітня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2020 року касаційне провадження у цій справі зупинено до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №233/3676/19-ц. Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2020 року поновлено касаційне провадження у цій справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 22 березня 2012 року між ОСОБА_1 та ПрАТ "АПК-Інвест" укладено договір оренди земельної частки (паю), відповідно до пунктів 1.1, 2.2, 2.3 якого орендодавець передає, а орендар приймає у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай), яка належить ОСОБА_1 на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай), серія ДН №0173280, розміром 4,78 умовних кадастрових га, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом, терміном на 20 років. Сторони узгодили розмір орендної плати - 4 823,53 грн та її виплату один раз на рік - грудень поточного року (пункт 2.2 Договору). Відповідно до пункту 3.1 договору, ОСОБА_1 зобов'язався протягом п'яти робочих днів з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку письмово повідомити про це орендаря. Пунктом 2.3 договору встановлено, що у разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди переукладається сторонами за договором не пізніше ніж в строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України. Вказаний договір оренди земельної частки (паю) зареєстровано у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Миколайпільської селищної ради за №1059 03 квітня 2012 року. 22 березня 2012 року сторонами підписано акт приймання - передачі вказаної земельної частки (паю) відповідно до умов укладеного договору оренди. Установлено, що ПрАТ "АПК-Інвест" виконуються обов'язки за договором оренди, здійснювалися нарахування/сплата орендної плати (протягом 2012-2019 років). Відповідно до розпорядження голови Костянтинівської райдержадміністрації від 07 травня 2018 року №237 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки натурі (на місцевості) у зв'язку з заміною сертифікату серія НОМЕР_1 на право на земельну частку (пай) на правовстановлюючий документ на земельну ділянку із земель КСП "Дружківський", орієнтовною площею 4,86 умовних кадастрових гектарів, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області. Згідно з розпорядженням голови Костянтинівської райдержадміністрації від 30 липня 2018 року №378 ОСОБА_1 надано у власність та виділено у натурі (на місцевості) земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:43:000:0007, загальною площею 4,2167 га, з них: рілля - 4,2167 га. 20 серпня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку кадастровий номер 1422483900:43:000:0007, загальною площею 4,2167 га, яка розташована на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області. ОСОБА_1 протягом п'яти робочих днів з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акта на право власності на земельну ділянку письмово не повідомив про це ПрАТ "АПК-Інвест". 03 грудня 2018 року право власності на спірну земельну ділянку сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 1422483900:43:000:0007 на підставі договору міни від 03 грудня 2018 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Костянтинівської державної нотаріальної контори, було зареєстровано за ОСОБА_2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною другою статті 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Згідно із частиною першою статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Пунктом 17 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України визначено, що сертифікати на право на земельну частку (пай) отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. Разом з тим частиною другою розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" передбачено, що громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом. Згідно із законодавством, що діяло на момент укладення договору оренди земельної частки (паю), такий договір відповідав чинному законодавству, був дійсним і передбачав надання орендарю зобов'язального права користування певною ділянкою, у свою чергу частина друга розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" передбачала переукладення договору після виділення земельної ділянки в натурі на тих самих умовах, але вже відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку. Таким чином, законодавець легітимізував відповідні відносини, надавши особі, яка не є власником ділянки, можливість правомірно передати володіння нею іншій особі. Більше того, законодавець також передбачив обов'язкову трансформацію "зобов'язальної" оренди в "речову" після виділення земельної частки (паю) на місцевості. Разом з тим, особливістю договору оренди земельного паю є й те, що йдеться не про володіння, користування та розпорядження конкретною земельною ділянкою, яку виділено на місцевості, а про право на земельну ділянку, адже сама ділянка перебувала в загальному масиві ділянок, що виділялися учасникам колективного сільськогосподарського підприємства. І хоча власник сертифікату, тобто орендодавець, за договором оренди земельного паю, не має повноважень власника щодо конкретної земельної ділянки, стосовно якої укладається договір, за договором оренди паю до орендодавця фактично переходить право користування частиною земної поверхні, яка відповідає орендованому паю, у межах загального масиву невизначених земельних ділянок, який становить собою землі відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, що підлягають розпаюванню на місцевості як земельної ділянки. У пункті 56 постанови від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18) Велика Палала Верховного Суду дійшла висновку про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Таким чином, зміна правового статусу частини земної поверхні, що використовується орендарем на підставі відповідного договору оренди паю, шляхом її визначення на місцевості як земельної ділянки, не свідчить про знищення предмета оренди як можливої підстави для вимоги про розірвання договору оренди. Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у пункті 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі №233/3676/19 (провадження №14-65цс20). Частиною другою статті 651 ЦК України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до статті 652 ЦК України у разі зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не укладали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 1). Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний (ч. 2). У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору. Статтею 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов'язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному статтею 148-1 ЗК України. Так, виділення земельної ділянки в натурі та набуття права власності на неї жодною мірою не впливає на дійсність договору оренди земельної частки (паю) та не перешкоджає виконанню цього договору. Виділення земельної ділянки в натурі також не може бути обставиною, що є підставою для розірвання договору відповідно до статей 651, 652 ЦК України, зокрема, "істотною зміною обставин". Виділення земельної ділянки в натурі не лише не обумовлена причинами, які заінтересована сторона (орендодавець) не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості і обачності (пункт 2 частини другої статті 652 ЦК України), а є прямим наслідком свідомих дій цієї сторони. Отже, припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце лише після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або в судовому порядку з визначених законом підстав. Отже, при вирішенні спірних правовідносин щодо переукладення або розірвання договору оренди земельної частки (паю) судам слід враховувати, що зміна статусу земельної ділянки чи її власника не має наслідком автоматичного припинення договору, крім випадків, коли це передбачено самим договором. Аналогічний правовий висновок міститься у пункті 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі №233/3676/19 (провадження №14-65цс20). Установлено, що у пункті 2.3. договору оренди паю сторони прямо погодили, що в разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди землі переукладається сторонами за цим договором не пізніше ніж у строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акта на право власності на земельну ділянку. Припинення дії договору оренди допускається у випадках, визначених цим договором та чинним законодавством України. Разом з тим у договорі оренди паю сторони не домовилися про застосування до їхніх правовідносин умов Типового договору. Таким чином, сторони в договорі оренди паю прямо виключили можливість автоматичного припинення зобов'язань за договором оренди паю та домовилися про його переукладення як договору оренди землі. При цьому слід ураховувати, що частина друга статті 630 ЦК України передбачає, якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу. Відповідно ж до частини другої статті 7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. При таких обставинах суд першої інстанції, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, повно встановивши обставини справи, враховуючи вказані норми матеріального права, обґрунтовано виходив із того, щоспірний договір оренди автоматично не припинив своєї дії у зв'язку з реєстрацією ОСОБА_1 20 серпня 2018 року права власності на земельну ділянку. Отже, ОСОБА_1, не повідомивши ПрАТ "АПК-Інвест" про отримання ним правовстановлюючого документа, фактично висловив намір про припинення договірних відносин в односторонньому порядку та про відмову від переукладання договору, що суперечить як умовам укладеного договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, так і чинному законодавству, зокрема, Закону України "Про оренду землі". При цьому подальше відчуження земельної ділянки ОСОБА_1. ОСОБА_2 не є перешкодою у переукладенні договору оренди землі, оскільки у пунктом 2.3 оспорюваного договору оренди встановлено, що у разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), договір оренди землі переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Договір оренди переукладається сторонами за договором не пізніше ніж в строк до двох місяців з дати виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) та отримання державного акту на право власності на земельну ділянку. Встановлено, що ОСОБА_1, зареєструвавши право власності на спірну земельну ділянку 20 серпня 2018 року, свої зобов'язання щодо переукладання договору оренди не виконав, а відчужив вказану земельну ділянку ОСОБА_2 03 грудня 2018 року, тобто поза межами встановленого пунктом 2.3 договору строку. При цьому право власності на спірну земельну ділянку до ОСОБА_2 перейшло 03 грудня 2018 року, а згідно рішення суду першої інстанції договір оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року визнано переукладеним, починаючи з дати державної реєстрації права власності відповідача на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - з 20 серпня 2018 року. Разом із тим, у відповідності до частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи не є підставою для зміни умов або припинення договору. Не передбачена така підстава і самим договором оренди. Таким чином, переукладення договору оренди в обумовлений пунктом 2.3 договору строк при набутті права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку було передбачуваним. Крім того, вказана особа залучена до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, як особа, на права та обов'язки якої може вплинути судове РІШЕННЯ: Таким чином, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов правильного висновку щодо задоволення первісного позову та відмови у задоволенні зустрічного позову. Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з'ясованих обставин справи, а тому це рішення, відповідно до статті 413 ЦПК України, необхідно залишити в силі, а рішення апеляційного суду - скасувати. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів не вбачає правових підстав, передбачених частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для передачі справи №233/4333/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, тому клопотання заявника не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 141, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" задовольнити. Постанову Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року скасувати, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 03 грудня 2019 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №153/19/19 провадження №61-13259св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Фермерське господарство "Родинний лан", третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Родинний лан" на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року у складі судді Гаврилюк Т. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Панасюка О. С., Шемети Т. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Фермерського господарства "Родинний лан" (далі - ФГ "Родинний лан ") про визнання недійсним договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзис) та скасування його державної реєстрації, обґрунтовуючи позов тим, що вона успадкувала у приватну власність земельну ділянку площею 1,7811 га, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410, розташовану на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка до дня смерті належала її брату ОСОБА_3 на підставі рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 23 грудня 2015 року. Під час оформлення спадщини їй стало відомо, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 серпня 2017 року зареєстрований договір про право користування земельною ділянкою, укладений 12 червня 2017 року між її братом ОСОБА_3 та ФГ "Родинний лан". 09 березня 2016 року ОСОБА_3 оформив нотаріальну довіреність строком на п'ять років без права передоручення іншим особам, якою уповноважив ОСОБА_2, яка є дружиною керівника ФГ "Родинний лан" ОСОБА_4, бути його представником в усіх державних, громадських, господарських та інших органах і організаціях, незалежно від підпорядкування, форм власності, галузевої належності, з усіма необхідними повноваженнями та вести від його імені справи у всіх судових установах. Після видачі цієї довіреності був оформлений оскаржуваний договір емфітевзису, тому позивач припускає, що спірний договір підписаний ОСОБА_2, та вважає, що він є недійсним, оскільки за змістом довіреності від 09 березня 2016 року ОСОБА_3 не уповноважував її на укладення договору емфітевзису та його державну реєстрацію. Позивачу відомо, що ОСОБА_3 від ФГ "Родинний лан" плату за надання у користування земельної ділянки за договором емфітевзису не отримував. За життя ОСОБА_3 зловживав спиртними напоями, практично щодня знаходився в стані алкогольного сп'яніння та постійно у магазині ОСОБА_2 брав "на список" продукти харчування та пиво. ІНФОРМАЦІЯ_4 він був доставлений у Ямпільську ЦРЛ та цього ж числа помер від інтоксикації алкоголю та пневмонії. Ухвалою Ямпільського районного суду Вінницької області від 29 березня 2019 року ОСОБА_2 залучено як третю особу до участі у справі. 05 лютого 2020 року позивач подала до суду письмову заяву про зміну предмета і підстав позову, обґрунтувавши її тим, що її брат оскаржуваний договір не підписував, проте, зважаючи на відсутність зразків його підпису, цю обставину вона не зможе довести у суді належними доказами. Водночас, враховуючи, що ОСОБА_3 від ФГ "Родинний лан" на виконання пункту 4.1 оскаржуваного договору грошей у розмірі 51 973,00 грн не отримував, тобто відповідачем не виконані істотні умови договору, вважає, що наявні підстави для розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису) та скасування його державної реєстрації. Пославшись на викладене, та на те, що керівник ФГ "Родинний лан", скориставшись довірою та станом брата позивача, який хворів та часто вживав спиртні напої, в порушення істотних умов спірного договору, не сплатив кошти за користування земельною ділянкою, ОСОБА_1 просила суд розірвати договір про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису), укладений 12 червня 2017 року між ОСОБА_3 та ФГ "Родинний лан", зареєстрований 27 липня 2017 року державним реєстратором Гаєвською В. П. у Центрі надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ямпільської міської ради Вінницької області, номер запису про інше речове право 21898432, скасувавши його державну реєстрацію, а також стягнути із відповідача судові витрати. Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано договір про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзис), укладений 12 червня 2017 року між ОСОБА_3 та ФГ "Родинний лан", який 27 липня 2017 року зареєстрований державним реєстратором Гаєвською В. П. у Центрі надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ямпільської міської ради Вінницької області, номер запису про інше речове право 21898432, скасувавши його державну реєстрацію. Стягнуто із ФГ "Родинний лан" на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору у сумі 768,40 грн, а також зі сплати за проведення експертизи у сумі 5 436,92 грн, всього - 6 205,32 грн. При прийнятті свого рішення суд першої інстанції врахував, що відповідачем, як юридичною особою, не надано суду накладну, чек або інший письмовий документ, який підтвердив би здійснення фіксованої одноразової виплати ОСОБА_3 у розмірі 51 973,00 грн за користування земельною ділянкою відповідно до умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року №8; не надано суду доказів сплати відповідного податку на виплачену ОСОБА_3 згідно із вказаним договором плату за користування земельною ділянкою; визначена договором сума коштів, яку мав би отримати ОСОБА_3, за користування його земельною ділянкою ФГ "Родинний лан" за 73 роки занадто мізерна. Якщо відрахувати податки із даної суми, то виходить менше 500,00 грн на рік, що ставить покійного ОСОБА_3 у вкрай невигідне положення, оскільки, якщо допустити, що якби покійний оформив договір оренди, то отримував би в десять разів більше (мінімум), що також викликає сумнів у суду щодо дійсності намірів покійного. Окрім цього, суд першої інстанції звернув увагу на те, що на пояснення у судовому засіданні сімейства ОСОБА_2 (відповідача ОСОБА_4 та третьої особи ОСОБА_2), що вони пояснювали покійному ОСОБА_3 про те, що перший рік коштів давати не будуть, так як земля ще не прибуткова, а договір був укладений влітку, доходів від земельної ділянки ОСОБА_3 немає, тому і немає виплат, хоча у той же час, вказують, що кошти видавалися продуктами та товарами через магазин ОСОБА_2. Суд першої інстанції дійшов висновку, що ФГ "Родинний лан" не дотримано вимог пункту 4.1 та підпункту 6.1.2 договору користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року №8 щодо одноразової виплати коштів ОСОБА_3 за користування його земельною ділянкою. Зміна умов договору (яка нібито мала місце) щодо проведення розрахунку товарами та продуктами харчування, а також частково (у сумі 5 000,00 грн) готівкою, не знайшла свого підтвердження належними та допустимими доказами. Оскільки, якщо припустити, що вона й мала місце, то вона була укладена із порушенням вимог чинного законодавства, що стосується зміни умов договору. Відповідачем не доведено суду факт виконання умов договору жодним належним доказом. Постановою Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ФГ "Родинний лан" залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, врахувавши відсутність письмових документів про здійснення оплати за спірним договором від 12 червня 2020 року та відсутності внесення змін у цей договір щодо умов розрахунку за ним, вказав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність належних та допустимих доказів здійснення відповідачем сплати ОСОБА_3 одноразової виплати за користування земельною ділянкою, площею 1,7811 га, яка розташована на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410, що є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) від 12 червня 2017 року та, як наслідок, підставою для його розірвання, скасувавши при цьому його державну реєстрацію. Крім того, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, що показання ОСОБА_4 щодо факту передання коштів ОСОБА_3 у момент підписання договору спростовуються показаннями інших свідків, тому вони є оманливими і такими, що не відповідають дійсності. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У вересні 2020 року ФГ "Родинний лан" засобами поштового зв'язку подало касаційну скаргу на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю та змінити розподіл судових витрат. Окрім цього, касаційна скарга містить клопотання про зупинення дії рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року. В якості підстави касаційного оскарження рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2020 року заявник зазначає відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у спорах про розірвання договору емфітевзису у зв'язку з його невиконанням, зокрема у випадку, коли строк і порядок оплати спірним договором емфітевзису не визначено. Крім того, заявник вказує на невідповідність оскаржуваних судових рішень правовій позиції Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №354/416/13-ц, зокрема судами не здійснено правову кваліфікацію правовідносин на підставі встановлених обставин та не застосовано норми матеріального права, які підлягали застосуванню. У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що: - судом першої інстанції не застосовану норму матеріального права, яка підлягала застосуванню, а саме: положення статті 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про строк (термін) виконання зобов'язання та частину першу статті 612 ЦК України про прострочення боржника; - за змістом пункту 4.1 спірного договору про користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строк виконання зобов'язання зі сплати емфітевтом грошових коштів власнику за користування земельною ділянкою (емфітевзис) не встановлений; - судом не установлено, що спадкодавець як сторона спірного договору за життя пред'являв вимогу про виконання зобов'язання щодо оплати за користування земельною ділянкою. Цивільна правоздатність ОСОБА_3 припинилась у момент його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач як спадкоємець також не пред'являла вимогу до відповідача про виконання зобов'язання щодо оплати за користування земельною ділянкою, а тому строк виконання зобов'язання за договором щодо оплати за користування земельною ділянкою не настав, а її право не порушено; - з відповідача неправомірно стягнуто на користь позивача витрати за проведення судово-психіатричної експертизи, оскільки така експертиза за заявленими вимогами про розірвання договору користування земельною ділянкою (емфітевзис) з підстав невиконання істотних умов договору щодо оплати за користування цією земельною ділянкою немає доказового значення за цими вимогами (не пов'язана з предметом позову, за яким суд ухвалив рішення, пункт 1 частини третьої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) ). У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ФГ "Родинний лан", в якому позивач зазначає про необґрунтованість касаційної скарги, тому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними. Станом на дату розгляду справи інших відзивів на касаційну скаргу ФГ "Родинний лан" до Верховного Суду не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ФГ "Родинний лан" передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи №153/19/19 із Ямпільського районного суду Вінницької області, відмовлено в задоволенні клопотання ФГ "Родинний лан" про зупинення дії рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року матеріали справи №153/19/19 надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанційустановлено, що відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 25 березня 2016 року №55909904 ОСОБА_3 був власником земельної ділянки, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410, площа 1,7811 га, яка розташована на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області, на підставі рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 04 січня 2016 року №153/1814/15-ц. За довіреністю від 09 березня 2016 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, (дата народження не відповідає дійсності) уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з усіма відповідними повноваженнями в усіх державних, громадських, господарських та інших органах і організаціях, представляти його інтереси у відповідних уповноважених органах нотаріату, в тому числі в Головному управлінні Державного геокадастру Вінницької області з усіма необхідними повноваженнями з питань користування належною йому земельною ділянкою площею 1,7811 га, яка розташована на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 21 грудня 2018 року №150592804 27 липня 2017 року проведено державну реєстрацію договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) від 12 червня 2017 року, який укладений між ФГ "Родинний лан" та ОСОБА_3, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 36641875 від 16 серпня 2017 року. За умовами вказаного договору об'єктом землекористування є земельна ділянка площею 1,7811 га, яка розташована на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410. Договір укладено на 73 роки з дати державної реєстрації права емфітевзису в порядку, передбаченому законодавством. За користування земельною ділянкою ФГ "Родинний лан" зобов'язалося сплатити ОСОБА_3 фіксовану одноразову виплату в розмірі 51 973,00 грн з урахуванням всіх податків за весь період користування. Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки до договору користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року ОСОБА_3 передав у строкове платне користування, а ОСОБА_4, який є керівником ФГ "Родинний лан", прийняв земельну ділянку площею 1,7811 га, яка розташована на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410. Наказом від 25 липня 2017 року №1 "Про здійснення плати за користування земельною ділянкою" ОСОБА_2 наказано здійснювати виплати грошових коштів, крім того, за необхідності та на вимогу ОСОБА_3, надавати останньому продовольчі та промислові товари в рахунок погашення заборгованості відповідно до договору від 12 червня 2017 року №8 з магазину "ІНФОРМАЦІЯ_3", який знаходиться у селі Гальжбіївка Ямпільського району Вінницької області, та являється спільною сумісною власністю засновників ФГ "Родинний лан". Відповідно до квитанцій від 21 серпня 2017 року №0.0.839431943.1 та від 21 серпня 2018 року №57 ОСОБА_3 сплатив по 171,00 грн земельного податку з фізичних осіб. З податкових декларацій платника єдиного податку третьої групи за І квартал та І півріччя 2017 року та податкових декларацій платника єдиного податку третьої групи за три квартали 2017 року та за 2017 рік вбачається, що у них відсутні відомості щодо наявності у користуванні ФГ "Родинний лан" земельної ділянки площею 1,7811 га із кадастровим номером 0525681600:05:002:0410. У повідомленні заступника начальника Головного управління статистики у Вінницькій області і повідомленні Головного управління ДФС у Вінницькій області від 09 квітня 2019 року зазначено, що ФГ "Родинний лан" за 2017 рік фінансову звітність не надавало, податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (Форма 1ДФ) за три квартали 2017 року та за 2017 рік не подавало. Відповідно до медичної карти стаціонарного хворого від 05 листопада 2017 року №3980 ОСОБА_3 хворів на протязі останніх семи місяців, щоденно зловживав алкоголем. Звернувся за лікарською допомогою у зв'язку із кашлем та болем у правій половині грудної клітини. Встановлений діагноз: гостра не госпітальна правобічна пневмонія вірусно-бактеріальної етіології, важкий перебіг. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 листопада 2018 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 листопада 2018 року №145350462 ОСОБА_1 успадкувала після смерті свого брата ОСОБА_3 земельну ділянку, кадастровий номер 0525681600:05:002:0410, площа 1,7811 га, яка розташована на території Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області. 10 липня 2019 року в. о. головного лікаря КНП "Ямпільська ЦРЛ" видано довідку №01-4-856 про те, що ОСОБА_3 на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває. У довідці-характеристиці, виданої виконкомом Гальжбіївської сільської ради Ямпільського району Вінницької області на ОСОБА_3, 1977 року народження, зазначено, що ОСОБА_3 за час проживання на території громади зарекомендував себе з позитивної сторони. В спілкуванні з жителями поводив себе адекватно, до роботи відносився відповідально. Шкідливими звичками не зловживав. У висновку експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої та технічної експертизи документів від 30 вересня 2019 року №4122/4123/19 встановлено, що підписи від імені ОСОБА_3 в договорі про право користування земельною ділянкою (договорі емфітевзису), укладеному 12 червня 2017 року, в оригіналі зошиту в клітинку на 10 аркушах з обкладинкою зеленого кольору з записами на 1, 2, 3 сторінці після "ОСОБА_3 - ОСОБА_6 виплата пай" з датами та сумами коштів, на оригіналі аркушу в клітинку, на якому вказано "ОСОБА_3 (виплата пай) " на звороті "Виплата на пай ОСОБА_3" з вказанням дат і сум коштів; підпис в оригіналі довіреності серія НАТ №678405 виконані рукописним способом, кульковими ручками без попередньої технічної підготовки чи застосування технічних засобів. Підписи від імені ОСОБА_3 у наданих на дослідження документах: в договорі про право користування земельною ділянкою (договорі емфітевзису), укладеному 12 червня 2017 року, в оригіналі зошиту в клітинку на 10 аркушах з обкладинкою зеленого кольору з записами на 1, 2, 3 сторінці після "ОСОБА_3 - ОСОБА_6 виплата пай" з датами та сумами коштів, на оригіналі аркушу в клітинку, на якому вказано "ОСОБА_3 (виплата пай) " на звороті "Виплата на пай ОСОБА_3", в оригіналі довіреності серія НАТ №678405 - виконані одною і тою ж особою. Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 13 лютого 2020 року №2 ОСОБА_3 на час складання спірного договору на психічні розлади не страждав, перебував поза будь-яким тимчасовим хворобливим розладом психічної діяльності. На час складання спірного договору від 12 червня 2017 року ОСОБА_3 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. У судовому засіданні в суді першої інстанції свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, неповнолітня ОСОБА_14, ОСОБА_15, викликані за заявою позивача, та ОСОБА_16, яка проживала разом з ОСОБА_3, пояснили, що ОСОБА_3 постійно був п'яний, з весни 2017 року до дня смерті вживав алкоголь щоденно, почав забувати. Про отримання коштів за договором про право користування земельною ділянкою свідкам не відомо. У судовому засіданні в суді першої інстанції свідки ОСОБА_17, ОСОБА_18, які працюють продавцями в магазині ОСОБА_2, ОСОБА_2, пояснили, що ОСОБА_3 в рахунок оплати за користування земельною ділянкою отримав спочатку 5 000,00 грн, а в подальшому брав у магазині ОСОБА_2 товар, за який розписувався у зошиті. У судовому засіданні в суді першої інстанції ОСОБА_4 пояснив, що документи на спірну земельну ділянку ОСОБА_3 оформляли десь біля півтори роки. Спочатку мав бути оформлений договір оренди, однак ОСОБА_3 запропонував оформити договір емфітевзису, так як йому потрібні були кошти на придбання житла. Кошти бралися із магазину продуктами та необхідним для ремонту. У день підписання договору кошти передавала дружина, яку саме суму, він не пам'ятає. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно з частиною другою статті 90 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України (частина перша статті 1021 ЗК України). Одним з речових прав на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Згідно зі статтею 410 ЦК України землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом та ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За правилами статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частин першої-другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Норма пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначає, що для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Підпунктом 168.4.9 пункту 168.4 статті 168 ПК України визначено, що суми податку на доходи фізичних осіб, нараховані податковим агентом з доходів за здавання фізичними особами в оренду (суборенду, емфітевзис) земельних ділянок, земельних часток (паїв), виділених або не виділених в натурі (на місцевості), сплачуються таким податковим агентом до відповідного бюджету за місцезнаходженням таких об'єктів оренди (суборенди, емфітевзису). Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно встановив, що відповідач не надав суду доказів сплати фіксованої одноразової виплати за користування земельною ділянкою, передбаченої договором, що є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року. Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову про його розірвання із скасуванням державної реєстрації. Із зазначених підстав не приймаються доводи касаційної скарги заявника про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у спорах про розірвання договору емфітевзису у зв'язку з його невиконанням, зокрема у випадку, коли строк і порядок оплати спірним договором емфітевзису не визначено. Окрім цього, у спорах про розірвання цивільно-правового договору через невиконання стороною своїх обов'язків існує стала судова практика, сформована Верховним Судом (наприклад, постанови Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі №308/3644/17 (провадження №61-45833св18), від 03 липня 2019 року у справі №289/2204/17 (провадження №14-246цс19), від 15 квітня 2020 року у справі №132/1959/18 (провадження №61-16997св19), від 06 травня 2020 року у справі №755/1750/19 (провадження №61-21536св19), від 05 серпня 2020 року у справі №468/1680/17-ц (провадження №61-15469св19)). Доводи касаційної скарги про те, що право позивача не порушено, відхиляються, оскільки ОСОБА_1 є спадкоємицею ОСОБА_3 та до неї перейшли усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, відповідно і права щодо спірної земельної ділянки. Доводам заявника про те, що: суди не застосували положення статей 530 та 612 ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин; пунктом 4.1 спірного договору не встановлений строк виконання зобов'язання зі сплати емфітевтом ФГ "Родинний лан" грошових коштів власнику за користування земельною ділянкою, також були предметом дослідження апеляційним судом, який надав їм належну правову оцінку, тому Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. З огляду на положення статті 141 ЦПК України доводи касаційної скарги про те, що з відповідача неправомірно стягнуто витрати за проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, не приймаються. Окрім цього, апеляційний суд правильно зазначив, що у випадку незгоди з ухвалою суду першої інстанції про призначення експертизи відповідач, відповідно до вимог частини першої статті 353 ЦПК України, не був позбавлений можливості оскаржити її в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Не приймаються доводи касаційної скарги про те, що судами не враховано висновків Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №354/416/13-ц, оскільки фактичні обставини вказаної справи відмінні від цієї справи, що переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій про задоволення позову, були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції та висновків апеляційного суду. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, та незгоди з висновками судів з їх оцінкою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Родинний лан" залишити без задоволення. Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 28 травня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №338/1112/19 провадження №61-14697св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Глибівська сільська рада Богородчанського району Івано-Франківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у складі СУДДІ: Бойчука І. В., рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року у складі судді Шишка О. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Фединяка В. Д., Девляшевського В. А., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання права на завершення приватизації та державну реєстрацію права власності на своє ім'я на земельні ділянки, визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Пронь О. Д. Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_2. За життя мати позивача була власником земельних ділянок розташованих в с. Глибівка Богородчанського району Івано-Франківської області для ведення особистого селянського господарства та для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, загальною площею 0,4703 га. Ці земельні ділянки їй були передані у власність на підставі рішення відповідача від 24 грудня 1997 року. За життя мати не встигла завершити процедуру приватизації своїх земельних ділянок. Після смерті матері він є єдиним спадкоємцем, а тому вважав, що має право на завершення процедури приватизації наданих у власність матері земельних ділянок. Вважав незаконним рішення відповідача від 26 жовтня 2018 року №223-20/2017 "Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок у комунальну власність", оскільки вказані у цьому рішенні земельні ділянки належали на праві власності його матері. Зважаючи на те, що рішення відповідача про вилучення в його матері земельних ділянок є незаконним, тому, на його думку, є незаконними та підлягають до скасування рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д. про державну реєстрацію цих земельних ділянок. ОСОБА_1 просив визнати право на завершення приватизації та державну реєстрацію права власності на своє ім'я на земельні ділянки: - для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1965 га, що розташована в урочищі "На горі" в с. Глибівка Богородчанського району Івано-Франківської області, кадастровий номер 2620480901:01:001:0147; - для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1017 га, що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 2620480901:01:004:0169; - для ведення особистого селянського господарства, площею 0,0516 га, що розташована в урочищі "В Саді" в с. Глибівка Богородчанського району, кадастровий номер 2620480901:01:003:0088; - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0847 га, що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 2620480901:01:004:0167; - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0358 га, яка розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 2620480901:01:004:0168, що передані у власність згідно з рішенням Глибівської сільської ради від 24 грудня 1997 року ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: А також просив визнати незаконним та скасувати рішення Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області №223-20/2017 від 26 жовтня 2018 року та визнати незаконними та скасувати рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д. №43990769 від 12 листопада 2018 року, №44213224 від 23 листопада 2018 року, №44030077 від 14 листопада 2018 року, №43994748 від 12 листопада 2018 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 5 378,80 грн судового збору. Рішення суду мотивовано тим, що після смерті матері позивач тривалий час не звертався до відповідача про завершення процедури приватизації її земельних ділянок, земельні ділянки на час прийняття рішення у справі перебувають у комунальній власності сільської ради, рішення про вилучення цих земель та передачу у комунальну власність є чинними, а тому у суду відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання права на завершення процедури приватизації. При цьому суд встановив, що рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року констатовано правомірність дій Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області під час прийняття рішення №223-20/2017 від 26 жовтня 2018 року "Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок в комунальну власність", а також правомірність рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №43994748 від 12 листопада 2018 року, №43990769 від 12 листопада 2018 року, №44030077 від 14 листопада 2018 року, №44213224 від 23 листопада 2018 року, що не підлягає доказуванню у цій справі та є підставою відмови у позові у цій частині. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Не погоджуючись із рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року ОСОБА_3, як представник ОСОБА_1 та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 10 липня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3 на рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року залишено без руху та надано заявникам строк протягом десяти днів з дня вручення копії ухвали для усунення недоліків скарги. Ухвала мотивована тим, що у зв'язку з відсутністю в суді апеляційної інстанції матеріалів цивільної справи, рішення у якій оскаржується позивачем та його представником, заявнику необхідно надати суду оригінал довіреності, згідно якої ОСОБА_1 уповновноважує ОСОБА_3 представляти його інтереси в суді. З метою вирішення клопотання представника ОСОБА_1, щодо звільнення його від сплати судового збору, заявнику необхідно надати документи які підтверджують право власності ОСОБА_1 на належне йому нерухоме майно (будівлі, земельні ділянки). Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвала мотивована тим, що ОСОБА_3 не виконав вимог ухвали, оскільки не надав апеляційному суду оригіналу довіреності. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року. Витребувано з Богородчанського районного суду справу №338/1112/19. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року в частині визнання незаконним та скасування рішення Глибівської сільської ради від 26 жовтня 2018 року; визнання незаконними та скасування рішень Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О. Д. скасовано і провадження в цій частині закрито. Рішення в частині розподілу судових витрат змінено, зменшено розмір стягнутого з ОСОБА_1 на користь держави судового збору до 768,40 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 1 152,60 грн судового збору за подання апеляційної скарги. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без зміни. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Глибівської сільської ради від 26 жовтня 2018 року; визнання незаконними та скасування рішень Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О. Д., апеляційний суд виходив із того, що рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року, винесене у справі №338/334/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д., Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання незаконними та скасування рішень, яке набрало законної сили, було постановлено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. В іншій частині заявлених позовних вимог, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що після смерті матері ОСОБА_1 тривалий час не звертався до Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про завершення процедури приватизації її земельних ділянок, земельні ділянки на час прийняття рішення у справі перебувають у комунальній власності сільської ради, рішення про вилучення цих земель та передачу у комунальну власність є чинними, то у суду першої інстанції були відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання права на завершення процедури приватизації. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг 07 жовтня 2020 року ОСОБА_1 через засоби електронного зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року і направити справу для продовження розгляду до Івано-Франківського апеляційного суду. Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року, якою апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 визнано неподаною та повернуто заявнику, порушено право ОСОБА_1 вільного вибору захисника його прав, оскільки фактично довіреність від 14 грудня 2019 року сформована в системі "Електронний суд" в електронному кабінеті Луніва В. І. та скріплена електронним цифровим підписом заявника. 23 листопада 2020 року ОСОБА_1 через засоби електронного зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц, постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі №554/1195/17, постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі №723/1061/17, постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №158/1672/17, постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №623/633/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзиви на касаційні скарги не надходили. Рух касаційних скарг та матеріалів справи Ухвалами Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційні провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року, рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Богородчанського районного суду Івано-Франківської області. 16 грудня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний суддійшов таких висновків. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_2. За життя ОСОБА_2 рішенням відповідача від 24 грудня 1997 року передано у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, загальною площею 0,4703 га. Однак, вказане рішення сільської ради мати позивача не реалізувала, процедуру приватизації земельних ділянок не завершила, правовстановлюючі документи на право власності на спірні ділянки не отримала. Рішенням Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області від 15 листопада 2011 року №78-8/2011 переведено ряд земельних ділянок, користувачі яких померли, в тому числі й земельні ділянки матері позивача, у землі запасу сільської ради. Підставою для прийняття такого рішення органом місцевого самоврядування послужило те, що земельні ділянки померлих жителів села Глибівка, які тривалий час не оброблялися, почали заліснюватися, тобто втрачати своє цільове призначення. Вказане рішення сільської ради оспорювалося позивачем в судовому порядку та залишено в силі рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 березня 2017 року у справі №338/7/17 (т. 1, а. с. 205-207), яке набрало законної сили. Спірні земельні ділянки рішенням Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області №223-20/2017 від 26 жовтня 2018 року зареєстровані у комунальну власність. Це рішення сільської ради також оскаржувалося позивачем й залишено в силі рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року та постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у справі №338/334/19 (т. 1, а. с. 210-218), яке набрало законної сили. Постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року прийняту по справі №338/334/19 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишено без змін. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: щодо касаційного оскарження рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає в порядку її відведення, після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється; право власності на землю посвідчується державним актом, який видається і реєструється, зокрема, сільською радою (статті 4, 6, 86 ЦК Української РСР (1963 року), статті 2, 4, 8, 12-14, 19, 48, 49, 51, 55 Закону України "Про власність", статті 3, 6, 7, 17, 19, 22-24, 39, 43, 44 ЗК України 1990 року). Положеннями статей 6, 67 ЗК України 1990 року передбачено, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка). Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських споруд у розмірі не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 га. Статтею 23 ЗК України 1990 року (у відповідній редакції) визначено, що право власності на землю посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Приватизація земельних ділянок передбачена постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 року №2200-ХІІ "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" та Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок". Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" (далі - Декрет) право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 Декрету (наданих, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), у межах норм, установлених ЗК України), посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю (пункт 3). Пунктом 6 Декрету було зупинено дію частини другої статті 17 і статтю 23 ЗК України щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 Декрету. Законом України від 25 жовтня 2001 року №2768-ІІІ прийнято нову редакцію ЗК України, який набрав чинності 01 січня 2002 року. Відповідно до пункту 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2002 року рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу. Установлено, що рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету, є підставою для виготовлення та видачі цим громадянам або їх спадкоємцям державних актів на право власності на земельну ділянку за технічною документацією щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. У разі прийняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об'єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки до 01 січня 2008 року передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної та комунальної власності здійснюється без проведення земельних торгів (аукціонів). ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України. Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку. Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування, до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку. Зазначений висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі 350/67/15-ц (провадження №14-652цс18). У статті 149 ЗК України, тут і далі в редакції, чинній на час вилучення земельної ділянки, визначено порядок вилучення земельних ділянок із постійного користування. Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку. У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі №757/57777/17-а зроблено такий висновок "Відповідно до частини першої статті 149 ЗК України рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки слід уважати документом, який підтверджує намір вилучити земельну ділянку у землекористувача. Таким рішенням ініціюється процедура вилучення земельної ділянки, зокрема й для суспільних потреб. Таке рішення є виявом наміру територіальної громади (держави) в особі відповідних органів як власника землі про вилучення земельної ділянки, зокрема для суспільних потреб. Саме в рішенні, яким ініціюється процедура вилучення земельної ділянки, а не в рішенні про припинення права постійного користування земельною ділянкою, визначально повинні бути вказані: межі, площа та інші ідентифікаційні характеристики земельної ділянки, яка планується до вилучення; суспільні потреби, для яких ця ділянка має бути вилучена, а також інші умови такого вилучення (в тому числі і порядок відшкодування збитків, спричинених вилученням, тощо). Необхідність зазначення всіх цих даних у рішенні зумовлена тим, що землекористувач, до якого згодом звертатиметься владний суб'єкт для надання згоди щодо такого вилучення, повинен бути обізнаним зі всіма обставинами, на що він надає згоду. У разі згоди землекористувача на вилучення у нього ділянки, суб'єкти звернення приймають рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою, яке слугує підставою для здійснення подальших реєстраційних дій щодо такої землі. За відсутності згоди землекористувача на вилучення земельної ділянки, питання вирішується у судовому порядку. Аналіз вищенаведених норм законодавства дає підстави для висновку, що у випадку незгоди особи з вилученням у неї земельної ділянки з постійного користування, зацікавлений суб'єкт владних повноважень, що ініціює вилучення, повинен звернутися до суду та довести наявність відповідних підстав та умов. Рішення органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки є документом, який засвідчує лише намір припинити відповідній особі право на постійне користування земельною ділянкою, як мети відповідної процедури. Це рішення є першою стадією процедури у разі заперечення вилучення земельної ділянки. Таким чином, рішення органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки з мотиву суспільних потреб не підлягає оскарженню землекористувачем в суді, оскільки таке рішення не спричинює настання правових наслідків для такої особи, якщо вона заперечує проти такого вилучення, а отже, і не може порушувати її прав. Правомірність такого рішення оцінюється адміністративним судом під час розгляду справи за позовом органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки". Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша, друга статті 89 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України). У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України). Апеляційний суд переглядаючи справу в апеляційному порядку наведеного не врахував, не звернув увагу на те, що у разі якщо рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняте органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15 "Про приватизацію земельних ділянок", то спадкоємці мають право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку; не надав оцінки доказам, наданим позивачем (зокрема, рішенню Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області від 15 листопада 2011 року №78-8/2011, яким було переведено у землі запасу сільської ради три земельні ділянки 0,43 га, що були у користуванні ОСОБА_2) за таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про недоведеність позовних вимог та відмову в позові. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено без урахування висновків зроблених Верховним Судом та без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року належить задовольнити частково; постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. щодо касаційного оскарження ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на доступ до суду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду. Форма і зміст апеляційної скарги встановлено статтею 356 ЦПК України. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. До апеляційної скарги додаються довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися (частина третя, пункт 1 частини четвертої статті 356 ЦПК України). Згідно частин першої-другої статті 62 ЦПК України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: 1) довіреністю фізичної або юридичної особи; 2) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою. Відповідно до правового висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №9901/939/18 про те, що звернення до суду, в тому числі до Верховного Суду як найвищого суду в системі судоустрою України, що забезпечує сталість та єдність судової практики з використанням правничої допомоги інших осіб, зокрема адвоката, при реалізації права на справедливий суд передбачає надання до суду належних доказів дійсної волі особи, що є учасником справи, на уповноваження іншої особи на право надання правничої допомоги. Такі докази повинні виключати будь-які сумніви стосовно справжності та чинності такого уповноваження на момент вчинення певної процесуальної дії (докази подаються в оригіналі або у формі копії, якісно оформленої особою, що є учасником справи, із зазначенням назви судового органу, у якому надається правова допомога позивачу), а також стосовно охоплення такої дії дійсним колом повноважень представника, делегованих йому особою, що реалізує право на справедливий суд. Представник повинен демонструвати повагу до суду, підтверджуючи наявність повноважень на представництво, а також не позбавляти довірителя права знати про дії представника. Установивши, що ОСОБА_3 до апеляційної скарги, поданої безпосередньо до суду апеляційної інстанції, довіреність надано у вигляді копії, апеляційний суд залишив без руху апеляційну скаргу та надав строк для усунення недоліків скарги. Проте, ОСОБА_3 не виконав вимоги ухвали суду. За правилами часини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України, якщо заявник не усунув недоліки апеляційної скарги у строк, встановлений судом, скарга вважається неподаною і повертається заявнику. Суд апеляційної інстанції установивши, що заявником не виконано вимоги ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 10 липня 2020 року про залишення апеляційної скарги без руху, зробив правильний висновок про визнання апеляційної скарги ОСОБА_3 не поданою та повернення відповідно до правил частини третьої статті 185, частини другої статті 357 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без задоволення. Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без змін. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №285/1276/19 провадження №61-23214св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Ярунської сільської ради Новоград-Волинського району Житомирської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Житомирській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 червня 2019 року у складі судді Мозгового В. Б. та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Ярунської сільської ради Новоград-Волинського району Житомирської області, за участю третьої особи - Головного управління Держгеокадастру в Житомирській області, про скасування державного акту на землю та реєстрації земельної ділянки. Позов мотивований тим, що вона є власником жилого будинку АДРЕСА_1. За вказаним будинком закріплена земельна ділянка розміром 0,5700 га, якою вона користується. Проте під час виготовлення технічної документації на цю земельну ділянку з метою отримання її у власність їй стало відомо, що земельна ділянка з кадастровим №1824087400:03:001:0051 на АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_2, перетинається з її земельною ділянкою (площа перетину - 0,0346 га). При винесенні меж встановлено, що сарай, який побудований у 1967 році та належить їй в порядку спадкування та частина земельної ділянки, яку вона обробляє для огородництва знаходиться на частині земельної ділянки, яку у власність передано ОСОБА_2. З метою врегулювання спору у позасудовому порядку, вона зверталась до ОСОБА_2 із пропозицією виправити помилку у її технічній документації на земельну ділянку, проте відповіді на звернення не отримала. На підставі викладеного позивач просила суд: визнати недійсним та скасувати державний акт, який посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим №1824087400:03:001:0051; визнати недійсною та скасувати державну реєстрацію зазначеної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, поземельній книзі та Державному реєстрі. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 червня 2019 року у позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала суду докази виникнення у неї права на земельну ділянку в розмірах та межах, що перебувала в користуванні спадкодавця, а також докази, що за життя спадкодавця відбулось встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і такі межі були порушені відповідачем. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції На рішення місцевого суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 червня 2019 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують його висновків. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що цивільну справу розглянуто без витребування необхідних доказів та безпідставної відмови у задоволенні клопотань позивача, зокрема і щодо проведення судово-земельної експертизи; не надано оцінки тому, що межа земельної ділянки позивача відповідає точкам координат внесених в базу даних і співпадає з точками координат внесених в базу даних межі відповідачки; також не надано оцінку наданим позивачкою доказів, а саме: схемі землекористування села Ярунь за 1968 рік, копії свідоцтва про право на спадщину за законом, копії технічного паспорта, копії довідки з господарської книги; не враховано, що спадкодавцю ОСОБА_3 рішенням Ярунської сільської ради Новоград-Волинського району Житомирської області від 28 лютого 2014 року №23 передано у приватну власність земельну ділянку 0,57 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та ведення особистого сільського господарства; не враховано, що спірна земельна ділянка частково знаходиться під господарською будівлею (сарай Б) позивача. У січні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди установили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 червня 2016 року належить жилий будинок в цілому з усіма господарськими будівлями АДРЕСА_1 і належав її чоловіку ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті його матері ОСОБА_3 (а. с. 9). Рішенням Ярунської сільської ради народних депутатів Новоград-Волинського району Житомирської області від 28 лютого 1994 року №23 "Про передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок", матері ОСОБА_4 - ОСОБА_3 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,57 га (а. с. 13). ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право користування та власності на земельну ділянку, на якій знаходиться жилий будинок з господарськими будівлями, у встановленому законом порядку не зареєстрували. Рішенням Ярунської сільської ради народних депутатів Новоград-Волинського району Житомирської області від 20 жовтня 1993 року, зі змінами внесеним рішенням від 08 жовтня 2009 року, ОСОБА_2 передано у приватну власність земельні ділянки загальною площею 0,50 га, що складаються з 0,25 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та 0,25 га для особистого селянського господарства (а. с. 111-112). Рішенням Ярунської сільської ради від 28 січня 2010 року затверджено ОСОБА_2 технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку загальною площею 0,2500 га, яка передається у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель (а. с. 104-120). Земельна ділянка ОСОБА_2 межує з земельною ділянкою, на якій знаходиться житловий будинок ОСОБА_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у позові, місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачка не надала суду докази виникнення у неї права на земельну ділянку в розмірах та межах, що перебувала в користуванні спадкодавця, а також докази, що за життя спадкодавця відбулось встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і такі межі були порушені відповідачем. Колегія суддів не може погодитись із таким висновком враховуючи порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час розгляду справи. Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. З огляду на статтю 120 ЗК України разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Прийняття рішення про передачу у приватну власність фізичній особі земельної ділянки, що належить іншій фізичній особі, може призвести до позбавлення особи, яка первинно набула право власності на земельну ділянку, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом власності, позбавляє особу загалом правомочностей власника землі у повному обсязі, а отже, є втручанням у право на мирне володіння майном. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначала про порушення її прав унаслідок передачі Ярунською сільською радою у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, яка перетинається з її земельною ділянкою (площа перетину - 0,0346 га). При цьому позивач стверджувала, що при винесенні меж встановлено, що сарай, який побудований у 1967 році та належить їй в порядку спадкування та частина земельної ділянки, яку вона обробляє для огородництва знаходиться на частині земельної ділянки, яку у власність передано ОСОБА_2, чим порушуються її права. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У пунктах 3, 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України передбачено, що суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Пунктом 5 частини другої статті 197 ЦПК України передбачено, що у підготовчому судовому засіданні суд може роз'яснювати учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи. З огляду на правовідносини, які склались між сторонами до предмета доказування у цій справі належить з'ясування питання чи накладається земельна ділянка, що належить ОСОБА_2 на частину земельної ділянки, який перебуває у користуванні ОСОБА_1 в порядку спадкуваннята на якій розташований цегляний сарай побудований у 1967 року її спадкодавцями. Частиною першою статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Якщо дослідження обставин, які входять до предмета доказування потребує спеціальних знань, належним доказом є висновок експерта. Проте, як вбачається із матеріалів справи, суд першої інстанції у підготовчому судовому засіданні не врахував пункт 5 частини другої статті 197 ЦПК України, не роз'яснив учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування та які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи. Із матеріалів справи відомо, що суд першої інстанції замість дослідження питання, яке є предметом доказування у даній справі, помилково основну увагу приділив питанню щодо наявності у ОСОБА_1 правовстановлюючих документів на земельну ділянку, якою вона користується. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не дослідив та не надав оцінки письмовим доказам поданим позивачем на підтвердження своїх вимог, про що свідчить зміст ухваленого рішення у справі. Частиною першою статті 106 ЦПК України передбачено, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Із справи відомо, що 27 травня 2019 року представник позивача у підготовчому судовому засіданні заявив клопотання про відкладення розгляду справи до 25 липня 2019 року з метою замовлення позивачем висновку земельно-технічної експертизи (а. с. 86). Протокольною ухвалою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 травня 2019 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовлено за необґрунтованістю, справу призначено до розгляду 11 червня 2019 року (зворот а. с. 87). Під час перегляду рішення місцевого суду в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції на зазначених недоліків не усунув. У відповіді на відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заявила клопотання про відкладення розгляду справи до 25 червня 2019 року з метою замовлення нею висновку земельно-технічної експертизи (а. с. 193). Пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. З метою встановлення факту незаконного зайняття відповідачкою частини земельної ділянки на якій знаходиться сарай належний позивачці, представник позивача звернулась до Житомирського апеляційного суду з клопотанням про призначення судової земельно-технічної експертизи (а. с. 207). Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року у задоволенні клопотання представника позивача про призначення судової земельно-технічної експертизи відмовлено (а. с. 226). Зазначена ухвала мотивована тим, що позивач та її представник приймали участь у розгляді справи у суді першої інстанції, проте клопотання про призначення земельно-технічної експертизи не заявляли; у апеляційній скарзі таке клопотання також відсутнє; позивачка не була позбавлена можливості самостійно отримати висновок експерта з необхідних їй питань. Колегія суддів вважає, що відмовляючи у задоволенні клопотання представника позивача про призначення судової земельно-технічної експертизи, суд апеляційної інстанції в порушення вимог статей 12, 76 ЦПК України фактично позбавив позивача можливості надати суду докази в обґрунтування позовних вимог, що є порушенням принципу змагальності цивільного процесу. З'ясування питання щодо зміщення меж земельної ділянки ОСОБА_5 у бік земельної ділянки ОСОБА_1, на якій знаходиться належний останній цегляний сарай побудований у 1967 році при проведенні земельно-технічної експертизи має вирішальне значення для розгляду справи та є способом реалізації основоположних засад цивільного судочинства - змагальності сторін, доведеності та переконливості їх доводів і доказів перед судом. Таким чином, суд апеляційної інстанції не обґрунтовано відхилив клопотання позивачки про призначення земельно-технічної експертизи та відкладення розгляду справи з метою самостійного звернення до експерта, не врахував доводи апеляційної скарги, не надав оцінки доказам поданих позивачкою на підтвердження своїх вимог та підтвердження порушення її прав відповідачкою, зокрема технічній документації (а. с. 6-8) та листу-роз'ясненню Новоград-Волинської міської ради Новоград-Волинського міського земельно-кадастрового бюро (а. с. 21), у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку щодо відмови у позові. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України, оскільки суди попередніх інстанцій не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які їх регулюють, не надали належної правової оцінки зібраним доказам, не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про відмову у позові. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту першого, третього частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суддійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, вирішити питання про призначення судової земельно-технічної експертизи у цій справі, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 червня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 листопада 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №752/1351/19 провадження №61-5664св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - державний реєстратор Комунального підприємства "Світоч" м. Києва ОСОБА_5, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" Білої І. В., Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства "Світоч" м. Києва ОСОБА_5, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" Білої І. В., Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет", про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Світоч" м. Києва (далі - КП "Світоч") ОСОБА_5 від 29 листопада 2018 року індексний номер 44312170 та індексний номер 44326424. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 15 лютого 2008 року між ОСОБА_2 та Акціонерним банком "Український Бізнес Банк" (далі - АТ "Український Бізнес Банк ") який змінив назву на Публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк" (далі - ПАТ "Український Бізнес Банк"), був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку нежитлові приміщеннями загальною площею 126,2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. А, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нежитлові приміщення) на забезпечення виконання усіх зобов'язань, що виникли у неї з кредитного договору від 15 лютого 2008 року №7/Ф. 08 грудня 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Велес-Д" (далі - ТОВ "Велес-Д ") і ПАТ "Український Бізнес Банк" був укладений договір факторингу №2, за умовами якого ПАТ "Український Бізнес Банк" відступило ТОВ "Велес-Д" право вимоги за договором іпотеки від 15 лютого 2008 року. Водночас рішенням уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ "Український Бізнес Банк" від 30 листопада 2015 року зазначений договір факторингу було визнано нікчемним. Подавши заяву від 09 лютого 2015 року №8, ТОВ "Велес-Д" ініціювало перед приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження з об'єкта нерухомого майна, яке було предметом іпотеки. Із заяви випливає, що ТОВ "Велес-Д" просило нотаріуса вилучити запис про наявність іпотеки у зв'язку з повним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф та всіма додатковими угодами до нього. 10 лютого 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужила нежитлові приміщення загальною площею 126,2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. А за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3.19 квітня 2017 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на підставі договору-купівлі продажу придбали у ОСОБА_3 зазначені нежитлові приміщення у рівних частинах по 1/2 кожен. На момент укладання договору купівлі-продажу від 19 квітня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів щодо обтяження нерухомого майна небуло. Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2017 року позов ПАТ "Український Бізнес Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку Білої І. В. до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки було задоволено. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 19 грудня 2018 року сторону стягувача замінено з ПАТ "Український Бізнес Банк" на Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" (далі - ТОВ "ФК "Паритет"), сторону боржника - з ОСОБА_3 на ОСОБА_1, ОСОБА_4. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2019 року №153273137 відомо, що 10 лютого 2015 року об 11 год 40 хв приватний нотаріус уніс запис про припинення іпотеки на підставі заяви ТОВ "Велес-Д" від 09 лютого 2015 року №8. Разом із цим, 29 листопада 2018 року державним реєстратором КП "Світоч" ОСОБА_5 скасував запис від 10 лютого 2015 року та вніс запис про іпотеку на підставі постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі №910/32311/15, додав іпотекодержателя - ПАТ "Український Бізнес Банк", який 29 листопада 2018 року після державної реєстрації договору про відступлення права вимоги між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" замінено на іпотекодержателя ТОВ "ФК "Паритет". На думку ОСОБА_1, державний реєстратор провів державну реєстрацію іпотеки всупереч Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно на їх обтяжень", оскільки подані заявником документи суперечили відомостям, що містились в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, крім того, державний реєстратор не повідомив власників майна (ОСОБА_1 та ОСОБА_4) про подану заяву про проведення реєстраційних дій з майном. Крім того, державний реєстратор зобов'язаний був відмовити ПАТ "Український Бізнес Банк" у державній реєстрації іпотеки, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вже була інформація щодо того, що іпотека припинена на підставі заяви іпотекодержателя про погашення суми заборгованості за основним зобов'язанням. У зв'язку із цим просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 26 травня 2020 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора КП "Світоч" ОСОБА_5 від 29 листопада 2018 року індексний номер 44312170 та індексний номер 44326424. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними, оскільки рішення державного реєстратора не відповідали вимогам спеціального закону, що регулює цей вид правовідносин. Зокрема, інформація, внесена державним реєстратором до Державного реєстру речових прав власності на нерухоме майно та Державного реєстру іпотек, не відповідала відомостям, що ція, без визнання незаконним рішення про припинення іпотеки та його скасування, а також на підставі документа, що не був оформлений у спосіб, передбачений законом, тобто не містив відмітки суду про набрання рішенням законної сили. Короткий зміст рішення апеляційного суду Київський апеляційний суд постановою від 17 лютого 2021 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що прийняте рішення та внесені до державних реєстріву записи порушують права нових власників майна (ОСОБА_1 та ОСОБА_4), яке стало вільне від іпотечного застереження у зв'язку з погашенням кредиту. Також суд не погодився з доводами заявника про те, що відповідачем у цій справі повинна бути уповноважена особа на ліквідацію ПАТ "Український Бізнес Банк" Біла І. В. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У квітні 2021 року ТОВ "ФК "Паритет" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Підставою касаційного оскарження вказує те, що апеляційний суд у своєму судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17, від 20 березня 2019 року у справі №910/73/17, від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц та постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №369/11811/17, від 09 грудня 2020 року у справі №522/16975/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі №326/289/18, від 10 листопада 2020 року у справі №641/3769/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №607/20777/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №750/7132/18, від 16 червня 2020 року у справі №199/7226/17, від 30 травня 2019 року у справі №921/203/18, від 16 травня 2019 року у справі №922/2250/16, від 15 вересня 2020 року у справі №918/80/19, від 09 січня 2019 року у справі №759/2328/16-ц, від 03 березня 2021 року у справі №753/14629/18, від 08 жовтня 2020 року у справі №916/1031/19, від 04 вересня 2020 року у справі №524/7048/15-ц, від 26 серпня 2020 року у справі №563/69/17, від 18 серпня 2020 року у справі №922/2250/16, від 22 липня 2020 року у справі №367/7668/16-ц, від 03 липня 2020 року у справі №686/22211/17, від 17 червня 2020 року у справі №367/7676/16-ц, від 14 квітня 2020 року у справі №308/290/19, від 18 березня 2020 року у справі №332/4182/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №910/3127/19, від 10 лютого 2020 року у справі №924/237/18, від 28 січня 2020 року у справі №910/9158/16, від 12 грудня 2019 року у справі №910/14706/18, від 10 грудня 2019 року у справі №910/15584/16, від 06 листопада 2019 року у справі №639/2485/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі №920/456/19, від 12 січня 2021 року у справі №922/3042/16, від 15 вересня 2020 року у справі №918/80/19, від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18, від 29 серпня 2019 року у справі №910/10984/18, від 03 квітня 2019 року у справі №922/1645/18, від 04 жовтня 2018 року у справі №904/326/18, від 20 лютого 2018 року у справі №917/553/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що позов у цій справі пред'явлено до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Наявність запису про іпотеку не порушує законних прав та інтересів ОСОБА_1 з огляду на те, що іпотека не є припиненою, а позивачка не є власником майна навіть незважаючи на наявність запису про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Крім того відсутність запису про іпотеку у відповідному реєстрі не свідчить про припинення іпотеки. Державний реєстратор відновив запис про іпотеку, який був незаконно припинений у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на тій підставі, що іпотека фактично не припинена. Оскільки юридичні факти виникають саме з правочинів, то державний реєстратор здійснив відновлення запису на підставі судового рішення, яке скасувало правочин (договір відступлення права вимоги), який надав ТОВ "Велес-Д" можливість звернутися до нотаріуса із заявою про припинення запису про іпотеку. З огляду на те що іпотека не є припиненою, то оскаржувані рішення державного реєстратора не порушують законних прав та інтересів позивачки, оскільки вона повинна доводити факт припинення іпотеки, передбачений статтею 17 Закону України "Про іпотеку", а не процедуру відновлення відповідного запису. Державний реєстратор виконував рішення суду апеляційної інстанції, яке набрало законної сили з моменту його ухвалення, а тому навіть за відсутності відмітки про набрання законної сили він мав право відновити запис про іпотеку. У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельникова Л. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що вони є законними і обґрунтованими. Доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведених обставин і не обґрунтовують порушення судами норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваних судових рішень. Крім того, зазначила, що, враховуючи конкретні обставини цієї справи, позов пред'явлено до належного відповідача - державного реєстратора, а практика Верховного Суду, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, повинна застосовуватися судами та сторонами судового процесу з урахуванням характеру спірних правовідносин, а не автоматично до всіх спорів щодо правомірності рішень державного реєстратора. Також зазначила, що ПАТ "Український Бізнес Ьанк" як юридичну особу припинено 08 травня 2020 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис. Тобто вказана юридична особа не могла бути відповідачем у цій справі, навіть якщо б її було залучено судом як таку. Правонаступників у питаннях щодо подання заяви до державного реєстратора про заміну іпотекодержателя та скасування запису про припинення іпотеки банк не має. ОСОБА_5 уже не виконує функції державного реєстратора у КП "Світоч", а ТОВ "ФК "Паритет" не є правонаступником банку у спірних правовідносинах, оскільки за договором відступлення права вимоги від 29 листопада 2018 року зазначене товариство придбало лише право вимоги за договором іпотеки нежитлових приміщень. Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано та правомірно не взяли до уваги доводи щодо неналежності відповідача, оскільки цей спір містить інші підстави позову, ніж у практиці, на яку посилалося ТОВ ФК "Паритет". Крім того, визначений позивачкою предмет, підстави позову та суб'єктний склад учасників спору, на думку позивача, є правильним шляхом захисту порушеного права позивачки. Також у вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельникова Л. В. подала заяву про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 14 червня 2021 року справа №752/1351/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 15 лютого 2008 року між АБ "Український Бізнес Банк" та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №7/Ф за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 3 131 000,00 грн на строк до 15 лютого 2018 року зі сплатою 20,00% річних. Цього ж дня між АБ "Український Бізнес Банк" та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 на забезпечення своїх зобов'язань за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф передала в іпотеку банку нежитлові приміщення загальною площею 126.2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. "А" за адресою: АДРЕСА_1. ПАТ "Український Бізнес Банк" на підставі договору факторингу від 08 грудня 2014 року №2, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. та зареєстрованого в реєстрі за №6642, відступило ТОВ "Велес-Д" право вимоги за договором іпотеки. 10 лютого 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В. перенесла запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек до новоствореного Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та рішенням від 10 лютого 2015 року №19213604 припинила чинність запису про іпотеку (номер запису 8669276), а також перенесла запис про обтяження від 10 лютого 2015 року та рішенням від 10 лютого 2015 року №19213604 припинила його чинність. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. прийняла рішення про припинення іпотеки було та внесла запис про припинення обтяження на підставі заяви іпотекодержателя ТОВ "Велес-Д" у зв'язку з повним погашенням ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф та усіма додатковими угодами до нього. 10 лютого 2015 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. "А" за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Український Бізнес Банк" від 30 листопада 2015 року №4 договір факторингу №2 визнано нікчемним. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі №910/32311/15 визнано недійсними укладені між ТОВ "Велес-Д" та ПАТ "Український Бізнес Банк" договір факторингу від 08 грудня 2014 року №2 та договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 08 грудня 2014 року. 19 квітня 2017 року між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_1 і ОСОБА_4 як покупцями був укладений договір купівлі-продажу, за умовами якого покупці придбали у власність нежитлові приміщення загальною площею 126,2 кв. м з №1 до №12 групи приміщень №22 в літ. А за адресою: АДРЕСА_1 у рівних частках - по 1/2 кожному. На момент продажу приміщення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було записів щодо обтяження нерухомого майна. 29 листопада 2018 року між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" був укладений договір про відступлення прав вимоги, за умовами якого банк відступив шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набув в обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги до позичальника, зазначеного у додатку 1 до цього договору. Згідно з додатком 1 до договору про відступлення прав вимоги від 29 листопада 2018 року було відступлено права вимоги за кредитним договором від 15 лютого 2008 року №7/Ф (позичальник - ОСОБА_2). 29 листопада 2018 року між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" був укладений договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки нежитлових приміщень від 15 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 січня 2019 року №153273137 відомо, що 29 листопада 2018 року державний реєстратор КП "Світоч" ОСОБА_5 скасував запис від 10 лютого 2015 року про припинення іпотеки та вніс запис про іпотеку на підставі постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року у справі №910/32311/15, а також додав іпотекодержателя ПАТ "Український Бізнес Банк", який після державної реєстрації договору про відступлення права вимоги від 29 листопада 2018 року між ПАТ "Український Бізнес Банк" і ТОВ "ФК "Паритет" був замінений на іпотекодержателя ПАТ "ФК "Паритет". 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 зробила висновок, що "[...] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивачки виник з третіми особами щодо предмета іпотеки, а тому державний реєстратор КП "Світоч" ОСОБА_5 є неналежним відповідачем. Проте суди зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про задоволення позову, пред'явленого до зазначеного відповідача, хоча за обставинами цієї справи у задоволенні вимог до державного реєстратора належало відмовити через їх пред'явлення до неналежного відповідача. Водночас безпідставними є і доводи наведені у відзиві на касаційну скаргу, про те, що ПАТ "Український Бізнес Банк" як юридичну особу припинено 08 травня 2020 року, оскільки на час звернення до суду у січні 2019 року та відкриття провадження у цій справі зазначена юридична особа припинена не була, а тому могла бути відповідачем. Також не заслуговують на увагу і доводи представника позивача про те, що ТОВ "ФК "Паритет" не є правонаступником банку у спірних правовідносинах, оскільки, як встановили суди, після державної реєстрації договору про відступлення права вимоги від 29 листопада 2018 року, укладеного між ПАТ "Український Бізнес Банк" та ТОВ "ФК "Паритет", іпотекодержателем майна стало ТОВ "ФК "Паритет". У зв'язку із цим немає і підстав для задоволення заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Мельникова Л. В. про закриття касаційного провадження. З урахуванням того, що при розгляді встановлено підставу, яка зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції не аналізує інших підстав відкриття касаційного провадження. Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм права, Верховний суддійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання апеляційної скарги заявник сплатив судовий збір у розмірі 1 152,60 грн, а за подання касаційної скарги - 1 536,80 грн, а тому ці витрати підлягають стягненню з позивачки на користь ТОВ "ФК "Паритет". Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року і постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати і та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства "Світоч" м. Києва ОСОБА_5, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Український Бізнес Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український Бізнес Банк" Білої І. В., Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет", про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Паритет" 2 689 (дві тисячі шістсот вісімдесят дев'ять) грн 40 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 вересня 2021 року м. Київ справа №602/431/18 провадження №61-19464св20 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Лановецька міська рада Лановецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Дикун С. І., Міщій О. Я., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про поновлення пропущеного строку для звернення до суду та визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю житлової комунальної квартири. Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 ОСОБА_2 надано дозвіл на купівлю житлової комунальної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Вказана квартира була передана ОСОБА_2 на час будівництва іншого жилого будинку тимчасово, без права видачі ордера на неї. Оскільки у черзі на отримання квартири позивачка стояла перед ОСОБА_2, тому рішенням селищної ради про надання останньому дозволу на купівлю квартири порушено її житлові права. Рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 позивачкою отримано лише у липні 2014 року під час розгляду в суді цивільної справи за її позовом про визнання права власності на квартиру. На підставі викладеного ОСОБА_1 просила поновити строк звернення до суду, пропущений нею з поважних причин, та визнати незаконним і скасувати рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю квартири АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року поновлено пропущений строк для звернення до суду з поважних причин, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем доведено пропущення строку позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав з поважних причин, тому він підлягає поновленню. Разом з тим, позивачем не доведено, що оскаржуваним рішенням селищної ради порушено її права та інтереси на житло. Судовим рішенням, яке набрало законної сили, постановленим в аналогічній справі, яка розглянута за правилами адміністративного судочинства, встановлено обставини, що стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду у цій справі, тому вони не підлягають доказуванню вдруге. Інших доказів, які б підтверджували позовні вимоги, тобто право на квартиру, власником якої є ОСОБА_2, позивачем не надано. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року скасовано, провадження у справі закрито. Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року скасовано постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року змінено. Виключено із мотивувальної частини рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року посилання на те, що "усі наведені факти і обставини були повністю встановлені Лановецьким районним судом Тернопільської області та викладені в постанові суду від 26 грудня 2014 року". Виключено із резолютивної частини рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року посилання на поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин. В іншій частині рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 31 липня 2019 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року в справі №602/945/14-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення встановлено обставини, які є преюдиціальними при розгляді цієї справи. Зокрема, судом у зазначеному рішенні установлено, що оскаржене позивачем рішення її не стосується, аргументи, наведені позивачем є надуманими і суду не надано докази на обґрунтування позовних вимог, оскільки позивач не довела в судовому засіданні, що при прийнятті цього рішення виконкомом селищної ради порушено її права та законні інтереси. Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку щодо правомірності дій відповідача та відсутності підстав для скасування оскарженого рішення, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, через що задоволенню не підлягають. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Однією з підстав звільнення від доказування є преюдиціальність обставин, існування або не існування якої встановлене судовим рішенням, що вступило в законну силу, у цивільній, господарській або адміністративній справі. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову. Отже, обставини, встановлені рішенням суду у порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства не доказуються при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини. На вищенаведене звернув увагу апеляційного суду Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року. На підставі наведеного, враховуючи преюдиціально встановлені постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року у справі №602/945/14-а обставини, апеляційний суд вважав правильним висновок суду першої інстанції про законність дій та рішень відповідача і відсутність порушень прав позивача. ОСОБА_1 не доведено, що оскаржуваним рішенням селищної ради порушено її права та інтереси на житло. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що оскільки оскаржене рішення відповідача не стосується позивача, аргументи, наведені позивачем, є надуманими і суду не надано докази на обґрунтування позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не довела в під час розгляду справи, що при прийнятті даного рішення виконкомом селищної ради порушено її права та законні інтереси, то в задоволенні позовних вимог слід відмовити. Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції помилково послався на преюдиціальність для цієї справи постанови Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року, яка була скасована постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року. А тому апеляційний суд вважав за необхідне змінити рішення суду першої інстанції та виключити посилання на те, що у цій справі "усі наведені факти і обставини були повністю встановлені Лановецьким районним судом Тернопільської області та викладені в постанові суду від 26 грудня 2014 року". Також апеляційний суд вважав, що є помилковим зазначення в резолютивній частині рішення суду першої інстанції про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин. Жодних мотивів цих висновків у мотивувальній частині рішення судом не було наведено. Таке порушення є формальним та не вплинуло на правильність вирішення спору за зверненням позивача. Однак, оскільки в цій справі суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову за необґрунтованістю, підстави на поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин у суду першої інстанції були відсутні, а тому апеляційний суд вважав за необхідне виключити із резолютивної частини рішення районного суду зазначення судом про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин. Короткий зміст вимог касаційної скарги 24 грудня 2020 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року. У касаційній скарзі вона просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 01 березня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року. Аргументи учасників справ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно вважав преюдиційним для цієї справи постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року. Також позивач вважала безпідставним і зміну апеляційним судом рішення суду першої інстанції. Вважає, що апеляційний суд помилково не врахував постанови Верховного Суду від: 03 липня 2018 року в справі №917/1345/17, від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц, від 16 січня 2019 року в справі №373/2054/16-ц, від 08 квітня 2020 року в справі №636/3142/19, від 22 квітня 2020 року в справі №712/4375/15-ц, від 15 липня 2020 року в справі №643/1295/16-ц. Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, та застосовані норми права У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Манчук С. Г., заявила клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на неоднозначність судової правозастосовчої практики для забезпечення принципу правової визначеності, тобто наявність виключно правової проблеми Зазначене клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частинами четвертою-шостою 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Наведені ОСОБА_1 аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, за наявності яких справа може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Тому в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити. Позиції інших учасників Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив. Фактичні обставини, встановлені судами 02 серпня 1975 року, на підставі заяви ОСОБА_1, останній виділено комунальну квартиру за адресою: АДРЕСА_3. Рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 14 січня 1987 року №7 взято на квартирний облік зі збереженням попереднього часу (з серпня 1975 року), а також включено громадянку ОСОБА_1 у списки першочергової черги на одержання квартири. Рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 08 січня 1988 року №8 затверджено списки черговості громадян згідно перереєстрації. На підставі рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 14 квітня 1989 року ОСОБА_1 виділено додаткову житлову площу у звільненому житловому фонді за адресою: АДРЕСА_1, її сину - ОСОБА_4 на склад сім'ї з трьох осіб. Рішенням виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 надано дозвіл ОСОБА_2 на купівлю житлової комунальної квартири за адресою: АДРЕСА_1, в якій він проживає разом із сім'єю, за 3 261,00 крб. Постановою Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року в справі №602/945/14-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу на купівлю житлової комунальної квартири, у частині надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю комунальної квартири по АДРЕСА_1, поновлено ОСОБА_1 пропущений строк для звернення до суду та відмовлено в задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року постанову Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року скасовано з підстав порушення судом норм процесуального права (рішення не підписано суддею). Прийнято нову постанову, якою відмовлено ОСОБА_1 в задоволені адміністративного позову в повному обсязі. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року встановлено: за протоколом засідань №478 рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради та матеріалами до нього за 1992 рік (том 3) на 141 арк оскаржуване рішення стосується більше 60 осіб - жителів смт. Ланівці, яким надавався дозвіл на купівлю комунальних квартир із зазначенням суми оплати та зобов'язано керівництво комунгоспу оформити договори купівлі-продажу в нотаріальній конторі, перерахувавши кошти в сумах згідно конкретних оціночних актів на рахунок Лановецької селищної ради; на аркуші справи 131 рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів від 21 січня 1992 року №245 про дозвіл ОСОБА_2 на купівлю житлової комунальної квартири за адресою: АДРЕСА_1, в якій він проживає разом із сім'єю, за 3 261,00 крб; згідно оглянутого в судовому засіданні договору купівлі-продажу квартири від 04 лютого 1992 року встановлено, що власником квартири по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 уд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що оскільки оскаржене позивачем рішення її не стосується, аргументи, наведені позивачем, є надуманими і суду не надано докази на обґрунтування позовних вимог, оскільки позивач не довела в судовому засіданні, що при прийнятті даного рішення виконавчим комітетом селищної ради порушено її права та законні інтереси, то в задоволенні позовних вимог слід відмовити; колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду дійшла висновку щодо правомірності дій відповідача та відсутності підстав для скасування оскарженого рішення, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, через що задоволенню не підлягали. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як вбачається із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Однією з підстав звільнення від доказування є преюдиціальність обставин, існування або не існування якої встановлене судовим рішенням, що вступило в законну силу, у цивільній, господарській або адміністративній справі. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову. Отже, обставини, встановлені рішенням суду у порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства не доказуються при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини. На вищенаведене звернув увагу апеляційного суду Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року при направленні справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). У постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року в справі №602/945/14-а за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Лановецької селищної ради народних депутатів Лановецького району Тернопільської області від 21 січня 1992 року №245 про надання дозволу на купівлю житлової комунальної квартири, у частині надання дозволу ОСОБА_2 на купівлю комунальної квартири по АДРЕСА_1, суддійшов висновку щодо правомірності дій відповідача та відсутності підстав для скасування оскарженого рішення, а тому позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, через що задоволенню не підлягали. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України). Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). У урахуванням преюдиційних обставин, встановлених у чинному рішенні у справі №602/945/14-а, судами першої та апеляційної інстанцій обгрунтовано встановлено, що оскаржене позивачем рішення відповідача її не стосується, позивачем не надано належних доказів на обґрунтування її позовних вимог, а саме, що при прийнятті цього рішення відповідачем порушено її права та законні інтереси. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із його необґрунтованістю. Разом із цим, змінюючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд обґрунтовано виключив із змісту рішення районного суду посилання на преюдиціальність для цієї справи постанови Лановецького районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2014 року в справі №642/945/14-а, оскільки вона була скасована постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 червня 2015 року. Також суд апеляційної інстанції правильно встановив, що є помилковим зазначення судом першої інстанції в резолютивній частині рішення про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з поважних причин, оскільки в цій справі суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених позивачем рішеннях суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року). ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, №63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 403, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2021 року м. Київ справа №615/870/20 провадження №61-4437св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Мельниківська сільська рада Валківського району Харківської області, третя особа - Приватне сільськогосподарське підприємство "Маяк", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Тичкової О. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області (далі - Мельниківська сільська рада), третя особа - Приватне сільськогосподарське підприємство "Маяк" (далі - ПСП "Маяк", підприємство), про визнання права власності на земельну частку (пай). На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 01 вересня 1993 року він був прийнятий в члени колгоспу "Маяк" Валківського району Харківської області, а 20 липня 1996 року виключений з його членів, що підтверджується копією трудової книжки колгоспника серії НОМЕР_1. Паювання земель колгоспу "Маяк" Валківського району Харківської області, реорганізованого в колективне сільськогосподарське підприємство "Маяк" (далі - КСП "Маяк") Валківського району Харківської області, відбулося під час його перебування у членах такого, а тому у нього виникло право на отримання у пайовому фонді земель КСП права на земельну частку (пай), яке повинно підтверджуватися відповідним сертифікатом. У 2018 році він звернувся до Міжрайонного управління у Валківському та Коломацькому районах Головного управління Держгеокадастру у Харківській області щодо отримання сертифікату на право на земельну частку (пай). 10 січня 2019 року він отримав відповідь №31-20-0.23, 142-28/121-19 на звернення, з якої стало відомо, що у додатку до Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89, під номером 214 значиться його прізвище, ім'я та по батькові - "ОСОБА_1", однак відповідно до книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) по КСП "Маяк" відсутні дані щодо реєстрації на його ім'я сертифіката на земельну частку (пай). Невитребувані сертифікати на земельні частки (паї) по КСП "Маяк" в Міжрайонному управлінні у Валківському та Коломацькому районах Головного управління Держгеокадастру у Харківській області відсутні. Посилаючись на наведене, позивач просив визнати за ним право на земельну частку (пай) розміром 5,58 умовних кадастрових гектарів із земель колективної власності КСП "Маяк" Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89. Короткий зміст судових рішення судів попередніх інстанцій Заочним рішенням Валківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) розміром 5,58 умовних кадастрових гектарів із земель колективної власності КСП "Маяк" Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент видачі Державного акта на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504, зареєстрованого 07 лютого 1996 року за №89, позивач був членом КСП "Маяк" Мельниківської сільської ради Валківського району Харківської області, а тому має право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП "Маяк". Постановою Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року апеляційну скаргу ПСП "Маяк" задоволено, заочне рішення Валківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач ОСОБА_1, як член КСП "Маяк" на момент видачі Державного акту на право приватної власності на землю серії ХР-6-00-000504, має право на земельну частку (пай), яка перебувала у колективній власності КСП "Маяк", але дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки не урахував, що із указаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду у липні 2020 року, хоча про порушення права на отримання земельного паю під час розпаювання земель колективної власності КСП "Маяк" був достовірно обізнаний ще станом на дату звільнення - 20 липня 1996 року. Тобто, позивач звернувся суду за захистом порушеного права за спливом позовної давності, визначеної статтею 71 ЦК Української РСР, що є підставою для відмови у позові. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, у якій вони просили постанову Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Підставами касаційного оскарження судового рішення, заявники зазначили неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема їх застосування без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі №289/896/19, від 14 грудня 2020 року у справі №202/1650/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення норм процесуального права, судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що звернувшись безпосередньо до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ПСП "Маяк" порушило порядок оскарження заочного рішення суду, визначений статтею 284 ЦПК України. Діючи у межах норм статті 284 ЦПК України, апеляційний суд мав прийняти рішення про повернення апеляційної скарги на заочне рішення Валківського районного суду Харківської області від 15 вересня 2020 року, як поданої передчасно, однак у порушення норм процесуального права суд відкрив апеляційне провадження та вирішив спір по суті. Наведене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 14 грудня 2020 року у справі №202/1650/19. Урахувавши під час апеляційного розгляду справи висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 листопада 2020 року у справі №530/1367/18, апеляційний суд не звернув увагу на те, що такий висновок був прийнятий через два місяці після ухвалення рішення судом першої інстанції. Натомість суд першої інстанції при ухваленні заочного рішення суду керувався чинними на той час нормами закону, матеріального та процесуального права та існуючими правовими висновками Верховного Суду. Висновки апеляційного суду в частині застосування до вимог позивача позовної давності не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №389/896/19, який скасував постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 серпня 2019 року та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вказавши на передчасність висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин статті 80 ЦК Української РСР щодо пропуску позовної давності. У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ПСП "Маяк", у якому підприємство просило відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та його представника, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно застосував до вимог позивача наслідки спливу позовної давності, визначені положеннями ЦК Української РСР 1963 року, оскільки відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (у редакції 2003 року) правила про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом. Згідно зі статтею 75 ЦК Української РСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Крім того, позивач не ставив питання про поновлення строку на звернення до суду із позовною заявою. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 01 вересня 1993 року прийнятий в члени колгоспу "Маяк" Валківського району Харківської області, реорганізованого в КСП "Маяк" Валківського району Харківської області, а 20 липня 1996 року виключений з числа його членів, що підтверджується записами в трудовій книжці НОМЕР_2 від 01 вересня 1993 року, архівними витягами 22 листопада 2018 року №01-34/47 з протоколу №1 та №23 загальних зборів членів КСП "Маяк" від 28 січня 1994 року та від 20 липня 1996 року відповідно. Інформації щодо включення ОСОБА_1 до списків пайовиків позивача в КСП "Маяк" та в АСП "Мельникове" у 1996-1997, 1999-2000 роках не виявлено. Згідно з повідомленнями Міжрайонного управління у Валківському та Коломацькому районах ГУ Держгеокадастру в Харківській області від 10 січня 2019 року №31-20-0.23, 142-28/121/19, державний акт на право колективної власності на землю сільськогосподарського підприємства "Маяк" серії ХР-6-00-000504 зареєстрований 07 лютого 1996 року за №89. В додатку до державного акта "Список громадян-членів колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу або товариства" під №214 значиться ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують. Щодо доводів про порушення ПСП "Маяк" встановленого статтею 284 ЦПК України порядку оскарження заочного рішення суду Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Відповідно до частин першої та другої статті 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 287 ЦПК України у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: залишити заяву без задоволення; скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржено в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Таким чином, право на апеляційне оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення або в разі ухвалення повторного заочного рішення. Право на подання заяви про перегляд заочного судового рішення належить виключно відповідачеві і обов'язковим до виконання виключно відповідачем. Оскільки, у справі, яка переглядається, позивач визначив процесуальний статус ПСП "Маяк" як третьої особи, яка не заявляє самостійний вимог на предмет спору, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та його представника про те, що заявнику до звернення з апеляційною скарою на рішення суду першої інстанції належало оскаржити його шляхом подання до суду першої інстанції заяви про перегляд заочного судового РІШЕННЯ: З огляду на наведене, апеляційний суддійшов правильного висновку, що у даному випадку порядок оскарження заочного рішення для третьої особи має бути загальним (перегляд в апеляційному порядку). Таким чином, перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд не встановив процесуальних порушень при відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ПСП "Маяк". Оскільки у справі №202/1650/19, наведеній заявником як приклад неправильного застосування апеляційним судом статті 284 ЦПК України, вирішувалося питання про дотримання порядку оскарження заочного рішення саме відповідачем, колегія суддів вважає необгрунтованим посилання заявників на неурахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 грудня 2020 року у справі №202/1650/19. Щодо застосування апеляційним судом наслідків спливу позовної давності до вимог ОСОБА_1. Частинами дев'ятою, десятою статті 5 ЗК України 1990 року визначено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року №899-ІV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право на земельну частку (пай) мають, зокрема, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, громадяни та юридичні особи, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай). Згідно з пунктом 2 Указу Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю. Згідно з вимогами статей 22, 23 ЗК України та зазначеного Указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акту на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акту. У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року "Про практику застосування земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснено, що член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта. Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Переглядаючи у касаційному порядку оскаржуване судове рішення, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, колегія суддів враховує, що касаційна скарга не містить доводів щодо неправильності висновків суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про те, що позивач мав право на земельну частку (пай), оскільки на момент видачі Державного акту на право приватної власності на землю серії ХР-6-00-000504, він був членом КСП "Маяк", а тому судове рішення суду апеляційної інстанції у наведеній частині не є предметом касаційного перегляду. Відповідно до пункту 6 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом. Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР 1963 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Згідно з вимогами статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює у неї цю можливість знати про посягання на права. Судами встановлено, що на час отримання 07 лютого 1996 року КСП "Маяк" Державного акта на право колективної власності на землю серія ХР-6-00-000504, зареєстрованого за №89, та складання списків на отримання земельної частки (пай) ОСОБА_1 був членом КСП "Маяк", тому на дату його звільнення з підприємства (20 липня 1996 року) йому було відомо (або могло бути) про порушення його права, зокрема невключення до списку осіб, який додано довказаного державного акта. З позовом про визнання права власності на земельну частку (пай) ОСОБА_1 звернувся до суду у липні 2020 року. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення від 20 грудня 2007 року за заявою №23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру"). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення та урахувавши наведені вище норми матеріального права, дійшов правильного висновку про те, що право на позов у ОСОБА_1 виникло ще у 1996 році, а тому трирічний строк позовної давності, встановлений статтею 71 ЦК Української РСР, минув до набрання чинності ЦК України 2003 року, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Зважаючи на те, що за змістом положень частини четвертої статті 263 ЦПК України, судам належить враховувати висновки Верховного Суду при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, колегія суддів вважає неспроможними твердження заявників про неправильне урахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13 листопада 2020 року у справі №530/1367/18 у подібних правовідносинах. Доводи касаційної скарги про не урахування апеляційним судом при вирішення справи висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №389/896/19 є неспроможними, оскільки у справі, що переглядається, фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не є подібними, крім того у справі №389/896/19 Верховний Суд ухвалив постанову, якою передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, за результатами нового розгляду якої фактично-доказова база може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження судами обставин справи та наявних у справі доказів, що може істотно вплинути на правові висновки у ній. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволеннякасаційної скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2. Керуючись статтями 400, 401,409,415, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 лютого 2021 року м. Київ справа №398/4576/18 провадження №61-10793св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - Олександрійська міська рада Кіровоградської області, відповідач - ОСОБА_1, відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, третя особа - обслуговуючий кооператив "Садово-городнє товариство "Івушка", третя особа - приватне підприємство "Геомарк", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Олександрійської міської ради Кіровоградської області на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 січня 2020 року у складі судді Орловського В. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів Черненка В. В., Єгорової С. М., Карпенка О. Л., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Олександрійська міська рада Кіровоградської області (далі - Олександрійська міська рада) звернулася до суду до ОСОБА_1 Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, треті особи: обслуговуючий кооператив "Садово-городнє товариство "Івушка" (далі - ОК "СГТ "Івушка", приватне підприємство "Геомарк" (далі - ПП "Геомарк"), в якому просилавизнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, площею 1199,96 кв. м, цільове призначення - для ведення садівництва, виданий ОСОБА_1. Позов мотивовано тим, що рішенням Олександрійської міської ради від 27 травня 2008 року "Про передачу у власність земельних ділянок міста у садівничо-городніх товариствах", враховуючи матеріали технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 передано у власність у садівничо-городньому товаристві "Івушка" за рахунок земель сільськогосподарського призначення, земельну ділянку площею 1 199,96 кв. м для ведення садівництва. На підставі вказаного рішення відділом Держкомзему у м. Олександрія Кіровоградської області виготовлено та видано ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, площею 1199,96 кв. м., цільове призначення - для ведення садівництва. В подальшому, передану у власність земельну ділянку площею 1 199,96 кв. м, ОСОБА_1 поділено на дві земельні ділянки площею 0,1042 га для ведення садівництва та 0,0158 га для ведення садівництва, на підставі технічної документації щодо поділу та об'єднання земельних ділянок ОСОБА_1. На час виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку відповідача, проектною організацією (ПП "Геомарк") допущені порушення земельного законодавства. Технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 розроблена всупереч містобудівній документації та у повній невідповідності із вихідними даними, що містяться у технічній документації із землеустрою, про закріплення за відповідачем земельних ділянок та їх розмірів. Розроблена технічна документація із землеустрою порушує земельне законодавство, яке не передбачає передачу земель загального користування садових товариств у приватну власність громадян. Матеріали, що містяться в документації було викривлено, що в подальшому ввело в оману осіб, які її погоджували та приймали рішення про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1. Таким чином, державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року видано на підставі документації, яка розроблена з ознаками порушення земельного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 січня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент подання позову та розгляду справи зазначена земельна ділянка площею 1199,96 кв. м. не існувала як об'єкт цивільних прав, натомість створено дві інші земельні ділянки, спір щодо цих ділянок між сторонами відсутній. Тому скасування державного акта, на підставі якого у відповідача виникло право власності на земельну ділянку площею 1 199,96 кв. м, яка віднесена до архівного шару, є неналежним способом захисту, оскільки скасування цього державного акту не вплине та право власності ОСОБА_1 на утворені після поділу земельні ділянки, а отже не може відновити прав позивача як власника земель, що перебувають у комунальній власності, про порушення яких він зазначає у позовній заяві. Позивач не надав належні та допустимі докази на підтвердження незаконності видачі ОСОБА_1 оспорюваного у цій справі державного акту на право власності на земельну ділянку. Не доведено, що видача відповідачу цього державного акту порушує права позивача. Під час розгляду справи садівничо-городнє товариство "Івушка" не підтвердило факт незаконної передачі у власність ОСОБА_1 частини проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства. Також, суд першої інстанції послався на пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 18 червня 2020 року апеляційну скаргу Олександрійської міської ради задоволено частково. Рішення суду першої інстанції змінено у мотивувальній частині, зокрема щодо посилання як на підставу для відмову у позові на пропуск позивачем строку позовної давності. В іншій частині рішення залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішення позовних вимог є обґрунтованими, проте суд помилково послався як на додаткову підставу для відмови у позові на пропуск позивачем строку позовної давності. У даному випадку у задоволенні позову відмовлено за необґрунтованістю, у зв'язку з відсутністю належних та допустимих доказів на підтвердження позову, тому додаткове посилання на пропущення позивачем строку позовної давності є безпідставним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Олександрійська міська рада не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, відповідно до якої, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. За правовою позицією, яка викладена Верховним Судом України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі №6-2824цс15, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Таку саму правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 26 вересня 2012 року (справа №6-103цс12), постанові від 01 липня 2015 року у справі №6-319цс15, а також такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16-ц. Таким чином, враховуючи, що визнання недійсним державних актів на право власності є належним способом поновлення порушених прав у судовому порядку, висновок суду першої інстанції про те, що скасування державного акту на земельну ділянку, віднесеної до архівного шару є неналежним способом захисту є необґрунтованим. Суд першої та апеляційної інстанції посилається на те, що позивачем не доведено, що видача відповідачу державного акту порушує його права, а скасування цього акту призведе до відновлення цих прав. Проте, не враховано, що до складу земельних ділянок громадянина ОСОБА_1 було безпідставно включено землі загального користування садово-городнього товариства, які перебували у комунальній власності. Оскільки, у ОК "СГТ "Івушка" відсутні повноваження щодо розпорядження землями загального користування, що перебували в комунальній власності, обґрунтованими є доводи про наявність порушених прав Олександрійської міської ради, як органу, що відповідно до повноважень наданих ЗК здійснює правомочності щодо володіння, користування га розпорядження землями комунальної форми власності. Судами належним чином не досліджено та не надано оцінку доказам, наданим позивачем, які свідчать про те, що за матеріалами технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності до складу земельної ділянки, переданої ОСОБА_1 було безпідставно включено частину проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства і перебуває у комунальній власності. Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 22 червня 2018 року, на який посилаються суди, не містить інформацію щодо предмета доказування та не міг враховуватись під час вирішення даного спору. Крім того, судом першої інстанції безпідставно відмовлено у проведенні у справі експертизи, яка необхідна була для визначення відповідності розробленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування, що призвело до неповного з'ясування обставин та необ'єктивного вирішення справи. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОК "СГТ "Івушка" заперечують проти доводів позивача та просять залишити без змін ухвалені у справі рішення, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Фактичні обставини, встановлені судами ПП "Гемарк" була складена технічна документація із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 для ведення садівництва за адресою: СГТ "Івушка", м. Олександрія Кіровоградської області. До вказаної технічної документація долучені, зокрема, довідка голови СГТ про те, що ОСОБА_1 є членом кооперативу і за ним рахується земельна ділянка (площею 12,5 соток), акт встановлення в натурі і погодження меж земельної ділянки від 22 листопада 2007 року, що підписаний без застережень СГТ "Івушка" та суміжними землекористувачами, висновки в. о. начальника відділу земельних ресурсів у м. Олександрії та головного архітектора про відсутність обмежень на користування земельною ділянкою №7 від 23 листопада 2007 року, висновок в. о. начальника відділу земельних ресурсів у м. Олександрія про те, що роботи виконані згідно існуючих нормативно-правових актів щодо виготовлення технічної документації із землеустрою від 22 листопада 2007 року. Рішенням Олександрійської міської ради від 27 травня 2008 року ОСОБА_2, на підставі матеріалів технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, було передано безоплатно у власність у садівничо-городньому товаристві "Івушка" за рахунок земель сільськогосподарського призначення земельну ділянку площею 1 199,85 кв. м (у тому числі площею 1 199,85 кв. м сільськогосподарських угідь під багаторічними насадженнями, садів) для ведення садівництва. На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування 28 травня 2009 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, в якому зазначено, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 1 199,96 кв. м у межах згідно з планом, яка розташована в СГТ "Івушка" з кадастровим номером 3510300000:15:744:0001. Відповідно до Інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна право власності на земельні ділянки щодо кадастрової ділянки з даним номером, відомості відсутні. Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3510300000:15:744:0007, площею 0,01042 га для індивідуального садівництва та 3510300000:15:744:0008, площею 0,0158 га для індивідуального садівництва, які розташовані за адресою: Кіровоградська область, м. Олександрія, СГТ "Івушка", належить на праві приватної власності ОСОБА_1. Відповідно до Акту про результати перевірки технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності від 18 травня 2018 року, складеного начальником управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради, головним спеціалістом управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради, встановлено, що земельна ділянка площею 0,1199 га, що розташована в СГТ "Івушка" для ведення садівництва (кадастровий номер 3510300000:15:744:0001) була зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року. Категорія земель - землі сільськогосподарського призначення. На даний час земельна ділянка перенесена до архівного шару шляхом поділу на дві земельні ділянки площею 0,1042 га (кадастровий номер 3510300000:744:0007) для ведення садівництва та 0,0158 га (кадастровий номер 3510300000:15:744:0008) для ведення садівництва на підставі технічної документації щодо поділу та об'єднання земельних ділянок ОСОБА_1, яка розроблена ПП "ГЕО-КАДАСТРОВИЙ ЦЕНТР" у 2016 році. Актом перевірки Головним Управлінням Держгеокадастру у Кіровоградській області дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом земельної ділянки від 22 червня 2018 року встановлено, що вищезазначені земельні ділянки використовуються в межах категорій земель сільськогосподарського призначення. Під час здійснення заходів з державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності порушень земельного законодавства не виявлено. Таким чином, після видачі ОСОБА_1 оспорюваного державного акту на право власності на земельну ділянку, земельна ділянка площею 1 199,96 кв. м, право власності на яку цей державний акт посвідчував, була поділена на дві земельні ділянки, площею 0,1042 га (кадастровий номер 3510300000:15:744:0007) для ведення садівництва та площею 0,0158 га (кадастровий номер 3510300000:15:744:0008) для ведення садівництва. Право власності на створені після поділу земельні ділянки належить ОСОБА_1, що підтверджується відомостями з Державного реєстру прав на нерухоме майно. Звернувшись до суду з даним позовом позивач ставить питання про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, площею 1 199,96 кв. м (земельна ділянка з кадастровим номером 3510300000:15:744:0001) з цільовим призначенням для ведення садівництва, виданого ОСОБА_1. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 78 ЗК Українивизначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю (стаття 83 ЗК України). Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. За змістом статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Частиною першою, частинами четвертою - шостою статті 35 ЗК України (вредакції, чинної на момент видачі відповідачу оспорюваного державного акту на право власності на землю), передбачено, що громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування. Приватизація земельної ділянки громадянином - членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства. Відповідно до статті 126 ЗК України (редакції, чинної на момент виникнення спірних правовідносин) право власності на землю, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. На підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, установив, що позивачем не доведено належними і допустимими доказам тих обставин, що технічна документація із землеустрою, яка покладена в основу прийняття рішення Олександрійською міською радою від 27 травня 2008 року про передачу ОСОБА_2 безоплатно у власність земельної ділянки площею 1 199,85 кв. м у садівничо-городньому товаристві "Івушка", не відповідала або була складена з порушенням чинного на той час законодавства, а також, що вказане рішення органу місцевого самоврядування не відповідає закону та порушує права Олександрійської міської ради, якою це рішення прийнято. За наявними у матеріалах справи доказами суди встановили відсутність порушень законодавства при виготовленні зазначеної технічної документації. В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що при виготовлені технічної документації до складу земельних ділянок ОСОБА_1 безпідставно включено частину проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства, проте ці доводи належним чином перевірені судами обох інстанції та спростовані з посиланням на те, що актомперевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом земельної ділянки від 22 червня 2018 року, складеного відповідною посадовою особою Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, під час здійснення заходів з державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності порушень земельного законодавства не виявлено. При цьому, позивач не надав технічну документацію із землеустрою земель ОК "СГТ "Івушка", а також достатні вихідні дані для визначення місцезнаходження земель загального користування садівницького товариства і визначення, зокрема і шляхом призначення експертизи, чи є накладення цих земель із належною відповідачу земельною ділянкою. Під час розгляду справи позивач не заперечував, що земельна ділянка, яка надана ОСОБА_1 знаходиться в межах земель, наданих у користування садівничому товариству. При цьому, ОК "СГТ "Івушка" не підтвердило факт незаконної передачі у власність ОСОБА_1 частини проїзду, який відноситься до земель загального користування садово-городнього товариства, не заперечувало і не заперечує проти виданого ОСОБА_3 державного акта на право власності на земельну ділянку, та посилалось на те, що межі земельних ділянок, які виділялись товариством у використання ОСОБА_1 були визначені відповідно до статуту товариства і не накладаються на землі загального користування, що відповідає положенням статті 35 ЗК України. Крім наведеного, у справі установлено, що на момент звернення до суду з даним позовом та розгляду справи земельна ділянка площею 1 199,96 кв. м не існувала як об'єкт цивільних прав, оскільки з неї шляхом поділу були створені дві інші земельні ділянки, спір щодо яких між сторонами відсутній, а отже скасування державного акта, на підставі якого у відповідача виникло право власності на земельну ділянку площею 1199,96 кв. м, яка віднесена до архівного шару, є неналежним способом захисту, оскільки скасування цього державного акту не відновитьправ позивача, на порушення яких він посилається та не вплине на право власності ОСОБА_1 на утворені після поділу земельні ділянки. Установивши, що позивач не надав належних і допустимих доказів незаконності видачі ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку від 28 травня 2009 року, а також, що видача відповідачу цього державного акту порушує права позивача - Олександрійської міської ради, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявленого цим органом місцевого самоврядування позову. Доводи касаційної скарги про необґрунтованість відмови у задоволенні клопотання позивача щодо призначення експертизи, спростовуються змістом ухвали Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 22 квітня 2019 року, згідно якої у задоволенні клопотання позивача про призначення експертизи було відмовлено з тих підстав, що питання не належали до предмету доказування у справі. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, від 20 квітня 2016 року у справі №6-2824цс15, від 26 вересня 2012 року (справа №6-103цс12), від 01 липня 2015 року у справі №6-319цс15, оскільки за висновками цих постанов, на які посилається заявник, у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки, а визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Проте, у справі, яка переглядається відмовлено не з підстав неналежно обраного позивачем способу захисту прав, а у зв'язку з недоведеністю підстав, на які він посилається в обґрунтування позову, зокрема не встановлено незаконності видачі оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку та факту порушення цим актом прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16 (провадження №61-346св19), оскільки висновки у цій постанові стосуються підстав відмови у позові, заявленого до неналежного відповідача. У справі, яка переглядається, у позові відмовлено з підстав недоведеності заявлених вимог. Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про обґрунтованість заявлених ним позовних вимог. Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, судами надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої (у незміненій апеляційним судом частині) та апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Олександрійської міської ради Кіровоградської областізалишити без задоволення. Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 31 січня 2020 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 лютого 2021 року м. Київ справа №725/2881/19 провадження №61-727св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", Комунальне підприємство "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації", розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року у складі судді Стоцька Л. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів Височанської Н. К., Одинака О. О., Перепелюк І. Б. в справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", Комунального підприємства "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, відновлення становища, яке існувало до порушення права, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи "), Комунального підприємства "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації") про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, відновлення становища, яке існувало до порушення права. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 16 травня 2019 року з Інформаційної довідки Державного реєстру речових прав їй стало відомо про те, що 11 березня 2019 року державним реєстратором КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Чернівецької області Накай Ю. В. було зареєстровано право власності за ТОВ "Кредитні ініціативи" на нерухоме майно за реєстраційним номером 1592185173101, а саме: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця ХV, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому, 13 березня 2019 року державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348. Підставою виникнення права власності у ТОВ "Кредитні ініціативи" державним реєстратором зазначено: повідомлення, серії та номер: 1400039165343, видане 02 травня 2018 року "Укрпоштою"; повідомлення, серії та номер: 105922, видане 19 квітня 2018 року, видавник ТОВ "Кредитні ініціативи"; іпотечний договір, серія та номер №011/0606/12-043-z-1, посвідчений приватним нотаріусом Блауш Н. З. До прийняття зазначеного рішення державним реєстратором, власником спірного майна була позивач. Із такими діями відповідачів вона не погодилась та вважала їх незаконними. Вважала, що договір іпотеки не може бути підставою для виникнення права власності на нерухоме майно, оскільки згода іпотекодавця на передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи не є беззастережною, так як договір на відчуження майна, укладений без згоди співвласника цього майна є нікчемним правочином. Таким чином, на укладення зазначеного договору повинен був надати згоду її чоловік, оскільки майно є спільним та було придбано в період шлюбу. Також, ТОВ "Кредитні ініціативи" не було дотримано процедури щодо перереєстрації на нього права власності на предмет іпотеки. Зокрема, позивачу не було направлено письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання у відповідності до пункту 5.1 договору іпотеки та статті 35 Закону України "Про іпотеку", у зв'язку з чим на підставі частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку" відповідач не мав підстав задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Крім того, під час здійснення перереєстрації належного їй майна не проводилась його оцінка, що порушує вимоги пункту 5.2.3.1 договору іпотеки. Належне їй на праві власності майно було відчужено при наявності записів про іпотеку, обтяження, заборони відчуження та арешту на це майно, що не відповідає вимогам Закону. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: 1) визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348 від 13 березня 2019 року на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця ХV за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 1592185173101, номер запису про право власності 30677228) за ТОВ "Кредитні ініціативи", 2) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію прав власності №30677228 за ТОВ "Кредитні ініціативи" права власності на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця ХV за адресою: АДРЕСА_1) поновити запис про право власності на нерухоме майно за ОСОБА_1. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348 від 13 березня 2019 року на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця ХV за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 1592185173101, номер запису про право власності 30677228) за ТОВ "Кредитні ініціативи". Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію прав власності №30677228 про реєстрацію за ТОВ "Кредитні ініціативи" права власності на нерухоме майно: гаражі літ. І, склад літ. Л, недобудована будівля "Л", огорожа №4, криниця ХV за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Судове рішення мотивовано тим, що державний реєстратор не перевірив наявність доказів підтвердження наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя. Іпотекодержателем не було виконано вимог частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5.2.3.1 іпотечного договору щодо визначення вартості предмета іпотеки на момент такого набуття на підставі оцінки суб'єктом оціночної діяльності. Крім того, доказів проведення оцінки предмету іпотеки іпотекодержателем ТОВ "Кредитні ініціативи" суду надано не було. Отже, іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого Законом, а тому суд вважав, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кредитні ініціативи" проведена всупереч норм чинного законодавства. При цьому, суд зазначив, що вимоги позивача щодо необхідності поновлення запису про право власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки у разі скасування наступних записів про право власності, автоматично поновлюється дія попереднього запису. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 по суті залишено без змін. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року та додаткове рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 13 вересня 2019 року в частині розподілу судових витрат скасовано. Здійснено розподіл судових витрат. Апеляційний суд, посилаючись на правову позицію, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року та у справі №521/18393/16-ц, виходив з того, що суд першої інстанції правильно встановив порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку та застосував норми матеріального права, а тому рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 вересня 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 по суті слід залишити без змін. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року ТОВ "Кредитні ініціативи" подало касаційну скаргу до Верховного Суду на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. У лютому 2020 року справа №725/2881/19 передана до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач на виконання вимог процесуального законодавства надав докази на спростування доводів позивача, а саме долучив копію вимоги про усунення порушень від 19 квітня 2018 року №105922, надісланої рекомендованим листом з повідомленням про вручення ОСОБА_1, а також докази направлення та вручення цієї вимоги, яка була направлена цінним листом з описом вкладення 24 квітня 2018 року, та вручена адресату 02 травня 2018 року особисто. У відповідності до пункту 2 Правил надання послуг поштового зв'язку, оператор заповнив бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа за встановленою формою, чим повідомив відправника про вручення такого рекомендованого листа, про що одержувач або його представник розписався в окремій книзі, яка зберігається в оператора поштового зв'язку. Саме такий порядок вручення рекомендованого листа з повідомленням про вручення передбачений законодавством і в даному випадку він був повністю дотриманий працівником відділення зв'язку. Проте вказані обставини не були враховані судами попередніх інстанцій. Крім того, позивач маючи право на отримання будь-якої інформації щодо такого поштового відправлення, не надала суду доказів щодо отримання такого листа іншою особою, а не нею особисто, або його неотримання. Позивач не зверталась до суду з клопотанням про витребування такої інформації, проте саме вона має обов'язок доведення тих обставин на які вона посилалась та спростування заперечень відповідача, а враховуючи наявність доказів вручення їй іпотечної вимоги (повідомлення), відповідач належним доказами довів факт отримання позивачем повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Доводи позивача щодо неотримання повідомлення у зв'язку з перебуванням за кордоном є необґрунтованими, оскільки в судах попередніх інстанцій позивач підтвердила, що володіє ще одним закордонним паспортом, який для огляду суду не надала. Також, єдиним доказом відсутності позивача в день отримання повідомлення може бути офіційна інформація від Державної прикордонної служби України, однак позивач такої інформації не надала. Разом з тим, судом апеляційної інстанції безпідставно взято до уваги те, що з моменту направлення вимоги 24 квітня 2018 року по дату реєстрації права власності за іпотекодержателем 11 березня 2019 року минув майже рік, оскільки пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, встановлено не максимальний, а мінімальний строк, по завершенню якого іпотекодержатель вправі звернутись до державного реєстратора щодо реєстрації права власності на іпотечне майно. З аналізу доводів касаційної скарги вбачається, що скаржником не оскаржується постанова суду апеляційної інстанції в частині скасування додаткового рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 13 вересня 2019 року та здійсненню нового перерозподілу судових витрат. Доводи інших учасників справи У лютому 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення та оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що ТОВ "Кредитні ініціативи" в процесі розгляду судами попередніх інстанцій даного позову, не дотрималося положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, безпідставно зазначаючи в касаційній скарзі про порушення судами таких принципів (засад) цивільного судочинства як змагальність та диспозитивність. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 08 червня 2006 року між ТАС "Комерцбанк" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №0/11/0606/12-043, відповідно до умов якого позичальнику було надано строковий кредит у розмірі 38 500 Євро з кінцевим терміном повернення до 10 травня 2016 року, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 12,5% річних. Кредитні кошти призначені на споживчі цілі. 09 червня 2006 року між ТАС "Комерцбанк" та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір №011/0606/12-043-z-1 (а. с.17-19 том 1). У забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: нежилі будівлі, загальною площею 808,10 кв. м, які знаходяться по АДРЕСА_1. За згодою сторін предмет іпотеки оцінюється в 120 000 Євро, що згідно офіційного курсу НБУ на день укладення договору становить 775 013 грн. (пункти 2.1, 2.3 договору). Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки було погоджено сторонами у розділі п'ятому договору іпотеки. Зокрема, іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі, якщо на день, визначений основним зобов'язанням, позичальник та/або іпотекодавець не повернуть іпотекодержателю суми кредитів та/або проценти за користування кредитами та/або пеню або іншу заборгованість, та/або платежі та санкції, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов'язання. За вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, в тому числі: згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене в пунктах 5.2.3.1 та 5.2.3.2 цього договору. ТОВ "Кредитні ініціативи" на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року №15, договору про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року є правонаступником ТАС "Комерцбанк". У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитного договору, ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до державного реєстратора КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" із заявою про державну реєстрацію за собою як іпотекодержателем права власності на зазначене нерухоме майно. 13 березня 2019 року державним реєстратором КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348, відповідно до якого право власності на об'єкт нерухомості по АДРЕСА_1 зареєстровано за ТОВ "Кредитні ініціативи" (а. с.11 том 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої та третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 Закону). Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. У частині першій статті 36 Закону України "Про іпотеку" зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки було погоджено сторонами у розділі п'ятому договору іпотеки. Зокрема, іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі, якщо на день, визначений основним зобов'язанням, позичальник та/або іпотекодавець не повернуть іпотекодержателю суми кредитів та/або проценти за користування кредитами та/або пеню або іншу заборгованість, та/або платежі та санкції, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов'язання (п.5.1 договору). При настанні зазначених в абзаці першому цього пункту договору іпотеки випадків іпотекодержатель надсилає позичальнику та іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання та зобов'язань, передбачених цим Договором, у не менш ніж тридцятиденний строк, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору (п.5.2 договору). За вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, в тому числі: згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене в п. п.5.2.3.1 та 5.2.3.2 цього договору. Судом встановлено, що 13 березня 2019 року державним реєстратором КП "Кельменецьке районне бюро технічної інвентаризації" Накай Ю. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45939348, відповідно до якого право власності на об'єкт нерухомості, що по АДРЕСА_1 зареєстровано за іпотекодержателем ТОВ "Кредитні ініціативи". Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За змістом статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Отже, на державного реєстратора під час вчинення такої реєстраційної дії законом покладено обов'язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів за переліком, передбаченим пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (у редакції, чинній на момент вчинення реєстраційної дії), необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й, передусім, встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Такий обов'язок покладено на нотаріуса як державного реєстратора згідно з правилом частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 37 Закону України "Про іпотеку" порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Аналогічні правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16-ц, від 24 квітня 2019 року у справі №521/18393/16-ц, постановах Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі №127/17399/19-ц, від 22 січня 2020 року у справі №201/6233/17-ц. З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "Кредитні ініціативи" посилалося на те, що 19 квітня 2018 року надіслано ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, в якому ТОВ "Кредитні ініціативи" зазначало про те, що якщо боржник у тридцятиденний строк не сплатить банку загальну суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 233 263,01 Євро, банк розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки (т. 1, а. с. 214-215). На підтвердження отримання боржником зазначеного повідомлення, ТОВ "Кредитні ініціативи" надало реєстратору рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, адресоване на ім'я ОСОБА_1. Дата отримання 02 травня 2018 року, підпис проставлено працівником поштового зв'язку (т.1 а. с.219). Згідно з копією закордонного паспорту, позивач з 04 липня 2017 року по 30 липня 2018 року знаходилась за межами України. Члени сім'ї також не отримували зазначеного повідомлення. Отже, судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановлено, що у матеріалах справи відсутні відомості про отримання ОСОБА_1 повідомлення від іпотекодержателя, ТОВ "Кредитні ініціативи" дані обставини не спростовані. Таким чином, доводи касаційної скарги щодо отримання позивачем належним чином повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання є безпідставними. З огляду на викладені обставини, іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов'язку, передбаченого як Законом України "Про іпотеку", так і Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, щодо надіслання належним чином боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, що унеможливило встановлення реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі й шляхом набуття права власності. Державний реєстратор в свою чергу не перевірив відповідність наданих банком документів вимогам закону, тому державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кредитні ініціативи" проведена з порушенням положень законодавства. Крім того, частиною третьою статті 37 України "Про іпотеку" визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. ТОВ "Кредитні ініціативи" надало висновок про вартість предмета іпотеки від 14 листопада 2018 року (т.1 а. с.220). Отже, оцінка майна предмету іпотеки на момент переходу права власності (станом на 13 березня 2019 року) не проводилась. Крім того, така оцінка майна проведена на замовлення АТ "Укрсоцбанк", а не іпотекодержателя ТОВ "Кредитні ініціативи". Ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною і повинна погоджуватися з власником майна та має бути проведена на момент такого набуття. Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши порушення вимог договору щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову. Доводи касаційної скарги відносно того, що судом апеляційної інстанції безпідставно взято до уваги те, що з моменту направлення вимоги 24 квітня 2018 року по дату реєстрації права відведений іпотекодержателю для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб не заслуговують на увагу, оскільки судами було встановлено, що боржник-іпотекодатель не був повідомлений товариством про його наміри звернути стягнення на предмет іпотеки позасудовим способом, що є достатньою самостійною підставою для визнання незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ "Кредитні ініціативи". Загалом доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивача свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Постанова Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року в частині скасування додаткового рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 13 вересня 2019 року та здійснення нового перерозподілу судових витрат до суду касаційної інстанції не оскаржувалась, тому в Верховним Судом не переглядалась. Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та суду апеляційної інстанції без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" залишити без задоволення. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 вересня 2019 року в нескасованій частині та постанову Чернівецького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №388/795/17 провадження №61-11929св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, Боківська сільська рада Долинського району Кіровоградської області, Долинська районна державна адміністрація Кіровоградської області, третя особа - відділ у Долинському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Боківської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, Долинської районної державної адміністрації Кіровоградської області, третя особа - відділ у Долинському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай), визнання недійсним рішення сільської ради, державного акта на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації права власності та визнання права власності на земельні ділянки за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 і ОСОБА_1 - адвоката Бойка Дмитра Павловича на постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року у складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Голованя А. М., Мурашка С. І., та додаткову постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року, ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, у якому просили: визнати недійсним сертифікат на право на земельну частку (пай) серії КР №0172746 від 17 лютого 1997 року, виданий Долинською районною державною адміністрацією Кіровоградської області на ім'я ОСОБА_4 і зареєстрований у Книзі реєстрації сертифікатів на право не земельну частку (пай) за №1429; визнати недійсним рішення Боківської (Кіровської) сільської ради Долинського району Кіровоградської області від 22 вересня 2000 року №105 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної частки (паю) № НОМЕР_1 на плані, загальною площею 6,91 га, із земель колективної власності КСП ім. Леніна Кіровської сільської ради; визнати недійсним державний акт на право власності на землю від 15 березня 2001 року серії І-КР №037936 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер 3521984400:02:000:0724; визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 3,50 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0804, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Боківської сільської ради й належить йому на підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005614, виданого Кіровською сільською радою; визнати за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 3,41 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0805, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Боківської сільської ради й належить йому підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005615, виданого Кіровською сільською радою. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що 26 грудня 1995 року в колективну власність КСП ім. Леніна було передано землю на території Кіровської сільської ради, після чого відбулося паювання землі. Серед інших, право на земельну частку (пай) отримала ОСОБА_5, що підтверджувалося сертифікатом від 10 жовтня 2000 року серії КР №0172754, а також ОСОБА_4, що підтверджується сертифікатом від 29 листопада 2000 року серії КР №0172746. Однак на час паювання земель ОСОБА_4 вже була померлою, а тому не могла набути право на земельний пай через припинення її членства у КСП. Спадкоємцем померлої ОСОБА_4 є ОСОБА_3, а спадкоємцями ОСОБА_5, яка згодом теж померла, є позивачі. Успадкувавши у рівних частках після смерті ОСОБА_5 право на земельну частку (пай), вони виділили земельні ділянки на місцевості, в результаті чого ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 3,41 га, з кадастровим номером 3521984400:02:000:0805, а ОСОБА_1 - на земельну ділянку площею 3,50 га з кадастровим номером 3521984400:02:000:0804. Маючи намір внести до Державного земельного кадастру інформацію про свої земельні ділянки, позивачі розробили технічну документацію і звернулися до державного кадастрового реєстратора, який 04 серпня 2016 року прийняв рішення про відмову у задоволенні їх заяв у зв'язку з тим, що площа земельних ділянок з кадастровими номерами 3521984400:02:000:0805 і 3521984400:02:000:0804 повністю збігається (накладається) із площею раніше зареєстрованої у Державному земельному кадастрі земельної ділянки з кадастровим номером 3521984400:02:000:0724, яка належить ОСОБА_3. Через відсутність у ОСОБА_4 права на отримання земельної частки (паю) із земель колективної власності КСП ім. Леніна ОСОБА_3 незаконно отримала права власності на земельну ділянку з кадастровим №3521984400:02:000:0724. У зв'язку з цим просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Долинський районний суд Кіровоградської області рішенням від 16 січня 2020 року позов задовольнив. Визнав недійсним сертифікат на право на земельну частку (пай) від 17 лютого 1997 року серії КР №0172746, виданий Долинською районною державною адміністрацією на ім'я померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4. Визнав недійсним рішення Боківської (Кіровської) сільської ради від 22 вересня 2000 року №105 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної частки (паю), яка позначена на плані за № НОМЕР_1, загальною площею 6,91 га, із земель колективної власності КСП ім. Леніна Кіровської сільської ради. Визнав недійсним державний акт на право власності на землю від 15 березня 2001 року серії І-КР №037936, на підставі якого земельна ділянка площею 6,91 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0724, передана у власність ОСОБА_3, та скасував державну рестрацію права власності ОСОБА_3 на цю земельну ділянку. Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 3,50 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0804, що призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Боківської сільської ради та належить йому на підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005614, виданого Кіровською сільською радою; Визнав за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 3, 41 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0805, що призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Боківської сільської ради й належить йому на підставі державного акта на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005615, виданого Кіровською сільською радою. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що 17 лютого 1997 року було видано сертифікати на право на земельну частку (пай) ОСОБА_6 та ОСОБА_4. У подальшому їх спадкоємці - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, на підставі вказаних сертифікатів отримали державні акти про право власності на земельні ділянки з відповідними кадастровими номерами. Однак, як з'ясувалося, межі земельних ділянок позивачів перетинаються із межами земельної ділянки відповідачки, тобто має місце стовідсоткове накладення цих меж. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що фактично сторони є володільцями одного й того ж об'єкта, що перешкоджає реалізації прав власності кожного з них. Водночас, оскільки ОСОБА_4 померла до завершення паювання земель та реєстрації сертифіката про право на земельну ділянку, суд вважав, що відповідно до Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" вона не набула право на земельну частку (пай), а тому це право не могло бути успадковане ОСОБА_3. У зв'язку з цим суддійшов висновку, що право позивачів є порушеним і підлягає захисту у обраний ними спосіб. Короткий зміст постанов апеляційного суду Кропивницький апеляційний суд постановою від 05 травня 2020 року рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 16 січня 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовив. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що позивачі пропустили позовну давність за вимогою про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) серії КР №0172746, а тому у її задоволенні належить відмовити саме з цієї підстави. При цьому апеляційний суд вважав, що інші позовні вимоги позивачі визначили як похідні від вимоги про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) та обґрунтували їх саме неправомірністю надання ОСОБА_4 права на земельний пай. У зв'язку з цим суд відмовив у їх задоволенні. Також, оцінюючи позовні вимоги про визнання частково недійсним рішення сільської ради про надання ОСОБА_3 земельної ділянки, яка на плані (мається на увазі план організації території земельних часток (паїв) ) значиться за № НОМЕР_1, а також виданого на його підставі державного акта на право власності на землю, визнання за позивачами права власності на земельні ділянки з огляду на підстави позову, якими вони обґрунтовані, апеляційний суд вважав їх необґрунтованими. Кропивницький апеляційний суд додатковою постановою від 21 травня 2020 року вирішив питання про розподіл судових витрат. Додаткову постанову апеляційний суд мотивував тим, що при ухваленні постанови від 05 травня 2020 року не було вирішено питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У серпні 2020 року представник ОСОБА_2 і ОСОБА_1 - адвокат Бойко Д. П. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року та додаткову постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року і залишити в силі рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 16 січня 2020 року. Як підставу касаційного оскарження вказував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №57/314-6/526-2012, від 03 квітня 2018 року у справі №910/31767/15, від 22 травня 2018 року у справі №908/1064/1, від 17 липня 2018 року у справі №911/4006/16, від 20 листопада 2019 року у справі №922/793/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності, оскільки, на думку позивачів, перебіг позовної давності розпочався з моменту отримання рішення кадастрового реєстратора, а саме 04 серпня 2016 року, тобто з цього моменту позивачам стало відомо про порушення їхнього права власності на землю та особу, яка порушує їхні права, а тому, звернувшись до суду з позовом 09 липня 2017 року, вони не пропустили позовну давність. Скасовуючи законне рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, необґрунтовано застосувавши до спірних правовідносин позовну давність, залишив правову невизначеність, за якої при існуванні права власності одних осіб на земельну ділянку також наявне право власності іншої особи на цю саму земельну ділянку. Крім того неправильним є висновок апеляційного суду про те, що право на земельну частку (пай), яке не виникло у ОСОБА_4, могло бути реалізоване у право власності ОСОБА_3 і може існувати паралельно із правом позивачів на цю з землю, та в силу пропуску позовної давності і недоведеності низки обставин, які апеляційний суд не з'ясував, має бути залишене в такому стані - у стані оформленого неіснуючого права відповідачки паралельно з оформленим існуючим правом позивачів. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 08 вересня 2020 року справа №388/795/17 надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 вересня 2021 року суддею-доповідачем визначено Зайцева А. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини Апеляційний суд встановив, що згідно з державним актом на право колективної власності на землю від 26 грудня 1995 року серії № КР 000013, зареєстрованого у книзі записів державних актів на право колективної власності на землю за №13, на підставі рішення Кіровської сільської ради від 28 вересня 1995 року №191 КСП ім. Леніна передано у колективну власність 5 146,2 га землі в межах згідно з планом для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Список громадян - членів КСП є додатком 1 до цього акта. Сертифікатом на право на земельну частку (пай) від 10 жовтня 2000 року серії КР №0172754, виданим на підставі рішення Долинської районної державної адміністрації від 22 липня 1996 року №414, підтверджено, що ОСОБА_5 належало право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Леніна, площею 7,45 умовних кадастрових гектара. Сертифікатом на право на земельну частку (пай) від 29 листопада 2000 року серії КР №0172746, виданим на підставі рішення Долинської районної державної адміністрації від 22 липня 1996 року №414, підтверджено, що ОСОБА_4 належало право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Леніна, площею 7,45 умовних кадастрових гектара. Після смерті ОСОБА_5 право на земельну частку (пай) успадкували в рівних частинах ОСОБА_1 і ОСОБА_2. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 24 листопада 2000 року державним нотаріусом Долинської державної нотаріальної контори Тереховою С. В., спадкоємцем майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 є її дочка ОСОБА_3. Спадковим майном, на яке видано свідоцтво, є право на земельну частку (пай) площею 7,45 умовних кадастрових гектара, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Леніна на території Кіровської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. Державним актом на право власності на землю від 15 березня 2001 року серії ІІ-КР №037936, зареєстрованим у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1275, підтверджується, що на підставі рішення Кіровської сільської ради від 22 вересня 2000 року №105 ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_1, площею 6,91 га, кадастровий номер 3521984400:02:00:НОМЕР_1, в межах згідно з планом на території Кіровської сільської ради. Державним актом на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005614, зареєстрованим у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1337, підтверджується, що на підставі рішення Кіровської сільської ради від 06 квітня 2000 року №102 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_2, площею 3,50 га, кадастровий номер 3521984400:02:000:0804 в межах згідно з планом на території Кіровської сільської ради. Державним актом на право власності на землю від 06 вересня 2001 року серії ІІ-КР №005615, зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №1338, підтверджується, що ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_3, площею 3,41 га, кадастровий №3521984400:02:000:0805, в межах згідно з планом на території Кіровської сільської ради. 10 серпня 2013 року у Державному земельному кадастрі зареєстровано відомості про формування земельної ділянки з присвоєнням кадастрового номера 3521984400:02:000:0724, власником якої є ОСОБА_3. Рішеннями державного кадастрового реєстратора від 04 серпня 2016 року № РВ-3500154352016 та № РВ-3500154342016 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 3521984400:02:000:0804 та 3521984400:02:000:0805 відповідно у зв'язку з перетином меж цих ділянок із земельною ділянкою з кадастровим номером 3521984400:02600060724, площа яких збігається на 100%. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Враховуючи наведені норми права, підставами для визнання недійсним акта (у спірному випадку сертифіката про право на земельну частку (пай) ) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям такого акта прав та охоронюваних законом інтересів позивачів у справі. Заявляючи позовні вимоги про визнання недійсним сертифікат про право на земельну частку (пай) позивачі обґрунтовували тим, що сертифікати виданий ОСОБА_4 після її смерті чим, на їх думку, порушені їх права. Місцевий суд погодився з такими аргументами позивачів та вважав обґрунтованими вимоги позову у цій частині, при цьому дійшов висновку про непоширення позовної давності на спірні правовідносини. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, серед іншого виходив з того, що позивачі пропустили позовну давність за вимогою про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай). При цьому апеляційний суд вважав, що інші позовні вимоги є необґрунтованими похідними від вимоги про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай), а тому також не підлягають задоволенню. Зазначений висновок апеляційного суду є помилковим з огляду на таке. Відповідно до статті 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину (стаття 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"). Згідно з пунктом 17 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. Оцінюючи спірні правовідносини Верховний Суд виходить з того, що власник сертифіката на право на земельну частку (пай) не має повноважень власника щодо конкретної земельної ділянки, оскільки він має лише право на частину земної поверхні у межах загального масиву невизначених земельних ділянок, який становить собою землі відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, що підлягають розпаюванню на місцевості як земельної ділянки. У зв'язку з цим, немає підстав вважати, що виданням ОСОБА_4 сертифіката на право на земельну частку (пай), яким не визначалося право на конкретну земельну ділянку, були порушені права спадкодавця позивачів ОСОБА_5, яка отримала такий самий сертифікат без визначення в натурі земельної ділянки, а тому позовні вимоги в цій частині не можна вважати обґрунтованими. Разом з тим, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суддійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні позову саме з цієї підстави. Таким чином, у задоволенні вимоги провизнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) слід було відмовити через безпідставність цієї вимоги, а не через пропуск позивачами позовної давності. Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Враховуючи наведене, постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним сертифіката на право на земельну частку (пай) необхідно змінити в частині її мотивів з урахуванням висновків, викладених у цій постанові. Також помилковим є і висновок апеляційного суду про те, що позовні вимоги про визнання недійсним рішення сільської ради, державного акта на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за відповідачкою, та визнання права власності на земельні ділянки є необґрунтованими з огляду на таке. У цій справі апеляційний суд встановив, що на підставі рішення Кіровської сільської ради від 06 квітня 2000 року №102 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_2 площею 3,50 га. Цим же рішенням ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку під № НОМЕР_3 площею 3,41 га. ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку на підставі рішення Кіровської сільської ради від 22 вересня 2000 року, тобто пізніше. Отримавши відповідне рішення уповноваженого органу державної влади про передання у власність земельних ділянок, позивачі мали усі підстави розраховувати на законний перебіг подій, що є правомірним очікуванням, щодо оформлення наданої їм у власність землі (одержання державного акта на право власності на землю, пізніше реєстрацію права власності). У справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) можна застосовувати для захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей. Отже, за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування щодо передання у власність земельних ділянок позивачам, у них виникли правомірні очікування мирно володіти майном, які є об'єктом правового захисту згідно зі статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції та національного законодавства України. Суди встановили, що рішеннями державного реєстратора Відділу Держгеокадастру у Долинському районі Кіровоградської області від 04 серпня 2016 року було відмовлено позивачам у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку із перетином належних їм земельних ділянок із ділянкою, яка належить відповідачці (площа співпадає на 100%), що свідчить про порушення прав позивачів на надані раніше сільською радою у власність земельні ділянки. Таким чином висновок апеляційного суду про недоведеність позивачами того, що оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування порушені їх права є необґрунтованим. Водночас як встановили суди попередніх інстанцій, ОСОБА_3 в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності. Відповідно до статей 71, 75, 76 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року (далі? ЦК Української РСР) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Згідно з пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Таким чином, пропущення позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"). Звертаючись з цим позовом у липні 2017 року, позивачі, зокрема просили визнати недійсним рішення Боківської (Кіровської) сільської ради від 22 вересня 2000 року №105 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної частки (паю) № НОМЕР_1 на плані, загальною площею 6,91 га; визнати недійсним державний акт на право власності на землю від 15 березня 2001 серії І-КР №037936 та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер 3521984400:02:000:0724; визнати за ними право власності на земельні ділянки. Відмова державного реєстратора від 04 серпня 2016 року у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру про державну реєстрацію земельних ділянок позивачів сама по собі не дає підстав вважати, що з цього часу вони дізналися (могли дізнатися) про порушення свого права. Під час розгляду цієї справи апеляційний суд не встановив обставин, які давали підстави вважати, що позивачі довідалися або могли довідатися про порушення свого права в межах строку позовної давності. У зв'язку з цим Верховний Суд вважає, що позивачі відповідно до статті 81 ЦПК України та статті 261 ЦК України не довели поважності пропуску позовної даності, щодо обґрунтованих вимог. Таким чином у задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення сільської ради, державного акта на право приватної власності на землю, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за відповідачкою належить відмовити через пропуск позивачами позовної давності. У зв'язку з цим не можуть бути і задоволені вимоги позивачів про визнання права власності на земельні ділянки. Враховуючи наведене постанова апеляційного суду в частині вирішення зазначених вимог також підлягає зміні в частині її мотивування в редакції цієї постанови на підставі статті 412 ЦПК України. Оскільки постанова Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року підлягає зміні лише в мотивувальній її частині, додаткова постанова Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року про розподіл судових витрат не підлягає скасуванню. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 і ОСОБА_1 - адвоката Бойка Дмитра Павловича задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Додаткову постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 листопада 2021 року місто Київ справа №686/26581/18 провадження №61-17906св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, Приватне підприємство "Діоріт Плюс 1", треті особи: Обслуговуючий кооператив "Садівниче товариство "Меркурій 1", ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 серпня 2020 року у складі судді Козак О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА_1 у листопаді 2018 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, про: - зобов'язання ОСОБА_2 демонтувати частину огорожі, самоправно встановленої на земельній ділянці, що перебуває у користуванні ОСОБА_1 і розташована на території Лісовогринівецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області та обліковується в Садівничому товаристві "Меркурій" (далі - СТ "Меркурій") за НОМЕР_1 на АДРЕСА_1; - визнання недійсною (скасування) технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), кадастровий номер 6825083600:03:005:1065, виготовленої у 2012 році на замовлення ОСОБА_2, для ведення садівництва; - скасування державної реєстрації земельної ділянки від 29 серпня 2012 року, кадастровий номер 6825083600:03:005:1065 у Державному земельному кадастрі України, проведеної 18 березня 2013 року Державним кадастровим реєстратором Пастушком Володимиром Володимировичем; - вилучення з Державного земельного кадастру України інформації про земельну ділянку, належну ОСОБА_2 згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 29 серпня 2012 року із скасуванням кадастрового номера земельної ділянки 6825083600:03:005:1065; - стягнення з ОСОБА_2 суми у розмірі 30 000, 00 грн як компенсацію знищених плодових дерев; - стягнення з ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн. Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що з 1991 року вона використовує для ведення садівництва земельну ділянку, яка знаходиться в СТ "Меркурій", правонаступником якого є Обслуговуючий кооператив "Садівниче товариство "Меркурій 1", на АДРЕСА_1 і обліковується за НОМЕР_1. Площа зазначеної земельної ділянки під час передачі і отримання нею у користування становила 0, 10 га. Навесні 2017 року вона виявила самоправне захоплення ОСОБА_2 (власником суміжної земельної ділянки, що обліковується за даними СТ "Меркурій" за НОМЕР_2 на АДРЕСА_2) частини її земельної ділянки та встановлення на її ділянці огорожі. Стверджувала, що внаслідок такої самоправної зміни меж земельних ділянок площа належної їй земельної ділянки зменшилась до 0, 0769 га. На самоправно захопленій відповідачем частині земельної ділянки ОСОБА_1 знаходилися плодові дерева, а саме: дві сливи, дві яблуні, абрикос, які знищені (зрізані) відповідачем. На переконання ОСОБА_1, план меж земельної ділянки, що обліковується за даними СТ "Меркурій" за НОМЕР_2 і адресою: АДРЕСА_2, та належить ОСОБА_2, не відповідає дійсності, так як на ньому неправильно зазначені суміжні користувачі земельних ділянок. З цього ж плану випливає, що він є невід'ємною частиною землевпорядної документації щодо земельної ділянки відповідача. Зазначену землевпорядну документацію ОСОБА_1 не погоджувала і не підписувала, а тому відповідач самоправно, без погодження із нею як суміжним землекористувачем змінила межі ділянки, самоправно захопивши частину її земельної ділянки, знищивши плодові дерева, чим завдано їй майнових і моральних збитків. Стислий виклад позиції відповідачів та третіх осіб ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, просила застосувати правила про позовну давність. Головне управління Держгеокадастру в Хмельницькій області заперечувало проти задоволення позову, зазначило, що непідписання суміжним землекористувачем акта не є перешкодою для приватизації земельної ділянки. СТ "Меркурій" позов ОСОБА_1 підтримало у повному обсязі. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року, у задоволенні позову відмолено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що позивач до суду не надала належних та допустимих доказів на підтвердження відведення їй на місцевості земельної ділянки, площею 0, 10 га, для ведення садівництва у Садівничому товаристві "Меркурій" із встановленням межових знаків. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що конфігурація та розташування земельної ділянки, яка перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_2, не відповідає даним Державного кадастру та технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення садівництва, розробленої ПП "Діоріт Плюс 1", до суду позивач також не надала, а тому не довела належними доказами і порушення її прав саме діями відповідача. Суди зазначили, що в матеріалах справи відсутні докази накладення земельних ділянок позивача та відповідача, а обставин, які б свідчили про зменшення площі земельної ділянки ОСОБА_1 за рахунок збільшення земельної ділянки ОСОБА_2, не встановлено. Апеляційний суд відхилив посилання позивача на те, що вона надала до суду докази виділення їй земельної ділянки у масиві СТ "Меркурій" і жодним із учасників справи не заперечувалося факту землекористування позивачем земельною ділянкою № НОМЕР_1, площею 0, 10 га, в СТ "Меркурій", оскільки це не є достатньою та безумовною підставою для задоволення позову. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 30 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 серпня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник визначила, що: - суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19). Відповідно до зазначеного висновку за змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок; - суди не врахували, що непогодження меж земельної ділянки із суміжними землевласниками має місце лише у випадку попереднього повідомлення суміжного землекористувача про проведення відповідних робіт і наявність його відмови у погодженні межі в акті погодження меж, що відповідає правовим висновка Верховного Суду, викладеним у постановах від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц (провадження №61-8450св18), від 03 липня 2019 року у справі №467/1637/16-ц (провадження №61-18288св18); - погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність (постанова Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-25486св18)); - погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18)); - незважаючи на наведені правові висновки щодо застосування норм матеріального права, заявника ніхто не повідомляв про проведення робіт із погодження меж в натурі, заявник не відписувала акт про погодження меж; - суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання про допит свідка ОСОБА_4, який міг дати пояснення щодо передачі документів на земельну ділянку новому власнику - відповідачу ОСОБА_2, конфігурації земельних ділянок, параметрів та меж зазначених ділянок, звернень до органів Держгеокадастру про такі зміни. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області просило відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1, оскаржувані судові рішення залишити без змін. На переконання відповідача, вимоги касаційної скарги є необґрунтованими. На обґрунтування своєї правової позиції Головне управління послалося на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц (провадження №61-4200св18) та від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-10819св20). ПП "Діоріт Плюс 1" також надало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 та просило відмовити у її задоволенні, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Доводи відзиву ПП "Діоріт Плюс 1" є аналогічними доводам відзиву Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 у 1995 році включена до списку осіб, яким надано дозвіл на приватизацію, земельної ділянки, площею 0, 1000 га, НОМЕР_1 (архівні довідки Архівного відділу Хмельницької райдержадміністрації від 18 грудня 2008 року №986 та від 31 липня 2020 року №04-06/2020/186, документи фонду "Лісовогринівецька сільська рада та виконавчий комітет Хмельницького району" у справі №189 "Списки членів садівничих товариств Лісовогринівецької сільської ради за 1995 рік", список членів Садівничого товариства "Меркурій"). 20 червня 1995 року ОСОБА_4 отримав державний акт на право приватної власності на землю, серії ХМ, на земельну ділянку, площею 0, 10 га, на території Лісовогринівецької сільської ради на землях садівничого товариства, суміжну із земельною ділянкою, яка перебуває в користуванні позивача. Відповідно до довідки Садівничого товариства "Меркурій" від 04 червня 2008 року №90 ОСОБА_1 дійсно є членом Садового товариства "Меркурій" і їй належить земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 0, 10 га. Згідно з довідкою виконкому Лісовогринівецької сільської ради від 24 червня 2008 року №576, виданою ОСОБА_1, відповідно до рішення Хмельницької районної ради від 19 грудня 1991 року №145 про передачу земельної ділянки для Садівничого товариства "Меркурій" і запису земельно-облікової книги по Лісовогринівецькій сільській раді, їй передано в користування земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 0, 10 га, для ведення садівництва у товаристві "Меркурій". Надана земельна ділянка підлягає приватизації згідно з законодавством України. 03 липня 2008 року ОСОБА_1 звернулася до голови Хмельницької райдержадміністрації із заявою про надання їй у власність земельної ділянки, площею 0, 10 га, для ведення садівництва, яка знаходиться в СТ "Меркурій" Лісовогринівецької сільської ради, земельної ділянки на праві власності для ведення садівництва не має. Розпорядженням Хмельницької районної державної адміністрації Хмельницької області від 16 березня 2009 року №278/09-р надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, площею 0, 10 га, для ведення садівництва, Садівниче товариство "Меркурій" на території Лісовогринівецької сільської ради. Технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, рекомендовано подати на затвердження в райдержадміністрацію протягом одного року. За заявою ОСОБА_4 від 15 серпня 2012 року 20 серпня 2012 року сформовано Витяг з Поземельної книги про земельну ділянку № ВТ-006060026512012 з кадастровим номером земельної ділянки 6825083600:03:005:1065 та експлікація земельних угідь. Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 29 серпня 2012 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_2 належну йому земельну ділянку, площею 0, 1000 га, за адресою: Хмельницька область, Хмельницький район, Лісовогринівецька сільська рада, Садівниче товариство "Меркурій", кадастровий номер 6825083600:03:005:1065, цільове призначення - для ведення садівництва. ПП "Діоріт Плюс 1" за заявою ОСОБА_2 від 06 листопада 2012 року виготовило технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення садівництва на території Лісовогринівецької сільської ради СТ "Меркурій" Хмельницького району, Хмельницької області (кадастровий номер 6825083600:03:005:1065). На підставі державного акта та договору купівлі-продажу 23 травня 2013 року проведено реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 6825083600:03:005:1065 для індивідуального садівництва в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності - 1037062). Питання відповідності межі між позивачем та відповідачем розглядалося на установчих зборах СТ "Меркурій" 12 травня 2018 року, які вирішили доручити правлінню скласти акт про відповідність меж між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2, примусити останню в добровільному порядку перенести огорожу відповідно до встановленої межі. На виконання цього рішення головою правління СТ "Меркурій", за участю членів правління було складено акт, яким встановлено, що на момент обстеження земельної ділянки ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 її площа становить 0, 769 га, тоді коли їй надано в користування 0, 10 га. Внаслідок переносу межі ОСОБА_2 по верхньому краю на 5 м, по нижньому на 1 м плодові дерева в кількості 5 шт. (абрикос, 2 яблуні, 2 сливи) були вкрадені ОСОБА_2, так як виявилися за незаконно встановленою огорожею, після чого ОСОБА_2 їх зрубала, залишивши 1 абрикос. Суди не взяли до уваги зазначений акт як належний та допустимий доказ на підтвердження наявності накладення меж земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1, оскільки акт складено особами, які не мають відповідної освіти та знань у сфері землеустрою та землевпорядкування; він не містить відомостей, за допомогою яких приладів проведено відповідні обміри земельної ділянки; у ньому зазначено правовстановлюючими документами на землю рішення Лісовогринівецької сільської ради від 27 липня 1993 року №1-291-189 №9, архівна довідка від 18 грудня 2008 року №986, проте ці документи не містять графічних даних щодо конфігурації земельної ділянки позивача. Водночас, згідно з даними поземельної книги про земельну ділянку ОСОБА_4 (попереднього власника), кадастрового плану земельної ділянки, складеного ще до відчуження ним земельної ділянки, конфігурація земельної ділянки повністю відповідає конфігурації земельної ділянки в кадастровому плані, що міститься в технічній документації розробленій ПП "Діоріт Плюс 1" за заявою ОСОБА_2 від 06 листопада 2012 року. Цей кадастровий план погоджено головою Садівничого товариства "Меркурій" та начальником Держкомзему у Хмельницькому районі Хмельницької області. Наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 18 грудня 2017 року №22-2398-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, місце розташування об'єкта землеустрою: за межами населених пунктів Шаровечківської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області (6825083600:03:005), садівниче товариство "Меркурій", орієнтовний розмір земельної ділянки - 0, 1000 га, із цільовим призначенням - для індивідуального садівництва. Згідно з висновком експерта від 12 лютого 2020 року №1.1-0007/2.1-0013:20 "підпис від імені ОСОБА_1 в графі "підпис" біля слів "ОСОБА_1" у акті встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 02 листопада 2012 року, який міститься в Технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для ведення садівництва на території Лісовогринівецької сільської ради, Садівниче товариство "Меркурій" Хмельницького району Хмельницької області (6825083600:03:005:1065) (аркуш 14 Технічної документації), виконаний не ОСОБА_1. Дати відповідь на питання "Чи виконано підпис від імені ОСОБА_1 в графі "підпис" біля слів "ОСОБА_1" у Плані меж земельної ділянки 2012 року, який міститься в Технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для ведення садівництва на території Лісовогринівецької сільської ради, Садівниче товариство "Меркурій" Хмельницького району Хмельницької області (6825083600:03:005:1065) (аркуш 16 Технічної документації) ОСОБА_1 (тією особою, від імені якої він зазначений) або ж іншою особою? " не представляється можливим у зв'язку з відсутністю співставних елементів зі зразками, у зв'язку з чим встановити комплекс загальних та окремих ознак, достатній хоча б для ймовірного висновку, не вдалося. У графі "Суміжні власники земельної ділянки" акта встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі від 02 листопада 2012 року наявні підтертості в місці розташування ініціалів напроти прізвища ОСОБА_2, ініціали напроти прізвищ виконані рукописним текстом, за допомогою пишучого приладдя. У графах "Опис меж" кадастрового плану земельної ділянки (аркуш 15 Технічної документації) та плану меж земельної ділянки (аркуш 16 Технічної документації), наявні підтертості в місці розташування прізвищ та ініціалів. У місці розташування прізвищ та ініціалів, наявних в графах "Опис меж" кадастрового плану земельної ділянки (аркуш 15 Технічної документації) та плану меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (аркуш 16 Технічної документації), містився інший текст, який був видалений шляхом підчистки з наступним додруковуванням читаємого тексту". Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства. Частиною другою статті 103 ЗК України визначено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки, що позивач не довела належними та допустимими доказами порушення її прав як користувача земельної ділянки внаслідок встановлення ОСОБА_2 меж суміжної земельної ділянки в натурі, чим, на переконання заявника, створені їй як землекористувачу перешкоди у користуванні земельною ділянкою. У таких висновках суди першої та апеляційної інстанцій керувалися встановленими фактичними обставинами справи, зокрема, суди не встановили обставин, за яких встановлення ОСОБА_2 меж земельної ділянки в натурі призвело до порушення прав позивача, такі доводи позовної заяви не знайшли підтвердження під час розгляду справи по суті. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частини друга, четверта статті 77 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Заперечуючи проти ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій рішень, заявник у касаційній сказі зазначила, що суди не врахували, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність (постанова Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц (провадження №61-25486св18)). В оцінці таких доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що у наведеній постанові справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що суди не врахували, що відбулося накладення меж земельних ділянок, натомість у справі, яка переглядається, позивач таких обставин не довела. Щодо доводів касаційної скарги про непогодження меж заявником, непідписання нею відповідного акта, Верховний Суд врахував таке. За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Згідно з положеннями статті 55 Закону України "Про землеустрій" установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за №391/17686 (далі - Інструкція №376). Згідно з пунктом 3.12 Інструкції №376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез'явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання. Аналіз зазначених норм права свідчить, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому, стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа, акта погодження меж, потрібно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки, яка знаходиться поза межами населеного пункту, із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (територіальним органом Держгеокадастру в районах (містах) ) в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц (провадження №14-652цс18) та №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 (провадження №14-730цс19), на які посилалася заявник у касаційній скарзі. Застосовуючи наведені правові висновки Верховного Суду, суд касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги про те, що нездійснення дій з погодження меж земельної ділянки в натурі із суміжним землекористувачем (заявником) є достатньою підставою для задоволення позову, оскільки першочергове значення має, чи призвели такі дії до порушення прав та інтересів позивача. Водночас Верховний Суд наголошує, що у постановах від 18 квітня 2018 року у справі №346/4408/15-ц (провадження №61-8450св18), від 03 липня 2019 року у справі №467/1637/16-ц (провадження №61-18288св18) суд касаційної інстанції не робив висновку, що непогодження меж земельної ділянки із суміжними землевласниками має місце лише у випадку попереднього повідомлення суміжного землекористувача про проведення відповідних робіт і наявність його відмови у погодженні межі в акті погодження меж. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до помилкового тлумачення змісту постанов Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55). Тлумачення зазначених норм дає підстави для висновку, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Позивач під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не довела порушення своїх прав, не надала до суду доказів того, що земельна ділянка відповідача після встановлення меж в натурі накладалася на її земельну ділянку. Позивач не надала до суду доказів щодо конфігурації земельної ділянки, яка перебуває у її користуванні, а також не довела, що частина земельної ділянки, яка за встановленими межами земельної ділянки ОСОБА_2 в натурі, є частиною земельної ділянки позивача. У зв'язку з наведеним Верховний суддійшов висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у подібних правовідносинах, а доводи касаційної скарги на правильність вирішення спору не впливають. Щодо відхилення клопотання про допит свідка Серед підстав касаційного оскарження судових рішень заявник визначила необґрунтоване відхилення судом клопотання про допит свідка, який міг дати пояснення щодо передачі документів на земельну ділянку новому власнику, відповідачу ОСОБА_2, конфігурації земельних ділянок, параметрів та меж зазначених ділянок, звернень до органів Держгеокадастру про такі зміни. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Заявник не довела, що відхилення клопотання про допит свідка призвело до унеможливлення встановлення фактичних обставин справи, зокрема, щодо накладення меж земельної ділянки ОСОБА_2 під час встановлення меж її земельної ділянки в натурі на земельну ділянку ОСОБА_1, адже саме недоведення цих обставин стало підставою для відмови у задоволенні позову. За таких обставин ця підстава касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій не знайшла підтвердження під час перегляду справи у суді касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають. Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 10 серпня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №363/1152/17 провадження №61-6534св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У березні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області звернувся до суду із позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області та визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки. Свої вимоги обґрунтовував тим, що Києво-Святошинською місцевою прокуратурою за результатами розгляду звернення ОСОБА_4 встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю "Будексім 2007"; передано безоплатно у власність земельні ділянки цим двом громадянам України загальною площею 1,9151 га з них: сіножаті - 1,9151 га, для ведення особистого селянського господарства на території Новосілковської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту згідно з додатком. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ №854310 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154 та державний акт серії ЯИ №854309 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153. Також на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЛ №075380 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151 та державний акт серії ЯЛ №075381 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152. Згідно з кадастровими планами земельних ділянок й ортофотопланами з відображенням спірних земельних ділянок та 25 метрової прибережної захисної смуги, що виготовлені Товариством з обмеженою відповідальністю "Регіональний центр розвитку" (далі - ТОВ "Регіональний центр розвитку"), встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221886400:36:096:0151, 3221886400:36:096:0152, 3221886400:36:096:0153, 3221886400:36:096:0154 частково знаходяться у прибережній захисній смузі водойми, утвореній у праруслі (староріччі) річки Десна. Таким чином, позивач стверджував, що вказані вище земельні ділянки передані у власність громадян за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Із урахуванням зазначеного, позивач просив визнати незаконними та скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 "Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області"; визнати недійсними державні акти: серії ЯЛ №075381, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152, вартістю 12 196,61 грн; серії ЯЛ №075380, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства, з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151, вартістю 4 824,30 грн; серії ЯИ №854309, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153, вартістю 25 579,32 грн; серії ЯИ №854310, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154, вартістю 16 355,93 грн, та скасувати їх державну реєстрацію. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2018 року, у задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, суд першої інстанції виходив із того, що усупереч вимог земельного та водного законодавства України у власність громадян передані вказані вище земельні ділянки, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, загальною площею 0,333 га, і належать до земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. При передачі земель у приватну власність порушено порядок зміни цільового призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення. Позовні вимоги заступника прокурора ґрунтуються на законі, оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності держави на підставі розпорядження, яке прийняте з порушенням вимог земельного та водного законодавства, однак у їх задоволенні необхідно відмовити у зв'язку із пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами. Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року постанову Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2018 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційний суд виходив із того, що апеляційним судом, із урахуванням встановлених обставин у цій справі, не надано належної оцінки доводам апеляційної скарги прокурора про те, що Новосілківська сільська рада Вишгородського району Київської області не знала та не могла знати про факт порушення Вишгородською районною державною адміністрацією норм земельного та водного законодавства при прийнятті спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585, а також з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки", а дізналася про вказані порушення за результатами системного аналізу інформації уповноважених органів і розгляду звернення ОСОБА_4, що надійшло до прокуратури, та після звернення прокурора до суду із цим позовом. Висновки суду апеляційної інстанції про момент виникнення у Новосілківської сільської рада Вишгородського району Київської областіправа на позов не можуть бути визнані обґрунтованими. Також апеляційним судом не враховано, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельні ділянки перебувають частково у межах прибережної захисної смуги, а тому були передані з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким задоволено позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області. Визнано незаконними та скасовано розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 "Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області". Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №075381, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152, вартістю 12 196,61 грн та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №075380, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151, вартістю 4 824,30 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ №854309, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим №3221886400:36:096:0153, вартістю 25 579,32 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ №854310, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим №3221886400:36:096:0154, вартістю 16 355,93 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач звернувся до суду із цим позовом у межах строку позовної давності, оскільки в матеріалах справи відсутні та сторони не надали суду жодних доказів (листів, запитів, довідок, рішень, розпоряджень тощо) на підтвердження того, що Новосілківській сільській раді Вишгородського району Київської області було відомо про прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585, яким ОСОБА_2 і ОСОБА_1 були передані земельні ділянки у власність з порушенням законодавства, до розгляду органами прокуратури звернення ОСОБА_4 від 01 грудня 2016 року та отримання кадастрових планів і ортофотопланів з відображенням спірних земельних ділянок і 25 метрової прибережної смуги, виготовлених 25 січня 2017 року ТОВ "Регіональний центр розвитку". Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції: - не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №648/2419/13-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 та від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16; - проігнорував правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах: від 08 червня 2016 року у справі №6-3029цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-2070цс16, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс15, від 12 квітня 2017 року у справі №6-1852цс16, від 12 липня 2017 року у справі №6-2458цс16, від 21 лютого 2018 року у справі №61-5857св18, від 01 березня 2018 року у справі №911/2049/16; - не надав оцінку усім доказам, на які посилався відповідач ОСОБА_1, не з'ясував всебічно і повно усі обставини справи результатом чого стало неправильне встановлення ключової обставини справи - часу (дати), від якої починається відлік позовної давності; - проігнорував презумпцію можливості та обов'язку Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської областізнати про стан своїх суб'єктивних прав і не врахував вказівок суду касаційної інстанції; - не надав оцінку добросовісності відповідача ОСОБА_1 під час набуття оспорюваних земельних ділянок; - безпідставно зазначив у резолютивній частині постанови вартість кожної спірної земельної ділянки, хоча будь яких вимог про відшкодування вартості цих об'єктів нерухомості у позові не ставилося і вартість земельних ділянок не була предметом розгляду. У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав уточнення прохальної частини касаційної скарги, в яких просив постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року скасувати та залишити в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року. Зазначене уточнення Верховний Суд не бере до уваги, оскільки всупереч положенням частини першої статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), такі подано поза межами строку на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та не заявлено клопотання про поновлення строку на подання таких уточнень. Станом на час розгляду цієї справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від інших учасників справи не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без руху, встановлено заявнику строк для усунення недоліків - протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали, зокрема запропоновано заявнику подати заяву про поновлення строку на касаційне оскарження постанови та доплатити судовий збір у розмірі 14 720,00 грн. Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 поновлено строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року; відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи №363/1152/17 із Вишгородського районного суду Київської області; встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У липні 2020 року матеріали справи №363/1152/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу №363/1152/17 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585: затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та складання документів, що посвідчують ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю "Будексім 2007"; передано безоплатно у власність земельні ділянки двом громадянам України загальною площею 1,9151 га, з них: сіножаті - 1,9151 га для ведення особистого селянського господарства на території Новосілковської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту згідно з додатком. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ №854310 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154 та державний акт серії ЯИ №854309 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153. Також, на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЛ №075380 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151 та державний акт серії ЯЛ №075381 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152. Згідно з кадастровими планами земельних ділянок та ортофотопланами з відображенням спірних земельних ділянок та 25 метрової прибережної захисної смуги, виготовлених ТОВ "Регіональний центр розвитку", встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221886400:36:096:0151, 3221886400:36:096:0152, 3221886400:36:096:0153, 3221886400:36:096:0154, частково знаходяться в прибережній захисній смузі водойми, утвореній у праруслі (староріччі) річки Десна. Звертаючись до суду із цим позовомзаступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області вказував на те, що вказані вище земельні ділянки передані у власність громадян за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування Щодо правового статусу спірних земельних ділянок та вимог про визнання недійсним розпорядження Згідно зі статтями 19, 20 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції. Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин). Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України). Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України. За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України. Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м. Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року №434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації. Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання. Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу. Під час розгляду справи судами було достовірно встановлено, що усупереч вказаних вимог земельного та водного законодавства України спірні земельні ділянки, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, загальною площею 0,333 га, передані у власність громадянам за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Як наслідок, порушено порядок використання та зміни цільового призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення. Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону., За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Зазначена правова позиція викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц (провадження №14-235цс18). Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури про визнання незаконним та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року №1585 "Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області", оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності на підставі розпорядження, яке прийнято з порушенням вимог земельного та водного законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав оцінку добросовісності відповідача ОСОБА_1 під час набуття оспорюваних земельних ділянок, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, поняття добросовісного набувача пов'язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати. Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). Тобто встановлення обставин добросовісності набуття майна підлягає дослідженню судом лише у випадку розгляду позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України. У даній справі предметом спору є земельні ділянки водного фонду, які за своїм розташуванням та призначенням не можуть бути передні у приватну власність. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц). Тому у цій справі в суду апеляційної інстанції не було підстав для перевірки добросовісності набуття відповідачем ОСОБА_1 спірних земельних ділянок. Щодо застосування позовної давності Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц). У цій справі відповідачами було заявлено про застосування позовної давності. В обґрунтування таких заяв відповідачі посилались на те, що позивачу, в інтересах якого заявлено позов, - Новосілківській сільській раді Вишгородського району Київської областіще у 2008 році було відомо про передачу спірних земельних ділянок відповідачам, оскільки саме нею (з метою передачі земельних ділянок відповідачам) проводилася інвентаризація даних земель, про що була видана довідка від 25 грудня 2008 року за підписом Новосілківського сільського голови ОСОБА_5. Також відповідачі зазначали, що Новосілківська сільська рада Вишгородського району Київської області довідалася та відповідно до закону повинна була бути обізнана про порушення свого права з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки". Разом з тим, із матеріалів справи вбачається, що довідка від 25 грудня 2008 року за підписом Новосілківського сільського голови ОСОБА_5 містить інформацію щодо відсутності дикоростучих зелених насаджень на земельній ділянці та була видана у 2008 році, тобто, до прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585. А прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки" також не доводить факт обізнаності Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської областіпро порушення своїх прав шляхом виділення земельних ділянок водного фонду у приватну власність. Тому в апеляційного суду були відсутні підстави вважати, що Новосілківська сільська рада знала та могла знати про факт порушення Вишгородською районною державною адміністрацією норм земельного та водного законодавства при прийнятті спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року №1585, а також з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки". За таких обставин, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, дійшов правильного висновку про те, що позивач звернувся до суду із цим позовом у межах позовної давності. Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доказам, на які посилався відповідач ОСОБА_1, не з'ясував всебічно і повно всі обставини справи, результатом чого стало неправильне встановлення ключової обставини справи - часу (дати), від якої починається відлік позовної давності, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони по свої суті зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційного суду, що їх обґрунтовано спростував. Аргументи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №648/2419/13-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 та від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником постановах Верховного Суду та оскаржуваному судовому рішенні встановлено різні фактичні обставини справ. Зокрема у справі №362/44/14 предметом спору були земельні ділянки для будівництва, які незаконно переданою у власність громадян службовими особами Іванковичівської сільської ради із зловживанням службовим становищем. У справі №914/3224/16 предметом спору були земельні ділянки для будівництва, що вибули із власності громади м. Львова в собі Львівської міської ради поза її волею та на підставі скасованого у судовому порядку розпорядження Львівської державної адміністрації. Предметом спору у справі №648/2419/13-ц була земельна ділянка лісового фонду, цільове признання якої змінено та незаконно передано в користування (оренду) фізичній особі у порушення порядку, встановленого законом. Разом з тим, у справі, що переглядається, предметом спору є земельні ділянки водного фонду цільове признання яких незаконно було змінено на землі сільськогосподарського призначення. Інші наведені у касаційній скарзі доводи правильність висновків апеляційного суду не спростовують та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява №63566/00). Щодо позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки Разом з тим Верховний Суд не погоджується із постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки з огляду на таке. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України). Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України). Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Враховуючи, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим, оспорювання відповідних договорів, інших правочинів, визнання недійсним державних актів на право власності на земельні ділянки водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на такі земельні ділянки та для їх повернення власнику. Такого висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19). З урахування викладеного, апеляційний суд зробив помилковий висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, оскільки такий спосіб захисту за обставин цієї справи не є ефективним, а тому оскаржувану постанову апеляційного суду в частині розгляду цих позовних вимог необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у їх задоволенні. Також підлягає скасуванню і рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року в частині розгляду цих позовних вимог, що обґрунтовано скасовано апеляційним судом. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Узагальнюючи викладене, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скаргипредставника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, скасування рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та у цій справі в частині розгляду позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у їх задоволенні із мотивів наведених у цій постанові. У решті оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). З огляду на те, що Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині розгляду позовних вимог прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, з Києво-Святошинської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню частина судових витрат у вигляді судового збору понесених останнім за подачу касаційної скарги, а саме 12 800,00 грн. Керуючись статтями 141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки скасувати та ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відмовити. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишити без змін. Стягнути з Києво-Святошинської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 частину судових витрат, понесених за подачу касаційної скарги, у розмірі 12 800,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року місто Київ справа №543/253/16-ц провадження №61-18491св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, відповідач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Селецька", треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, Оржицька районна державна адміністрація Полтавської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_19, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Гальнкін С. А., Хіль Л. М., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_19, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5 у березні 2016 року звернулися до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Селецька" (далі - СТОВ "Селецька", товариство), треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, Оржицька районна державна адміністрація Полтавської області, про визнання договорів оренди землі недійсними та скасування їх державної реєстрації. Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що уклали зі СТОВ "Селецька" договори оренди належних їм земельних ділянок з істотним порушенням норм чинного законодавства. Водночас стверджували, що не підписували спірні договори оренди належних їм земельних ділянок, а отже, відсутнє їх вільне волевиявлення на укладання правочинів. Крім того, у кожному з договорів відсутні кілька істотних умов, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі", що також є підставою для визнання таких договорів недійсними. Стислий виклад заперечень відповідача СТОВ "Селецька" заперечувало проти задоволення позову, пояснивши, що договори оренди товариство уклало з дотриманням вимог чинного законодавства, наголошувало, що позивачі підписували договори оренди землі особисто, просило застосувати позовну давність. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 10 травня 2019 року позов задоволено. Визнано укладені між позивачами та СТОВ "Селецька" договори оренди землі недійсними та скасовано державну реєстрацію зазначених правочинів. Здійснено розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що позивачі з СТОВ "Селецька" оскаржувані договори оренди землі не укладали, будь-яку особу не уповноважували на їх укладення, вільне волевиявлення позивачів на укладення спірних договорів відсутнє. Підписи позивачів в договорах оренди земельних ділянок їм не належать. Договори підписані невідомою особою без належних на те повноважень. Також судом встановлено, що в договорах оренди землі, укладених від імені позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з СТОВ "Селецька", відсутня така істотна умова договору оренди, як визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини. Водночас суд першої інстанції зазначив, що посилання частини позивачів на невиплату орендної плати не є підставою для визнання договорів оренди землі недійсними. Постановою Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року апеляційну скаргу СТОВ "Селецька" задоволено, рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 10 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, які обґрунтовують свої вимоги тим, що спірні договори оренди землі вони не підписували, обрали неефективний спосіб захисту їх прав, що є підставою для відмови у задоволенні їх позовних вимог про визнання договорів оренди недійсними. Зайняття земельних ділянок СТОВ "Селецька" як фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власників їх права володіння їхніми земельними ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивачі як власники земельних ділянок вважають порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їм майном, зокрема шляхом пред'явлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Позовні вимоги про скасування державної реєстрації права оренди є похідними від вимог про визнання договорів недійсними, про що зазначалося у позові. Відмова у задоволенні позовних вимог про визнання договорів недійсними за таких обставин виключає можливість задоволення вимог про скасування державної реєстрації права оренди. Вимога про скасування державної реєстрації права оренди в порядку усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) не пред'являлася, у строки, визначені статтею 49 ЦПК України, позивачі не заявили про зміну підстав позову в частині вимог про скасування державної реєстрації права оренди. В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_19 апеляційний суд зазначив, що ця позивач була вільна у праві укладення договору оренди землі та визначення його істотних умов. Позивач не обґрунтувала у своєму позові, яким саме чином порушено її права під час укладення оспорюваного нею договору оренди землі. Наявність заборгованості з виплати орендної плати за користування земельною ділянкою є підставою для звернення із позовом про стягнення суми такої заборгованості, проте таких позовних вимог ОСОБА_19 не пред'являла. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_19, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5 10 грудня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просять скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимоги про скасування державної реєстрації оспорюваних договорів оренди земельних ділянок, ухвалити нове рішення, яким залишити в силі в цій частині позовних вимог рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 10 травня 2019 року. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу Підставами касаційного оскарження судового рішення заявники визначили, що: - суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах; - Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідками (постанови від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18)); - апеляційний суд мав врахувати, що на момент подання позову національною судовою практикою фактично встановлювалася можливість визнати недійсним правочину, в межах якого відсутнє реальне волевиявлення однієї із сторін; - враховуючи, що відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), спірні договори є неукладеними, то реєстрація неукладених договорів оренди порушує права та законні інтереси позивачів на розпорядження власністю, а тому реєстрація права оренди СТОВ "Селецька" на підставах неукладеного договору оренди не відповідає вимогам закону, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 02 вересня 2020 року у справі №396/1858/16-ц (провадження №61-38415св18), від 02 вересня 2020 року у справі №502/1817/15-ц (провадження №61-9595св19), від 09 вересня 2020 року у справі №153/1327/18 (провадження №61-18896св19), від 23 вересня 2020 року у справі №396/1857/16-ц (провадження №61-22149св18), від 07 жовтня 2020 року у справі №387/709/18 (провадження №61-6111св19), від 02 вересня 2020 року у справі №148/2484/16-ц (провадження №61-14298св18). Відповідно до цих правових висновків обраний позивачами спосіб захисту свого права шляхом скасування державної реєстрації є ефективним та забезпечить реальне відновлення порушених прав; - суд апеляційної інстанції мав самостійно кваліфікувати реальний зміст спірних правовідносин та застосувати спосіб вирішення спору, який найефективніше сприяє захисту інтересів сторін, що відповідає принципу jura novit curia, про який зазначала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №17/1739/17 (провадження №12-161гс19). Заявники наполягають, що не змінювали підстав позову про скасування державної реєстрації права оренди; - апеляційний суд не врахував, що у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2020 року у справі №125/702/17 (провадження №61-48842св18) суд касаційної інстанції зазначив, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладення спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: - суд апеляційної інстанції констатував порушення прав та законних інтересів позивачів, однак не здійснив їх захисту; - розгляд справи у суді апеляційної інстанції тривав один рік та чотири місяці, що свідчить про порушення розумності строків розгляду справи судом; - під час розгляду справи апеляційний суд ігнорував пояснення позивачів; - суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_19, зазначив, що договір оренди землі укладено із позивачем на три роки, проте зазначений правочин укладено терміном на сім років. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відповідач не скористався своїм правом та не подав відзив на касаційну скаргу, не заявив про застосування позовної давності, а тому, здійснюючи касаційний перегляд справи у межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд врахував, що відсутні правові підстави для перевірки застосування судами першої та апеляційної інстанцій правил про позовну давність. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_19, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5, а ухвалою від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0250. Відповідно до договору оренди землі від 03 березня 2011 року від імені ОСОБА_1 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0248. Згідно з договором оренди землі від 24 лютого 2013 року від імені ОСОБА_2 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0249. Відповідно до договору оренди землі від 03 березня 2011 року від імені ОСОБА_3 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_4 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 6, 50 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0247. Згідно з договором оренди землі від 24 лютого 2011 року від імені ОСОБА_4 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_5 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0145. За договором оренди землі від 28 березня 2013 року від імені ОСОБА_5 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_6 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0245. Відповідно до договору оренди землі від 28 березня 2013 року від імені ОСОБА_6 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на сім років. ОСОБА_7 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0144. Згідно з договором оренди землі від 28 березня 2013 року від імені ОСОБА_7 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на сім років. ОСОБА_8 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького район, Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0196. За договором оренди землі від 14 березня 2011 року від імені ОСОБА_8 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_9 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0129. Відповідно до договору оренди землі від 28 лютого 2011 року від імені ОСОБА_9 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на десять років. ОСОБА_10 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:007:0019. Згідно з договором оренди землі від 10 липня 2013 року від імені ОСОБА_10 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_11 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:007:0020. Відповідно до договору оренди землі від 10 липня 2013 року від імені ОСОБА_11 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_12 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0118. За договором оренди землі від 01 липня 2013 року від імені ОСОБА_12 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_12 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0119. Згідно з договором оренди землі від 01 березня 2013 року від імені ОСОБА_12 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_13 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0127. Відповідно до договору оренди землі від 23 липня 2013 року від імені ОСОБА_13 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_14 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:004:0128. За договором оренди землі від 23 червня 2013 року від імені ОСОБА_14 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_15 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 25 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0022. Згідно з договором оренди землі від 14 липня 2013 року від імені ОСОБА_15 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_15 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 1, 09 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0037. Відповідно до договору оренди землі від 14 липня 2013 року від імені ОСОБА_15 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_16 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 1, 08 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0034. За договором оренди землі від 14 лютого 2013 року від імені ОСОБА_16 надано згадану земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_17 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 1, 08 га, кадастровий номер 5323685900:00:006:0035. Згідно з договором оренди землі від 14 лютого 2013 року від імені ОСОБА_17 надано цю земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_18 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 3, 24 га, кадастровий номер 5323685900:00:003:0026. Відповідно до договору оренди землі від 22 липня 2013 року від імені ОСОБА_18 надано зазначену земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на вісім років. ОСОБА_19 є власником земельної ділянки, яка розташована на території Селецької сільської ради Оржицького району Полтавської області, площею 2, 00 га, кадастровий номер 5323685900:00:001:0063. Згідно з договором оренди землі від 01 вересня 2015 року ОСОБА_19 надала свою земельну ділянку СТОВ "Селецька" у платне користування строком на три роки, а 13 грудня 2018 року орендодавець уклала із СТОВ "Селецька" додаткову угоду, якою знову погоджено умову щодо строку дії договору оренди землі. Висновками судово-технічної експертизи документів та судово-почеркознавчої експертизи від 15 лютого 2018 року №882/883-904 встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 не підписували спірні договори оренди землі. Підписи від імені цих осіб були виконані невідомими особами. Висновки судово-технічної експертизи документів та судово-почеркознавчої експертизи від 15 лютого 2018 року №882/883-904 підтверджені висновком повторної судової почеркознавчої експертизи від 20 лютого 2020 року №1156. Доводи про непідписання позивачами актів прийому-передачі земельних ділянок, зазначені позивачами в позові, не знайшли свого підтвердження. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5. В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції, застосувавши правові висновки, викладені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), відмовив у задоволенні позову заявників з тих підстав, що оскаржувані договори оренди земельних ділянок не підлягають визнанню недійсними, оскільки вони є неукладеними, а тому позивачі обрали неефективний спосіб захисту порушених прав. Позовні вимоги про скасування державної реєстрації цих договорів суд апеляційної інстанції вважав похідними, а тому також відмовив у їх задоволенні. Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (стаття 19 ЦПК України). Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між позивачами та СТОВ "Селецька" спору про право оренди належних їм земельних ділянок, оскільки, на думку позивачів, оскаржувані договори оренди вони не підписували, а отже було відсутнє волевиявлення на передачу земельних ділянок в оренду, а державна реєстрація зазначених правочинів порушує їхні права на користування та розпорядження власністю. Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У чинній редакції статті 2 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Реєстрація неукладеного між сторонами договору оренди порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю - земельною ділянкою (постанови Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі №396/1858/16-ц (провадження №61-38415св18), від 02 вересня 2020 року у справі №502/1817/15-ц (провадження №61-9595св19), від 09 вересня 2020 року у справі №153/1327/18 (провадження №61-18896св19), від 23 вересня 2020 року у справі №396/1857/16-ц (провадження №61-22149св18), від 07 жовтня 2020 року у справі №387/709/18 (провадження №61-6111св19), від 02 вересня 2020 року у справі №148/2484/16-ц (провадження №61-14298св18)). Отже, реєстрація права оренди СТОВ "Селецька" на підставі неукладених договорів оренди землі не відповідає вимогам закону. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Обраний спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачами спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права. На підставі викладеного, обґрунтованими є доводи позовної заяви про наявність правових підстав для скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. З'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (провадження №12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №761/6144/15-ц (провадження №61-18064св18)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права. Проте згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови у справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав. З метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19. Отже, Верховний Суд, враховуючи, що суди зробили висновки, що договори, оспорювані позивачами, ними не укладалися, відсутнє їх волевиявлення на досягнення такого правового результату, відповідно, певне речове право на спірні земельні ділянки у відповідача не виникло, дійшов висновку, що позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації речового права потрібно розуміти як скасування рішень про проведену державну реєстрацію речового права, а саме договорів оренди земельних ділянок, належних позивачам. Отже, відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, суд апеляційної інстанції не врахував наведеного Верховним Судом, дійшов помилкового висновку про те, що позовна вимога про скасування державної реєстрації є похідною від вимоги про визнання недійсними договорів оренди землі, не врахувавши, що позивачі на обґрунтування своїх позовних вимог посилалися на правила частини другої статті 152 ЗК України про усунення порушень прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Верховний Суд, встановивши порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про скасування оскаржуваного судового рішення в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок. Водночас Верховний Суд вважає, що рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні щодо підстав задоволення позову. Щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_19. В оцінці доводів касаційної скарги про необґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог, заявлених ОСОБА_19, Верховний Суд врахував, що касаційна скарга в цій частині не містить підстав касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України, заявник не навела у чому полягало порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що призвело б до неправильного вирішення спору, а тому Верховний Суд не встановив підстав для касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції у цій частині. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме невідповідність висновків суду апеляційної інстанції правовим висновкам Верховного Суду щодо обрання конкретного способу захисту порушених прав, який є правомірним з урахуванням природи правовідносин, що склалися між сторонами, за результатами перегляду справи у касаційному порядку Верховний Суд встановив, що під час постановлення оскаржуваного судового рішення апеляційним судом усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України не враховано висновки Верховного Суду щодо обрання належного та правомірного способу захисту. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Розподіл судових витрат Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5, то судові витати, понесені у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачем на користь цих позивачів. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу, подану ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, задовольнити. Касаційну скаргу в частині вимог ОСОБА_19, залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок скасувати. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 10 травня 2019 року змінити в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про скасування державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок, виклавши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в редакції цієї постанови. Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Селецька" на користь ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 судові витрати, понесені заявниками у суді касаційної інстанції, у розмірі по 1 102, 40 грн кожному. Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Селецька" на користь ОСОБА_12, ОСОБА_15, судові витрати, понесені заявниками у суді касаційної інстанції, у розмірі по 2 204, 80 грн кожному. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 квітня 2021 року м. Київ справа №750/11208/19 провадження №61-15635св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, відповідач - Чернігівська міська рада, третя особа - Багатопрофільне приватне підприємство "Позитив", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Чернігівської міської ради, третя особа - Багатопрофільне приватне підприємство "Позитив", про визнання протиправним та скасування рішення і свідоцтва про право власності на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Марченко Ніни Іванівни на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року у складі судді Требух Н. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення п'ятдесят третьої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року про передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 0,0800 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а також скасувати свідоцтво про право власності на вказану земельну ділянку від 22 жовтня 2015 року, серія та номер НОМЕР_1, видане ОСОБА_2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 04 серпня 1995 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за умовами якого він набув право власності (прийняв у дар) незакінчений будівництвом, але не зданий в експлуатацію житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1. Посилався на те, що не здійснив реєстрацію будинку, як того вимагали норми чинного на той час Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року (далі? ЦК Української РСР), через наявність незакінченого будівництвом будинку за зазначеною адресою. За усною домовленістю ОСОБА_2 залишився зареєстрованим у зазначеному будинку. З дозволу Чернігівської міської ради він побудував ще один будинок на земельній ділянці, право користування якою перейшло до нього у зв'язку з набуттям у власність будинку. В подальшому він дізнався, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі свідоцтва про право власності від 22 жовтня 2015 року № НОМЕР_1, виданого реєстраційною службою Чернігівського міського управління юстиції. На його думку, ОСОБА_2 подав до органу місцевого самоврядування технічну документацію на будинок, який вже був знесений, увівши таким чином в оману Чернігівську міську раду та землевпорядну організацію, що потягло за собою прийняття 07 жовтня 2015 року протиправного рішення про затвердження технічної документації та передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, якою користується він та на якій знаходиться належне йому нерухоме майно. У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати недійсним договір дарування незакінченого будівництвом, але не зданого в експлуатацію житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований на АДРЕСА_1, укладений 04 серпня 1995 року між ним та ОСОБА_1, посвідчений державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори Пилипенко Н. С., зареєстрований в реєстрі за №1-69-19. Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки, укладаючи цей договір, він не мав наміру відчужувати безоплатно у власність ОСОБА_1 своє єдине житло як і ОСОБА_1 не мав наміру набути це майно у власність. Вказував на те, що з 1971 року дотепер постійно проживає у будинку, а ОСОБА_1 не вчинив жодних дій, які підтверджували б прийняття майна у дар, а також реалізації обов'язків, передбачених цим договором щодо завершення будівництва будинку та здачі його в експлуатацію, реєстрації будинку відповідно до статті 227 ЦК Української РСР. Також зазначив, що саме він займався добудовою будинку, проведенням його поточних ремонтів, усуненням порушень законодавства щодо газопостачання. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Деснянський районний суд міста Чернігова рішенням від 05 червня 2020 року позов задовольнив. Визнав незаконним та скасував пункт 1.20 рішення п'ятдесят третьої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року про затвердження технічної документації та передання у власність безоплатно земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_2 на АДРЕСА_1, площею 0,0800 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044. Скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 22 жовтня 2015 року, серія та номер НОМЕР_1, видане реєстраційною службою Чернігівського міського управління юстиції, на земельну ділянку площею 0,08 га за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 7410100000:02:051:0044, видане на ім'я ОСОБА_2. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Деснянський районний суд міста Чернігова додатковим рішенням від 01 липня 2020 року вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що при складанні технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1 та в подальшому передання земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не було враховано укладеного у 1995 році договору дарування нерухомого майна, розташованого на зазначеній земельній ділянці. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суддійшов висновку про недоведеність заявлених вимог. При цьому суд зазначив, що реєстрація місця проживання та фактичне проживання ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 не може достовірно доводити той факт, що договір дарування від 04 серпня 1995 року є мнимою угодою, укладеною без наміру створення юридичних наслідків. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Чернігівський апеляційний суд постановою від 16 вересня 2020 року рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що незакінчений будівництвом будинок, що був предметом договору дарування, є спорудою, яку не можна відокремити від земельної ділянки, а отже, до позивача перейшло право на неї разом з правом на набуту нерухомість. Водночас суд вважав безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що незакінчений будівництвом будинок не може вважатись спорудою, а є матеріалами і обладнанням, використаними в процесі будівництва, оскільки таке правове визначення було уведено статтею 377 ЦК України, що набрав чинності лише з 2004 року, тобто такий правовий статус недобудованого майна законодавчо не був визначений при укладенні сторонами договору дарування. При цьому суд врахував, що після набуття у власність ділянки на АДРЕСА_1 ОСОБА_2 отримав право власності на житловий будинок, розташований на цій ділянці, але за адресою: АДРЕСА_1, і в подальшому змінив поштову адресу земельної ділянки на аналогічну. Також суд вважав безпідставними посилання ОСОБА_2 на те, що договір дарування є фіктивним, оскільки оспорюваний договір дарування був укладений до 01 січня 2004 року, то до нього мають застосуватися норми ЦК Української PCР, а отже, він не може оскаржуватися з підстав, які не були передбачені законодавством, чинним на момент його укладання. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У жовтні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Марченко Н. І. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначає те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19, від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17, від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17, від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17, від 28 лютого 2018 року у справі №352/626/13-ц, від 05 березня 2020 року у справі №14/325 "б". Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що у цій справі право користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою не підтверджене належними доказами, зокрема, його право користування земельною ділянкою не визнано ні державними органами (не зареєстровано), ні Чернігівською міською радою, яка здійснювала функції власника до передання земельної ділянки у власність ОСОБА_2, ні титульним і фактичним володільцем та користувачем ОСОБА_2, не визнавалося таке право і в судовому порядку. В оскаржуваній постанові апеляційного суду немає висновків щодо незаконності рішення Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року та порушені норми права Чернігівською міською радою при прийнятті зазначеного рішення. Посилання апеляційного суду на те, що Чернігівська міська рада не врахувала наявність договору дарування незакінченого будівництвом будинку, без вказівки на норму права, якою передбачений обов'язок брати до уваги такий договір, свідчить про порушення принципу, закріпленого у статті 328 ЦК України, щодо правомірності набуття права власності. Також скарга містить доводи про те, що суд апеляційної інстанції зробив висновок про наявність у первісного позивача права користування спірною земельною ділянкою, пославшись на статтю 30 ЗК України в редакції від 18 грудня 1990 року, витлумачивши її зміст таким чином, що ця норма застосовується і до випадків відчуження незакінчених будівництвом житлових будинків, оскільки такий об'єкт є спорудою. Водночас правові висновки Верховного Суду щодо застосування саме цієї норми у подібних правовідносинах відсутні, а практика Верховного Суду щодо застосування майже аналогічної норми статті 120 ЗК України в чинній редакції щодо автоматичного переходу права власності/користування на земельну ділянку внаслідок відчуження розміщених на них будівель та споруд стосується лише випадків відчуження будівель і споруд, які закінчені будівництвом та зареєстровані як об'єкти нерухомого майна. Суди попередніх інстанцій проігнорували факт перебування предмета договору дарування весь час після укладення договору і дотепер у володінні та користуванні ОСОБА_2 та відсутність допустимих доказів передання нерухомого майна ОСОБА_1. Суд першої інстанції всупереч частині четвертій статті 267 ЦК України та статям 263-265 ЦПК України не розглянув заяви Чернігівської міської ради про застосування строків позовної давності. При цьому суд апеляційної інстанції не дав правової оцінки порушенням місцевим судом вказаних норм матеріального та процесуального права. У січні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку. При цьому зазначив, що ОСОБА_2, ввівши в оману Чернігівську міську раду та Багатопрофільне приватне підприємство "Позитив", без будь-якого права користування землею подав заяву та отримав дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Також вказував на те, що апеляційний суд надав належну оцінку доводам відповідача щодо пропуску позовної давності. У січні 2021 року Чернігівська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. При цьому зазначила, що спірна земельна ділянка виділена ОСОБА_2 відповідно до закону. При прийнятті оскаржуваного рішення їй не було відомо про наявність договору дарування незакінченого будівництвом, але незданого в експлуатацію житлового будинку від 04 серпня 1995 року. Також зазначила, що позивач попустив позовну давність, оскільки про порушення свого права він міг дізнатися починаючи з 13 жовтня 2015 року, після оприлюднення оскаржуваного РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 29 грудня 2020 року справа №750/11208/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 05 липня 1971 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, який складається з будинку житловою площею 33,3 кв. м та сараю. Зазначений договір посвідчений державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори Сіліченко Е. І. та зареєстрований за №1-6074. Згідно з витягом із рішення виконавчого комітету Деснянської районної ради народних депутатів міста Чернігова від 10 липня 1995 року №146 "Про індивідуальне будівництво" ОСОБА_2 дозволено будівництво сараю, гаража з лазнею і кімнатою відпочинку на АДРЕСА_1.04 серпня 1995 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 був укладений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняв у дар незакінчений будівництвом, але не зданий в експлуатацію житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, процент зносу становив 10% і процент готовності становив 100%. До складу домоволодіння входили: літ. Б - сарай, літ. В-І - сарай, літ. ВІ-І - навіс, літ. Г-I - туалет, огорожа №1-2. Зазначений договір посвідчений державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори Пилипенко Н. С. і зареєстрований в реєстрі за №1-3919.23 лютого 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,080 га в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1. У заяві зазначено, що додатками до неї є: копія паспорта та ідентифікаційного коду ОСОБА_2, копія кадастрового плану та схема розміщення земельної ділянки на вулиці Новій в адміністративних межах Чернігівської міської ради, правовстановлювальні та інші документи. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,0800 га в натурі (на місцевості) ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 містить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформований 19 лютого 2015 року, згідно з яким станом на дату формування витягу відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно буднику немає. Згідно з витягом із рішення п'ятдесятої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), а саме на земельну ділянку на АДРЕСА_1, орієнтованою площею 0,0800 га. Багатопрофільне приватне підприємство "Позитив" на замовлення ОСОБА_2 виготовило технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0800 га на АДРЕСА_1. Із пояснювальної записки встановлено, що підставою для складання документації був витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 лютого 2015 року №3389904 та рішення п'ятдесятої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року. У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради із заявою про передання йому у власність земельної ділянки площею 0,0800 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Рішенням п'ятдесят третьої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 07 жовтня 2015 року (пункт 1.20) затверджено технічну документацію та передано ОСОБА_2 у власність безоплатно земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1, площею 0,0800 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044.22 жовтня 2015 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер НОМЕР_1, а саме на земельну ділянку площею 0,08 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер 7410100000:02:051:0044.09 грудня 2015 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок загальною площею 116,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з витягом з рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 18 січня 2016 року №13 вирішено присвоїти поштову адресу, в тому числі земельній ділянці загальною площею 0,08 га, кадастровий номер 7410100000:02:051:0044, та житловому будинку загальною площею 116,4 кв. м, з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 (будівельна адреса) - АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Щодо вирішення первісного позову Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_1 зазначив, що у зв'язку з набуттям права власності на незакінчений будівництвом житловий будинок на АДРЕСА_1 він автоматично став користувачем земельної ділянки під будинком. У зв'язку з цим він вважав, що, передаючи у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, відповідачі порушили його права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20), вирішуючи спір про визнання права власності на земельну ділянку, вказувала на те, що, укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що термін "нерухомість" і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 01 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і "все, що міцно з ними зв'язано", як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню. Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування норм вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (пункт 8.17), від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц (пункт 42)). Суди попередніх інстанцій, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні докази, дійшли правильного висновку, що при складанні технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, площею 0,0800 га на АДРЕСА_1 та в подальшому передання земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не було враховано укладеного у 1995 році договору дарування нерухомого майна, розташованого на зазначеній земельній ділянці, тому оспорюване рішення Чернігівської міської ради та свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку від 22 жовтня 2015 року підлягають скасуванню. У зв'язку з цим безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо норм, які регулюють спірні правовідносини. Щодо позовної давності Чернігівська міська рада у суді першої інстанції заявила клопотання про застосування позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Встановивши, що про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізнався лише у 2019 році, а відповідач не довів, що позивач довідався або міг довідатися раніше, ніж позам межами трирічного строку до дня звернення до суду, апеляційний суддійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 не пропустив позовної давності. Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, а суд касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України не здійснює переоцінки доказів. Щодо вирішення зустрічного позову Згідно зі статтею 58 ЦК Української РСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки та що сторони за угодою ніяких дій зі здійснення мнимої угоди не вчиняли. Отже, підставою для визнання договору дарування недійсним з мотивів його мнимості, є укладення його без створення юридичних наслідків. Таким чином, для застосування зазначеної норми права суд повинен встановити факт домовленості сторін про укладення такої угоди про людське око, тобто факт наявності волі обох сторін на укладення саме такої угоди, і тягар доказування недійсності правочину покладається на позивача. Відповідно до частини першої статті 128 ЦК Української РСР (чинного на час укладення договору дарування), право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Згідно з частинами першою, другою статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Відповідно до частин першої, третьої статті 244 ЦК Української РСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, згідно з якою договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. До набрання чинності ЦК України виникнення права власності у набувача нерухомого майна за договором дарування залежало від передачі майна та додержання нотаріальної форми договору і не було пов'язане з його реєстрацією. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі №127/3354/17 (провадження №61-9511св18) та від 03 жовтня 2019 року у справі №727/12430/17 (провадження №43679св18). Обґрунтовуючи зустрічні позовні вимоги, ОСОБА_2 посилався на те, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки, укладаючи цей договір, він не мав наміру відчужувати безоплатно у власність ОСОБА_1 своє єдине житло, як і ОСОБА_1 не мав наміру набути це майно у власність. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що на час укладання договору дарування житловий будинок був незакінчений будівництвом, у зв'язку з чим не був зареєстрований ОСОБА_1. При цьому суди виходили з того, що позивач за зустрічним позовом не надав суду переконливих доказів, які підтвердили б наявність обставин, передбачених статтею 58 ЦК Української РСР,для визнання договору дарування недійсним. Сама по собі реєстрація місця проживання та фактичне проживання ОСОБА_2 у недобудованому і не зданому в експлуатацію будинку на АДРЕСА_1 не є достатньою підставою для визнання правочину недійсним. Інших доказів на підтвердження заявлених вимог ОСОБА_2 не надав, а суди такі докази та обставини не ВСТАНОВИЛИ: Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про недоведеність вимог за зустрічним позовом. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Оскаржувана постанова апеляційного суду не суперечить правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №910/1310/19, від 04 вересня 2018 року у справі №915/1279/17, від 20 березня 2018 року у справі №910/1016/17, від 17 квітня 2018 року у справі №914/1521/17, від 28 лютого 2018 року у справі №352/626/13-ц, від 05 березня 2020 року у справі №14/325 "б. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки дію рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року, у зв'язку із залишенням цих судових рішень без змін їх дію необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Марченко Ніни Іванівни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити дію рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 05 червня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №143/324/20 провадження №61-4850св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Міністерство юстиції України, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року у складі судді Бойко А. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Панасюка О. Ю., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря" (далі - СТОВ "Зоря", товариство) звернулося до Погребищенського районного суду Вінницької області з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Міністерства юстиції України (далі - Мінюст) про визнання протиправними та скасування наказів Міністерства юстиції України. Обґрунтовуючи позов, товариство вказувало, що державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. прийняті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, від 19 липня 2019 року №47854288, від 15 липня 2019 року №47562977 щодо внесення дати кінцевого строку дії права оренди на підставі укладених у 2009 році договорів оренди земельних ділянок, які належать відповідачам. 15 жовтня 2019 року відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись до Міністерства юстиції України зі скаргами на вказані рішення державного реєстратора Левінського А. А. Ці скарги були розглянуті Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Комісія), на підставі висновків якої було винесено: 1) наказ Мінюсту України від 10 лютого 2020 року №485/5, яким задоволено в повному обсязі скаргу ОСОБА_2 від 15 жовтня 2019 року, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 2) наказ Мінюсту України від 05 лютого 2020 року №398/5, яким задоволено в повному обсязі скаргу ОСОБА_1 від 15 жовтня 2019 року, скасовано рішення від 19 липня 2019 року №47854288, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 3) наказ Мінюсту України від 04 лютого 2020 року №378/5, яким задоволено в повному обсязі скаргу ОСОБА_3 від 15 жовтня 2019 року, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 липня 2019 року №47562977, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. Посилаючись на те, що Комісія при розгляді скарг вдалася до оцінки строку дії договору, тобто фактично вирішила спори про право, яке виникло на підставі договорів, а ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, звертаючись до Мінюсту, пропустили строк на оскарження рішення державного реєстратора, позивач просив визнати протиправними і скасувати накази Мінюсту від 10 лютого 2020 року №485/5, від 04 лютого 2020 року №378/5, від 05 лютого 2020 року №398/5 та зобов'язати Мінюст поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Також СТОВ "Зоря" вказувало, що судом розглянуто позов, в тому числі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, до товариства про розірвання договорів оренди, укладених між сторонами, скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок (справа №143/1205/16-ц), та постановою Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2020 року в задоволенні цього позову відмовлено. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 10 лютого 2020 року №485/5; зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №13495127, внесені на підставі рішення державного реєстратора Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563584. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 04 лютого 2020 року №378/5; зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Левінського А. А. від 15 липня 2019 року №47562977. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 05 лютого 2020 року №398/5; зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Левінського А. А. від 19 липня 2019 року №47854288. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскаржуючи рішення державного реєстратора Дмитренко Г. В., ОСОБА_2, ОСОБА_3 пропустили визначений законом 60-ти денний строк для подання скарги, на що при розгляді скарг Комісія уваги не звернула; інформація про речові права на нерухоме майно та їх обтяження є загальнодоступною, і відповідачі, маючи всі належні правові інструменти, не вчинили жодних дій, спрямованих на перевірку наявності та/або відсутності порушення своїх прав, при цьому, будучи власниками земельних ділянок, мали б цікавитися станом іншого речового права відносно належних їм земельних ділянок. Також суддійшов висновку, що Комісія при розгляді скарги вдалась до оцінки строку дії договору оренди та всупереч закону та усталеній судовій практиці неправильно визначила час, з якого такий строк обраховується. Суди визнали помилковим висновок Комісії про те, що державний реєстратор не виготовив електронні копії документів, які подані в паперовій формі (договорів), оскільки такої потреби не було, адже реєстратор не здійснював реєстрацію додаткових договорів чи внесення змін в існуючі договори, він лише вніс відомості щодо терміну дії права оренди тих договорів, які вже пройшли державну реєстрацію та електронні копії яких наявні в реєстраційній справі, тому він діяв відповідно до пункту 7 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суди першої та апеляційної інстанції вказали, що предмет розгляду справи №143/1205/16-ц, на яку послався позивач, є відмінним від предмету скарг, які були подані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, тому відхилив посилання на це як на підставу для скасування наказів. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У березні 2021 року Міністерство юстиції України надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу, якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Зазначає, що судами дана неправильна оцінка змісту рішень Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації та судами не встановлено порушень норм закону при їх прийнятті. Суди дійшли помилкового висновку щодо строку дії договорів оренди земельних ділянок, укладених між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, висновки Комісії щодо порушення державним реєстратором Левінським А. А. вимог статей 10, 23, 24, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, є підставними та правомірними. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу СТОВ "Зоря" просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. Посилається на те, що судові рішення в частині оцінки рішень Комісії щодо строку договору оренди землі є правомірними та ґрунтуються на сталій судовій практиці Верховного Суду. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №143/324/20, витребувано справу з Погребищенського районного суду Вінницької області. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд встановив, що 10 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0523480600:09:002:0062, строком на 10 років. За умовами пункту 38 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Запис про державну реєстрацію договору оренди у відділі Держкомзему зароблено 14 лютого 2012 року за №052348064004754. Дата внесення відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 27 лютого 2016 року. 10 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_1 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0523480600:01:001:0094, строком на 10 років. За умовами пункту 38 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Договір зареєстрований у відділі Держкомзему 14 лютого 2012 року за №052348064004760. Дата внесення відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 17 березня 2016 року. 10 травня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_3 укладений договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0523480600:03:003:0194, строком на 10 років. За умовами пункту 38 договору, він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Запис про державну реєстрацію договору оренди у відділі Держкомзему зароблено 14 лютого 2012 року за №052348064004747. Дата внесення відомостей щодо договору в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 22 лютого 2016 року. Відповідно до заяв СТОВ "Зоря" державний реєстратор Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський А. А. прийняв такі РІШЕННЯ: 1) рішення від 01 липня 2019 №47563584, яким зазначена дата закінчення строку дії речового права, а саме договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та СТОВ "Зоря", - 14 лютого 2022 року; 2) рішення від 19 липня 2019 №47854288, яким зазначена дата закінчення строку дії речового права, а саме договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Зоря", - 14 лютого 2022 року; 3) рішення від 15 липня 2019 року №47562977, яким зазначена дата закінчення строку дії речового права, а саме договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та СТОВ "Зоря", - 14 лютого 2022 року (том 1, а. с. 55). 15 жовтня 2019 року ОСОБА_3 подала скаргу до Мінюсту, в якому просила скасувати рішення державного реєстратора від 15 липня 2019 року №47562977. Згідно з висновком Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 27 грудня 2019 року, державний реєстратор Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський А. А., приймаючи РІШЕННЯ: та обчислюючи строк дії договору речового права оренди не врахував, що строк дії договору оренди починається з моменту укладення договору, а не з моменту його реєстрації, тобто державним реєстратором не перевірено документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій. Наказом Міністерства юстиції України від 04 лютого 2020 року №378/55 на підставі висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 27 грудня 2019 року скаргу ОСОБА_3 від 15 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 липня 2019 №47562977, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (том 1, а. с. 18). 15 жовтня 2019 року ОСОБА_2 подав скаргу до Міністерстві юстиції України, в якому просив скасувати рішення державного реєстратора від 01 липня 2019 року №47563584. Відповідно до висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 16 грудня 2019 року, державний реєстратор Жмеринської районної адміністрації Вінницької області Левінський А. А., приймаючи РІШЕННЯ: та обчислюючи строк дії договору речового права оренди не врахував, що строк дії договору оренди починається з моменту укладення договору, а не з моменту його реєстрації, тобто державним реєстратором належним чином не перевірені документи та не встановлено існування підстав для проведення державної реєстрації прав. Наказом Міністерства юстиції України від 10 лютого 2020 року №485/5 відповідно до висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 16 грудня 2019 року скаргу ОСОБА_2 задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. 15 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подала до Міністерстві юстиції України скаргу, в якій просила скасувати рішення державного реєстратора від 19 липня 2019 року №47854288. У висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації мотивами для скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854288 вказано, що під час прийняття державним реєстратором оскаржуваного рішення не встановлено належним чином відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та наявність підстав для внесення відомостей про строк дії речового права, тобто неправильно обчислено строк дії договору оренди землі. Наказом Міністерства юстиції України від 05 лютого 2020 року №398/55 згідно з висновком Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 27 грудня 2019 року скаргу ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі. Скасовано рішення від 19 липня 2019 року №47854288, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (том 1, а. с. 11). Суди встановили, що розглядаючи скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, Міністерство юстиції України не встановлювало і не зазначало у відповідних рішеннях про пропуску ними визначеного законодавством строку на оскарження рішень державних реєстраторів. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Частиною п'ятою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що скарга на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав або територіального органу Міністерства юстиції України подається особою, яка вважає, що її права порушено, у письмовій формі. До скарги додаються засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують факт порушення прав скаржника у результаті прийняття рішення державним реєстратором (за наявності). Згідно з частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю. Відповідно до пунктів 8 та 10 частини 8 статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо закінчився встановлений законом строк подачі скарги та державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. Згідно з пунктами 5, 7 Порядку розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1128, в редакції, чинній на момент подання скарг до Міністерства юстиції України, перед розглядом скарги по суті комісія вивчає скаргу для встановлення, зокрема, закінчення визначеного законом строку подачі скарги. У разі, коли встановлено порушення вимог закону щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення та/або щодо документів, що долучаються до скарги, суб'єкт розгляду скарги на підставі висновку комісії приймає мотивоване рішення про відмову у розгляді скарги без розгляду її по суті у формі наказу. Суд встановив, що скарги на рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 липня 2019 року №47563584, від 19 липня 2019 року №47854288, від 15 липня 2019 року №47562977, подані у жовтні 2019 року, тобто після спливу 60 денного встановленого законом строку. Отже, касаційний суд погоджується з висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Комісією при розгляді скарг ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 порушено вимоги пункту 8 частини восьмої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за яким пропуск строк на оскарження є самостійною підставою для відмови в задоволенні скарги та законом не передбачено процедури поновлення чи продовження такого строку. З огляду на викладене, відхиляються доводи касаційної скарги про те, що судами не встановлено порушення закону та порядку при ухваленні оскаржуваних наказів. Доводи касаційної скарги про правомірність висновків комісії про недотримання державним реєстратором вимог про належну перевірку документів, які свідчать про наявність підстав для проведення державної реєстрації прав та неналежного встановлення строку дії речового права спростовуються з огляду на таке. Суд установив, що пунктом 38 укладених між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 договорів оренди сторони визначили, що цей договір набирає чинності після підписання його сторонами та його державної реєстрації. Отже, початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації договору. Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору договори оренди не містять. Записи про державну реєстрацію договорів оренди у відділі Держкомзему зроблено 14 лютого 2012 року, строк дії договору установлено 10 років. Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що посилання у всіх трьох висновках Комісії на те, що реєстратор вніс відомості до державного реєстру прав за відсутності належно оформленого договору оренди не відповідають вимогам закону. Аналогічні висновки щодо моменту набрання чинності договором оренди земельної ділянки висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19) та Верховний Суд України у постановах від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13). Практика щодо цього питання Верховного Суду є усталеною, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки такі судові РІШЕННЯ: є законними та обґрунтованими, прийняті з дотриманням вимог процесуального та матеріального закону, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення. Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 08 грудня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 листопада 2021 року м. Київ справа №597/453/19 провадження №61-4133св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Заліщицька державна нотаріальна контора, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року в складі судді Дудяка С. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Ходоровський М. В., Міщій О. Я., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи ОСОБА_4, ОСОБА_5, Заліщицька державна нотаріальна контора про визнання недійсними свідоцтв на нерухоме майно. В обґрунтування позову зазначили, що будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 станом на 1991 рік належало до суспільної групи колгоспний двір, де головою двору була ОСОБА_6, а членами ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_7. Оскільки дане будинковолодіння було спільною частковою власністю усіх зареєстрованих у ньому членів колгоспного двору, тому право власності у ньому в рівних частках належало всім членам колгоспного двору. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла і після її смерті відкрилася спадщина на 1/6 частини вказаного будинковолодіння. У 2019 році позивачі дізналися, що 19 липня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою ОСОБА_7 видані свідоцтва про право власності на 1/2 (3/6) частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1, та свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/6 частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1. Позивачі зазначали, що набуття ОСОБА_7 19 липня 2001 року права власності на 5/6 частин спірного будинковолодіння є незаконним, оскільки воно належало в рівних частках - по 1/6 кожному з членів колгоспного двору. Зазначали, що вказані свідоцтва порушують їх права як співвласників, видані з порушенням закону та підлягають визнанню недійсними. Рішенням Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не доведено належність спірного будинку до суспільної групи колгоспний двір і права позивачів не порушено. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року - без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції та виходила із того, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій: - не звернули увагу на те, що акт про введення в експлуатацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 від 09 липня 2001 року, а також реєстраційне посвідчення від 17 липня 2001 року про реєстрацію права особистої приватної власності на вказане будинковолодіння, видані після смерті ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_1); - не врахували, що спірне будинковолодіння належало до суспільної групи господарств - колгоспний двір, а тому, виходячи із рівності часток кожного члена колгоспного двору, який складається із шести осіб, заявникам на праві власності належало по 1/6 частини вказаного будинковолодіння; - дійшли помилкового висновку про те, що спірне будинковолодіння було сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_6 і належало їм по 1/2 частки; - не надали належну оцінку усім наявним у справі доказам. Також у касаційній скарзі заявники вказують на те, що нараз відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. У травні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому зазначила про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Також у травні 2021 року ОСОБА_4 ОСОБА_5 звернулись до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому підтримали доводи касаційної скарги та просили її задовольнити. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без руху до 23 квітня 2021 року, але не більше десяти днів з дня вручення цієї ухвали, та запропоновано заявникам здійснити доплату судового збору та подати касаційну скаргу у новій редакції, в якій уточнити підстави касаційного оскарження. У квітні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 направили на адресу Верховного Суду матеріали на усунення недоліків, зокрема касаційну скаргу у новій редакції та квитанції про доплату судового збору у розмірі 768,40 грн кожним заявником. Таким чином недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з підстави визначеної пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ; витребувано ізЗаліщицького районного суду Тернопільської області матеріали справи №597/453/19; надано учасникам справи строк для подання відзиву. У травні 2021 року матеріали справи №597/453/19 надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що станом на 15 квітня 1991 року у будинковолодінні за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_2 25 серпня 1998 року ОСОБА_6 склала заповіт, згідно з яким заповіла ОСОБА_5 все своє майно, а також житловий будинок який належить їй на праві особистої власності за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 07 серпня 2001 року серії НОМЕР_1. Спадщину після смерті ОСОБА_6, яка складалася з 1/2 частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1, прийняли ОСОБА_5, як спадкоємиця за заповітом та чоловік померлої ОСОБА_7 19 липня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на 1/2 (3/6) частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1, в спільному майні подружжя. 19 липня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на спадщину за законом (обов'язкова частка) на 2/6 частини будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1. В свідоцтві зазначено, що спадкове майно належить спадкодавцю ОСОБА_6 на підставі договору про надання земельної ділянки у безстрокове користування, для будівництва житлового будинку, посвідченого Заліщицькою державною нотаріальною конторою 15 січня 1959 року за реєстраційним номером 79 та акту про закінчення будівництва вводу в експлуатацію житлового будинку, затвердженим розпорядженням Заліщицької РДА від 09 липня 2001 року №220, зареєстрованих Заліщицьким РКГБТІ 17 липня 2001 року у реєстрову книгу №7 за реєстровим номером 903.19 жовтня 2001 року ОСОБА_7 зареєстрував шлюб із ОСОБА_8 31 жовтня 2001 року Заліщицькою державною нотаріальною конторою Николяк Н. П. видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 на 1/6 частини будинковолодіння, від 1/2 майна подружжя що за адресою: АДРЕСА_1.16 липня 2002 року ОСОБА_7 склав заповіт згідно якого заповів все своє майно ОСОБА_8. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 20 вересня 2018 року серії НОМЕР_2. Після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина на належне йому майно зокрема на спірних 5/6 частин будинковолодіння, що за адресою: АДРЕСА_1.Спадкоємцем майна ОСОБА_7 є відповідачка по справі ОСОБА_3 - дружина спадкодавця. Згідно з витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі 08 жовтня 2018 року №53593303 зареєстрована спадкова справа після смерті спадкодавця ОСОБА_7. Також судами встановлено, що спірне будинковолодіння, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_6 Заліщицьким РКГБТІ 17 липня 2001 року реєстраційна книга №7 за реєстровим номером 903 на підставі договору про надання земельної ділянки у безстрокове користування, для будівництва житлового будинку, посвідченого Заліщицькою державною нотаріальною конторою 15 січня 1959 року за реєстраційним номером 79 та акту про закінчення будівництва вводу в експлуатацію житлового будинку, затвердженим розпорядженням Заліщицької РДА від 09 липня 2001 року №220. Пунктом 9 вказаного вище договору забудови передбачено, що право приватної власності у забудовника виникає після введення житлового будинку в експлуатацію. Акт про закінчення будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку затверджено розпорядженням Заліщицької РДА від 09 липня 2001 року за №220. Крім того судами встановлено, що 11 червня 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже зверталися до суду з позовною заявою до ОСОБА_7, третя особа - Заліщицька державна нотаріальна контора, про визнання недійсними свідоцтв про право власності та про право на спадщину за законом, визнання права власності на майно колгоспного двору, однак даний позов за заявою позивачів залишено без розгляду ухвалою суду 22 жовтня 2015 року. Нормативно-правове обґрунтування З огляду на обставини справи, до даних правовідносин слід застосувати норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР) у редакції на час відкриття спадщини ОСОБА_6. Приписами частин статті 524 ЦК УРСР було передбачено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Право на обов'язкову частку у спадщині, відповідно до діючого на час виникнення спірних правовідносин ЦК УРСР 1960 року, відповідно до статті 535 вищевказаного кодексу мали неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні дружина, батьки і утриманці померлого, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка). Колгоспний двір - це сімейно-трудове об'єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб. Його створення і діяльність врегульовувалось положеннями 120-127 ЦК УРСР. Зокрема, згідно з частиною першою статті 120 ЦК Української РСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, а частина друга статті 123 цього Кодексу визначала, що розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Закон Української РСР "Про власність", який набув чинності 15 квітня 1991 року, не містив поняття "колгоспний двір" і закріпив загальні положення щодо права власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Так, відповідно до статті 17 цього Закону майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. 06 січня 1994 року набрав чинності Закон України від 16 грудня 1993 року №3718-XII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", яким виключено з ЦК Української РСР статті 120-127, які врегульовували створення та діяльність колгоспного двору, і статтю 563 щодо спадкування майна колгоспного двору. Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба) ; б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року №112/5 (далі - Вказівки №112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за №5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року №69 (далі - Вказівки №69). Згідно зі змістом Вказівок №112/5 і №69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім'ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок №112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 18 листопада 2015 року у справі №6-350цс15. Нормами частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив з необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог. Також суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що 31 березня 1988 року ОСОБА_4 (батько позивачів), на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Заліщицькою державною нотаріальною конторою, зареєстрованого з реєстрі за №771 придбав житловий будинок АДРЕСА_2, а також на те, що відповідно до чинного в той час закону, у власності одного колгоспного двору могло бути декілька будинковолодінь. Тому суддійшов обґрунтованого висновку про те, що у випадку, якщо б спірне будинковолодіння таки було колгоспним двором, як на цьому наполягають позивачі, то 31 березня 1988 року відбувся б виділ з колгоспного двору в окремий колгоспний двір членами якого стали позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_1 та їх батьки, тобто вони всі четверо втратили зв'язок із колгоспним двором, що за адресою: АДРЕСА_1, членами якого залишились лише ОСОБА_7 та ОСОБА_6. Аргументи касаційної скарги про те, що акт про введення в експлуатацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 від 09 липня 2001 року, а також реєстраційне посвідчення від 17 липня 2001 року про реєстрацію права особистої приватної власності на вказане будинковолодіння, видані після смерті ОСОБА_6 (ІНФОРМАЦІЯ_1), Верховний Суд відхиляє, оскільки питання дійсності даних документів не є предметом спору у цій справі, а отже і не є предметом перевірки суду. Доводи касаційної скарги про те, що спірне будинковолодіння належало до суспільної групи господарств - колгоспний двір, а тому, виходячи із рівності часток кожного члена колгоспного двору, який складається із шести осіб, заявникам на праві власності належало по 1/6 частини вказаного будинковолодіння, були предметом розгляду судів першої та апеляційної інстанцій та їм надана належна правова оцінка. Зокрема суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відхиляючи такі доводи позивачів, правильно врахував інформацію наявну у довідці Товстенської селищної ради Заліщицького району Тернопільської області про те, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві особистої власності ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 74). Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Заліщицького районного суду Тернопільської області від 18 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 листопада 2021 року м. Київ справа №368/303/20 провадження №61-14087св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, особа, яка подавала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_4, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В., від 15 липня 2021 року. Зміст позовної заяви та її обґрунтування У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визначення частки у праві спільної сумісної власності та визнання права власності. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона є дочкою ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. На момент смерті її батько перебував з ОСОБА_6 у шлюбі, який було зареєстровано 22 червня 1999 року. Вказувала, що під час шлюбу батько збудував будинок по АДРЕСА_1, право власності на який у 2004 році було зареєстровано за ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6, яка до дня смерті проживала у цьому будинку. Спільних дітей у померлих не було. Вказувала, що вона звернулася до Кагарлицької районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, однак нотаріус відмовив їй у прийнятті заяви, оскільки спадщину прийняв рідний брат померлого ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3. ОСОБА_2, яка є її сестрою, та ОСОБА_3, яка є дружиною ОСОБА_7, не визнають її право на спадщину, а тому вона вимушена звернутися до суду. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила судвизначити, що частка померлого ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 становила 1/2 частину, та визнати за нею право власності на 1/2 частину цього будинку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області у складі судді Іванюти Т. Є. від 12 жовтня 2020 року позов задоволено. Визначено, що частка майна померлого ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 становить 1/2 частину. Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що будинок по АДРЕСА_1 був спільною сумісною власністю батька позивачки ОСОБА_5 і ОСОБА_6, презумпція спільності права власності на майно не спростована, а тому частки подружжя є рівними. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1, як спадкоємиця після смерті ОСОБА_5, має право на 1/2 частину спірного будинку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року закрито. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_8 не надала доказів на підтвердження того, що рішенням суду першої інстанції було вирішено питання про її права та обов'язки. Суд апеляційної інстанції зазначив, що особа, яка подала касаційну скаргу, не довела факт родинних відносин з ОСОБА_6 та прийняття спадщини після її смерті. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та основні доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_4, яка подана 18 серпня 2021 року, просить суд скасуватирішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що спір, який виник, пов'язаний з порушенням майнових прав ОСОБА_4. Заявниця стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував, що її заява про встановлення факту родинних відносин перебуває на розгляді в суді, і остаточне судове рішення ще не ухвалено. Особа, яка подала касаційну скаргу, стверджує, що ОСОБА_9 заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 не подавала, строк для прийняття спадщини не поновлювала. Також зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено коло спадкоємців ОСОБА_6 та не залучено їх до участі у справі. Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційної скаргою ОСОБА_4 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року. Основний зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить суд закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 20 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2012 року, посилаючись на те, що ОСОБА_4 не є учасником справи, а суд першої інстанції не вирішував питання про її права та обов'язки. У відзиві ОСОБА_1 просить повідомити її про дату, час та місце розгляду касаційної скарги, оскільки вона бажає приймати участь у судовому засіданні. За змістом частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Частиною тринадцять статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Ураховуючи те, що триває попередній розгляд справи, повідомлення учасників справи не передбачено положеннями ЦПК, судом касаційної інстанції в межах касаційного провадження не проводиться встановлення обставин справи і фактів, а також не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Фактичні обставини справи, встановлені судами Предметом спору фактично є 1/2 частина будинку АДРЕСА_1. Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_1 вважала, що будинок АДРЕСА_1 був спільною сумісною власністю її батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1,і ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, тому вона як спадкоємиця ОСОБА_5 має право на 1/2 частину будинку. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 12 жовтня 2020 року позов задоволено. Визначено частку померлого ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину вказаного будинку. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_4, яка не брала участі у справі, звернулась до суду з апеляційною скаргою, обґрунтовуючи її тим, що вона є спадкоємицею за законом після смерті ОСОБА_6 (яка є її двоюрідною тіткою), а тому вважає, що суд вирішив питання про її права і обов'язки. Судом апеляційної інстанції встановлено, що після смерті ОСОБА_6 ОСОБА_4 звернулася із заявою про прийняття спадщини до Кагарлицької районної державної нотаріальної контори. 06 грудня 2019 року була заведена спадкова справа №65183389, однак свідоцтво про право на спадщину за законом нотаріусом до цього часу не видано з огляду на відсутність доказів родинних стосунків ОСОБА_4 із спадкодавицею ОСОБА_6. У червні 2020 року ОСОБА_4 звернулася до Деснянського районного суду міста Києва із заявою про встановлення факту родинних відносин із ОСОБА_6. Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 листопада 2020 року у справі №754/7746/20 заява залишена без розгляду з ініціативи ОСОБА_4. У квітні 2021 року ОСОБА_4 подала до Деснянського районного суду міста Києва заяву про встановлення факту родинних відносин із ОСОБА_6. Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року у справі №754/5560/21 відкрито провадження. На моменту розгляду справи судове рішення не ухвалено. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 3 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Статтею 17 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. За змістом зазначених норм, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення впливає на їхні права, свободи та (обов'язки), що, зокрема, виражається у несприятливих для них наслідках. Загальні положення про спадкування визначені главою 84 Цивільного кодексу України. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від ї прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина третя статті 1222, частина перша статті 1220, частина перша статті 1270 ЦК України). Встановивши, що ОСОБА_4 не надала належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що вона є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття апеляційного провадження у цій справи за її апеляційною скаргою, оскільки оскаржуваним рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_4 не вирішувалося. Питання щодо встановлення факту родинних відносин ОСОБА_4 з ОСОБА_6 перебуває на розгляді у суді першої інстанції (справа №754/5560/21). Згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень судове рішення у справі №754/5560/21 не ухвалено. Посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції не врахував допущені судом першої інстанції порушення під час розгляду справи не заслуговують на увагу, оскільки судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції не переглядалося по суті. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржена постанова суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Синельников С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №501/2636/18 провадження №61-18716св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, Громадська організація "Гаражне товариство "Надія", відповідач - Чорноморська міська рада Одеської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Громадської організації "Гаражне товариство "Надія" на постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В., у справі за позовом ОСОБА_1, Громадської організації "Гаражне товариство "Надія" до Чорноморської міської ради Одеської області про визнання права власності, ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1, Громадська організація "Гаражне товариство "Надія" (далі - ГО "Гаражне товариство "Надія") звернулися до суду з позовом до Чорноморської міської ради Одеської області про визнання права власності. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Іллічівської міської ради Одеської області від 17 березня 2006 року №5661/20-ІV ГО "Гаражне товариство "Надія" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею 1,7 га, на АДРЕСА_1, під існуючого ГО "Гаражне товариство "Надія", з подальшою передачею в короткострокову оренду терміном на 3 роки. У подальшому на цій земельній ділянці у зв'язку з необхідністю обслуговування та організації роботи ГО "Гаражне товариство "Надія" було побудовано нерухоме майно, яке визначене у технічному паспорті, виготовленому Товариством з обмеженою відповідальністю "БУДЕКСПЕРТ-Т" (далі - ТОВ "БУДЕКСПЕРТ-Т ") станом на 04 грудня 2017 року, зокрема громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, який в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м. У зв'язку з тим, що за ГО "Гаражне товариство "Надія" не було зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно, існують перешкоди в оформленні права користування земельною ділянкою, на якій воно розташовано. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, ГО "Гаражне товариство "Надія" просили визнати за ГО "Гаражне товариство "Надія" право власності на громадський будинок адміністративну будівлю літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, що в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м, розташований на АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 13 листопада 2018 року у складі судді Пушкарського Д. В. позов ОСОБА_1, ГО "Гаражне товариство "Надія" задоволено. Визнано за ГО "Гаражне товариство "Надія" право власності на громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, що в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м, розташований на АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав передбачених статтею 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для визнання за позивачем права власності на громадський будинок літ. "А " на АДРЕСА_1, посилаючись на те, що ГО "Гаражне товариство "Надія" протягом багатьох років є землекористувачем земельної ділянки, на якій розташовано цей будинок, цільовим призначенням якої є будівництво та обслуговування гаражів. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року апеляційну скаргу Чорноморської міської ради Одеської області задоволено, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 13 листопада 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, ГО "Гаражне товариство "Надія". Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що у ГО "Гаражне товариство "Надія" відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, на якій було збудовано спірне нерухоме майно. Крім того, самочинним будівництвом порушено права власника земельної ділянки - Чорноморської міської ради Одеської області. Позивачі здійснили самовільне будівництво, без належного дозволу та проектної документації, до органів державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області із заявою про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту нерухомості вони не зверталися. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ГО "Гаражне товариство "Надія", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просило скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року і направити справу на новий розгляд. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що ГО "Гаражне товариство "Надія" сплачує кошти за оренду земельної ділянки, на якій розташовано спірний об'єкт нерухомості, та не порушує законі права та інтереси інших осіб. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що касаційна скарга ГО "Гаражне товариство "Надія" підлягає задоволенню, оскільки судом апеляційної інстанції було порушенно норми матеріального та процесуального права. У відзиві на касаційну скаргу Чорноморська міська рада Одеської області зазначила, що касаційна скарга ГО "Гаражне товариство "Надія" не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року касаційну скаргу ГО "Гаражне товариство "Надія" на постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року залишено без руху для усунення недоліків. У листопаді 2019 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року поновлено ГО "Гаражне товариство "Надія" строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГО "Гаражне товариство "Надія" на постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, відмовлено ГО "Гаражне товариство "Надія" у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року і витребувано із Іллічівського міського суду Одеської області цивільну справу №501/2636/18.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ГО "Гаражне товариство "Надія" не підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Рішенням Іллічівської міської ради Одеської області від 17 березня 2006 року №5661/20-ІV ГО "Гаражне товариство "Надія" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, площею 1,7 га, на АДРЕСА_1, під існуючим гаражним товариством "Надія", з подальшою передачею в короткострокову оренду терміном на 3 роки. Відповідно до технічного паспорту, виготовленого ТОВ "БУДЕКСПЕРТ-Т" станом на 04 грудня 2017 року на зазначеній земельній ділянці ГО "Гаражне товариство "Надія" та його членами був побудований громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, на АДРЕСА_1, який в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Згідно із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація права власності на новостворений об'єкт нерухомості свідчить про закінчення його будівництва та підтверджує право власності на зазначений об'єкт. За положеннями частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов. Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України. Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України). За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено те не заперечується позивачами те, що громадський будинок літ. "А", загальною площею 28,9 кв. м, на АДРЕСА_1, який в цілому складається з приміщень: 1 - комора, площею 1,7 кв. м; 2 - коридор, площею 2,7 кв. м; 3 - кабінет, площею 10,6 кв. м; 4 - коридор, площею 4,3 кв. м; 5 - кабінет, площею 9,6 кв. м. є самочинним будівництвом. Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що ГО "Гаражне товариство "Надія" здійснило самочинне будівництво об'єкта нерухомості без належного дозволу та проектної документації, до органів державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області із заявою про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту нерухомості не зверталося. Крім того, самочинним будівництвом порушено права власника земельної ділянки - Чорноморської міської ради Одеської області. Таки чином, суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)). Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Громадської організації "Гаражне товариство "Надія" залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Ю. В. Черняк І. А. Воробйова Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 вересня 2021 року м. Київ справа №501/837/19 провадження №61-9033св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, позивач - ОСОБА_2, відповідач - державний реєстратор комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" Манюта Сергій Васильович, відповідач - акціонерне товариство "Укрсоцбанк", відповідач - акціонерне товариство "Альфа-Банк", третя особа - відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа Банк" на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року у складі судді Петрюченко М. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Сегеди С. М., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду до державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" Манюти С. В. (далі - державний реєстратор), акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк "), акціонерного товариства "Альфа Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), третя особа: відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно управління державної реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області, з позовом, в якому просили: - скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" (з відкриттям розділу), індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року; - скасувати запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення державного реєстратора від 21 січня 2019 року. Позов мотивовано тим, що 19 січня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту в іноземній валюті у сумі 50 000 доларів США із кінцевим терміном погашення заборгованості до 18 січня 2019 року. У якості забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між банком та позивачем укладено іпотечний договір від 19 січня 2007 року, за умовами якого позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1.21 січня 2019 року державним реєстратором КП "Агенція реєстраційних послуг" здійснено перереєстрацію права власності на квартиру у порядку позасудового врегулювання на АТ "Укрсоцбанк". Позивачі посилаючись на те, що відповідач АТ "Укрсоцбанк" здійснив протиправні, незаконні дії по перереєстрації права власності належного їм нерухомого майна, яке знаходилось в іпотеці, звернулись до суду за захистом свої прав шляхом скасування рішення державного реєстрацію та відповідного запису, внесеного на підставі цього РІШЕННЯ: Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року, позов задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" (з відкриттям розділу), індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року. Скасовано запис про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який був внесений на підставі рішення державного реєстратора №45139245 від 21 січня 2019 року. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що іпотечний договір, який укладено між АТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 19 січня 2007 року, не містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і окремий договір між іпотекодавцем (позивачем) та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя також не укладався. В даному випадку договір іпотеки не передбачає самої передачі права власності, а встановлює лише спосіб передачі права власності, а саме, через окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя або на підставі застереження в Іпотечному договорі, які були відсутні на момент звернення стягнення на заставлене майно. Таким чином, підписаний між позивачем та відповідачем іпотечний договір сам по собі не може бути підставою для набуття (переходу) права власності на іпотечне майно. Крім цього, вказане нерухоме майно підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року №1304-VII, відносно якого законодавець заборонив примусове стягнення протягом дії цього закону. У даному спорі іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди як власників. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19. Враховуючи наведені у цій постанові висновки, скасування рішення державного реєстратора є належним способом захисту прав, починаючи з 16 січня 2020 року, але у зв'язку з тим, що не визнано право власності та не припинено, то такий спосіб захисту є неналежним. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Оскаржуваними судовими рішеннями, скасовано лише рішення державного реєстратора, а за таких підстав, відповідне не призводить до відновлення права власності. Судами не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі 910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, від 31 жовтня 2018 року у справі №369/382/17, у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19, від 21 квітня 2021 року у справі №711/1100/20, від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18. Суди дійшли помилкових висновків, що підписаний між позивачем та відповідачем іпотечний договір сам по собі не може бути підставою для набуття (переходу) права власності на іпотечне майно. Так, у пункті 4.5.3 договору іпотеки передбачено, що іпотекадержатель за своїм вибором звертає стягнення шляхом передачі іпотекадержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленим статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Таким чином, пункт 4.5.3 договору є застереженням, що прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекадержателя. Крім того, аналогічний за змістом пункт 4.5.3 іпотечного договору досліджувався у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі №711/1100/20, від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18. Підсумовуючи доводи касаційної скарги заявник посилається на те, що пункт 4.5.3 договору іпотеки є підставою реєстрації права власності, наявне обтяження в реєстрі не перешкоджає реєстрації права власності, а визнання рішення державного реєстратора є неналежним способом захисту, що спростовує висновки судів попередніх інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях. Щодо висновків судів на поширення на спірні правовідносини положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", заявник послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №369/382/17, у якій зазначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності у них іншого нерухомого житлового майна, а отже висновки суду про відповідність предмету іпотеки (спірної квартири) вимогам статті 1 вказаного Закону та необхідність його застосування до спірних правовідносин є передчасними. Матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу, на підставі якого можливо встановити, що у позивачів відсутнє інше нерухоме майно, а за таких підстав застосування судом Закону України №1304-VII є необґрунтованим. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 19 січня 2007 року між акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (до перейменування - акціонерно-комерційний банк соціального розвитку "Укрсоцбанк") та ОСОБА_2 укладено договір про надання споживчого кредиту в іноземній валюті на суму 50 000 доларів США із кінцевим терміном повернення коштів до 18 січня 2019 року. У якості забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 19 січня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1, ОСОБА_2 передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1.21 січня 2019 року державним реєстратором комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" здійснено перереєстрацію права власності на квартиру у порядку позасудового врегулювання на АТ "Укрсоцбанк", підставою виникнення права власності, згідно витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вказано: іпотечний договір, серія та номер 7 від 19 січня 2017 року, індексний номер: 45139245 від 21 січня 2019 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі Закон 1304-VII), підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Пунктом 4 Закону №1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Висновки про те, що Закон №1304-VII підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19), в якій зазначено, що Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону №1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і позасудовим способом) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на таке відчуження. Велика Палата погодилась з висновком судів попередніх інстанцій, що квартира, яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у приватного нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за банком. В постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20) Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від вказаного висновку, який міститься в постанові від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19), а саме щодо необхідності застосування положень Закону №1304-VII у випадку звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку за наявності умов, передбачених підпунктом 1 пункту 1 цього Закону. При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20) відступила від правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15 (провадження №61-10874сво18), стосовно того, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем. Отже, з урахуванням наведених позивачами підстав позову та встановлених обставин справи, пред'явлена ними вимога до ПАТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем є обґрунтованою, оскільки передана в іпотеку квартира АДРЕСА_2, яка використовується позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за ПАТ "Укрсоцбанк" як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. У справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк". Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а отже, унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора. З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 14 липня 2021 року у справі №336/4662/19 (провадження №61-19598св20). Встановивши, що позивачі постійно проживають у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, іншого житла у власності не мають, згоди на набуття банком права власності на квартиру не надавали, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку, що на момент прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем дії банку суперечили Закону №1304. Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд зробив правильний висновок, що спірна квартира, яка використовується позивачами як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнуто на підставі дії Закону №1304. Щодо договору про задоволення вимог іпотекодержателя Пунктом 4.2 іпотечного договору передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання за договором кредиту, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 4.5 іпотечного договору іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів: 4.5.1 на підставі рішення суду; або 4.5.2 на підставі виконавчого напису нотаріуса; або 4.5.3 шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; або 4.5.4 шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку"; або 4.5.5 шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати". Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку", (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, а також - Закон №898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку"). Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. За змістом частини першої, другої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до пункту 4.5 іпотечного договору сторонами було погоджено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених договором. Пунктом 4.5.3 іпотечного договору передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Отже, сторони у договорі іпотеки передбачили право іпотекодержателя відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" набути право власності на спірне майно позасудовим способом, тобто у іпотечному договорі міститься відповідне застереження. Суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що договором іпотеки не передбачено самої передачі права власності, а встановлено лише спосіб передачі права власності, а саме, через окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя або на підставі застереження в іпотечному договорі, які були відсутні на момент звернення стягнення на заставлене майно. Такі висновки не узгоджуються зі змістом положень статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору), з аналізу яких вбачається, що за Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом, що в тому числі підтверджується правовою позицією, викладеною у постановах Верховного суду України від 10 жовтня 2011 року у справі №21-131а11 та від 18 вересня 2012 року у справі №21-236а12, а також висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №915/297/17 та від 31 липня 2018 року у справі 826/9658/15 (адміністративне провадження № К/9901/3238/18). З урахуванням умов укладеного між сторонами іпотечного договору, зокрема підпункту 4.5.3. пункту 4.5., яким передбачено можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань у порядку, передбаченому статтею 37 Законом України "Про іпотеку", АТ "Укрсоцбанк" мало право у досудовому порядку задовольнити свої вимоги шляхом реєстрації свого права власності на предмет іпотеки на підставі вказаного застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Разом з тим, помилковість наведених висновків не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки, установивши факт порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, суди попередніх інстанцій у належний спосіб захистили порушене право позивачів щодо переходу права власності на нерухоме майно до відповідача шляхом скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на спірне майно за банком. З таких же висновків виходив Верховний Суд у постанові від 31 липня 2020 року у справі №607/11516/18 (провадження №61-8704св19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке. Звертаючись до суду з позовними вимогами про скасування рішення державного реєстратора в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності (реєстрацію переходу прав власності) на квартиру, позивачі визначили співвідповідачем у справі державного реєстратора. Водночас, спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19). Проте помилкове зазначення позивачами співвідповідачем у справі державного реєстратора не призвело до неправильного вирішення спору по суті. Такі ж висновки містяться у постанові Верховного Суду від 14липня 2021року у справі №336/4662/19 (провадження №61-19598св20). Участь у справі як співвідповідача державного реєстратора не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже іншим відповідачем є АТ "" Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк" та у справі установлено, що спосіб захисту, обраний позивачами відповідає вимогам закону та є ефективним. Схожих за змістом висновків, в тому числі щодо участі у справі державного реєстратора як співвідповідача дійшов Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі №207/3897/18 (провадження №61-17518св20). Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 сформульовано правовий висновок, що судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 сформульовано висновки, що позовні вимоги заявлено позивачем у тому числі, з підстав порушення відповідачем меж адміністративно-територіальної одиниці - села Родниківки та виділення ним спірної земельної ділянки серед інших земельних ділянок одного земельного масиву як земельної ділянки, що знаходиться у межах міста Умані. Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Уманської міської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди. У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19 сформульовано висновок, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Відповідно до статті 11 Закону №1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №910/10011/19, №925/642/19, Верховного Суду у справі №910/10963/19, Верховний Суд виходить із того, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. У наведених вище постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, що встановлено у справі, яка переглядається. Позивачі обрали ефективний спосіб захисту своїх прав - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за якою проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк". При цьому, судові рішення у цій справі ухвалювалися вже після 16 січня 2020 року, тобто після зміни матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин. З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 23 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 листопада 2021 року м. Київ справа №539/1848/20 провадження №61-10394 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу, відповідачі: Лубенська районна державна адміністрація Полтавської області, ОСОБА_1, треті особи: Регіональний офіс водних ресурсів у Полтавській області, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Чумак О. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу звернувся до суду з позовом до Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області (далі - Лубенська РДА) та ОСОБА_1, треті особи: Регіональний офіс водних ресурсів у Полтавській області, ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування розпорядження Лубенської РДА, визнання недійсним державного акту та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі розпорядження голови Лубенської РДА від 26 березня 2003 року №123 членам селянського фермерського господарства надано дозвіл на розробку технічної документації з оформлення права власності у розмірі земельних часток (паїв), розташованих на території Войнихівської сільської ради, із земель селянського (фермерського) господарства "Ромашка" (далі - СФГ "Ромашка"), загальною площею 56,2 га, зокрема, члену фермерського господарства ОСОБА_1 - на земельну ділянку, площею 3,89 га ріллі, для ведення фермерського господарства. Товариством з обмеженою відповідальністю "Лубни-Райземпроектсервіс" (далі - ТОВ "Лубни-Райземпроектсервіс") розроблено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, надану ОСОБА_1, кадастровий номер 5322881200:09:006:0010, яку затверджено розпорядженням голови Лубенської РДА від 10 червня 2009 року №237.26 січня 2010 року ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯГ 343180 на право власності на земельну ділянку. Відповідно до рішення Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області від 29 грудня 2016 року "Про припинення сільських рад та їх виконавчих комітетів як юридичних осіб публічного права в результаті реорганізації шляхом приєднання до Засульської сільської ради" припинено юридичну особу Вийнихівську сільську раду та її виконавчий комітет у результаті реорганізації шляхом приєднання до Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області. Прокурор вважав, що розпорядження голови Лубенської РДА від 10 червня 2009 року №237 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" прийнято всупереч вимогам закону, у зв'язку з чим є незаконним та підлягає скасуванню, державний акт визнанню недійсним, а земельна ділянка - поверненню. Вказував, що спірна земельна ділянка була сформована за рахунок земель водного фонду й передана у приватну власність, незважаючи на те, що прибережна захисна смуга може перебувати лише в державній чи комунальній власності та використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності. Виділення земель водного фонду у власність громадян для ведення фермерського господарства не передбачено законодавством України. Відповідно до листа Регіонального офісу водних ресурсів у Полтавській області від 20 лютого 2020 року через земельну ділянку із кадастровим номером 5322881200:09:006:0010 протікає у заплаві річки Сули, природний водний об'єкт - водотік, орієнтовною довжиною 2,25 км, що переходить у заболочені землі. Вказана земельна ділянка включає землі водного фонду (з водоохоронною зоною) 1,4352 га, з яких 0,8124 га - заболочені землі та під водою. При затвердженні технічної документації із землеустрою ОСОБА_1 Лубенською районною державною адміністрацією не враховано дані технічної документації, зокрема, щодо кількісного складу земельних угідь земельної ділянки, площею 3,89 га, кадастровий номер 5322881200:09:006:0010. Окремо проект землеустрою з питань зміни цільового призначення спірної земельної ділянки не розглядався та не затверджувався. Вказував, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника (держави) поза його волею шляхом перевищення повноважень органом виконавчої влади. З урахуванням наведеного, прокурор просив суд: - визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Лубенської РДА від 10 червня 2009 року №237 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" у частині затвердження технічної документації ОСОБА_1 щодо земельної ділянки, площею 3,89 га ріллі, кадастровий номер 5322881200:09:006:0010, для ведення фермерського господарства, розташованої на території Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області; - визнати недійсним державний акт на право власності ОСОБА_1 від 26 січня 2010 року серії ЯГ 343180, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі щодо земельної ділянки, площею 3,89 га; - витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації вищевказану земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 лютого 2021 року у складі судді Даценка В. М. позов першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Лубенської РДА від 10 червня 2009 року №237 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" у частині затвердження технічної документації ОСОБА_1 щодо земельної ділянки, площею 3,89 га ріллі, кадастровий номер 5322881200:09:006:0010, для ведення фермерського господарства. Визнано недійсним державний акт на право власності ОСОБА_1 від 26 січня 2010 року, серія та номер ЯГ 343180, зареєстрований у книзі записів реєстраційних державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі щодо земельної ділянки, площею 3,89 га. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації земельну ділянку, загальною площею 3,89 га, кадастровий номер 5322881200:09:006:0010. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка незаконно вибула із володіння власника (держави) поза його волею шляхом перевищення повноважень органом виконавчої влади, тому вона підлягає витребуванню з приватної власності ОСОБА_1 та поверненню у власність держави. ОСОБА _1 було передано у власність землі, зайняті водотоками, болотами, а також прибережними захисними смугами, які є землями водного фонду України, а тому вимоги прокурора є законними та підлгяють задоволенню у визначений у позові спосіб. Суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин норми ЗК України, ВК України, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також врахував прецедентну практику Європейського суду з прав людини. Крім того, суд першої інстанції вказав, що про порушення вимог законодавства прокурору стало відомо у 2020 році, що свідчить про те, що строк позовної давності у спорі не пропущено. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Оніщенко Н. Ю., та апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 лютого 2021 року скасовано. Провадження у справі закрито. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що фермерські господарства - це юридичні особи, а тому їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі, з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. При цьому спірна земельна ділянка надавалася особі саме для ведення селянського (фермерського) господарства, і указаний спір пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності на спірній землі. Суд апеляційної інстанції врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, яка надійшла у червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, заступник керівника Полтавської обласної прокуратури, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року поновлено заступнику керівника Полтавської обласної прокуратури строк на касаційне оскарження, касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання. У наданий судом строк заявник надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 15 липня 2021 року. На підставі повідомлення судді Луспеника Д. Д. від 30 липня 2021 року, у зв'язку з перебуванням у відпустці судді Гулька Б. І., призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 липня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Воробйова І. А., Коломієць Г. В. Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано із Лубенського міськрайонного суду Полтавської області цивільну справу №539/1848/20. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 10 серпня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2021 року задоволено клопотання першого заступнику керівника Полтавської обласної прокуратури про повернення надмірно сплаченого судового збору. Зобов'язано Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві повернути Полтавській обласній прокуратурі надмірно сплачений судовий збір. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що даний спір не стосується господарської діяльності СФГ "Ромашка", а лише питання незаконного набуття права приватної власності на землі водного фонду. При цьому СФГ "Ромашка" перебуває у стані припинення. Вказує, що земельні ділянки, надані фізичній особі для ведення фермерського господарства, які ця особа передала в оренду, не є ділянками фермерського господарства у розумінні положень Закону України "Про фермерське господарство", а тому спори щодо таких ділянок треба розглядати за правилами цивільного судочинства. Вважає вірними висновки суду першої інстанції щодо предметної підсудності спору. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації), подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Указує на значний суспільний інтерес даної справи та посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Онищенко Н. Ю., який було доповнено, і в якому вказується, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Посилаючись на правові позиції Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у подібних справах, указує, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції відповідає. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 6 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України). Частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною третьою статті 7 цього Закону земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Статтею 8 відповідного Закону визначено, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 ЦК України, статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи. Таким чином, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акту на право власності чи постійного користування на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Відповідно до положень частини першої статті 31 ЗК України, частини першої статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Статтею 12 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 у справі №628/775/18 (провадження №14-511цс19) зазначено, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" слід дійти висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам. Подібні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі №626/1055/17 (провадження №14-399цс19) указано, що відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства. Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, провадження №14-407цс18; , від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, провадження №14-282цс18; від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17, провадження №14-296цс19; від 16 жовтня 2019 року у справі №365/65/16-ц, провадження №14-371цс19. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що спірна земельна ділянка виділялася ОСОБА_1 із метою ведення ним селянського (фермерського) господарства, а також факт реєстрації СФГ "Ромашка". Таким чином, закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції вірно виходив із того, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про те, що даний спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, навіть якщо відповідачем у справі зазначено фізичну особу, якій ця земельна ділянка надавалася з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Колегія суддів відхиляє відповідні доводи касаційної скарги, вони були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Аналогічні правові висновки зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 08 вересня 2021 року у справі №539/1830/20, провадження №61-12603 св 21. У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України суд апеляційної інстанції всебічно, повно та об'єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвали суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм процесуального права, зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду і переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури залишити без задоволення. Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №509/4216/16-ц провадження №61-5628св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Молодіжненська сільська рада Овідіопольського району Одеської області, третя особа - Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника військового прокурора Південного регіону України на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я. у справі за позовом заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, третя особа - Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року заступник військового прокурора Одеського гарнізону звернувся до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси (далі - КЕВ міста Одеси) з позовом до ОСОБА_1, треті особи: Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", Молодіжненська сільська рада Овідіопольського району Одеської області, який уточнив у процесі розгляду справи і остаточно просив: - визнати недійсним державний акт серії ЯЖ №319460 від 14 липня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану по АДРЕСА_1, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області №1266-V від 09 вересня 2008 року; - зобов'язати ОСОБА_2 повернути за актом прийому-передачі державі в особі КЕВ міста Одеси земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, вартістю 178 432 грн, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована по АДРЕСА_1, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ №319460 від 14 липня 2009 року. Зазначений позов мотивований тим, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії В №032344 Квартирно-експлуатаційній частині Одеського району у 1986 році Виконавчим комітетом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області була надана у постійне та безоплатне користування земельна ділянка загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області. На вказаній частині земельної ділянки, за адресою: АДРЕСА_2, розташовані будівлі та споруди бази відпочинку, закріпленої за Державним підприємством Міністерства оборони України "Оздоровчий комплекс "Ювілейний", яке відповідно до наказу Міністра оборони України від 25 липня 2006 року №454 було реорганізовано шляхом його приєднання до Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування", правонаступником якого є Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс". Вищезазначені землі відносяться за формою власності - до державної власності, за цільовим призначенням - до земель оборони та перебувають на відповідному обліку у органах Квартирно-експлуатаційної служби ЗС України. 14 липня 2003 року Молодіжненською сільською радою видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно "Оздоровчого комплексу "Ювілейний" (37 будівель та споруд), власником якого визначено Державне підприємство Міністерства оборони України. 20 березня 2008 року Молодіжненською сільською радою прийнято рішення №1121-V "Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів на право власності безкоштовно громадянам України (згідно з додатком) на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в селі Молодіжне Овідіопольського району Одеської області". Рішенням Молодіжненської сільської ради №1266-V від 09 вересня 2008 року затверджено технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на земельні ділянка, що передаються громадянам України для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у селі Молодіжне, зокрема за адресою: АДРЕСА_1, а також передано земельні ділянки загальною площею 1,53 га безкоштовно у власність громадянам України для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд (присадибні ділянки) у селі Молодіжне (згідно з додатком, зокрема відповідачу ОСОБА_1), а також видано державні акти на право власності на землю. На підставі вказаного рішення Молодіжненської сільської ради на ім'я ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЖ №319460 на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, розташовану по АДРЕСА_1. Заступник військового прокурора вважає, що у ОСОБА_1 безпідставно виникло право власності на частину земельної ділянки, що відноситься до земель оборони, на якій розміщено будівлі та споруди бази відпочинку "Ювілейна". Ні Кабінет Міністрів України, ні Міністр оборони України відповідну згоду на припинення права користування земельними ділянками загальною площею 1,53 га, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна "Оздоровчий комплекс "Ювілейний" на її вилучення Молодіжненській сільській раді не надавали, жодних заяв про добровільну відмову від належного Міністерству оборони України права на вказану земельну ділянку сільській раді або вказаним громадянам не адресував. Рішеннями Молодіжненської сільської ради №1121-V від 20 березня 2008 року та №1266-V від 09 вересня 2008 року земельна ділянка площею 0,085 га, розташована по АДРЕСА_2 була передана у власність громадянину ОСОБА_1 безоплатно. Згідно з Інформаційною довідкою, отриманою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, право власності на спірну земельну ділянку яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 26 січня 2017 року. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 07 серпня 2017 року залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_2. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 березня 2018 року залучено до участі у справі як співвідповідача Молодіжненську сільську раду Овідіопольського району Одеської області. Виключено з третіх осіб Молодіжненську сільську раду Овідіопольського району Одеської області. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 листопада 2018 року позов задоволено. Визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №319460 від 14 липня 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану по АДРЕСА_1, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області №1266-V від 09 вересня 2008 року. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути за актом прийому-передачі державі в особі КЕВ місто Одеси земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, вартістю 178 432 грн, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована по АДРЕСА_1, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ №319460 від 14 липня 2009 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Витребування спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності. Таке витребування здійснюється на підставі статті 388 ЦК України у зв'язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності. Вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо захисту прав інтересів держави в земельних правовідносинах, тому перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор. Міністерству оборони України не могло бути відомо про порушене право, оскільки за звітністю, що надавалась КЕВ міста Одеси до Міністерства оборони України, інформації про вилучення Молодіжненською сільською радою земельної ділянки площею 2,1 га із земель оборони до земель запасу не надавалось, тому цей позов подано в межах позовної давності для захисту порушеного права власності держави на спірну земельну ділянку. Постановою Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 листопада 2018 року в частині позовних вимог заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, КЕВ міста Одеси до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, третя особа - Концерн "Військторгсервіс", про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку скасовано та прийнято в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні позову. Рішення місцевого суду в частині вимог до ОСОБА_2 про зобов'язання повернути за актом прийому-передачі державі в особі КЕВ міста Одеси земельної ділянки кадастровий номер 512378200:02:004:3236 ОСОБА_2 не оскаржується, рішення суду в цій частині стосується прав та обов'язків ОСОБА_2, а не ОСОБА_1, який на підставі нотаріально посвідченого правочину продав земельну ділянку, тому при даному апеляційному розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 відсутні підстави для перегляду законності та обґрунтованості рішення суду в частині вимог до ОСОБА_2 щодо повернення земельної ділянки. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що прокурор не оскаржив в частині, що стосується ОСОБА_1 рішення Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-У "Про затвердження технічної документації по складанню державних актів та передачу земельних ділянок безкоштовно у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель в споруд (присадибна ділянка) громадянам України (згідно додатку) в селі Молодіжне Овідіопольського району Одеської області". Тобто, прокурором заявлено, а судом задоволено вимогу про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без оскарження рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку. В даному випадку земельну ділянку ОСОБА_1 передано у приватну власність рішенням ради, яке є чинним, у зв'язку з чим чинність рішення про передачу земельної ділянки у власність виключає визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 на підставі чинного рішення ради про передачу земельної ділянки у власність, оскільки сам по собі державний акт згідно з діючим на час його видачі законодавством був лише документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку. У даному випадку порядок видачі ОСОБА_1 державного акта було дотримано, технічну документацію розроблено, розмір земельної ділянки, її цільове призначення, місцезнаходження тощо відповідали рішенню органу місцевого самоврядування про затвердження технічної документації по складанню державного акта та передачу земельної ділянки у власність тощо. Отже, при чинності рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність підстави для визнання виданого на підставі такого рішення державного акта відсутні. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року заступник військового прокурора Південного регіону України подав касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що Верховний Суд у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16-ц зробив обґрунтований висновок про те, що "оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку". Вказана правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом України під час розгляду інших справ, зокрема у постановах від 20 квітня 2016 року у справі №6-2824цс15 та від 01 липня 2015 року у справі №6-319цс15. Такої підстави припинення права власності на земельну ділянку як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку ЗК України не передбачено (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 12 вересня 2012 року у справі №6-71цс12), тому державний акт на право власності на земельну ділянку може бути визнаний недійсним без скасування рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого він був виданий. Враховуючи викладене, апеляційний суд допустив неправильне застосування норм матеріального права. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У червні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку суди зобов'язані перевірити підстави набуття права власності на спірну земельну ділянку, тобто надати правову оцінку рішенню органу влади або органу місцевого самоврядування про передачу спірної земельної ділянки у власність. Таку правову оцінку рішенню органу місцевого самоврядування про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність було надано апеляційним судом під час розгляду справи №916/1041/17, в якій встановлено законність рішень Молодіжненської сільської ради №716-V про вилучення із земель Міністерства оборони України (КЕЧ Одеського району) земельної ділянки загальною площею 2,1 га, яка використовувалася КЕЧ Одеського району на підставі державного акта на право постійного користування землею № Р-6-86 від 1986 року за згодою Міністерства оборони України та зарахування її до земель запасу Молодіжненської сільської ради, куди входить і спірна земельна ділянка. Позовна давність не підлягає поновленню у разі укладення надалі договору купівлі-продажу відповідного майна. У липні 2020 року Молодіжненська сільська рада Овідіопольського району Одеської області подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що питання щодо правомірності вилучення спірної земельної ділянки із земель оборони вже було предметом розгляду у судовому порядку у справі №916/1041/17, під час розгляду якого було встановлено те, що прийняття Молодіжненською сільською радою спірних рішень відповідало чинному на той час земельному законодавству. Висновок судів про те, що вилучення земельних ділянок площею 8,5780 га та 2,10 га не потребувало окремого погодження (рішення) Кабінету Міністрів України зроблений з правильним застосуванням норм матеріального права, на підставі повної та всебічної оцінки наявних у справі доказів. Судами також встановлено, що зазначені позивачами об'єкти були списані та розібрані за погодженням з Міністерством оборони України. Правомірність вилучення земельної ділянки площею 2,1 га із земель Міністерства оборони України та зарахування її до земель запасу Молодіжненської сільської ради було встановлено постановою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі №916/1041/17. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 04 червня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Овідіопольського районного суду Одеської області. 30 червня 2020 року справа №509/4216/16-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії Б №032344 Квартирно-експлуатаційній частині Одеського району у 1986 році Виконавчим комітетом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області була надана у постійне та безоплатне користування земельна ділянка загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області. Наказом Міністра оборони України від 25 липня 2006 року №454 "Про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України "Оздоровчий комплекс "Ювілейний" припинено його діяльність шляхом реорганізації та приєднання основних фондів до державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування". Наказом Міністерства оборони України від 05 квітня 2007 року №125 "Про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Південного оперативного командування" припинено його діяльність шляхом приєднання до державного господарського об'єднання Міністерства оборони України Концерну "Війскторгсервіс". База відпочинку "Ювілейна", розташована за адресою: АДРЕСА_2, разом із земельною ділянкою, на якій вона розміщена, взята на баланс Концерну "Військторгсервіс" на правах господарського відання, в подальшому базу передано на облік структурного підрозділу Концерну "Військторгсервіс" - філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс". Згідно з свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 14 липня 2003 року Молодіжненською сільською радою на підставі розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації від 11 липня 2003 року №459 "Про визнання права власності на будівлі та споруди "Оздоровчого комплексу "Ювілейний", нежитлова будівля, будівлі та споруди "Оздоровчого комплексу "Ювілейний", розташовані за адресою: АДРЕСА_2, належать на праві державної власності Державному підприємству Міністерства оборони України. Рішенням Молодіжненської сільської ради від 25 травня 2007 року №716-У "Про вилучення із земель Міністерства оброни України КЕЧ Одеського району земельної ділянки загальною площею 2,10 га та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради (в межах села Молодіжного)": 1) вилучено із земель Міністерства оборони України (КЕЧ Одеського району) земельну ділянку загальною площею 2,10 га, яка використовується КЕЧ Одеського району на підставі державного акта на право постійного користування землею № Р-6-86 від 1986 року (Б №032344) за згодою Міністерства оборони України (лист КЕВ від 23 квітня 2007 року за №661) та зараховано до земель запасу Молодіжненської сільської ради в тому числі: земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 1,59 га до категорії земель житлової та громадської забудови, земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,51 га до категорії земель рекреаційного призначення (в межах села Молодіжного) ; 2) зобов'язано КЕЧ Одеського району: 2.1) оформити акт прийому передачі земельної ділянки в землі запасу Молодіжненської сільської ради; 2.2) надати державний акт на право постійного користування земельної ділянки № Р-6-86 від 1986 року (Б №032344) в Овідіопольський районний відділ земельних ресурсів для внесення до нього змін у відповідності до пункту 1 цього РІШЕННЯ: Рішенням Молодіжненської сільської ради від 20 березня 2008 року №1121-У "Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів на право власності безкоштовно громадянам України (згідно додатку) на земельні ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) село Молодіжне Овідіопольський район Одеської області" надано дозвіл на підготовку технічної документації по складанню державного акта на право власності безкоштовно на земельну ділянку громадянам України (згідно додатку), зокрема ОСОБА_1. Рішенням Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-У "Про затвердження технічної документації по складанню державних актів та передачу земельних ділянок безкоштовно у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель в споруд (присадибна ділянка) громадянам України (згідно додатку) в селі Молодіжне Овідіопольського району Одеської області" затверджено технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, що передаються громадянам України для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) в селі Молодіжне; передано земельні ділянки безкоштовно у власність громадянам України для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд (присадибні ділянки) в селі Молодіжне (згідно додатку), зокрема ОСОБА_1 14 липня 2009 року Молодіжненською сільською радою Овідіопольського району Одеської області на підставі рішення Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-У видано ОСОБА_1 державний акт серія ЯЖ №319460 на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га цільового призначення "для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)", кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, розташовану по АДРЕСА_1. Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 квітня 2017 року право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 5123782000:02:004:3236), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 26 січня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ващук В. Ф. за реєстровим №90. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Згідно з частинами шостою-десятою статті 117 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п'ятою статті 151 цього Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюються у порядку, встановленому статтею 151 цього Кодексу. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. Відповідно до статті 125 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частиною першою статті 126 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року №43 у редакції, чинній на час видачі державного акта). Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення. Вимога про визнання недійсним державного акта не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор просив визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт серії ЯЖ №319460 на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, розташовану по АДРЕСА_1. Вимоги щодо визнання незаконним рішення Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-V "Про затвердження технічної документації по складанню державних актів та передачу земельних ділянок безкоштовно у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель, споруд (присадибна ділянка) громадян України (згідно додатку) в селі Молодіжне Овідіопольського району Одеської області" заявлено не було. Враховуючи викладене, апеляційний суддійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову в частині визнання недійсним державного акта, оскільки рішення на підставі якого ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку є чинним, у зв'язку з чим чинність рішення про передачу земельної ділянки у власність виключає визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1, оскільки сам по собі державний акт згідно з законодавством, діючим на час його видачі, був лише документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку, тому така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Зазначений висновок апеляційного суду узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19). Доводи касаційної скарги про те, що згідно з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 10 жовтня 2018 року у справі №362/884/16-ц, та у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2016 року у справі №6-2824цс15 та від 01 липня 2015 року у справі №6-319цс15, у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки, не заслуговують на увагу, з огляду на таке. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, зробленим у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18) "[...] суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду". У постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що "[...] підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення". "[...] для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї земельної ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою". Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку і не дають підстав вважати, що судом в означеній частині порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку - без змін. Рішення місцевого суду в частині вимог до ОСОБА_2 про зобов'язання повернути за актом прийому-передачі державі в особі КЕВ міста Одеси земельної ділянки кадастровий номер 512378200:02:004:3236 ОСОБА_2 в апеляційному порядку не переглядалося, тому не може бути предметом перегляду і Верховним Судом. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника військового прокурора Південного регіону України залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 16 січня 2020 року в частині вирішення позовних вимог заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, КЕВ міста Одеси до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, третя особа - Концерн "Військторгсервіс", про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №310/1772/19 провадження №61-1648св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Бердянська міська рада, прокуратура Запорізької області, державне підприємство "Центр державного земельного кадастру", виконавчий комітет Бердянської міської ради, третя особа - Бердянська районна рада, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" на рішення Бердянського районного суду Запорізької області від 16 червня 2020 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Подліянової Г. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Бердянської міської ради, прокуратури Запорізької області, державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", виконавчого комітету Бердянської міської ради, третя особа - Бердянська районна рада, про визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Бердянської міської ради, прокуратури Запорізької області, державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" (далі - ДП "Центр державного земельного кадастру "), виконавчого комітету Бердянської міської ради про визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та зобов'язання вчинити певні дії, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності від 09 липня 2002 року їй на праві власності належить гараж літ. "Б", що розташований на АДРЕСА _1. Вказаний гараж знаходиться на земельній ділянці площею 0,0065 га, яка була передана їй безоплатно у приватну власність саме для його розміщення та обслуговування. ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на землю серії І-ЗП №054389, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №3268 від 08 липня 2003 року. У подальшому рішенням восьмої сесії Бердянської міської ради від 18 лютого 2016 року АДРЕСА_1 перейменована на АДРЕСА_1. У березні 2016 року ОСОБА_1 вирішила подарувати сину гараж, у зв'язку з чим звернулася до Держгеокадастру з заявою про присвоєння земельній ділянці, на якій знаходиться гараж, кадастрового номеру. Проте рішенням Держгеокадастру від 05 вересня 2016 року їй було відмовлено з підстав перетину її ділянки з земельною ділянкою з кадастровим номером 2310400000:09:006:0249, яка у 2010 році була надана у постійне користування прокуратурі Запорізької області. Площа накладення земельних ділянок співпадає на 100%. Так, пунктом 3 рішення Бердянської міської ради Запорізької області від 29 липня 2010 року №4 "Про припинення та надання у постійне користування земельних ділянок" був затверджений проект відведення земельної ділянки та надано у постійне користування прокуратурі Запорізької області земельну ділянку площею 0,1198 га, що розташована на АДРЕСА_2 для розміщення та обслуговування адміністративної будівлі Бердянської міжрайонної прокуратури. Про те, що Бердянська міська рада Запорізької області 29 липня 2010 року прийняла оскаржуване рішення їй стало відомо у березні 2016 року, після чого позивач неодноразово зверталася до прокуратури Запорізької області і Генеральної прокуратури України щодо вирішення цього питання в позасудовому порядку. Прокуратурою визнано, що після проведення геодезичної зйомки встановлено наявність перетинання належної їй земельної ділянки площею 0,0065 га з земельною ділянкою, яка виділена прокуратурі Запорізької області, площею 0,1198 га. Разом із тим, відповідач на момент звернення до суду із цим позовом жодних дій, направлених на відновлення її прав як власника земельної ділянки, не вчинив. Вказувала, що вона ніколи не відмовлялася від належної їй земельної ділянки, її не було позбавлено права власності на цю земельну ділянку у встановленому законом порядку, а тому вважала, що пункт 3 рішення Бердянської міської ради від 29 липня 2010 року №4 є незаконним і таким, що порушує її права як власника земельної ділянки. Посилаючись на зазначене та з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 остаточно просила: 1) визнати недійсним пункт 3 рішення Бердянської міської ради від 29 липня 2010 року №4 "Про припинення та надання у постійне користування земельних ділянок" в частині затвердження проекту відведення земельної ділянки та надання у постійне користування прокуратурі Запорізької області земельної ділянки площею 0,1198 га, розташованої на АДРЕСА_2 для розміщення та обслуговування адміністративної будівлі Бердянської міжрайонної прокуратури; 2) визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №116357 від 21 серпня 2010 року, виданий прокуратурі Запорізької області на земельну ділянку площею 0,1198 га у межах згідно з планом, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 2310400000-09:006:0249, зареєстрований за №031026500010 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі; 3) зобов'язати виконавчий комітет Бердянської міської ради скасувати право постійного користування прокуратури Запорізької області земельною ділянкою площею 0,1198 га, кадастровий номер 2310400000:09:006:0249; 4) зобов'язати ДП "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України земельну ділянку площею 0,1198 га, кадастровий номер 0400000-09:006:0249, розташовану на АДРЕСА_2, яка передана у постійне користування прокуратурі Запорізької області на підставі рішення Бердянської міської ради №4 від 29 липня 2010 року "Про припинення та надання у постійне користування земельних ділянок" (том 2, а. с. 30-39). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бердянського районного суду Запорізької області від 16 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним пункт 3 рішення Бердянської міської ради від 29 липня 2010 року №4 "Про припинення та надання у постійне користування земельних ділянок" в частині затвердження проекту відведення земельної ділянки та надання у постійне користування прокуратурі Запорізької області земельної ділянки площею 0,1198 га, розташованої на АДРЕСА_2, для розміщення та обслуговування адміністративної будівлі Бердянської міжрайонної прокуратури. Визнано недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №116357 від 21 серпня 2010 року, виданий прокуратурі Запорізької області на земельну ділянку площею 0,1198 га у межах згідно з планом, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 2310400000-09:006:0249, зареєстрований за №031026500010 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. Зобов'язано ДП "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України земельну ділянку площею 0,1198 га, кадастровий номер 0400000-09:006:0249, розташовану на АДРЕСА_2, яка передана у постійне користування прокуратурі Запорізької області на підставі рішення Бердянської міської ради від 29 липня 2010 року №4 "Про припинення та надання у постійне користування земельних ділянок". У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення місцевого суду, з висновками якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що земельна ділянка з кадастровим номером 2310400000:09:006:0249, площею 0,1198 га, яка надана у постійне користування прокуратурі Запорізької області, містить у своєму внутрішньому периметрі всю площу земельної ділянки площею 0,0065 га, яка належить на праві власності позивачу ОСОБА_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, площа накладання складає 100%. За таких підстав суддійшов висновку, що вказане порушене право позивача підлягає судовому захисту у спосіб, визначений нею. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року ДП "Центр державного земельного кадастру" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бердянського районного суду Запорізької області від 16 червня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині зобов'язання ДП "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України спірну земельну ділянку. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У травні 2021 року справу №310/1772/19 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема, зазначає, що судами помилково застосовано положення статей 6, 9 Закону України "Про державний земельний кадастр", пункт 6 Порядку введення Державного земельного кадастру та пункти 1.2, 3.2 Порядку адміністрування Державного земельного кадастру, в результаті чого суди дійшли помилкових висновків про те, що ДП "Центр державного земельного кадастру" наділений повноваженнями на внесення та/або виключення відомостей про земельні ділянки з Державного земельного кадастру, в той час як заявник лише забезпечує належне функціонування Державного земельного кадастру та не має до нього доступу, а тому, як наслідок, виконати оскаржувані судові рішення не зможе в силу вимог Закону. Поза увагою судів залишилося те, що обов'язок виправлення помилок у Державному земельному кадастрі покладено на державних кадастрових реєстраторів. Доводи інших учасників справи У травні 2021 року Запорізька обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що у судовому порядку підтверджено доводи позивача про те, що земельна ділянка площею 0,1198 га, яка була надана у постійне користування прокуратурі, містить у своєму внутрішньому периметрі всю площу земельної ділянки площею 0,0065 га, яка належить на праві власності позивачу. З огляду на встановлені обставини, прокуратурою не оскаржувалася постанова суду апеляційної інстанції. У травні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить її відхилити, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, посилаючись на те, що ДП "Центр державного земельного кадастру" відзив на позовну заяву до суду не подавало, жодних заперечень щодо залучення його в якості співвідповідача не мало і лише після винесення судового рішення подало апеляційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на праві приватної власності належить гараж літ. "Б", розташований за адресою: АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право власності від 23 травня 2002 року №283 (том 1, а. с. 45-47). На підставі рішення Бердянської міської ради від 12 червня 2003 року №22 "Про вилучення, передачу у приватну власність та в оренду земельних ділянок громадянам" ОСОБА_1 для розміщення та обслуговування гаражу передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_3), площею 0,0065 га. 08 липня 2003 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянки, розташовану на АДРЕСА_3, площею 0,0065 га, для розміщення та обслуговування гаража, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №3268 (том 1, а. с. 15). Рішенням Бердянської міської ради від 29 липня 2010 року №4 "Про припинення та надання у постійне користування земельних ділянок" (пункт 3) затверджено проект відведення земельних ділянок та надано у постійне користування прокуратурі Запорізької області земельні ділянки, загальною площею 0,1254 га (0,1198 га та 0,0056 га), розташовані на АДРЕСА_2, для розміщення та обслуговування адміністративної будівлі - Бердянської міжрайонної прокуратури (том 1, а. с. 19). Відповідно до довідок Управління Держкомзему у місті Бердянську від 14 липня 2010 року №487 земельним ділянкам присвоєно кадастрові номери 2310400000:09:006:0249 (0,1198 га) та 2310400000:09:006:0248 (0,0056 га) (том 1, а. с. 17-18). На підставі вищезазначеного рішення від 29 липня 2010 року №4 прокуратурі Запорізької області видано державні акти на право постійного користування земельними ділянками від 21 серпня 2010 року для розміщення та обслуговування адміністративної будівлі - Бердянської міжрайонної прокуратури площею 0,1198 га та 0,0056 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 16-17). Рішенням Бердянської міської ради Запорізької області від 18 лютого 2016 року №56 "Про перейменування назв вулиць, проїздів, площ, проспектів, скверів, бульварів в місті Бердянську" АДРЕСА_1 перейменована на АДРЕСА_1 Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Предметом перегляду Верховного Суду є рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині зобов'язання ДП "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України спірну земельну ділянку, оскільки в інший частині судові рішення не оскаржуються заявником. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" від 07 липня 2011 року №3613-VI (далі - Закон України №3613-VI) в редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції, державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об'єкти Державного земельного кадастру. Частиною п'ятою статті 5 вказаного Закону визначено, що внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями здійснюється виключно на підставі та відповідно до цього Закону. Забороняється вимагати для внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями надання документів та здійснення дій, прямо не передбачених цим Законом. Відповідно до статті 6 вказаного Закону ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Держателем Державного земельного кадастру є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Адміністратором Державного земельного кадастру є державне підприємство, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів і здійснює заходи із створення та супроводження програмного забезпечення Державного земельного кадастру, відповідає за технічне і технологічне забезпечення, збереження та захист відомостей, що містяться у Державному земельному кадастрі. Згідно зі статтею 9 Закону №3613-VI внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державний кадастровий реєстратор: здійснює реєстрацію заяв про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надання таких відомостей; перевіряє відповідність поданих документів вимогам законодавства; формує поземельні книги на земельні ділянки, вносить записи до них, забезпечує зберігання таких книг; здійснює внесення відомостей до Державного земельного кадастру або надає відмову у їх внесенні; присвоює кадастрові номери земельним ділянкам; надає відомості з Державного земельного кадастру та відмову у їх наданні; здійснює виправлення помилок у Державному земельному кадастрі; передає органам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відомості про земельні ділянки. Державний кадастровий реєстратор має посвідчення Державного кадастрового реєстратора та власну печатку. Державний кадастровий реєстратор має доступ до всіх відомостей Державного земельного кадастру, самостійно приймає рішення про внесення відомостей до нього, надання таких відомостей, про відмову у здійсненні таких дій. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об'єднань у діяльність Державного кадастрового реєстратора забороняється, крім випадків, встановлених цим Законом. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які здійснюють свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення). Відповідно до підпункту 9 пункту 6 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051, до повноважень державних кадастрових реєстраторів Держгеокадастру та державних кадастрових реєстраторів його територіальних органів належать, зокрема виправлення помилок у Державному земельного кадастрі, допущених у відомостях щодо об'єктів, зазначених у підпункті 1 цього пункту. Водночас, відповідно до пункту 1.2 Порядку адміністрування Державного земельного кадастру, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27 грудня 2012 року №836, адміністратор Державного земельного кадастру - державне підприємство, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин; адміністрування Державного земельного кадастру - здійснення заходів щодо створення та супроводження програмного забезпечення Державного земельного кадастру; технічне й технологічне забезпечення Державного земельного кадастру; збереження та захист відомостей Державного земельного кадастру. Адміністрування Державного земельного кадастру здійснює адміністратор Державного земельного кадастру на підставі договорів, укладених із Держгеокадастром на виконання робіт та надання послуг, пов'язаних із адмініструванням Державного земельного кадастру (пункт 1.4 Порядку) Адміністратор має доступ до відомостей Державного земельного кадастру для: розробки, впровадження та забезпечення використання технологій, регламентів і методик щодо підготовки інформаційного наповнення Державного земельного кадастру та виправлення технічних помилок; підготовки статистичної звітності та надання технічної допомоги Державному кадастровому реєстратору під час внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру про об'єкти Державного земельного кадастру (пункт 3.2 Порядку). Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України №3613-VI та пункту 1 наказу Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру від 28 січня 2016 року №36 "Про визначення адміністратора Державного земельного кадастру" адміністратором Державного земельного кадастру є ДП "Центр державного земельного кадастру", яке належить до сфери управління Держгеокадастру. Враховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині зобов'язання ДП "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України спірну земельну ділянку, оскільки, як вбачається з наведених норм закону, ДП "Центр державного земельного кадастру" не наділено повноваженнями на внесення та/або виключення відомостей про земельні ділянки з Державного земельного кадастру, оскільки вказане підприємство як адміністратор Державного земельного кадастру лише забезпечує його належне функціонування. У той же час внесення змін та виправлень у Державному земельному кадастрі покладено на державних кадастрових реєстраторів, які мають доступ до всіх відомостей Державного земельного кадастру, самостійно приймають рішення про внесення відомостей до нього, надання таких відомостей, про відмову у здійсненні таких дій. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об'єднань у діяльність Державного кадастрового реєстратора забороняється, крім випадків, встановлених цим Законом. Відхиляючи вказані доводи заявника, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ДП "Центр державного земельного кадастру" під час розгляду справи не заперечувало, що воно є належним відповідачем щодо заявленої до нього позовної вимоги, а надавши такі заперечення в апеляційній скарзі, не конкретизувало, який саме орган наділений такими функціями. Разом із тим, вказані висновки суду апеляційної інстанції є помилковими з огляду на наступне. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі №372/51/16-ц (провадження №14-511цс18) зроблено висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки, ін. ) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу "jura novit curia". З урахуванням наведеного, суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи повинні були самостійно встановити належність відповідачів, відповідно до заявлених позовних вимог. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Встановивши, що позовна вимога про зобов'язання виключити з публічної кадастрової карти України спірну земельну ділянку заявлена до неналежного відповідача - ДП "Центр державного земельного кадастру", Верховний суддійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень у частині зобов'язання ДП "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України земельну ділянку площею 0,1198 га, кадастровий номер 0400000-09:006:0249, розташовану на АДРЕСА_2, та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні заявлених до вказаного відповідача позовних вимог. В іншій частині рішення Бердянського районного суду Запорізької області від 16 червня 2020 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року не оскаржувалися, а тому не були предметом перегляду Верховного Суду. Щодо розподілу судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд скасовує оскаржувані судові рішення в частині заявлених позовних вимог до ДП "Центр державного земельного кадастру" та ухвалює в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, то сплачений заявником за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 1 152,00 грн, а також судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн підлягає стягненню на його користь із ОСОБА_1 у загальному розмірі 2 688,80 грн (1 152,00 грн + 1 536,80 грн). Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" задовольнити. Рішення Бердянського районного суду Запорізької області від 16 червня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в частині зобов'язання державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" виключити з публічної кадастрової карти України земельну ділянку скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаної вимоги. Стягнути з ОСОБА_1 до користь державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" судовий збір за подачу апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 688,80 грн. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 липня 2021 року м. Київ справа №125/785/19 провадження №61-5447 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Путілін Євген Вікторович, відповідачі: ОСОБА_2, Барська міська рада Вінницької області, треті особи: Гаївська сільська рада Барського району Вінницької області, відділ державної реєстрації Барської районної державної адміністрації Вінницької області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року у складі судді Хитрука В. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, Барської міської ради Вінницької області (далі - Барська міська рада), треті особи: Гаївська сільська рада Барського району Вінницької області (далі - Гаївська сільська рада), відділ державної реєстрації Барської районної державної адміністрації Вінницької області, в якому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просив суд: визнати незаконним та скасувати рішення 54 сесії 6 скликання Барської міської ради від 14 липня 2014 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_2" у частині затвердження ОСОБА_2 технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для оформлення права власності на земельну ділянку, площею 0,0800 га, кадастровий номер 0520210100:02:015:0019, по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та передачі ОСОБА_2 безкоштовно в приватну власність дану земельну ділянку; визнати недійсним свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_1, видане 12 вересня 2014 року реєстраційною службою Барського районного управління юстиції Вінницької області; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 вересня 2014 року, індексний номер 15764450, державного реєстратора реєстраційної служби Барського районного управління юстиції Вінницької області; зобов'язати ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку, яка перебуває у його користуванні та не чинити йому перешкод у користуванні належною йому на праві оренди земельною ділянкою. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням 58 (позачергової) сесії 5 скликання Барської міської ради від 20 жовтня 2010 року йому надано земельну ділянку, площею 1,2433 га, у місті Барі в районі хутора Котова на умовах оренди строком на 25 років для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення. 26 жовтня 2010 року він уклав з Барською міською радою договір оренди землі, загальною площею 1,2433 га, у тому числі: ділянка № НОМЕР_2, площею 0,2649 га, із них 0,1145 га ріллі, 0,1504 га сінокіс; ділянка № НОМЕР_3, площею 0,9784 га, із них 0,5927 га ріллі, 0,3857 га сіножаті. Строк дії договору визначено до 26 жовтня 2035 року. Позивач указував, що у 2017 році невідомі особи почали обробляти земельну ділянку, яку він орендує. Згодом він дізнався, що на частину земельної ділянки, яка перебуває у нього в оренді, ОСОБА_2 отримав право власності на підставі рішення 54 сесії 6 скликання Барської міської ради від 14 липня 2014 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_2". По даному факту він звернувся зі скаргою до Барської міської ради. Комісією Барської міської ради встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2 накладається орієнтовано у розмірі 80% на орендовану ним земельну ділянку, про що складено відповідний акт. Посилаючись на порушення Барською міською радою умов договору оренди землі, статей 9, 24, 27 Закону України "Про оренду землі" та статей 153, 154 ЗК України, вважав незаконним рішення міської ради про передачу ОСОБА_2 в приватну власність земельної ділянки, площею 0,08 га, яка є частиною земельної ділянки, яку він орендує. При цьому він продовжував виконувати умови договору оренди землі та сплачувати орендну плату, у тому числі, за ту ділянку, яку незаконно отримав ОСОБА_2. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд його позов задовольнити. У липні 2019 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, Барської міської ради, в якому, змінивши підстави позову, просив: визнати недійсним рішення 58 (позачергової) сесії 5 скликання Барської міської ради від 20 жовтня 2010 року "Про затвердження проєкту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду гр. ОСОБА_4"; визнати недійсним договір оренди землі від 26 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та Барською міською радою, який зареєстровано відділом Держкомзему в Барському районі 09 березня 2011 року за №052021014000062. В обґрунтування зустрічних позовних вимог вказував, що розроблення відповідної документації із землеустрою має розпочинатися після затвердження завдання на розроблення землевпорядної документації. Однак, завдання на виконання робіт від 13 вересня 2010 року не підписано виконавцем - фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, і замовником - ОСОБА_1. Із цих підстав вважав, що виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки, загальною площею 1,2433 га, відбулося з порушенням закону (частина друга статті 29 Закону України "Про землеустрій"). Крім того, технічна документація із землеустрою щодо складання документів та проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду є різними видами документації відповідно до статті 25 Закону України "Про землеустрій". Зазначав, що Барська міська рада безпідставно змінила категорію земель, а у договорі оренди землі відсутні усі істотні умови, визначені законом. При цьому передачею земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 порушено норми природоохоронного законодавства, оскільки земельна ділянка, кадастровий номер: 0520210100:01:167:0094, межує з прибережною захисною смугою водного об'єкту - струмком. Враховуючи вищевказане, ОСОБА_2 просив суд його зустрічний позов задовольнити. Ухвалою Барського районного суду Черкаської області від 08 липня 2019 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року, з урахуванням ухвали цього суду від 27 листопада 2020 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення 54 сесії 6 скликання Барської міської ради від 14 липня 2014 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_2" у частині затвердження ОСОБА_2 технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для оформлення права власності на земельну ділянку, площею 0,0800 га, розташовану по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та передачі ОСОБА_2 безкоштовно в приватну власність даної земельної ділянки за рахунок земель житлової та громадської забудови міста. Визнано недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1, видане 12 вересня 2014 року реєстраційною службою Барського районного управління юстиції Вінницької області. Скасовано запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2, вчинений на підставі рішення державного реєстратора реєстраційної служби Барського районного управління юстиції Вінницької області від 12 вересня 2014 року, на земельну ділянку, площею 0,0800 га, розташовану по АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Зобов 'язано ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку, яка перебуває у користуванні ОСОБА_1, та не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні належною йому на праві оренди земельною ділянкою. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що Барська міська рада порушила умови договору оренди землі від 26 жовтня 2010 року, укладеного з ОСОБА_1, зареєстрованого 09 березня 2011 року за №052021014000062, а також статті 9, 24, 27 Закону України "Про оренду землі", статті 153, 154 ЗК України, прийнявши рішення від 14 липня 2014 року, яким затвердила ОСОБА_2 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для оформлення права власності на земельну ділянку, площею 0,0800 га, кадастровий номер 0520210100:02:015:0019, по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та передала йому безкоштовно у приватну власність дану земельну ділянку, яка є частиною земельної ділянки, площею 1,2433 га, що за вищевказаним договором оренди землі перебуває в оренді у ОСОБА_1. При цьому останній не надавав згоди на відчуження земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2, а правові підстави для припинення права користування земельною ділянкою без її вилучення в установленому законом порядку у землекористувача відсутні. Факт накладання земельної ділянки ОСОБА_2 на орендовану ОСОБА_1 земельну ділянку зафіксовано у відповідному акті комісії Барської міської ради від 08 червня 2017 року (накладання - орієнтовно 80%), а також встановлено висновком експерта товариства з обмеженою відповідальністю "Подільський центр судових експертиз" від 30 червня 2020 року №543 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи, призначеної судом за клопотанням ОСОБА_1 (площа суміщення - 0,0706 га). Підставою для розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, стало рішення Гаївської сільської ради від 28 листопада 1997 року №103. Однак, документів (зокрема, актів відведення, схем відведення), які б обґрунтовували місце розташування спірної земельної ділянки саме на місці, щодо якого було розроблено технічну документацію, до суду надано не було. Суд першої інстанції вказав, що договір оренди землі від 26 жовтня 2010 року зареєстровано 09 березня 2011 року за №052021014000062, а невнесення посадовими особами при проведенні державної реєстрації інформації про земельну ділянку (допущення помилки державними органами) до Державного земельного кадастру не може впливати на права та інтереси ОСОБА_1, як законного орендаря земельної ділянки. У цій частині судом враховано прецедентну практику Європейського суду з прав людини у справах щодо принципу "належного урядування". Посилаючись на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду, районний суд зазначив, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а тому після внесення такого запису скасування зазначеного РІШЕННЯ: не може бути належним способом захисту права або інтересу. При цьому державний реєстратор і орган державної реєстрації не можуть бути належними відповідачами за позовними вимогами про скасування рішення про державну реєстрацію прав чи скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, якщо такі вимоги є похідними від вимоги про скасування рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого державна реєстрація була проведена. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, районний суд врахував, що підставою для прийняття рішення Барської міської ради від 20 жовтня 2010 року "Про затвердження проєкту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_1" став розроблений та погоджений в установленому законодавством порядку проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому цільове призначення земельної ділянки було вперше визначено саме при затвердженні проєкту землеустрою щодо її відведення (стаття 1 Закону України "Про землеустрій", стаття 19 ЗК України). Суд першої інстанції вказав, що положеннями договору оренди землі від 26 жовтня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та Барською міською радою, встановлено права та обов'язки орендодавця та орендаря, умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а ОСОБА_2 не доведено, яким чином порушуються його права та інтереси відсутністю істотних умов договору, при чому, у нього жодних прав на цю земельну ділянку станом на 2010 рік не виникло, він не являється стороною договору і відсутність тієї чи іншої істотної умови не впливає на його права та інтереси. Доводи ОСОБА_2 щодо порушення природоохоронного законодавства відхилено районним судом, оскільки їх не підтверджено належними і допустими доказами, вони ґрунтуються на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Крім того, суд першої інстанції відхилив клопотання ОСОБА_2 про застосування позовної давності до спірних правовідносин, не врахував показання свідків у цій частині, оскільки перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), тобто з 2017 року, коли ОСОБА_1 виявив факт обробляння сторонніми особами належної йому на праві оренди земельної ділянки. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. Суд апеляційної інстанції вказав, що підставою для рішення Барської міської ради від 14 липня 2014 року, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав право власності на земельну ділянку, площею 0,0800 га, кадастровий номер 0520210100:02:015:0019, став не проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки (стаття 118 ЗК України), а технічна документація. При цьому питання передачі земельної ділянки у власність повинно вирішуватися тією радою, на території якої знаходиться земельна ділянка. Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 не давав згоди на відчуження земельної ділянки, кадастровий номер 0520210100:02:015:0019, а тому, з урахуванням суміщення спірних земельних ділянок, Барська міська рада вчинила дії, які перешкоджають йому користуватися орендованою земельною ділянкою, площею 1,2433 га, відповідно до умов договору оренди землі, зареєстрованого у встановленому порядку. Крім того, апеляційний суд погодився з мотивами суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, права та інтереси якого не порушено договором оренди землі, укладеним у жовтні 2010 року між Барською міською радою та ОСОБА_1. Строк позовної давності ОСОБА_1 не пропущено, оскільки про порушення свого права він дізнався у червні 2017 року, отримавши акт комісії Барської міської ради про накладання земельної ділянки ОСОБА _2 на орендовану ним земельну ділянку. Апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_2 про безпідставність відмови у призначенні судової земельно-технічної експертизи, оскільки у відповідному клопотанні ставилося питання, чи суміщається земельна ділянка, передана в оренду громадянці ОСОБА_7, яка не являється стороною у справі, а земельні ділянки, щодо яких просив призначити експертизу, не є предметом даного спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, яка надійшла у квітні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а його зустрічний позов задовольнити. В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року задоволено частково клопотання ОСОБА_2 про звільнення від сплати судового збору або зменшення розміру судового збору. Зменшено ОСОБА_2 розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання касаційної скарги, до 4 441,50 грн. Касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишено без руху з наданням строку на усунення її недоліків, а саме запропоновано сплатити судовий збір та надати суду документи, що підтверджують його сплату. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання. У квітні 2021 року на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 07 квітня 2021 року ОСОБА_2 надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №125/785/19 із Барського районного суду Вінницької області. Задоволено клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року. Зупинено виконання рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року до закінчення касаційного провадження. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що підставою для виготовлення технічної документації на його земельну ділянку стало рішення Гаївської сільської ради Барського району Вінницької області від 28 листопада 1997 року №103, яким йому передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку, площею 0,08 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_2 (Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року "Про приватизацію земельних ділянок). Оскаржуваним ОСОБА_1 рішенням Барської міської ради від 14 липня 2014 року лише затверджено технічну документацію на землю. При цьому Барська міська рада на час укладення договору оренди землі зі ОСОБА_1 у жовтні 2010 року не приймала рішень про припинення його права власності на землю. Вказує, що з урахуванням норм ЗК України та інших нормативно-правових актів, чинних на час виникнення спірних правовідносин, у нього виникло право власності на спірну земельну ділянку. У цій частині посилається на відповідну судову практику Верховного Суду та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Крім того, норма частини п'ятої статті 116 ЗК України, відповідно до якої земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом, підлягала до застосування у частині задоволення його зустрічного позову, а не позову ОСОБА_1. Зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин статті 15, 16, 203, 215 ЦК України, оскільки він має право на судовий захист своїх прав та інтересів, порушених внаслідок передачі земельної ділянки в оренду ОСОБА_1. При цьому неправильно застосовано положення статей 19, 21 ЗК України, а судами не враховано, що безпідставно було змінено категорію земельної ділянки, переданої в оренду. Посилаючись на відповідну судову практику Верховного Суду, вважав необґрунтованими висновки судів про те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, оскільки з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про проведену державну реєстрацію, закон не передбачав. Наголошує, що частина земельної ділянки, яка у 2010 році передана в оренду ОСОБА_1, перебувала у його власності та власності третіх осіб, а отже, не могла бути предметом оренди. При цьому йому передано в оренду дві окремі земельні ділянки (пункт 2 договору оренди землі), а не одну, як вказано в оскаржуваному ним рішенні міської ради. Судами не з'ясовано, чи накладається орендована ОСОБА_1 земельна ділянка на земельну ділянку, яка знаходиться у власності ОСОБА_7, для встановлення чого ним заявлялися до районного суду клопотання про призначення у справі земельно-технічної експертизи, у задоволенні яких йому безпідставно відмовлено. У задоволенні аналогічного клопотання було відмовлено й апеляційним судом. Зазначає, що отримав право власності на земельну ділянку на законних підставах. Територію Гаївської сільської ради з 2003 року включено до меж міста Бар, а тому рішення Гаївською сільською радою щодо передачі йому у власність земельної ділянки законне. Посилається на вихід суду першої інстанції за межі позовних вимог ОСОБА_1, а також на застосування до спірних правовідносин позовної давності. Крім того, вказує, що його та представника неналежним чином повідомлено судом першої інстанції про дату, час і місце розгляду справи, так як їх повідомлено про призначені судові засідання шляхом надсилання телефонограм, що не відповідає вимогам процесуального закону і є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від представника ОСОБА_1 - адвоката Путіліна Є. В., в якому вказується, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначає, що судами попередніх інстанцій не ставилося під сумнів право ОСОБА_2 на земельну ділянку, однак, зазначалося про не подання ним належних та допустимих доказів щодо встановлення меж у натурі (на місцевості) земельної ділянки на час прийняття Гаївською сільською радою рішення від 28 листопада 1997 року №103. Вважає висновки судів щодо вирішення первісного та зустрічного позовів обґрунтованими, мотивованими та такими, що відповідають правовим позиціям Верховного Суду, сформованим у подібних справах. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з положеннями статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про оренду землі"). Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Судами встановлено, що рішенням 58 (позачергової) сесії 5 скликання Барської міської ради Вінницької області від 20 жовтня 2010 року "Про затвердження проєкту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_4" затверджено відповідний проєкт землеустрою та надано ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 1,2433 га, у місті Барі в районі хутора Котова на умовах оренди терміном на 25 років для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення (а. с. 11, т. 1). 26 жовтня 2010 року укладено договір оренди землі між Барською міською радою (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) про передачу в оренду земельної ділянки, загальною площею 1,2433 га, у тому числі: ділянка № НОМЕР_2, площею 0,2649 га, з них 0,1145 га ріллі, 0,1504 га сінокіс; ділянка № НОМЕР_3, площею 0,9784 га, з них 0,5927 га ріллі, 0,3857 га сіножаті, із земель житлової та громадської забудови, строком на 25 років, з 26 жовтня 2010 року по 26 жовтня 2035 року. Договір зареєстровано 09 березня 2011 року за №052021014000062 (а. с.12-13, т. 1). Відповідно до пункту 28 договору оренди землі Барська міська рада взяла на себе зобов'язання не втручатись в господарську діяльність орендаря і не створювати йому будь-яких перешкод при виконанні умов цього договору. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону (частина перша статті 27 ЗУ "Про оренду землі"). Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Виходячи з положень статті 152 ЗК України та роз'яснень, які містяться у пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. На підставі рішення 54 сесії 6 скликання Барської міської ради від 14 липня 2014 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_2", ОСОБА_2 отримав право власності на земельну ділянку, площею 0,0800 га, кадастровий номер 0520210100:02:015:0019, по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 32-46, т. 1). Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (частина перша статті 158 ЗК України). ОСОБА _1, звернувшись до суду із позовом у цій справі, указував, що вищевказане рішення Барської міської ради є незаконним, оскільки ОСОБА_2 передано в приватну власність земельну ділянку, яка є частиною земельної ділянки, яку він орендує за договором оренди землі, укладеним між ним та Барською міською радою ще у жовтні 2010 року. Згідно з актом комісії по розгляду скарги ОСОБА_1 від 08 червня 2017 року земельна ділянка ОСОБА_2 накладається орієнтовно 80% на орендовану земельну ділянку ОСОБА_1, за яку він сплачує орендну плату (а. с. 47, т. 1). Відповідно до висновку експерта товариства з обмеженою відповідальністю "Подільський центр судових експертиз" від 30 червня 2020 року №543 за результатами проведення судової земельної-технічної експертизи, призначеної судом першої інстанції за клопотанням ОСОБА_1, межі земельної ділянки, площею 1,2433 га, (ділянка № НОМЕР_2 - 0,2649 га, ділянка № НОМЕР_3 - 0,9784 га), що перебуває в оренді у ОСОБА_8 згідно з договором оренди землі від 26 жовтня 2010 року, зареєстрованого 09 березня 2011 року за №052021014000062, суміщаються з межами земельної ділянки, площею 0,0800 га, кадастровий номер 0520210100:02:015:0019, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, передана у власність ОСОБА_2 згідно з рішення Барської міської ради від 14 липня 2014 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки (в натурі) на місцевості гр. ОСОБА_2", площа суміщення становить 0,0706 га. (а. с.168-180, т. 2). Вищевказаному висновку судової земельної-технічної експертизи суди дали належну правову оцінку (стаття 110 ЦПК України). Апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу на те, що підставою для рішення Барської міської ради про надання у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки став не проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки (стаття 118 ЗК України), а технічна документація. При цьому питання передачі земельної ділянки у власність повинно вирішуватись тією радою, на території якої знаходиться земельна ділянка. Частиною четвертою статті 9 Закону України "Про оренду землі" визначено, що не допускається відчуження орендованих земельних ділянок державної або комунальної власності без згоди на це орендаря. Відповідно до абзацу 3 частини другої статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою. Отже, Барська міська рада вчинила дії, які перешкоджають ОСОБА _1 користуватися орендованою земельною ділянкою відповідно до умов договору, згоди на відчуження земельної ділянки останній не надавав. Доказів щодо припинення прав користування цією земельною ділянкою у спосіб, визначений законом, матеріали справи не містять. Крім того, частиною п'ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Суди попередніх інстанцій правильно застосували відповідну норму права, а доводи заявника касаційної скарги у цій частині є необґрунтованими та зводяться до власного тлумачення норм матеріального права, тому відхиляються Верховним Судом. З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у відповідній частині. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18; від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, провадження №12-304гс18. Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги щодо помилкових висновків судів про те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу, оскільки зроблені висновки стосуються захисту порушених прав та інтересів ОСОБА_1, а не ОСОБА_2, вони не мають правового значення для доведення вимог останнього за зустрічним позовом. При цьому порушені права орендаря захищено судами у законний спосіб, а судові рішення у цій частині орендар не оскаржив. Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив із того, що ОСОБА_2 не довів, яким чином було порушено його права та інтереси договором оренди землі, укладеним у 2010 році між ОСОБА_1 та Барською міською радою, оскільки у нього прав на земельну ділянку, яка була предметом цього договору оренди, станом на 2010 рік не виникло, він не був стороною договору оренди. Із цих самих підстав необгрунтованими є доводи ОСОБА_2 про відсутність істотних умов договору, так як судами встановлено, що усі істотні умови договору, визначені законом, договір містить, у тому числі і об'єкт оренди. Крім того, судами не ставилося під сумнів, що у ОСОБА_2 виникло право на земельну ділянку (рішення Гаївської сільської ради Барського району Вінницької області від 28 листопада 1997 року №103), однак, ним не було надано суду ні проєкту відведення, ні технічної документації з встановленням меж в натурі на місцевості земельної ділянки. ОСОБА_9 не довів належними та допустими доказами, що частина земельної ділянки, яка передана в оренду ОСОБА_1, на момент укладення договору оренди землі уже перебувала у його власності. Посилання касаційної скарги на відповідні правові висновки Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах встановлено інші фактичні обставини. Посилання касаційної скарги на судову практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ є безпідставними, так як згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналогічні положення закріплено у частині шостій статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Отже, судове рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не є постановою Верховного Суду, не є джерелом правозастосовчої практики. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій і про те, що строк позовної давності ОСОБА_1 не пропущено. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Частинами першою та п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15 дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц (провадження №14-306цс18) вказано, що Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15. При цьому для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14. Суди правильно вважали, що посилання ОСОБА_2 про початок оброблення ним земельної ділянки з 2013 року не свідчить про те, що ОСОБА_1 саме з 2013 року дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, як і факт закріплення ОСОБА_2 меж земельної ділянки дерев'яними кілками, чи близькість земельних ділянок. Про те, що ОСОБА_1 не знав про оброблення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки з 2013 року свідчить і той факт, що він платив оренду за користування земельною ділянкою відповідно до умов укладеного з Барською міською радою договору. Оскільки факт перебігу позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), а відповідний акт про накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на орендовану ОСОБА_1 земельну ділянку складено комісією у червні 2017 року, перебіг позовної давності у спорі почався саме з червня 2017 року. Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_2 про безпідставність відмови судів у задоволенні його клопотань про призначення у справі судової земельно-технічної експертизи, оскільки такі клопотання не стосувалися предмета доказування у справі, поставлені на їх вирішення питання не мали правового значення для вказаної справи. При цьому ОСОБА_7 не є стороною у справі, а земельна ділянка з кадастровим номером 0520281007:01:015:0003, по якій ОСОБА_2 просив призначити експертизу, не є предметом спору. Доводи ОСОБА_2 щодо порушення природоохоронного законодавства обґрунтовано відхилено судами, вони є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України). Отже, суди дійшли правильних висновків про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2. Доводи касаційної скарги у частині відмови судів у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Оскаржувані судові рішення узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, судова практика уцій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування. Крім того, Верховний Суд відхиляє посилання ОСОБА_2 щодо неналежного повідомлення судом першої інстанції його та представника про дату, час і місце розгляду справи, оскільки представник ОСОБА_2 брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, був присутнім у судовому засідання 19 листопада 2020 року (а. с. 70-71, т. 3), а в силу положень частини п'ятої статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. Таким чином, оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України суди попередніх інстанцій всебічно, повно та об'єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. При цьому, якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2021 року зупинено виконання рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в касаційному порядку, слід поновити виконання судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Барського районного суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №601/2827/13 провадження №61-13261 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні Ініціативи"; відповідач - ОСОБА_1; особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_2; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні Ініціативи" на постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Костіва О. З., Хоми М. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 05 жовтня 2005 року між закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "АКПІБ") та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №03-538, за яким останній отримав кредит у розмірі 31 500 дол. США зі сплатою процентів у розмірі, строки та на умовах, передбаченими договором. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 18 жовтня 2005 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_1 було укладено іпотеки, на підставі якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1.17 грудня 2012 року між публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "АКПІБ "), який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ", та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення прав вимоги за кредитними договорами, у тому числі, і за кредитним договором від 05 жовтня 2005 року №03-538. Також 17 грудня 2012 року між ПАТ "АКПІБ" та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення права вимоги за договорами забезпечення, у тому числі, і за договором іпотеки від 18 жовтня 2005 року, укладеним між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_1. ОСОБА_1 належним чином зобов'язання за кредитним договором не виконує, у зв'язку з чим станом на 31 липня 2013 року виникала заборгованість у розмірі 183 585,06 грн. Ураховуючи викладене, ТОВ "Кредитні ініціативи" просило суд у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 05 жовтня 2005 року №03-538 у розмірі 183 585,06 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - трикімнатну квартиру, АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із вимогами Законом України "Про виконавче провадження", з початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанції Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2013 року у задоволенні позову ТОВ "Кредитні Ініціативи" відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 25 лютого 2014 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні Ініціативи" відхилено. Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2013 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року касаційну скаргу ТОВ "Кредитні Ініціативи" задоволено частково. Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 25 лютого 2014 року скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2015 року позов ТОВ "Кредитні Ініціативи" задоволено. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 05 жовтня 2005 року, яка станом на 31 липня 2013 року складає 183 585,06 грн, з яких: за кредитом - 165 790,41 грн, по відсотках - 16 632,47 грн, пеня - 1 029,74 грн, звернуто стягнення на предмети іпотеки - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України "Про виконавче провадження", за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ТОВ "Кредитні Ініціативи" надано докази переходу прав кредитора до товариства, ОСОБА_1 як позичальник взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитним договоромвід 05 жовтня 2005 року №03-538, у рахунок погашення якої підлягає зверненню стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка не брала участі у справі, задоволено. Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2015 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні Ініціативи" відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки квартира АДРЕСА_1, яка є предметом іпотечного договору і на яку суд першої інстанції звернув стягнення, є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1, проте, судом першої інстанції ОСОБА_2 не була залучена до участі у справі, хоча рішенням суду порушено її права як співвласника майна, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ "Кредитні Ініціативи" з таких підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ТОВ "Кредитні Ініціативи" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року й залишити в силі рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2015 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №921/730/13-г/3 та постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №726/831/15-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №601/2827/13 із Кременецького районного суду Тернопільської області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та обов'язки ОСОБА_2, яка не була залучена до участі у справі. Суд поза увагою залишив той факт, що ОСОБА_2 надала згоду на укладення договору іпотеки в забезпечення виконання зобов'язань по кредиту, що підтверджується її нотаріально засвідченою заявою від 18 жовтня 2005 року про надання згоди на заставу її чоловіком ОСОБА_1 нажитої за їх спільні кошти житлової квартири АДРЕСА_1, а тому спірна квартира була правомірно передана в іпотеку за згодою усіх співвласників. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 05 жовтня 2005 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №03-538, за яким останній отримав кредит у розмірі 31 500 дол. США зі сплатою процентів у розмірі, строки та на умовах, передбаченими договором. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 18 жовтня 2005 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_1 було укладено іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. Апеляційним судом встановлено, що вказана квартира придбана у 2005 році під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та зареєстрована на ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Кременецького районного нотаріального округу Фаїз Н. П. за реєстровим №3094. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 29 вересня 1996 року, який розірвано на підставі рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 24 липня 2008 року. 17 грудня 2012 року між ПАТ "АКПІБ", який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ", та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення прав вимоги за кредитними договорами, у тому числі, і за кредитним договором від 05 жовтня 2005 року №03-538. Відповідно до пунктів 2.1., 2.2. договору відступлення прав вимоги від 17 грудня 2012 року первинний кредитор передає (відступає), а новий кредитор приймає кредитний портфель, внаслідок чого новий кредитор набуває всіх прав вимоги первісного кредитора за кредитними договорами та договорами забезпечення включно з правом вимагати від позичальників належного виконання всіх грошових та інших зобов'язань. Згідно розрахунку заборгованості за кредитним договором від 05 жовтня 2005 року, загальна сума заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 станом на 31 липня 2013 року складається з наступного: заборгованість за кредитом - 2 0741,95 дол. США; заборгованість по відсотках за користування кредитом - 2 080,88 дол. США; розмір неустойки - 128,83 дол. США. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ТОВ "Кредитні ініціативи" підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. При цьому, судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Схожого за змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі №504/2457/15-ц (провадження №14-726цс19). Після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з'ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов'язки скаржника і які конкретно. Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та, як наслідок, скасування судового рішення на підставі пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку обов'язковою підставою для скасування рішення місцевого суду, якщо суд першої інстанції прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі, в зв'язку з чим відсутній суб'єкт апеляційного оскарження. Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з'ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов'язків скаржника, та лише після встановлення таких обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов'язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі №62/112 та від 16 січня 2020 року у справі №925/1600/16, а також у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Оскаржуючи рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 29 вересня 2015 року в апеляційному порядку, ОСОБА_2 вказувала на те, що суд вирішив питання про її права, інтереси та обов'язки, оскільки спірна квартира, яка є предметом іпотеки, є спільною сумісною власністю подружжя, крім того, рішення суду порушує також права та інтереси її неповнолітньої дочки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає у спірному житлі. Згідно статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). За змістом частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. За приписами статті 5 зазначеного Закону предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Статтею 6 Закону України "Про іпотеку", в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено умови передачі нерухомого майна в іпотеку та, зокрема, передбачено, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Враховуючи, що ОСОБА_1 передав в іпотеку банку спірне нерухоме майно без виділення в натурі належної йому частки у спільному майні подружжя та за згодою іншого співвласника - дружини ОСОБА_2, колегія суддів вважає, що предметом іпотеки у спірних правовідносинах є квартира АДРЕСА_1 в цілому, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку, що рішенням суду першої інстанції порушено права інтереси та обов'язки ОСОБА_2, не перевіривши чим саме порушуються права останньої рішенням суду першої інстанції, не навів у оскаржуваній постанові відповідні мотиви, які б обґрунтовувалися належними та допустимими доказами. З огляду на наведене колегія суддів констатує недотримання апеляційним судом норм процесуального права, оскільки суд, всупереч наведених вище приписів процесуального закону не перевірив порушення прав та інтересів ОСОБА_2 рішенням суду першої інстанції, у той же час здійснив апеляційний перегляд справи за апеляційною скаргою такої особи. За змістом частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З огляду на межі перегляду справи та повноваження касаційної інстанції, оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, в зв'язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Під час нового розгляду справи апеляційному суду слід врахувати викладене у цій постанові, належним чином дослідити та встановити чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_2, яка подала апеляційну скаргу, конкретно визначити обсяг таких прав, інтересів та (або) обов'язків, а також встановити безпосередній правовий зв'язок між останньою та оскаржуваним судовим рішенням, та, у разі невстановлення таких обставин, закрити апеляційне провадження. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні Ініціативи" задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №450/548/15-ц провадження №61-3234св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватна компанія з обмеженою відповідальністю "Четлайн Лімітед" (Chatline Limited), обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", товариство з обмеженою відповідальністю "Конопниця Ріелті", треті особи: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Інтеркарпатсервіс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу компанії "Четлайн Лімітед" (Chatline Limited) на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 грудня 2019 року в складі судді Даниліва Є. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Четлайн Лімітед" (Chatline Limited) (далі - компанія "Четлайн Лімітед "), обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" (далі - БТІ), товариства з обмеженою відповідальністю "Конопниця Ріелті" (далі - ТОВ "Конопниця Ріелті "), треті особи: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Інтеркарпатсервіс" (далі - ТОВ "Інтеркарпатсервіс"), про скасування рішення про державну реєстрацію та державної реєстрації, визнання припиненою іпотеки та іпотечного договору, скасування заборони відчуження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 квітня 2006 року між компанією "Четлайн Лімітед" як позикодавцем та ТОВ "Інтеркарпатсервіс" як позичальником було укладено договір позики у розмірі 1 000 000 доларів США. З метою часткового забезпечення виконання ТОВ "Інтеркарпатсервіс" зобов'язань за договором позики 06 червня 2006 року між ним та компанією "Четлайн Лімітед" було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, згідно із яким він передав в іпотеку компанії "Четлайн Лімітед" житловий будинок загальною площею 518,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. На забезпечення виконання ТОВ "Інтеркарпатсервіс" своїх зобов'язань за договором позики 09 червня 2006 року між компанією "Четлайн Лімітед" та ТОВ "Інтеркарпатсервіс" було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, згідно з яким останнє передало в іпотеку приватній компанії "Четлайн ЛТД" об'єкт незавершеного будівництва (готельний комплекс) за адресою: АДРЕСА_2. Відповідно до пункту 4.5.1.1 цього договору іпотеки у випадку набуття права на звернення на предмет іпотеки іпотекодавець передає у власність іпотекодержателю предмет іпотеки. Рішенням господарського суду Львівської області від 20 жовтня 2011 року у справі №5015/5307/11, що набрало законної сили, зобов'язано ТОВ "Інтеркарпатсервіс" передати в управління компанії "Четлайн ЛТД" готельний комплекс (об'єкт незавершеного будівництва, в тому числі приміщення та обладнання від котельні), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та належить третій особі ТОВ "Інтеркарпатсервіс", з метою спрямування доходів, отриманих від управління готельним комплексом, на погашення заборгованості перед компанією "Четлайн Лімітед" на загальну суму 1 465 867,59 дол. США, що у еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України станом на 08 вересня 2011 року становить 11 686 922, 53 грн. 03 травня 2012 року реєстратором КП ЛОР "Стрийське МБТІ" Кубай В. Р. на підставі договору іпотеки від 09 червня 2006 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності компанії "Четлайн Лімітед" на об'єкт незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_2, за наслідками проведення якої видано витяг про державну реєстрацію прав від 03 травня 2012 року №34008848.20 листопада 2012 року реєстратором БТІ Куйбідою З. Я. на підставі договору іпотеки від 06 червня 2006 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності компанії "Четлайн Лімітед" на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, за наслідками проведення якої видано витяг про державну реєстрацію прав від 20 листопада 2012 року №36335129. Рішенням Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі №914/2125/13, що набрало законної сили, стягнуто з ТОВ "Інтеркарпатсервіс" на користь компанії "Четлайн Лімітед" заборгованість за договором позики, яка станом на 03 травня 2012 року складала 11 905 275,17 грн, встановлено, що ринкова вартість набутого 03 травня 2012 року у власність компанією "Четлайн Лімітед" об'єкта незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_2, станом на 03 травня 2012 року складає 22 779 200 грн. Відтак, з урахуванням розміру заборгованості ТОВ "Інтеркарпатсервіс" перед компанією "Четлайн Лімітед", станом на 03 травня 2012 року вартість предмета іпотеки за адресою: АДРЕСА_2, перевищує суму заборгованості ТОВ "Інтеркарпатсервіс" за договором позики на 10 873 924, 83 грн (22 779 200 грн - 11 905 275,17 грн). Виходячи з наведеного та приписів статті 599 ЦК України і статей 3, 17 Закону України "Про іпотеку", 03 травня 2012 року припинились як договір іпотеки від 06 червня 2006 року, так і іпотека, що виникла на підставі іпотечного договору від 06 червня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І. П. та зареєстрованого в реєстрі за №728. Тому реєстрація права власності на житловий будинок, загальною площею 518,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, за компанією "Четлайн Лімітед" є незаконною та такою, що вчинена без достатньої на те підстави. У подальшому спірний будинок був внесений компанією "Четлайн Лімітед в якості статутного внеску до ТОВ "Конопниця Ріелті", отже право власності на будинок без достатньої правової підстави та поза волею законного власника (позивача) перейшло до ТОВ "Конопниця Ріелті". Враховуючи зазначене та з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, прийняте 20 листопада 2012 року реєстратором обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" Куйбідою З. Я.; скасувати державну реєстрацію права власності на цей житловий будинок; визнати припиненою з 03 травня 2012 року іпотеку цього житлового будинку, яка виникла на підставі іпотечного договору від 06 червня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І. П. та зареєстрованого в реєстрі за №728; визнати припиненим з 03 травня 2012 року іпотечний договір від 06 червня 2006 року; скасувати заборону (від 06 червня 2006 року, зареєстровану в реєстрі за №729) відчуження цього житлового будинку, встановлену приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І. П. у зв'язку з посвідченням іпотечного договору від 06 червня 2006 року; визнати право власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_1 та витребувати його з чужого незаконного володіння у ТОВ "Конопниця Ріелті" на користь ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано припиненою з 03 травня 2012 року іпотеку житлового будинку, що знаходить за адресою: АДРЕСА_1, яка виникла на підставі іпотечного договору від 06 червня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І. П. та зареєстрованого в реєстрі за №728. Визнано припиненим з 03 травня 2012 року іпотечний договір від 06 червня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І. П. та зареєстрований в реєстрі за №728. Скасовано заборону відчуження та витребувано з чужого незаконного володіння у товариства з обмеженою відповідальністю "Конопниця Ріелті" на користь ОСОБА_1 житловий будинок загальною площею 518, 4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 03 травня 2012 року внаслідок набуття компанією "Четлайн Лімітед" права власності на об'єкт незавершеного будівництва (готельний комплекс, незавершене будівництво, 92% готовності) розташованого за адресою: АДРЕСА_2, на підставі договору іпотеки №1546 від 09 жовтня 2006 року та договору про внесення змін до договору іпотеки №289 від 27 лютого 2008 року, в повній мірі була погашена заборгованість за договором позики від 28 квітня 2006 року. Установивши ці обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про припинення іпотеки спірного житлового будинку, яка виникла на підставі іпотечного договору від 06 червня 2006 року, так і самого цього договору. З урахуванням встановленого судом факту припинення іпотеки, предметом якої був спірний житловий будинок, компанія "Четлайн Лімітед" набула право власності на вказаний житловий будинок незаконно. Оскільки ТОВ "Конопниця Ріелті" є добросовісним набувачем спірного майна в розумінні частини першої статті 388 ЦК України, тому позивач як власник спірного житлового будинку має право витребувати його від добросовісного набувача на підставі частини третьої статті 388 ЦК України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання права власності на житловий будинок, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок та скасування державної реєстрації права власності на цей житловий будинок суд першої інстанції виходив з того, що у цій частині вимог позивачем обрано неефективний спосіб захисту. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 грудня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та скасування державної реєстрації права власності скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовом ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, прийняте 20 листопада 2012 року реєстратором обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" Куйбідою З. Я. та скасовано державну реєстрацію права власності на цей житловий будинок. Рішення суду в частині розподілу судових витрат змінено. У решті рішення суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що господарськими судами під час розгляду справ №5015/5307/11 та №914/2125/13 встановлені преюдиційні обставини щодо вартості спірного предмета іпотеки, визначеної саме на час прийняття рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно - готельний комплекс. Висновок суду першої інстанції про те, що ТОВ "Конопниця Ріелті" є добросовісним набувачем є правильними, отже, наявні підстави для витребування спірного житлового будинку з чужого незаконного володіння ТОВ "Конопниця Ріелті" на користь його власника ОСОБА_1. Апеляційний суд вважав, що ТОВ "Конопниця Ріелті" набув право на спірний будинок як вклад до статутного (складеного) капіталу в результаті відплатного правочину, оскільки в результаті передання вкладу особа набуває права учасника господарського товариства. Разом з тим, неправильні висновки суду першої інстанції про безвідплатність набуття спірного будинку не призвели до невірного вирішення спору по суті, відтак не можуть буті підставою для зміни або скасування оскаржуваного РІШЕННЯ: Витребування майна, яке є для позивача та членів його сім'ї єдиним та постійним місцем проживання, тобто житлом, від юридичної особи є пропорційним та необхідним для захисту прав позивача та не призведене до порушення прав добросовісного набувача (ТОВ "Конопниця Ріелті"), які можуть бути захищені, у зв'язку із витребування у нього цього будинку, в судовому порядку. Позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок та похідна від неї вимога про скасування державної реєстрації права власності на цей житловий будинок підлягають задоволенню, зокрема, і з підстав належного та ефективного захисту порушених прав позивача. Після встановлення факту незаконності рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, який був предметом договору іпотеки, позивача відновлено в статусі його власника, що не вимагає підтвердження цього факту за правилами статті 392 ЦК України, а тому висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спірний житловий будинок є обґрунтованими. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У лютому 2021 року компанія "Четлайн Лімітед" (Chatline Limited) подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 грудня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, у якій заявник просив суд скасувати вказані судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у їх задоволенні. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 грудня 2019 року у справі №607/4911/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц. Крім того заявник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована тим, що як реєстрація права власності за компанією "Четлайн Лімітед" на готельний комплекс, що мала місце 03 травня 2012 року, так і реєстрація 20 листопада 2012 року права власності на спірний житловий будинок відбулись без порушення вимог закону, на підставі статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку", відповідних іпотечних застережень, що містяться у договорах іпотеки від 09 жовтня 2006 року та від 06 червня 2006 року, та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07 лютого 2002 року, яке діяло на момент оспорюваної позивачем реєстрації права власності на спірний будинок. Реєстрація проведена на підставі чинних на той час іпотечних договорів та за вартістю майна, визначеною у чинних та не оскаржених позивачем звітах про оцінку майна. Само по собі перевищення вартості зареєстрованого на підставі іпотечного застереження майна над сумою боргу не є підставою для визнання незаконною реєстрації права власності на таке майно, визнання припиненими іпотек та витребування майна у його володільця. ТОВ "Конопниця Ріелті" є добросовісним набувачем спірного будинку, який вибув з володіння ОСОБА_1 за його волею, а тому відсутні правові підстави для витребування цього майна. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року справу призначено до розгляду. У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу компанії "Четлайн Лімітед", мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржених судових рішень. Фактичні обставини справи, встановлені судами 28 квітня 2006 року між компанією "Четлайн Лімітед" (Chatline Limited) як позикодавцем та ТОВ "Інтеркарпатсервіс" як позичальником було укладено договір позики, згідно із яким позикодавець надав позичальнику позику в розмірі 1 000 000 дол. США терміном на 6 років (з дати отримання першого траншу позики) зі сплатою винагороди (в сумі, що нараховується із розрахунку 11% річних від отриманої позики) для будівництва готельного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1". 06 червня 2006 року між компанією "Четлайн Лімітед" та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Лозинською І. П. та зареєстрований в реєстрі за №728, згідно із яким з метою часткового забезпечення виконання ТОВ "Інтеркарпатсервіс" зобов'язань за договором позики, позивач передав в іпотеку компанії "Четлайн Лімітед" житловий будинок загальною площею 518,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Загальна вартість предмета іпотеки за згодою сторін становила 403 725 грн. 09 жовтня 2006 року між компанією "Четлайн Лімітед" та ТОВ "Інтеркарпатсервіс" було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Сколівського районного нотаріального округу Батлюк Ю. П. та зареєстрований в реєстрі за №1546, згідно з яким для забезпечення виконання ТОВ "Інтеркарпатсервіс" своїх зобов'язань за договором позики ТОВ "Інтеркарпатсервіс" передало в іпотеку компанії "Четлайн Лімітед" об'єкт незавершеного будівництва (готельний комплекс, 42% готовності) за адресою: АДРЕСА_2. Інвентаризаційна вартість предмета іпотеки становила 282 916 грн. Обидва іпотечні договори містили застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Рішенням господарського суду Львівської області від 20 жовтня 2011 року у справі №5015/5307/11, що набрало законної сили, зобов'язано ТОВ "Інтеркарпатсервіс" передати в управління компанії "Четлайн Лімітед" готельний комплекс (об'єкт незавершеного будівництва, в тому числі приміщення та обладнання від котельні), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та належить ТОВ "Інтеркарпатсервіс", з метою спрямування доходів, отриманих від управління готельним комплексом, на погашення заборгованості перед "Четлайн Лімітед" на загальну суму 1 465 867,59 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України станом на 08 вересня 2011 року становить 11 686 922,53 грн. 03 травня 2012 року БТІ прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки: об'єкт незавершеного будівництва (готельний комплекс, 42% готовності) за адресою: АДРЕСА_2, разом із земельною ділянкою, на підставі договору іпотеки №1546 від 09 жовтня 2006 року та договору №289 від 27 лютого 2008 року про внесення змін до договору іпотеки (а. с. 26, т. 1). 20 листопада 2012 року БТІ прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, на підстав іпотечного договору №728 від 06 червня 2006 року. Власником вказаного будинку на час розгляду справи в судах є ТОВ "Конопниця Ріелті", яка набула таке майно у власність 20 жовтня 2016 року у зв'язку із його внесенням як вкладу до статутного фонду одноосібним засновником товариства компанією "Четлайн Лімітед". Рішенням Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року, яке набрало законної сили у справі №914/2125/13, стягнуто з компанії "Четлайн Лімітед" на користь ТОВ "Інтеркарпатсервіс" 10 873 924,83 грн в якості відшкодування перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Під час розгляду справ №5015/5307/11 та №914/2125/13 господарським судом встановлені такі обставини: - заборгованість ТОВ "Інтеркарпатсервіс" перед компанією "Четлайн Лімітед" за договором позики від 28 квітня 2006 року становила 11 686 922,53 грн; - відповідно до висновку від 28 листопада 2014 №7697 комісійної судової оціночно-будівельної експертизи за матеріалами господарської справи №914/2125/13 визначено, що ймовірна ринкова вартість незавершеного будівництва 92% готовності готельного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться за адресою АДРЕСА_2, станом на 03 травня 2012 року, становить: 22 779 200 грн; - враховуючи визначену у висновку судової експертизи ринкову вартість предмета іпотеки, а також встановлений розмір заборгованості позивача перед відповідачем за договором позики, та визначений відповідачем та погоджений позивачем розмір боргу, який зріс станом на 03 травня 2012 року та складав суму 11 905 275,17 грн, різниця перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя складає 10 873 924,83 грн (22 779 200,00 - 11 905 275,17). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Оскільки касаційна скарга містить доводи в частині задоволення судами попередніх інстанцій позовних вимог ОСОБА_1, тому законність й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядається судом касаційної інстанції лише у цій частині. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 509 та статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов'язання за кредитним договором припиняється як це зобов'язання, так і зобов'язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов'язання. Відповідно до статей 3, 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно із частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Частиною 6 цієї статті Закону передбачено, що якщо предметом іпотеки є два або більше об'єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотекодержателя. Якщо предметом іпотеки є об'єкти, які належать різним особам, та задоволення отримується за рахунок частини переданого в іпотеку майна, ті іпотекодавці, на майно яких було звернено стягнення, мають право на пропорційне відшкодування від іпотекодавців, на майно яких не зверталось стягнення, і набувають прав іпотекодержателя на частину майна, на яку не було звернено стягнення, для забезпечення такого відшкодування. Вказані положення узгоджуються з нормами частини шостої статті 590 ЦК України у якій вказано, що якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави. Чинним законодавством України передбачена можливість забезпечення виконання зобов'язання шляхом передачі в іпотеку не тільки одного об'єкта нерухомого майна, а й декількох. У разі перебування в іпотеці декількох об'єктів нерухомого майна кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об'єктів або їх всіх, у разі якщо їх сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі. Тобто законодавець пов'язує задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі, шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов'язання. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною четвертою статті 81 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Установивши, що 03 травня 2012 року внаслідок набуття компанією "Четлайн Лімітед" права власності на об'єкт незавершеного будівництва (готельний комплекс, 92% готовності), розташований за адресою: АДРЕСА_2, вартістю 22 779 200 грн, на підставі договору іпотеки від 09 жовтня 2006 року, в повній мірі була погашена заборгованість за договором позики від 28 квітня 2006 року у розмірі 11 905 275 грн, суди дійшли правильного висновку про те, що з 03 травня 2012 року іпотека належного позивачеві житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка виникла на підставі іпотечного договору від 06 червня 2006 року, є припиненою. При цьому суди, виходячи з положень статті 82 ЦПК України, узяли до уваги обставини, установлені господарськими судами під час розгляду справ №5015/5307/11 та №914/2125/13, а саме установлену висновком від 28 листопада 2014 року №7697 комісійної судової оціночно-будівельної експертизи ринкову вартість незавершеного будівництва 92% готовності готельного комплексу "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, станом на 03 травня 2012 року, - 22 779 200 грн, тоді як розмір заборгованості за договором позики складав 11 905 275,17 грн. Вказані обставини справи встановлені судами на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Суди дотримались принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовує доводи і заперечення сторін. За таких обставин, станом на 06 листопада 2012 року компанія "Четлайн Лімітед" не мала законних підстав звертати стягнення на інший предмет іпотеки - означений житловий будинок для виконання зобов'язання за договором позики від 28 квітня 2006 року, розмір заборгованості за яким було повністю погашено унаслідок звернення стягнення на готельний комплекс, отже, суди підставно скасували державну реєстрацію права власності за відповідачем на вказаний житловий будинок. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Встановивши, що житловий будинок загальною площею 518,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, після незаконного набуття на нього права власності компанією "Четлайн Лімітед" було відчужено на користь ТОВ "Конопниця Ріелті" в якості вступного внеску у статутний фонд, суди дійшли вірного висновку, що остання набула його в особи, яка не мала права його відчужувати, поза волею його власника ОСОБА_1 і витребували його з чужого незаконного володіння у ТОВ "Конопниця Ріелті" на користь ОСОБА_1. Таким чином, при розгляді цієї справи суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог з огляду на встановлені обставини незаконного вибуття з власності ОСОБА_1 належного йому житлового будинку з метою погашення заборгованості, яка на час набуття компанією "Четлайн Лімітед" була відсутня. Доводи касаційної скарги про те, що належним способом захисту є відшкодування іпотекодавцю перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя на підставі частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеки" є безпідставними, оскільки можливість захисту порушених прав і застосування зазначеного правового механізму можливо у разі звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності невиконаного зобов'язання, розмір якого є меншим ніж 90 відсотків вартості предмета іпотеки. Однак, у справі, яка переглядається, на момент набуття іпотекодержателем права власності на спірний житловий будинок розмір зобов'язання (у розмірі 11 905 275,17 грн) був погашений за рахунок іншого предмета іпотеки, вартість якого становила 22 779 200 грн. Посилання у касаційній скарзі на те, що вартість іпотеки станом на 09 березня 2012 року складала 6 812 000 грн є необґрунтованими, оскільки матеріали справи таких доказів не містять та спростовуються встановленими судами господарської юрисдикції обставинами вартості готельного комплексу. Крім того, за змістом частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" вартість предмета іпотеки повинна бути визначена саме на момент набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах у справах №306/1224/16-ц та №306/2053/16-ц). Станом на 03 травня 2012 року вартість готельного комплексу у розмірі 22 779 200 грн, встановлена судами господарської юрисдикції саме станом на 03 травня 2012 року - дату набуття на нього права власності компанією "Четлайн Лімітед". Аргументи касаційної скарги про те, що само по собі перевищення вартості зареєстрованого на підставі іпотечного застереження майна над сумою боргу не є підставою для визнання незаконною реєстрації права власності на таке майно, є необґрунтованими, оскільки саме припинення зобов'язання за договором позики від 28 квітня 2006 року внаслідок його погашення за рахунок предмету іпотеки - готельного комплексу є достатньою підставою для висновку про незаконність звернення стягнення на інший предмет іпотеки - житловий будинок, оскільки відсутній факт неналежного виконання зобов'язань боржником ТОВ "Інтеркарпатсервіс" перед компанією "Четлайн Лімітед". Крім того матеріали справи не містять доказів проведення оцінки предмета іпотеки на момент переходу права власності до іпотекодержателя (03 травня 2012 року), окрім встановленої судовим рішенням оцінки предметі іпотеки саме на момент такого набуття. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Поряд із цим, доводи, наведені в касаційній скарзі фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою, що перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції відповідно до положень статті 400 ЦПК України. Так, аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника із вартістю предмета іпотеки (готельного комплексу) станом на момент спірної державної реєстрації за ним права власності на це нерухоме майно. Разом із тим вказані преюдиційні обставини були установлені судами у судових рішення, що набрали законної сили, а тому в силу положень статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 грудня 2019 року у справі №607/4911/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судове рішення (суду першої інстанції - у незміненій судом апеляційної інстанції частині) - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу компанії "Четлайн Лімітед" (Chatline Limited) залишити без задоволення. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 грудня 2019 року (у незміненій судом апеляційної інстанції частині) та постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа 263/10009/13-ц провадження №61-13041св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний Банк", відповідачі: ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Тофіс-сервіс", Товариство з обмеженою відповідальністю "Артстройсервіс", ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" на постанову Донецького апеляційного суду від 15 липня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Лопатіної М. Ю., Мальцевої Є. Є., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2013 року Акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний Банк" (далі - АТ "ПУМБ ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Артстройсервіс" (далі - ТОВ "Артстройсервіс "), Товариства з обмеженою відповідальністю "Тофіс-сервіс" (далі - ТОВ "Тофіс-сервіс"), ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на заставлене майно. Позовну заяву мотивувало тим, що 23 березня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №8576279, згідно з яким ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 3 849 637,62 грн, з кінцевим терміном повернення 23 вересня 2016 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_1 перед банком, укладено договори застави. 23 березня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладений договір застави транспортного засобу №8653041, предметом якого є автомобіль марки DAF, модель 85CF 380, 2000 року випуску, колір червоний, шасі № НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2; 23 березня 2010 року між банком та ТОВ "Тофіс-сервіс" укладено договір застави транспортних засобів №8653915, предметом якого є автомобілі: 1) марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3, 2) марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_4; 3) марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_5. Банк зазначав, що з 23 квітня 2010 року позичальник ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконував, чим порушував порядок та строки повернення суми кредиту, процентів за користування кредитом, що передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів, який є невід'ємною частиною кредитного договора. 22 червня 2010 року банк направив на адресу ОСОБА_1 лист-вимогу № МРL-44/132 про дострокове повернення всієї суми кредиту та сплату процентів за користування кредитом. Позичальник зазначений лист-вимогу банку отримав, однак не виконав. 22 червня 2010 року банк направив на адресу ТОВ "Тофіс-сервіс" як заставодавця вимогу про усунення порушення кредитного договору та повернення всієї суми кредиту та процентів. Письмова вимога представником заставодавця отримана, однак не виконана. Станом на 24 березня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 5 507 7997,48 грн, що складається із: 3796 403,93 грн - заборгованості за кредитом; 1 089 289,20 грн - заборгованості за процентами; 622 104,35 грн - пеня. Банк стверджував, що у рамках кримінального провадження щодо посадових осіб ТОВ "Тофіс-сервіс", порушеного за його заявою, встановлено, що заставодавець ТОВ "Тофіс-сервіс" зняв з реєстрації та відчужив транспортні засоби ТОВ "Артстройсервіс", які є предметом договору застави від 23 березня 2010 року №8653915, без згоди заставодержателя, тобто банку. У подальшому ТОВ "Артстройсервіс" здійснило відчуження частини заставлених транспортних засобів на користь відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Банк стверджував, що правовідносини, що склалися на підставі договорів застави транспортних засобів, стосуються взаємних прав та обов'язків АТ "ПУМБ" та відповідачів ОСОБА_1, ТОВ "Артстройсервіс", ТОВ "Тофіс-сервіс", ОСОБА_2, ОСОБА_3. Уточнивши позовні вимоги, АТ "ПУМБ" просило суд: - у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 березня 2010 року №8576279 у розмірі 5 507 797,48 грн звернути стягнення на предмет застави - транспортний засіб за договором застави від 23 березня 2010 року №8653041, а саме автомобіль DAF, модель 85CF 380, 2000 року випуску, колір червоний, шасі № НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій; - у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 березня 2010 року №8576279 у розмірі 5 507 797,48 грн звернути стягнення на предмети застави - транспортні засоби за договором застави від 23 березня 2010 року №8653915, а саме: 1) автомобіль Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_4, який належить на праві власності ТОВ "Артстройсервіс"; 2) автомобіль Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_2; 3) автомобіль Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_5, який належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій; - стягнути з відповідачів судові витрати у розмірі 3 441,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 березня 2014 року, ухваленим у складі судді Шатілової Л. Г., позов АТ "ПУМБ" задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 березня 2010 року №8576279 у сумі 5 507 797,48 грн звернуто стягнення на предмет застави - транспортний засіб за договором застави від 23 березня 2010 року №8653041, а саме автомобіль DAF, модель 85CF 380, 2000 року випуску, колір червоний, шасі № НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, який належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 березня 2010 року №8576279 у сумі 5 507 797,48 грн звернуто стягнення на предмет застави - транспортний засіб за договором застави від 23 березня 2010 року №8653915, а саме автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_4, який належить на праві власності ТОВ "Артстройсервіс", шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 березня 2010 року №8576279 у сумі 5 507 797,48 грн звернуто стягнення на предмет застави - транспортний засіб за договором застави від 23 березня 2010 року №8653915, а саме автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_2, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 березня 2010 року №8576279 у сумі 5 507 797,48 грн звернуто стягнення на предмет застави - транспортний засіб за договором застави від 23 березня 2010 року №8653915, а саме автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_5, який належить на праві власності ОСОБА_3, шляхом продажу на прилюдних торгах з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ТОВ "Артстройсервіс", ТОВ "Тофіс-сервіс", ОСОБА_2, ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 3 441 грн. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку що у результаті невиконання зобов'язань відповідача ОСОБА_1 за кредитним договором, забезпеченим договорами застави, заставодержатель АТ "ПУМБ" набуває право звернення стягнення на предмети застави. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 15 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 березня 2014 року скасовано в частині звернення стягнення на предмет застави - автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_2. Відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ "ПУМБ" у частині звернення стягнення на предмет застави - автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3, який належить на праві власності ОСОБА_2. частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову про звернення стягнення на автомобіль, власником якого є ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного автомобіля згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки на час відчуження автомобіля обтяження на цей автомобіль було припинено на підставі ухвали Господарського суду Донецької області від 23 лютого 2012 року. В іншій частині в апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалося. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року АТ "ПУМБ" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 15 липня 2020 року, а рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 березня 2014 року в оскаржуваній частині залишити в силі. В іншій частині судове рішення не оскаржується, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції 04 вересня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі СУДДІ: Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків. 05 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, надав неправильну оцінку фактичним обставинам справи, зокрема рішенню Господарського суду Донецької області від 23 лютого 2012 року щодо припинення обтяження на спірний автомобіль, не звернув увагу на ту обставини, що автомобіль знято з реєстрації та відчужено до ухвалення господарським судом вказаного судового рішення, яке згодом було скасовано Вищим господарським судом України. При цьому суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема, статтю 27 Закону України "Про заставу", статтю 9 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у тій частині, що застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави. Стверджує, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини другої статті 358 ЦПК України, оскільки відповідач ОСОБА_2 пропустив річний строк на подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, ухвалене 13 березня 2014 року. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, як таку, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами 23 березня 2010 року між Закритим акціонерним товариством "Перший Український Міжнародний Банк", правонаступником усіх прав та зобов'язань якого є АТ "ПУМБ", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №8576279, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 3 849 637,62 грн, зобов'язався використати його за цільовим призначенням, сплатити проценти за користування кредитом та повернути у строк не пізніше 23 вересня 2016 року. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 перед АТ "ПУМБ" за кредитним договором укладені договори застави, які зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (том 3, а. с.53-54). 23 березня 2010 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір застави транспортного засобу №8653041, предметом якого є автомобіль DAF, модель 85CF380, 2000 року випуску, колір червоний, шасі № НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2; 23 березня 2010 року між банком та ТОВ "Тофіс-сервіс" укладено договір застави транспортних засобів №8653915 предметом яких є: 1) автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3; 2) автомобіль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_4; 3) автомоібль марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_5. Відповідно до вищезазначених договорів заставодавці ОСОБА_5 та ТОВ "Тофіс-сервіс" поручилися перед банком своїм майном за виконання ОСОБА_6 зобов'язань за кредитними договорами. 23 березня 2010 року за меморіальним ордером №737992854 ОСОБА_1 отримав кредитні кошти у розмірі 3 849 637,62 грн. Встановлено, що з 23 квітня 2010 року позичальник ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором не виконує, чим порушує порядок та строки повернення основної суми кредиту та процентів за користування кредитом, передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, що є невід'ємною частиною кредитного договору. 22 червня 2010 року банк направив на адресу позичальника ОСОБА_1 лист-вимогу № МРL-44/132 З про дострокове повернення всієї суми кредиту, нарахованих процентів за користування кредитом. Позичальник лист-вимогу отримав 22 червня 2010 року, однак вимогу банку про дострокове повернення всієї суми кредиту та сплату процентів за користування кредитом у повному обсязі не виконав. 22 червня 2010 року банк направив на адресу ТОВ "Тофіс-сервіс" як заставодавця вимогу про усунення порушення кредитного договору та повернення всієї суми кредиту та процентів. Лист-вимога отримана представником ТОВ "Тофіс-сервіс" особисто, однак заборгованість на користь АТ "ПУМБ" не сплачена. Ухвалою Господарського суду Донецької області від 23 лютого 2012 року №27/156Б на підставі пункту 1 статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" скасовано арешт, накладений на майно ТОВ "Тофіс-сервіс". У рамках кримінального провадження, відкритого у березні 2012 року за заявою АТ "ПУМБ" щодо вчинення кримінального правопорушення посадовими особами ТОВ "Тофіс-сервіс", встановлено факт зняття з реєстрації та відчуження ТОВ "Тофіс-сервіс" транспортних засобів, переданих у заставу згідно з договором застави від 23 березня 2010 року №8653915, на користь третьої особи - ТОВ "Артстройсервіс", без згоди на відчуження з боку заставодержателя в особі АТ "ПУМБ". Зокрема, транспортний засіб марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3 на підставі довідки-розрахунку 09 лютого 2012 року зареєстрований за ТОВ "Артстройсервіс". Станом на 24 березня 2013 року за кредитним договором від 23 березня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 5 077 997,48 грн, з яких: 3 796 403,93 грн - заборгованість за кредитом; 1 089 289,20 грн - заборгованість за процентами; 622 104,35 грн - пеня. Згідно з відповіддю Управління державної автоінспекції у Донецькій області від 28 жовтня 2013 року, ТОВ "Артстройсервіс" здійснило відчуження частини транспортних засобів, які є предметом договора застави від 23 березня 2010 року №8653915, на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга АТ "ПУМБ" підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вказаним вимогам закону. Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" та статті 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Частиною четвертою статті 577 ЦК України передбачено, що моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Відповідно до частини першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про заставу" застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу. Зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна. Статтею 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначено, що у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати, особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Згідно зі статтею 12 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" взаємні права та обов'язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є нечинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. На підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом. Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства України, застава зберігає свою силу для нового власника майна за умови наявності у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відповідних відомостей про обтяження, які внесені до такого реєстру перед відчуженням предмета застави. У протилежному випадку набувач вважається добросовісним і набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Системний аналіз положень Закону України "Про заставу" і Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" дає підстави для висновку про те, що у разі відчуження боржником предмета обтяження без згоди заставодержателя, обтяження рухомого майна, що є предметом застави, зберігає свою силу для нового власника (покупця) у разі, якщо воно зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Покупець може бути добросовісним набувачем за умови, якщо на час укладення договору купівлі-продажу ТЗ в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна був відсутній відповідний запис. Реалізація майна, що є предметом застави, без припинення обтяжень не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи і на таку заставу може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статями 25, 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Указаний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 03 квітня 2013 року у справі №6-7цс13, від 19 листопада 2014 року у справі №6-168цс14 та Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2019 року у справі №463/3582/17, від 18 грудня 2019 року у справі №619/4033/18, від 02 березня 2020 року у справі №461/11912/15-ц, від 12 березня 2020 року у справі №359/1762/17, від 03 березня 2021 року у справі №544/425/19, підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає. Отже, оскільки за договором застави транспортного засобу від 23 березня 2010 року №8653915 до Державного реєстру обтяжень рухомого майна внесено відомості про обтяження автомобіля марки Renault, модель "Magnum", 2001 року випуску, білого кольору, шасі № НОМЕР_3, тому правильними є висновки суду першої інстанції про те, що наступне його відчуження здійснювалося під час дії обтяження, за відсутності згоди обтяжувача. Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 набув право власності на автомобіль за відплатним правочином від попереднього власника, не знав і не міг знати, що автомобіль перебуває під заставою, є добросовісним набувачем і у силу вимог статті 388 ЦК України та частини першої статті 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", є помилковими, оскільки застава зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, незалежно від оплатності правочину, на підставі якого набуте зазначене майно. Крім того, рішення господарського суду, на яке послався суд апеляційної інстанції як на підставу для застосування положення статті 10 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", висновків суду першої інстанції не спростовує, оскільки ухвалене після укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу із заставодавцем. Суд апеляційної інстанцій, скасовуючи законне рішення суду першої інстанції, не звернув уваги на те, що судом з'ясовано фактичні обставини справи, надано оцінку зібраним доказам, правильно заставано норми матеріального права та ухвалив рішення відповідно до вимог статті 263 ЦПК України. Доводи касаційної скарги в частині порушень судом апеляційної інстанції вимог частини другої статті 358 ЦПК України колегія суддів відхиляє, оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що апеляційна скарга була подана особою, не повідомленою належним чином про розгляд справи в суді першої інстанції, хоча ОСОБА_2 неодноразово звертався із заявами про повідомлення його про стан розгляду справи, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що заявник з поважних причин пропустив строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, яке на підставі пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України підлягало поновленню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. У справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно. За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити, постанову Донецького апеляційного суду від 10 вересня 2019 року скасувати, рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 березня 2014 року в частині вимог АТ "ПУМБ" до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави залишити в силі. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Документально підтверджені судові витрати у розмірі 3 441,00 грн за подання касаційної скарги підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь АТ "ПУМБ". Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" задовольнити. Постанову Донецького апеляційного суду від 10 липня 2020 року скасувати, рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 березня 2014 року в частині вимог Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" до ОСОБА_2 про звернення стягнення на заставлене майно залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" судовий збір у розмірі 3 441,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №703/4050/15 провадження №61-10465св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "Приват Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" про визнання договору недійсним, за касаційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк "Приват Банк" на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 лютого 2021 року, ухвалене суддею Опалинською О. П., та постанову Черкаського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, прийняту колегією суддів у складі: Новікова О. М., Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року Акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк", банк) звернулося до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 22 березня 2007 року ОСОБА_1 отримав кредитні кошти у розмірі 25 000,00 доларів США на строк до 20 січня 2027 року. Посилаючись на те, що у результаті неналежного виконання останнім своїх зобов'язань, утворилася заборгованість, позивач просив стягнути з відповідача кредитну заборгованість у розмірі 22 887,94 доларів США, заборгованість за процентами у розмірі 23 004,69 доларів США, заборгованість із комісії у розмірі 4 200,00 доларів США та пеню у розмірі 49 594,14 доларів США. У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до банку, посилаючись на те, що при укладенні договору були порушені його права як споживача, зокрема положення частини другої статті 11 Закону України "Про захист прав споживача" щодо надання інформації за кредитом, а також на те, що у кредитному договорі не міститься відомостей про загальну вартість кредиту, річну відсоткову ставку, не надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту для споживача. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним пункт 7.1 кредитного договору від 22 березня 2007 року та цей договір в цілому. Короткий зміст судових рішень Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 11 квітня 2017 року, у задоволенні позову ПАТ КБ "Приват Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено. Також відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ "Приват Банк" про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору. Постановою Верховного Суду від 01 серпня 2018 року судові рішення в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приват Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 20 травня 2021 року, у задоволенні позову АТ КБ "Приват Банк" відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 07 липня 2009 року, яке набрало законної сили, за позовом банку про звернення стягнення на предмет іпотеки змінено строк повернення кредиту, проте вимог на підставі частини другої статті 625 ЦК України позивач не ставив. Крім того, суди послались на те, що із наданого банком розрахунку неможливо встановити розмір тіла кредиту, що підлягає стягненню, а отже, суди дійшли висновку, що позивач не довів своїх вимог. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ КБ "Приват Банк", у якій заявник просив скасувати рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 лютого 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 20 травня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Заявник посилався на те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а також посилався на порушення судами норм процесуального права (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі п'яти суддів. Обставини справи, встановлені судами 22 березня 2007 року між ПАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 25 000,00 доларів США на купівлю квартири на строк до 20 січня 2027 року. Заочним рішенням Смілянського міськрайнного суду Черкаської області від 07 липня 2009 року, яке набрало законної сили, у справі за позовом ПАТ КБ "Приват Банк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 березня 2007 року у сумі 200 669,24 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_1 з 01 січня 2009 року по 09 червня 2015 року вносив проплати в рахунок погашення заборгованості за кредитними зобов'язаннями. Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадах: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до частини п'ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Верховний Суд у постанові від 01 серпня 2018 року у даній справі наголосив, що наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки за умов неповернення кредитних коштів, не позбавляє банк права на звернення до суду на загальних підставах з вимогою до відповідача про стягнення на свою користь суми боргу за кредитним договором, зокрема, щодо стягнення тієї частини позики, що підлягає сплаті, у межах позовної давності за кожним із платежів. Наявність судового рішення за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Вказана правова позиція Верховного Суду є сталою і незмінною та неодноразово викладалася у його постановах, зокрема у постановах від 09 вересня 2020 року у справі №705/2298/15-ц (провадження №61-10593св18) та від 19 травня 2020 року у справі №361/7543/17 (провадження №14-546цс19). Крім того, Верховний Суд вказав на необхідність перевірки доводів позивача щодо заборгованості, в рахунок якої звернуто стягнення, за який період вона виникла та нарахована, чи відбулось дострокове стягнення усієї суми кредиту та чи було змінено строк виконання зобов'язань за договором, а також щодо обставин набрання цим рішенням законної сили та його виконання. Суди наведеного при новому розгляді не врахували. Відмовляючи у задоволенні позову, суди, вказавши, що, на їх думку, наданий банком розрахунок заборгованості проведено поверхово і незрозуміло, інших доводів на спростування позиції банку не навели, вказівок Верховного Суду при новому розгляді не виконали. Разом з тим статтями 89, 263 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Закон висуває кілька вимог, які дозволяють як докази використовувати будь-які дані, що отримані за допомогою вищенаведених засобів доказування. Отже, процесуальним обов'язком суду є дослідження поданих сторонами доказів (зокрема й розрахунку заборгованості за кредитним договором), перевірка їх, оцінка в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами (довідками, виписками тощо), а у випадку незгоди з ними повністю чи частково - зазначення правових аргументів на їх спростування чи прийняття і наведення у рішенні свого розрахунку. Маючи передбачений законом обов'язок на перевірку доказів, з'ясування фактичних обставин справи та встановлення правовідносин, що виникли між сторонами, суди ухилилися від перевірки розрахунку, поданого позивачем, дослідження і його оцінки у сукупності з іншими доказами у справі та відмовили у задоволенні позовних вимог фактично вказавши, що не розуміють змісту доказу. Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції позбавлений права досліджувати докази, які не були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, отже, і ухвалити своє рішення не має процесуальної можливості. При новому розгляді справи судам належить перевірити та надати оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності, перевірити правильність наданого позивачем розрахунку кредитної заборгованості, визначити, за які періоди виникла та нарахована заборгованість, а також встановити, чи погашена кредитна заборгованість повністю або частково, зокрема шляхом реалізації предмета іпотеки. Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. За правилами частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За викладених обставин доводи, наведені в касаційній скарзі АТ КБ "Приват Банк", колегія суддів вважає обґрунтованими та достатніми для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "Приват Банк" задовольнити частково. Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 лютого 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 20 травня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №200/9058/19 провадження №61-15792св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Поліс", ОСОБА_3, особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Поліс" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Поліс" (далі - ТОВ "ФК "Поліс"), ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити дії та стягнення заборгованості. Разом із позовною заявою до суду подано заяву про забезпечення позову, в якій ОСОБА_1 просив вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нежитлові приміщення 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлові приміщення 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлові приміщення 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", на АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101; заборонити будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо зазначених нежитлових приміщень; заборонити будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, приймати будь-які рішення, передбачені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо зазначених нежитлових приміщень; заборонити будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно будь-які записи, змінювати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які записи, скасовувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які записи щодо зазначених нежитлових приміщень. Заяву про забезпечення позову мотивовано тим, що існує ризик настання обставин, які унеможливлять подальше виконання рішення суду у разі задоволення позову та значно ускладнять поновлення прав позивача. У вересні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про відкликання позовної заяви та скасування заходів забезпечення позову. Заяву мотивовано тим, що 19 вересня 2019 року між ним та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду №3 до договору комісії від 04 березня 2019 року №04/03/19, відповідно до якої сторони погодили, що ОСОБА_2 зобов'язується виконати свій обов'язок, обумовлений договором комісії до 07 листопада 2019 року, також домовились, що між ними відсутні будь-які спори щодо виконання умов договору комісії та укладених згідно з його умовами інших договорів. Короткий зміст ухвал суду першої інстанції Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на: нежитлові приміщення 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлові приміщення 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлові приміщення 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Заборонено будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо: нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлових приміщень 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Заборонено будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, приймати будь-які рішення, передбачені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо: нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлових приміщень 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Заборонено будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно будь-які записи, змінювати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які записи, скасовувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які записи щодо: нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлових приміщень 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що існують достатні підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи зробити неможливим у подальшому виконання рішення суду. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2019 року заяву ОСОБА_1 про відкликання позовної заяви та скасування заходів забезпечення позову задоволено. Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ТОВ "ФК "Поліс", ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити дії та стягнення заборгованості повернуто позивачу. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року у цій справі, зокрема, скасовано арешт на нежитлові приміщення 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлові приміщення 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлові приміщення 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Скасовано заборону будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо: нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлових приміщень 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Скасовано заборону будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, приймати будь-які рішення, передбачені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" щодо: нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлових приміщень 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Скасовано заборону будь-яким особам, які відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наділені повноваженнями державних реєстраторів, зокрема, але не виключно, будь-яким державним реєстраторам, нотаріусам, державним реєстраторам Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, а також будь-яким іншим особам, що наділені повноваженнями відповідно до законодавства України вчиняти реєстраційні дії щодо нерухомого майна, вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно будь-які записи, змінювати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які записи, скасовувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно будь-які записи щодо: нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-5, 4-6, 4-7а в літ. "А-16", загальною площею 79,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775139963101; нежитлових приміщень 1-го поверху № №4-1, 4-2, 4-2а, 4-3, 4-4, 4-7, 4-8 в літ. "А-16", загальною площею 71,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 1775125163101; нежитлових приміщень 1-го поверху №2-1-:-2-3, загальною площею 120,5 кв. м, в літ. "А-4", за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 246124663101. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що провадження у справі за позовом ОСОБА_1 ще не відкрито, тому наявні підстави для повернення позовної заяви відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 185 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно з пунктом 2 частини тринадцятої статті 158 ЦПК України заходи забезпечення позову скасовуються судом у разі повернення позовної заяви. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у справі, ОСОБА_4, на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року про забезпечення позову задоволено частково. Ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року скасовано. Суд постановив, що оскільки ухвала про застосування заходів забезпечення позову була скасована ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2019 року, то відповідно й скасовано заходи забезпечення позову, у зв'язку з чим відсутня необхідність у розгляді по суті заяви ОСОБА_1 про забезпечення заходів позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ "ФК "Поліс", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просило скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року і залишити в силі ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року. Підставами касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року ТОВ "ФК "Поліс" зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права та незастосування практики Верховного Суду, викладеної в постанові від 22 січня 2020 року в справі №175/860/19 (провадження №61-18390св19). Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що скасування заходів забезпечення позову за клопотанням сторони у справі не є безумовною підставою для скасування ухвали про забезпечення позову. Також суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав оцінку наявності у ОСОБА_4 права на подання апеляційної скарги. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу від учасників справи не надходили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "ФК "Поліс" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, витребувано із Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу №200/9058/19 та відмовлено ТОВ "ФК "Поліс" у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги і правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ТОВ "ФК "Поліс" підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Пунктами 1, 2 частини першої статті 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Скасовуючи ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року, апеляційний суд виходив із того, що ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2019 року скасовані заходи забезпечення позову, вжиті оскаржуваною ухвалою, тому і вона підлягає скасуванню. Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна, оскільки він є передчасним та зробленим із порушенням норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції не перевіряв доводів заяви про забезпечення позову по суті, не встановлював наявність чи відсутність підстав для її задоволення, обставин, які дають обґрунтовані підстави вважати, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також не перевірив, чи порушуються права та обов'язки ОСОБА_4 оскаржуваною ухвалою. Таким чином, апеляційний розгляд справи за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року щодо забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ТОВ "ФК "Поліс", ОСОБА_3 про зобов'язання вчинити дії та стягнення заборгованості фактично здійснено не було. Крім того, скасувавши ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року, апеляційний суд не зіслався на жоден із пунктів частини першої статті 374 ЦПК України, якими визначено повноваження суду апеляційної інстанції, та не проаналізував дії ОСОБА_4 щодо подання апеляційної скарги на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року на відповідність принципу добросовісного користування процесуальними правами, з урахуванням положень пункту 1 частини другої статті 44 ЦПК України. За таких обставин оскаржувана постанова Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, якою переглядалася ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 2019 року, не може вважатися законною та обґрунтованою, оскільки не відповідає положенням статті 263 ЦПК України. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки апеляційний перегляд судового рішення суду першої інстанції апеляційним судом фактично не проведено, то суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості розглянути питання по суті спору, так як у касаційному порядку підлягають розгляду касаційні скарги на ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку. Враховуючи викладене, справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Поліс" задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №511/2748/17 провадження №61-19657св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Зоріна Наталія Володимирівна, Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", Роздільнянський міжрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 20 червня 2018 року у складі СУДДІ: Іванової О. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Зоріної Н. В. (далі - приватний нотаріус Зоріна Н. В. ), Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - АТ "Райффайзен Банк Аваль", банк), Роздільнянського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - Роздільнянський міжрайонний ВДВС ГТУЮ в Одеській області), Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (далі - ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія") про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. На обґрунтовував позовних вимог зазначала, що 27 грудня 2016 року приватним нотаріусом Зоріною Н. В. вчинений виконавчий напис за реєстровим №1991, відповідно до якого на погашення заборгованості за кредитним договором №010/15-73/07-470/1, укладеним між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_2 у розмірі 29 439,71 дол. США, що еквівалентно 775 201,59 грн, що складається із відсотків за користування кредитом, нарахованих позичальнику за період з 01 серпня 2012 року по 19 грудня 2016 року, а також витрат АТ "Райффайзен Банк Аваль", пов'язаних з вчиненням виконавчого напису, у розмірі 6 000,00 грн, звернуто стягнення на магазин, загальною площею 371,4 кв. м, право власності на який зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" 03 серпня 2007 року, номер запису: 78 у книзі 30, реєстраційний номер: 19807122, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,0576 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належать їй на праві приватної власності. При вчиненні оспорюваного виконавчого напису, приватний нотаріус Зоріна Н. В. не переконалася у безспірності заборгованості позичальника, що була заявлена до стягнення банком та не звернула увагу, що рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 08 травня 2013 року у справі №511/498/13-ц з неї та ОСОБА_2 як солідарних боржників, на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" стягнуто заборгованість за кредитним договором від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470 у розмірі 53 683,40 дол. США, що еквівалентно 429 091,43 грн. Протягом 2014-2017 років на виконання зазначеного рішення суду із ОСОБА_2 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 14 044,40 грн, а з неї - 10 789,24 грн. Однак, сплачені АТ "Райффайзен Банк Аваль" нею та позичальником суми на погашення заборгованості, у тому числі за тілом кредиту, нотаріусом не були враховані при вчиненні виконавчого напису. Крім того, вказувала на те, що відповідно до статті 88 Закону України нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий лист, законом встановлено інший строк давності, виконавчий видається у межах цього строку. Посилаючись на те, що відповідно до положень статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає саме у підтвердженні нотаріусом наявного у стягувача права на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, тоді наявність між нею та АТ "Райффайзен Банк Аваль" спору щодо розміру заборгованості та його складових унеможливлює вчинення виконавчого напису, позивач просила визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 26 грудня 2016 року приватним нотаріусом Зоріною Н. В., зареєстрований у реєстрі за №1991. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 20 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 27 грудня 2016 року приватним нотаріусом Зоріною Н. В., зареєстрований в реєстрі за №1991, відповідно до якого звернуто стягнення на магазин, загальною площею 371,4 кв. м, право власності на який зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" 03 серпня 2007 року, номер запису: 78 у книзі 30, реєстраційний номер: 19807122, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,0576 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належать на праві приватної власності ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано доведеністю позивачем того, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису, розмір заборгованості боржника перед стягувачем не був безспірним, що є обов'язковою умовою вчинення нотаріусом виконавчого напису. Зазначеного висновку суди дійшли установивши, що при зверненні АТ "Райффайзен Банк Аваль" до приватного нотаріуса з метою вчинення виконавчого напису, стягувачем не було надано повний пакет документів на підтвердження безспірності боржника згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року №1172 (далі - Перелік документів), а саме не було додано: оригіналу чи належним чином засвідченої копії договору, що встановлює основне зобов'язання; розрахунок заборгованості; засвідченої стягувачем копії письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; оригіналів розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; довідки фінансової установи про ненадходження платежу. Про те, що заявлена банком заборгованість боржника є спірною, свідчить і нарахування стягувачем відсотків за користування позичальником кредитом за період з 01 серпня 2012 року по 19 грудня 2016 року, тоді як рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 08 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року, у справі №511/498/13-ц за позовом АТ "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, зустрічним позовом ОСОБА_2 до АТ "Райффайзен Банк Аваль" про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470, задоволено позов "Райффайзен Банк Аваль" про стягнення заборгованості за кредитним договором з підстав передбачених частиною другою статті 1050 ЦК України; стягнуто заборгованість за кредитним договором станом на 01 серпня 2012 року у розмірі 53 683,40 дол. США (еквівалентно 429 091,41 грн), що відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, припиняє право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, тому зазначену в оспорюваному виконавчому написі заборгованість у розмірі 29 439,71 дол. США, не можна вважати безспірною. Суди також зауважили, що при вчиненні виконавчого напису, нотаріусом не враховано вимоги статті 88 Закону України "Про нотаріат" про те, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, тоді як у виконавчому написі заборгованість визначена за період з 01 серпня 2012 року по 19 грудня 2016 року. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія", у якій заявник просив скасувати рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 20 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на те, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верхового Суду 27 червня 2018 року у справі №756/1529/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі 390/131/18, від 19 листопада 2019 року у справі 466/10045/17, від 19 лютого 2020 року у справі №171/1447/18, від 05 серпня 2020 року у справі №369/6771/15-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №643/10865/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року поновлено ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" строк на касаційне оскарження рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 20 червня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року. Касаційну скаргу залишено без руху, надано заявнику строк до 05 лютого 2021 року для сплати судового збору. У січні 2021 року до Верховного Суду надійшла заява ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" про усунення недоліків та квитанція про сплату судового збору. Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України), та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недотримання приватним нотаріусом Зоріною Н. В. порядку вчинення виконавчого напису на підставі недопустимих доказів, зокрема, перевіряючи дотримання АТ "Райффайзен Банк Аваль" вимог щодо подання нотаріусу для вчинення виконавчого напису документів, зазначених у Переліку документів, суди досліджували: оригінал виконавчого напису вчинений 27 грудня 2016 року приватним нотаріусом Зоріною Н. В., зареєстрований в реєстрі за №1991; оригінал договору іпотеки від 10 вересня 2007 року, укладеного між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_2; супровідний лист на адресу Роздільнянського міжрайонного ВДВС ГТУЮ в Одеській області; постанову про відкриття виконавчого провадження №55156306 від 27 грудня 2016 року; постанову від 17 листопада 2017 року про об'єднання виконавчих проваджень №55155764 та №55156306 у зведене виконавче провадження. Разом з тим зазначені документи не є допустимими та достатніми доказами на підтвердження недотримання стягувачем порядку звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, та вимог щодо подання повного пакету документів, передбачених Переліком документів. Натомість у матеріалах справи відсутні документи, які АТ "Райффайзен Банк Аваль" подавало нотаріусу для вчинення оспорюваного виконавчого напису, що свідчить про те, що оскаржувані судові рішення ухвалене на підставі неналежних та недопустимих доказах. У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому вона просила залишити касаційну скаргу ТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" без задоволення, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи та правильно застосували норми матеріального права, а доводи заявника про допущені судами попередніх інстанції порушення норм процесуального права є надуманими. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 07 вересня 2007 року між ОСОБА_2 та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є АТ "Райффайзен Банк Аваль" укладений кредитний договір N 010/15-73/07-470/1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 70 000,00 дол. США, зі сплатою 13,5 процентів річних за користування кредитом, на строк до 07 вересня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 10 вересня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є АТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу Фішером Б. І., зареєстрований у реєстрі за №3695, за умовами якого іпотекодавець передала в іпотеку банку магазин, загальною площею 371,4 кв. м, та земельну ділянку площею 0,0576 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. У вересні 2012 року АТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1, як солідарних боржників, про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470/1. Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 08 травня 2013 року у справі №511/498/13-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2017 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_1 на користь АТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість станом на 01 серпня 2012 року за кредитним договором від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470 у розмірі сумі 53 683,40 дол. США, що еквівалентно за курсу НБУ 429 091,41 грн, з них: заборгованість за кредитом - 49 969,21 дол. США (за курсом НБУ - 399 403,90 грн) ; заборгованість за відсотками - 3 462,76 дол. США (за курсу НБУ - 27 977,84 гривен) ; пеня - 251,43 дол. США (за курсом НБУ - 2009,69 грн). 27 грудня 2016 року приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Зоріна Н. В. на підставі звернення АТ "Райффайзен Банк Аваль" вчинила виконавчий напис, відповідно до якого на погашення заборгованості за кредитним договором №010/15-73/07-470/1, укладеним між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_2 у розмірі 29 439,71 дол. США, що еквівалентно 775 201,59 грн, що складається із відсотків за користування кредитом, нарахованих позичальнику за період з 01 серпня 2012 року по 19 грудня 2016 року, а також витрат АТ "Райффайзен Банк Аваль", пов'язаних з вчиненням виконавчого напису, у розмірі 6 000,00 грн звернув стягнення на магазин, загальною площею 371,4 кв. м, право власності на який зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно КП "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" 03 серпня 2007 року, номер запису: 78 у книзі 30, реєстраційний номер: 19807122, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,0576 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належать на праві приватної власності ОСОБА_1 20 грудня 2017 року між АТ "Райффайзен Банк Аваль" та Публічним акціонерним товариством "Комерційний Індустріальний Банк" (далі - АТ "Комерційний Індустріальний Банк ") укладений договір відступлення права вимоги №114/52, за умовами якого право грошової вимоги за кредитним договором від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470, укладеним між АТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_2, перейшло до АТ "Комерційний Індустріальний Банк". Того ж дня, між АТ "Райффайзен Банк Аваль" та АТ "Комерційний Індустріальний Банк" укладений договір про відступлення прав за договорами іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М. А., зареєстрований у реєстрі за №918, відповідно до якого право іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним 10 вересня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу Фішером Б. І., зареєстрованим у реєстрі за №3695, перейшло до АТ "Комерційний Індустріальний Банк". 20 грудня 2017 року між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" та ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" укладений договір відступлення права вимоги №1 14/52-ДГ, за умовами якого право грошової вимоги за кредитним договором від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470 перейшло до ТОВ "ФК "Довіра та гарантія". Того ж дня, між АТ "Комерційний Індустріальний Банк" та ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" укладений договір відступлення прав за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М. А., зареєстрованим в реєстрі за №920, відповідно до якого право іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним 10 вересня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу Фішером Б. І., зареєстрованим у реєстрі за №3695, перейшло до ТОВ "ФК "Довіра та гарантія". Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" не підлягає задоволенню з таких підстав. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку"). Згідно із частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку"). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України "Про нотаріат "). Правове регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів унормовано Главою 14 Закону України "Про нотаріат" та Главою 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій). Згідно зі статтею 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України "Про нотаріат" визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року №1172. При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення усі необхідні документи, зазначені у вказаному Переліку. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України "Про нотаріат" та Порядку вчинення нотаріальних дій. Вчиняючи виконавчі написи нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України "Про нотаріат"). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчогонапису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлення - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. Вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. У постанові від 23 червня 2020 року у справі №645/1979/15-ц (провадження №14-706цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 обґрунтовувала вимоги про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису, вчиненого 26 грудня 2016 року приватним нотаріусом Зоріною Н. В., зареєстрованого у реєстрі за №1991, посилаючись на те, що нарахована стягувачем сума заборгованості за кредитним договором за період з 01 серпня 2012 року по 19 грудня 2016 року у розмірі 29 439,71 дол. США не є безспірною. Задовольняючи позов, суди виходили з доведеності позивачем того, що заборгованість за кредитним договором від 07 вересня 2007 року №010/15-73/07-470, на погашення якої приватним нотаріусом Зоріною Н. В. вчинений оспорюваний виконавчий напис, на час вчинення такого не була безспірною, оскільки: по-перше, банком заявлено вимоги за період з 01 серпня 2012 року по 19 грудня 2016 року, тобто за період, що перевищує трирічний строк з моменту виникнення у стягувача права вимоги, а по-друге, така заборгованість розрахована стягувачем як сума відсотків за користування кредитними коштами за кредитним договором, строк кредитування за яким сплив у 2012 році, тобто є такою, що нарахована без урахування правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №14-10цс18). Крім того, суди зауважили, щомало місце порушення нотаріусом процедури вчинення оспорюваного виконавчого напису, оскільки згідно з наявними у справі доказами для вчинення виконавчого напису, стягувачем подано неповний пакет документів, визначений Переліком документів. В оцінці доводів касаційної скарги заявника про те, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив обставини порушення нотаріусом процедури вчинення оспорюваного виконавчого напису, на підставі недопустимих доказів, Верховний Суд виходить з такого. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом зазначеної процесуальної норми обов'язок доведення обставин, що мають значення для справи покладається на сторін, а не на суд, який виконую роль арбітра у вирішенні спору, і дотримуючись принципу диспозитивності розглядає справи у межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком, а отже посилання заявника на те, що суд не витребував документи, які надавалися АТ "Райффайзен Банк Аваль" нотаріусу для вчинення виконавчого напису є необґрунтованими. Обов'язок надання доказів на підтвердження заперечень, покладається на особу, яка у своїх аргументах викладає свою незгоду з доводами іншої сторони. Матеріали справи не містять доказів того, на підставі яких документів, поданих АТ "Райффайзен Банк Аваль", приватний нотаріус Зоріна Н. В. дійшла висновку про наявність підстав для вчинення виконавчого напису, сторони під час розгляду справи не зверталися до суду з клопотаннями про витребування чи забезпечення зазначених доказів. Узагальнюючи наведене, Верховний суддійшов висновку, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали оспорюваний напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню з підстав доведеності позивачем того, що вимоги стягувача не були безспірними на момент вчинення виконавчого напису, а тому посилання заявника на відсутність у матеріалах справи допустимих та достатніх доказів на підтвердження порушення нотаріусом процедури вчинення оспорюваного виконавчого напису, не спростовує правильність висновку судів про наявність підстав для визнання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки, вчиненого приватним нотаріусом Зоріною Н. В. 27 грудня 2016 року, зареєстрованого у реєстрі за №1991 таким, що не підлягає виконанню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволеннякасаційної скаргиТОВ "ФК "Довіра та Гарантія" та скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова залишити компанія "Довіра та Гарантія" залишити без задоволення. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 20 червня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №641/9233/18 провадження №61-15571св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Експерт-Профі-Україна", особи, які подали апеляційну скаргу: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Кругової С. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовної заяви У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Експерт-Профі-Україна" (далі - ТОВ "Експерт-Профі-Україна")про визнання дій протиправними та незаконними. Позовна заява мотивована тим, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №186502 від 15 жовтня 2010 року, який замінений 16 травня 2012 року на державний акт серії ЯК №168922 через втрату первинного, йому належить земельна ділянка площею 0,100 га, що розташована по АДРЕСА_1. Крім того, на підставі договору оренди землі від 04 липня 2011 року йому передана в оренду суміжна земельна ділянка загальною площею 0,0362 га за адресою: АДРЕСА_1. Зазначав, що на вказаних земельних ділянках знаходиться нерухоме майно, яке перебуває у його приватній власності з 02 липня 2002 року. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1, була розроблена у 2009 році фірмою САБО ЛТД на підставі укладеного договору. Межі вищевказаних земельних ділянок були погоджені із суміжними землекористувачами. Підписи власників та користувачів суміжних земельних ділянок, у тому числі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені головою квартального комітету "Підлісний" ОСОБА_4. Розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена 19 червня 2009 року Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради (висновок №4334/0/27-09). Земельній ділянці площею 0,100 га по АДРЕСА_1 присвоєно кадастровий номер 6310137200:04:038:0011, а земельній ділянці площею 0,0362 га по АДРЕСА_1 - присвоєний кадастровий №6310137200:04:038:0012.14 вересня 2009 року розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена управлінням Держкомзему у м. Харків (висновок №1326/09). 27 листопада 2009 року на ім'я Харківського міського голови він подав заяву про передачу йому у власність та оренду земельних ділянок по АДРЕСА _1 на підставі розробленої та погодженої технічної документації. Рішенням 41-ої сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10 затверджена розроблена документація із землеустрою та передано йому у приватну власність земельну ділянку площею 1000,0 кв. м (ділянка 1) по АДРЕСА_1, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та надано в оренду земельну ділянку площею 362,0 кв. м (ділянка 2) по АДРЕСА_1, за рахунок земель житлової та громадської забудови для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. У 2011 році по межах земельних ділянок за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 він встановив паркан. До початку заміни старого паркану на новий, заперечень від власників та користувачів суміжних земельних ділянок за фактом встановлення паркану у 2011 році на його адресу не надходили. 24 квітня 2013 року інженер-геодезист Державного підприємства "Східгеоінформ" (далі - ДП "Східгеоінформ") ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 повторно провів геодезичні роботи щодо встановлення відповідності місця розташування його паркану визначеним координатам меж земельної ділянки по АДРЕСА_2. Того ж дня, ОСОБА_5 склав акт від 24 квітня 2013 року, на якому схематично відобразив зміни меж земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. Зазначав, що за новими кресленнями ОСОБА_5 частина меж сусідніх земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 проходили по належних йому нежитлових будівлях. Наявність розбіжностей у його висновках в актах від 21 жовтня 2011 року, від 22 листопада 2011 року та від 24 квітня 2013 року ОСОБА_5 пояснив зміною координат меж земельних ділянок за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012. Вказував, що згідно з відомостями з Державного реєстру сертифікованих інженерів-геодезистів станом на 24 квітня 2013 року ОСОБА_5 не мав відповідного сертифіката інженера-геодезиста, а отже, відповідно до положень статей 5, 5-1 Закону України "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність" - і права на офіційне проведення таких робіт. Зазначав, що у липні 2014 року власники сусідніх земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, поклавши в основу акт встановлення меж від 24 квітня 2013 року (плоди отруєного дерева "Fruit of the poisonous tree"), звернулися до суду з позовом до нього про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку (справа №642/5574/14-ц). Під час судового розгляду зазначеної справи був досліджений лист Управління Держземагентства у м. Харкові від 19 травня 2015 року №2284/0/2-15, з яким одночасно надано копію листа за підписом директора ТОВ ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16 на ім'я начальника управління Держкомзему у м. Харкові. У вказаному листі зазначено: просимо внести зміни до обмінного файлу на земельні ділянки за кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною каталогу координат. У липні 2016 року він звернувся з позовом до ТОВ "Експерт-Профі-Україна", предметом якого була лише частина вимог. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 05 травня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, у задоволенні прозову про визнання дій помилкою йому відмовлено. Разом з тим оцінка діям ТОВ ТОВ "Експерт-Профі-Україна" в частині безпідставного проведення робіт стосовно земельних ділянок за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, які перебувають у його власності та оренді судом не досліджувалась. Вважав, що ТОВ "Експерт-Профі-Україна", вчиняючи дії, спрямовані на внесення змін до обмінного файлу на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, за адресою: АДРЕСА_1, діяло безпідставно та без його відома. Ураховуючи зазначене та уточнені позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправними та незаконними дії ТОВ "Експерт-Профі-Україна" під час проведення комплексу робіт зі зміни каталогу координат та обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА _1, які перебувають у його власності та оренді. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2019 року у складі судді Бондаренка В. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними та незаконними дії ТОВ "Експерт-Профі-Україна" під час проведення комплексу робіт зі зміни каталогу координат та обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА _1, які перебувають у власності та оренді ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вчиняючи дії, спрямовані на внесення змін до обмінного файлу на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, за адресою: АДРЕСА_1, ТОВ "Експерт-Профі-Україна" діяло безпідставно та без відома позивача, оскільки ТОВ "Експерт-Профі-Україна" не є правонаступником фірми "САБО ЛТД", договорів з юридичною особою ТОВ "Експерт-Профі-Україна" на проведення будь-яких робіт позивач не укладав. ТОВ "Експерт-Профі-Україна" офіційні роботи із землеустрою щодо земельних ділянок по АДРЕСА_1 у порядку статті 22 Закону України "Про землеустрій" не проводила. Наслідком протиправних дій ТОВ "Експерт-Профі-Україна" стало внесення змін до офіційно розробленої у 2009 році фірмою "САБО ЛТД" документації із землеустрою на земельні ділянки з кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та №6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА_1, яка затверджена рішенням 41 сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10, тому суд вважав позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, яка діє в інтересах ОСОБА_2, ОСОБА_3, задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Експерт-Профі-Україна" про визнання дій протиправними та незаконними відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задоволення позовної вимоги, заявленої позивачем у цій справі, про визнання протиправними та незаконними дій ТОВ "Експерт-Профі-Україна", спрямованих на зміну каталогу координат та внесення змін до обмінного файлу на належні позивачу земельні ділянки, не призведе до поновлення прав позивача, на порушення яких він посилається у позові, а отже, ним обрано неналежний спосіб захисту цих прав, який не призводить до ефективного відновлення порушеного права, тому суд вважав, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №285/1018/18, у якій міститься висновок про те, що неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права як підстава відмови у позові може бути застосований судом за умови встановлення порушення прав позивача. Вказує, що оскаржувана постанова апеляційного суду такого висновку не містить. Зазначає, що протиправні дії директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" щодо зміни раніше визначеного фірмою "САБО ЛТД" та затвердженого рішенням Харківської міської ради каталогу координат на земельні ділянки за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011, 6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА_1, встановлені слідчим СВ Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області у кримінальному провадженні №42020221090000191 за частиною першою статті 365-1 КК України. У порушення вимог статті 89 ЦПК України судом апеляційної інстанції не надана оцінка вказаним обставинам. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_3, в якому зазначено, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують. Також у листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ТОВ "Експерт-Профі-Україна", в якому товариство просить касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити та залишити в силі рішення суду першої інстанції Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ 186502 від 15 жовтня 2010 року (замінений 16 травня 2012 року на серії ЯК №168922 через втрату первинного) ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,1000 га, що розташована по АДРЕСА_1. На підставі договору оренди землі від 04 липня 2011 року ОСОБА_1 передана в оренду суміжна земельна ділянка загальною площею 0,0362 га за адресою: АДРЕСА_1. На вказаних земельних ділянках знаходиться нерухоме майно, яке перебуває у приватній власності ОСОБА_1 з 02 липня 2002 року. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 була розроблена у 2009 році фірмою "САБО ЛТД" на підставі укладеного договору. Межі вищевказаних земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, погоджені 16 січня 2009 року з власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_7, АДРЕСА_6, про що свідчать їх підписи в акті погодження меж від 16 січня 2009 року. Підписи власників та користувачів суміжних земельних ділянок, у тому числі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчені головою квартального комітету "Підлісний" ОСОБА_4. Розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена 19 червня 2009 року Управлінням містобудування та архітектури Департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин виконавчого комітету Харківської міської ради (висновок №4334/0/27-09). Земельній ділянці площею 0,100 га по АДРЕСА_1 присвоєний кадастровий номер 6310137200:04:038:0011, а земельній ділянці площею 0,0362 га по АДРЕСА_1, присвоєний кадастровий номер 6310137200:04:038:0012.14 вересня 2009 року розроблена фірмою "САБО ЛТД" документація із землеустрою погоджена управлінням Держкомзему у м. Харків (висновок №1326/09). 27 листопада 2009 року на ім'я Харківського міського голови ОСОБА _1 подав заяву про передачу йому у власність та оренду земельних ділянок по АДРЕСА_1, на підставі розробленої та погодженої технічної документації. Рішенням 41-ої сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10 затверджена розроблена документація із землеустрою, передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку площею 1 000,0 кв. м (ділянка 1) по АДРЕСА_1, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та передано в оренду земельну ділянку площею 362,0 кв. м (ділянка 2) по АДРЕСА_1, за рахунок земель житлової та громадської забудови для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. 14 травня 2010 року фірма "САБО ЛТД" припинила своє існування як юридична особа. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, правонаступники припиненої юридичної особи - фірма "САБО ЛТД" відсутні. У 2011 році по межах земельних ділянок з кадастровими номерами №6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 визначених документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та складання документів, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 (розроблена у 2009 році фірмою "САБО ЛТД"), яка затверджена рішенням 41-ої сесії Харківської міської ради 5-го скликання від 24 лютого 2010 року №23/10, ОСОБА_1 встановив паркан. До початку заміни старого паркану на новий було додатково обговорено з усіма власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_7, АДРЕСА_6, відповідність місця розташування паркану з визначеним та затвердженим у документації із землеустрою координатам земельної ділянки по АДРЕСА_1, відсутність будь-яких порушень меж та перетинів підтверджено актом- ДП "Східгеоінформ" від 21 жовтня 2011 року. 24 квітня 2013 року інженер-геодезист ДП "Східгеоінформ" ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 повторно провів геодезичні роботи щодо встановлення відповідності місця розташування паркану ОСОБА_1 визначеним координатам меж земельної ділянки по АДРЕСА _2. Того ж дня, ОСОБА_5 склав акт від 24 квітня 2013 року, на якому схематично відобразив зміни меж земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. За новими кресленнями ОСОБА_5 частина меж сусідніх земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА _3 проходили по нежитлових будівлях, які належать ОСОБА_1. Відповідно до листа Управління Держземагентства у м. Харкові від 19 травня 2015 року №2284/0/2-15, з яким одночасно надано копію листа за підписом директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16 на ім'я начальника управління Держкомзему у м. Харкові, зазначено: просимо внести зміни до обмінного файлу на земельну ділянку кадастровий номер 6310137200:04:038:0011 та на земельну ділянку кадастровий номер 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною каталогу координат. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ТОВ "Експерт-Профі-Україна", КП "Міський інформаційний центр", Харківської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, треті особи: Управління Держгеокадастру у м. Харкові, ОСОБА_7, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання дій помилкою. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 05 травня 2017 року у справі №642/1380/16-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, у задоволенні прозову ОСОБА_1 про визнання дій помилкою відмовлено. Разом з тим оцінка діям ТОВ "Експерт-Профі-Україна" в частині безпідставного проведення робіт стосовно земельних ділянок з кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, які перебувають у власності та оренді ОСОБА_1, судом не досліджувалась. У провадженні Ленінського районного суду м. Харкова знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА _1, треті особи: Харківська міська рада, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Державне підприємство "Східгеоінформ", про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку. Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2018 року провадження у справі зупинено до розгляду цієї справи. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Аналогічні положення містяться у статтях 15, 16 ЦК України, відповідно до яких кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи, а порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів міститься у статті 16 ЦК України. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 12 червня 2013 року у справі №6-32цс13. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що його права порушені внаслідок внесення зміни до обміннного файлу земельного кадастру на належні йому земельні ділянки, якими змінено каталог їх координат та просив суд визнати протиправними та незаконними дії ТОВ "Експерт-Профі-Україна" під час проведення комплексу робіт зі зміни каталогу координат та обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами: 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, які перебувають у його власності та оренді. Разом з тим, обираючи спосіб судового захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенціїтому обраний позивачем порядок захисту права не є ефективним, оскільки не забезпечить відновлення прав позивача. Частиною другою статті 95 ЗК України передбачено, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 37 Закону України "Про Державний земельний кадастр" (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) у разі виявлення фізичною або юридичною особою у витязі, довідці з Державного земельного кадастру, викопіюванні з картографічних матеріалів Державного земельного кадастру технічної помилки (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), допущеної органом, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, заінтересована особа письмово повідомляє про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, який перевіряє відповідність відомостей Державного земельного кадастру інформації, що міститься в документах, які стали підставою для внесення цих відомостей. Якщо факт невідповідності підтверджено, орган, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, безоплатно виправляє допущену помилку в день надходження повідомлення та не пізніше наступного дня повідомляє про це заінтересованих осіб. Виправлення технічних помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок наявності технічних помилок у документах, на підставі яких були внесені такі відомості, здійснюється після виправлення помилок у зазначених документах. Виправлення інших помилок, допущених у відомостях Державного земельного кадастру внаслідок помилки у документації із землеустрою, оцінки земель, здійснюється після внесення змін до такої документації. Судом встановлено, що відповідно до листа директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16 на ім'я начальника Управління Держкомзему у м. Харкові внесені зміни до обмінного файлу на земельні ділянки за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012, по АДРЕСА_1, що перебувають у власності та оренді ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною каталогу. Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, відповідно до статті 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, посилався на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, на підставі яких документів, окрім листа директора ТОВ "Експерт-Профі-Україна" від 13 лютого 2012 року №16, внесені зміни до обмінного файлу на земельні ділянки за кадастровими номерами 6310137200:04:038:0011 та 6310137200:04:038:0012 по АДРЕСА_1, ОСОБА_1, у зв'язку зі зміною каталогу, та врахувавши, що позивач дії Управління Держкомзему у м. Харкові, щодо внесення зазначених змін до обмінного файлу, не оспорює, дійшов обґрунтованого висновку про те, що задоволення позовної вимоги про визнання протиправними та незаконними дій ТОВ "Експерт-Профі-Україна", спрямованих на зміну каталогу координат та внесення змін до обмінного файлу на належні позивача земельні ділянки, не призведе до поновлення прав позивача, на порушення яких він посилається у позові. Отже, ним обрано неналежний спосіб захисту цих прав, який не призводить до ефективного відновлення порушеного права. Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 лютого 2021 року м. Київ справа №545/440/18 провадження №61-1111св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Джерело", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Пікуля В. П. ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що 15 грудня 2017 року він за договором купівлі-продажу №44, вчиненим у простій письмовій формі, придбав у ТОВ "Агрофірма "Джерело" нерухоме майно: виробничий будинок - нежитлові будівлі (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї), що знаходяться за межами населених пунктів на території Супрунівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в АДРЕСА_1, за ціною 1 000 000,00 грн. На неодноразові його прохання посвідчити договір нотаріально відповідач ухиляється, атому позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. ОСОБА_1 просив визнати дійсним договір №44 купівлі-продажу нерухомого майна: виробничого будинку - нежитлових будівель (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї) від 15 грудня 2017 року, який укладений між ТОВ "Агрофірма "Джерело" та ОСОБА_1; визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке складається (згідно технічного паспорта) з: корівника А-1, А1-1, а, а-4, площею 1703,5 кв. м. ; складу газових балонів, Б, площею 34,1 кв. м., силосної траншеї №1, площею 324,0 кв. м. ; силосної траншеї №2, площею 801,0 кв. м. Короткий зміст судових рішень Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено; Визнано дійсним договір №44 купівлі-продажу нерухомого майна: виробничого будинку - нежитлових будівель (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї) від 15 грудня 2017 року, який укладений між ТОВ "Агрофірма "Джерело" та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке складається (згідно технічного паспорта) з: корівника А-1, А1-1, а, а-4, площею 1703,5 кв. м. ; складу газових балонів, Б, площею 34,1 кв. м., силосної траншеї №1, площею 324,0 кв. м. ; силосної траншеї №2, площею 801,0 кв. м. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено заявлені позовні вимоги. Також суд керувався статтями 215, 220 ЦК України, відповідно до яких він може визнавати дійсним договір, що є нікчемним у зв'язку із недодержанням сторонами вимог закону про його нотаріальне посвідчення. Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу виконуючого обов'язки прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України, задоволено; рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма "Джерело" про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно. Додатковою постановою Полтавського апеляційного суду від 29 січня 2020 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення апеляційного суду обгрунтоване тим, що суд першої інстанції належним чином не встановив на підставі яких правовстановлюючих спірне майно належало продавцю ТОВ "Агрофірма "Джерело" та на якій правовій підставі ним здійснювалося користувалося земельною ділянкою, де розміщені відповідні нежитлові будівлі, оскільки у матеріалах справи відповідні докази відсутні. Також суд заначив, що позивачем жодним чином не підтверджено ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного правочину, оскільки сторони не зверталися до нотаріуса для вчинення ним відповідних дій. Разом із цим, суд погодився із доводами прокурора щодо законності представлення ним інтересів держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - ДАБІУ), оскільки, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор реалізує конституційну функцію представництва інтересів держави, а даний спір стосується відповідного майна, законність існування (створення) якого та відповідно виникнення права власності на яке не встановлена, а також і не визначено підстави користування відповідною земельною ділянкою, на якій знаходиться спірне майно, що також використовується сторонами без належних дозвільних (правовстановлюючих) документів. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 23 березня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, зокрема, що позивач, придбавши спірне майно у відповідача, який ухилявся від нотаріального посвідчення відповідного договору купівлі-продажу, був змушений звернутися до суду із цим позовом, що на його думку є належним способом захисту його прав. Також наголошував на тому, що прокурор безпідставно оскаржив рішення суду першої інстанції, оскільки даним рішенням суду жодним чином не порушуються права та обов'язки інших осіб, зокрема, ДАБІУ, а також вказував на відсутність у прокурора повноважень на подання апеляційної скарги, оскільки він не довів наявності підстав для представництва інтересів держави в суді згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Позиція інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що відповідно до письмового договору купівлі-продажу нерухомого майна №44 від 15 грудня 2017 року, ТОВ "Агрофірма "Джерело" в особі генерального директора ОСОБА_3 продало, а ОСОБА_1 купив нерухоме майно виробничий будинок - нежитлові будівлі (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї), що знаходиться за межами населених пунктів на території Супрунівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в АДРЕСА_1. Ціна договору становила 1 000 000,00 грн. (а. с. 15-18). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ, від 15 січня 2020 року (далі - Закон). У пункті 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" даного Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Таким чином, розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року, слід здійснювати, враховуючи вимоги ЦПК України в редакції до 08 лютого 2020 року. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із їх обгрунтованості та згідно вимог статті 220 ЦК України вважав за можливе визнати дійсним нікчемний договір купівлі-продажу, а також визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, отримане за цим правочином. Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в позові, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, належним чином не визначився з правовідносинами, які виникли у справі, оскільки не звернув увагу на відсутність належних доказів стосовно ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину і втрати стороною можливості з будь-яких причин належним чином його оформити. Також суд вказував на відсутність належних доказів у справі щодо підтвердження права власності у продавця (відповідача) на спірне нерухоме майно та на право користування земельною ділянкою, де воно розташоване. При цьому, суд також встановив наявність у заявника апеляційної скарги - в. о. прокурора Полтавської області повноважень на вчинення таких дій з урахуванням вимог ЦПК України та Закону України "Про прокуратуру". Верховний Суд погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наданих доказів. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. У статті 657 ЦПК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Згідно із частиною другою статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України (подібні висновки наявні у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року в справі №665/2266/16-ц та від 30 жовтня 2019 року в справі №140/2001/17). Верховний Суд погоджується з аргументованим висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов'язковими умовами для визнання правочину дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України. За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для визнання договору купівлі-продажу від 15 грудня 2017 року дійсним, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору та що така можливість була втрачена. Натомість, визнання відповідачем позову у відзиві на нього (а. с. 36) спростовує доводи позивача про ухилення іншої сторони правочину від нотаріального посвідчення спірного договору та втрати можлиовсті вчинення таких дій. Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином наявні у справі докази та встановивши належним чином фактичні обставини у справі, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність належних підстав для задоволення заявлених позовних вимог. Що стосується доводів касаційної скарги про неправомірність подання апеляційної скарги прокурором у зв'язку із відсутністю у нього підстав та повноважень щодо цього, то суд відхиляє їх з огляду на таке. У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18). У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Пунктом 3 частини шостої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи. Судом апеляційної інстанції встановлено, що, обґрунтовуючи підстави перегляду рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року, в. о. прокурора Полтавської області вказував на те, що ДАБІУ, як державним органом, який згідно законодавства здійснює контроль над законністю будівництва (створення) нового нерухомого майна, не забезпечено належне виконання своїх повноважень та не оскаржено відповідне рішення суду, яким узаконено право власності на майно позивача, законність існування (будівництва) якого сторонами справи не підтверджена, а тому це свідчить про неналежне виконання ДАБІУ своїх повноважень та незахисту нею відповідних інтересів держави, а тому він звернувся до суду із апеляційною скаргою. Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. З урахуванням вказаного, встановивши, що в. о. прокурора Полтавської області звернувся до суду в інтересах держави в особі ДАБІУ, згідно з нормами чинного законодавства, а ДАБІУ неналежно здійснювала свої повноваження, наявності підстав для представництва її інтересів не оскаржила (прокурор повідомляв про вчинення відповідних дій - подання апеляційної скарги), апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для перегляду судового рішення за його апеляційною скаргою, оскільки у цьому випадку допуск прокурора до суду є виправданим, вступ у справу здійснений у межах дискреційних повноважень, визначених законодавством. Таким чином, доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є безпідставними. Також є необгрунтованими аргументи скарги про безпідставне позбавлення позивача права власності на відповідне майно, оскільки в даному випадку не може бути визнано законним право власності особи, отримане на підставі нікчемного правочину або незаконного судового РІШЕННЯ: Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Судом апеляційної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №181/808/18 провадження №61-13317св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - керівник Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідач (третя особа за зустрічним позовом) - фермерське господарство "Екополе-2014", третя особа за первісним та зустрічним позовами - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу прокурора Дніпропетровської області на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року в складі судді Юр'єва О. Ю. та на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в складі колегії суддів Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи У липні 2018 року керівник Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області звернувся з позовом до ОСОБА_1, ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" про витребування земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та припинення права користування. Позов мотивував тим, що на підставі наказу в. о. начальника головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області Чередник К. О. "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради та в подальшому передана в оренду ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" строком на 20 років. Указував, що право власності на вказану земельну ділянку за відповідачем зареєстровано на підставі завідомо підроблених документів, оскільки в ході досудового розслідування встановлено, що насправді відповідно до наказу №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами Української сільської ради Петропавлівського району, орієнтовний розмір земельної ділянки становить 2,0000 га із цільовим призначенням 01.03 - для ведення особистого селянського господарства. Оскільки уповноваженим органом не приймалося рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1, а державна реєстрація права власності за відповідачем проведена на підставі підробленого документу, позивач просив суд: - витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради, у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області; - визнати недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" 07 жовтня 2016 року; - припинити право користування ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" вказаною земельною ділянкою. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із зустрічним позовом до головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання права власності на земельну ділянку. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що позивач за первісним позовом фактично не визнає право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради. Вказував, що посилання прокурора на перехід права власності на земельну ділянку на підставі підроблених документів не відповідає дійсності, а досудове розслідування з цього приводу триває вісім місяців щодо невстановлених осіб. Зазначав, що дотримався законодавчо врегульованої процедури отримання у власність земельної ділянки та передав її в користування ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014". Наголошує на тому, що наявність наказу з таким же номером та від тієї ж дати про виділення іншої земельної ділянки (в іншому регіоні) ОСОБА_3 не свідчить про неприйняття уповноваженим органом рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1. З огляду на викладене просив суд: - визнати право приватної власності на земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 7,4997га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради; - зобов'язати ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області внести до електронного документообігу "Автоматизована система управління документами "ДОК ПРОФ 3" електронну версію наказу "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року, в задоволенні первісного та зустрічних позовів відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку в передбаченому законом порядку та з дотриманням установленої процедури, а позивач не довів факт підроблення документів, на підставі яких за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку. Суди встановили, що кримінальне провадження №42018041560000049, на яке посилався позивач, закрито на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України (закінчення строків досудового розслідування), жодній особі не було оголошено про підозру та кримінальне провадження до суду не направлялось. У задоволенні зустрічного позову відмовлено з тих підстав, що право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 в установленому законом порядку та не потребує судового захисту. При цьому рішення суду не може підміняти собою встановлену законом процедуру набуття права власності на нерухоме майно. Аргументи учасників справи 03 вересня 2020 року прокурор Дніпропетровської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач належними та допустимими доказами довів факт неприйняття уповноваженим органом рішення про передачу земельної ділянки у власність відповідача, зокрема, копія наказу від тієї ж дати та з тим же номером, який зберігається в ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області та зміст якого відрізняється від змісту наказу, який став підставою для реєстрації за відповідачем права власності на земельну ділянку. Зазначав, що закриття кримінального провадження та неоголошення особі про підозру у визначені процесуальним законом строки не свідчить про законність набуття ОСОБА_1 права власності на землю. Указував, що позовна вимога про визнання наказу в. о. начальника ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області Чередник К. О. "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року щодо передання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність недійсним прокурором не пред'являлася, оскільки такий наказ не приймався взагалі, а належним способом захисту є витребування земельної ділянки на користь держави. У листопаді 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що наявними в матеріалах справи доказами, не підтверджується факт підроблення наказу, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку. Вказує, що прокурор не скористався наданими процесуальним законом повноваженнями як у межах кримінального провадження, так і в межах розгляду цієї справи, не заявив клопотання про призначення судової експертизи або допиту як свідків осіб, які безпосередньо підписували такий наказ або посвідчували його копію. Зазначає, що відсутність у електронній системі документообігу ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області наказу про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 не свідчить про неприйняття такого рішення вказаним органом та його відсутність у паперовій формі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 березня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження, а саме: апеляційний суд не застосував висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року в справі №756/9941/14-ц, від 27 червня 2018 року в справі №921/403/17-г/6, від 08 серпня 2019 року в справі №909/472/18, від 29 квітня 2020 року в справі №911/1455/19, від 02 червня 2020 року в справі №924/785/19 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, від 14 листопада 2018 року в справі №183/1617/16, від 05 грудня 2018 року в справі № №522/2202/15-ц, 522/2201/15-ц, 522/2110/15-ц, від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року в справі №911/2034/16, від 15 жовтня 2019 року в справі №911/3749/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3680/17, від 30 червня 2020 року в справі №19/02-10/13, від 30 червня 2020 року в справі №19/028-10/13. Аналіз змісту та вимог касаційної скарги свідчить, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються виключно в частині відмови в задоволенні первісного позову. В частині відмови в задоволенні зустрічного позову судові рішення в касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно заяви ОСОБА_1 від 29 травня 2015 року наказом в. о. Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області Коцар Д. Ю. №4-1033/27-15 від 05 листопада 2015 року відповідачу надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована за межами населеного пункту на території Новопавлівської сільської ради, орієнтовний розмір якої становить 7,05 ум. кад. га. з цільовим призначенням (01.02) - для ведення фермерського господарства. 23 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Дніпроленд" із заявою, в якій просив розробити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га. За заявою ОСОБА_1 від 23 листопада 2015 року ТОВ "Дніпроленд" розробило проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради, з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456. Висновком відділу Держгеокадастру у Межівському районі Дніпропетровської області №28 від 01 грудня 2015 року підтверджується, що ОСОБА_1 погоджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. За змістом акту приймання-передачі межових знаків на зберігання від 03 грудня 2015 року межі земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради та надана її власнику ОСОБА_1, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка у кількості 5 штук, що пред'явлені та передані на зберігання ОСОБА_1. Тобто, судами встановлено, що ОСОБА_1 вживав передбачених законом заходів, спрямованих на набуття у власність зазначеної земельної ділянки. Наказом в. о. начальника головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області Чередник К. О. "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" №4-4950/15-16-СГ від 28 серпня 2016 року ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку для ведення фермерського господарства площею 7,4997 га з кадастровим номером 1222685500:01:004:0456, яка розташована на території Новопавлівської сільської ради. Згідно відомостей трудової книжки серії НОМЕР_1, заповненої 09 липня 2014 року, ОСОБА_1 є членом ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" на підставі статуту фермерського господарства та протоколу зборів №1 від 22 травня 2014 року. 07 жовтня 2016 року відповідачі уклали договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передав ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" у строкове платне користування земельну ділянку площею 7,4997 га фермерського призначення, яка знаходиться на території Новопавлівської сільської ради. Договір укладено строком на 20 років. 15 травня 2018 року Синельниківською місцевою прокуратурою Дніпропетровської області внесено відомості до ЄРДР за №42018041560000049 за попередньою кваліфікацією за частиною четвертою статті 358 КК України за фактом реєстрації права власності на земельні ділянки, що розташовані на території Межівського району шляхом використання завідомо підроблених документів. Згідно ухвали слідчого судді Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області №191/1872/18 від 21 травня 2018 року проведено виїмку оригіналів реєстраційних справ з додатками на земельні ділянки, зокрема з кадастровим №1222685500:01:004:0456. Кримінальне провадження №42018041560000049 закрито на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України у зв'язку із закінченням строку досудового розслідування. Встановлено, що у вказаному кримінальному провадженні не було повідомлено про підозру жодній особі, кримінальне провадження до суду направлено не було, вирок у справі не ухвалювався. Позиція Верховного Суду Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). У пункті 6 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, відносяться до юрисдикції господарських судів. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. За змістом статті 31 Земельного кодексу України, статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Таким чином земельна ділянка, що надається для ведення фермерського господарства, є основною та необхідною умовою для здійснення фермерським господарством господарської діяльності у сфері товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 у справі №628/775/18 (провадження №14-511цс19) зазначено, що "можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону №973-IV слід дійти висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам. 26 вересня 2014 року наказом ГУ Держземагентства у Харківській області №2305-СГ ОСОБА_1 передано в оренду земельну ділянку, на підставі якого між ним і ОСОБА_1 укладено договір оренди цієї земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону №973-IV. Після державної реєстрації цього договору відповідачем засновано фермерське господарство, яке зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов'язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації (09 вересня 2016 року), а тому сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року в справі №922/614/19 (провадження №12-157гс19) зроблено висновок, що "спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Тобто якщо на час звернення до суду з таким позовом фермерське господарство, з метою створення якого надавалась земельна ділянка, вже зареєстровано, то справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, навіть якщо відповідачем у справі зазначено фізичну особу, якій ця земельна ділянка надавалась з метою створення фермерського господарства. Така позиція викладена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 12 грудня 2018 року у справах №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18) і №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18)". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі №626/1055/17 (провадження №14-399цс19) вказано, що "відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18); від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18). Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18); від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18); від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17 (провадження №14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі №365/65/16-ц (провадження №14-371цс19)". У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі №539/1830/20 (провадження №61-12603св21) зазначено, що "апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 була членом С (Ф)Г "Ромашка" і, незважаючи на те, що з заявою про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки вона звернулася як фізична особа, отримання цієї ділянки відбулось для використання в діяльності С (Ф)Г "Ромашка". Закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Колегія суддів погоджується з таким висновком апеляційного суду. Доводи касаційної скарги, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на те, що позов пред'явлено до фізичної особи, не приймаються судом до уваги, оскільки, як вірно встановлено апеляційним судом, спірна земельна ділянка на момент постановлення оскаржуваної ухвали перебувала у фактичному користуванні С (Ф)Г "Ромашка", членом якого є ОСОБА_1". У справі, що переглядається, суди встановили, що спірна земельна ділянка має цільове призначення (01.02) - "для ведення фермерського господарства". ОСОБА_1 був членом ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" з 2014 року, тобто фермерське господарство на момент відкриття провадження в цій справі вже було створено. З моменту укладення відповідачами договору оренди земельної ділянки саме ФГ "ЕКОПОЛЕ-2014" здійснює обов'язки землекористувача, а не громадянин, якому вона надана, а тому спір щодо захисту речових прав держави на земельну ділянку, передану в оренду фермерському господарству, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За змістом частини першої статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України). Колегія суддів доходить висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили правила предметної та суб'єктної юрисдикції, а тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення в оскарженій частині - скасуванню із закриттям провадження в частині вимог первісного позову. У Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі №750/3192/14 (провадження №14-439цс19) вказано, що "зміни до ЦПК України, внесені Законом №460-IX, пов'язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Закон №460-IX вніс зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного розгляду. Так, згідно з пунктом 8 Закону №460-IX абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: "Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі". Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 8 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України у редакції Закону №460-IX роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції". Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює керівнику Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу прокурора Дніпропетровської області задовольнити частково. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в частині відмови в задоволенні позову керівника Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області до ОСОБА_1, фермерського господарства "ЕКОПОЛЕ-2014" про витребування земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та припинення права користування скасувати, а провадження в указаній частині в справі №181/808/18 закрити, повідомивши керівника Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області про те, що розгляд пред'явленого ним позову відноситься до юрисдикції господарського суду. Роз'яснити керівнику Синельниківської місцевої прокуратури Дніпропетровської області його право протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2019 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в скасованій частинівтрачають законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №473/4717/19 провадження №61-12298св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Вознесенська міська рада Миколаївської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року у складі судді Ротар М. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вознесенської міської ради Миколаївської області (далі - Вознесенська міська рада), третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення міської ради. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що вона є власником житлового будинку на АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано 16 липня 2018 року. Зазначала, що цей будинок розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га, яка призначена для його обслуговування. Для реєстрації права власності на вказану земельну ділянку вона замовила виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Суміжний землекористувач ОСОБА_2, яка є власником земельної ділянки на АДРЕСА_2 відмовляється погоджувати технічну документацію, неодноразові звернення до неї не дали позитивних результатів. В той же час, ОСОБА_1 не погоджувала технічну документацію із землеустрою, виготовлену на замовлення сусідки ОСОБА_2, на АДРЕСА_2, оскільки вона не відповідає фактичному користуванню земельною ділянкою. Вказувала, що це питання неодноразово розглядалося на постійно діючій комісії щодо регулювання земельних спорів у місті Вознесенську. Оскільки ОСОБА_1 не погоджувала технічну документацію ОСОБА_2, то управлінням комунальної власності Вознесенської міської ради було сформовано проект рішення міської ради про розв'язання земельного спору та уповноваження міської ради на погодження технічної документації ОСОБА _2 замість ОСОБА_1 23 листопада 2018 року Вознесенська міська рада прийняла рішення №49 "Про розгляд земельного спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1". ОСОБА_1 вважає, що вказане рішення прийняте усупереч регламенту Вознесенської міської ради, що призвело до порушення її прав. З огляду на викладене ОСОБА_1 просила: скасувати рішення Вознесенської міської ради від 23 листопада 2018 року №49 "Про розгляд земельного спору ОСОБА_2 та ОСОБА_1"; стягнути на її користь із Вознесенської міської ради судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Суд першої інстанції вказав, що між позивачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_2, які є суміжними землекористувачами, існує спір щодо погодження меж земельних ділянок, в результаті якого ОСОБА_2 відмовляється погоджувати технічну документацію ОСОБА_1, в свою чергу, ОСОБА_1 не погоджувала технічну документацію із землеустрою, виготовлену на замовлення ОСОБА_2. Оспорюваним рішенням відповідно до вимог статей 158-159 ЗК України, в порядку вирішення земельного спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уповноважено від імені Вознесенської міської ради міського голову Лукова В. Д. на погодження межі земельної ділянки шляхом підписання згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки натурі на місцевості, належної на праві приватної власності ОСОБА_2. Рішення Вознесенської міської ради від 23 листопада 2018 року №49 виконано, оскільки уповноважений представник міської ради згідно з пунктом 2 цього рішення підписав документацію щодо визначення межі земельної ділянки ОСОБА_2 на АДРЕСА_2. На підставі цього інформація про формування земельних ділянок як об'єктів цивільних прав внесена до Державного земельного кадастру та права власності на них, що виникли раніше на підставі відповідних державних актів внесені Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. Згідно з частиною п'ятою статті 158 ЗК України у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Проте, позивач ОСОБА_1, не погоджуючись з оспорюваним рішенням, просить суд лише визнати його протиправним та скасувати як таке, що прийняте з порушення регламенту, при цьому не заявляла вимог щодо вирішення судом земельного спору. Способи захисту права це передбачені законом дії, безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності щодо захисту прав. Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам. Основною підставою свого позову ОСОБА_1 вважає допущене Вознесенською міською радою при прийнятті оспорюваного рішення порушення положень регламенту міської ради. Суд вказав, що таке твердження є немотивованим, оскільки пунктом 7 статті 54 регламенту Вознесенської міської ради сьомого скликання передбачено, що у разі якщо результат голосування викликає обґрунтовані сумніви, рада може прийняти процедурне рішення про переголосування. Згідно із статтею 59 регламенту визначено, що рада може прийняти рішення з процедурних питань (процедурне рішення), зазначених у цьому регламенті, без підготовки у постійних комісіях та включення до порядку денного і таке, що не потребує окремого документального оформлення. Процедурне рішення приймається однією третиною від загального складу ради і заноситься до протоколу пленарного засідання ради. Пунктом 3 статті 59 регламенту до процедурних питань віднесено також питання про переголосування. Статтею 2 регламенту встановлено, що рада складається з 34 депутатів. Таким чином третина від загального складу ради, що є необхідною для прийняття процедурних рішень становить 12 голосів. З огляду на викладене, порушень регламенту при прийнятті оспорюваного рішення на пленарному засіданні Вознесенської міської ради 23 листопада 2018 року не встановлено. Таким чином, суд першої інстанції вважав, що позов задоволенню не підлягає. Задовольняючи вимоги про стягнення витрат на правову допомогу частково, суд першої інстанції, врахувавши складність справи, обсяг наданої правничої допомоги адвокатом, а також те, що справа була розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь третьої особи ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правничу допомогу, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року в оскарженій частині - без змін. Апеляційний суд вказав, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи. Таким чином, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Суд апеляційної інстанції зазначив, що у матеріалах справи наявна копія договору про надання правової допомоги, який укладено між ОСОБА_2 і Чередніченко І. Б. 20 вересня 2018 року. Відповідно до акта прийому-передачі послуг правничої допомоги на суму 10 757,60 грн, його складено 25 листопада 2019 року на підставі договору про надання правої допомоги від 20 вересня 2018 року. Згідно з копією ордера від 18 лютого 2019 року серія МК №85415, виданого на підставі договору від тієї ж дати, ОСОБА_2 уповноважила Чередніченко І. Б. представляти її інтереси у Вознесенському міськрайонному суді. Відповідно до дублікату квитанції до прибуткового касового ордеру від 25 листопада 2019 року, адвокат Чередніченко І. Б. на підставі договору від 20 вересня 2019 року (дата укладення договору, вказана у квитанції, зазначена відповідно до даних квитанції), отримала від ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 10 757,00 грн. Зважаючи на наявні в матеріалах справи докази про надання третій особи правничої допомоги, понесення третьою особою судових витрат, ураховуючи вимоги розумності та справедливості, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з позивача на користь третьої особи витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн. Аргументи учасників справи У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині стягнення витрат на правничу допомогу та ухвалити нове рішення, яким відмовити у стягненні таких витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій вважали, що витрати на правову допомогу адвоката третьої особи підтверджені договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року (назва вказана дослівно). Проте у змісті договору про надання послуг з правничої допомоги від 20 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б., не вказано у якій саме справі надається правова допомога адвокатом Штепарюк М. М. Відповідно до вказаного договору гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких узгоджені сторонами та зазначені в додатку №1 до цього договору. Додатком 1 до договору, який є його невід'ємною частиною, передбачено розрахунок вартості однієї години послуг в залежності від виду правової послуги. На підтвердження оплати послуг адвоката надано квитанцію до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року про отримання від третьої особи грошових коштів на суму 10 757,00 грн на підставі договору від 20 вересня 2019 року та акт прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року на підставі договору від 20 вересня 2018 року. Проте до звернення ОСОБА_1 до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом у цій справі, вона раніше, а саме 05 лютого 2019 року, вже зверталася до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Вознесенської міської ради Миколаївської області, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення від 23 листопада 2018 року "Про розгляд земельного спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1". Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року провадження у цій справі було закрито. У вказаній адміністративній справі саме за договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року адвокат Чередніченко І. Б. надавала правову допомогу ОСОБА_2 08 травня 2019 року Чередніченко І. Б., будучи представником третьої особи, звернулась до Миколаївського окружного суду із заявою про розподіл судових витрат. 23 травня 2019 знову від Чередніченко І. Б. як представника третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача до суду надійшло клопотання про розподіл судових витрат, у якій третя особа просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у сумі 8 050,00 грн. Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року у задоволенні заяви про стягнення з ОСОБА_1 8 050,00 грн. судових витрат на професійну правничу допомогу відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки суд не визначав відповідно до статті 139 КАС України сторону, з якої стягуються судові витрати, законні підстави для задоволення заяви третьої особи відсутні. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням першої інстанції, адвокат Чередніченко І. Б. звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій зазначала про порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Крім того, вказувала, що у судовому процесі до судових дебатів суду було надано всі докази про витрати, понесені ОСОБА_2 на правничу (правову) допомогу, а саме: договір від 20 вересня 2018 року, акт від 25 березня 2019 року, квитанцію від 25 березня 2019 року, якими підтверджено витрати у сумі 8 050,00 грн. Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2019 року апеляційну скаргу адвоката Чередніченко І. Б. залишено без задоволення, а ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 травня 2019 року - без змін. Таким чином, за договором про надання послуг з правничої допомоги від 20 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б., вже надавалась правова допомога ОСОБА_2 у справі №400/304/19. У зв'язку із наданням цієї допомоги 25 березня 2019 року адвокату було сплачено кошти сумі 8 050,00 грн. На переконання особи, яка подала касаційну скаргу, оскільки ОСОБА_2 не змогла повернути кошти, які були сплачені під час розгляду адміністративної справи, тому вона намагається стягнути їх ще раз у цивільній справі №473/4717/19, збільшивши розмір послуг адвоката до суми 10 757,00 грн. Крім того, відповідно до пункту 1 розділу 4 "Строк дії договору" договір набуває чинності з дати його підписання і діє протягом 12 наступних календарних місяців. Договір про надання послуг з правничої допомоги між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б. був укладений 20 вересня 2018 року. Таким чином, вказаний договір про надання правової допомоги діяв до 20 вересня 2019 року. Згідно з пунктом 2 розділу 4 договору після закінчення строку дії договору він пролонгації не підлягає. Отже, на підставі договору від 20 вересня 2018 року, який припинив свою дію ще 20 вересня 2019 року, 15 листопада 2019 року сторонами підписано акт прийому передачі послуг правничої правової допомоги на суму 10 757,60 грн, а 25 листопада 2019 року третя особа сплатила кошти на оплату витрат правої допомоги адвоката згідно з умовами договору, який припинив дію. Повноваження адвоката Чередніченко І. Б. під час розгляду цієї справи у Вознесенському міськрайонному суді Миколаївської області підтверджувались ордером від 18 лютого 2019 року серія МК №85415, що виданий на підставі договору про надання правової допомоги від 18 лютого 2019 року, для представництва інтересів у Вознесенській міській раді та у суді. Отже адвокат Чередніченко І. Б. надавала правову допомогу ОСОБА_2 під час розгляду справи у Вознесенському міськрайонному суді Миколаївської області не на підставі договору від 20 вересня 2018 року, який втратив чинність 20 вересня 2019 року, а на підставі договору від 18 лютого 2019 року. Тому посилання суду першої інстанції та апеляційного суду на те, що третьою особою понесені витрати на професійну правничу допомогу у цій цивільній справі в розмірі 10 750,00 грн за договором від 20 вересня 2018 року є необґрунтованими. При цьому, наданими документами, а саме: договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року розмір витрат на правничу допомогу у цій справі документально не підтверджено. Зазначені докази третьою особою були подані, а судами долучені до матеріалів справи, із порушенням норм процесуального права, оскільки їх копії не бути надані іншим сторонам, вони надійшли до суду із пропущенням встановлених строків, а клопотання про поновлення відповідних строків третя особа не заявляла, причин поважності несвоєчасного надання доказів на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу не наводила. Апеляційний суд, перевіряючи обґрунтованість висновку суду першої інстанції, дійшов передчасного висновку про доведеність заявлених витрат на правову допомогу, оскільки не надав належної оцінки наявним у справі доказам, не перевірив доводів та заперечень щодо оплати третьою особою послуг адвоката на підставі договору, в якому не конкретизовано справу, строк дії якого закінчився. При цьому, послуги адвоката надавалися на підставі зовсім іншого договору, який був долучений з порушенням порядку подання відповідних доказів. У жовтні 2020 року від Вознесенської міської ради Миколаївської області надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просили розглядати справу без участі представника міської ради. Крім того, у відзиві вказано, що міська рада покладається на розсуд суду щодо вирішення справи. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частинами першою-четвертою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України). Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до частини дванадцятої статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. У частині восьмій статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Суд першої інстанції вказав, що третя особа у справі здійснила витрати на професійну правничу допомогу адвоката у загальному розмірі 10 000,00 грн, що підтверджується договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року. Позивач проти стягнення з неї витрат третьої особи на правничу допомогу адвоката заперечувала. Враховуючи складність справи, обсяг наданої правничої допомоги адвокатом, а також те, що справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження, суддійшов висновку про необхідність часткового стягнення з позивача на користь третьої особи витрат на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, зазначив, що витрати на правову допомогу адвоката третьої особи підтверджуються копією договору про надання правової допомоги, який укладено сторонами 20 вересня 2018 року, актом прийому передачі послуг правничої допомоги на суму 10 757,60 грн, який складено 25 листопада 2019 року на підставі договору про надання правої допомоги від 20 вересня 2018 року, копією ордеру від 18 лютого 2019 року серія МК №85415, виданого на підставі договору від тієї ж дати, квитанцією до прибуткового касового ордеру від 25 листопада 2019 року, відповідно до якого адвокат Чередніченко І. Б., на підставі договору від 20 вересня 2019 року, отримала від третьої особи грошові коштів на суму 10 757,00 грн. Суд апеляційної інстанції також посилався на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 травня 2018 року в справі №372/1010/16-ц, згідно з яким якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме, надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат, стороні на користь якої ухвалено судове РІШЕННЯ: Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №821/1594/17 (адміністративне провадження № К/9901/39873/18) вказано, що "позивачем до Верховного Суду надано договір про надання правової допомоги від 24 жовтня 2017 року №08, специфікацію до договору про надання правової допомоги від 24 жовтня 2017 року №08, якою визначено розмір гонорару у сумі 91 865 грн. 75 коп. як 10% від суми задоволених позовних вимог, акти надання правової допомоги від 01 грудня 2017 року, 16 лютого 2018 року, 06 квітня 2018 з описом фактично виконаної роботи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Досліджуючи надані документи, Суд зазначає, що в них не міститься інформація про підготовку відзиву саме по справі №821/1594/17 (касаційне провадження К/9901/39873/18). Вартість послуг адвоката саме в суді касаційної інстанції, як того вимагає частина перша статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, наданими документами також не підтверджується. Відповідно до акта про надання правничої допомоги від 06 квітня 2018 року клієнт (позивач у справі) отримав правову допомогу у формі ознайомлення зі змістом касаційної скарги, сформування позиції по відношенню до касаційної скарги, складання відзиву на касаційну скаргу, детального опису робіт (наданих послуг) та видачі ордеру. Жодного посилання на адміністративну справу, в межах якої заявлені витрати до відшкодування, акт про надання правничої допомоги не містить. [...] Верховний Суд зазначає, що за наявності правових підстав для відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме складеного, поданого до Верховного Суду та долученого до матеріалів справи відзиву, що доводить факт надання правничої допомоги адвокатом, надані Суду неналежні документи унеможливлюють вирішення питання про відшкодування витрат на користь позивача". Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що витрати на правничу допомогу адвоката третьої особи підтверджені договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2018 року, квитанцією до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року, актом прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року. Суди не звернули уваги на те, що ні у змісті договору про надання послуг з правничої допомоги від 20 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Чередніченко І. Б., ні у акті прийому передачі послуг правничої правової допомоги від 25 листопада 2019 року, ні у квитанції до прибуткового касового ордера від 25 листопада 2019 року не міститься вказівки у межах якої саме справи адвокатом надається/надано правничу допомогу. За таких обставин суди попередніх інстанцій при вирішенні питання про розподіл судових витрат не перевірили, чи є судові витрати на правничу допомогу пов'язаними із розглядом саме цієї справи, тобто не виконали вимогу передбачену пунктом 1 частини третьої статті 141 ЦПК України, тому дійшли передчасного висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь третьої особи зазначених витрат. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без дотримання норм процесуального права. У зв'язку із наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; рішення судів попередніх інстанцій в оскарженій частині скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в частині стягнення витрат на правничу допомогу скасувати. Справу №473/4717/19 у частині вирішення питання про стягнення витрат на правничу допомогу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 березня 2020 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 14 липня 2020 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №728/1983/19 провадження №61-745св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Шарапової О. Л., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 02 лютого 2016 року він звертався до ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області із заявою про надання йому дозволу на розробку документації із землеустрою для відведення йому в оренду для ведення фермерського господарства земельної ділянки площею орієнтовно 29,00 га, терміном на 7 років на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. 22 лютого 2016 року ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області видано наказ №25-2511/14-16-сг, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років. На виконання цього наказу 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ним укладений договір оренди землі та передано йому в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506). Право оренди за вказаним договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 квітня 2016 року. Вказував, що у червні 2016 року ОСОБА_2 звернулась з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та нього про визнання недійсним договору оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними (недійсними) наказів. Рішенням Бахмацького районного суду Черніглвської області від 21 вересня 2016 року у справі №728/1554/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ОСОБА_2 частково задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 04 березня 2016 року, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ним щодо земельної ділянки загальною площею 25,4960 га, (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) на території Рубанської сільської ради Бахмацького району, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасований запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку. У грудні 2016 року рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року виконане та він був позбавлений права на оренду вказаної земельної ділянки. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №728/1554/16 рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано, а рішення Бахмацького районного суду Чернігоовської області від 21 вересня 2016 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 залишено без змін. Позивач вказував, що ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року у задоволенні його заяви про поворот виконання рішення та поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно його права оренди на земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) відмовлено. Вказував, що з метою поновлення свого права на оренду земельної ділянки площею 25,4960 га, він 21 серпня 2019 року звернувся до Центру надання адміністративних послуг Бахмацької районної державної адміністрації із заявою про відновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого запису №14233275. Згідно з відповіддю Бахмацької районної державної адміністрації від 09 вересня 2019 року №227-Д-03-08 скасований за рішенням суду запис №14233275 не може бути поновлений у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 у реєстрі відсутні. За повідомленням ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області від 12 серпня 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 розділена на 13 земельних ділянок за результатами розроблених проектів землеустрою про відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства громадянам, зокрема і ОСОБА_2. Наказом ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17603/14-17-сг затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та надано їй у власність земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Рубанської сільської ради Бахмацького району. На підставі зазначеного наказу ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області 08 грудня 2017 року проведена державна реєстрація права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено запис №23900339.18 червня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі договору оренди землі від 02 квітня 2018 року №20/2018-Р, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "Ланагропрод", зроблено запис за №26720406 про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564) за ФГ "Ланагропрод", перетвореним у ТОВ "Ланагропрод". Позивач вказував, що передана ОСОБА_2 у власність земельна ділянка площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564) є частиною земельної ділянки площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району, яка була попередньо надана в оренду позивачу. Посилався на те, що його право на оренду земельної ділянки площею 25,4960 га не припинилось, тому наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року порушує його пріоритетне право як орендаря на володіння та користування вказаною земельною ділянкою з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506. Враховуючи наведене ОСОБА_1 просив суд: - визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17603/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність"; - скасувати у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0564 земельної ділянки площею 2,0000 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23900339, зроблений 08 грудня 2017 року о 12:31:49, про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №26720406, зроблений 18 червня 2018 року о 09:35:32, про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564) за ФГ "Ланагропрод"; - вирішити питання розподілу судових витрат. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 12 серпня 2020 року, ухваленим у складі судді Глушко О. І., позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17603/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання ОСОБА_2 земельної ділянки у власність". Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0564 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23900339, зроблений 08 грудня 2017 року о 12:31:49 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. У частині позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №26720406, здійсненого 18 червня 2018 року о 09:35:32, про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564) за фермерським господарством "Ланагропрод" відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 та ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 по 1 536,80 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та по 5 156,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що поділ земельної ділянки у розмірі 25,4960 га, наданої позивачу в оренду, на різні земельні ділянки не може бути перешкодою для захисту прав останнього, оскільки формування земельних ділянок, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права користування у визначений цивільним законодавством спосіб. Тому ОСОБА_2 не позбавлена можливості отримати право власності на іншу земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що також не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності. Разом з тим, зважаючи на те, що оспорюване позивачем рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки впливає на права та інтереси ТОВ "Ланагропрод" як орендатора, проте ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення його як співвідповідача, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 12 серпня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог та розподілу судових витрат. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17603/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання ОСОБА_2 земельної ділянки у власність", скасування у Державному земельному кадастрі України державної реєстрації та кадастрового номера 7420387500:08:000:0564 земельної ділянки площею 2,000 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23900339, вчиненого 08 грудня 2017 року о 12:31:49, про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), що розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Стягнуто з рахунку, відкритого у Казначействі України на користь ОСОБА_2 4 610,40 грн на відшкодування витрат зі сплати судового збору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не було враховано, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, останнім було засновано фермерське господарство "Давидок", а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Разом із тим, звертаючись до суду із указаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не вказує, що діє в інтересах юридичної особи - фермерського господарства "Давидок", засновником якого він є. Апеляційним судом зазначено, що у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку - орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У січні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 26 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали цивільної справи із с Бахмацького районного суду Чернігівської області. У лютому 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. 20 травня 2021 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14? 5цс18), від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17 (провадження №14-508цс19), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 (провадження №14-520цс18). Крім того, заявник стверджує, що вказаний позов пред'явлено до ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_2, яка стала набувачем частини майна у зв'язку із порушенням його прав (попереднього набувача), тобто у ОСОБА_2 виникло право власності на спірну земельну ділянку внаслідок непослідовних дій держави, після виникнення у нього права оренди. Заявник вказує, що апеляційний суд помилково здійснив мотивування судового рішення, пославшись на те, що з дати реєстрації фермерського господарства обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а отже, позивачем мало виступати саме воно. Апеляційним судом не було враховано, що право оренди на спірну земельну ділянку у нього виникло 22 лютого 2016 року. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року вказаний договір оренди було визнано недійсним, тобто він був позбавлений права оренди спірної земельної ділянки, а фермерське господарство "Давидок" було створено лише 09 серпня 2018 року, вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду семи земельних ділянках. Зазначає, що оскільки на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства не відбувся. Вказує, що тільки після припинення права ОСОБА_2 та інших осіб на земельні ділянки, які утворилися після поділу переданої йому земельної ділянки в оренду згідно з договором оренди від 04 березня 2016 року, постане питання можливості права на її використання фермерським господарством "Давидок" чи іншим фермерським господарством, яке буде створено для забезпечення її цільового використання. Доводи сторін, які подали відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 січня 2016 року №25-415/14-16-сг ОСОБА_2, на підставі її заяви від 07 грудня 2015 року, надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Рубанської сільської ради, орієнтовним розміром 2,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17603/14-17-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Рубанської сільської ради і передано їй у власність земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0564), що розташована на території Рубанської сільської ради, для ведення особистого селянського господарства, із земель сільськогосподарського призначення державної власності. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг ОСОБА_1, на підставі його заяви, надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду строком на 7 років для ведення фермерського господарства земельної ділянки, розташованої на території Рубанської сільської ради, орієнтованим розміром 29,00 га. 04 березня 2016 року ОСОБА_1 і ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області уклали договір оренди землі. Згідно з цим договором, ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області надало, а ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) загальною площею 25,4960 га (ріллю), кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, що знаходиться на території Рубанської сільської ради. 04 березня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області і ОСОБА_1 склали акт встановлення меж земельної ділянки (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) у натурі. У червні 2016 року ОСОБА_2 пред'явила позов до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області і ОСОБА_1 про визнання недійсним укладеного 04 березня 2016 року між ОСОБА_1 і ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області договору оренди, про скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними наказів, згідно з якими ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки, затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки із земель державної власності на території Рубанської сільської ради, для ведення фермерського господарства, та про укладення договору оренди землі. Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року у справі №728/1554/16-ц ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову, проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано та ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_2. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 заначанене рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016, рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року залишено без змін. Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц, до його скасування судом касаційної інстанції, було виконане. Після його виконання земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), за результатами розроблених проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам, було поділено й виділено 13 фізичним особам, у тому числі й відповідачу ОСОБА_2, що підтверджено копією листа ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 12 серпня 2018 року №29-25-0.2-4525/2-19, а також викопіюванням з Публічної кадастрової карти України. За ОСОБА_2 з 08 грудня 2017 року зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0564, а за фермерським господарством "Ланагропрод", що реорганізувалося у ТОВ "Ланагропрод" - право оренди цієї ділянки з 18 червня 2018 року. Згідно з відомстями Державного земельного кадастру України відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 відсутні. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року у справі №728/1554/16-ц, що набрала законної сили 21 серпня 2019 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506. Встановлено, що для ведення фермерського господарства на орендованій земельній ділянці з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 ОСОБА_1 у 2018 році створено фермерське господарство "Давидок". На підтвердження цього ОСОБА_1 надав копію Статуту фермерського господарства "Давидок" та витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (том 2, а с. 106 - 110). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист його порушеного права користування (оренди) земельною ділянкою, наданою йому для ведення фермерського господарства строком на 7 років. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду, виходив із того, що звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Зі змісту статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Схожі висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року в справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18) та від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження 14-385цс19). Крім того, із моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). 04 березня 2016 року за договором оренди між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 останній отримав у строкове платне користування спірну земельну ділянку на строк 7 років, для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач 09 серпня 2018 року заснував фермерське господарство "Давидок", тому дійшов правильного висновку про те, що звертаючись до суду із вказаним позовом на захист права користування земельною ділянкою, яку передано для ведення фермерського господарства, після заснування фермерського господарства, ОСОБА_1 вказував на порушення його прав як фізичної особи, однак не врахував, що з дня державної реєстрації фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача й, відповідно, стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся, є помилковими, оскільки постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року та залишено в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року, яким відмовлено у задоволенні позову щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства від 04 березня 2016 року, укладеного між ним та головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області. Тобто Верховний Суд погодився з судом першої інстанції про відсутність підстав щодо визнання договору оренди земельної ділянки, укладеного між ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_1, недійсним. Таким чином, укладений між ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області та ОСОБА_1 договір оренди поновив свою дію й фермерське господарство з моменту свого створення замінило ОСОБА_1 у вказаних правовідносинах. Крім того, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка у силу свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Таким чином, враховуючи те, що діяльність фермерського господарства "Давидок" не припинилась, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду із вказаним позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Колегія суддів вважає за потрібне звернути увагу на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20) щодо майнових прав фермерського господарства. Відповідно до частини другої статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у статуті термін. З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право (пункти 6.8 - 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20)). Крім того, у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц (провадження №14-6цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно з вимогами статей 7, 12, "Про фермерське господарство", статей 116, 118, 121, 123, 124 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додаткові ділянки громадяни або фермерське господарство можуть отримати на конкурсних засадах через участь у торгах. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, § 58). Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, з дотриманням вимог статей 263 - 265, 382 ЦПК України, повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №372/268/15 провадження №61-2005св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Київське лісове господарство", відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, Старобезрадичівська сільська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, особа, яка подала апеляційну скаргу, - товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста", розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у складі судді Березовенко Р. В. у справі за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Київське лісове господарство" до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання недійсним розпорядження, рішення, визнання недійсним державного акта, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2015 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство") звернувся до суду з позовом, у якому просив суд: - визнати недійсними розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року №746 "Про передачу земельних ділянок у власність" у частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0035 га третім особам, - визнати недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району від 18 серпня 2006 року №93 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно з додатком) на території с. Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради"; - визнати недійсним державний акт серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім'я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1, з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036; - витребувати на користь ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 9,0035 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036; - визнати за ДП "Київське лісове господарство" право постійного користування земельною ділянкою площею 9,0035 га з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що в ході проведення перевірки було встановлено, що Обухівською районною державною адміністрацією Київської області в порушення земельного законодавства було передано у приватну власність земельні ділянки лісогосподарського призначення по 1,000 га кожна ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 без згоди постійного користувача ДП "Київське лісове господарство". 30 грудня 2013 року вказані особи отримали державні акти на право власності на землю і згідно з умовами договорів купівлі-продажу від 09 березня 2006 року №749, 767, 721, 746, 752, 724, 732, 729, 786 відчужили земельні ділянки загальною площею 9,0035 га на користь ОСОБА_2, про що внесено відповідні відомості до державного реєстру правочинів та на підставі чого видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 9,0035 га для ведення особистого селянського господарства, серія ЯГ №233827, кадастровий номер земельної ділянки 3223187700:12:027:0036. Рішенням Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 (підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення) цільове призначення земельної ділянки ОСОБА_2 змінено з особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування жилого будинку, про що останньому видано державний акт на право власності на землю серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, кадастровий номер земельної ділянки 3223187700:12:027:0036. У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 04 березня 2011 року №2001 ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку площею 9,0035 га на користь ОСОБА_1. Посилаючись на неправомірність отримання відповідачем у власність земельної ділянки, заступник прокурора просив суд задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року №746 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" у частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0035 га ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11. Визнано недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно з додатком) на території с. Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради". Визнано недійсним державний акт серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім'я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ДП "Київське лісове господарство" земельну ділянку площею 9,0035 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. Визнано за ДП "Київське лісове господарство" право постійного користування на земельну ділянку площею 9,0035 га з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні розпорядження прийняті всупереч вимогам статей 56, 84 ЗК України, оскільки ними передано у власність землі, які заборонено передавати у власність, та тим самим змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на землі сільськогосподарського призначення. Визнаючи недійсними розпорядження Обухівської районної державної адміністрації, суд першої інстанції вважав за необхідне визнати недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 та визнати недійсним державний акт, який був виготовлений на підставі вищевказаного рішення, оскільки такі вимоги є похідними і направлені на відновлення порушених прав держави. Встановивши неправомірність розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області щодо передачі фізичним особам земельних ділянок, суд першої інстанції вважав також позовні вимоги про витребування земельних ділянок та визнання за ДП "Київське лісове господарство" права постійного користування на спірну земельну ділянку такими, що підлягають задоволенню. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року. Посилаючись на положення статті 358 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вважав, що ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" не було власником спірної земельної ділянки на момент ухвалення судового рішення судом першої інстанції, а тому, на думку суду апеляційної інстанції, не може вважатися особою, щодо якої ухвалено рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. У зв'язку з зазначеним та враховуючи те, що апеляційну скаргу подано після спливу одного року з дня постановлення судового рішення, суд апеляційної інстанції вважав за необхідне відмовити у відкритті апеляційного провадження за вказаною апеляційною скаргою, оскільки жодних прав та обов'язків у ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" щодо спірної земельної ділянки на час ухвалення рішення не існувало, а отже, не могло бути порушено. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У лютому 2021 року ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року поновлено ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" строк на касаційне оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У квітні 2021 року справу №372/268/15-ц передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права (абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України). Апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 358 ЦПК України та відмовив у відкритті апеляційного провадження, не звернувши при цьому увагу на те, що ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" є особою, що не брала участі у справі, питання про права якої було вирішено рішенням суду першої інстанції, чим позбавлено товариство права доступу до правосуддя. ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" добросовісно набуло право власності на земельну ділянку у результаті процедури виконання судового рішення в іншій справі за позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке набрало законної сили ще в 2014 році, тобто вже на момент ухвалення рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року. Крім того, висновок апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження суперечить правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 10 квітня 2019 року у справі №235/2452/16-ц, відповідно до якого лише в межах відкритого апеляційного провадження суд має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами У березні 2015 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Київське лісове господарство" звернувся до суду з позовом до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним розпорядження, рішення, визнання недійсним державного акта, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння (а. с. 1-12, т. 1). Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року позовні вимоги задоволено (а. с. 213-215, т. 1). Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року №746 в частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0035 га ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11. Визнано недійсним підпункт 1 додатку до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради від 18 серпня 2006 року №93 "Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно з додатком) на території с. Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради". Визнано недійсним державний акт серії ЯД №658671 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім'я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3223187700:12:027:0036, та витребувано цю земельну ділянку з чужого незаконного володіння, визнано за ДП "Київське лісове господарство" право постійного користування на цю земельну ділянку. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" як особа, що не брала участі у справі, оскаржило його в апеляційному порядку (а. с. 218-224, т. 1). Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 квітня 2015 року (а. с. 29-30, т. 2). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не відповідає вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "De Geouffre de la Pradelle v. France" від 16 грудня 1992 року). Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Чинний ЦПК України містить декілька норм, що регулюють участь в апеляційному перегляді осіб, які не брали участі у справі. Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження визначені у статті 358 ЦПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо: апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню; є ухвала про закриття провадження у зв'язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї самої особи на це саме судове рішення; є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення; скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: - подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; - пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Колегія суддів наголошує, що при застосуванні тієї чи іншої норми процесуального права, суд повинен виходити із комплексного та ґрунтовного аналізу норм права загалом. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання "арреllatio" - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц (провадження №61-41547сво18) вказано, що "суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку з дня складання повного тексту судового РІШЕННЯ: При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю. Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження, а у разі з'ясування, що судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України". Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі №703/4637/15-ц (провадження №61-13319св20), від 09 вересня 2020 року у справі №2-1474/06 (провадження №61-8943св19), від 02 грудня 2020 року у справі №2-о-47/2007 (провадження №61-186св19), від 27 січня 2021 року у справі №554/1812/18 (провадження №61-7540св20), від 24 березня 2021 року у справі №757/43419/18-ц (провадження №61-14123св20), що свідчить про сталість судової практики при вирішенні зазначеного процесуального питання. У справі, що переглядається, ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" подало апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі, а тому, з урахуванням комплексного та системного аналізу зазначених норм процесуального права, а також релевантної практики Верховного Суду, апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою, а у разі з'ясування, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Апеляційний суд наведеного не врахував та зробив передчасний висновок про те, що оскарженим рішенням права та законні інтереси товариства не порушуються. Зазначені обставини мають бути досліджені апеляційним судом у межах відкритого апеляційного провадження з дослідженням обставин справи та оцінкою доказів на підтвердження чи спростування доводів ТОВ "ФК "Інвестохіллс Веста" про порушення його прав рішенням суду першої інстанції. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги обґрунтованими та достатніми для скасування ухвали апеляційного суду, яка не може вважатися законною та обґрунтованою і перешкоджає провадженню у справі. Ураховуючи викладене, Верховний Суд робить висновок про наявність правових підстав для скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадку скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. У зв'язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала апеляційного суду - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Інвестохіллс Веста" задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 серпня 2021 року м. Київ справа №359/3888/20 провадження №61-6077св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Київська обласна державна адміністрація, державний реєстратор Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко Аліна Леонідівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Коцюрби О. П., Білич І. М., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Київської обласної державної адміністрації, державного реєстратора Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко А. Л. про визнання права власності на земельну ділянку, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позов мотивовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 20 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Рудюком В. М., реєстровий номер 516, позивачка придбала земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №010449, а в подальшому право власності на яку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Згодом ОСОБА_1 стало відомо, що державним реєстратором Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко А. Л. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно був внесений запис №51480222 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 за Київською ОДА. Підставою виникнення права власності зазначено постанову Верховного Суду у справі №359/2216/15, провадження №61-40862св18 від 04 грудня 2019 року. На переконання ОСОБА_1 вона правомірно набула право власності на вказану земельну ділянку та є її законним власником, зокрема договір купівлі-продажу та державний акт на право власності на землю не визнані недійсними та не скасовані. Крім цього, вимога про повернення земельної ділянки у власність держави в особі Київської ОДА не є набуттям, зміною або припиненням права власності Київською ОДА. Тому державний реєстратор Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області Руденко А. Л. під час державної реєстрації права власності Київської ОДА на земельну ділянку діяла не на підставі закону та не в межах своїх повноважень. У зв'язку з цим, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, а також визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Гірської сільської ради Бориспільського району Руденко А. Л. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 51480222 від 05 березня 2020 року про проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 за Київською ОДА. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості заявлених позовних вимог. Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 12 квітня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано норми статей 328, 392 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (провадження №14-270цс19). Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій обмежилися лише фактом наявності Постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, при цьому не з? ясували обставини спарви. Доводи інших учасників справи 18 травня 2021 року представник Київської обласної державної адміністрації через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бориспільського міськрайонного суду Київської області. 18 травня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у касаційній скарзі, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 серпня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Рудюком М. В., зареєстрованим в реєстрі за №516 ОСОБА_1 придбала земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №010449. Згідно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 23537797 від 10 серпня 2015 року, приватний нотаріус КМНО Анохіна В. М. здійснила державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку. З Інформаційної довідки №204319756 від 16 березня 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно убачається, що 05 березня 2020 року державним реєстратором Гірської сільської ради Бориспільського району Руденко А. Л. внесено запис про державну реєстрацію права власності Київської ОДА на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. Підставою внесення такого запису стала постанова Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №359/2216/15, провадження №61-40862св18. Відповідно до резолютивної частини постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в цивільній справі за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, до Бориспільської РДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_1, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, треті особи: Дніпровське басейнове управління водних ресурсів, Управління Держземагенства у Бориспільському районі, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів, скасування їх державної реєстрації та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння у власність держави, позов задоволений частково, а саме: визнано незаконним і скасовано розпорядження Бориспільської РДА Київської області від 07 листопада 2008 року №6698 та повернуто земельні ділянки у власність держави в особі Київської ОДА, зокрема земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки та скасування державної реєстрації цих державних актів - відмовлено. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Згідно статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Відповідно до статті 419 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають, постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Відповідно до положень статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права. Частиною другою статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необгрунгованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Так, у пунктах 93, 94 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 визначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та Їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та Їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з вимогами пункту 9 частини першої статті 27 даного Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав, проводиться, зокрема на підставі: судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Враховуючи вищенаведене та відповідно до постанови Верховного Суду від 04 рудня 2019 року по справі №359/2216/15, у якій позивач був учасником судового розгляду, що набрала законної сили і є остаточною та оскарженню не підлягає, якою спірну земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906 повернуто у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації, твердження позивача, щодо визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку є безпідставними, необґрунтованими щодо незаконності дій державного реєстратора в частині внесення запису про державну реєстрацію права власності Київської обласної державної адміністрації на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0906. Також, позивачем не надано належні докази, якими б спростовували обставини, що були досліджені в судах першої та другої інстанції, як це передбачено частиною першою та шостою статті 81 ЦПК України. З огляду на наведене, судами першої та другої інстанції було досліджено всі фактичні обставини справи, згідно яких було винесено законні та обґрунтовані РІШЕННЯ: Підсумовуючи вищевикладене, Верховний суддійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі в повній мірі з'ясовано обставини, які мають значення для справи, висновки судів відповідають дійсним обставинам справи, у зв'язку з чим законно та обґрунтовано дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо заявлених клопотань Одночасно до касаційної скарги заявником додано клопотання про передачу справи №359/3888/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, оскільки цивільна справа містить у собі виключну правову проблему. Колегія суддів вивчивши заявлене клопотання, дійшла висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 403 ЦПК України, так як обґрунтованих правових підстав щодо наявності виключної правової проблеми та розвитку права для формування єдиної правозастосовчої практики не наведено та судом не встановлено. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про передачу справи №359/3888/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №243/8087/18-ц провадження №61-20730св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Гульден СТВ", ОСОБА_2, третя особа - Центральний відділ державної виконавчої служби м. Маріуполя Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Азевича В. Б., Космачевської Т. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Гульден СТВ" (далі - ТОВ "Гульден СТВ") та ОСОБА_2, третя особа - Центральний відділ державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Центральний ВДВС м. Маріуполь Головного ТУЮ у Донецькій області), про визнання права власності та зняття арешту. Позовну заяву мотивовано тим, що у 2008 році ТОВ "Гульден СТВ" стало власником нежитлового приміщення А-2, загальною площею 1 938,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Право власності товариства було зареєстровано у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. ОСОБА _1 зазначав, що для закінчення будівництва та здачі нерухомості в експлуатацію 26 липня 2010 року між ним та ТОВ "Гульден СТВ" було укладено договір фінансової допомоги, відповідно до умов якого він зобов'язався профінансувати завершення будівництва, а товариство повернути йому грошові кошти. За період з серпня 2010 року по липень 2011 року на завершення внутрішніх робіт, купівлю меблів та інше він витратив грошові кошти у розмірі 1 824 301,33 грн, сплативши їх підрядникам та постачальникам. 22 липня 2011 року нерухомість, як база відпочинку "Меридіан" була введена в експлуатацію. Проте грошові кошти товариство йому у визначений договором строк не повернуло, у зв'язку із чим він звертався до суду, і 22 грудня 2011 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області прийняв рішення, яким стягнув з ТОВ "Гульден СТВ" на його користь грошові кошти у розмірі 1 824 301,33 грн. Під час виконавчого провадження між ним та товариством було укладено мирову угоду, яка була затверджена ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 07 червня 2012 року. Зазначеною ухвалою за ним було визнано право власності на нерухоме майно, площею 577,0 кв. м, що передано йому на підставі мирової угоди товариством у рахунок грошового боргу, а саме: підвал: коридор І, площею 5,8 кв. м; котельня II, площею 30,3 кв. м; перший поверх: коридор 1, площею 4,1 кв. м; приміщення 3, площею 15,0 кв. м; коридор 4, площею 9,2 кв. м; кімната 5, площею 20,2 кв. м; санвузол 6, площею 3,5 кв. м; санвузол 7, площею 3,5 кв. м; кімната 8, площею 21,3 кв. м; кімната 9, площею 20,0 кв. м; санвузол 10, площею 3,5 кв. м; санвузол 11, площею 3,4 кв. м; кімната 12, площею 20,7 кв. м; кімната 13, площею 21,5 кв. м; санвузол 14, площею 3,5 кв. м; санвузол 15, площею 3,5 кв. м; кімната 16, площею 19,5 кв. м. ; кімната 17, площею 29,2 кв. м; санвузол 18, площею 3,8 кв. м; кімната 19, площею 20,8 кв. м; санвузол 20, площею 3,5 кв. м; санвузол 21, площею 3,5 кв. м; кімната 22, площею 20,0 кв. м; кімната 23, площею 20,4 кв. м; санвузол 24, площею 3,5 кв. м; санвузол 25, площею 3,5 кв. м; кімната 26, площею 29,1 кв. м; кімната 27, площею 22,7 кв. м; коридор 28, площею 5,0 кв. м; санвузол 29, площею 4,1 кв. м; коридор 30, площею 13,9 кв. м; коридор 31, площею 4,0 кв. м; коридор 32, площею 3,7 кв. м; кімната 33, площею 26,1 кв. м; приміщення 34, площею 5,9 кв. м; хол 35, площею 30,1 кв. м; сходова клітка І, площею 14,0 кв. м; сходова клітка III, площею 8,9 кв. м; другий поверх: комора 28, площею 5,0 кв. м; комора 29, площею 5,0 кв. м; кімната 30, площею 22,2 кв. м; кімната 31, площею 21,6 кв. м; хол 32 площею 29, 6 кв. м; сходова клітка III площею 9, 4 кв. м. Зазначена ухвала суду була оскаржена ОСОБА_2, проте ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 24 жовтня 2017 року залишена без змін. ОСОБА_1 зазначав, що у вересні 2013 року він придбав ще одну частку в розмірі 25% статутного капіталу ТОВ "Гульден СТВ", та став власником 50% статутного капіталу товариства, що сформований нерухомим майном ще при створенні товариства. 04 жовтня 2013 року він вийшов зі складу товариства. На загальних зборах товариства було прийнято рішення розрахуватися з ним нерухомим майном протягом року, але на думку ТОВ "Гульден СТВ" такі розрахунки могли бути проведені лише після остаточного завершення спорів з ОСОБА_2, щодо заборгованості товариства перед ним та ОСОБА_2. У подальшому ОСОБА_2 та його дружина зверталися до різних судів з різними позовами як до ТОВ "Гульден СТВ" так і до нього. ОСОБА _1 зазначав, що ТОВ "Гульден СТВ" повинно було розрахуватися з ним у зв'язку із його виходом з нього до 04 жовтня 2014 року, проте своєчасно не розрахувалося посилаючись на судові процеси за позовами ОСОБА_2 та його дружини, які заважають провести розрахунки. Лише після того як 25 грудня 2015 року було прийнято рішення у справі №266/5487/13-ц товариство встановило заборгованість перед ним у розмірі 1 728 357,00 грн та передало йому з метою розрахунку частину нерухомості товариства у зв'язку із його виходом у розмірі 546,6 кв. м. Відповідно до приписів частини першої статті 54 Закону України "Про господарські товариства" та підпункту 7.7. статуту товариства, а також на підставі рішення загальних зборів ТОВ "Гульден СТВ" від 04 жовтня 2013 року, наказу директора товариства від 25 грудня 2015 року та акта примання-передачі від 25 грудня 2015 року, товариство передало йому внаслідок виходу з нього, а саме: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42 площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48 площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м. Рішенням господарського суду Донецької області від 22 березня 2017 року у справі №905/304/16 з ТОВ "Гульден СТВ" стягнуто на користь ОСОБА_2 вартість частки майна товариства у сумі 1 202 100,00 грн, а також судові витрати у розмірі 34 403,80 грн. 15 травня 2017 року Центральним ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області було відкрито виконавче провадження №53929567 про примусове виконання зазначеного рішення господарського суду. 31 травня 2017 року цей відділ виконавчої служби у зазначеному виконавчому провадженні виніс постанову про арешт всього рухомого та нерухомого майна, що належить товариству. ОСОБА _1 зазначав, що ТОВ "Гульден СТВ" є власником тільки приміщення А-2, загальною площею 1 938,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Іншого нерухомого майна товариство не має. Також, ОСОБА_1 зазначав, що арешт нерухомого майна ТОВ "Гульден СТВ" перешкоджають йому в реєстрації права власності на нерухоме майно. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зокрема: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42 площею 9, 6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м, яке передано йому внаслідок виходу з товариства на підставі рішення загальних зборів ТОВ "Гульден СТВ" від 04 жовтня 2013 року, наказу директора товариства від 25 грудня 2015 року та акта приймання-передачі від 25 грудня 2015 року; зняти арешт з нерухомого майна, а саме: нежитлового приміщення А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, накладений 31 травня 2017 року постановою Центрального відділу державної виконавчої служби м. Маріуполя Головного територіального управління юстиції у Донецькій області у ВП №53929567, зокрема: підвал: коридор І, площею 5,8 кв. м; котельня II, площею 30,3 кв. м; перший поверх: коридор 1, площею 4,1 кв. м; приміщення 3, площею 15,0 кв. м; коридор 4, площею 9,2 кв. м; кімната 5, площею 20,2 кв. м; санвузол 6, площею 3,5 кв. м; санвузол 7, площею 3,5 кв. м; кімната 8, площею 21,3 кв. м; кімната 9, площею 20,0 кв. м; санвузол 10, площею 3,5 кв. м. ; санвузол 11, площею 3,4 кв. м; кімната 12, площею 20,7 кв. м; кімната 13, площею 21,5 кв. м; санвузол 14, площею 3,5 кв. м; санвузол 15, площею 3,5 кв. м; кімната 16, площею 19,5 кв. м. ; кімната 17, площею 29,2 кв. м; санвузол 18, площею 3,8 кв. м; кімната 19, площею 20,8 кв. м; санвузол 20, площею 3,5 кв. м; санвузол 21, площею 3,5 кв. м; кімната 22, площею 20,0 кв. м; кімната 23, площею 20,4 кв. м; санвузол 24, площею 3,5 кв. м; санвузол 25, площею 3,5 кв. м; кімната 26, площею 29,1 кв. м; кімната 27, площею 22,7 кв. м; коридор 28, площею 5,0 кв. м; санвузол 29, площею 4,1 кв. м; коридор 30, площею 13,9 кв. м; коридор 31, площею 4,0 кв. м; коридор 32, площею 3,7 кв. м; кімната 33, площею 26,1 кв. м; приміщення 34, площею 5,9 кв. м; хол 35, площею 30,1 кв. м; сходова клітка І, площею 14,0 кв. м; сходова клітка III, площею 8,9 кв. м; другий поверх: комора 28, площею 5,0 кв. м; комора 29, площею 5,0 кв. м; кімната 30, площею 22,2 кв. м; кімната 31, площею 21,6 кв. м; хол 32, площею 29,6 кв. м; сходова клітка III площею 9, 4 кв. м, що складає 577,0 кв. м, а також підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42, площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м; заборонити Центральному ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області у ВП №53929567 реалізовувати нерухоме майно, з якого він просить зняти арешт, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та зареєстроване за ТОВ "Гульден СТВ". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2019 року у складі судді Проніна С. Г. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не наведено жодних підстав щодо правомірності набуття ним права власності на вказане нерухоме майно, а також, що саме порушує його право щодо визнання права власності. Відмовляючи у частині позовних вимог про зняття арешту з нерухомого майна, суд першої інстанції, посилаючись на вимоги частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", виходив із того, що ані позивачем, ані його представником суду не було надано жодного доказу на підтвердження того, що на час вирішення заяви необхідність в накладенні арешту спірного нерухомого майна відпала. Крім того, відмовляючи у задоволенні вимог про заборону Центральному ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області у ВП №53929567 реалізовувати нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та яке зареєстроване за ТОВ "Гульден СТВ", суд першої інстанції виходив із безпідставності цієї вимоги. Також суд першої інстанції зазначав, що оскільки позивач є колишнім учасником товариства та ставив питання щодо визнання права власності на нерухоме майно, яке належить юридичній особі і просив зняти з нього арешт, то зазначений спір виникає з корпоративних правовідносин, у зв'язку із чим не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та у задоволенні цього позову слід відмовити. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 червня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено з мотивів зазначених у мотивувальній частині цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання права власності на спірне нерухоме майно, правильно виходив із того, що позивачем не наведено жодних підстав щодо правомірності набуття ним права власності на спірне нерухоме майно, а також, що саме порушує його право щодо визнання права власності. При цьому суд апеляційної інстанції вважав, що у частині позовних вимог щодо зняття арешту із майна ТОВ "Гульден СТВ", накладеного державним виконавцем Центрального ДВС м. Маріуполь Головного ТУЮ в Донецькій області 31 травня 2017 року, має бути відмовлено у зв'язку із недоведеністю, оскільки у відповідності до вимог частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" з такою вимогою може звертатися особа, яка доведе належними та допустимими доказами належність спірного майна, на яке накладено арешт, саме їй, проте позивачем цього не доведено. Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність корпоративного спору у цій справі та неможливість розгляду цієї справи у порядку цивільного судочинства, оскільки це питання вже було предметом розгляду у тому числі і суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 12 вересня 2017 року було задоволено апеляційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ "Гульден СТВ" на ухвалу Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року про закриття провадження у справі за цим позовом. Скасовуючи ухвалу Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року колегія суддів обґрунтовано дійшла до висновку про відсутність у правовідносинах, що виникли між сторонами, ознак корпоративного спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. ОСОБА _1 вважає, що відсутність реєстрації права власності на спірне майно не позбавляє його прав на майно, на яке накладено арешт, що належить йому, а не ТОВ "Гульден СТВ". Також, вважає, що надані ним докази доводять, що частина арештованого майна належить йому, а не ТОВ "Гульден СТВ", у зв'язку із переходом права власності у спосіб встановлений законом. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року було поновлено ОСОБА _1 строк на касаційне оскарження постанови Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу №243/8087/18-ц із Слов'янського міськрайонного суду Донецької області. У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу №243/8087/18-ц призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою. Фактичні обставини справи, встановлені судами ТОВ "Гульден СТВ", ідентифікаційний код юридичної особи 35841071, зареєстровано як юридична особа та розташоване за адресою: 87500, пров. Кибальчича, будинок №4, м. Маріуполь, Донецька область, що підтверджується витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Згідно статуту ТОВ "Гульден СТВ", затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства, протокол від 07 липня 2008 року №1, засновниками товариства були ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Відповідно до статуту ТОВ "Гульден СТВ", затвердженого рішенням загальних зборів учасників товариства, протокол від 24 вересня 2013 року б/н, засновниками товариства є ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Метою діяльності товариства є одержання прибутку та задоволення суспільних і особистих потреб шляхом здійснення господарської діяльності. Нежитлове приміщення, загальною площею 1 938,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на праві власності належить ТОВ "Гульден СТВ", ідентифікаційний код юридичної особи 35841071, що підтверджується інформаційною довідкою із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполь Донецької області від 07 червня 2012 року визнано мирову угоду, укладену між ТОВ "Гульден СТВ" та ОСОБА_1 наступного змісту, а саме: визнано, що ТОВ "Гульден СТВ" у рахунок погашення заборгованості на користь ОСОБА_1 за рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполь Донецької області від 22 грудня 2011 року передає ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - приміщення бази відпочинку "Меридіан" літ. А-2, загальною площею 577,0 кв. м в натурі, як на ціле майно, яке розташоване АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - приміщення бази відпочинку "Меридіан" літ. А-2, загальною площею 577,0 кв. м в натурі, як на ціле майно, без створення дольової власності, яке розташоване АДРЕСА_1, а саме: підвал: коридор І, площею 5,8 кв. м; котельня II, площею 30,3 кв. м; перший поверх: коридор 1, площею 4,1 кв. м; приміщення 3, площею 15,0 кв. м; коридор 4, площею 9,2 кв. м; кімната 5, площею 20,2 кв. м; санвузол 6, площею 3,5 кв. м; санвузол 7, площею 3,5 кв. м; кімната 8, площею 21,3 кв. м; кімната 9, площею 20,0 кв. м; санвузол 10, площею 3,5 кв. м; санвузол 11, площею 3,4 кв. м; кімната 12, площею 20,7 кв. м; кімната 13, площею 21,5 кв. м; санвузол 14, площею 3,5 кв. м; санвузол 15, площею 3,5 кв. м; кімната 16, площею 19,5 кв. м; кімната 17, площею 29,2 кв. м; санвузол 18, площею 3,8 кв. м; кімната 19, площею 20,8 кв. м; санвузол 20, площею 3,5 кв. м; санвузол 21, площею 3,5 кв. м; кімната 22, площею 20,0 кв. м; кімната 23, площею 20,4 кв. м; санвузол 24, площею 3,5 кв. м; санвузол 25, площею 3,5 кв. м; кімната 26, площею 29,1 кв. м; кімната 27, площею 22,7 кв. м; коридор 28, площею 5,0 кв. м; санвузол 29, площею 4,1 кв. м; коридор 30, площею 13,9 кв. м; коридор 31, площею 4,0 кв. м; коридор 32, площею 3,7 кв. м; кімната 33, площею 26,1 кв. м; приміщення 34, площею 5,9 кв. м; хол 35, площею 30,1 кв. м; сходова клітка І, площею 14,0 кв. м; сходова клітка III, площею 8,9 кв. м; другий поверх: комора 28, площею 5,0 кв. м; комора 29, площею 5,0 кв. м; кімната 30, площею 22,2 кв. м; кімната 31, площею 21,6 кв. м; хол 32 площею 29, 6 кв. м; сходова клітка III, площею 9, 4 кв. м; визнано, що сума заборгованості ТОВ "Гульден СТВ" перед ОСОБА_1 у рамках цього виконавчого провадження, яка погашається шляхом передання боржником стягувачу права власності на нерухоме майно зменшується та складає 1 818 927,44 грн. Відповідно до протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Гульден СТВ" від 04 жовтня 2013 року на зазначених зборах були присутні учасники товариства - ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які розглянули повідомлення ОСОБА_1 щодо продажу частини від його частки у статутному капіталі ТОВ "Гульден СТВ" у розмірі 0,83% за 42 500,00 грн. Зазначену частину погодилися придбати учасники товариства ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у рівних частках кожен. Було вирішено продати частину від частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ "Гульден СТВ" у розмірі 0,415% за 21 250,00 грн ОСОБА_5 та частину від частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ "Гульден СТВ" у розмірі 0,415% за 21 250,00 грн ОСОБА_6. Вивести зі складу учасників ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_1 на підставі його нотаріально посвідченої заяви про вихід від 04 жовтня 2013 року №95. Провести розрахунки з колишнім учасником ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_1 в натуральній формі нерухомим майном ТОВ "Гульден СТВ" після затвердження фінансового звіту ТОВ "Гульден СТВ" за 2013 рік та в строк до 12 місяців з дня виходу - до 04 жовтня 2014 року у встановленому законом розмірі. Наказом директора ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_6 від 23 грудня 2015 року було вирішено передати, з метою розрахунків учаснику ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_1, на підставі акта приймання-передачі нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, літ. А-2, а саме: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42 площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10, 0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м. Згідно акта приймання-передачі нерухомого майна від 25 грудня 2015 року директор ТОВ "Гульден СТВ" ОСОБА_6 передав у власність, а ОСОБА_1 прийняв у власність нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, літ. А-2, а саме: підвал: щитова VI, площею 5,4 кв. м; перший поверх: коридор 2, площею 55,5 кв. м; санвузол 36, площею 1,4 кв. м; душева 37, площею 2,5 кв. м; приміщення 38, площею 8,8 кв. м; комора 39, площею 2,5 кв. м; комора 40, площею 5,2 кв. м; коридор 41, площею 38,6 кв. м; приміщення 42, площею 9,6 кв. м; приміщення 43, площею 10,0 кв. м; приміщення 44, площею 9,4 кв. м; приміщення 45, площею 74,2 кв. м; обідня зала, 46 площею 111,4 кв. м; санвузол 47, площею 1,6 кв. м; санвузол 48, площею 1,2 кв. м; санвузол 49, площею 1,2 кв. м; санвузол 50, площею 1,6 кв. м; сходова клітина II, площею 12,9 кв. м; клітина IV, площею 5,4 кв. м; відкрита веранда V, площею 55,1 кв. м; другий поверх: коридор 1, площею 51,9 кв. м; коридор 2, площею 22,8 кв. м; приміщення 3, площею 23,1 кв. м; санвузол 4, площею 3,5 кв. м; санвузол 5, площею 3,5 кв. м; кімната 6, площею 20,6 кв. м; санвузол 8, площею 3,4 кв. м; санвузол 9, площею 3,5 кв. м, а всього 545,6 кв. м. Відповідно до постанови Центрального ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області від 31 травня 2017 року, було відкрито виконавче провадження №53929567, згідно наказу Господарського суду Донецької області у справі №905/304/16 від 22 березня 2017 року, в якому на користь ОСОБА_2 стягнуто з ТОВ "Гульден СТВ" вартість частки майна товариства у розмірі 1 202 100,00 грн, а також судові витрати у розмірі 34 403,80 грн. Постановою Центрального ВДВС м. Маріуполя Головного ТУЮ у Донецькій області від 31 травня 2017 року у ВП №53929567 було накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику - ТОВ "Гульден СТВ". 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права Частиною першою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідно до статті 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Статтею 182 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Відповідно до вимог пункту 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджено, зокрема, одним з таких документів або їх дублікатів: нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни рішенням суду і т. і. Пунктом 10 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5, передбачено, що рішення суддів про визнання прав власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлювальними документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна. Згідно ЦПК України, одним із засобів вирішення спору є мирова угода, яка може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета спору. Відповідно до статей 175, 205 ЦПК України (у редакції станом на червень 2007 року, час набрання законної сили ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя про затвердження мирової угоди між ОСОБА_1 та ТОВ "Гульден СТВ") мирова угода є правовстановлюючим документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав власності (пункт 11 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно). Згідно із пунктом 58 Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок) для державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна у разі, коли в документах, що подаються для такої реєстрації, відсутні відомості про технічні характеристики відповідно об'єкта, також подається технічний паспорт на такий об'єкт. Відповідно до частини першої статті 54 Закону України "Про господарські товариства" при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Згідно із пунктом 48 Порядку, для державної реєстрації права власності у зв'язку з передачею майна у власність фізичним та юридичним особам, що вийшли із складу засновників (учасників) юридичної особи, подаються: 1) документ, що посвідчує право власності юридичної особи на майно, що передається у власність фізичним та юридичним особам (крім випадку, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав) ; 2) рішення органу або особи, уповноваженого установчими документами такої юридичної особи або законом, про передачу майна у власність фізичній або юридичній особі, що вийшла із складу засновників (учасників) юридичної особи. Статтею 81 ЦПК України, визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що оскільки із позовної заяви та долучених доказів не вбачається ким і у зв'язку із чим оспорюється або не визнається право власності позивача на спірне майно, тому до спірних правовідносин не можливо застосувати норми статті 392 ЦК України. При цьому, ураховуючи те, що позивачем не надано доказів, щодо реєстрації у встановленому законом порядку прав на нерухоме майно як після затвердження 07 червня 2012 року ухвалою Жовтневого райсуду м. Маріуполя мирової угоди між позивачем та ТОВ "Гульден СТВ", за яким визнано право власності за ОСОБА_1 на приміщення бази відпочинку "Мерідіан" літ А-2", загальною площею 577,0 кв. м в натурі, як на ціле майно без створення спільної дольової власності, що розташоване по АДРЕСА_1, так і на нерухоме майно, передане йому наказом директора ТОВ "Гульден СТВ" Табаховим О. І. від 23 грудня 2015 року (з метою розрахунків як учасником ТОВ "Гульден СТВ" що вийшов зі складу товариства), на підставі акта приймання-передачі нерухоме майно, що знаходиться за зазначеною адресою, площею 545,6 кв. м, а також ураховуючи відсутність технічної документації на спірне майно, виготовленої у встановленому законом порядку, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову у частині визнання права власності на вказане у позові нерухоме майно, у зв'язку із недоведеності позивачем зазначених позовних вимог. Разом із тим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо зняття арешту із майна ТОВ "Гульден СТВ", накладеного державним виконавцем Центрального ДВС м. Маріуполь Головного ТУЮ в Донецькій області 31 травня 2017 року у зв'язку із недоведеністю цих позовних вимог, оскільки у відповідності до вимог частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" з такою вимогою може звертатися особа, яка доведе належними та допустимими доказами належність спірного майна, на яке накладено арешт, саме їй, проте позивачем цього не доведено. Також, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність у правовідносинах, що виникли між сторонами ознак корпоративного спору, оскільки таке питання вже було предметом розгляду і колегія суддів Апеляційного суду Донецької області приймаючи 12 вересня 2017 року судове рішення, яке набрало законної сили, визначала, що спір у цій справі щодо визнання права власності на нерухоме майно та зняття з нього арешту не є спором між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язаний зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, а випливає з правовідносин, що носять цивільно-правовий характер. Отже, суд апеляційної інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного суду від 26 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 жовтня 2021 року м. Київ справа №365/5/20 провадження №61-18157св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Згурівська селищна рада Київської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року у складі судді Денисенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Волошиної В. М., Слюсар Т. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Згурівської селищної ради Київської області про визнання права власності на майно за набувальною давністю. Позов обґрунтовано тим, що відповідно до рішення виконавчого комітету Згурівської селищної ради Київської області від 07 липня 2006 року вона була призначена піклувальником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - пасинка останньої (відповідне судове рішення не ухвалювалось), які з того часу мешкали разом із нею у її квартирах в місті Києві. Вона здійснювала постійний догляд за ними та житловим будинком номер АДРЕСА_1. ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_2. Після смерті ОСОБА_2 вона отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частки у праві власності на спірний будинок. Після їхньої смерті залишилася спадщина, яка складається із зазначеного житлового будинку. Проте оформити право власності на іншу 1/2 частки у праві власності на спірний будинок позивач позбавлена можливості, оскільки ОСОБА_3 у будинку не проживав та ОСОБА_1 не оформила офіційно опікунство над ним. Позивач вважала, що набула право власності на 1/2 частину будинку, що належала ОСОБА_3, шляхом фактичного володіння ним протягом більше ніж 10 років, а саме користувалася ним, ремонтувала та доглядала, тому просила визнати за нею в порядку набувальної давності право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку, що належала ОСОБА_3. У додаткових письмових поясненнях представник позивача ОСОБА_4 зазначала, що "добросовісність заволодіння" не може передбачати, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном. Під добросовісністю у контексті частини першої статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) слід розуміти, що особа не чинила перешкоди власнику майна у реалізації ним свого права власності на майно протягом строку, визначеного у цій нормі. На забезпечення можливості власника бути обізнаним про те, що інша особа володіє її майном, і реалізувати своє право власності покликана умова про відкритість володіння. На користь такого висновку свідчить також те, що відповідно до частини третьої статті 344 ЦК України якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності на нерухоме майно за набувальною давністю. У цьому випадку позивач не є рідною особою (родичем) спадкодавцю ОСОБА_3, який офіційно був дієздатною особою. Із-за вад здоров'я ОСОБА_3 позивач опікувалася ним як пасинком своєї рідної тітки. Останній ні за яких умов не уповноважував позивача володіти 1/2 частиною будинку. Позивач доглядала за ним без будь-яких договорів, виключно з людських та моральних міркувань, що ніяким чином не свідчить, що вона має право на це майно. Із 2006 року ОСОБА_3 мешкав у ОСОБА_1 у місті Києві. У належному йому будинку не мешкав, ним не володів та не користувався. Належною ОСОБА_3 частиною будинку з 2006 року по теперішній час відкрито, добросовісно та безперервно володіла позивач, яка доглядала за будинком, садом, ремонтувала будинок та на власний розсуд заселяла квартирантів. Згідно з даними спадкової справи до майна ОСОБА_3 спадкоємці, які б претендували на спадщину, відсутні. З урахуванням зазначеного позивач просила задовольнити позов та визнати за нею в порядку набувальної давності право власності на 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_3. Рішенням Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції обґрунтував свої висновки тим, що позивач не довела наявності необхідних умов для задоволення судом вимог про визнання за нею права власності на нерухоме майно за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України, оскільки позивач володіє спірним майном як піклувальник власника і завжди знала, хто є його власником. Постановою Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання права власності за набувальною давністю за позивачем, яка володіла 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок як піклувальник власника і завжди знала, хто є його власником, оскільки власником 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок був ОСОБА_3, останній не відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, позивач здійснювала обов'язки піклувальника щодо власника спірного майна, а також відкрито користувалася та доглядала за житловим будинком. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулась засобами поштового зв'язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позов. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає: неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, обґрунтовуючи необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі №296/6949/17, від 27 вересня 2018 року у справі №571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №683/2047/16-ц, який застосований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні; суди необґрунтовано відхилили заяви відповідача про визнання позову. У касаційній скарзі заявник також вказує на те, що: - позивач доглядала за пасинком своєї тітки виключно з людських, моральних міркувань, без будь-яких договорів та правових підстав, ніяким чином не свідчить, що вона мала б права на спірне майно; - належною ОСОБА_3 частиною будинку з 2006 року по теперешній час позивач безперервно володіла відкрито (не приховуючи це від ОСОБА_3 та інших осіб) та добросовісно (не чинячи перешкод ОСОБА_3 чи іншим особам у володінні та користуванні майном), вона доглядала за будинком, садом, ремонтувала будинок, на власний розсуд заселяла квартирантів. На переконання заявника, наявні всі підстави, встановлені частиною першою статті 344 ЦК України, для визнання за ОСОБА_1 в порядку набувальної давності права власності на 1/2 частину спірного будинку, що належала ОСОБА_3; - видається суперечливою одночасна необхідність встановити володіння чужим майном без будь-якої правової підстави (безтитульність) і те, що особа не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Заявник вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду у справах щодо набувальної давності в частині необізнаності особою, що заволоділа майном щодо власника майна; - висновок суду першої інстанції про те, що позивач володіє спірним майном як піклувальник власника не ґрунтується на жодній нормі закону та відповідних доказах; - суд безпідставно не прийняв визнання відповідачем позову, ухвала про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову також не була постановлена. Станом на дату розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу ОСОБА_5. Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 14 грудня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження, поновлено строк на касаційне оскарження рішення Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 2, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ), витребувано матеріали справи №365/5/20 із Згурівського районного суду Київської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У січні 2021 року матеріали справи №365/5/20 надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року №1776/0/226-21 у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_5 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанційустановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/2 частки у праві власності на житловий будинок номер АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_2 від 31 липня 2019 року. Власником іншої 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок був ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 червня 1989 року. Ринкова вартість спірного будинку становить 80 000,00 грн без ПДВ, інвентаризаційна - 123 912,00 грн. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31 липня 2019 року та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 липня 2019 року №175873744 ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31 липня 2019 року та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 липня 2019 року №175874067 ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 0,1465 га для ведення особистого селянського господарства будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. Відповідно до рішення виконавчого комітету Згурівської селищної ради Київської області від 07 листопада 2006 року №55 ОСОБА_1 призначена піклувальником над недієздатними ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які були зареєстровані у АДРЕСА_1. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ: Приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Липовенко Н. І. за заявою ОСОБА_1 як спадкоємця за законом, як особи, яка проживала однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, відкрита спадкова справа, інших заяв про прийняття спадщини не надходило. Приватним нотаріусом роз'яснено позивачу, що для оформлення її спадкових прав на майно померлого ОСОБА_3 необхідно звернутися до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем. Судом інших спадкоємців не встановлено. Нормативно-правове обґрунтування Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. У статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно. При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. З огляду на положення статті 400 ЦПК України Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази. Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про відсутність визначених статтею 344 ЦК України правових підстав для задоволення позову, оскільки власником 1/2 частки у праві власності на спірний житловий будинок був померлий ОСОБА_3, матеріали справи не містять підтвердження, що він відмовлявся від належного йому нерухомого майна, позивач володіла спірним майном у зв'язку із здійсненням догляду за ОСОБА_3 і вона завжди знала, хто є власником спірного майна. Доводи касаційної скарги про те, що позивач з 2006 року безперервно володіла відкрито та добросовісно належним ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності будинком, несе усі обов'язки з утримання спірного майна, а тому є всі підстави для визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку за набувальною давністю, не заслуговують на увагу, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. З огляду на обставини у справі, що переглядається та безпідставність позовних вимог, колегія суддів не вбачає підстав відступати від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі №296/6949/17, від 27 вересня 2018 року у справі №571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №683/2047/16-ц. Такі доводи касаційної скарги зводяться до неправильного тлумачення заявником норм матеріального права, зокрема статті 344 ЦК України, та власного тлумачення заявником характеру спірних правовідносин, відповідно не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необґрунтовані висновки суду щодо володіння спірним майном в якості піклувальника його власника - ОСОБА_3, оскільки це не вплинуло на правильність висновків судів про відмову у задоволенні позову з підстав набувальної давності і таке посилання здійснено судами з огляду на рішення виконавчого комітету Згурівської селищної ради Київської області від 07 листопада 2006 року №55 "Про призначення ОСОБА_1 піклувальником над ОСОБА_2 та ОСОБА_3". Зазначене рішення (а. с. 10), яке прийняте згідно з його текстом відповідно до підпункту 4 частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування" на підставі заяви самої ОСОБА_1, чи питання дієздатності ОСОБА_3 не є предметом спору у цій справі, а тому посилання заявника на те, що позивач юридично не була піклувальником ОСОБА_3, рішень суду про визнання її опікуном чи піклувальником померлого ОСОБА_3 не існує, не приймаються. Суд вважає слушними доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не відреагував належним чином процесуально на визнання позивачем позову, не постановивши відповідну ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову, водночас не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, тому таке посилання заявника не може бути підставою для скасування законних та обґрунтованих судових рішень щодо суті спору. Окрім цього, за змістом частини четвертої статті 206 ЦПК України суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. У цій справі визнання відповідачем позову буде суперечити закону, тому не постановлення судом першої інстанції такої ухвали не має правового значення для вирішення спору. Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій про відмову у позові, зводяться до незгоди з висновками судів чи переоцінки доказів. Вони також були предметом дослідження апеляційним судом, так як зазначались в апеляційній скарзі, який надав їм належну правову оцінку, тому Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Отже, Верховний суддійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23).Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Згурівського районного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 червня 2021 року м. Київ справа №359/5238/19 провадження №61-11572св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Поливач Л. Д., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на добудову до житлового будинку. Позов мотивовано тим, що житловий будинок з надвірними господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1, належить позивачу та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності з визначенням часток кожного із співвласників, де його частка становить 7/16, а частка відповідачки - 9/16 у спільній частковій власності на об'єкт нерухомого майна. У період з 1975 року по 1977 рік позивач власними силами та за рахунок особистих грошових коштів здійснив добудову до житлового будинку, яка позначена літерою "а1" та "а2" в технічному паспорті на житловий будинок, виготовленому станом на 1989 рік. Позивач вважав, що будівництво добудови до житлового будинку під АДРЕСА_1, позначеної літерою "а1", що включає в себе приміщення: ванна 1-7 площею 4,2 кв. м., прихожа 2-2 площею 6,4 кв. м., житлова 2-3 площею 19,4 кв. м. ; та "а2", що включає в себе приміщення: коридор 8,4 кв. м., прийняте ОСОБА_1 в експлуатацію в установленому законом порядку, на підставі норм, які були чинні на час такого будівництва, з дотриманням будівельних норм, протипожежних, санітарних та інших правил, які діяли під час будівництва та після його завершення. Право власності ОСОБА_1 на добудову підтверджується Актом державного приймання в експлуатацію індивідуального домоволодіння державною приймальною комісією від 02 листопада 1993 року та рішенням виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 02 листопада 1993 року про затвердження цього Акту. Позивач зазначав, що відповідач не визнає право позивача на добудову до житлового будинку, оскільки вважає, що ця добудова була набута ним, як і іншими співвласниками на підставі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері. ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на добудову до житлового будинку під АДРЕСА_1, позначену літерою "а1" в розділі "характеристика будинку, господарських будівель та споруд", який є складовою технічного паспорту на житловий будинок, виготовленого 28 серпня 2018 року КП "Бориспільське бюро технічної інвентаризації". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на добудову до житлового будинку під АДРЕСА_1, позначеної літерою "а-1" в розділі "характеристика будинку, господарських будівель та споруд", який є складовою технічного паспорту на житловий будинок, виготовленого 28 серпня 2018 року КП "Бориспільське бюро технічної інвентаризації". Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір в розмірі 770,00 грн. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на вищевказану добудову "а1", виходив з доведеності того факту, що ця добудова була побудована позивачем за особисті кошти. Постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2020 року скасовано та постановлено по справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що спірне приміщення було побудоване у 1975 році і стало невід? ємною частиною будинку та увійшло до складу спадщини. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 03 серпня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року та залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2020 року. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від 13 червня 2012 року у справі №6-54цс12, постанові Верховного суду України від 18 грудня 2013 року у справі №6-137цс13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бориспільського міськрайонного суду Київської області. 20 листопада 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи Батьку сторін по справі ОСОБА_4 належав на праві особистої приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1, площею 45,10 кв. м., на підставі договору дарування, посвідченого Бориспільською державною нотаріальною конторою 04 травня 1972 року за реєстровим №1796 та зареєстрованого в Бориспільському міжміському бюро технічної інвентаризації 05 травня 1972 року. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4, спадкоємцями житлового будинку АДРЕСА_1 площею 45,10 кв. м., стали його дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_1, син ОСОБА_6 та дочка ОСОБА_2, в рівних частках - по ј, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 29 червня 1979 року державним нотаріусом Бориспільської державної нотаріальної контори Фартушною Н. К. та зареєстрованого в реєстрі за №3287. ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5, спадщину після смерті якої у вигляді належної їй ј частини будинку АДРЕСА_1 прийняли її дочка ОСОБА_2 та син ОСОБА_6 згідно заповіту спадкодавця. Зокрема, свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 13 вересня 1989 року державним нотаріусом Бориспільської міської державної нотаріальної контори Кужель Л. В., підтверджується факт набуття ОСОБА_2 у власність 1/8 частини спадкового будинку після смерті матері ОСОБА_5. Інший спадкоємець ОСОБА_6 спадщину після смерті матері прийняв шляхом фактичного вступу в управління та володіння майном, однак свої спадкові права не оформив та свідоцтво про право на спадщину не отримав. При цьому, у вищевказаному свідоцтві зазначено, що розмір жилої площі всього житлового будинку, розташованого на земельній ділянці розміром 600 кв. м., згідно рішення виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 20 червня 1989 року №89 складає 58,8 кв. м. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6, спадщину після смерті якого у розмірі 3/8 (1/4 + 1/8) частин спадкового домоволодіння АДРЕСА_1 прийняли ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Зокрема, 15 січня 2010 року державним нотаріусом Бориспільської міської нотаріальної контори Київської області Сіпко Л. М. видане ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на 3/16 частки житлового будинку АДРЕСА_1, яке зареєстроване в реєстрі за №1-62.23 грудня 2009 року державним нотаріусом Бориспільської міської нотаріальної контори Київської області Сіпко Л. М. видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на 3/16 частки житлового будинку АДРЕСА_1, яке зареєстроване в реєстрі за №1-2403. У вищевказаних свідоцтвах в характеристиках спадкового майна зазначено: на земельній ділянці розташовано один житловий будинок житловою площею 58,8 кв. м., загальною площею 104,0 кв. м., зазначений в плані літерою "А-1" та надвірні будівлі і споруди: сарай "Б", убиральня "В", убиральня "Д", сарай "Г", огорожа № №1, 2, душ "Е", погріб "Ж". Зведено самочинно: Г/сарай, Ж/сарай. Таким чином, встановлено, що на час розгляду справи домоволодіння АДРЕСА_1 належить сторонам по справі на праві спільної часткової власності: ОСОБА_1 належить 7/16 частин, а ОСОБА_2 - 9/16 частин домоволодіння. У будинку АДРЕСА_1 було здійснено ряд прибудов: прибудова "а " у 1970 році, прибудова "а1" у 1975 році, прибудова "а3" у 2013 році, що підтверджується технічним паспортом на житловий будинок, виданим на ім? я ОСОБА_1 28 серпня 2018 року. Прибудова "а1" площею 37,90 кв. м. складається з приміщень: ванна 1-7 площею 4,2 кв. м., прихожа 2-2 площею 6,4 кв. м., житлова 2-3 площею 19,4 кв. м Згідно архівного витягу від 23 липня 2019 року №24-06-56/169, рішенням виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 05 серпня 1985 року №122-а затверджено акт про закінчення будівництва та ввід в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_5: житловою площею 19,40 кв. м., корисною площею 38,40 кв. м., Згідно архівного витягу від 23 липня 2019 року №24-06-56/171, рішенням виконавчого комітету Бориспільської міської ради депутатів трудящих від 22 грудня 1975 року №26 дозволено ОСОБА_5, АДРЕСА_1 добудову розміром 6 х 4. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Відповідно до статті 392 ЦК України власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документів, який засвідчує його право власності. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Статтею 331 ЦК України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що добудова "а1" була повністю побудована у 1975 році (а. с. 29), за життя ОСОБА_5, і стала невід? ємною частиною будинку, що підтверджується технічним паспортом від 10 січня 1976 року (а. с. 51-52), в якому дане приміщення зазначено як частину будинку, а не як добудову. При цьому, будучи невід? ємною частиною будинку, добудова "а1" увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_5 у квітні 1986 року, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 13 вересня 1989 року, в якому зазначено, що розмір жилої площі всього житлового будинку, розташованого на земельній ділянці розміром 600 кв. м., згідно рішення виконкому Бориспільської міської ради народних депутатів від 20 червня 1989 року №89 складає 58,8 кв. м. (а. с. 12-13). При цьому, житлова площа будинку - 58,8 кв. м., з того моменту в документах не змінювалась, що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом, виданими 23 грудня 2009 року та 15 січня 2010 року на ім? я ОСОБА_2 та ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_6 (а. с. 14-17). Така ж житлова площа - 58,8 кв. м. житлового будинку з урахуванням прибудови "а1", як невід? ємної частини будинку, зазначена і у технічному паспорті на житловий будинок, виданому 28 серпня 2018 року на ім? я ОСОБА_1, копія якого долучена ним до позовної заяви (а. с. 25-29). Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки спірне приміщення було побудоване у 1975 році і стало невід? ємною частиною будинку та увійшло до складу спадщини. Аргументи заявника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду України від 13 червня 2012 року у справі №6-54цс12, постанові Верховного суду України від 18 грудня 2013 року у справі №6-137цс13 є безпідставними, оскільки висновки у вказаних справах зроблено за інших правовідносин, а ніж тих, які виникли між сторонами у цій справі. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Пронінапроти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №507/1666/18 провадження №61-4959св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, третя особа - Відділ у Любашівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Одеській області), ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, третя особа - Відділ у Любашівському районі ГУ Держгеокадастру в Одеській області, про визнання протиправними наказів, скасування державної реєстрації земельних ділянок, виключення з Державного земельного кадастру записів щодо державної реєстрації земельних ділянок. Позовна заява мотивована тим, що вона має право постійного користування земельною ділянкою площею 47,09 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії І-ОД №009286. Оскільки на даний момент будь яке речове право на землю підлягає державній реєстрації вона замовила проектну технічну документацію для подальшої реєстрації права. Документи виготовлялись довгий час, так як здійснювалось погодження з органами охорони культурної спадщини (по причині знаходження на ділянці кургану), також вона зверталася до суду за встановленням факту належності документу, тощо. За заявкою проектної організації - Приватного підприємства (далі - ПП) "ТЕРРАРІОН", яке діяло від її імені державним кадастровим реєстратором Відділу у Любашівському районі ГУ Держгеокадастру в Одеської області Бабік В. М. надано рішення № РВ-5100905642018 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру. Підставою відмови зазначено, що дана земельна ділянка перетинається (накладається) з земельними ділянками з кадастровими номерами: 5123383800:01:001:0704, 5123383800:01:001:0700, 5123383800:01:001:0693, 5123383800:01:001:0683, 5123383800:01:001:0687, 5123383800:01:001:0686, 5123383800:01:001:0702, 5123383800:01:001:0690, 5123383800:01:001:0694, 5123383800:01:001:0701, 5123383800:01:001:0699, 5123383800:01:001:0697, 5123383800:01:001:0698, 5123383800:01:001:0696, 5123383800:01:001:0703, 5123383800:01:001:0692, 5123383800:01:001:0684, 5123383800:01:001:0685, 5123383800:01:001:0688, 5123383800:01:001:0689, 5123383800:01:001:0691. На адвокатський запит відділом у Любашівському районі Держгеокадастру надано 21 витяг з державного земельного кадастру на 3 аркушах кожен та 21 наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області в кількості. Виявилось, що наказами ГУ Держгеокадастру в Одеській області ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки 2 га для ведення особистого селянського господарства. Вказувала на те, що вона відповідно до державного акту має право постійного користування земельною ділянкою, земельна ділянка в неї не вилучена, право постійного користування не припинено, тому вказані накази були видані незаконно. Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд скасувати накази ГУ Держгеокадастру в Одеській області про надання дозволу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22 на розробку проекту відведення земельної ділянки 2 га для ведення особистого селянського господарства, також просила скасувати державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами: 5123383800:01:001:0704, 5123383800:01:001:0700, 5123383800:01:001:0693, 123383800:01:001:0683, 5123383800:01:001:0687, 5123383800:01:001:0686, 5123383800:01:001:0702, 5123383800:01:001:0690, 5123383800:01:001:0694, 5123383800:01:001:0701, 5123383800:01:001:0699, 5123383800:01:001:0697, 5123383800:01:001:0698, 5123383800:01:001:0696, 5123383800:01:001:0703, 5123383800:01:001:0692, 5123383800:01:001:0684, 5123383800:01:001:0685, 5123383800:01:001:0688, 5123383800:01:001:0689, 5123383800:01:001:0691, зобов'язавши орган що здійснив державну реєстрацію - відділ у Любашівському районі ГУ Держгеокадастру в Одеській області виключити з Державного земельного кадастру записи щодо державної реєстрації зазначених земельних ділянок. Крім того, просила визнати протиправними та скасувати сім наказів ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_17, ОСОБА_22, ОСОБА_21, ОСОБА_19, ОСОБА_5, ОСОБА_20, ОСОБА_18 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року: №15-3030/13-18сг, №15-2981/13-18сг, №15-3051/13-18сг, №15-2991/13-18сг, №15-2980/13-18сг, №15-2992/13-18сг. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року у складі судді Дармакуки Т. П. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано: наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1677/13-18сг, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1674/13-18сг, яким ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2076/13-18сг, яким ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1513/13-18сг, яким ОСОБА_5 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2080/13-18сг, яким ОСОБА_6 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2015/13-18сг, яким ОСОБА_7 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1446/13-18сг, яким ОСОБА_8 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1449/13-18сг, яким ОСОБА_9 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2013/13-18сг, яким ОСОБА_10 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1675/13-18сг, яким ОСОБА_11 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1678/13-18сг, яким ОСОБА_12 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2012/13-18сг, яким ОСОБА_13 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1514/13-18сг, яким ОСОБА_14 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1511/13-18сг, яким ОСОБА_15 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1451/13-18сг, яким ОСОБА_16 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2014/13-18сг, яким ОСОБА_17 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1512/13-18сг, яким ОСОБА_18 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2079/13-18сг, ОСОБА_19 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2077/13-8сг, яким ОСОБА_20 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1450/13-18сг, яким ОСОБА_21 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1673/13-18сг, яким ОСОБА_22 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Визнано протиправними та скасовано: наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_17 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-3030/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_22 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-3032/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_21 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2981/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_19 без зміни цільового призначення від 08 травня 2018 року №15-3051/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_5 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2991/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_20 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2980/13-18сг; наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність ОСОБА_18 без зміни цільового призначення від 07 травня 2018 року №15-2992/13-18сг. Скасовано державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами: №5123383800:01:001:0704, №5123383800:01:001:0700, №5123383800:01:001:0693, №5123383800:01:001:0683, №5123383800:01:001:0687, №5123383800:01:001:0686, №5123383800:01:001:0702, №5123383800:01:001:0690, №5123383800:01:001:0694, №5123383800:01:001:0701, №5123383800:01:001:0699, №5123383800:01:001:0697, №5123383800:01:001:0698, №5123383800:01:001:0696, №5123383800:01:001:0703, №5123383800:01:001:0692, №5123383800:01:001:0684, №5123383800:01:001:0685, №5123383800:01:001:0688, №5123383800:01:001:0689, №5123383800:01:001:0691. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що має місце порушення прав та інтересів позивача, оскільки вона є законним користувачем спірної земельної ділянки, а ГУ Держгеокадастру в Одеській області у порушення вимог чинного законодавства, не припинивши її право користування спірною земельною ділянкою, якою вона користується на підставі чинного Державного акта серії І-ОД №0009286, своїми наказами надало відповідачам у власність частину земельної ділянки. Позовна вимога про скасування державної реєстрації земельних ділянок є похідною, а тому теж підлягає задоволенню. Разом із тим, вимога про зобов'язання органу що здійснив державну реєстрацію - відділу у Любашівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області виключити з Державного земельного кадастру записи щодо державної реєстрації зазначених земельних ділянок, слід відмовити, оскільки відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення суду про скасування державної реєстрації земельних ділянок, є підставою для внесення до Державного реєстру прав запису про скасування державної реєстрації прав, а тому спір в цій частині позову відсутній. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_22 задоволено частково. Рішення Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року в частині визнання протиправними наказів ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1674/13-18сг стосовно ОСОБА_3; від 27 лютого 2018 року №15-1512/13-18сг стосовно ОСОБА_18; від 26 лютого 2018 року №15-1450/13-18сг стосовно ОСОБА_21; від 05 березня 2018 року №15-1673/13-18сг стосовно ОСОБА_22, в частині визнання протиправними і скасування наказів ГУ Держгеокадастру від 07 травня 2018 року №15-3032/13-18сг стосовно ОСОБА_22; від 07 травня 2018 року №15-2981/13-18сг стосовно ОСОБА_21; від 07 травня 2018 року №15-2992/13-18сг стосовно ОСОБА_18; в частині скасування державної реєстрації земельних ділянок з кадастровими номерами №5123383800:01:001:0700, №5123383800:01:001:0684, №5123383800:01:001:0689, №5123383800:01:001:0691 скасовано. У задоволенні позову в цій частині відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції щодо інших відповідачів судом апеляційної інстанції не переглядалося, оскільки ними не було подано апеляційних скарг. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що належна їй земельна ділянка знаходиться саме на території Троїцької сільської ради Любашівського району Одеської області, а не на території Маловасилівської сільської ради. При цьому, суд не взяв до уваги та відхилив надані позивачем докази та обґрунтування. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково вказав про недоведеність нею місцезнаходження належної їй земельної ділянки, оскільки підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції стала помилка в державному акті, яка була виправлена та завірена підписом голови районної ради та відбитком її печатка. Вважає, що апеляційним судом не було враховано висновків Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі №460/762/16-ц (провадження №61-19331св18) про те, що намагання виправити допущену органом влади в минулому помилку не може перекладати на громадянина всі її негативні наслідки. Відзиви на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 20 квітня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 звернулася до Держгеокадастру із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки площею 47,094 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Любашівського району (том 1, а. с. 34), проте рішенням від 12 жовтня 2018 року відмовлено у внесені відомостей до Державного земельного кадастру, оскільки земельна ділянки перетинається та площа співпадає із іншими земельними ділянками (том 1, а. с. 35). Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1677/13-18сг ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1674/13-18сг ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2076/13-18сг ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1513/13-18сг ОСОБА_5 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2080/13-18сг ОСОБА_6 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2015/13-18сг ОСОБА_7 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1446/13-18сг ОСОБА_8 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1449/13-18сг ОСОБА_9 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2013/13-18сг ОСОБА_10 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1675/13-18сг ОСОБА_11 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1678/13-18сг яким ОСОБА_12 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2012/13-18сг ОСОБА_13 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1514/13-18сг ОСОБА_14 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1511/13-18сг ОСОБА_15 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1451/13-18сг ОСОБА_16 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15 березня 2018 року №15-2014/13-18сг ОСОБА_17 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27 лютого 2018 року №15-1512/13-18сг ОСОБА_18 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2079/13-18сг ОСОБА_19 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 20 березня 2018 року №15-2077/13-8сг ОСОБА_20 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 26 лютого 2018 року №15-1450/13-18сг ОСОБА_21 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 05 березня 2018 року №15-1673/13-18сг ОСОБА_22 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовного розміру 2 га для ведення особистого селянського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність без зміни цільового призначення" від 07 травня 2018 року №15-3030/13-18сг надано ОСОБА_17 у власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 5123383800601:001:0692) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства (земля сільськогосподарського призначення), розташовану на території Троїцької сільської ради Любашівського району Одеської області (за межами населеного пункту), без зміни цільового призначення. Також, ГУ Держгеокадастру в Одеській області видано аналогічні накази про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність: ОСОБА_22 (наказ від 07 травня 2018 року №15-3032/13-18сг) ; ОСОБА_21 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2981/13-18сг) ; ОСОБА_19 (наказ від 08 травня 2018 року №15-3051/13-18сг) ; ОСОБА_5 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2991/13-18сг) ; ОСОБА_20 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2980/13-18сг) ; ОСОБА_18 (наказ від 07 травня 2018 року №15-2992/13-18сг). З огляду на лист ГУ Дерджгеокадастру від 11 січня 2019 року накази про затвердження документації із землеустрою та надання інших спірних земельних ділянок у власність не видавалися. За вказаними особами проведено державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами: №5123383800:01:001:0704, №5123383800:01:001:0700, №5123383800:01:001:0693, №5123383800:01:001:0683, №5123383800:01:001:0687, №5123383800:01:001:0686, №5123383800:01:001:0702, №5123383800:01:001:0690, №5123383800:01:001:0694, №5123383800:01:001:0701, №5123383800:01:001:0699, №5123383800:01:001:0697, №5123383800:01:001:0698, №5123383800:01:001:0696, №5123383800:01:001:0703, №5123383800:01:001:0692, №5123383800:01:001:0684, №5123383800:01:001:0685, №5123383800:01:001:0688, №5123383800:01:001:0689, №5123383800:01:001:0691.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №460/762/16-ц (провадження №61-19331св18), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам не відповідають. Відповідно до вимог статті 125 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом. Частиною п'ятою статті 116 ЗК України визначено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Встановивши, що ОСОБА_1 є постійним землекористувачем земельної ділянки площею 47,094 га, яка розташована на території Троїцької сільської ради Любашівського району, а ГУ Держгеокадастру в Одеській області, не припинивши її право користування спірною земельною ділянкою, своїми наказами надало відповідачам дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які частково включають в себе земельну ділянку позивача, а, у подальшому, й передало частину земельних ділянок у їх власність, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання протиправними таких наказів та їх скасування, а також скасування державної реєстрації відповідних земельних ділянок. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо земельних ділянок ОСОБА_3, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_22, суд апеляційної інстанції вказав, що позивачем не доведено, що належна їй земельна ділянка знаходиться саме на території Троїцької сільскої ради Любашівського району Одеської області, а не на території Маловасилівської сільської ради. Проте з висновками як суду першої інстанції, так й апеляційного суду погодитися не можна. Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист її порушеного права користування земельною ділянкою, наданою їй у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Частиною другою статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки у користування фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Схожі висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18) та від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18), від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження 14-385цс19). Крім того, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", чинного на час отримання позивачем землі у постійне користування, після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 додала до нього дані про створення та державну реєстрацію фермерського господарства, при цьому вказувала на порушення її прав, як фізичної особи. Ухвалюючи судові рішення у цій справі, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд на вказану обставину уваги не звернули та не врахували, що з дня державної реєстрації саме фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача й стало суб'єктом спірних правовідносин, а не ОСОБА_1, як фізична особа. Крім того, суди не звернули уваги на те, що надана громадянину у встановленому порядку земельна ділянка для ведення фермерського господарства відповідно до свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з цим позовом, не довела порушення своїх особистих прав, як фізичної особи, що було її процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Отже, оскільки обставини справи встановлені та немає необхідності встановлювати додаткові, при цьому суди попередніх інстанцій ухвали судові рішення з неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та можливим ухвалити нове рішення у справі про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Любашівського районного суду Одеської області від 05 червня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, третя особа - Відділ у Любашівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, про визнання протиправними наказів, скасування державної реєстрації земельних ділянок, виключення з Державного земельного кадастру записів щодо державної реєстрації земельних ділянок відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №707/815/19 провадження №61-7620св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Тубільцівська сільська рада Черкаського району Черкаської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Йосипаки Ольги Іванівни на постанову Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Новікова О. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області про продовження строку позовної давності, визнання неправомірним та скасування рішення Тубільцівської сільської ради в частині надання у власність земельних ділянок по фактичному користуванню, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позовні вимоги мотивовано тим, що вона є власником житлового будинку з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 29 квітня 2004 року. На підставі рішення Тубільцівської сільської ради від 08 грудня 2016 року їй надано в довгострокову оренду строком на 49 років з подальшим правом викупу земельну ділянку за вказаною адресою, площею 0,1187 га. Відповідач ОСОБА_2 є власником житлового будинку по АДРЕСА_2. Між домоволодіннями сторін постійно існував прохід до річки Рось, проте в 2019 році відповідач закрив прохід до річки Рось, пояснивши, що вказана земельна ділянка належить йому на праві власності. Відповідно до інформації, отриманої з міськрайонного управління держгеокадастру у Черкаському районі, їй стало відомо, що дійсно спірна земельна ділянка надана у приватну власність ОСОБА_2 відповідно до рішення Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 07 грудня 2011 року №13-5/IV "Про розгляд заяв громадян по земельних питаннях" і ним отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №187687 від 01 червня 2012 року. Підставою позову позивач зазначала те, що вона не підписувала акт погодження меж відповідачу, проте 16 липня 2020 року подала заяву про зміну підстави позову, в якій також заперечила підписання акта погодження меж, а також зазначала, що відповідачем порушуються її права на прохід та проїзд до річки Рось, оскільки приватизована ним земельна ділянка включає в себе прохід та проїзд між їхніми домоволодіннями, що суперечить частині четвертій статті 83 ЗК України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 03 грудня 2020 року у складі судді Тептюка Є. П. в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка на момент передачі у власність відповідачеві не мала статусу земель загального користування, не перебувала у користуванні ОСОБА_1 і попередніх власників належного їй домоволодіння, жодним чином не обмежує її доступ до орендованої земельної ділянки, ніколи не використовувалася як проїзд загального користування, перебуває за межами прибережної захисної смуги. Також суд першої інстанції виходив з того, що на час отримання позивачкою в оренду в 2017 році земельної ділянки в АДРЕСА_1, спірна земельна ділянка вже була передана у приватну власність відповідача і на момент передачі її у власність спір між суміжними власниками був відсутній. ОСОБА_1, власноручно підписавши акт погодження меж, фактично не заперечувала проти передачі у власність відповідачу спірної земельної ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 03 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 07 грудня 2011 року №13-5/IV в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,3249 гектарів для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 7124987500:02:002:0537. Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №187687 від 01 червня 2012 року. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,3249 гектарів, кадастровий номер 7124987500:02:002:0537 для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Припинено право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,3249 гектарів, кадастровий номер 7124987500:02:002:0537, для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що між домоволодіннями ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент приватизації останнім земельної ділянки був розташований проїзд, який відповідно до статті 83 ЗК України належав до земель загального користування населеного пункту, а тому не міг передаватися у приватну власність. Позивач, будучи власником житлового будинку, розташованого в селі Хрещатик, має право користуватися зокрема й землями загального користування даного населеного пункту, відтак передання проїзду за рішенням органу місцевого самоврядування у власність відповідача порушує її право на користування такою землею. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Йосипаки О. І. на постанову Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Йосипака О. І., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник також зазначає порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення не враховано, що спірний проїзд існував тимчасово та не був в загальному користуванні, оскільки його тимчасово використовував лише користувач земельної ділянки - Лозівський рибколгосп "Червоний жовтень" до 1976 року для побудови клубу. В подальшому, після побудови будівель і відкриття основного проїзду (загального) даною земельною ділянкою продовжив користуватися батько відповідача. Наразі земельна ділянка, яка перебувала у користуванні Лозівського рибколгоспу "Червоний жовтень", перебуває у власності ОСОБА_3, а земельна ділянка ОСОБА_2 включає в себе приблизно 0,03 га земельної ділянки, яка була виділена для колишнього двору "Рибтресту". Апеляційний суд не врахував та належним чином не оцінив надані відповідачем докази щодо відсутності проїзду між земельними ділянками сторін, а саме: схематичні розташування земельних ділянок згідно публічно-кадастрової карти, викопіювання з планового матеріалу, кадастровий план земельної ділянки по АДРЕСА_2, фотокартки, які підтверджують, що земельна ділянка, яка перебуває у власності ОСОБА_2, використовується для садівництва та обслуговування прибудинкової території. Отже жодних наявних, фактичних та дійсних доказів, що частина спірної земельної ділянки була проїздом - не має. Також зазначав про пропуск позивачкою строку позовної давності, оскільки з дати купівлі будинку та при погоджені меж земельних ділянок у 2011 році вона знала фактичні межи, які перебувають у її користуванні. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив Голови Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області на касаційну скаргу, в якому останній просив касаційну скаргу задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, оскільки Тубільцівська сільська рада при розгляді заяви ОСОБА_2 діяла в межах делегованих їй повноважень та відповідно до норм чинного на той час законодавства. Земельна ділянка ОСОБА_2 включає в себе приблизно 0,03 га земельної ділянки, яка була виділена для колишнього двору "Рибтресту". Вищевказаний проїзд існував тимчасово та не був в загальному користуванні, оскільки використовувався лише користувачем земельної ділянки - Лозівським рибколгоспом "Червоний жовтень" до 1976 року. Визнаючи неправомірним та скасовуючи рішення Тубільцівської сільської ради, визнаючи недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, апеляційний суд не надав належної оцінки первинній документації, яка наявна в матеріалах справи, дійшовши передчасного висновку, що на момент приватизації між земельними ділянками був проїзд. Також у липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому остання просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Зазначала, що апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов обґрунтованого висновку, що між домоволодіннями сторін на момент приватизації ОСОБА_2 земельних ділянок був розташований проїзд, який належить до земель загального користування населеного пункту, а тому не може передаватися у приватну власність. Фактичні обставини справи, встановлені судами 29 квітня 2004 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу придбала будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1.09 березня 2017 року між ОСОБА_1 та Тубільцівською сільською радою укладено договір оренди земельної ділянки по АДРЕСА_1, кадастровий номер 7124987500:002:0590, та підписано акт приймання-передачі даної земельної ділянки. Відповідно до кадастрового плану земельної ділянки 7124987500:002:0590, виготовленого в 2016 році, земельна ділянка знаходиться на АДРЕСА_2 та межує з правого боку з земельною ділянкою ОСОБА_2, з лівого боку - із земельною ділянкою ОСОБА_4. Рішенням Тубільцівської сільської ради від 31 жовтня 2008 року встановлено 20-ти метрову прибережну захисну смугу в межах с. Хрещатик. З листа Тубільцівської сільської ради від 27 червня 2019 року №482/02-17 вбачається, що між домоволодіннями в АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_1 зазначений проїзд до колишнього господарського двору Рибтрест. З долученого до листа викопіювання з планового матеріалу вбачається, що вказаний проїзд є частиною земельної ділянки, яка визначена за Рибтрестом. В листі Тубільцівської сільської ради від 16 липня 2020 року №393 зазначено, що згідно державного акту ОСОБА_2 та технічних матеріалів обмірів земельних ділянок села та хутора Хрещатик, земельно-кадастрових книг, земельна ділянка ОСОБА_2 включає в себе приблизно 0,03 гектарів земельної ділянки, яка була виділена для проїзду до колишнього двору Рибтресту та доступу до річки Рось. Як вбачається з кадастрового плану земельної ділянки ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, земельна ділянка, яка перебувала в користуванні Лозівського рибколгоспу "Червоний Жовтень", на даний час перебуває у власності громадянки ОСОБА_3. З листа Лозівського рибколгоспу "Червоний Жовтень" від 20 жовтня 1976 року №316 вбачається, що рибколгосп зобов'язується повернути ОСОБА_6 (батьку відповідача) три сотки землі в рахунок дороги, яка закривається після побудови клуба та відкриття проїзду із східної сторони. Рішенням виконавчого комітету Тубільцівської сільської ради від 22 листопада 1998 року №28 ОСОБА_2 було передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,47 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться в АДРЕСА_2 - 0,32 га та по АДРЕСА_2 - 0,15 га. На схемі розміщення земельної ділянки ОСОБА_2 в АДРЕСА_2 з лівого боку проїзд не зазначено. Відповідно до довідки від 30 травня 2011 року №375 за ОСОБА_2 обліковувались земельні ділянки в АДРЕСА_2 - 0,32 га та по АДРЕСА_2 - 0,15 га. Відповідно до акту погодження меж землекористування від 30 травня 2011 року ОСОБА_1 погодила ОСОБА_2 межі земельної ділянки. Висновком експерта від 15 травня 2020 року №1/711 встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в акті погодження меж землекористування від 30 травня 2011 року, відповідно до якого погоджено межі земельної ділянки ОСОБА_2 площею 0,3249 га в с. Хрещатик, виконаний самою ОСОБА_1. Рішенням Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області від 07 грудня 2011 року №13-5/VІ "Про розгляд заяв громадян по земельних питаннях" ОСОБА_2 надано у власність земельні ділянки по фактичному користуванні для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_2, загальною площею 0,4797 га, з них - 0,3910 га рілля, під забудовою - 0,0887 га, під будівлями - 0,0159 га. Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯК №187687 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,3249 га, яка розташована в АДРЕСА_2, а на підставі Державного акту на право власності серії ЧК №187193 - ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,1548 гектарів, яка розташована в АДРЕСА_2.23 червня 2019 року ОСОБА_2 зобов'язався зробити прохід до р. Рось біля колишнього рибстану. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідачем порушуються її права на прохід та проїзд до річки Рось, оскільки приватизована ним земельна ділянка включає в себе прохід та проїзд між їхніми домоволодіннями, що суперечить частині четвертій статті 83 ЗК України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Йосипаки О. І. підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. За приписами абзацу 1 частини першої та частини третьої статті 116 ЗК України (в редакції, що діяла на момент набуття права власності на оспорювану земельну ділянку) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян. Частинами першою та другою статті 118 ЗК України (в редакції, що діяла на момент набуття права власності на оспорювану земельну ділянку) встановлено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина перша статті 122 ЗК України). Статтею 83 ЗК України (в редакції, що діяла на момент набуття права власності на оспорювану земельну ділянку) визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо). Відповідно до статті 16 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій ї детальних планів територій, їх оновлення та внесення змін до них. Згідно із частиною першою статті 19 вказаного Законудетальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території. Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 19 Закону детальний план території визначає порядок організації транспортного і пішохідного руху. Жодних доказів того, що в Тубільцівській сільській раді розроблявся генеральний план села Хрещатик сторонами не надано, як і не надано доказів того, що спірній земельній ділянці належним чином був визначений статус проїзду чи проходу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що між домоволодіннями сторін на момент приватизації відповідачем земельних ділянок був розташований проїзд, який належав до земель загального користування, а позивач, будучи власником житлового будинку в с. Хрещатик, має право користуватися зокрема й землями загального користування цього населеного пункту. Разом з тим, з вказаним висновком апеляційного суду погодитися не можна, виходячи з наступного. Як було правильно встановлено судом першої інстанції на підставі належно оцінених доказів та пояснень свідків, між домоволодіннями в АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_2, та по АДРЕСА_1, що на даний час належить ОСОБА_1, існував проїзд до колишнього господарського двору Лозівського рибколгоспу "Червоний Жовтень", проте вказаний проїзд був частиною земельної ділянки, визначеної за Рибтрестом, а тому не був проїздом загального користування. В подальшому згідно картографічних матеріалів земельна ділянка, яка обліковувалася за Рибтрестом, знаходилася в комунальній власності Тубільцівської сільської ради. Частина ділянки, яку позивач визначає як проїзд, була передана у власність ОСОБА_2, а основна частина земельної ділянки, яка перебувала в користуванні Рибтресту, на даний час знаходиться у власності громадянки ОСОБА_3. При цьому, зазначена позивачкою земельна ділянка як "проїзд", веде не до річки Рось, а до земельної ділянки ОСОБА_3. З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка станом на 2011 рік перебувала в комунальній власності Тубільцівської сільської ради та в користуванні відповідача ОСОБА_2. Дана земельна ділянка знаходиться за межами прибережної захисної смуги, ніколи не визначалася як проїзд загального користування, а була частиною земельної ділянки, яка перебувала в користуванні Лозівського рибколгоспу "Червоний Жовтень" і використовувалася ним для проїзду власного транспорту. Після припинення використання рибгоспом спірного проїзду, ним користувався батько відповідача ОСОБА_2, а в подальшому сам відповідач. Колегія суддів суду касаційної інстанції також враховує, що позивачкою не доведено порушення її прав, оскільки на час отримання нею в оренду в 2017 році земельної ділянки по АДРЕСА_1, спірна земельна ділянка вже перебувала у приватній власності відповідача, і на момент передачі її у власність спір між суміжними власниками був відсутній, і позивачка, власноручно підписавши акт погодження меж, фактично не заперечувала проти передачі відповідачу у власність спірної земельної ділянки. Та обставина, що позивачка не може пройти до річки Рось, не використовуючи земельну ділянку відповідача, не свідчить про те, що частина його земельної ділянки є проїздом чи проходом. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 не довела порушення її прав, у зв'язку із чим у задоволенні позову було відмовлено за необґрунтованістю. З урахуванням наведеного, висновки суду апеляційної інстанції про те, що між домоволодіннями ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент приватизації останнім земельної ділянки був розташований проїзд, який відповідно до статті 83 ЗК України належав до земель загального користування населеного пункту, а тому не міг передаватися у приватну власність, є помилковими. Суд апеляційної інстанцій, скасовуючи законне рішення суду першої інстанції, не звернув уваги на те, що судом з'ясовано фактичні обставини справи, надано оцінку зібраним доказам, правильно заставано норми матеріального права та ухвалено рішення у відповідності до вимог статті 263 ЦПК України. Доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності судом касаційної інстанції не приймаються до уваги, оскільки суд застосовує позовну давність лише у разі обґрунтованості позовних вимог. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, сплачений ОСОБА_2 за подання касаційної скарги судовий збір у розмірі 4 610,40 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на його користь. Керуючись статтями 402, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Йосипаки Ольги Іванівни задовольнити. Постанову Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року скасувати, а рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 03 грудня 2020 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 610,40 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №931/652/20 провадження №61-8072св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Селянське (фермерське) господарство "Сім'ї Янчинських", відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Сидун Оленою Степанівною, на рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 січня 2021 року у складі судді Кідиби Т. О. та постанову Волинського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року Селянське (фермерське) господарство "Сім'ї Янчинських" (далі - СФГ "Сім'ї Янчинських") звернулось до суду з вищевказаним позовом, в якому просило визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру (далі - ГУ Держгеокадастру) у Волинській області від 01 червня 2020 року та скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4930/15-20 - СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення" державним реєстратором Затурцівської сільської ради Локачинського району Волинської області 19 червня 2020 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0722485200:04:000:1135. Вважає, що видача наказу про затвердження документації із землеустрою та реєстрація за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку здійснені з порушенням норм чинного законодавства, що призвело до порушення прав та інтересів СФГ "Сім'ї Янчинських". Зазначав, що 02 листопада 1992 року фермерське господарство зареєстровано як юридичну особу і для здійснення своєї діяльності господарство з 1994 року на праві постійного користування володіє земельною ділянкою площею 50,04 га, яка на підставі рішення Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року №15/11 була надана ОСОБА_2, як учаснику (засновнику) СФГ "Сім'ї Янчинських", у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. На підставі цього рішення видано державний акт на право постійного користування від 30 травня 1994 року серії ВЛ №20, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №17 та є чинним. Після державної реєстрації фермерського господарства права й обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до СФГ "Сім'ї Янчинських". ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, проте СФГ "Сім'ї Янчинських" продовжувало користуватися земельною ділянкою площею 50,04 га, розташованою на території Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, сплачуючи плату за землю. Однак, незважаючи на це, без припинення права користування СФГ "Сім'ї Янчинських" зазначеною земельною ділянкою та без погодження з ним, ГУ Держгеокадастру у Волинській області був проведений її частковий поділ на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:0941 - 14,5793 га, 0722485200:04:000:0940 - 25,4208 га, 0722485200:04:000:0935 - 6,2874 га, в частині земельної ділянки площею 14,5793 га з кадастровим номером 0722485200:04:000:0941 - на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:1129 - 2 га, 0722485200:04:000:1135 - 2 га, 0722485200:04:000:1132 - 2 га, 0722485200:04:000:1136 - 2 га, 0722485200:04:000:1130 - 2 га, 0722485200:04:000:1133 - 2 га, 0722485200:04:000:1134 - 2 га, 0722485200:04:000:1131 - 0,579 га. Наказом Головного управління Держгеокадастру у Волинській області "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення" земельна ділянка площею 2 га з кадастровим номером 0722485200:04:000:1135 надана у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства. 19 червня 2020 року на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області ОСОБА_1 зареєструвала за собою право власності на земельну ділянку площею 2 га кадастровий номер 0722485200:04:000:1135 для ведення особистого селянського господарства. Посилаючись на те, що вищезазначений наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області та реєстрація на його підставі права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 суперечать вимогам чинного законодавства та порушують права й інтереси СФГ "Сім'ї Янчинських", як постійного користувача цієї земельної ділянки, позивач просив суд: - визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4930/15-20-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення ОСОБА_1"; - скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 0722485200:04:000:1135, площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2105321507224, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 52763716 від 22 червня 2020 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 15 січня 2021 року позовні вимоги СФГ "Сім'ї Янчинських" задоволено. Визнано недійсним наказ Головного управління у Волинській області від 01 червня 2020 року про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення ОСОБА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку кадастровий номер 0722485200:04:00:1135, площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2105321507224. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку площею 2 га із земель, які перебувають у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських", на підставі державного акту на право постійного користування землею, що суперечить вимогам закону. Видача ГУ Держгеокадастру у Волинській області наказу про надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 2 га, яка входить у межі земельної ділянки площею 50,04 га, що перебуває у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" та знаходиться на території Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, порушує права позивача, а саме його право на постійне користування цією земельною ділянкою, яке виникло на підставі державного акта від 30 травня 1994 року. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Волинського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 січня 2021 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції та вважав його таким, що ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, підстави для його скасування відсутні. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11 травня 2021 року ОСОБА_3 через представника - адвоката Сидун О. С., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову у позові. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду: від 20 червня 2018 року в справі №802/307/17-а, від 18 квітня 2018 року в справі №802/950/17-а; постанові Верховного Суду України: від 06 жовтня 2015 року в справі №21-1306а15, від 30 вересня 2015 року в справі №911/3396/14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, а саме суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування оригіналу державного акту (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди встановили факт постійного користування СФГ "Сім'ї Янчинських" земельною ділянкою площею 50,04 га з 1994 року лише на підставі податкової декларації за 2020 рік та звіту про площі й валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду, на підставі яких підприємством розраховано суму земельного податку. Однак такі висновки не доводять факт користування цією земельною ділянкою СФГ "Сім'ї Янчинських" у період з 1994 року до теперішнього часу. У матеріалах справи відсутні будь-які докази сплати земельного податку за період із 1994 року до теперішнього часу. Позивачем не доведено факту порушення прав та законних інтересів СФГ "Сім'ї Янчинських" з боку ОСОБА_1. Позивач не довів тієї обставини, що передана на підставі оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області у власність ОСОБА_1 земельна ділянка площею 2,0 га входить у межі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Доводи інших учасників справи Головне управління Держгеокадастру у Волинській області надало пояснення, в яких підтримує доводи, викладені в касаційній скарзі, та просить її задовольнити, скасувавши оскаржені судові РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Локачинського районного суду Волинської області цивільну справу №931/652/20 за позовом Селянського (фермерського) господарства Сім'ї Янчинських до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2021 року справу №931/652/20 призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 02 листопада 1992 року СФГ "Сім'ї Янчинських" зареєстровано як юридичну особу за місцезнаходженням у смт. Локачі Локачинського району Волинської області на вул. Колгоспна, 10, про що свідчить свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи СФГ "Сім'ї Янчинських" серії НОМЕР_1. Засновником і головою СФГ "Янчинських" був ОСОБА_2, а з 07 червня 2011 року до 24 жовтня 2014 року зазначену посаду у СФГ займав ОСОБА_4, який є членом цього господарства. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Статутом СФГ "Сім'ї Янчинських", зареєстрованим 28 жовтня 2014 року, головою СФГ "Сім'ї Янчинських" із 26 жовтня 2014 року є ОСОБА_5. Відповідно до пункту 6.1.1 розділу 6 Статуту СФГ "Сім'ї Янчинських" до земель господарства належать, зокрема, землі, передані господарству у приватну власність, у користування, що посвідчено відповідно державними актами на право приватної власності на землю та постійного користування землею, виданими на ім'я голови господарства. Також установлено, що для здійснення своєї діяльності СФГ "Сім'ї Янчинських" із 1994 року використовує на праві постійного користування земельну ділянку площею 50,04 га, яка рішенням Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року №15/11 була надана учаснику (засновнику) СФГ "Сім'ї Янчинських" - ОСОБА_2 у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства, на підставі якого був виданий державний акт на право постійного користування серії ВЛ №20 й зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею у Локачинській районній раді 30 травня 1994 року за №17. Розпорядженням Локачинської районної державної адміністрації від 20 серпня 2008 року №214 на підставі клопотання голови СФГ "Сім'ї Янчинських" ОСОБА_2 від 14 серпня 2008 року припинено право користування СФГ "Сім'ї Янчинських" частиною земельної ділянки площею 23,7 га пасовищ. Цю земельну ділянку передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено Управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни до земельно-облікової документації. 14 жовтня 2009 року ОСОБА_2 (голова СФГ "Сім'ї Янчинських"), на ім'я якого було видано державний акт на право постійного користування землею, помер. Розпорядженнями голови Локачинської районної державної адміністрації від 05 лютого 2010 року №43 та від 02 липня 2010 року №211 ФГ "Надія" надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення у оренду земельної ділянки площею 23,7 га ріллі терміном на 15 років, для розширення фермерського господарства. Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 15 вересня 2014 року у справі №160/575/14-ц позов ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, Старозагорівської сільської ради, Локачинської районної державної адміністрації про визнання права на спадкове майно задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право на постійне користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства площею 50, 04 га, що розташована на території Старозагорівської сільської ради, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2. Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта станом на 09 квітня 2020 року у встановленому законом порядку на підставі зазначеного вище рішення суду право власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_4 не було зареєстровано. Постановою Волинського апеляційного суду Волинської області від 18 серпня 2020 року у справі №160/575/14-ц рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 вересня 2014 року скасоване та ухвалене нове рішення про відмову в позові ОСОБА_4. Згідно із інформацією відділу Держземагенства у Локачинському районі в 2015 році в користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходилося 50 га ріллі на території Старозагорівської сільської ради; станом на 01 січня 2016 року, 01 січня 2017 року в постійному користуванні "СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходилася земельна ділянка розміром 50,04 га на території Старозагорівської сільської ради. Відповідно до податкової декларації за 2020 рік і звіту про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду, у власності та користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходяться сільськогосподарські угіддя площею 50 га, у тому числі 50 га ріллі, СФГ "Сім'ї Янчинських" за користування земельною ділянкою загальною площею 50,04 га у 2020 році розраховано суму земельного податку у сумі 21 823, 44 грн. У відповіді ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24 червня 2020 року на клопотання СФГ "Сім'ї Янчинських" про надання дозволу СФГ "Сім'ї Янчинських" на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок державної власності сільськогосподарського призначення в натурі площею 50, 04 га, розташованих за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району, зазначено, що для наповнення Державного земельного кадастру земельну ділянку орієнтовною площею 50,04 га під час проведення робіт з інвентаризації земель державної власності сільськогосподарського призначення було сформовано земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:0941 - 14,5793 га, 0722485200:04:000:0940 - 25, 4208 га, 0722485200:04:000:0935 - 6, 2874 га, які внесені до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з інвентаризації земель, проведеної у 2013 році. За зверненнями громадян на вищезазначені земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення ГУ Держгеокадастру в області надані дозволи на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства. В частині земельної ділянки площею 14,5793 га з кадастровим номером 0722485200:04:000:0941 проведено поділ на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:1129 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1135 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1132 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1136 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1130 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1133 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1134 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1131 - 0, 579 га. За схемою поділу земельної ділянки земельну ділянку з кадастровим номером 0722485200:04:000:0941 площею 14,5793 га поділено на кілька земельних ділянок, з яких земельну ділянку площею 2 га виділено ОСОБА_1. Наказом Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4930/15-20-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 0722485200:04:000:1135, в тому числі, ріллі площею 2 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району, без зміни цільового призначення. На підставі зазначеного наказу 19 червня 2020 року державним реєстратором Затурцівської сільської ради Адамчуком Р. Є. зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0722485200:04:000:1135. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що надання земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні фермерського господарства, у власність фізичної особи без припинення права постійного користування земельною ділянкою фермерським господарством суперечить вимогам закону, у зв'язку з чим просив визнати недійсним оспорюваний наказ Головного управління Держгеокадастру у Волинській області та скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за відповідачкою. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою адвокатом Сидун О. С. на рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 січня 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року є посилання на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду: від 20 червня 2018 року в справі №802/307/17-а, від 18 квітня 2018 року в справі №802/950/17-а; постанові Верховного Суду України: від 06 жовтня 2015 року в справі №21-1306а15, від 30 вересня 2015 року в справі №911/3396/14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) ; порушення судами норм процесуального права, а саме суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування оригіналу державного акту (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого. Позиція Верховного Суду Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Порядок надання громадянам земельних ділянок у користування, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, на час створення СФГ "Сім'ї Янчинських" (листопад 1992 року) регулювалось положеннями статей 50, 51 ЗК України від 18 грудня 1990 року №561-ХІІ та Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 року №2009-XII. Відповідно до статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (тут і надалі у редакції, чинній на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських") селянське (фермерське) господарство визнавалось формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. Згідно із частиною першою статті 51 ЗК України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року, який був чинним на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських") громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства. Відповідно до положень статті 7 ЗК України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства. Згідно з частиною першою статті 22, частиною першою статті 23 ЗК України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів. Відповідно до статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" після одержання державного акта на право приватної власності або довічного успадковуваного володіння землею чи укладення договору на оренду селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації в районній, міській раді народних депутатів, що надала земельну ділянку у довічне успадковуване володіння, приватну власність або користування. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Сільська, селищна, міська рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку. Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства. Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18 зазначила, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки його засновника. У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства. У справі, яка переглядається, встановлено, що у користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" перебувала земельна ділянка, площею 50,04 га, виділена на підставі рішення Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року №15/11. Крім того, на підставі рішення Локачинської районної ради народних депутатів від 25 квітня 1991 року №5/17 виділено земельну ділянку загальною площею 10,00 га. Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з підстав, закріплених у законі. Відповідно до приписів частини першої статті 27 ЗК України (у редакції від 13 березня 1992 року, яка діяла до 01 січня 2002 року) право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється, зокрема у разі: добровільної відмови від земельної ділянки. Стаття 141 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) передбачала, що добровільна відмова від права користування земельною ділянкою є підставою для припинення цього права. Статтею 141 ЗК України (в редакції, чинній на момент надання земельної ділянки у власність відповідачки) визначено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою. У пункті 7.27 постанови від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. При задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про те, що надання земельної ділянки площею 2 га у власність ОСОБА_1 без її вилучення у СФГ "Сім'ї Янчинських", яке користується нею на підставі державного акта на право постійного користування землею, порушує право фермерського господарства на користування цією землею. При цьому, суди не звернули увагу на те, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, як на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських", так і на час вирішення спору, є добровільна відмова від земельної ділянки. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що розпорядженням Локачинської районної державної адміністрації №214 від 20 серпня 2008 року, винесеним за результатами розгляду клопотання голови СФГ "Сім'ї Янчинських" ОСОБА_2 від 14 серпня 2008 року, припинено право користування частиною земельної ділянки площею 23,7 га (з 50,4 га) пасовищ СФГ "Сім'ї Янчинських". Цю земельну ділянку передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни в земельно-облікову документацію. Фактичне припинення позивачем права користування цією частиною земельної ділянки встановлено й розпорядженнями голови Локачинської районної державної адміністрації від 05 лютого 2010 року №43 та від 02 липня 2010 року №211, якими надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розширення фермерського господарства "Надія". Також фактичне припинення права позивача на користування частиною земельної ділянки підтверджують обставини, встановлені рішенням господарського суду Волинської області від 15 серпня 2011 року у справі №02/151-53, яке набрало законної сили, за позовом Волинського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держкомзему у Волинській області до фермерського господарства "Надія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Локачинська районна державна адміністрація, про стягнення заподіяної шкоди внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки. Зокрема, судовим рішенням установлено, що постановою слідчого Волинської міжрайонної природоохоронної прокуратури від 24 грудня 2010 року закрито кримінальну справу, порушену за фактом самовільного зайняття земельної ділянки та перевищення службового становища посадовими особами. 31 березня 2011 року начальником слідчого відділу Локачинського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області також винесена постанова про закриття кримінальної справи. Як зазначено в цих постановах земельна ділянка площею 50,04 га на території Старозагорівської сільської ради була надана в користування ОСОБА_2 згідно з рішенням Локачинської районної ради від 22 вересня 1994 року №15/11; за клопотанням ОСОБА_2 згідно з розпорядженням Локачинської райдержадміністрації від 20 серпня 2008 року №214 земельну ділянку площею 23,7 га передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Передана земельна ділянка та земельна ділянка, що залишилась у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських", більше 10 років не оброблялась, земельний податок за неї не сплачувався. Згідно з висновком судово-земельної експертизи від 28 жовтня 2010 року №0865 службові особи СФГ "Надія" самовільно зайняли земельну ділянку площею 48,52 га, з якої 20, 77 га - відносяться до земель запасу Старозагорівської сільської ради, чим заподіяли збитки у сумі 18 802, 82 грн, та землі площею 27,75 га, які перебувають в постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Водночас, матеріали справи не містять даних і судами не встановлено, що після припинення права користування частиною земельної ділянки площею 23,7 га СФГ "Сім'ї Янчинських" (з серпня 2008 року) вчинило належних дій щодо оформлення відповідних документів (виготовлення технічної документації), визначення площі та меж земельної ділянки, яка залишилася у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". З урахуванням наведеного та з огляду на встановлені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що передана на підставі оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області у власність ОСОБА_1 земельна ділянка площею 2,0 га входить у межі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських", відповідно про порушення прав позивача як користувача земельної ділянки. Таким чином, колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права та вважає на необхідне оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень судів попередніх інстанцій на підставі статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову СФГ "Сім'ї Янчинських". Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України, сплачений відповідачкою за подання апеляційної скарги та касаційної скарг судовий збір підлягає відшкодуванню позивачем. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Сидун Оленою Степанівною, задовольнити. Рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 січня 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 квітня 2021 року скасувати. У задоволенні позову Селянського (фермерського) господарства "Сім'ї Янчинських" до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку відмовити. Стягнути з Селянського (фермерського) господарства "Сім'ї Янчинських" на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 6 306,00 гривень, за подання касаційної скарги - 8 408,00 гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 травня 2021 року м. Київ справа №607/26935/19 провадження №61-1016св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Тернопільська міська рада, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - ОСОБА_2, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, у складі судді Грицака Р. М., від 31 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Гірського Б. О., Бершадської Г. В., від 21 грудня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Тернопільської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням сесії Тернопільської міської ради від 20 квітня 2018 року йому було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 та ним було замовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею до 0,0034 га за вказаною адресою, який в подальшому подано на затвердження до Тернопільської міської ради. 22 лютого 2019 року на 32 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради розглядався проект рішення №157 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)", однак рішення прийняте не було у зв'язку із відсутністю необхідної кількості голосів. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2019 року залишено в силі рішення Тернопільського окружного адміністративного суду, яким визнано протиправними дії Тернопільської міської ради, що виразилися у неналежному розгляді на 32 сесії 7 скликання, що відбулася 22 лютого 2019 року, проекту рішення №157 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)". 06 червня 2019 року на 35 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради відбувався розгляд проекту рішення №192 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)", за наслідками якого рішення не було прийняте через недостатність голосів під час голосування. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року залишено в силі рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року, яким визнано протиправним дії Тернопільської міської ради 06 червня 2019 року на 35 сесії 7 скликання щодо розгляду проекту рішення №192 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)". 25 жовтня 2019 року на 39 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради відбувся третій розгляд проекту рішення №93 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)". Проте, за результатами голосування рішення не прийнято через недостатність голосів. Посилаючись на те, що Тернопільська міська рада, тричі не затверджуючи проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, заперечує проти набуття ним права власності на земельну ділянку, яка необхідна для обслуговування належного йому на праві власності гаражу, а також враховуючи тривалість, більше 22 років, добросовісного, безперервного та відкритого користування спірною земельною ділянкою в розмірах необхідних для обслуговування гаражу, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,0034 га, кадастровий номер якої 6110100000:12:003:0026, по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із необґрунтованості позовних вимог, оскільки відповідачем не приймалось рішення про відмову у передачі земельної ділянки у власність та не залишалась заява ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою без розгляду, при цьому вирішення питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності віднесено до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Стосовно доводів позивача про набуття права власності на спірну земельну ділянку за набувальною давністю судом зазначено, що позивачу було відомо власника комунальної земельної ділянки, тому відсутні підстави для набуття права власності за набувальною давністю. Для набуття права власності на земельну ділянку, яка перебуває у комунальній власності законом встановлено відповідний порядок приватизації. Короткий зміст вимог касаційних скарг У січні 2021 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_2, діючи як представник ОСОБА_1, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із місцевого суду. У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №604/835/15-ц, у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №607/8716/16, у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №559/2079/15-ц, від 12 вересня 2017 року у справі №2а-10596/12/2670 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Звертає увагу на те, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року засобами поштового зв'язку Тернопільська міська рада подала до Верховного Суду відзив, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, відповідач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року залишити без змін, як такі, що є законними та обґрунтованими. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником гаража № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА _1, що підтверджено свідоцтвом про право власності, виданим Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації. Рішення Тернопільської міської ради №7/24/85 від 20 квітня 2018 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею до 0,0034 га за адресою: АДРЕСА _1. На підставі договору на проведення робіт із землеустрою № Б-137 від 14 травня 2018 року на замовлення ОСОБА_1 розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1.22 лютого 2019 року на 32 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради розглядався проект рішення №157 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)", однак за результатами розгляду рішення не прийнято у зв'язку із недостатньою кількістю голосів під час голосування. Згідно із витягом з протоколу 32 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради від 22 лютого 2019 року та поіменного голосування встановлено результати голосування: за - 1, проти - 0, утримались - 6, не голосували - 31. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2019 року, у справі №500/639/19 позовні вимоги, зокрема ОСОБА_1, до Тернопільської міської ради про визнання дій протиправними задоволено. Визнано протиправними дії Тернопільської міської ради, що виразилися у неналежному розгляді на 32 сесії 7 скликання, що відбулась 22 лютого 2019 року, проекту рішення №157 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)". У справі №500/639/19 судами встановлено, що розроблені, зокрема на замовлення ОСОБА_1, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, погоджені відділом Держземагенства в м. Тернополі. Проект рішення "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)" 21 лютого 2019 року був розглянутий і підтриманий на засіданні постійної комісії з питань містобудування Тернопільської міської ради, що підтверджено протоколом засідання комісії №2 від 21 лютого 2019 року. 06 червня 2019 року на 35 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради розглядався проект рішення за №192 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)", однак за результатами розгляду рішення не прийнято у зв'язку із недостатньою кількістю голосів під час голосування. Згідно із витягу з протоколу 35 сесії 7 скликання Тернопільської міської ради від 06 червня 2019 року та поіменного голосування встановлено такі результати голосування: за - 4, проти - 0, утримались - 7, не голосувало - 25. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року, у справі №500/1367/19 позовні вимоги, зокрема ОСОБА_1, до Тернопільської міської ради про визнання дій протиправними задоволено. Визнано протиправними дії Тернопільської міської ради 06 червня 2019 року на 35 сесії 7 скликання щодо розгляду проекту рішення №192 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)". 25 жовтня 2019 року на 39 сесії Тернопільської міської ради 7 скликання відбувся розгляд проекту рішення №93 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (гр. ОСОБА_1 та інші)". Згідно витягу із протоколу 39 сесії Тернопільської міської 7 скликання ради встановлено такі результати голосування: за - 6, проти - 0, утримались - 2, не голосувало - 30. Рішення не прийнято у зв'язку із недостатньою кількістю голосів. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У розглядуваній справі предметом спору є визнання за рішенням суду права власності позивача на земельну ділянку комунальної власності, яка розташована під об'єктом нерухомості, належному позивачу, однак, у встановленому законом порядку, не передана в його власність. Міська рада, надавши дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1, ухиляється від прийняття рішення про відмову у затвердженні проекту землеустрою або про затвердження такого проекту і надання земельної ділянки у власність ОСОБА_1, посилаючись на недостатню кількість голосів під час голосування. За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 1861 ЗК України (частина восьма статті 118 цього Кодексу). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев'ята статті 118 ЗК України). Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з підпунктом 8 пункту "б" частини першої статті 33 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон №280/97-ВР) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Стаття 26 Закону №280/97-ВР визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема, щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Вказані питання мають вирішуватися виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради. З аналізу наведених норм матеріального права можна зробити висновок, що право розпорядження землями комунальної власності, у тому числі право передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування. Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з безпідставності позовних вимог про визнання за позивачем права власності на земельну ділянку за рішенням суду на підставі статті 30 ЗК України 1990 року, статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, на які позивач посилається в обґрунтування свого позову, оскільки право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування. Вказаний висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 13 листопада 2020 року у справі №446/1841/18. Доводи касаційної скарги щодо застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №604/835/15-ц, у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №607/8716/16, у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №559/2079/15-ц, від 12 вересня 2017 року у справі №2а-10596/12/2670, є помилковими, оскільки в зазначених справах судові рішення ухваленні за інших фактичних обставин. Верховний Суд, за обставин встановлених у розглядуваній справі, відхиляє посилання заявника про набуття права власності на спірну ділянку на підставі статті 30 ЗК України 1990 року, статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України. Так, відповідно до частини першої та четвертої статті 30 ЗК України 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу. Згідно частини першої, другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (пункт 61) вказала, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, як у статті 30 ЗК України, який був чинний до 01 січня 2002 року, так і у чинній редакції статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Таким чином, ОСОБА_1, набувши у власність гараж, який розташований на землях комунальної власності, може реалізувати свій цивільний інтерес на отримання у власність земельної ділянки для обслуговування вказаного гаражу, шляхом звернення із відповідною заявою до органу місцевого самоврядування, до повноважень якого належить розпорядження землями комунальної власності, у тому числі шляхом їх передачі у власність фізичних осіб. Верховний Суд також відхиляє посилання заявника про набуття права власності на спірну ділянку за набувальною давністю. Відповідно до абзацу 2 частини першої статті 344 ЦК України набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Спеціальним законом, який регулює порядок набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є ЗК України. Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для ухвалення судового рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку за набувальною давністю. В матеріалах справи відсутні відомості про те, що ОСОБА_1 звертався до Тернопільської міської ради з клопотанням про передачу йому у власність земельної ділянки на підставі статті 119 ЗК України та що такі клопотання були предметом розгляду міської ради. Отже, позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що і стало підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому, якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування або зобов'язання органу місцевого самоврядування вчинити певні дії є способом захисту відповідних прав та інтересів. Верховний Суд в справі №316/979/18 (постанова від 24 січня 2020 року), встановивши, що міською радою надано фізичній особі дозвіл на розроблення проекту землеустрою, однак з посиланням на недостатню кількість голосів під час голосування не прийнято рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах безоплатної приватизації, вказав, що за цих обставин належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача є зобов'язання міської ради затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Можливість застосування вказаного способу захисту неодноразово підтверджена Верховним Судом, зокрема у постановах від 06 березня 2019 року у справі №1640/2592/18, від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 05 березня 2019 року у справі №818/1817/17, від 31 січня 2019 року у справі №815/2488/17. Відомості про те, що ОСОБА_1 звертався до адміністративного суду із позовом про зобов'язання міської ради затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, в матеріалах справи відсутні. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суддів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 серпня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович